Прогнозування розвитку соціально-культурної сфери України

Вступ.

Розділ 1. Розвиток соціально-культурної сфери України в умовах ринкових відносин.

1.1. Загальний стан розвитку соціально-культурної сфери України.

1.2. Моделі захисту соціально-культурної сфери.

1.3. Визначення ролі соціально-культурної сфери в побудові соціальної держави.

Розділ 2. Аналіз стану та особливостей розвитку соціально-культурної сфери.

2.1. Оцінка факторів розвитку соціально-культурної сфери.

2.2. Особливості соціальної роботи у сфері культури.

Розділ 3. Основні напрями оптимізації державної політики у сфері культури.

3.1. Напрями реформування державного управління у сфері соціально-культурної сфери.

3.2. Прогнозування розвитку соціально-культурної сфери в системі нових підходів до стратегічного планування територіального розвитку.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність дослідження.Курс здійснюваних в Україні реформ передбачає чітку соціальну спрямованість економічних перетворень в усіх сферах суспільного життя. Особливу роль в його реалізації виконують галузі соціально-культурної сфери, в яких акумулюються соціальні інтереси різних верств населення і які безпосередньо націлені на задоволення людських потреб в культурно-освітньому та інтелектуальному розвитку, охороні здоров’я, відпочинку. Високоефективна соціально-культурна сфера — це гарант збереження "людського капіталу" нації. В сучасних умовах посилення до неї уваги є не просто чинником виходу України із затяжної кризи, а й шансом підвищення рейтингу нашої держави в світі, наближення ряду соціально-культурних стандартів до європейського виміру. Значні резерви оптимізації соціально-культурної сфери криє в собі й започаткована в державі адміністративна реформа. Зазначені вище обставини засвідчують актуальність вирішення проблем розвитку й територіальної організації соціально-культурної сфери, спонукали до вибору теми даної роботи.

Сьогодні у суспільстві послаблюється зв’язок з історико-культурними традиціями, кращими надбаннями вітчизняної культури, що призводить до зниження усвідомлення громадянами себе єдиною державою і нацією. Це загрожує національній безпеці України. Культура поступово втрачає функції соціальної регуляції, суспільної консолідації й духовного самовизначення людини. Для вирішення складних соціокультурних проблем необхідне переосмислення сучасної державної політики у сфері культури, її пріоритетних напрямів, завдань і механізмів реалізації.

Мета роботиполягає у розробці теоретичних, методологічних і методичних підходів до вивчення проблем розвитку соціально-культурної сфери України.

Досягнення поставленої мети передбачає послідовне вирішення таких завдань:

· вивчення загального стану розвитку соціально-культурної сфери України;

· дослідження моделей захисту соціально-культурної сфери;

· обґрунтування ролі соціально-культурної сфери в побудові соціальної держави;

· проведення економічної оцінки стану розвитку й територіальної організації мережі об’єктів соціально-культурної сфери регіону;

· вивчення стану та особливостей розвитку соціально-культурної сфери;

· обґрунтування шляхів удосконалення державного управління у сфері соціально-культурної сфери;

· аналіз прогнозування розвитку соціально-культурної сфери в системі нових підходів до стратегічного планування територіального розвитку.

Об’єкт і предмет дослідження. Предметом дослідженняє управління соціально-культурною сферою та напрями її вдосконалення. Об’єктом дослідження є прогнозування розвитку соціально-культурної сфери в Україні.

Структура роботи.Структура роботи визначена метою та основними завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Робота викладена на 36сторінках, список використаних літературних джерел містить в собі 25найменувань.

Розділ 1. Розвиток соціально-культурної сфери України в умовах ринкових відносин

1.1. Загальний стан розвитку соціально-культурної сфери України

Культура і держава — взаємопов'язані, взаємозалежні і взаємозобов'язуючі системи. І в ідеалі держава — це культурна система, що здатна до самоорганізації, самооновлення. За умови, що вона виробила такі механізми саморегулювання, які забезпечують нерозривність національної традиції, органічне функціонування сфер культури, моралі, усього комплексу ціннісних орієнтацій, який консолідує націю і відкриває їй перспективу самоздійснення.

Не викликає сумнівів, що в сучасних умовах мінімізації ресурсів саме сфера культури виявиться найбільш уразливою. Тому працівникам культури, що відповідають за її розвиток, доведеться активно боротися за "ресурс виживання" і самостійно шукати нових моделей діяльності, які дозволяють культурі в умовах наростаючої фінансової кризи не тільки не вмерти, але й розвиватися.

Тільки останнім часом в Україні почало формуватися уявлення про культуру як особливу сферу суспільного життя — активну систему, що саморозвивається в результаті взаємодії багатьох процесів І сил, їхньої рівноваги, яка виникає під час такої взаємодії.

Тим часом, у нашому суспільстві, починаючи з другого десятиліття XX сторіччя, генетична детермінанта культури полягала в обслуговуванні пануючої ідеології. Сама організація соціально-культурної сфери будувалася за моделлю "центр — периферія". Передбачалося, що центр створює культурні цінності, норми і зразки, формулює стратегічні цілі діяльності, а периферія їх засвоює і реалізує. Відповідно до цього заклади культури виступали інструментом проведення централізовано сформованої політики у сфері культури, трансляторами культурних цінностей і норм.

"Центральний суб'єкт управління", який вважав, що працівники закладів культури і системи управління галуззю повинні діяти як покірні функціонери-виконавці, так само ставився і до населення, яке сприймалося не більш ніж слухняний користувач, пасивний споживач.

Така організаційна система без зворотного зв'язку передбачала сувору ієрархію, концентрацію влади у вищій ланці, наявність жорстких адміністративних структур. Система відчувала гостру потребу у стабільному функціонуванні. Забезпечити стабільність можна було тільки шляхом ізоляції від зовнішнього середовища, за допомогою переходу на режим самозабезпечення і самодостатності. Це неминуче призвело до збільшення адміністративного апарату, який здійснював функції контролю, аналізу і планування; формалізації діяльності; відчуженості працівників; захопленості ідеєю контролю над виконавцями; неадаптивності.

Даний тип організації дозволяв реалізовувати спрощені соціальні технології, не зважати на недостатньо високу кваліфікацію кадрів при їхній великій плинності. На жаль, цей тип організації у соціально-культурній сфері досить розповсюджений і в наш час, що породжувало і буде породжувати додаткові проблеми. У регіонах України це спричинило орієнтування виключно на мережу галузевих культурно-освітніх закладів, ігнорування будь-якої діяльності у сфері культури поза їхніми межами [10, c. 2-4].

Жорстке слідування такому курсу фактично призводить до дезорганізації. Нові моделі з'являються і діють всупереч системі управління, що склалась, умови кризи надають шанс для переосмислення, але не залишають часу на практичну перевірку ефективності дії тих чи інших моделей.

Інша важлива проблема регіональної культурної політики -різке відчуження суб'єкта управління від керованого об'єкта, що підвищує елемент невизначеності в управлінні.

Разом з кризою управління спостерігається ряд інших негативних тенденцій, які в умовах фінансової дестабілізації набуватимуть більш виражених форм. Серед них — масове наростання втоми, байдужості, пасивності працівників. Як результат цього — деградація не тільки елітарних культурних цінностей, але й зниження якості професіональної діяльності у всіх сферах культури.

