Програмування національної економіки в країнах ЄС

Вступ.

1. Конкурентність європейської промисловості.

1.1. Єдиний ринок та промислова політика.

1.2. Виклики європейській промисловості.

1.3. Засади промислової політики.

2. МСП в умовах єдиного ринку.

3. Підприємницька політика.

3.1. Правове середовище європейського бізнесу.

3.2. Ділове середовище.

3.3. Фінансування підприємств.

4. Політика в різних секторах економіки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Ми розглянемо політику Союзу в різних секторах економіки, тобто політику, яка стосується найбільших секторів економіки держав-членів: промисловості, дослідної діяльності, енергетики, транспорту та сільського господарства. Ми побачимо, що, на відміну від промисловості, в останніх трьох секторах договори чітко вимагали виробляти спільну політику. Втім, увесь процес багатонаціональної інтеграції спрямовувався саме на реструктуризацію та посилення конкурентіності європейської промисловості. Провадження спільної дослідної діяльності й енергетичної політики було частково передбачено секторальними договорами, насамперед договором про заснування Євратому. Різне правове підґрунтя п'ятьох основних спільних політик у різних секторах економіки обумовило розбіжності в їхньому розвитку; окрім того, ці розбіжності стали наслідком різних вимог держав-членів щодо цих політик на різних історичних етапах — на стадії митного союзу, стадії спільного ринку та нещодавній стадії економічного та валютного союзу.

Створення сприятливого ділового середовища також передбачає усунення зайвого та другорядного регулювання. Внутрішній ринок має бути якнайбільше дебюрократизований. Отож ЄС та держави-члени мають переконатися, що під час вироблення правил і процедур враховано потреби щодо зменшення зайвого навантаження на промисловість, особливо на МСП. Регуляційні рамки мають бути чіткі та передбачувані, а регулювання має обмежуватися лише необхідністю досягти чітко визначених цілей. Спільна підприємницька політика спрямована на досягнення цих цілей, але немає впевненості в тому, чи національні політики також рухатимуться в цьому напрямі. Державам-членам варто швидше імплементувати норми Спільноти в національну законодавчу й адміністративну практики.

1. Конкурентність європейської промисловості

Не запроваджуючи промислової політики Спільноти, європейські договори, втім, насамперед торкалися промислового сектору економіки держав-членів. Справді, Договори про заснування Європейської Спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС) та про заснування Європейської Спільноти з атомної енергії (ЄСАЕ) запровадили спільні політики в основних промислових секторах, тоді як Договір про заснування Європейської економічної спільноти (ЄЕСп) передусім регулював функціонування спільного ринку промислових товарів. Однак договори про заснування ЄСВС та Євратому конкретніші, ніж Договір про ЄЕСп чи навіть Договір про заснування Європейської Спільноти. Вони містять положення як про шляхи досягнення спільного ринку та про структурну політику в секторах економіки, яких вони стосуються, такі про надання повноважень інституціям Спільноти формулювати напрямки такої політики.

Звичайно, митний союз посилив здатність європейської промисловості конкурувати і на своєму власному ринку, і на ринках світових. Починаючи з 1968 року, разом із запровадженням Спільного митного тарифу і в силу своїх обов'язків, Спільнота отримала в своє розпорядження цінний інструмент для впровадження дієвої торговельної політики та для прискорення лібералізації міжнародної торгівлі. Цим інструментом успішно користувалася Комісія, яка від імені Спільноти досягла домовленості про зменшення митної протекції основних торговельних держав у рамках Генеральної угоди про тарифи та торгівлю (ГАТТ).

Однак зменшення міжнародного протекціонізму було недостатньо для поліпшення конкурентності промисловості Спільноти. Аби досягти рівня американських та японських транснаціональних компаній, європейські промислові підприємства мусили так поєднувати фактори виробництва — капітал та робочу силу, аби зменшити собівартість одиниці товару. Іншими словами, їм треба було знайти ті обсяги, які відповідали б новим умовам конкуренції, і поліпшити продуктивність через вироблення нових товарів і запровадження нових виробничих технологій. Лише великий європейський ринок міг забезпечити їм ці умови підвищення їхньої конкурентності[5, c. 64-65].

1.1. Єдиний ринок та промислова політика

Становлення єдиного європейського ринку та запровадження єдиної валюти дає змогу підприємствам скористатися перевагами ефекту масштабу, а саме: зменшити свої адміністративні й фінансові витрати, здобути легший доступ до державних закупівель в інших державах-членах і тісніше співпрацювати одне з одним, перебуваючи в різних державах. Переваги від ефекту масштабу щодо інвестицій на внутрішньому ринку суттєві не лише для масового виробництва, але й для розвитку виробництва спеціалізованого. Якість внутрішнього ринку так само важлива, як і його розмір. Єдиний ринок сам по собі є важливим етапом для підприємств, аби вони могли стратегічно оцінювати, думати та діяти, долаючи державні кордони. Звичайно, прагнення транснаціональних підприємств здобувати панівні позиції на єдиному ринку, маскуючи це як прагнення достатнього критичного розміру, потребує ретельної перевірки. Як було розглянуто в розділі про конкуренцію, правила контролю за концентраціями запровадили необхідний юридичний інструмент для регулювання Спільнотою злиття й придбання великих підприємств, що, однак, дало змогу європейським компаніям далі реалізовувати свої ділові стратегії, завдяки яким вони можуть зберігати свою конкурентність на світовому рівні.

