Вступ.

Розділ 1. Поняття про урбанізацію та урбанізоване розселення.

1.1. Урбанізація як гнографічний процесс.

1.2 Сутність урбанізованого розселення. Міські агломерації.

Розділ 2. Проблеми та негативні наслідки урбанізованого розселення

2.1 Проблеми народоселення. Соціальні проблеми.

2.2 Вплив антропогенних факторів на довкілля та людину.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Розселення – надзвичайно складне та багатогранне, постійно мінливе явище, яке охоплює як процес розподілу населення по території, так і результат цього процесу – систему населених пунктів. Число жителів та населених пунктів на території постійно змінюються кількісно, якісно, в просторі, та в часі.

Злам ХХ-ХХІ ст. характеризується безсистемними змінами як у глобальному масштабі, так і в окремих країнах. Перетворення відбуваються і в Україні та охоплюють політичну, економічну й соціальну сфери суспільного життя. В урбанізованій системі держави активізувався процес субурбанізації великих міст та метрополізації урбанізованих просторів, змінюються форми власності та господарювання, а також механізми управління розвитком міст.

Сучасні проблеми міст та просторової організації містобудівних систем в Україні досліджують, окрім автора статті, В. Вадимов, Ю. Білоконь, М. Дьомін, Ш. Ібатулін, Є. Клюшніченко, А. Осітнянко, А. Плешкановська, Г. Фільваров. Проте роль міст у територіальних системах держави та їх вплив на ефективність функціонування регіонів у певних політичних та соціально-економічних умовах розкрито недостатньо. Склалася ситуація, коли ще не сформувалося нове містобудівне мислення, а урбаністи-практики діють за давно застарілими правилами.

Розділ 1. Поняття про урбанізацію та урбанізоване розселення

1.1. Урбанізація як гнографічний процесс

Урбанізацію слід розуміти не у вузькому розумінні як збільшення міст і міської людності, а як багатогранний соціально-економічний процес, який має значний вплив на суспільні відносини. При відносно високих показниках урбанізованості в нашій країні не все міське населення веде т.з. “міський спосіб життя” (визначається характером зайнятості, рівнем обслуговування, благоустрою житла та ін.). Це особливо стосується агропромислових регіонів, у яких велика кількість малих міст і селищ міського типу, жителі яких за своїм способом життя дуже подібні до сільського населення. Таке явище відоме в літературі (Ю.Л.Пивоваров, 1991) як оманлива (неправдива) урбанізація. Воно є характерним для країн, що входили до складу СССР, а також для країн, що розвиваються (це пов’язано з методологією віднесення поселень до категорії міських).

Неоднозначність розуміння сутності урбанізації пояснюється багатогранністю процесу, що охоплює найрізноманітніші аспекти міського розвитку: економічні, соціальні, екологічні, культурні, демографічні та ін. Географів найбільше цікавлять просторові форми урбанізації – міські поселення, передусім їх формування, структура, особливості розвитку і територіальної організації.

Для нього характерне утвердження міського способу життя як феномена культури і сучасної цивілізації. Географічно цей процес зумовлює просторову концентрацію людської діяльності у порівняно небагаточисельних центрах і ареалах, які відрізняються від масиву сільських поселень вищим рівнем соціально-економічного розвитку.

Отже, важливими рисами урбанізації є: збільшення кількості міст і міських жителів; збільшення площ урбанізованих ландшафтів; поширення міського способу життя; збільшення ролі міських поселень у системах розселення і соціально-економічних системах, розвиток взаємопов’язаних форм міського розселення – агломерацій та ін. [5]

Важливою рисою є також зміна людини у місті, яка виявляється у збільшенні різноманітних потреб, підвищенні вимог до якості життя, зміна норм поведінки, культури та інтелекту.