Криза проявляється і буде наростати особливо стосовно найсуттєвішої проблеми — державного фінансування культурної діяльності. Згідно з даними зарубіжних досліджень, індекс квоти державних витрат на культуру не повинен опускатися нижче 6%, щоб не викликати негативних наслідків для суспільства. У нашій країні передбачені законом норми не виконуються вже на стадії формування бюджету. Неважко спрогнозувати, які сценарії розвитку подій будуть характерні в умовах фінансової кризи, що сьогодні переживає Україна. Скорочення бюджетних асигнувань, котрі виділяються на розвиток культури, неминуче призводить до підсилення тиску на владні органи з боку приватних інтересів у соціально-культурній сфері, і — як результат — рішення про виділення коштів на окремі проекти культурної діяльності починають приймати виключно перші особи виконавчих органів влади — президент, прем'єр-міністр та ін.

Не виправдалися надії і на меценатську функцію "нових українців", незважаючи на давні історичні традиції. Це зумовлено, перш за все, відсутністю реальної системи податкових пільг для спонсорів і меценатів, які підтримують соціально-культурну сферу.

Тим часом у країнах Західної Європи з другої половини 1980-х років масштаби розвитку спонсорства та інших видів підтримки культури з боку приватного бізнесу значно зростають. Так, у 1990-1992 роках темпи росту спонсорства у сфері культури в європейських країнах складали в середньому 5% на рік. Ще у березні 1994 року для координації спонсорської діяльності було створено Європейський комітет зі зближення економіки і культури, який спільно з Європарламентом бере участь у розробці уніфікованої системи податкових пільг для спонсорів. Для України це поки що справа майбутнього [15, c. 183-184].

В умовах переходу до ринку в соціально-культурній сфері все більшу активність почали виявляти нові соціальні агенти — громадські і релігійні організації, незалежні творчі спілки, асоціації діячів культури, громадські та приватні фонди, рухи. Однак у нашій країні процес утворення "альтернативного" сектору культури йде повільно. Головна причина — недоліки вітчизняного законодавства, з одного боку, з іншого — низька споживацька спроможність населення. Хоча у багатьох країнах світу саме недержавні фо^ми, перш за все некомерційні організації, фонди, товариства і т. ін., відіграють важливу роль у розвої культури. Проте в Україні прогнозувати розвиток процесів у соціально-культурній сфері за західними моделями навряд чи доцільно.

Не можна не відзначити і ряд позитивних чинників. Все більш стійко проявляється тенденція мінімізації з боку суспільства претензій до державного сектору культури, поступово йде процес усвідомлення працівниками культури того, що виживання в нових умовах вимагає підвищення активності, розширення поля діяльності, врахування реальних потреб населення.

Тим часом у регіональному соціумі у зв'язку із зубожінням населення з'явилися соціальні верстви, культурні потреби яких не можуть задовольнити заклади ані державного, ані недержавного секторів.

Практично нерозв'язаним протиріччям для територіальних органів управління у соціально-культурній сфері є пошук гармонійного поєднання ринкових регуляторів і централізованого адміністративного розподілення коштів. Основні зусилля суб'єктів управління витрачаються на збереження інфраструктури галузі і забезпечення працівників закладів культури гарантованою заробітною платнею.

Особливу проблему для політиків галузі культури в регіонах становить система стосунків між представницькими і виконавчими органами влади. Загальновідомо, що від культурного рівня представників законодавчої влади, від розуміння ними значення культури у перетворенні всіх сфер суспільного життя залежить якість соціальних змін.

Управлінські ж перетворення в Україні, державах колишнього СРСР будувалися таким чином, що кожна нова структура органів управління, як правило, не була пов'язана із змінами за змістом, способами діяльності самих цих органів і організацій, якими вони управляли. Не було зв'язку органів управління з населенням, неформальними агентами соціально-культурної діяльності [11, c. 48-49].

Слабким місцем жорстко централізованої організаційно-управлінської системи ставало, в першу чергу, акумулювання управлінських рішень на верхніх рівнях управління. І, здавалось би, чітко працюючі вертикальні зв'язки насправді завуальовували протиріччя, що були між суб'єктами управління: обмеження прав нижніх рівнів ієрархічної структури, необхідність для них приховувати можливу незгоду з тими чи іншими рішеннями верхніх ешелонів влади, небажання останніх знати реальні проблеми місцевого рівня тощо.

У сучасних умовах кожен із рівнів і форм управління галуззю — управління або відділ культури, окремий заклад культури — живуть, як правило, своїм окремим замкненим життям, мало пов'язаним з діяльністю вище- та нижчестоящих рівнів. Мабуть, це є причиною надзвичайно низької ефективності реалізації управлінських рішень, які, проходячи галузевими каналами, не впливають суттєво на змістовну діяльність закладів культури і знаходять своє відображення переважно у "паперотворчій" активності. В результаті, суб'єкти управління виявляються у полоні оперативного управління, а це призводить до подальшої дестабілізації ситуації. В таких умовах багато закладів культури виявилися неспроможними самостійно визначити пріоритетні напрями діяльності. Це свідчить про те, що децентралізація управління можлива і ефективна лише в тому випадку, коли сформувалася готовність самих суб'єктів діяти адекватно ситуації, що склалась.

Непідготовленість до роботи в умовах фінансової кризи, низька соціально-правова захищеність працівників культури і, як наслідок, падіння престижу професії породжують певну розгубленість, підсилюють депресивні тенденції у даній галузі.

Спроби поєднати несумісне — одна із характерних особливостей ціннісної орієнтації керівників закладів культури, коли управлінці живуть мовби у двох світах — старому і новому, а нові стратегії, хоча вже й сформувались, але не мають ще необхідного потенціалу реалізації. Сьогодні процес "ціннісної перебудови" тільки розпочався, і поки що він далекий від завершення.

Підводячи підсумки вищевикладеного, зазначимо, що регіональна політика у сфері культури містить в собі як елементи старих, так і паростки нових моделей. Регіональні політики у галузі культури поки що не в змозі реалізовувати її демократичні принципи через неготовність суб'єктів культури до цього. Витоки кризи криються не тільки у стані матеріально-технічної бази, яку в цих умовах немає кому відновлювати і підтримувати на робочому рівні. Не менш суттєва причина полягає у тому, що заклади культури клубного типу (далі ЗККТ) вже не можуть існувати в умовах контролю, але ще не здатні функціонувати без фінансової підтримки, з боку держави [10, c. 14-16].

На сьогоднішній день поки що не вдалося знайти прийнятну модель функціонування системи культури в умовах ринкової економіки. Ще складніше це буде зробити в умовах нового витка фінансової кризи. Хоча робота над модернізацією і реформуванням клубної мережі триває, продовжується пошук нових видів інноваційних закладів. Найслабші, пристосовані, аварійні ЗККТ закриваються. Найактивніші — переглядають напрями своєї діяльності і перетворюються в інноваційні, змінивши не тільки назву, але й зміст роботи. Частина закладів передається підприємствам та господарствам або в оренду людям, які зацікавлені у розвитку культури. Частина ж утримується на корпоративних засадах, тобто на основі об'єднання бюджетних коштів і коштів підприємств та господарств. Аналіз відповідної документації дозволив визначити найбільш поширені види інноваційних закладів: клуби-бібліотеки та бібліотеки-клуби (Вінницька обл. — Щ, Кіровоградська — 23, Одеська — 14 та ін.); центри духовного розвитку людини (Андріївський центр на Донеччині); будинки народних традицій (Червоноармійський та Ясинуватський р-ни Донецької обл.); центри національної культури, національно-освітні центри (Одеська обл.); народні доми, фольклорні центри, центри культури і дозвілля, центри дозвілля і мистецтв, культурно-спортивні центри, дитячі центри культури і мистецтв; навчально-культурні комплекси (на базі середньої школи, клубу і бібліотеки — Жовтнянський р-н Луганської обл.); регіональні центри культури (Кремінський р-н Луганської обл.). При організації інноваційних установ культури, перш за все, враховуються потреби населення, місцеві умови, існуючий досвід та традиції.