Декілька цілей промислової політики Спільноти було досягнуто завдяки становленню єдиного ринку. Отож від початку 1990-х років європейська стандартизація перетворилася з маргінальної діяльності на один з пріоритетних напрямків. Згідно з новим підходом до технічної гармонізації та стандартизації, законодавство лише встановлює основні вимоги, що їм має відповідати продукція задля забезпечення охорони здоров'я населення та безпеки або охорони навколишнього середовища і споживача. Європейські стандарти надають виробникам набір технічних умов, визначених у кожній директиві як такі, що відповідають основним вимогам. Європейські стандарти мають на меті не лише усунути технічні бар'єри для торгівлі; вони також поступово стають ключовим елементом підвищення промислової конкурентності шляхом зменшення витрат виробників та забезпечують вихід підприємств на нові ринки, зокрема, стимулюючи розвиток новітніх технологій. Водночас підвищена стандартизація продукції стимулює інновацію, підвищує якість виробництва, дизайн і надійність товарів, а не обмежується лише традиційними факторами — відповідністю ринкам, регламентацією дистрибуційних систем та відданості споживачам[7, c. 70-72].

Для конкурентності європейської промисловості важливі є також державні закупівлі, які наразі стали доступні завдяки нормативному регулюванню єдиного ринку. Важливість державних закупівель для промисловості спирається на три чинники. По-перше, великі розміри державних закупівель — 16% ВВП — свідчать, що доступу до державних ринків прагнуть усі фірми. По-друге, державні закупівлі можуть підвищити технологічні можливості підприємств завдяки збільшенню ринкового попиту на високотехнологічну продукцію. По-третє, державні закупівлі, сконцентровані на відносно малій групі підприємств, дадуть змогу таким підприємствам увійти на такий конкурентний ринок для вироблення необхідних товарів та набуття досвіду, що може забезпечити їхній світовий успіх.

1.2. Виклики європейській промисловості

Хоча європейська промисловість тепер користується перевагами великого єдиного ринку, вона все ж таки стикається з викликами нового часу. Глобалізація економіки та ринків, зумовлюючи інтенсифікацію міжнародної конкуренції, дозволяє не лише скористатися перевагами ефекту масштабу, а й передбачає спеціалізацію на вужчих сегментах ринку. В контексті такої глобалізації європейські підприємства мають бути здатні витримати таку міжнародну конкуренцію. Хоча рівень продуктивності робочої сили в Спільноті не погіршився, він все ще десь позаду аналогічних показників американської та японської промисловості. Отже, учасники економічної діяльності та влада в Європі мусять приділяти більше уваги чинникам, що впливають на продуктивність: технологічному розвитку, інвестуванню в науково-дослідну діяльність, коефіцієнту використання виробничих потужностей, ціні та кваліфікації робочої сили, управлінськім здібностям й організації виробництва.

Поряд із глобалізацією ринків та конкуренції, європейська промисловість має бути готовою до викликів нової промислової революції, що випливає з розвитку інформаційних і комунікаційних технологій. Такі технології роблять традиційну різницю між електронікою, інформаційними технологіями, телекомунікаціями й аудіовізуальним сектором застарілою. Ця революція матиме далекосяжний вплив на структуру й методи виробництва. Вона спричинює зміни в структурі організації компаній, в управлінських повноваженнях і стосунках з працівниками, зокрема, щодо питань організації праці. Саме тому є потреба в структурних пристосуваннях і постійній зміні ресурсів для провадження найпродуктивнішої діяльності. Загалом конкуреність підприємств дедалі більше залежить від інноваційних можливостей, зокрема від здатності створювати нові товари та послуги[2, c. 17-18].

1.3. Засади промислової політики

З набранням чинності в листопаді 1993 року Амстердамського договору конкурентність європейської промисловості стала однією із заявлених цілей європейської інтеграції. В статті 3 Договору про заснування Європейської Спільноти зазначено, що діяльність Спільноти спрямована, серед іншого, і на посилення конкурентності промисловості Спільноти. Розділ про промисловість Договору про заснування Європейської Спільноти наголошує, що Спільнота та держави-члени мають забезпечити умови, необхідні для підвищення конкурентності промисловості Спільноти. Задля цього згідно із системою відкритих і конкурентних ринків їхня діяльність спрямована на: прискорення пристосування промисловості до структурних змін; забезпечення сприятливого середовища для ініціативи та розвитку підприємств усередині Спільноти, особливо стосовно малих і середніх підприємств; сприяння співпраці між підприємствами; стимулювання ліпшої експлуатації промислового потенціалу інноваційної політики та розвитку дослідної діяльності та технологій (ст. 157 Договору про заснування Європейської Спільноти).

