Процеси суспільного розвитку

Вступ.

1.Три типи апарату у підпорядкуванні керівника.

2.Способи моделювання у менеджменті.

3.Особистість та її характеристики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Основу управління складають об'єктивні процеси суспільного розвитку, знання яких впливає на трактування відповідних понять, і підходи до з'ясування їхнього змісту.

Розвиток продуктивних сил суспільства супроводжується поглибленням поділу праці. Поділ праці викликає необхідність кооперації праці. У свою чергу, кооперація праці породжує об'єктивну необхідність координації різноманітних її видів та різновидів у організованих соціально-економічних системах (трудовий колектив, підприємство, галузь, народне господарство). Управління є обов'язковим елементом доцільної колективної діяльності людей. Воно застосовується скрізь, де необхідно координувати спільну діяльність людей. Отже, управління іманентне суспільному виробництву на будь-якій стадії його розвитку.

Людина — це родове поняття, біологічна істота, що належить до класу ссавців і є вищим ступенем розвитку живих організмів на Землі. Її відмінність полягає в наділеності свідомістю, високо розвинутим мозком, у здатності виробляти знаряддя праці і використовувати їх для впливу на навколишній світ.

Індивід (від лат. іndividum — неподільне) — людина як одинична природна істота, представник виду нomo sapiens, що наділений індивідуально своєрідними рисами (задатки, захоплення та ін.). Одночасно індивід виступає як окремий представник людського суспільства (соціальна істота, що оволодіває власною поведінкою і психологічними процесами). Індивіду властиві найбільш загальні характеристики: цілісність психофізіологічної організації, стійкість у взаємовідносинах з навколишнім світом, активність.

1.Три типи апарату у підпорядкуванні керівника

Організація являє собою форму об'єднання групи людей (дві та більше осіб), діяльність яких свідомо координується суб'єктом управління для досягнення загальної мети або цілей і для впорядкування спільної діяльності. У залежності від цілей та умов діяльності індивіди в соціальному управлінні виступають суб'єктами й об'єктами управління.

Система управлінських відносин спирається на два соціально-психологічних феномени, які можна назвати як власне управління, тобто цілеспрямований вплив на визначений об'єкт, і підпорядкування, тобто сприйнятливість і схильність до цілеспрямованого впливу суб'єкта взаємодії. У залежності від типологічних рис різними людьми не однаково усвідомлюється саме почуття підпорядкування, з яких дослідники виділяють три типи:

покірливе підпорядкування — працівник сприймає підпорядкування як вимушене та зовні нав'язане ставлення. Для нього характерне слабке розуміння мотивів підпорядкування та почуття обов'язку;

байдуже підпорядкування — працівник цілком задоволений своїм положенням, тому що це звільняє його від прийняття відповідальних рішень; сповідується принцип «нехай думає начальник»;

ініціативне підпорядкування — працівник усвідомлює необхідність підпорядкування, почуття обов'язку в нього переходить у звичку, але не заглушає ініціативу. В основі такого типу підпорядкування лежить критична оцінка керівника та визнання його авторитету.

Таким чином, управлінська діяльність — це особливим чином організований вид трудової діяльності з виконання функцій управління в організації.

Головна її мета — забезпечення цілеспрямованої та скоординованої діяльності керованого колективу задля вирішення задач, що поставлені перед ним. Продуктом управлінської діяльності є управлінські рішення та практичні дії, необхідні для функціонування організації в необхідному режимі. Оскільки управлінський вплив на всі сфери діяльності здійснюється через членів організації, пріоритетне значення має управління живою працею, тобто доцільною діяльністю своїх підлеглих.

У залежності від функціональної ролі у процесі управління виділяють три основні категорії персоналу управління:

керівники або лінійні менеджери (10 % працівників апарату управління);

фахівці або функціональні менеджери (60-70 % працівників апарату управління);

службовці управлінського апарату, (20-30 % працівників апарату управління).

Лінійна структура управління — характеризується лінійним адміністративним підпорядкуванням між керівниками і підлеглими.

