Проблеми сучасної політики

1. Проблеми сучасної регіональної політики України.

2. Державне регулювання АПК.

3. Державна політика у сфері патентів і ліцензій.

4. Концептуальні підходи до створення державної системи економічного прогнозування та планування.

5. Система прогнозування, планування та розробка програм як засіб реалізації економічної політики держави.

6. Стимулювання внутрішнього попиту, захист вітчизняного товаровиробника

7. Інвестиційна діяльність як сфера державного регулювання.

8. Сутність монополізму та причини виникнення монополій.

Список використаної літератури.

1. Проблеми сучасної регіональної політики України

Майбутнє України, підйом її економіки та культури, розвиток демократичних принципів організації суспільства безпосередньо залежить від зусиль регіонів. Саме такий підхід, обґрунтований наукою та підкріплений історичним досвідом, має стати основою сучасної регіональної політики України.

Запровадження у 2006 р. в Україні політичної реформи кардинально змінило формат системи управління регіональним і місцевим розвитком, розподіл повноважень та відповідальності за розвиток територій. Передача основних повноважень у сфері регіонального й місцевого розвитку органам місцевого самоврядування гальмується відсутністю адекватної системи й механізмів контролю за ефективністю рішень і дій цих органів: з одного боку, послаблюється вертикаль виконавчої влади, з іншого – не сформовано дієві механізми контролю місцевої влади громадами.

Необхідно зазначити, що протягом багатьох років рішення щодо регулювання регіонального розвитку суттєво залежали від суб’єктивних чинників, зокрема політичних процесів, що не завжди відповідало офіційно визначеним пріоритетам і завданням регіональної політики.

Головною перешкодою у вирішенні проблеми дисбалансу регіонального розвитку впродовж низки років стало небажання відмовлятися від ручного управління регіонами. Збереження непрозорості та суб’єктивності у прийнятті рішень щодо регіонального розвитку дозволяло вищим посадовим особам держави справляти необмежений вплив на керівників регіонального і місцевого рівня. За такої ситуації формування інституційного й законодавчого поля діяльності з регулювання розвитком адміністративно-територіальних одиниць не відзначалося активністю та системністю підходу, переважно врегульовувалися окремі, часткові й кон’юнктурні, питання.

Зовнішніми чинниками активізації регіональної політики є проблеми глобалізації, інтеграції, проблеми субрегіональних утворень тощо.

Ті інтеграційні процеси, що вже відбуваються, і ті, на які ще чекає Україна (вступ до СОТ, євроатлантичний і євроінтеграційний курс тощо)

зумовлюють необхідність підвищення конкурентоспроможності України в цілому, а значить, і її регіонів.

Крім того, існує ціла низка внутрішніх чинників, які пов’язані між собою і обумовлені таким. По-перше, необхідно визначити, що державна регіональна політика є складовою національної стратегії розвитку держави в цілому. По-друге, існуюча традиційна модель регіональної політики є головною причиною дезінтеграційних тенденцій, що загрожують консолідації суспільства.

По-третє, впровадження класичної моделі регіональної політики на основі нової парадигми «відповідальної регіоналізації» – це головний шлях до суспільно-політичної та соціально-економічної консолідації.

По-четверте, подолання інституційних, соціально-економічних та морально-психологічних перешкод розвитку регіонів сьогодні є нагальною вимогою часу.

І, по-п’яте, пошук оптимального балансу між децентралізацією управління і «єдиновладдям» особливо актуальний сьогодні в контексті політичної реформи. Надаючи певні повноваження, права регіонам, місцевим органам влади та органам місцевого самоврядування, треба не забувати і про необхідність єдиної державної політики, про єдиновладдя.

Підґрунтям сучасної регіональної політики має стати єдність, цілісність та спільність України. Єдність вільних на підставі спільних цінностей – єдина доля українців. Соборність, єдність та територіальна недоторканість є (мають бути) вихідними засадами сучасної регіональної політики України[5, c. 135-136].