У державній мережі Донецької області діють 92 клубні заклади нового типу. В області вперше здійснено аналіз діяльності цих інноваційних установ, який виявив їхню значну ефективність у порівнянні з традиційними. Розроблено зведену форму створення нових типів ЗККТ та реформування існуючих.

На наш погляд, в умовах кризи будуть поглиблюватися деякі негативні тенденції:

• різко загостряться протиріччя щодо пріоритетності підтримки різних сфер культури;

• поглиблюватиметься процес руйнування кадрового потенціалу державної сфери культури через недофінансування, в той час як культура в умовах кризи має потребу в його професіоналізації;

• керівники, які відповідають за культурну політику у своїх регіонах, вже не зможуть управляти старими методами, але нові принципи державної і регіональної політики у сфері культури тільки формуватимуться, що додатково ускладнить і без того непросту ситуацію;

• суб'єкти управління культурою у регіонах потерпатимуть від "хаотичного" формування нових принципів управління, адекватних даній ситуації, тоді як потрібна система екстрених заходів щодо виживання культури і не буде додаткового часу на економічні та управлінські експерименти [8, c. 146-148].

1.2. Моделі захисту соціально-культурної сфери

Боротьба за культуру та її подальше виживання не може відбуватися без визначення пріоритетних заходів, які необхідно здійснити з метою побудови "простору захисту" соціально-культурної сфери у регіонах України. На наш погляд, регіональна культурна політика повинна передбачати, як мінімум, 5 моделей захисту сфери культури: політичну, економічну, управлінську, кадрову та інформаційну. Завдання політиків сфери культури — збільшувати потенціал її захисту в умовах кризи.

Політична модель захисту. В умовах, коли боротьба за ресурси у соціальній сфері все більше загострюється, регіональні політики галузі культури повинні активно налагоджувати взаємодію з владними і політичними структурами регіонів з метою прямого або непрямого лобіювання своїх інтересів.

Не викликає сумнівів, що в умовах проведення виборчих кампаній, регіональні політики часто звертаються до послуг сфери культури. І це повинно враховуватися при реалізації культурної політики.

Важливим політичним засобом захисту культури є прийняття на регіональному рівні закону про політику в цій сфері та інших документів, які регламентуватимуть діяльність владної і політичної еліти відносно галузі культури у регіонах. Незважаючи на те, що рівень виконання подібних законів продовжує залишатися досить низьким, сам факт наявності документів, котрі підтверджують право політиків галузі культури на ті чи інші дії в ситуації наростаючої соціальної та економічної невизначеності, може виявитися досить корисним.

Політична модель захисту передбачає пошук і формування все більшої кількості прибічників реалізації адекватної культурної політики, незалежно від тих інтересів, якими вини керуються, прагнучи зберегти і розвинути культуру у своїх регіонах Але у цій ситуації регіональним політикам у сфері культури важливо не перетворитися в ідеологічне знаряддя у боротьбі політичних сил.

Отже, в умовах економічної кризи регіональні керівники культури повинні "залишити" свої кабінети і не чекати, що їхні проблеми будуть вирішуватись іншими.

На сьогоднішній день активна роль щодо визначення політики у сфері культури належить передусім Верховній Раді України. Інші державні інституції мають проводити цю політику "в життя". Фактично до компетенції Верховної Ради відноситься створення законодавчих основ державної культурної політики. А у формуванні та реалізації культурної політики бере участь ширше коло органів державної влади, котрі у своїй діяльності керуються як законами та постановами Верховної Ради, так і указами Президента, іншими нормативними актами.

Однак переважна частина інфраструктури культури перебуває у власності місцевих рад, а в загальному обсязі бюджетного фінансування культури понад 80% здійснюється з місцевих бюджетів. Тому особливого значення набуває питання про повноваження у сфері культури органів місцевого самоврядування [3, c. 96-98].

Соціокультурна політика в умовах кризи і перетворень неминуче набуває своєї специфіки порівняно з політикою, яка проводиться на еволюційній стадії розвитку, або у суспільстві, що переживає економічне зростання. Якщо у спокійний період розвитку процеси самоорганізації виступають відносно прилагодженими один до одного, що досягається тривалим періодом їхнього розвитку, то в умовах перетворень сталі зв'язки і норми діяльності трансформуються, деякі з них зникають, що відбивається на звичному способі життя населення і підвищує рівень соціальної напруги, призводить до конфліктів. Отже, цілями соціокультурної політики у період модернізації є:

• пробудження і стимулювання соціокультурних потенцій суспільного оновлення шляхом консолідації різних регіональних спільнот ідеєю розвитку української культури, не допускаючи при цьому руйнації почуття загальнонаціональної ідентичності у населення;

• підтримання соціально значущих духовних цінностей, окреслення смислових орієнтирів, що визначають нові види роботи, соціальної організації, духовного розвитку людей, які відповідали б характеру сучасного розвитку і не вступали У конфлікт із конструктивними культурними традиціями;

• розроблення нової законодавчо-правової основи, яка, не розходячись з базовими принципами самоорганізації вітчизняної культури, більш оптимально дозволяла би оновлювані соціокультурну практику.

Іншими словами, збереження фундаментальних властивостей вітчизняної культури, оптимізація людського потенціалу її розвитку, з одного боку, а також успішне впровадження інновацій, які входять у нашу практику із світової практики, з іншого, — ось два важливі орієнтири, що стають точками відліку у розвитку реформ і у процесі їхнього оцінювання.

Економічна модель захисту. У сучасних умовах економічна модель захисту сфери культури, розв'язання її проблем повинна спиратися на наявні локальні ресурси, а не бути розрахованою на допомогу ззовні або появу радикальних інновацій. Особливу увагу слід приділяти вивченню вже наявного досвіду [2, c. 47-48].

Економічна орієнтація регіональної культурної політики зводиться до поступової переорієнтації культури з повністю витратних принципів на принципи часткової комерціалізації. При цьому особлива роль відводиться саме активному пошуку цих можливостей, а не випадковому слідуванню за ними.

Однак на сьогоднішній день у більшості відділів культури немає чіткої програми реформування мережі. При розгляді питань про ліквідацію клубних закладів рішення приймаються без урахування думки громади, до власності якої і належить клубний заклад. Рідко розглядаються можливості альтернативного утримання закладів — на засадах оренди, кооперування тощо.

