Прогресивні педагогічні ідеї у творчості В. О. Сухомлинського

Категорія (предмет): Літературa

Arial

-A A A+

Вступ.

Розділ 1. Педагогічні ідеї В.О.Сухомлинського як концептуальна основа особистісно-орієнтованого підходу.

1.1 Основні положення у системі поглядів В.О.Сухомлинського.

1.2. Моральне виховання дітей у поглядах В.О.Сухомлинського.

1.3. Значення колективу у навчально-виховному процесі

Розділ 2. Актуалізація ідей В.О.Сухомлинського у підготовці майбутніх вчителів

2.1. Соціальна роль і статус учителя, рівень його фахової майстерності у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського.

2.2. Постать вчителя, його фахова та психолого-педагогічна підготовка

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. У сучасних умовах державотворення в Україні зростає роль гуманістичного виховання підростаючого покоління. У Законі України "Про освіту" метою освіти визначено всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу. Велика роль у цьому процесі належить вчителю, адже школа й учителі повинні формувати особистість відповідно до вимог сьогодення: "Учительська професія — це людинознавство, постійне проникнення в складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється".

Значимість теми. Проблема виховання моральних цінностей засобами слова, на думку В.О.Сухомлинського, — одна з найскладніших і найгостріших проблем, над якими треба працювати і в теоретичному, і в практичному планах, адже слово вчителя, як інструмент впливу на душу вихованця, нічим не замінити.

Педагогічна спадщина В. Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури. Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування людини. Для того щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має спиратися на психологічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у досягненні цілей навчання й виховання використовувати ціле покладання, моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності. Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.

Мета та задачі дослідження:

  • дослідити педагогічну спадщину В.О.Сухомлинського
  • проаналізувати педагогічні ідеї Сухомлинського

Соціально-педагогічна діяльність — особистісно зорієнтована, оскільки зосереджується на вирішенні індивідуальних проблем, які виникають у процесі соціалізації конкретної людини, засобами вивчення її особистості та довкілля, складання індивідуальної програми допомоги; сприяє дітям і молоді зорієнтуватися у вирі суспільних подій та явищ, в оволодінні соціальним досвідом, самостійному пошукові професійного і життєвого шляху та є складовою навчально-виховного процесу школи, його невід'ємною підсистемою. Теоретичний аналіз проблеми цієї діяльності у сучасній педагогічній науці (Вороніна Г.А., Галагузова М.А., Звєрєва І.Д., Капська А.Й., Коваль Л.Г., Мардахаєв Л.В., Міщик Л.І., Шептенко П.А., Семенов В.Д. та ін.) засвідчив пріоритетність підходів щодо забезпечення її превентивного, профілактичного характеру.

Об’єктом роботи– педагогічна спадщина В.О.Сухомлинського, предмет дослідження – аналіз педагогічних ідей великого педагога.

Джерела роботи– праці видатного педагога — Сухомлинський В. О. Вибрані твори: У 5-ти т. — К., 1976-1978, а також аналітичні матеріали та статті у педагогічних журналах.

Розділ 1. Педагогічні ідеї В.О.Сухомлинського як концептуальна основа особистісно-орієнтованого підходу

1.1 Основні положення у системі поглядів В.О.Сухомлинського

Одним із найефективніших підходів до реформування сучасної освіти, відповідно до Національної доктрини розпитку освіти, міністр освіти і науки України, президент АПН України, академік НАН України Василь Кремень назвав особистісно орієнтований підхід[5, c. 3].

Проте робота щодо розробки теорії і методики особистісно орієнтованої освіти поки ще далека від завершення і в першу чергу це стосується її концептуальної основи. Фундамент уже є, але деякі із принципових положень, запропонованих авторами сучасних розробок, суперечливі, а деякі — другорядні. З огляду на це звертає на себе увагу відсутність глибокого і всебічного аналізу спадщини класиків української педагогіки XIX і XX століть КД.Ушинського, А.С.Макарснка і В.О.Сухомлинського, які велику увагу приділяли питанням упровадження індивідуального підходу до навчання і виховання учнів. Для підтвердження справедливості такої думки проаналізуємо список використаної літератури у монографії С.І.Подмазіна "Особистісно орієнтована освіта: Соціально-філософське дослідження". К.Д.Ушинський і А.С.Макаренко не згадуються жодного разу, В.О.Сухомлинський згаданий один раз.