2. Державне регулювання АПК

Агропромисловий комплекс України — це цілісна народногосподарська система взаємопов'язаних в своєму розвитку галузей, які забезпечують виробництво сільськогосподарської сировини та продовольства, їх заготівлю, зберігання, переробку і реалізацію населенню.

Держава в особі відповідних органів управління виконує такі функції з регулювання розвитку АПК:

визначає пріоритетні напрями розвитку АПК та пріоритетні напрями спрямування інвестицій на його розвиток;

регулює земельні відносини;

здійснює заходи щодо стабілізації продовольчого постачання; здійснює підтримку пріоритетних галузей і сфер АПК через пряме бюджетне фінансування, механізм дотацій, цільове субсидіювання;

сприяю здійсненню процесів роздержавлення, приватизації та розвитку нових форм господарювання;

встановлює механізм формування державних замовлень та контрактів на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції та сировини;

здійснює індикативне планування розвитку АПК; регулює ціни на деякі види продовольства; визначає рівень орієнтовних закупівельних стартових цін і механізмів їх індексації відповідно до інфляційних процесів.

Цінове регулювання в сфері АПК здійснює департамент цінової політики Міністерства економіки України, у складі якого функціонує відділ цін на продовольчі товари та продукцію сільського господарства.

Як і стосовно інших товаровиробників — Міністерство фінансів та Національний банк України встановлюють механізм фінансово-податкового і грошово-кредитного регулювання. Для цього використовують систему економічних важелів — податків і податкових пільг, диференційованих умов кредитування[2, c. 141-142].

3. Державна політика у сфері патентів і ліцензій

Державна політика у сфері патентів і ліцензій спрямована на регулювання відносин, пов'язаних з набуттям і використанням прав на об'єкти інтелектуальної власності. Автори інтелектуальної власності отримують частину доходів від використання їхнього продукту у бізнесі. В такий спосіб створюється ефективна система заохочення науково-технічних робітників в інтенсифікації досліджень і розробок, підвищення якості науково-технічного і технологічного продукту, його практичної спрямованості Необхідною умовою практичного використання науково-технічних досягнень є державний захист права інтелектуальної власності на науково-технічну продукцію. Результати науково-технічної діяльності є об'єктом власності створювачів (розробників) науково-технічної продукції, якщо інше не передбачено законом або договором.

Складовою державної політики в сфері НТП є підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва. Суб'єктам науково-технічної діяльності надається право брати участь у виконанні міжнародних програм та укладати угоди з іноземними організаціями і фірмами, брати участь у діяльності іноземних та міжнародних наукових товариств, асоціацій та союзів на правах їхніх членів, здійснювати взаємний обмін науково-технічною інформацією, проводити обмін науково-технічними і викладацькими кадрами, студентами та аспірантами, а також спільну підготовку фахівців[4, c. 108-109].

4. Концептуальні підходи до створення державної системи економічного прогнозування та планування

У 90-ті роки XX ст. практика розроблення планів економічного та соціального розвитку дедалі більше трансформується в бік пристосування до нових умов. Звичайно, при цьому виникають дискусії щодо змісту плану, його функцій у перехідний до ринку період, методів і засобів впливу на розвиток економіки.

Орієнтація на ринкові умови господарювання зумовлює необхідність перебудови системи планування відповідно до вимог перехідного періоду. Однак поспішні дії вищих органів у цьому напрямку не завжди були успішними.

Сподіваючись на ринкове саморегулювання (як показує світовий досвід, майже всі країни віддали перевагу державному регулюванню), Україна почала поступово відмовлятись від важелів планового впливу на економіку.

В основі економічної політики держави об'єктивно лежить план дій, послідовність певних заходів. Проте має існувати інструмент реалізації такої політики, у протилежному разі прийняті закони, законодавчі акти та інструктивні матеріали не діятимуть. Таким інструментом може і має стати план економічного та соціального розвитку.

Світовий досвід підтверджує, що жодна держава не могла подолати кризу, не маючи сильної влади і не застосовуючи елементи планування. Програма реформ, виходу з кризи фактично є планом дій держави.