Всі вищезазначені установи створено державними органами — відділами культури, вони мають зареєстровані статути як неприбуткові заклади культури, що є підставою для пільгового оподаткування. На сьогоднішній день основними джерелами фінансування даних установ є:

• надходження з місцевих бюджетів (у зв'язку із обмеженістю бюджетних коштів, їх вистачає тільки на заробітну платню);

• кошти від продажу квитків на концерти, театрально-видовищні заходи, інші види культурно-дозвільної діяльності і надання платних послуг населенню;

• надходження за виконання робіт, проведення заходів для підприємств, організацій і установ, частіше вони мають вигляд безкоштовної передачі призів, апаратури, костюмів, матеріалів, що придбані підприємствами та установами, і у бухгалтерських звітах не враховуються (тіньове спонсорство);

• спонсорські внески підприємств, громадських організацій та окремих громадян (ці внески також не мають відображення у бухгалтерських звітах) [16, c. 198].

1.3. Визначення ролі соціально-культурної сфери в побудові соціальної держави

Аналіз теоретико-методологічних підходів до визначення суті "соціально-культурної сфери" дозволив виявити широке різноманіття поглядів на її економічну природу. Еволюційно розбіжності позицій і навіть суспільних ідеологій позначалися на формуванні суміжних чи наближених до досліджуваного понять. Зокрема, таких як “невиробнича сфера”, “нематеріальне виробництво”, "сфера обслуговування", “сфера послуг”, "соціальна інфраструктура". Проте в підсумку усе зводилося до особливостей характеру та форми праці, вартісної природи послуг, ролі та місця соціально-культурних видів діяльності в суспільному відтворенні та поділі праці. На нашу думку, при аналізі проблем функціонування соціально-культурної сфери слід оперувати поняттям послуг, визнавати їх товарну природу, сприймати як такі, що мають споживну вартість і вартість. З огляду на це в дисертації економічну суть соціально-культурної сфери нами трактується як комплекс відносно самостійних галузей економіки, що охоплюють широкий спектр відносин людського розвитку і котрі об’єднані спільністю суспільного замовлення на продукування соціально-культурних цінностей і благ, спорідненістю характеру діяльності, що реалізується у формі специфічного товару — послуг (споживчої вартості та вартості), вагомістю результативних ефектів, що мають здатність до накопичення у вигляді знань, інтелектуальних, фізичних і духовних сил соціуму (людського капіталу), володіють власним ресурсним потенціалом, інфраструктурою й зв’язками.

Вихідним моментом виділення соціально-культурної сфери є особисті потреби (як частини соціальних) населення. При цьому рівень розвитку соціально-культурної сфери розглядається взаємозалежно і взаємопов’язано з рівнем розвитку продуктивних сил території (країни, регіону, району), величиною її економічного потенціалу.

Узагальнивши наукові досягнення вітчизняних та зарубіжних авторів в плані структурування соціально-культурної сфери, ми прийшли до висновку, що його теоретико-методологічне підґрунтя складають відтворювальний, функціональний, структурний, компонентний, галузевий, ресурсний, геопросторовий підходи. Безпосередніми класифікаційними ознаками структурування соціально-культурної сфери на наш поглядє: характер праці; рівень організації суспільства; виконувані функції; форми власності; галузі; приналежність; спосіб надання послуг і джерела фінансування (рис.1). Це дає можливість конкретизувати проблеми "виробництва" послуг, накреслити шляхи їх вирішення, визначитись з обґрунтуванням методів управління до розвитку інфраструктурних мереж соціально-культурного призначення [23, c. 57-59]. Соціально-культурна сфера є відкритою системою, а тому усі явища й процеси, що відбуваються в мікро- та макросередовищі, швидко позначаються на її розвитку. Водночас результати функціонування сфери є вагомим чинником побудови соціальної держави.

Застосування терміну “соціально-культурна сфера” в регіональній економіці обумовлюється необхідністю органічної ув’язки територіальної організації її закладів із територіальною організацією продуктивних сил, з економічним потенціалом, характером розселення і тенденціями руху населення. Важливо також підвищувати один із основних критеріїв ефективності соціально-культурного обслуговування та ринкових перетворень – ступінь задоволення таких потреб, дотримуючись основних регіональних цілей розвитку. Створення сприятливих умов для життя і соціально-культурного забезпечення населення та їх пріоритетність для регіонів формують основу цих цілей.

Важливу роль в побудові соціальної держави відіграє територіальна організація соціально-культурної сфери, яка являє собою наявність у межах певної території галузево взаємопов’язаних інфраструктурних комплексів та невиробничих видів діяльності різних форм власності та підпорядкування, діяльність яких забезпечується функціонуванням механізму ринкового господарювання та певних форм державного регулювання і спрямована на всебічний освітній та культурний розвиток особистості, формування та збереження здоров’я населення з метою створення “людського капіталу суспільства” [10, c. 27].

Розділ 2. Аналіз стану та особливостей розвитку соціально-культурної сфери

2.1. Оцінка факторів розвитку соціально-культурної сфери

Культура як об’єкт управління є специфічною сферою суспільного життя, що зумовлюється існуванням таких різноманітних її сторін, властивостей і граней, які не допускають жорсткої впорядкованості чи регламентування. Об’єктом державного управління є сфера культури, яка забезпечує створення, збереження, поширення і засвоєння духовно-культурних цінностей, що становлять культурний здобуток людини і суспільства. Зазначена сфера потребує певного регулювання, підтримки та проведення відповідної політики державою, тоді як творчі процеси, якщо вони не суперечать загальнолюдським цінностям, нормам суспільної моралі, мають відбуватися вільно, за власними законами.

Нині в українській державі культурна сфера перебуває у важкому, кризовому стані. Суттєвою проблемою залишається забезпечення доступу населення до культурно-мистецьких цінностей. Відчутно посилюються процеси духовної деградації суспільства. У зв’язку із цим актуальним стає переосмислення державної політики у сфері культури з метою забезпечення необхідних умов для підтримки вітчизняної культури як основи прогресивного розвитку суспільства.

Кардинальні зміни в культурній сфері, зумовлені демократичними й ринковими перетвореннями, сприяли виникненню різноманітних суб’єктів культурної діяльності — закладів, організацій, підприємств і осередків культури, заснованих як на державній, так і на недержавній формах власності, підвищенню активності творчих спілок, національно-культурних товариств, громадських організацій, зацікавлених в оновленні культурно-мистецького життя, відродженні традицій вітчизняної культури. За цих обставин збільшилася кількість суб’єктів політики держави у сфері культури, виникла потреба в пошуку нових підходів до організації і здійснення державного управління.

Особливого значення набуває формування такої моделі управління, яка б ґрунтувалася на встановленні конструктивного діалогу та тісній співпраці між органами державної влади і управління й громадськістю, їх взаємодії у вирішенні питань культурного розвитку, що відповідає специфіці культурної сфери, особливостям її розвитку, і є важливим в умовах становлення громадянського суспільства в Україні[13, c. 201-202].

У сучасному суспільстві створена і функціонує складна, високорозвинена система духовного виробництва, яка забезпечує продукування, поширення і споживання культурних цінностей, їх зберігання і передачу. Вона впливає на виробничу, економічну, соціальну і політичну сферу людського життя, в свою чергу, перебуваючи під їх впливом. Практична значущість системи духовного виробництва для сучасного суспільства проявляється в тому, що у всіх країнах сучасного світу держава керує культурними процесами як за допомогою відповідного законодавства, так і з використанням фінансових, економічних, адміністративних і політичних засобів. У сучасних країнах існують закони, які регламентують діяльність системи освіти та науки, роботу засобів масової інформації, охорону культурної спадщини, охорону авторських прав як у сфері науково-технічної, так і художньої творчості. Законодавчо регламентується право окремої людини і груп людей на задоволення їх культурних потреб.