Найбільш чітко риси суспільної урбанізації виділені Ю.Я.Пивоваровим, а саме:

1) концентрація, інтенсифікація, диференціація і різноманітність міських видів діяльності, а в останній час і сільського господарства в приміських зонах великих центрів ряду країн;

2) поширення і поза центрами урбанізаційних ареалів міського способу життя з особливою структурою спілкування, культурою, системою ціннісних орієнтацій;

3) розвиток великих міських агломерацій, урбанізованих районів, зон внаслідок посилення взаємозв’язків у системах розселення;

4) ускладнення форм і систем урбанізованого розселення, перехід від лінійних – до вузлових, смугових і т.д.;

5) збільшення радіусів розселення в межах агломерацій і урбанізованих районів, пов’язаного з місцями прикладання праці, відпочинку та ін., які викликають територіальний ріст міських систем; відповідно відбувається збільшення площ високоурбанізованих територій за рахунок розширення і появи нових вогнищ урбанізації[9].

Незважаючи на спільні риси, урбанізація в різних країнах і регіонах має певні відмінності, зокрема неоднакові рівні і темпи. За рівнем урбанізації всі країни світу можна поділити на три великі групи. Але основний вододіл проходить між більше і менше розвинутими країнами. У розвинутих країнах рівень урбанізації в середньому становить 72 %, а в країнах, що розвиваються,— 32 %. Темпи урбанізації багато в чому залежать від її рівня. У наші дні міське населення в країнах, що розвиваються, зростає в 3 рази швидше, ніж у розвинутих. На них тепер припадає 1/6 усього щорічного приросту міських мешканців.

1.2 Сутність урбанізованого розселення. Міські агломерації

Урбанізаційні процеси постійно відбуваються по різних напрямах і чітко виділити ці етапи немає можливості. Щодо урбанізації, наприклад, то вона відбувається постійно, бо вже після виникнення міста спостерігається вплив міста на навколишню місцевість (надання послуг і промислових товарів, забудова жител і їх благоустрій та ін.). Процес субурбанізації також відбувається постійно, але він має певні особливості. Якщо у високорозвинених країнах він відбувається на певному етапі розвитку міста, то в нашій державі через труднощі в отриманні міської прописки багато людей селилося у передмістях, розширюючи при цьому межі урбанізованої зони.

У наш час особливо зросло забруднення навколишнього середовища у великих містах, зокрема у великих індустріальних центрах. Відбувається нестримна концентрація людей в містах, з'являються і зростають багатомільйонні міста-мегаполіси, збільшується їхня кількість, розміри та проблеми [4].

Очікується, що частка міського населення в Західній Європі в 2000 році складе 71%, в Північній Америці — 87, в Латинській Америці — 80, в Австралії і Океанії — 80, в Східній Азії — 40, в Південній Азії — 35, в Африці — 39%. У 1900 році у світі налічувалось 10 міст-мільйонерів, в 1975 — 185, в 2000 році (за прогнозами) їх число перевищить 400. В 1920 році два найбільших міста світу — Нью-Йорк і Лондон мали відповідно 5620 тисяч і 4483 тисячі чоловік населення, два — Париж і Чикаго — наближалися до трьох мільйонів (відповідно 2906 і 2702 тис.) і ще чотири міста — двох мільйонів чоловік (Токіо — 2173, Берлін — 1903, Відень — 1841 і Філадельфія — 1824 тисячі чоловік). Вісім із десяти найбільших міст світу були у США, Європі й Японії і тільки 2 — в Південній Америці та Китаї[9, c. 196-197].

Через, сорок років, в 1960 році, якісна картина розташування багатомільйонних міст на карті світу істотно не змінилася, якщо брати до уваги десять найбільших міст: вісім з них знову розташовані у США, Європі та Японії і два — в Південній Америці та Китаї.

Зате кардинально змінилися у бік збільшення населення розміри міст, і на карті світу з'явилися мегаполіси, що перевищують п'яти-, шести- і десятимільйонний рівень чисельності мешканців.