Лінійні структури управління в сільському господарстві були поширені на ранніх етапах колективних форм господарювання при низькому рівні спеціалізації та ведення виробництва. В сучасному сільськогосподарському виробництві лінійні структури управління характерні для виробничих підрозділів незначних розмірів. У цьому випадку кожний працівник одержує вказівки лише від одного керівника. Наприклад, бригадири бригад (ферм) безпосередньо підпорядковані керівнику відповідного відділку, а керівники відділків — керівнику господарства. Працівники, що очолюють виробничі підрозділи, називаються лінійними керівниками.

Перевагою лінійної структури управління є чіткий розподіл обов'язків і завдань, а недоліком — відсутність висококваліфікованих спеціалістів відповідних галузей, що впливає на якість рішень лінійних керівників.

Лінійно-штабна структура управління характеризується наявністю спеціалістів відповідного профілю, підпорядкованих керівникам структурних підрозділів, які допомагають їм при розробці управлінських рішень, але розпорядчими функціями не наділені. Лінійно-штабні структури управління в сільськогосподарському виробництві зустрічаються рідко, їх недоліком є недостатнє використання спеціалістів, які виступають лише в ролі помічників лінійних керівників.

Отже, виділяються три основні типи підпорядкування.

Підпорядкування при внутрішньому протесті. Працівник настроєний проти розпоряджень керівника. Підпорядкування як таке йому неприємне і викликає у нього внутрішній протест і роздратування. До підлеглим такого типу керівникові необхідно пред'являти вимоги, не підкреслюючи свого положення. Ділову взаємодію з такими підлеглими слід будувати на партнерській основі. При формулюванні завдання бажано вибрати тон поради або пропозиції, оскільки жорсткий наказ або примушення викликають у такого підлеглого образу і прагнення до протесту.

Підпорядкування без самостійності. («Хай думає керівництво»). З метою розвитку у такого працівника особистої ініціативи, бажано формулювати для нього завдання у вигляді проблеми і не пропонувати її готового вирішення. Якщо все ж таки керівник знає, що співробітникові необхідна допомога, можна запропонувати йому декілька варіантів вирішення з тим, щоб дати підлеглому можливість вибрати з них найбільш оптимальний.

Усвідомлення об'єктивної необхідності підпорядкування. Працівник такого типу – найбільш цінний і надійний. Відчуття підпорядкування не викликає у нього хворобливих реакцій, а розглядається як необхідна умова у взаємодіях з керівником. Зазвичай у таких людей високо розвинене відчуття власної гідності, для підкріплення якого вони, як правило, прагнуть до високого професіоналізму. Такі підлеглі легко виконують дисциплінарні вимоги. При прагненні до підпорядкування можуть також проявляти відповідальність і ініціативу в роботі.

2.Способи моделювання у менеджменті

Американський менеджмент виділяє наступні найбільш розповсюджені способи моделювання:

Теорія ігор. Моделює вплив прийнятого рішення на конкурентів. Ця теорія найперше розроблялась військовими.

Теорія черг. Визначає оптимальне число каналів обслуговування по відношенню до потреби в них (так звана модель оптимального обслуговування).

Моделювання управління запасами. Визначає розміщення замовлень, їх кількість, обсяг готової продукції на складі.

Лінійне програмування. Забезпечує оптимальний спосіб розгляду ресурсів при наявності конкретних потреб. Моделі лінійного програмування найбільш популярні у менеджменті.

Імітаційне моделювання. Дає практичний спосіб застосування моделі замість реальної системи.

Економічний аналіз, тобто метод оцінки витрат та економічних вигод. Базується на визначенні економічних умов, при яких підприємство стає вигідним. Зрозуміло, що основною умовою буде ситуація, коли загальний дохід зрівнюється з підсумковими витратами.

Платіжна матриця. Це статистичний метод, який дозволяє із кількох варіантів вибрати найбільш оптимальне рішення. При цьому платежі (грошові винагороди, доход тощо) представляються у формі таблиці.

Дерево рішень, являє собою схематичне відображення дій у менеджменті з урахування фінансових результатів, ймовірності отримання їх позитивного значення, можливості порівняння альтернатив.

Прогнозування, тобто моделювання майбутніх управлінських ситуацій. Оскільки воно відіграє суттєву роль у менеджменті, то його слід розглянути окремо.