В умовах системної трансформації на всіх рівнях управління (держава загалом, міністерство чи регіон) не можна обійтись без плану.

План, з одного боку, не може бути директивним, з іншого — суто індикативним (рекомендованим), адже у багатьох підприємств майно є державною власністю; ще не сформована необхідна для ринкових відносин інфраструктура, відбувається процес реформування економіки.

Економічна практика також доводить, що в цей час не можна обмежитись планом, бо він дає лише уявлення про передбачувану в перспективі ситуацію і не містить цілеспрямованих заходів і важелів впливу з метою зміни ситуації.

Програма є планом досягнення певної мети. Якщо мета охоплює економіку загалом, таку програму можна назвати планом.

В умовах становлення ринкових відносин інструментом реалізації економічної політики в Україні має бути система прогнозування, планування та розроблення програм, що містить прогнози, плани і програми. З теоретичного та практичного поглядів очевидно, що лише план не може охопити все коло проблем, які розв'язуються в межах економічної політики держави. Досвід недавнього минулого переконує, що з одного центру неможливо управляти всіма (чи багатьма) суб'єктами економіки.

У багатогранній економіці України в перехідний період залишається ще чимало органів управління, між якими розподілено функції регулювання економіки. Отже, вони повинні мати відповідні інструменти реалізації цих функцій, щоб досягти поставлених державою цілей. Тому, крім загальнодержавного, потрібні плани (програми) розвитку окремих галузей, господарських комплексів і регіонів. План дій (бізнес-план, програма чи інший документ) повинно мати кожне підприємство.

Проте не можна обмежуватись планами лише на короткостроковий період. Без бачення перспективи неможливо здійснювати інвестиційну, зовнішньоекономічну діяльність, реалізовувати ефективну структурну політику. Тому держава, галузі і регіони повинні мати середньо- та довгострокові прогнози як складові системи планів розвитку відповідних комплексів чи регіонів[6, c. 246-248].

5. Система прогнозування, планування та розробка програм як засіб реалізації економічної політики держави

Прогнозування — це отримання інформації про майбутнє; це передбачення, яке базується на спеціальному науковому дослідженні;.це передбачення, яке поділяється на наукове і ненаукове (інтуїтивне, повсякденне та релігійне — псевдопередбачення).

Наукове передбачення базується на знаннях закономірностей розвитку природи, суспільства та мислення; інтуїтивне — на передчуттях людини; повсякденне — на так званому життєвому досвіді, пов'язаному з аналогіями, прикметами тощо; релігійне передбачення ще називають пророцтвом, тобто вірою в надприродні сили, забобони та інше.

Прогнозування — це наукове, обґрунтоване системою встановлених причинно-наслідкових зв'язків і закономірностей виявлення стану та вірогідних шляхів розвитку явищ і процесів. Прогнозування передбачає оцінку показників, які характеризують ці явища в майбутньому.

Економічне прогнозування — це процес розробки економічних прогнозів. Він ґрунтується на вивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ і процесів, виявляє найбільш ймовірні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для вибору та обґрунтування економічної політики на перспективу.

Об'єктом прогнозування є економічні, соціальні, науково-технічні та інші явища й процеси в економіці країни, її галузях і комплексах. Предметом економічного прогнозування є якісні та кількісні зміни, які відбуваються в економіці під впливом сукупних або окремих факторів у межах періоду, що прогнозується.

Основними функціями прогнозування є науковий аналіз розвитку економіки та науково-технічного прогресу в певних умовах і відповідному ретроспективному періоді, оцінка об'єктів прогнозування, виявлення альтернативних шляхів економічного й соціального розвитку, нагромадження наукового матеріалу й обґрунтування вибору певних рішень.

Прогнозування поширюється на такі процеси управління, які в момент розробки прогнозу або можливі в досить малому діапазоні, або зовсім неможливі, або можливі, але вимагають урахування дій таких факторів, вплив яких не може бути повністю або однозначно визначено. Прогнози економічних явищ і процесів розробляють у вигляді якісних характеристик розвитку (загальної характеристики тенденцій і очікуваного характеру змін, а в найпростішому випадку — твердження про можливість або неможливість настання яких-небудь подій) і кількісних оцінок прогнозованих показників, а також їх величин. Правильність вихідних теоретичних передумов і методологічних основ прогнозу вирішальним чином впливає на його результати та можливість його практичного використання.