Очолюють цей список Нью-Йорк (14 164 тис.), Лондон (10 772 тис.) і Токіо (10 686 тис.). За ними йдуть три міста, що перевищують вісім мільйонів або наближаються до цієї цифри: Рейн-Рур (8736 тис.), Шанхай (7432 тис.) і Париж (7420 тис.) і чотири міста, що мають або перевищують рівень шести мільйонів — Буенос-Айрес (6700 тис.), Лос-Анджелес (6530 тис.), Москва (6285 тис.) та Чикаго (5977 тис.).

Список цих міст свідчить про якісно нову тенденцію в урбанізації світу — колосальне зростання міст-мегаполісів у країнах, що розвиваються, які утворилися на місці колишніх світових імперій: вісім найбільш заселених міст припадають саме на ці країни, і тільки Токіо та Нью-Йорк продовжують залишатися в першій десятці лідерів урбанізації.

У наші дні розселення людей все більше визначається географією міст. Однак єдиного для всіх країн поняття «місто» не існує. У Данії та Швеції до міст відносять поселення з числом жителів понад 250, у Малайзії — понад 1 тис, у ФРН і Франції — понад 2,5 тис, у Непалі та Індії — понад 5 тис, в Україні — 10 тис, у США — понад 2,5 тис, у Японії — понад 50 тис. осіб.

На початку XIX ст. у містах проживало всього 3% населення світу, а на початку XX ст. — 13%. У 1995 р. міське населення становило 2600 млн. осіб, тобто в містах проживало близько 45% населення земної кулі. У 2000 р. міське населення становило 49%. В Австралії, Північній та Південній Америці, Європі переважає міське населення [3].

Сучасному етапу урбанізації притаманні три характерні риси: по-перше, швидкі темпи розвитку; по-друге, подальша концентрація населення у великих містах (більше 100 тис. осіб). Серед великих міст особливо виділяються міста-мільйонери, кількість яких швидко зростає (див. рис. 7 та табл. 5). По-третє, відбувається перехід від окремих міст до міських агломерацій. У 2000 р. найбільшими агломераціями стали Мехіко (24,4 млн. осіб), Сан-Паулу (23,6 млн. осіб), Токіо-Йокогама (21,3 млн. осіб), Нью-Йорк (16,1 млн. осіб), Колката (15,9 млн. осіб).

Вищою стадією сучасного процесу урбанізації є утворення мегалополісів, які виникають у результаті злиття сусідніх агломерацій. У кінці XX ст. виділилося шість найбільших мегалополісів: три у США — вздовж Атлантичного океану від Бостона до Вашингтона (Бос-Ваш) з населенням близько 50 млн. осіб, на південному узбережжі Великих озер (Приозерний) з населенням 35 млн. осіб, Каліфорнійський (18 млн. осіб) і два в Європі— Англійський (об'єднує агломерації Лондона, Бірмінгема, Манчестера, Ліверпуля тощо) і Прирейнський (агломерації Рандстад у Нідерландах та Рейн-Рур, Рейн-Майн у ФРН та ін.); один в Японії — Токайдо (об'єднує агломерації Токіо-Йокогама, Осака — Кобе — Кіото та інші) [1].

Значні відмінності існують між країнами за рівнем і темпами урбанізації. Найвищого рівня урбанізації досягнуто в розвинутих країнах. У більшості країн Азії та Африки рівень урбанізації порівняно низький, але чисельність міського населення зростає швидкими темпами, що пов'язано з міграцією в міста сільського населення. Це явище називають «міським вибухом». Часто цей процес називають «хибною», або «несправжньою», урбанізацією, тому що різке збільшення міського населення не супроводжується поширенням міського способу життя.

Процес урбанізації викликає погіршення екологічної ситуації у великих містах: забруднення повітря, високий рівень пилу, відсутність достатньої кількості зелені, питної води тощо. Тому останнім часом виникло явище субурбанізації (переїзду частини жителів у приміські зони)[10].