Прогнозування – це спосіб, при якому використовується накопичений в минулому досвід та поточні припущення з метою визначення майбутнього. На сучасному етапі найчастіше використовуються такі прогнози:

економічні;

соціальні;

розвитку конкуренції;

розвитку науково-технічного прогресу;

розвитку технології;

розвитку суспільства;

розвитку сільського господарства тощо.

Можна виділити наступні групи методів прогнозування:

Неформальні методи:

прогнозування на базі словесної (вербальної) інформації, отриманої з допомогою радіо, телебачення, розмов, телефонограм тощо;

прогнозування на засадах письмової інформації, яка відображається у газетах, журналах, бюлетенях, звітах тощо;

прогнозування за результатами промислового шпіонажу.

Формальні методи:

Кількісні методи прогнозування:

аналіз минулих рядів. Виходить з того, що минуле може повторитися у майбутньому;

причинно-наслідкове (каузальне) моделювання. Використовується у менеджменті для прогнозування тих ситуацій, які знаходяться у залежності більше ніж від однієї змінної величини. В статистиці цей спосіб прогнозування називається кореляцією.

Якісні методи прогнозування:

думка журі. Представляє собою поєднання та усереднення думок експертів – членів журі (ради, комісії тощо);

сукупна думка збутовиків. Ґрунтується на передбаченні попиту групою досвідчених торгових агентів;

модель очікування споживача. Базується на результатах опитування клієнтів;

метод експертних оцінок. Представляє собою процедуру, яка дозволяє групі експертів приходити до певної згоди.

Отже, математична модель має характеризувати поведінку вихідних змінних У залежно від значень параметрів і некерованих вхідних змінних, параметрів і керованих вхідних змінних, а також враховуючи зміни керованих змінних. Звичайно, при побудові моделі вибір складу вихідних змінних, що включаються в модель, не викликає труднощів, тому що вони визначаються самим завданням моделювання. Вибір вхідних змінних, керованих і некерованих, може бути виконаний різними способами, причому тут, крім визначення завдання, важливі вимоги точності й простоти, що висуваються до моделі. Якщо вхідних змінних занадто мало, модель втрачає точність, може стати неадекватною об'єкту; якщо їх надто багато — необхідні ресурси пам'яті й швидкості обчислень можуть перевищити наявні ресурси FOM.

Моделі мають бути сформульовані так, щоб для застосування їх вимагались лише доступні дані. Якщо, наприклад, недостатні запаси товарів призвели до збитків у торгівлі, то модель рішення, яке передбачає визначення оптимального рівня запасів, має включати систему грошових штрафів за ці збитки.

Модель має вимагати лише здійсненних реальних розрахунків. Наприклад, застосування методів лінійного програмування для складання графіка роботи сучасного великого підприємства може виявитися нездійсненним, бо час, необхідний для цих розрахунків, буде надто великим навіть для комп'ютерів. Завдання теорії прийняття рішень полягає в тому, щоб знаходити такі альтернативи, які ймовірно лише в наближенні, вимагають невеликого обсягу розрахунків.

Моделі не можуть потребувати недоступної прогнозної інформації. Програми, які будуть вимагати від відділу збуту оцінки товарообігу за другу половину наступного місяця, в процесі прийняття ділового рішення не будуть мати широкого застосування, ні описового, ні нормативного.

Моделі описуються з погляду тих вихідних моментів, з якими, скоріше всього, той, хто приймає рішення, розпочне процедуру прийняття рішень.

3.Особистість та її характеристики

Особистість має три найважливіші психологічні характеристики: стійкість, єдність та активність. Виділяють також три основні під структури особистості: можливості, властивості та направленість.

До можливостей особистості відносяться рівень розвитку її пізнавальних, емоційно-чуттєвих та вольових психічних процесів, загальні здібності, розвинена пам’ять з усіма її культурними нашаруваннями.

До властивості особистості відносяться темпераментний характер та спеціальні здібності.

Направленість особистості виявляє мету, яку ставить перед собою людина, прагнення, мотиви, відповідно до яких вона діє. Мотивами виступають природні та психодуховні потреби, а також переконання людини.