В.О.Сухомлинський у своїй праці "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості" наводить цікаву думку Ф.Енгельса про те, що вже у стародавній Греції були закладені основи майже всіх найважливіших сучасних ідей [15, Т. 1, c. 64]. На підставі цієї думки нами була сформульована наступна гіпотеза: у працях класиків української педагогіки К.Д.Ушинського, А.С.Макаренка і В. О. Сухомлинського містяться всі або майже всі положення, що можуть бути покладені в основу сучасної концепції особистісно орієнтованого навчання й виховання. Дане дослідження присвячене аналізу доробку нашого сучасника, видатного українського педагога Василя Олександровича Сухомлинського.

Поняття особистісно орієнтований підхід у працях В.О.Сухомлинського відсутнє. Не формулювалися ним ні принципи, ні методи особистісно орієнтованого підходу. Проте більшість його праць тією чи іншою мірою присвячена питанням особистісного, індивідуального підходу до учнів і по суті вирішує проблеми його розбудови. Метою нашого дослідження є формулювання принципів особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання шляхом аналізу педагогічних ідей Василя Олександровича з позицій сьогодення.

Головною метою навчально-виховного процесу В.О.Сухомлинський вважав всебічний розвиток особистості[6, c. 4].

Одним із основних положень у системі поглядів В.О.Сухомлинського на сутність навчально-виховного процесу є положення про неповторність кожної дитини. "У практиці своєї виховної роботи ми виходимо з того, що людина неповторна …", — пише ВасильОлександрович у праці "Духовний світ школяра" [15, Т.1, c. 284]. "Людська індивідуальність дитини неповторна …", — повторює він у прані "Розмова з молодим директором" [15— Т.4. — С.449]. Цій темі була присвячена і окрема стаття — "Людина неповторна", що була надрукована у часопису "Народное образованиe" у 1961 р. [15,Т.5. — С.80— 96]. Мабуть, доречним буде навести тут і слова Г.Гейне, на які посилається В.О.Сухомлинський у праці "Серце віддаю дітям": "Кожна людина — це сніг, який з нею народжується і з нею вмирає. Під кожною могильною плитою лежить всесвітня історія" [15— Т.З. — С.97]. Положення про неповторність кожної дитини є немовби наріжним каменем, на якому побудована вся система поглядів В.О.Сухомлинського на проблеми навчання й виховання. Таке ж важливе значення воно мас і для концепції особистісно орієнтованого підходу, оскільки саме з нього випливає положення про дитину як найвищу цінність і, відповідно, головного суб'єкта навчально-виховного процесу. Це дає змогу сформулювати перший, фундаментальний принцип особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання — принцип неповторності кожної дитини. Як перший і головний принцип особистісно орієнтованого навчання розглядає унікальність і неповторність кожної дитини і професор І.С.Якиманська.

З положенням про неповторність кожної дитини безпосередньо пов'язане наступне положення В.О.Сухомлинського — про «відсутність подібних, бездарних і лінивих дітей, "У кожної людини, — пише Насидь Олександрович у статті "Людина неповторна", — є задатки, обдаровання, талант до певного виду або кількох видів (галузей) діяльності" [Там само. — Т.5 — С.88]. Він повертається до цієї думки в різних працях і акцентує увагу на необхідності розвивати здібності і таланти всіх без винятку дітей, що прийшли до школи. "Ми глибоко переконані в тому, — пише В.О.Сухомлинський в уже згаданій вище статті, — що немає людини, яка в належних умовах, за вмілого виховання не виявила б свого самобутнього, неповторного таланту. П'ятсот вихованців, духовне обличчя яких ми повинні сформувати, — це п'ятсот неповторних талантів і обдаровань. Поважати в кожному учневі людину, виявляти до нього гуманне ставлення — це насамперед розкрити в ньому таку людську неповторність" [Там само. — С.88—89]. Звідси випливає наступний, другий принцип особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання — принцип визнання відсутності нездібних дітей[9, c. 15].

З положенням про відсутність нездібних, бездарних і лінивих дітей у свою чергу пов'язане положення про нерівність розумових здібностей дітей, яке, на перший погляд, йому суперечить. Проте протиріччя тут нема. Наявність такої нерівності обумовлена різними розумовими задатками дітей. "Ми бачимо, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості", — що дискретність роботи мозку проявляється у дітей по-різному: в одного ця робота дуже швидка, в іншого — повільна, звідси — кмітливість і некмітливість, тямущість і нетямущість, міцність і неміцність пам'яті, сильно і слабко виражена здатність до оволодіння знаннями" [Там само. — Т. 1. — С.98]. Без урахування цього не можна уявити сучасний навчально-виховний процес. Отже, третім принципом особистісно орієнтованого підходу є принцип урахування нерівності розумових здібностей дітей.