Розділ 2. Проблеми та негативні наслідки урбанізованого розселення

2.1 Проблеми народоселення. Соціальні проблеми

Міське розселення — форма територіальної організації життя населення у вигляді міст, розвиток яких пов'язаний з розміщенням промислових підприємств, об'єктів будівництва, транспорту, з постіндустріальними видами діяльності. Критерії віднесення до міст у різних країнах неоднакові. Так, у Данії містами вважають поселення з кількістю жителів понад 250, Малайзії — 1 тис., Непалі — 5 тис., США — 2,5 тис., Японії — 50 тис. Крім людності, в Японії та Бельгії при цьому береться до уваги критерій середньої щільності населення. В Індонезії, Замбії, Перу введено критерій так званих міських ознак, під якими розуміють рівень благоустрою та наявність певних зручностей (електрика, каналізація, мережа культурно-побутових закладів).

Проблеми народонаселення є невід'ємною частиною глобальних проблем сучасності, до складу яких входять також проблеми війни і миру, зростаючого розриву в рівнях економічного розвитку країн різного типу, забруднення довкілля, забезпечення продовольством населення Землі, водних, сировинних і енергетичних ресурсів, боротьби з міжнародним тероризмом і організованою злочинністю.

За даними ООН, частка людей у віці 65 років та більше в населенні світу зросла з 5,1% 1950 р. до 6% 1990 р. В окремих частинах світу процес старіння відбувається по-різному. Він найчіткіше проявився в Європі (частка осіб старшого віку збільшилася з 8,7% 1950 р. до 13,5% 1990 р.). В інших регіонах світу становить: Латинська Америка — 5%, Океанія — 9, Австралія та Нова Зеландія — 10,9, Африка — 3,0, Азія — 5,0% [12].

В останній чверті XX ст. у розвинених країнах Європи, Північної Америки, в Австралії, Японії природний приріст не перевищує 1 % на рік. Зниження показників народжуваності викликає зміну вікової структури населення (зменшення частки дітей і молоді, збільшення кількості людей похилого віку, тобто ''постаріння населення"), зменшення його кількості в працездатному віці, депопуляції в майбутньому. Новий тип вікової структури викликає складні проблеми економічного, політичного і культурного характеру.

У країнах Азії, Африки. Латинської Америки швидке зростання кількості населення (подвоєння через кожних 20-30 років) призводить до загострення важливих соціально-економічних проблем в цих регіонах: значного переважання темпів приросту населення над темпами економічного росту і до ще більшого відставання від аналогічних показників розвинених країн; швидкі темпи урбанізації, збільшення числа безробітних і осіб, що не знаходять застосування своєї праці (30%. працездатного населення світу), зростання чисельності неграмотних (950 млн чол. за даними ЮНЕСКО в 2000 р.) поряд з ростом частки грамотного населення в світі (85%. наприкінці століття).

У групі країн нової індустріалізації (Східна Азія, окремі країни Латинської Америки) показники природного приросту становлять від 0,7 до 1,5% У результаті втілення у життя програми планування сім'ї.

У великій групі країн тропічної Африки, Південної Азії, деяких країн Центральної і Південної Америки, а також країн мусульманського Сходу зберігаються традиції високої народжуваності і природний приріст перевищує 2,5-3%.

У найбагаточисельнішій групі країн, що розвиваються (Індія, Індонезія, країни Індокитаю, Мексика, Колумбія, Венесуела, Чилі. Єгипет, Туніс та ін.), де діють державні програми планування сім'ї, показники природного приросту населення коливається від 1,5 до 2,5% [6]

Потенційна загроза розвитку сучасної демографічної ситуації полягає в тому, що населення світу може вступити в XXI ст. з 1 млрд безробітних, 1 млрд голодуючих. 1 млрд неграмотних, 2 млрд, що живуть в умовах відносного або абсолютного перенаселення, 1,5 млрд знедолених, що знаходяться за "межею бідності".