Головну роль у процесах формування та розвитку особистості відіграють виховання, навчання та освіта. Процес розвитку особистості відноситься до психологічного періоду, а цілеспрямоване формування – до педагогічного. Процес формування ставлення та розвитку особистості відбувається протягом усього життя людини у різних соціальних інститутах, де вона грає різні соціальні ролі: у сім’ї, навчальних закладах, професійних та трудових колективах, групах стимулювання тощо.

Індивідуальність – це найвужче за змістом поняття. Воно містить в собі лише ті індивідні та особистісні якості людини, таке їх поєднання, яке відрізняє дану людину від інших.

Кожній особистості притаманні головні, кардинальні риси і риси другорядні. Незвичайні люди характеризуються наявністю домінуючої, центральної риси. У звичайних же людей таких ознак може бути кілька. Здоровій особистості за Г. Олпортом, властиві такі риси, як активна позиція відносно дійсності; доступність досвіду для свідомості, тобто здатність бачити події власного життя такими, якими вони є, не застосовуючи “психологічного захисту”; самопізнання; здатність до абстракції; постійний процес індивідуалізації; функціональна автономія рис; стійкість до фрустрації. Важливою умовою розвитку особистості визнається можливість чинити опір рівновазі. Напруга має підтримуватись, а не усуватись. При цьому вчений базує свої погляди на біографіях видатних людей, для яких життя – це безперервне долання труднощів, більше того – вони самі прагнуть цього, шукаючи та долаючи перешкоди. Невротичну особистість, за Г. Олпортом, характеризує наявність таких рис, як пасивна позиція щодо світу; застосування різних видів психологічного захисту – витиснення, сублімація, проекція, заміщення; викривлення істинного стану речей; обмеженість мислення; “закляклість” розвитку.

До специфічних суспільних якостей особистості, як відомо, відносяться потреби.

Задоволення потреб з одного боку, забезпечує зняття дискомфортних станів людини, породжених нестатками, з іншого боку — задоволення потреб зв'язане зі зміною станів, що впливають на ролі особистості.

У дійсному повідомленні не будемо зупинятися на висвітленні проблем, зв'язаних з роллю особистості, обмежимося лише твердженням, що роль особистості — це своєрідний образ її існування, а розмаїтість ролей виступає в конкретних формах такого існування: праці, пізнання, діяльності спілкування й ін.

Особистість — це свідомий індивід (одиничний представник людського роду), що займає певне становище (має певний статус) у суспільстві, поза яким людина може стати особистістю. Особистість реалізує себе на чотирьох рівнях функціонування: біологічному (людина-природа), психологічному (людина — людина), соціальному (людина — суспільство) і інформаційному (людина — ноосфера).

Спрямованість особистості характеризується відношенням первинних (природних) і вторинних (суспільних за своїм походженням) потреб в її житті. З цим співвідношенням пов'язані зміст і характер тих цілей, на досягнення яких спрямована діяльність особистості, їх близькість чи віддаленість, їх суспільна значущість. Первинні потреби людини (їжа, одяг, житло та ін.) мають задовольнятися за будь-яких суспільних відносин людей, тому самі собою ще не характеризують її як особистість. Характерним для неї може бути спосіб задоволення цих потреб і їх місце в системі мотивів діяльності. Провідну ж роль у визначенні спрямованості особистості відіграють вторинні, зокрема духовні потреби, які зумовлюються суспільними умовами її життя. Такими є потреби в праці, в духовному спілкуванні з іншими людьми, пізнавальні, естетичні та ін.

Чим багатші й різноманітніші потреби особистості, тим більше у неї спонук до діяльності, тим різноманітніша її діяльність. Потреби людини, їх зміст і різноманітність залежать від суспільних умов життя, від місця, яке людина займає в цьому житті, та ступеня її розвитку.

Спрямованість особистості характеризується також співвідношеннями в її житті матеріальних і духовних потреб. Це співвідношення виявляється у змісті і характері тих видів діяльності, якими зайнята людина, в тому, як вона використовує своє дозвілля, як часто відвідує театральні вистави, концерти, кіно тощо.

Однією з найбільш стабільних характеристик особистості, що має багаторівневу структуру, є ціннісні орієнтації — система установок особистості на соціальні, політичні і моральні норми суспільства. Оскільки соціальні цінності, які поділяє особистість, є ціллю її життя і основним засобом досягнення цих цілей, то в силу цього вони виконують роль регуляторів соціальної поведінки індивідуумів.