Ця стаття створює правову базу для діяльності Спільноти в сфері промисловості та бізнесу. Водночас вона вказує, що не дає Спільноті жодних підстав вдаватися до будь-яких заходів, які могли б зашкодити конкуренції. Вищевказані цілі можна досягти за допомогою таких засобів: взаємні консультації держав-членів та, за потреби, координування їхньої взаємодії з Комісією та за її ініціативи; узгодження дій з іншими спільними політиками та діями Спільноти; вжиття державами-членами особливих заходів відповідно до рішення Ради, яка, діючи одностайно, підтримує пропозицію Комісії після консультацій з Європейським Парламентом та Економічно-соціальним комітетом. Правило про одностайність, що є вимогою для конкретних заходів у промисловому секторі, свідчить про небажання держав-членів послабляти свою національну політику на користь спільної промислової політики.

Спільна промислова стратегія базується на трьох принципах: постійному звертанні до всіх спільних політик, що зачіпляють промислову діяльність, зокрема до політики охорони довкілля; поліпшеному доступі підприємств Спільноти до зовнішніх ринків і до заходів, що спрямовані проти нечесної торговельної практики та сприяють міжнародній промисловій співпраці; та позитивному і послідовному пристосуванні до змін у промисловості. На цих принципах базується програма дій Спільноти з посилення конкурентності європейської промисловості. Основними напрямами дій є: стимулювання нематеріального інвестування, наприклад, скористання конкурентними перевагами, пов'язаними з ліпшою охороною довкілля; розвиток промислової співпраці; забезпечення чесної конкуренції та модернізація ролі державної влади, що позбавляє підприємства від зайвого бюрократичного навантаження. Були також досягнуті домовленості про рамки спільної політики в секторі комерційних послуг, який є чинником, що сприяє конкурентоздатності європейської промисловості та створенню робочих місць[11, c. 11].

2. МСП в умовах єдиного ринку

Як було вказано раніше, стаття 157 Договору про ЄЕСп зазначає, серед іншого, що Спільнота та держави-члени заохочуватимуть існування "середовища, сприятливого для ініціативи та розвитку підприємств усередині Спільноти, зокрема малих і середніх підприємств". Це є основою спільної підприємницької політики, політики, прихильної передусім до малого підприємництва, що на жаргоні Спільноти називається малими й середніми підприємствами (МСП). Але чим саме є МСП?

Донедавна в різних політиках Спільноти (щодо конкуренції, щодо структурних фондів, науково-дослідної діяльності, щодо проведення тендерів на державні закупівлі тощо) користувалися різними означеннями поняття "малі та середні підприємства". Таке розмаїття могло спричинити невизначеність серед органів влади і навіть посіяти плутанину серед бізнесменів, які працюють у малому бізнесі. Відповідаючи на запит Ради міністрів промисловості про роз'яснення поняття МСП, Комісія ухвалила рекомендацію про визначення малих і середніх підприємств.1' Відповідно до цієї рекомендації, для того щоб підприємство належало до категорії МСП, в ньому має бути менше 250 робітників і воно не може належати одному чи кільком більшим підприємствам. Якщо конкретніше, то підприємство вважається "середнім", якщо в ньому працює від 51 до 249 працівників, щорічний обіг не перевищує 40 мільйонів евро або щорічний бухгалтерський баланс не більший від 27 мільйонів евро. "Мале" підприємство мусить мати близько 50 працівників, щорічний обіг, що не перевищує 7 мільйонів евро, або щорічний бухгалтерський баланс, що не перебирає за 5 мільйонів евро. Незалежно від обігу, підприємства, які мають менше 10 працівників, вважаються "мікропідприємствами").

Це визначення є стандартним для програм Спільноти, політики та законодавства щодо МСП і, отже, створює загальні рамки, що можуть поліпшити злагодженість, дієвість та прозорість всіх заходів, що стимулюють розвиток цих підприємств. Варто відзначити, що відповідно до цього означення в Союзі нараховується приблизно 17 мільйонів МСП, що забезпечують понад 75% зайнятості населення, здійснюють 50% усіх інвестицій та виробляють 60% усього багатства Європейського Союзу.

Поряд із кількісним критерієм, який легко перевірити, МСП також часто розрізняють за якісними критеріями, які насамперед спираються на прина-лежність їхнього капіталу, управління та методи фінансування таких підприємств. МСП часто є сімейним бізнесом, де власником і керівником є одна особа чи кілька осіб. Щоденне керівництво МСП покладається на голову компанії, що забезпечує еластичність і швидкість процесу ухвалення рішень та особисті взаємини з персоналом, постачальниками та споживачами. Нарешті, МСП серйозно залежать від самофінансування, оскільки мають обмежений доступ до фінансових ринків; окрім того, їм часто бракує фінансових ресурсів. Ці якісні критерії розрізнення поєднуються з основними характеристиками малих підприємств, характеристиками, які інколи можуть виявитися вадами, але також можуть бути й перевагами[3, c. 117-119].