Глобальність проблеми народонаселення в тому, що вона не може бути локалізована в якомусь певному регіоні, і нерівномірне зростання чисельності населення в окремих країнах може викликати помітні зміни на геополітичній карті світу.

2.2 Вплив антропогенних факторів на довкілля та людину

Процес урбанізації став однією з найважливіших сторін поступального руху суспільства завдяки концентрації промисловості, галузей науки і культури у великих містах. Але крім позитивних рис урбанізація водночас веде за собою величезні негативні віддалені наслідки. Науково-технічний прогрес призвів до росту впливу чинників навколишнього середовища на організм і зумовив зміни соціального статусу. Проблема великих міст залишається невирішеною внаслідок стихійного розташування виробничих сил, що призводить до скупчення промислових підприємств і населення. Отже, процес урбанізації породжує складні проблеми, що торкаються умов, які несприятливо впливають на стан здоров’я населення.

Експлуатація природних ресурсів може мати різні наслідки, які впливають на безпеку життєдіяльності. Природні ресурси прийнято ділити на невичерпні та вичерпні. До перших відносяться такі ресурси, нестача яких сьогодні не відчувається і не відчуватиметься в найближчому майбутньому. Це сонячне випромінювання, енергія морських приливів, водні ресурси та ін. Хоча такі ресурси є невичерпними, проте внаслідок господарської діяльності може бути обмежений доступ для їхнього використання. Наприклад, унаслідок запилення атмосфери знизиться потік сонячної енергії на поверхні Землі або через забруднення водойм зменшиться кількість прісної води, придатної для споживання людиною.

Вичерпні природні ресурси поділяються на дві групи: невідновні та відновні. До невідновних відносяться запаси кам’яного вугілля, природного газу, нафти та інших корисних копалин, оскільки темпи їхнього використання значно перевищують швидкість нагромадження, якщо таке сьогодні відбувається. Проблема невідновних природних ресурсів може вирішуватися через раціональне та комплексне їх використання, а також через пошук альтернативних способів забезпечення енергією та матеріалами [13].

Для забезпечення життєдіяльності людини більше значення мають відновні природні ресурси, до яких відносяться всі форми живої матерії: рослини, тварини, мікроорганізми. Характерною особливістю відновних природних ресурсів є їхня здатність до самовідновлення, яка при раціональній експлуатації біологічних ресурсів не тільки спроможна забезпечити потреби людства в них, а й створити умови для подальшого їх зростання.

Використання природних ресурсів охоплює:

— експлуатацію біологічних ресурсів;

— розробку паливно-енергетичних та мінеральних ресурсів.

Катастрофічні результати впливу людини на природну сферу через експлуатацію біологічних ресурсів виявляються у зникненні багатьох видів рослин і тварин на Землі. Вважається, що понад 100 видів тварин і стільки ж видів та підвидів птахів зникли внаслідок господарської діяльності людини. Стрімко зменшується кількість цінних риб, і замість яких з'являються менш цінні. Наприклад, у результаті інтенсивного вилову оселедців їхнє місце в екосистемі Баренцового моря зайняла менш цінна риба мойва.

Значних втрат зазнає і рослинний світ Землі через вирубування лісів. Сьогодні багато країн середніх широт залишилися без лісів господарського значення, а центр їх хижацького винищення перемістився в екваторіальні країни. Навіть нові посадки лісів не в змозі відновити високу стійкість екологічних систем, тому що здійснюються вони за рахунок цінних у технічному відношенні порід деревини. Отже, багатоманітна природна екосистема, яка сформувалася упродовж тривалого часу, замінюється на одновидові насадження із спрощеною структурою та низькою стійкістю. Використання земель під сільськогосподарські угіддя також призводить до спрощення екосистем і зниження рівня біологічного різноманіття та їхньої стійкості [7].