Навчання й виховання дітей із високими розумовими здібностями не викликає особливих труднощів. А що робити з дітьми, які мають знижену здатність до навчання? Як вчити і виховувати таких дітей? Впоратися з цим завданням можна, на думку В.О.Сухомлинського, лише за умови використання для навчання і виховання таких дітей особливих заходів, топкого і делікатного індивідуального підходу. "З учнями, що з трудом опановують знання, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Павлиська середня школа", — ми проводимо копітку індивідуальну роботу. Розвиваючи індивідуальні нахили цих учнів, ми добиваємося, щоб кожний з них досяг успіху, якщо не в навчанні, то в праці. Цеп успіх стає моральною підтримкою, яка надихає учня па подолання труднощів у навчанні" [Там само. — Т.4. — С. 28]. Сутність методики такої виховної роботи В.О.Сухомлинський розкриває у багатьох працях. Згадаємо лише одну — "Духовний світ школяра", у якій він пише: "Вихованці, що зазнавали труднощів у своїй розумовій діяльності, часто викопували спеціально підібрані для них види роботи. Вправи, необхідні для закріплення п розпитку знань, давалися їм з таким розрахунком, щоб теоретичний матеріал осмислювався поступово, за складовими частинами і елементами" [Там само. — Т. 1.— С.331].

1.2. Моральне виховання дітей у поглядах В.О.Сухомлинського

Величезного значення В.О.Сухомлинський надавав моральному аспектові виховання дітей із зниженою здатністю до навчання. "Головне, — пише він у праці "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості", — не допустити, щоб ці діти переживали свою "неповноцінність", … не притупити у них почуття честі й гідності… Не їхня провина, що вони приходять у школу кволими, слабкими, з недостатньо розвиненою здатністю до розумової праці. Гуманну місію школи і педагога ми вбачаємо в тому, щоб врятовувати цих дітей, увести їх у світ суспільства, духовного життя, краси цілком повноцінними і щасливими" [Там само. — С.85—86]. А основними умовами навчання й виховання дітей із уповільненим розумовим розвитком є віра в дитину і могутню силу виховання. "Немає людини, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Павлиська середня школа", — в якій внаслідок умілої виховної роботи не розкрився б самобутній талант, немає сфери діяльності, в якій людська індивідуальність не досягла б розквіту…" [Там само. — Т.4. — С.170].

Проте індивідуальний підхід дуже ефективний для навчання й виховання всіх дітей без винятку, і з високими розумовими здібностями, і зі зниженою здатністю до навчання. "Мистецтво й майстерність навчання й виховання полягає в тому, — пише він у праці "Сто порад учителеві", — щоб розкривши сили й можливості кожної дитини, дати їй радість успіху в розумовій праці. А це означає, що в навчанні має бути індивідуалізація — і в змісті розумової праці (в характері завдань), і в часі. Досвідчений педагог дає одному учневі дві, три, а то й чотири задачі на урок, іншому ж — тільки одну. Один одержує складнішу задачу, інший — простішу" [Там само. — Т.2. — С.437—438]. Головне, що за такого підходу всі учні просуваються вперед — одні швидше, інші — повільніше. Звідси випливає четвертий принцип особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання — принцип індивідуалізації навчально-виховного процесу.

Прикладом ефективного методу навчання, що враховує нерівність розумових здібностей учнів, є поділ класу на групи відповідно до розумових здібностей, наведений В.О.Сухомлинським у праці "Сто порад учителеві". У першу групу зібрані найпідготовленіші діти, які легко і без допомоги вчителя розв'язують будь-яку задачу. Для цієї групи вчитель має добирати, крім програмних, і такі задачі, що виходять за межі програми, щоб не знижувати рівень розумового напруження. У другу групу входять учні з меншими, порівняно із першою групою, розумовими здібностями. Вони успішно і без допомоги вчителя розв'язують програмні задачі, доповнюючи нестаток здібностей працьовитістю і посидючістю. Третю групу складають учні, які без допомоги справляються із задачами середньої складності, але для розв'язання складних задач потребують допомоги вчителя. До четвертої групи належать учні із уповільненою роботою мозку. Вони постійно потребують допомоги вчителя і дуже повільно опановують програму середньої складності, але їх ні в якому разі не можна квапити. 1, нарешті, п'яту групу складають учні, які і з допомогою вчителя не можуть впоратися із задачами середньої складності. Вчитель має добирати для них задачі такої складності, які вони у змозі розв'язати. "Це дає дитині радість, — пише В.О.Сухомлинський у статті "Найвідсталіший у класі", — яку ні з чим не порівняти, почуття гордості, упевненості в своїх силах [Там само. — Т.5. —С.589]. При цьому згадані групи учнів не є чимось застиглим, закостенілим: із часом розвиток здібностей дає змогу переходу в іншу, вищу за складністю навчання групу.