Звичайно, МСП мають свої слабкі риси, а саме: (а) труднощі в протистоянні складному адміністративному та правовому середовищу, створеному через становлення внутрішнього ринку та глобалізації виробництва; (б) недостатня управлінська кваліфікація багатьох бізнесменів та/або небажання делегувати частину управлінських повноважень кваліфікованим партнерам; (в) фінансові труднощі, що постають попри збільшення та диференціацію джерел фінансування на великому ринку. На відміну від великих фірм, МСП важче й відносно дорожче здобути доступ до світового технологічного капіталу, користуватися складнішими технологіями управління та комерційними послугами, а також посісти своє власне місце в глобальній економіці та навіть на єдиному ринку ЄС.

Аби досягти успіху на єдиному ринку, малі, і насамперед середні, підприємства мають передусім спиратися на власні зусилля. Для досягнення успіху вони мусять докласти зусиль, щоб пристосуватися до нового середовища, відмовившись від певних сімейних управлінських звичок і маркетингових методів, співпрацюючи одне з одним задля подолання вад, спричинених їхнім розмірам, зокрема, стосовно постачання та розповсюдження їхньої продукції в державах-членах. Водночас у цьому процесі МСП мають підтримати свої торговельні організації, уряди та європейські інституції. Ось чому спільна підприємницька політика необхідна для створення рамок координування зусиль, докладених державами-членами задля сприяння своїм МСП, без спотворення конкуренції, що його викликала б протекція певним підприємствам або виробництву певних товарів, у сенсі статті 87 Договору про Європейську Спільноту[8, c. 52-54].

3. Підприємницька політика

Європейська Хартія малих підприємств, схвалена Європейською Радою у Фейрі (19 та 20 червня 2000 року), зазначає, що становище малих підприємств у Європейському Союзі можна поліпшити шляхом стимулювання підприємництва, оцінювання наявних заходів і, за потреби, адаптації цих заходів до інтересів малого бізнесу, а також врахування розробниками політики потреб малих підприємств. У цій Хартії держави-члени зобов'язалися посилити дух інновації та підприємництва; створити регуляційну, податкову й адміністративну структури, сприятливі для підприємницької діяльності; забезпечити доступ до ринків на найменш складних умовах, що відповідають основним цілям державної політики; полегшити доступ до найкращих досягнень науки та техніки; постійно спрощувати доступ до фінансів і вдосконалень задля того, щоб ЄС міг забезпечити найліпше в світі середовище для малого бізнесу; прислухатися до голосу малого бізнесу; заохочувати високоякісну підтримку малого бізнесу. Хартія зобов'язує держав-членів працювати відповідно до десяти напрямів діяльності для досягнення цих цілей. Відповідно до цього організації, що представляють інтереси малого бізнесу в державах-членах, можуть тиснути на свої уряди, аби останні виконували свої зобов'язання.

Багаторічна програма підтримки підприємств та підприємництва (2001-2005 роки) запроваджує підприємницьку політику, що має бути реалізована через нову процедуру координації діяльності з державами-членами (процедура BEST) і яка спрямована на забезпечення потреб МСП у понад 30 країнах (Європейський Союз, Європейський економічний простір та країни-кандидати на членство в ЄС). Програма має на меті посилити зростання та конкурентність бізнесу в умовах наукомісткої глобалізованої економіки, заохотити підприємництво, спростити та поліпшити адміністративну й регулятивну структуру для бізнесу, щоб дослідна діяльність, інновація та креативність бізнесу могли процвітати, поліпшити фінансове середовище для ділової активності (у формі кредитної поруки та підтримки ризикованих інвестицій) та забезпечити бізнесу легший доступ до допомоги Спільноти, його програм і мереж[9, c. 40-42].

3.1. Правове середовище європейського бізнесу

Цілі, що їх переслідує Спільнота шляхом досягнення гармонізації в сфері законодавства про компанії та бухгалтерський облік, такі: забезпечення мобільності фірм задля зиску від переваг єдиного ринку; рівність умов конкуренції між фірмами, заснованими в різних державах-членах; сприяння розвитку торговельних зв'язків між державами-членами; стимулювання транскордонної співпраці між фірмами та полегшення транскордонного злиття й придбання підприємств. Відповідні заходи на рівні Спільноти необхідні для запровадження правових інструментів, які б полегшували транскордонне заснування підприємств та інвестування, а також згладжували розбіжності між національними системами законодавства щодо компаній, які перешкоджають або гальмують таку діяльність.

Спираючись на свободу підприємницької діяльності, зафіксовану в Договорі, підприємства, засновані відповідно до законодавства однієї з держав-членів, не наражаються на адміністративні проблеми, перемішуючи свою діяльність на територію іншої держави-члена. Утім цього не можна сказати про справжні економічні й правові проблеми, пов'язані з перенесенням діяльності на територію іншої держави-члена, які не можуть зникнути лише завдяки положенням Договору. Насправді разом із розвитком спільного ринку компанії стають свідками постійного зростання транснаціонального виміру їхніх стосунків з третіми сторонами, — чи то акціонерами, працівниками, кредиторами, чи то іншими категоріями осіб. Такий розвиток посилює загрозу колізії між різними державними гарантіями прав цих осіб. Відповідно, стає зрозумілим, чому перші зусилля Спільноти щодо проведення структурної політики стосувалися координування положень національних законодавства про компанії за допомогою директив Ради, що спиралися на статтю 54.3.g Договору про ЄЕСп (стаття 44.2.g Договору про Європейську Спільноту), яка передбачає координування гарантій, що вимагають держави-члени від компаній Спільноти для обстоювання інтересів членів та інших осіб. Починаючи з 1968 року треба було прийняти цілу низку директив Ради для того, щоб повноцінно реалізувати цю статтю Договору про ЄЕСп.