Сьогодні вже неефективно запроваджувати обмежувальні заходи щодо експлуатації окремих видів біологічних ресурсів. І на порядку дня постає проблема активного впливу людини на природні ресурси з метою штучного конструювання стабільних екосистем із властивостями, що враховують антропогенні порушення в ландшафтах. Зрозуміло, що для цього необхідні не тільки значні економічні ресурси, а й нові знання про природу. Загальна стратегія розв'язання цієї проблеми полягає у відновленні виснажених ресурсів, формуванні нормальних екологічних умов їх природного відновлення, встановленні розумних пропорцій між обсягом використання ресурсів та обсягом їхнього природного приросту, у подальшому освоєнні ресурсів й підвищенні продуктивності окультурених екосистем шляхом використання інтенсивних технологій та біологічних методів і формуванні ландшафтів для розширення рекреаційних ресурсів.

Розробка паливно-енергетичних ресурсів характеризується стрімким зростанням кількості видобування різних видів палива та корисних копалин. Таке зростання відбувається за експоненціальним законом, і період подвоєння їх споживання становить приблизно 15 років. Оскільки запаси цих ресурсів обмежені, то магістральним напрямом їхнього використання є:

• зменшення втрат при добуванні, транспортуванні, переробці та споживанні (сьогодні втрати сягають 60 — 95%);

• вторинне використання енергоресурсів та вторинної сиро-вини (вторинне використання природних ресурсів коливається в межах 0 — 50%);

• пошук альтернативних джерел енергії та мінеральної сировини (безпосереднє перетворення сонячної енергії в електричну і теплову енергію, конструювання нових композиційних матеріалів).

Проблема паливно-мінеральних ресурсів має яскраво виражений інтернаціональний характер через невідповідність центрів їхнього видобутку з центрами використання. Тому доступ до них багатьох країн може бути реалізований через механізм міжнародних економічних зв'язків, роль яких останнім часом значно зросла у забезпеченні безпечної життєдіяльності на всій планеті.

Як експлуатація біологічних ресурсів, так і видобуток та споживання паливно-енергетичних та мінеральних ресурсів призводять до значного забруднення складових природної сфери: атмосфери, гідросфери та літосфери.

Забруднення атмосфери. Внаслідок господарської діяльності у повітряний басейн сучасних промислових зон та великих міст надходять домішки антропогенного характеру — N02, S02, C02, CO, NH3, H2S, Cl2, Br2, HF, HC1, HBr, AsH3, PH3,галогенорганічних сполук, органічних кислот, ефірів, альдегідів, спиртів, кетонів, аміно- та нітросполук, ароматичних вуглеводів, сірковмісних органічних сполук, пестицидів тощо. Для більшості з них встановлені норми — ГДК (граничнодопустимі концент-рації), які коливаються в широких межах — від 3 мг/м³ (СО) до 0,001 мг/м³ (РН3) і значно менше.

Великою проблемою міст є шум, що в умовах урбанізації набуває щоразу більшого значення. Джерелами вуличного і житлово-побутового шуму є всі види міського транспорту, промислові об’єкти і гучномовне радіо- і телевізійне обладнання. У великих містах рівень шуму на вулицях досягає 90-95 дБА, стійко утримуючись у цих межах 15-18 годин на добу. Шумовий режим у кожному конкретному місті пов’язаний з плануванням, яке визначає організацію траси руху автотранспорту та можливість зонування території з відповідним розміщенням на ній окремих об’єктів. Цим самим створюється певний рівень шуму на вулицях, у зонах відпочинку і в будинках різноманітного призначення. Додатковим джерелом шуму в містах є побутові шуми. Шуми, які створюються роботою інженерного і санітарно-технічного обладнання житлових будинків, до яких належать рух ліфта, нагрівання котла тощо, утворюють шум, рівень якого досягає 65-87 дБА.

Ефективним профілактичним заходом у боротьбі з шумом є:

· застосування транспортних засобів із мінімальним рівнем шуму;

· правильне планування населених місць, будівництво кільцевих автомобільних доріг, які розвантажують центр міста;

· будівельні проекти повинні передбачати максимальний захист мікрорайонів штучними та природними екранами зелених насаджень, перенесенням під землю інженерних споруд.