Розвинені держави щорічно направляють значну частину коштів державного бюджету на фінансування освіти, науки, проектно-конструкторських досліджень, на підтримку державних установ культури (музеїв, театрів, архівів, бібліотек, сховищ, консерваторій, концертних залів), охорону і реставрацію пам'яток культури [25, c. 112].

2.2. Особливості соціальної роботи у сфері культури

У ХХІ ст. як ніколи раніше виявив себе величезний інноваційний потенціал культури, здатної докорінно змінювати життя людей. У першу чергу це пов'язано з науково-технічною культурою. За оцінкою фахівців, сучасний науково-технічний прогрес призводить до того, що кожні 5-6 років відбувається зміна поколінь техніки. Це означає, що відповідним чином повинні змінитися професійні знання і навички людей, їх спосіб життя, потреби. Разом з тим, з'ясувалася і величезна небезпека стихійного розвитку культури, використання досягнень людської творчості у вузько корисливих інтересах, для створення нових інструментів і форм пригноблення людини. Тому одним з найважливіших завдань фахівців у галузі культури, широкої громадськості, керівників держави є вироблення і проведення продуманої культурної політики, тобто політики в сфері культури, яка визначає цілі культурного розвитку, основні принципи, методи і засоби регулювання культурних процесів у сучасному суспільстві.

Соціальна робота невідривна від суспільства і спрямована на усі його проблемні прошарки. Тому необхідність у соціальній роботі існуватиме доки існує суспільство, навіть за найвищого його розквіту, не кажучи вже за суспільство у кризовій ситуації. Сьогодні в Україні ми спостерігаємо вельми неприємні тенденції. Це зменшення чисельності населення, збільшення кількості розлучень, а отже і проблемних сімей, сиріт, відбувається старіння населення, зубожіння, а тому поширюється жебрацтво, через неякісне медичне обслуговування зростає кількість неповноцінних дітей, інвалідів, широко розповсюджені захворювання на венеричні хвороби, у тому числі на СНІД, що зазвичай трапляється під час суспільних негараздів, зростає захворюваність на наркоманію і токсикоманію, зростає злочинність. На соціальну сферу впливає економічна ситуація в країні: спад виробництва, зниження продуктивності праці, знецінення заощаджень населення внаслідок гіперінфляції, зниження реальної заробітної плати і пенсій, падіння рівня зайнятості, зростання безробіття. За таких умов населення деморалізується.

Ґрунтовний аналіз фактологічного матеріалу, результатів соціологічного дослідження, нормативно-правових документів, літературних джерел дав змогу виявити основні тенденції розвитку сучасної соціокультурної ситуації в суспільстві: деідеологізація культури; свобода творчої діяльності; поглиблення інтеграції вітчизняної культури в європейський і світовий культурний простір; зменшення участі держави в підтримці культурної сфери в нових ринково-економічних умовах; погіршення матеріального стану закладів, установ, організацій культури; збільшення розриву в рівні культурного розвитку між окремими регіонами держави; поширення масової культури низької якості; комерціалізація культури і мистецтва тощо[15, c. 82].

Тому доцільно виокремити галузеві проблеми соціально-культурної сфери та класифікувати їх у такі групи:

— змістові проблеми (нерозвиненість потенціалу населення та активної участі особистості у соціально-культурній творчості, відсутність умов для повноцінного відпочинку та відновлення сил особистості, перевага деструктивних форм організації дозвілля, необлаштованість нових житлових масивів соціально-культурними закладами, надмірна комерціалізація дозвілля тощо);

— організаційні та управлінські проблеми (відсутність взаємозв’язку між управлінськими структурами та соціально-культурними інститутами, незбалансованість діяльності різних соціально-культурних установ, відсутність правових механізмів взаємодії із недержавними суб’єктами культурного життя, слабке використання сфери культури та дозвілля у вирішенні соціальних, психологічних, демографічних проблем);

— фінансові та матеріально-технічні (скорочення бюджетних коштів, непрозорість їх розподілу, недоліки нормативно-правового забезпечення соціально-культурної сфери, нерозвиненість благодійництва та меценатства, погане технічне оснащення галузі, нерозвиненість інформаційних ресурсів у закладах культури та ін.);

— кадрові (низька заробітна плата, зниження статусу управлінців сфери культури в адміністративних органах влади, непрестижність професій соціально-культурного спрямування, відсутність ефективної системи підвищення кваліфікації та ін.).

Головне завдання державної політики у сфері культури — забезпечення громадянам необхідних умов для культурного розвитку — доступу до культурних надбань і цінностей вітчизняної й світової культури, активної участі в культурному житті з максимальним урахуванням при цьому культурних потреб та інтересів усіх суб’єктів культурного процесу — залишається невирішеним і, по суті на сьогодні здебільшого є декларативним. Відчутно посилюються духовна деградація суспільства, цінності й норми, що утворюють духовне ядро вітчизняної культури, є нестійкими і розпливчастими [22, c. 67-68].

Розділ 3. Основні напрями оптимізації державної політики у сфері культури

3.1. Напрями реформування державного управління у сфері соціально-культурної сфери

Напрями реформування державного управління у сфері культури в умовах реалізації адміністративної реформи в Україні — це, передусім, децентралізація управління, що передбачає чітке розмежування управлінських функцій між центральними, регіональними і місцевими органами державної влади і управління за умови надання більших можливостей щодо формування і здійснення політики у сфері культури всім суб’єктам культурно-мистецького життя на регіональному і місцевому рівнях і визнання цих рівнів головними, такими, на яких регулюється культурне життя. Розуміння соціальної роботи як допомоги поширене і серед зарубіжних дослідників. Так, австрійська академія соціальної роботи пропонує розглядати соціальну роботу як специфічну форму допомоги з боку суспільства у вирішенні соціальних потреб і конфліктів, викликаних індивідуальними або соціальними причинами, розв'язати які люди самі не в змозі.

Найбільш широко серед дослідників соціальної роботи представлене розуміння її сутності у визначенні, яке пропонує Національна асоціація соціальних працівників США. Соціальна робота, за їх розумінням, — це професійна діяльність з надання допомоги індивідам, групам і спільнотам, посилення чи відродження їх здатності до соціального функціонування та створення сприятливих соціальних умов для досягнення цих цілей.

Наголошується на тому, що децентралізація державного управління у сфері культури має здійснюватися на основі послідовної демократизації всієї системи управління. У зв’язку з цим видається доцільним систему державного управління у сфері культури замінити на громадсько-державне управління, в якому головну роль відіграватиме громадськість: громадські, недержавні організації — творчі спілки, фонди, асоціації діячів мистецтв, національно-культурних центрів тощо. В такій моделі управління громадським структурам належатиме пріоритет у розробці державної політики і прийнятті управлінських рішень, а органи державної влади і управління залишатимуться виконавцями рішень, прийнятих демократичним шляхом. Відзначається, що суттєвою перевагою громадсько-державного управління у сфері культури є залучення до управлінської діяльності максимальної кількості громадян, підвищення зацікавленості суспільства в проблемах розвитку культурної сфери, сприяння реалізації конституційного права особистості на участь у державному управлінні, що значно прискорює його демократизацію [16, c. 199-200].