Перша директива запроваджує систему розкриття інформації, застосовувану до всіх компаній, метою якої є координування гарантій обстоювання інтересів членів та інших осіб.8 Вона зобов'язує держави-члени вести реєстр компаній, з яким можуть ознайомитися всі охочі, та публікувати певну інформацію в державній офіційній газеті. Для цього ж обстоювання інтересів членів та інших осіб друга директива передбачає гармонізацію стандартів і процедур щодо створення державних товариств з обмеженою відповідальністю та збереження й зміни їхнього статутного капіталу. Поправка до цієї директиви спрямована на забезпечення того, щоб для цього типу компаній унеможливити придбання своїх пайових часток за рахунок власних дочірніх компаній.9 Третя директива запроваджує в правові системи всіх держав-членів процедуру злиття державних товариств з обмеженою відповідальністю, що супроводжується переданням активів і пасивів придбаного товариства тому, що його придбало.10 Шоста директива регулює процес розділення, тобто поділу певної компанії на декілька одиниць." Одинадцята Директива запроваджує заходи з розголошення інформації в державах-членах, де розташована філія компанії задля охорони осіб, які через філію ведуть справи з компанією, діяльність якої регулюється законодавством іншої держави-члена. Дванадцята директива стосується приватних компаній з одним засновником і, за певних умов, дозволяє обмежити відповідальність приватного підприємця в межах Спільноти[1, c. 46-47].

Статут європейської компанії надасть підприємствам новий додатковий інструмент, який зробить процес транскордонного управління підприємством гнучкішим та менш забюрократизованим, а також поліпшить конкурентність підприємств Спільноти. Європейські компанії будуть здатні повноцінно функціонувати в межах усієї Спільноти, як суб'єкти законодавства Спільноти, що має пряму дію в усіх державах-членах. Підприємства з принаймні двох держав-членів, прагнучи створити європейську компанію, матимуть кілька можливостей це зробити: здійснити злиття, створити холдингову компанію, дочірню компанію або перетворити компанію на європейську. Статут дозволятиме державному товариству з обмеженою відповідальністю, яке має офіційну адресу й орган управління в межах Спільноти, перетворитися на європейську компанію без застосування ліквідаційної процедури. Європейська компанія може сама заснувати одну чи кілька дочірніх компаній у формі європейської. Офіційна адреса європейської компанії в одній державі-члені може бути змінена на адресу в іншій за певних умов, але без ліквідації європейської компанії або створення нової юридичної особи. За умови, якщо інше не передбачено Правилами про статут європейської компанії, європейську компанію розглядатимуть у кожній державі-члені як державне товариство з обмеженою відповідальністю, створене згідно з законодавством держави-члена, де воно має свою офіційну адресу.

Гармонізація законодавства про компанії та запровадження інституту європейських компаній полегшує взаємопроникнення ринків. Але підприємства Спільноти також мають безперешкодно співпрацювати одне з одним, що не так очевидно. Різні форми співпраці між вітчизняними підприємствами, передбачені національним законодавством, не пристосовані до співпраці на рівні спільного ринку через їхню прив'язаність до національних правових систем, з чого випливає, що співпраця між підприємствами з декількох країн має регулюватися національним законодавством підприємств-учасників такої співпраці. Однак економічні гравці не готові прийняти прив'язку до іноземної правової системи як через психологічні причини, так і через незнання іноземних законів. Такі правові бар'єри для міжнародної співпраці особливо значущі, коли сторонами виступають малі та середні підприємства.

Отже, необхідно було запровадити правовий інструмент у рамках права Спільноти, який би уможливив адекватну співпрацю між підприємствами з різних держав-членів. Це є метою "Групування європейських економічних інтересів" (ГЄЕІ), інструмента для співпраці на договірній основі, створеного регламентом Ради в 1985 році. ГЄЕІ не є економічним утворенням, відокремленим та незалежним від своїх членів, що діє автономно та прагне отримати прибутки для себе. Це гібридний правовий інструмент, який поєднує таку перевагу договору, як гнучкість, з деякими перевагами статусу компанії, насамперед її правомочність. Він є важливою підготовчою стадією для економічної діяльності своїх членів. В силу об'єднаних функцій він дає своїм членам змогу розвивати свою власну діяльність і, отже, збільшувати свої власні прибутки. Кожен член Групування цілком самостійний як в економічному, так і в правовому сенсах. Це передумова існування Групування європейських економічних інтересів, що відрізняє його від усіх інших форм або стадій злиття. Групування забезпечує рівність своїх членів. Жоден із них не міг би давати іншим членам або власне Групуванню обов'язкові вказівки. Нарешті, Групування не може прагнути зиску для себе, а лише може надавати послуги винятково своїм членам за собівартістю. Ці послуги можуть полягати в проведенні маркетингових досліджень, гуртовій закупівлі сировини або представництві інтересів його членів[4, c. 34-35].