Державне прогнозування економічного соціального розвитку України та її регіонів являє собою наукове передбачення ситуації, яка може скластися в перспективі залежно від використання тієї чи іншої стратегії розвитку.

У системі державного регулювання виділяють перспективні та поточні плани розвитку економіки країни в цілому, окремих економічних регіонів, галузей виробництва та підприємств. Правильне їх поєднання забезпечує безперервність і координацію планових завдань у часі. Перспективні плани, розраховані на тривалий період і на серйозний успіх. Без тривалих планів неможливо визначити головні напрями розвитку економіки, здійснити структурні зміни, забезпечити вирішення найважливіших соціальних проблем[3, c. 414-417].

6. Стимулювання внутрішнього попиту, захист вітчизняного товаровиробника

Першочерговим завданням державної економічної політики на сучасному етапі економічних перетворень є створення передумов для стійкого економічного зростання та підвищення рівня життя населення. Можна із впевненістю стверджувати, що головним чинником депресії вітчизняної економіки є криза внутрішнього ринку.

Експансія іноземної продукції на внутрішньому ринку України вимагала розвитку джерел фінансування імпорту. Останнє здійснювалося як шляхом зростання зовнішнього боргу, так і шляхом стимулювання експорту товарів, який збільшився від 1,5 млрд доларів у 1992 році до 20,4 млрд доларів у 1997 році (за винятком послуг — 15,4 млрд доларів у 1997 році). За умов кризи військово-промислового комплексу і неконкурентоспроможності решти продукції, яка підтримувалася завдяки політиці фінансової стабілізації і відсутності цілеспрямованих заходів щодо модернізації виробництва в масштабах України, провідне місце в структурі експорту товарів посіла продукція низького ступеня переробки сировинних та низькотехнологічних галузей, насамперед чорної металургії і хімічної промисловості. Зусилля груп впливу іноземного капіталу щодо консервації відсталої технологічної структури української економіки знайшли активну підтримку з боку міжнародних фінансових організацій, крізь програми надання допомоги яких червоною стрічкою проходять вимоги лібералізації зовнішньої торгівлі і неприпустимості державної підтримки пріоритетних секторів української економіки. В силу дії названих чинників зрушення структури промисловості в бік сировинних і низькотехнологічних галузей відбувалося й після 1994 року, а у структурі експорту продовжувала зростати частка чорних і кольорових металів та виробів з них.

Бурхливе зростання внутрішнього попиту ставить перед державою вельми важливе завдання — стимулювати споживання саме вітчизняних товарів і послуг. Адже покупці — і населення, і виробники — нерідко віддають перевагу імпортному товару перед українським, стимулюючи таким чином виробництво в інших країнах. У першому півріччі Україна наростила імпорт саме кінцевих товарів — продукції тваринництва (60%), готових продуктів харчування (31%), продукції зі шкіри та хутра (46%), виробів з текстилю (45%), взуття (550%). Вітчизняний виробничий потенціал часто залишається незатребуваним через низьку конкурентоспроможність виробників.

Крім того, не слід забувати, що динаміка споживання визначається багатьма чинниками, які не залежать від інструментів економічної політики. Наприклад, позитивне сприйняття населенням перспектив розвитку економіки сприяє подальшому збільшенню витрат. І навпаки, очікування кризи, навіть безпідставні, однозначно провокують зниження попиту.

Створивши передумови для розвитку внутрішнього споживання, держава хоч-не-хоч опиняється перед необхідністю управляти внутрішнім попитом. Інакше національна економіка, що перейшла від накопичення до споживання, опиниться під загрозою завоювання зарубіжними гравцями, які добре вміють працювати з розвиненим, але неорганізованим попитом[5, c. 275-276].

7. Інвестиційна діяльність як сфера державного регулювання

Держане регулювання інвестиційної діяльності – є важливим завданням в аспекті реформування національної економіки.