Найближчою перспективою для системи державного управління у сфері культури в Україні передбачається максимальне впровадження елементів державно-громадського управління. У такій моделі управління важливу роль мають відігравати органи державної влади і управління, які покликані ініціювати співпрацю з громадськістю щодо формування і реалізації державної політики у сфері культури і перетворити її на плідне партнерство. Таке твердження особливо актуальне в сучасних умовах. Підкреслюється, що українська громадськість поки що не є рівноцінним партнером для державних структур і найближчим часом буде неспроможна виконувати таку функцію. Це зумовлюється слабкою розвиненістю громадських структур, “третього сектора” в Україні, відсутністю нормативно-правової бази, яка б регламентувала діяльність громадсько-державних структур у сфері культури, недостатністю подібного досвіду роботи, недовірою громадян до органів влади, що значно обмежує участь громадськості в управлінських процесах. І тільки поступово, в процесі набуття досвіду співпраці державними і громадськими структурами, поглиблення демократизації управління у сфері культури стане можливою трансформація державно-громадської моделі управління у громадсько-державну[9, c. 183-185].

Упровадження державно-громадської моделі управління передбачає, що питання формування і здійснення державної політики у сфері культури, а також регіональної культурної політики доцільно передати сформованим демократичним шляхом державно-громадським органам управління на всіх рівнях. У них громадську частину становлять представники різних суб’єктів культурного життя, незалежні від державних структур, які на громадських засадах здійснюють управлінську діяльність.

У сучасних умовах в Україні культура не стала пріоритетним напрямом державної політики. Політична і управлінська еліта поки що недооцінює важливої ролі культури в процесах державотворення, розвитку всіх сфер суспільного життя, у формуванні інтелектуального потенціалу суспільства. Свідченням цього є відсутність цілісної концепції розвитку вітчизняної культури, належної законодавчо-нормативної бази культурної сфери, здійснення бюджетної політики фінансування культури за залишковим принципом.

Успішному здійсненню державної політики у сфері культури значно перешкоджає обмеженість фінансових ресурсів, необхідних для досягнення поставлених цілей, і низька ефективність їх використання. Існуючі принципи, методи і форми бюджетного фінансування культурної сфери, підходи до нього не відповідають її потребам. Водночас позабюджетний механізм фінансування є малорозвиненим, що зумовлюється нерозробленістю відповідної нормативно-правової бази, яка б стимулювала благодійну, меценатську діяльність і сприяла залученню інвестицій у сферу культури.

У незалежній українській державі разом із реорганізацією всієї системи виконавчої влади відбувається трансформація державного управління у сфері культури. Розпочато створення нової нормативно-правової бази, що регламентує управлінську діяльність відповідних органів, здійснюється реорганізація Міністерства культури і мистецтв України, пошук нових форм і методів управління. Водночас нові організаційно-управлінські відносини формуються повільно. Це зумовлюється як суперечливими соціально-економічними, політичними процесами в сучасному суспільстві, що ускладнює поєднання адміністративних методів державного управління з ринковими механізмами, так і недоліками організаційно-управлінського характеру. Органи державного управління у сфері культури залишаються структурно недосконалими й відмежованими від культурних потреб та інтересів громадян. Зміст їх управлінської діяльності неадекватний вимогам нової соціокультурної реальності. Поки що не вдалося встановити конструктивний діалог і налагодити механізм взаємодії між державними органами та громадськістю в процесі розробки і прийняття управлінських рішень з проблем культурного розвитку, відсутня належна система контролю за їх виконанням, що суттєво знижує ефективність реалізації державної політики у сфері культури[2, c. 105-106].

3.2. Прогнозування розвитку соціально-культурної сфери в системі нових підходів до стратегічного планування територіального розвитку

Трансформаційні перетворення соціально-культурної сфери у 90-х роках ХХ ст. розпочались у значній мірі стихійно, без певної моделі. Взірцем слугували рекомендації Світового банку, що зводилися до формування соціально-ринкового середовища шляхом приватизації об’єктів власності, лібералізації економіки, мінімізації регулюючої ролі держави. Залишковий принцип фінансування галузей соціально-культурної сфери різко критикувався без конкретної альтернативи.

Основними негативними тенденціями, що характеризують соціально-культурну сферу на сучасному етапі, є:

Збільшення відстані між інноваційним потенціалом культури та масовою здатністю його засвоєння й використання у щоденній соціокультурній практиці.

Подальша тенденція соціального розшарування за такими показниками як образ і стиль життя, соціальна ідентичність, соціальний статус та соціальна позиція.

Посилення процесів розмивання духовної самобутності української культури (небезпека її вестернізації, втрата історико-культурної самобутності окремих територій та малих містечок; уніфікація звичаїв, традицій та стилю життя; стандартизація культурних запитів внаслідок масованого тиражування західних зразків).

Зменшення показників духовного життя суспільства (зростає відстань між спеціалізованим та побутовим рівнями культурного розвитку, що призводить до падіння художнього смаку, зменшення вимог до художнього рівня творів літератури, кіно, музики), переорієнтація масової свідомості з духовних, гуманістичних цінностей на цінності матеріального благополуччя та гедонізму. “…Культура починає втрачати функції соціальної регуляції, суспільної консолідації та духовно-морального самовизначення людини, наближаючись до стану, який в соціології характеризується поняттям аномії, тобто неунормованості, дисфункціональності. Цінності та норми, що складали моральну вертикаль та духовний стрижень вітчизняної культури, сьогодні нестійкі, розмиті, суперечливі” [9, С.92].

Надмірна комерціалізація соціально-культурного життя, що призвело до зменшення безплатних соціокультурних послуг, зміни пріоритетів культури із змістової складової на отримання прибутку. Це обумовило стандартизацію культурних запитів, уніфікацію звичаїв, традицій, способу життя (особливо міського населення) за зарубіжними зразками, значну втрату національно-культурної ідентичності, нівелювання культурної індивідуальності, розвиток споживацтва.

Якоюсь мірою вище перераховані проблеми вирішуються у межах програм, що проводяться Міністерством культури і туризму України. Так, практично незмінними залишаються основні напрями та пріоритети загальнодержавної культурної політики, що втілюються шляхом організаційної підтримки та часткового фінансування окремих програм. Однак, через різні причини – зокрема економічні – ефективність таких програм є невисокою.

Серед позитивних тенденцій розвитку соціально-культурної сфери необхідно назвати:

· посилення процесів, спрямованих на зближення та взаємопроникнення культурної, освітньої, соціальної сфер суспільного життя, що обумовлює поліфункціональний розвиток соціокультурної діяльності та можливість соціально-педагогічного впливу на різні соціальні спільноти (сім’ю, територіальні громади, етнічні групи, професійні колективи тощо);

· відновлення (хоч і занадто повільне) напрямів діяльності, пов’язаних з громадянським та патріотичним вихованням молоді, що визнані головними складовими національного виховання;

· суттєву активізацію соціально-культурної творчості різних категорій та груп населення;

· збагачення культурних ініціатив шляхом розвитку громадських об’єднань, рухів, асоціацій, клубів, урізноманітнення видів та форм художньої творчості;

· адресну підтримку соціально незахищених верств населення шляхом проведення цільових соціально-культурних програм загальнонаціонального та локального рівнів;

· розвиток індустрії дозвілля та розваг [7, c. 184-185].