3.2. Ділове середовище

У ході становлення єдиного ринку Спільнота намагалася усунути всі перепони для транскордонної бізнесової діяльності, щоби допомогти компаніям скористатися перевагами нових комерційних можливостей на ринках країн-партнерів і загалом поліпшити середовище, в якому діє бізнес Європейського Союзу. Однак через складну природу певних положень Європейського права та неналежне знання відповідного європейського законодавства підприємці часто вважають це законодавство перешкодою підприємницькому духові. Отже, Європейський Союз має переконатися, що вплив застосування законодавства на підприємства, особливо МСП, не йде врозріз зі спільною ціллю досягнення підприємствами свого повного розвитку на єдиному ринку.

Справді, під час створення проектів і реалізації спільних політик (регіональної, соціальної, науково-дослідної, охорони навколишнього середовища тощо) європейські інституції намагаються врахувати проблеми й умови, властиві МСП. Усі пропозиції, внесені Комісією Раді й Парламентові, супроводжуються оцінкою впливу, що передбачає їх можливі наслідки для бізнесу, зокрема на малі й середні підприємства та на створення робочих місць. "Анкета впливу", що її мають заповнювати служби Комісії — автори законодавчої пропозиції, за допомогою аналізу витрат і прибутків дає змогу оцінити наслідки запровадження пропозиції на підприємствах, особливо на МСП. Оцінка впливу також містить детальну інформацію про проведені консультації з торговельними організаціями, пов'язаними з цією пропозицією. Отже, законодавча влада Спільноти цілком поінформована про наслідки реалізації пропозиції в бізнесі та на ринку праці. Задля полегшення консультацій зацікавлених сторін законодавчу програму Спільноти публікують в Офіційному віснику, де вказуються всі пропозиції, що потребують проведення "попередніх консультацій", та здійснюється оцінювання їхнього впливу на підприємства.

Водночас бажано, щоб держави-члени не ускладнювали проблеми, які постають у процесі впровадження законодавства в національне право. У 1990 році Рада прийняла відповідну рекомендацію державам-членам реалізувати програми адміністративного спрощення, які стосуються як нових законодавчих пропозицій, так і наявних норм, а також дослідити вплив усього запропонованого законодавства чи правил на адміністративне навантаження підприємств. В резолюції про реалізацію всього потенціалу МСП Рада закликала держав-членів та Комісію дослідити, як саме бізнесове середовище для МСП можна поліпшити завдяки усуненню структурних перепон, що випливають з правової, фінансової й адміністративної систем.18 На запит Амстердамської сесії Європейської Ради Комісія заснувала в червні 1997 року Спеціальну комісію з питань спрощення ділового середовища (BEST), що складається з незалежних експертів і завдання якої — вносити конкретні пропозиції щодо підвищення якості законодавства та скорочення перешкод на шляху розвитку МСП[6, c. 31-33].

Аби поліпшити європейське ділове середовище, ухвалено директиву про боротьбу із затримкою платежів у торговельних операціях у державному та приватному секторах.19 Ця директива встановила єдину вимогу щодо граничних строків платежу — тридцять днів з дня видачі рахунку, якщо інше не передбачено договором, а також гармонізувала розмір пені за прострочені платежі — сім процентних пунктів понад ставку Європейського центрального банку. Вона також передбачила збереження права власності на річ за продавцем до моменту сплати ціни за неї та прискорила процедуру повернення неспірних боргів, встановивши максимум 90 днів між пред'явленням претензії кредитором та моментом набрання чинності виконавчого листа.

Також необхідно поліпшити якість і кількість інформації про внутрішній ринок та інші сфери політики Спільноти, спрямованої підприємствам, зокрема МСП. Мережа євроінфоцентрів (ЄІЦ) створена для того, щоб задовольняти інформаційні запити МСП, зокрема, щодо внутрішнього ринку (правові, технічні та соціальні аспекти торгівлі всередині Спільноти) та можливості скористатися фінансуванням з боку Спільноти. ЄІЦ мають три основні мети: надавати інформацію про всі питання єдиного ринку та цікаві можливості для підприємств; сприяти та надавати поради[8, c. 53].

3.3. Фінансування підприємств

Чимало європейських МСП стикаються з фінансовими проблемами.

Власний капітал європейських МСП менший за аналогічні показники їхніх американських або японських колег. До того ж європейські МСП більше, ніж великі фірми, залежать від прямого інституційного фінансування (банківські овердрафти, короткострокові та довгострокові позички), що є дорожчим для них. Комісія відзначила, що ситуацію можна поліпшити завдяки наданню цим підприємствам дієвих порад щодо їхніх методів управління та взаємовідносин із фінансовими спонсорами. Комісія також запропонувала поліпшити координування та зв'язки між різними європейськими, державними, регіональними й місцевими програми з посилення фінансових позицій МСП. План дій щодо ризикового капіталу (ПДРК), ухвалений на Кардіфському засіданні Європейської ради в липні 1998 року, заохочує функціонування ринків ризикового капіталу, зокрема, на етапах заснування підприємств і запусків проектів, які традиційно були найслабшими ланками у фінансовому циклі в Європі.