Крім шуму у містах загострюється проблема інших фізичних чинників навколишнього середовища, а саме вібрації, неіонізуючих та іонізуючих випромінювань. Вібрація спричиняє вібраційну хворобу. Особливо небезпечним є вплив на організм людини радіоактивного випромінювання. Гостра біологічна дія радіації проявляється у вигляді променевої хвороби і здатна призвести до смерті. Хронічна радіаційна дія на людину десятками і сотнями бер щорічно протягом кількох років призводить до виникнення променевої хвороби, до локальних уражень шкіри, кришталика ока, кровотвірного кісткового мозку, пневмосклерозу. Згодом можуть виникати злоякісні пухлини та природжені аномалії, що передаються спадково. Велику загрозу генетичному здоров’ю нації спричинила Чорнобильська катастрофа. Після катастрофи основним радіонуклідом був радіоактивний йод, що нагромаджується у щитовидній залозі. Радіоактивний цезій потрапляє у м’язи. Важкі захворювання спричиняє і дуже небезпечний плутоній.

Мешканці міст потрапляють під вплив забруднених речовин промислового походження. Повітря, насичене відпрацьованими газами, продуктами згоряння палива, димом і пилом, шкідливо впливає на дихальний апарат людини, що небезпечно. Забруднення атмосферного повітря сприяють появі підвищеної кількості запальних захворювань органів дихання та зору; серцево-судинної системи, інфекційних, раку легенів тощо. Захворюваність органів дихання становить у середньому 73,5% від загальної захворюваності. 70-80% усіх випадків раку спричинені дією хімічних канцерогенів. Близько 4% новонароджених відрізняється дефектами, що ведуть до виражених спадкових захворювань.

До багатьох захворювань в населених пунктах може призвести забруднення води. Найбільшою небезпекою поширення захворювань водним шляхом є кишкові інфекції, зокрема холера, черевний тиф, паратифи, дизентерія, лептоспіроз, сибірка, туберкульоз. Нині у світі від захворювань, що передаються внаслідок споживання забрудненої води, щоденно вмирає майже 25 тисяч людей[2].

Джерелом захворювань може стати і забруднений промисловими та господарсько-фекальними відходами грунт. Внаслідок викидів промислових підприємств і відпрацьованих газів автотранспорту у грунт можуть потрапляти свинець, сірка, залізо, цинк, ртуть тощо і бути причиною різноманітних отруєнь.

Забруднення довкілля у містах у підсумку призвело до грубого порушення екологічної рівноваги з її безпосередніми та віддаленими наслідками, і міста стали некерованими.

Середовище проживання людини у великому місті є складною системою соціальних та економічних впливів на організм у різних стадіях його розвитку і тому повинно мати усі необхідні умови для належного функціонування колективу людей. профілактична медицина ставить своїм завданням вивчення умов життя і здоров населення і обґрунтування гігієнічних нормативів у галузі містобудування. Гігієнічні нормативи охоплюють регламентацію параметрів, що характеризують земельну ділянку, яка вибирається під будівництво населеного пункту, типи житлових будинків, різних установ, лікарень, підприємств, а також види зелених насаджень, параметри, що торкаються проблем енергетики, транспорту, водопостачання і каналізації.

Охорона навколишнього середовища населених місць може бути здійсненою лише за умови подолання негативних наслідків урбанізації шляхом використання переваг науково-технічного прогресу. У повноцінному урбанізованому середовищі природні елементи, що оточують урбаністичні утворення, повинні бути тісно пов’язані з природним середовищем[8].