На жаль, негативні тенденції розвитку соціально-культурного середовища не завжди врівноважуються позитивними процесами, спрямованими на поліпшення умов існування та якості людської життєдіяльності, оптимізацію соціально-культурного середовища.

Проаналізувавши негативні наслідки реформування соціально-культурної сфери в попередні роки нами у цьому напрямку пропонується:максимально зберігати систему відомчих об’єктів соціально-культурної сфери (розширити дольову участь фінансування їх розвитку як за рахунок власних джерел підприємств, так і за рахунок муніципальних коштів);практикувати з огляду на посилення ролі місцевого самоврядування, часткове фінансування об’єктів соціально-культурної сфери за рахунок тимчасового введення (у межах 1-2% обсягу реалізованої продукції у залежності від чисельності працюючих на вказаному підприємстві) податків для тих підприємств, які передали вказані об’єкти у муніципальну власність;ввести систему відрахувань від існуючого комунального податку для тих підприємств, які мають на балансі об’єкти соціально-культурної сфери. У зв’язку з гостротою проблем фінансового забезпечення функціонування й розвитку соціально-культурної сфери пропонується розширити пошук альтернативних джерел покриття витрат. Основним джерелом фінансування соціально-культурної сфери має бути бюджетне. Це зовсім не знижує актуальності пошуку інших джерел розвитку соціально-культурної інфраструктури регіону, а лише націлює науку на моделювання варіантів комплексного використання наявних ресурсів соціально-культурному розвитку.

Культурний потенціал, що є джерелом вирішення різних проблем, використовується у суспільстві не повністю. Традиційні ж засоби, спрямовані на усунення проблемної ситуації, можуть бути малоефективними і не дати очікуваних результатів. Тому подолати цей бар’єр можливо лише за умови масового оволодіння культурними інноваціями, новими знаннями та навичками.

Ускладнює проблемну ситуацію в соціально-культурній сфері й суттєва розбалансованість між культурними запитами населення та засобами їх задоволення (якістю, недостатньою кількістю, поганим асортиментом послуг, занадто дорогим обслуговуванням). У цьому випадку соціально-культурні проекти мають спрямовуватися на підвищення самоосвіти населення, удосконалення соціально-культурного та рекреаційного обслуговування, надання необхідної інформації, організацію дозвілля дітей за місцем проживання та ін. Невідповідність масових запитів можливостям їх задоволення (незалежно від того, йдеться про товари дозвіллєвого обслуговування чи культурні цінності) пов’язується, зазвичай, із кількісною нестачею, невеликим асортиментом або низькою якістю запропонованого. Така ситуація обумовлена неефективною роботою відповідних інститутів сфери дозвілля, втратою орієнтації на споживача. Досить часто запити населення вищі, ніж те, що можуть запропонувати соціокультурні заклади; трапляється й навпаки – рівень дозвілля послуг набагато вищий, ніж ступінь підготовки аудиторії [1, c. 73-74].

Висновки

Тривале домінування в економіці нашої держави принципу пріоритетності матеріального виробництва привело до занепаду важливої ланки — соціальної сфери, галузі якої створюють основу повноцінного розвитку людини. У дисертації узагальнені і розроблені заходи по вирішенню питань розвитку й удосконалення територіальної організації соціально-культурної сфери на перспективу, а саме:

1. З’ясовано економічну сутність соціально-культурної сфери як складової економіки, визначено підходи до її вивчення (відтворювальний, функціональний, структурний, компонентний, галузевий, ресурсний, геопросторовий), класифікаційні ознаки (характер праці; рівень організації суспільства; виконувані функції; форми власності; галузі; приналежність; спосіб надання послуг і джерела фінансування), подано компонентну структуру, а також охарактеризовано одну із її складових — соціально-культурної сфери регіону.

2. Виділення соціально-культурної сфери як сегменту економіки України пояснюється не тільки метою даного дослідження, а в першу чергу, визначенням її місця у формуванні людського капіталу нації.

3. Геопросторовий аспект посилює увагу до вивчення інфраструктури соціально-культурної сфери та удосконалення територіальної організації її мережі. Під інфраструктурою соціально-культурної сфери розумієтьсяпросторово визначена сукупність об’єктів, функціонування яких через територіально організовані форми і взаємозв’язки сприяє оптимізації розвитку духовних, інтелектуальних (через культурно-освітнє середовище) та в значній мірі фізичних характеристик населення, формуванню індивідів як економічно активних особистостей, що відповідає конкретним вимогам суспільства до кваліметричних (якісних) параметрів робочої сили.

Управлінською практикою у сфері культури накопичено певний досвід діяльності за даною схемою: традиційно сформовані колегії, ради, комісії. Але слід мати на увазі, що суть партисипативного органу управління полягає у тому, що він об'єднує в першу чергу тих, хто глибоко зацікавлений у реалізації даного конкретного проекту. Як показав досвід, спроби формування партисипативних органів управління бюрократичним шляхом (за ініціативою зверху) були неефективними. Соціальна ефективність управлінських рішень таких органів може бути забезпечена лише за умови участі в їхній діяльності трьох сторін: суб'єкта управління, експертів-спеціалістів і тих представників громадськості, які будуть брати участь у виконанні цих рішень. Сумісна розробка рішень дозволяє підтримувати ще одну важливу компоненту конструктивності управлінської діяльності у сфері культури: поєднання довготривалих і короткострокових стратегій при підході до проблеми. В цьому випадку довготривалі стратеги є вихідними пунктами в оцінці ситуації суб'єктом управління; короткострокові — в оцінці виконавцями з точки зору можливості використання результатів своєї діяльності в ході реалізації довгострокових стратегій. Прийнятні для всіх сторін взаємозв'язки перших і других забезпечуються діяльністю експертів

Отже, у ситуації фінансової кризи пом'якшення негативних тенденцій можливе за рахунок відмови від макропідходів в управлінській сфері та переорієнтації на мікропідходи, які враховують регіональну і територіальну специфіку України. Це дозволяє формувати конкретні стратегії центру відносно регіонів.

Разом з тим, в умовах нестабільності залишаються актуальними методи управління, пов'язані з прогнозуванням, проектуванням і впровадженням інновацій, методи програмно-цільового планування у режимі постійного корегування цілей і завдань. Займаючи важливе місце у системі управління, прогностичне соціокультурне проектування і впровадження включають в себе декілька стадій соціально-управлінського циклу, серед яких:

• пошуково-прогностична діяльність — на цій стадії створюються вирогідні уявлення про тенденції розвитку об'єкта, про майбутній його стан на випадок відсутності управлінських рішень; роль управлінської діяльності у даному разі зводиться до оптимізаціїї вказаного тренду розвитку, а також до корегування несприятливих тенденцій;

• нормативно-прогностична діяльність — на цьому етапі визначаються перспективні соціально і культурно значущі орієнтири розвитку. Ці орієнтири набувають форми нормативних уявлень, що базуються, по-перше, на взаємозв'язку соціокультурних, ресурсних обмежень у діяльності людей, по-друге, на врахуванні прагнення різних груп та індивідів до свободи вибору, самовиразу, по-третє, на необхідності узгодження різних інтересів, запитів, стратегій діяльності. На цьому етапі вже можна робити певне корегування процесів спонтанної самоорганізації;

• прогностична соціокультурна проектна діяльність, пов'язана з діагностикою проблемних ситуацій, з оцінкою наявних резервів. Цей етап включає в себе розробку у режимі діалогу між зацікавленими сторонами (тобто тими, кого найбільшою мірою стосуються нововведення) альтернативних зразків управлінських рішень.