МСП особливо зацікавлені в можливості фінансування Спільнотою підприємств у рамках спільної регіональної політики. Правила про Європейський фонд регіонального розвитку і передбачають низку заходів щодо підтримки ініціатив місцевого розвитку та діяльності МСП у регіонах, що підпадають під "Мету 1" та "Мету 2". Зокрема, передбачається:

■ надання допомоги підприємствам в отриманні необхідних послуг, особливо в сфері менеджменту, маркетингових досліджень і спільних послуг для багатьох підприємств;

■ фінансування передання технологій, зокрема й поширення інформації та реалізація інновацій у бізнесовій діяльності;

■ поліпшення доступу підприємств до ринків капіталу, зокрема, шляхом надання гарантій та співпраці;

■ надання прямої допомоги в інвестуванні до становлення системи допомоги та створення маломасштабної інфраструктури.

Центри бізнесу та інновації (ЦБІ), що їх заснували Комісія та державні й приватні регіональні партнери, особливо в регіонах, що підпадають під "Мету 1", мають сприяти заснуванню та розширенню підприємств через надання широкої програми послуг (навчання персоналу, фінансові та маркетингові послуги, передання технологій тощо) МСП, які працюють над інноваційними проектами, що спираються на провідні технології.

Відкриття ринків, як результат економічної інтеграції держав-членів Спільноти, зумовлює швидкісні структурні зміни та підвищений конкурентний тиск на підприємницьку діяльність. У багатьох випадках співпраця чи партнерс-тво між малими підприємствами в різних регіонах або країнах Спільноти може допомогти подолати виклики ширшого ринку та конкурувати з більшими підприємствами, особливо якщо угоди про співпрацю базуються на взаємовигідній доповнюваності. Мало того, співпраця може стимулювати модернізацію та диверсифікацію в спеціалізації МСП. Існують різні форми співпраці: спільні підприємства, консорціуми, угоди про нефінансові зв'язки (надання/купівля ліцензій, передання ноу-хау, маркетингові послуги тощо) або придбання холдингів. Співпраця може бути формальна, тобто базована на контракті, наприклад, через Групування європейських економічних інтересів, або неформальна. Для того щоб обрати одну з форм співпраці, фірми мають розглянути, чи є запланована співпраця законною, адже інколи угоди про співпрацю породжують проблеми, пов'язані з тими положеннями договорів, що регламентують правила конкуренції. Однак такі випадки трапляються рідко. Як було зазначено в розділі про конкуренцію, Комісія позитивно ставиться до співпраці між МСП та до угод невеликої значущості[10, c. 46-47].

4. Політика в різних секторах економіки

Стимули, що їх використовують уряди для модернізації й управління національною промисловістю, як-от гранти на функціонування певних дослідницьких органів, документаційних та центрів поширення інформації, центрів продуктивності та професійного навчання, можна вважати заходами в різних секторах економіки. Деякі з таких заходів нині вже централізовано на європейському рівні. Інші потребують координування на рівні Спільноти, оскільки вони можуть порушити умови конкуренції на спільному ринку.

Промислова політика тісно пов'язана з комерційною. Заходами комерційної політики, які мають найістотніші наслідки для промислового сектору, є зміни митних тарифів, антидемпінгові заходи, торговельні угоди та різні стимули експорту. В силу існування митного союзу більшість із цих заходів наразі вже в розпорядженні європейських інституцій. Гармонізування чи координування потребують ті заходи, які все ще контролює уряд, які дбають про те, щоб не було нечесної конкуренції між промисловими підприємствами в жодному секторі Європейського Союзу.

Уряди також контролюють такі прямі та найвідоміші заходи в різних секторах економіки, як допомога різних видів: гранти, позики, зниження процентних ставок тощо. Допомога на поліпшення становища в певних секторах економіки та допомога "зародковій промисловості" є характерними прикладами заходів у секторах економіки. Основним підґрунтям для їх застосування є стимулювання створення робочих місць, регіональний розвиток або навіть престиж держави, якщо це стосується важливих підприємств, що розглядаються як "компанії-флагмани". Враховуючи, що допомога в різних секторах економіки й умови її надання суттєво відрізняються в різних державах-членах Європейського Союзу, вони можуть вплинути на торгівлю між державами-членами та спотворити конкуренцію або створити загрозу її викривлення. Через це ціллю промислової політики має бути створення умов, які б дозволили ліпше контролювати надання такої допомоги. Мало того, дієвість різних політик Спільноти щодо забезпечення тіснішого гуртування можна посилити шляхом поступового зменшення розміру допомоги в центральних і багатших регіонах.