Особистості властиві певні психічні процеси: а) пізнавальні (відчуття, сприйняття, уява, пам'ять, мислення і розумові якості, мова); б) емоційні (збудженість і радість, обурення, злість та ін.); в) вольові психічні процеси (різноманітні дії і вчинки, пов'язані з постановкою і досягненням цілей, подоланням труднощів, боротьбою мотивів, свідомою саморегуляцією суб'єктом своєї діяльності і поведінки).

Висновки

Успіх діяльності підприємства у змінюваних умовах суттєво залежить від того, чи є в системі управління керівники, здатні мислити самостійно, і наскільки вони можуть вплинути на діяльність підприємства.

Рівень активності щодо змінюваних умов є якісною відмінною рисою однієї системи управління від іншої. Якщо невідомий рівень адаптивності тих служб, які забезпечують виробництво продукції і послуг відповідно до потреб споживачів, тоді говорити про ефективність діяльності підприємства можна лише в межах поняття ймовірності.

Результати роботи виробничих систем значною мірою залежать від якості рішень, прийнятих управлінським персоналом. Тому менеджери повинні добре уявляти варіанти можливих дій і результати, пов'язані з їхнім здійсненням. У звичних умовах, Що повторюються, прийняті рішення можуть базуватися на досвіді, інтуїції, здоровому глузді, тобто на уявленні про виробничу систему, що склалося в конкретного керівника-менеджера. Однак багатоваріантність, багатокритеріальність, стохастичність виробничих систем породжують завдання, найкраще розв'язання яких не лежить на поверхні і не має аналогів у минулому досвіді, а ціна помилки при сучасних масштабах виробництва дуже велика. Найбільш надійним рішенням була б постановка експериментів безпосередньо на об'єкті. Проте натурні експерименти у виробничих системах найчастіше неможливі або утруднені у зв'язку з їхньою дорожнечею, тривалістю термінів проведення, небезпекою небажаних наслідків.

У тих випадках, коли не можна провести управлінський натурний експеримент або немає даних про результати різних рішень для подібних умов у минулому, є можливість побудувати модель ситуації, яка розглядається, і провести необхідні експерименти з нею.

Список використаної літератури

1. Афанасьєв М. Основи менеджменту: Навч.- метод. посіб. / Харківський держ. економічний ун- т. — Х. : ВД "ІНЖЕК", 2003. — 481с.

2. Баєва О. В. Основи менеджменту: Практикум/ О. В. Баєва, Н. І. Новальська, Л. О. Згалат-Лозинська. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 522 с.

3. Белінський П. І., Лук'янова Л. М., Маниліч М. І. Основи теорії менеджменту організацій: Навч.-метод. посібник / П.І. Белінський (заг.ред.). — Чернівці, 1999. — 188с.

4. Вершигора Е. Менеджмент: Учебное пособие/ Евгений Вершигора,. — М.: Инфра-М, 2004. — 256 с.

5. Виханский О. Менеджмент: [Учебник]/ О. С. Виханский, А. И. Наумов. — [2-е изд.]. — М.: Фирма "Гардарика", 2003. — 415 с.

6. Галицкий В.П Забезпечення ефективної діяльності організації.К., 2002.

7. Герчикова И. Менеджмент: Учебник : [Для экон. спец. вузов]/ Ирина Герчикова,. — 2-е изд., перераб. и доп.. — М.: Банки и биржи, 2002. — 478 с.

8. Гріфін Р. Основи менеджменту: Підручник для студ. екон. спец./ Рикі Гріфін, Володимир Яцура,. — Львів: БаК, 2001. — 605 с.

9. Єрмошенко М. Менеджмент: Навчальний посібник/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Стороженко,; Національна академія управління. — К.: Національна академія управління, 2006. — 655 с.

10. Кузьмін О. Основи менеджменту: Підручник/ Олег Кузьмін, Ольга Мельник,. — К.: Академвидав, 2003. — 414 с.

11. Мартиненко М. Основи менеджменту: Підручник/ Микола Мартиненко,. — К.: Каравела, 2005. — 494 с.