При цьому може бути поглиблене коригування процесів самоорганізації спонтанного характеру;

• програмно-планувальна діяльність — передбачає конкретизацію тих прогностично-проектних уявлень, які було сформовано на попередніх етапах, а також вибір стратегічного напряму розвитку. Під цей напрям розробляється конкретна програма з науково розробленою концепцією (або концептуальним обґрунтуванням).

Важливо також розробити критерії, які дозволять оцінити ефективність реалізації даної програми, а також передбачити варіанти її несприятливого розвитку і коригуючі дії у таких випадках;

виконавча діяльність, що включає в себе створення нормативно-правових меж і організаційних структур, які дозволять, по-перше, об'єднати конструктивні процеси самоорганізації та конкретні управлінські заходи, по-друге, "запустити" нові механізми, передбачені для реалізації даної програми, — матеріально-технічну базу, фінансово-ресурсні можливості, кадри, інформаційні масиви тощо;

• контрольно-коригуюча діяльність, котра полягає в узагальненні та аналізі результатів виконання управлінського рішення, врахуванні його корисного коефіцієнта.

Отже, кризові явища становлять для сфери культури як потенційну небезпеку, так і зумовлюють нові можливості. Завдання полягає у тому, щоб побачити наявні шанси і скористатися ними.

Кризу культурної сфери, яка стає все більш очевидною, неможливо подолати без переосмислення принципів культурної політики, основним із яких повинен стати принцип перманентного узгодження інтересів різних суб'єктів культурної діяльності і побудови спеціальної системи захисту галузі власними силами регіонів.

Щоб зрозуміти реальний стан сфери культури в Україні та пріоритети культурної політики, необхідно:

• дослідити як використовується право на культурне життя у ситуації, що склалась на даний момент;

• зрозуміти механізми політичної кризи та дезінтеграції Української держави;

• виявити особливості організації дозвілля у ринкових умовах.

Ці три чинники є надзвичайно важливими для подальшої організації соціально-культурної діяльності, вони вже формують наше повсякденне культурне життя.

Список використаної літератури

1. Гордієнко К. Розвиток соціальної культури особистості в молодіжному середовищі //Соціальна психологія. — 2006. — № 3. — C. 66-75.

2. Горпинич О. Соціальна робота як фактор формування громадянського суспільства: Дис. канд. філос. наук: 09.00.03 / Запорізький держ. ун-т. — Запоріжжя, 2008. — 197арк.

3. Грига І. Культурні передумови виникнення соціальної роботи в Україні // Соціальна політика і соціальна робота. — 2007. — № 2-3. — С. 95-106.

4. Грига І. Культурні передумови виникнення соціальної роботи в Україні // Соціальна політика і соціальна робота. — 1997. — № 2-3. — С. 95-106.

5. Данилюк І. Культура і психологія: точки взаємозв’язку //Соціальна психологія. — 2006. — № 6. — C. 60-67

6. Дорошенко В. Навчальний посібник з дисципліни "Соціологія": Для судентів усіх спеціальностей денної і заочної форм навчання/ Валентин Дорошенко, Анатолій Сенченко,; Мін-во освіти і науки України, Донбаська державна машинобудівна академія . — Краматорськ: ДДМА, 2006. — 167 с.

7. Зверєва І., Безпалько О. В., Янкович О. І., Бондаренко З. П., Лях Т. Л. Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. для студ. вищ. пед. навч. закл. / Луганський держ. педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка; Християнський дитячий фонд / Ірина Дмитрівна Звєрєва (ред.), Г.М. Лактіонова (ред.). — К. : Науковий світ, 2003. — 234с.

8. Карлова В.В. Сучасні проблеми державного управління в галузі культури // Культурна політика України у контексті світових трансформаційних процесів: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (12-13 груд. 2000 р., Київ) / Заг. ред. В.П.Подкопаєва, В.Г.Чернеця; Наук. ред.-упоряд. О.О.Різник . — К.: ДАККіМ, 2006. — С. 146-148.

9. Кірєєв Т.І. Соціальна і культурна динаміка особистості: //Наука. Релігія. Суспільство . — 2007. — № 1. — C. 107-117.

10. Ключко Ю. Розвиток соціально-культурної сфери України в умовах ринкових відносин: пошук нових моделей //Диференційне забезпечення керівництва. — 2006. — № 4409. — C. 1-27

11. Культурна політика в Україні: аналітичний огляд: Підготовлений в рамках участі України в програмі оглядів національних культурних політик Ради Європи / Український центр культурних досліджень ; ред.-упор. : О. Гриценко. — К. : [б.в.], 2007. — 160 с.

12. Лукашевич М.Менеджмент соціальної роботи: теорія і практика: Навчальний посібник / Микола Павлович Лукашевич, Микола Васильович Туленков,. — К. : Каравела, 2007. — 295 с.

13. Лукашевич М. Соціологія: Загальний курс: Підручник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,. — 2-е вид.. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.

14. Масюкова Н. А. Культура личности субъекта научно-исследовательской деяльности // Педагогика. — 2008. — № 1. — С. 48-56

15. Скокова Л. Соціологія культури як комплексний аналіз соціокультурної сфери/ Л. Скокова //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2007. — № 1. — C. 183-185

16. Скокова Л. Стиль життя та культурно-дозвіллєві практики //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 1. — C. 198-200

17. Соціальна робота в Україні: теорія і практика: науково-методичний журнал: Видається щоквартально / Редкол.: А. Й. Капська, С. В. Толстоухова, І. М. Пінчук та ін.. № 2(10) : Квітень-червень. — 2005. — 194 с.

18. Соціологія : Підручник/ За ред. Володимира Пічі,. — 3-тє вид., стереотип.. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 277 с.

19. Соціологія культури: Навчальний посібник/ За ред. Олександра Семашка, Во-лодимира Пічі,. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 333 с.

20. Тростановський Ж. Культура та інтеграція //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 2. — C. 201-204

21. Тюптя Л. Соціальна робота. Теорія і практика: навч. посібник / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : Знання, 2008. — 574с.

22. Управленцы в сфере культуры: проблемы подготовки и профессиональной деятельночти/ К.Г. Барбакова, Е.Н. Васильева //Социологические исследования. — 2007. — № 4. — C. 65-69

23. Цимбалюк Н. Соціологія дозвілля: Навч. посібник / Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв. — К. : ДАКККіМ, 2007. — 180с.

24. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій: Конспкет: В 6 вип.: Для студ. і виклад. вищ. навч. закл./ Наталія Черниш,. — Львів: Кальварія. – 2006. — Вип.5. Тема 11: Соціологія культури. Тема 12: Соціологія політики,Тема 13: Соціологія праці і управління. — 2006. — 73 с.

25. Юрій М. Соціологія культури: Навчальний посібник/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2006. — 299 с.