Найліпшим способом попередити застосування урядами окремих заходів, що шкодять спільним інтересам і водночас реструктуризації європейської промисловості, є політика ЄС у різних секторах економіки. Така політика розвинулась у найуразливіших секторах на міжнародному рівні, чи то через наповненість ринків (сталь, суднобудування, текстиль), чи то через нерозвиненість останніх на європейському рівні (аеронавтика, інформаційна промисловість, телекомунікації)[8, c. 57-58].

Висновки

Договір про Європейську економічну спільноту не вимагав запровадження спільної або союзної промислової політики, а насамперед регулював функціонування спільного ринку промислових товарів (правила конкуренції, зближення законодавства, податкові положення тощо). Припускалося, що завдяки механізмові спільного ринку скасування протекціоністських заходів та відкриття ринків нададуть вагомий імпульс для реструктуризації економічних секторів і підприємств. Ми мали змогу побачити, що таке припущення виявилося частково неправильним через державний протекціонізм, який був до початку 1990-х років технічним бар'єром торгівлі. Нині, коли спільний ринок став реальністю, малі та середні підприємства (МСП) мають пристосовуватися до нових умов жорсткішої конкуренції. Нова підприємницька політика Спільноти підтримує їхні зусилля в цьому напрямі. Однак спільна підприємницька політика допомагає МСП пристосуватися до нових умов великого внутрішнього ринку не лише в секторі промисловості, а й у сфері послуг. На це також спрямована спільна політика в підсекторах економіки, особливо тих секторах промисловості, що занепадають або швидко зростають і потребують звільнення від старої протекціоністської підтримки для ліпшого протистояння новим умовам конкуренції в Європі та світі.

Спільна політика щодо досліджень також є нагальною ланкою в промисловому розвитку Європейського Союзу. Вона вкрай важлива для визначення промислової стратегії, для технічного прогресу у високотехнологічних секторах, для розв'язання енергетичних проблем Спільноти і, нарешті, для пристосування до постіндустріального інформаційного суспільства підприємств і громадян.

Дослідна діяльність є ключовою рисою спільної енергетичної політики, що прагне зменшити залежність Європи від імпортованих енергоносіїв та підвищити конкурентність європейської промисловості через розроблення джерел дешевих, надійних і чистих енергоносіїв. Спільна енергетична політика насамперед добре розвинута в секторах вугільної й атомної енергетики — завдяки детальному врегулюванню в договорах про заснування Європейської Спільноти з вугілля та сталі та про заснування Євратому; втім спільна політика щодо нафти й газу розроблена гірше.

На відміну від інших спільних політик, транспортну політику безпосеред-ньо згадано в Договорі про заснування ЄЕСп, який навіть містив вказівку про те, що ця політика має бути спільною. Відзначимо, що розбіжність національних інтересів ускладнювала поступ транспортної політики протягом перших тридцяти років існування Спільноти. Однак становлення спільного ринку, що зумовило велике зростання попиту як на товарні транспортні послуги, так і на пасажирські перевезення, відбулося водночас із широкомасштабною лібералізацією в сфері автомобільних, морських і повітряних перевезень.

Стосовно ж спільної сільськогосподарської політики (ССП) можна відзначити, що її становлення було складним ще на початку існування Спільноти. Серед усіх спільних політик, які розглядатимуться в цій книзі, ССП була найсуперечливішою та найменш стійкою, адже її реформували мало не що п'ять років — задля відповідності внутрішнім і зовнішнім вимогам. Без жодного сумніву, ССП є гарним прикладом постійної адаптації спільної політики до нових потреб суспільства та до європейських і світових вимог до конкуренції й торгівлі.

Список використаної літератури

1. Європейський союз учора, сьогодні, завтра //Географія та основи економіки в школі. — 2003. — № 1. — C. 46-47

2. Вовчак В. Перспективи світової економіки у контексті запровадження євро //Вісник Національного банку України. — 1999. — № 1. — C. 17-19

3. Дідківська Л. Т. Захист конкуренції в Європейському Союзі та сучасні новації //Актуальні проблеми економіки. — 2005. — № 9. — C. 117 — 123

4. Довгорук Л. Про організацію, що контролює фінансову діяльність Європейського союзу //Економіка. Фінанси. Право. — 2003. — № 10. — C. 34-35

5. Кашпір Р. Фінансово-економічні передумови і окремі проблеми монетарної інтеграції нових членів ЄС //Економіка України. — 2004. — № 1. — С.64-70

6. Меделяєв В. Євросоюз. Інституції ЄС //Економіка в школах України. — 2007. — № 10. — C. 31-38

7. Селінков С. Єдиний ринок Європейського союзу: деякі аспекти податкової гармонізації //Економіка України. — 1999. — № 3. — C. 70-75

8. Чужиков В. Модернізація регіональної політики в ЄС //Економіка України. — 2008. — № 3. — C. 51-58

9. Чужиков В. Розширений Європейський Союз //Географія та основи економіки в школі. — 2004. — № 5. — C. 40-42

10. Чужиков В. Розширений ЄС у цифрах і фактах //Географія та основи економіки в школі. — 2005. — № 1. — C. 46-49.

11. Шнырков А. Экономика ЕС-10: два года после вступления в союз//Зеркало недели. — 2006. — № 34. — C. 11