Трактування вченими-економістами поняття “регулювання інвестиційної діяльності” є неоднозначним. Якщо йдеться про інвестиційну діяльність, то більшість авторів обмежуються лише державним регулюванням. За їх поглядами регулювання інвестиційної діяльності охоплює такі сфери, як державне управління бюджетними та позабюджетними коштами, які спрямовані на виробничий розвиток та капітальне будівництво. Дане бачення регулювання інвестиційної діяльності є однією з умов реалізації державної політики, що полягає у прийнятті законів та ряду інших нормативних актів, які регулюють інвестиційну діяльність в Україні [2, с. 97].

Формами державного регулювання інвестиційної діяльності є: визначення пріоритетних сфер та об’єктів інвестування, податкове регулювання інвестиційної діяльності, регулювання інвестиційної діяльності через надання фінансової допомоги інвесторам, проведення відповідної кредитної та амортизаційної політики, регулювання участі інвесторів у приватизації, регулювання форм і умов фінансового інвестування, експертиза інвестиційних проектів у процесі державних інвестиційних програм, забезпечення захисту інвестицій, регламентування умов вивозу капіталу для здійснення інвестицій за кордоном. Таким чином, під об’єктом регулювання інвестиційної діяльності розглядається економічна складова інвестиційного клімату [8, с. 46].

Стійка тенденція до збільшення інвестицій засвідчує інтерес до України іноземних інвесторів, тому найважливішим завданням держави на даному етапі є забезпечення сприятливих умов залучення і впровадженням в економіку країни інвестиційних ресурсів через удосконалення правової бази, створення ефективних механізмів стимулювання інвесторів та усунення адміністративних перешкод у їхній діяльності завдяки поліпшенню інвестиційного клімату.

Необхідно відмітити, що умови і результати інвестиційної діяльності, інвестиційний процес регулюються безперервно. Перевага об’єкта регулювання інвестиційної діяльності залежить від рівня економічного розвитку країни, від характеру економічних проблем, від важливості їх розв’язку. У міру їх розв’язання, а також під впливом зміни кон’юнктури пріоритетність об’єктів регулювання теж змінюється[6, c. 124-125].

8. Сутність монополізму та причини виникнення монополій

В результаті розвитку ринкових відносин, зміни форм і структури власності перед підприємствами постала проблема виживання в конкурентній боротьбі. За наявності відповідних передумов у деяких підприємств з'явилася можливість використання на ринку своєї влади на шкоду іншим суб'єктам господарювання. На ринках, на яких одне або група підприємств займають домінуюче становище, подібна практика може виражатися у встановленні монопольних цін на продукцію, штучному створенні її дефіциту та інших явищах, що обмежують ринок.

Сутність монополістичних відносин відбивають різноманітні типи монополізму і можливі взаємозв'язки та взаємозалежності між ними.

Визначення монопольного становища підприємства на ринку та можливостей застосування ним ринкової влади рекомендується проводити за розробленою комплексною методикою оцінки рівня монополізму на ринках шляхом:

а) встановлення меж монопольного ринку – товарних (на основі оцінки взаємозамінності продукції з точки зору споживання та виробництва) та територіальних (як сукупності економічних, технологічних та адміністративних меж);

б) визначення ступеня впливу вітчизняних і зарубіжних підприємств на монопольних загальнодержавному та релевантному ринках;

в) застосування вдосконалених методик визначення монопольного становища суб’єкта господарювання на ринку та розрахунку ІХХ[1, c. 154-155].

Список використаної літератури

1. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. — 5-те вид., стереотип.. — К.: Знання , 2006. — 213 с.

2. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. — 2-ге вид., доопрац. і доп.. — К.: КНЕУ, 2005. — 316 с.

3. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. — Львів: Українські технології, 1999. — 639 с.

4. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2003. — 262 с.

5. Черевко Г. Державне регулювання економіки в АПК: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. — К.: Знання , 2006. — 339 с.

6. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. — К.: Знання , 2006. — 435 с.