Індивідуалізація навчально-виховного процесу — це, по суті, навчання і виховання кожного учня за індивідуальним планом. "Досвід переконує, — пише В.О.Сухомлинський у статті "Народний учитель", — якщо в школі, скажімо, шістсот учнів, то це означає, треба шукати шістсот індивідуальних стежок" [Там само. — Т.5. — С.247]. Проте справа це дуже складна. Це найтонше і найскладніше з усього, що є у вихованні, оскільки потребує вивчення і розкриття індивідуальних здібностей та нахилів кожного учня. "Своєчасно знайти, виховати й розвинути задатки здібностей у своїх вихованців, своєчасно розпізнати в кожному його покликання, — пише він у статті "Розвиток індивідуальних здібностей і нахилів учнів", — це завдання стає тепер найголовнішим у системі навчально-виховної роботи" [Там само. — Т.5.— С.123]. І найголовнішим у розв'язанні цього завдання, — підкреслюється у праці "Павлиська середня школа", — "помітити в кожній дитині її найсильнішу сторону, знайти в ній ту "золоту жилку", від якої починається розвиток індивідуальності, добитися того, щоб дитина досягла видатних для свого віку успіхів у тій справі, яка найбільш яскраво виявляє, розкриває її природні задатки" [Там само. — Т.4. — С.19]. Природні задатки, нахили, обдаровання складають зміст індивідуальних особливостей учнів, а їх виявлення — зміст п'ятого принципу особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання — принципу врахування індивідуальних особливостей учнів.

Розкриваючи суть індивідуального, диференційованого підходу до навчання й виховання учнів, В.О.Сухомлинський постійно використовує поняття особистість дитини. В його працях можна зустріти словосполучення "колектив і особистість", "людська особистість", "підростаюча особистість", "всебічно розвинена особистість" та ін. Швидше за все він не розрізняв поняття "індивідуум" і "особистість", ведучи походження останнього від слова "особа" (або, якщо не бути категоричним, не пояснював різницю між ними). Саме так, тобто як синоніми, розглядаються ці поняття у словнику іншомовних слів, де слова "індивід", "індивідуум" тлумачаться як "окрема людина, особа"[7, c. 10].

У сучасній педагогіці і психології поняття особистість не ототожнюють з поняттями індивід (одиничний представник людського роду) та індивідуальність (сукупність рис, що відрізняють даного індивіда від усіх інших). Проте визначення поняття особистість як певної сукупності стійких психічних властивостей людини (темпераменту і характеру, здібностей, особливостей відчуття, сприймання, пам'яті, мислення, уяви, уваги, потреб, мотивів, інтересів, переконань тощо), що складають Його індивідуальність, не дає відповіді на запитання щодо його відмінності від поняття індивідуум. Але відповідь все ж таки є і міститься вона у працях В.О.Сухомлинського. Ось що він пише у статті "Народний учитель": "Виховання людської особистості — це насамперед виховання почуття власної гідності" [Сухомлинський В.О. Вибрані твори в 5-ти т. Т.5. — С.246]. Тобто особистість — це індивідуум з почуттям власної гідності.

Слід звернути увагу і на першу частину речення, а саме "виховання людської особистості". В ній ідеться про те, що особистістю людина стає лише у процесі виховання. Тобто особистістю не народжуються, особистістю стають. Підтвердження цьому можна знайти і в інших працях вченого. Зокрема, у праці "Сто порад учителеві" він пише: "Жива істота, яка з вашою допомогою пізнає світ, поступово стає особистістю" [Там само. — Т.2. — С. 643]. А в праці "Народження громадянина" один із параграфів так і називається "Становлення особистості" [Там само. — Т.3. — С.340]. Виходячи з цього, не можна погодитись із ототожнюванням понять особистість і індивідуальність, як це має місце у розробках професора І.С.Якиманської. "Учень не стає особистістю під впливом навчання, — пише І.С.Якиманська, — а первісно нею є, оскільки під особистістю ми розуміємо індивідуальність".

Отже, шостим принципом особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання, що випливає із педагогічних ідей В.О.Сухомлинського, є принцип визнання кожного учня особистістю. По суті, це принцип гуманізму в контексті освіти, як його розуміє С.Подмазін, тобто визнання цінності учня як особистості. Але гуманізм — це ширше поняття, тому використання цього терміна для назви принципу є не дуже вдалим.