Висновки

Приблизна рівність потенціалів адміністративно-територіальних одиниць певного рівня вирівнює можливості щодо сталого їх розвитку, а також складність завдань місцевого самоврядування. Цілком зрозуміло, що значення кожної окремо взятої характеристики векторного простору адміністративно-територіальних одиниць можуть суттєво різнитися між собою. В одній може переважати трудовий потенціал, в іншій — природний, ще в іншій — земельний. Така різноманітність зумовлює відмінність напрямів їх функціонування та важливість гармонійного розвитку держави загалом.

Ті форми розселення (у т. ч. урбанізованого), які забезпечуватимуть ефективніше з соціальної, екологічної та економічної сторони використання, матимуть більшу перспективу. Просторовий потенціал держави доволі рівномірно розподілений її територією. З аналізу випливає, що найвищу ефективність його використання забезпечують адміністративно-територіальні утворення з системою міського розселення без надвеликих міст. Якщо виходити з фактора природних умов, зокрема наявності лісових масивів, то найбільш перспективними для розвитку міст є території лісостепу. У центрі держави знаходяться найцінніші сільськогосподарські території, тож постає завдання зберегти їх аграрний характер. Активізація робіт з поліпшення екологічного стану в містах, наявність обмежень та вищої вартості землі, розукрупнення промисловості та інші явища прискорюють процес деконцентралізації виробництва, а відповідно — зменшення ролі великих міст у державі.

Список використаної літератури

1. Безуглий В. Економічна і соціальна географія зарубіжних країн: навчальний посібник/ Віталій Безуглий. — К.: Академія, 2007. — 703 с.

2. Голиков А. Вступ до економічної і соціальної географії: Підручник для студ. вуз./ Артур Голиков, Ярослав Олійник, Анатолій Степаненко. — К.: Либідь, 1997. — 318 с.

3. Зінь Е. Регіональна економіка: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Едуард Зінь; М-во освіти і науки України. — 2-ге видання. — К.: Професіонал, 2008. — 524с.

4. Карпінський Ю. Аналіз проблем сучасного стану адміністративно-територіального устрою України // Реформа для людини : зб. матеріалів про шляхи реформи в Україні. — К.: Секретаріат КМ України, 2005. — С. 57-75

5. Клюшніченко Є.Є. Соціально-економічні основи планування та забудови міст / Є Є. Клюшніченко. — К.: УАА, НДПІ містобудування, 1999. — 348 с.

6. Максаковський В.Географія: Економічна і соціальна географія світу: У 2 кн./ Володимир Максаковський; Пер. з рос. А.І.Покидько, М.Я.Ратушного. — К.: Вища школа. – 1991. — Кн. 1. — 1991. – 206 с.

7. Олійник Я. Вступ до соціальної географії: Навчальний посібник/ Ярослав Олійник, Анатолій Степаненко,. — К.: Знання, 2000. – 293 с.

8. Осітнянко А.П. Планування розвитку міст : моногр. / А.П. Осітнянко. -К.: КНУБА, 2001. — 460 с.

9. Паламарчук М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — 415 с.

10. Пістун М. Основи теорії суспільної географії: Навч. посібник для студ. географ. фак. ун-тів/ Микола Пістун,; Ред. В.І.Бузун; Міжнародний Фонд "Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". — К.: Вища школа, 1996. — 231 с.

11. Плешкановська А.М. Фуркціонально-планувальна оптимізація використання міських територій / А. М. Плешкановська. — К.: Ін-т урбаністики, 2005, — 190 с.

12. Реймс Н.Ф. Экология. Теория, законы, правила, принципы и гипотезы. М.,1994.

13. Романюк С. Прогноз соціально-економічних наслідків проведення реформи адміністративно-територіального устрою / С. Романюк // Реформа для людини : зб. мат. про шляхи реформи в Україні. — К.: Секретаріат КМ України, 2005. — С. 131-136.

14. Соціально-економічна географія України: Навч. посіб./ За ред. О.І.Шаблія,. — 2-ге вид., перероб. та доп.. — Львів: Світ, 2000. — 679 с.

15. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії. Навч.пос. – 2004.