Головним завданням щодо реалізації цього принципу є збереження і розвиток у дитини почуття людської гідності. Це завдання В.О.Сухомлинський вважав одним із найважчих і найтонших завдань педагога і, судячи з того, як часто зустрічається поняття людська гідність у його працях, надавав йому дуже великого значення. "Жива істота, яка з вашою допомогою пізнає світ, поступово стає особистістю, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Сто порад учителеві". — У цьому важкому становленні влада педагога має бути особливо обережною: воля старшого легко може перетворитися в сваволю, а інколи і в розправу над людиною. Не придушити й зламати, а підняти й підтримати, не знеособити внутрішні духовні сили дитини, а утвердити почуття власної гідності… [Там само. — Т.2. — С.643].

Сьогоднішні погляди на сутність особистісно орієнтованого підходу у педагогіці ґрунтуються саме на такому розумінні відносин між вихователем і вихованцем, коли вчитель і учень є рівноправними учасниками навчально-виховного процесу, а не начальником і безсловесним підлеглим [Гончаренко С, Мальований Ю. Гуманізація і гуманітаризація освіти // Шлях освіти. — 2001. — № 2. — С. 2—6]. Поважне ставлення до людської гідності, людської особистості учня є, говорячи словами В.О.Сухомлинського, найважливішим педагогічним інструментом, оскільки дає змогу зберегти всі гарні людські якості, що були закладені у дитини від народження — доброту, людяність, невгамовність, і не дає змоги розвинутися поганим властивостям — безвольній і мовчазній покірності, безсердечності, жорстокості.

Кінцевою метою такого підходу є, за словами В.О.Сухомлинського, "творити дуже ніжну, тонку річ: бажання бути хорошим, стати сьогодні кращим, ніж був учора. Це бажання не виникає само собою, його можна тільки виховати" [Там само. — Т.3.— С.309]. Виховання в учнів бажання бути хорошими В.О.Сухомлинський вважав головним завданням всього виховного процесу. Але ж як виховується це бажання і що означає поняття бути хорошим? У працях Василя Олександровича можна знайти відповідь на обидві частини запитання. Прямої відповіді, звичайно, не має. Але вона міститься у роздумах видатного педагога з приводу багатьох питань. Ось що він пише у праці "Методика виховання колективу": "У практичній роботі ми добиваємось того, щоб завдяки багатству життя колективу кожний його член переживав найвищу людську радість — радість творення для людей, постійного нагромадження внутрішніх духовних багатств, радість усвідомлення, що тебе шанують і поважають люди " [Там само. — Т. 1. — С.410]. А це означає, що "бути хорошим", це бути таким, кого шанують і поважають люди.

Виховується бажання бути хорошим багатьма способами: красою; людяністю, добротою, чуйністю; на прикладі педагогів і батьків; правдою; працею на благо суспільства; повчанням; спонуканням; через заохочення і стимулювання; через подолання труднощів. Але насамперед радістю. "Життєвий шлях від дитинства до отроцтва має бути шляхом радості, бадьорості… — пише В.О.Сухомлинський у праці "Духовний шлях школяра". — Радість як джерело оптимістичної впевненості дитини у своїх силах є умовою того багатства дійсного ставлення до навколишнього світу, без якого неможливий духовний розвиток, особливо неможливе розкриття природних нахилів, здібностей, обдаровань" [Там само. — Т.1. — С.235].

І радість цю мають приносити насамперед успіхи у навчанні. Досягнення успіху є необхідною умовою виховання бажання бути хорошим і, як наслідок, виховання особистості: "Дати дітям радість праці, радість успіху в навчанні, пробудити в їхніх серцях почуття гордості, власної гідності — це перша заповідь виховання. В наших школах не повинно бути нещасних дітей — дітей, душу яких пригнічує думка, що вони ні на що не здатні. Успіх у навчанні — єдине джерело внутрішніх сил дитини, які породжують енергію для подолання труднощів, бажання вчитися" [Там само. — Т.З. — СІ64].

Радість — це позитивні почуття. Переживання як позитивних, так і негативних інтелектуальних почуттів позначається на всьому духовному житті дитини. Роль почуттів у житті людини переоцінити важко. Але особливо велике значення вони мають у малої дитини, яка, за словами В.О.Сухомлинського, більше відчуває, ніж розуміє. Позитивні інтелектуальні почуття, які отримує школяр від подолання труднощів під час розв'язання важких завдань, "поступово утверджують у підліткові свідомість власної інтелектуальної гідності" [Там само. — Т.1. — С.329]. І навпаки, негативні інтелектуальні почуття поступово пригнічують дитину, що супроводжується втратою інтересу до розумової діяльності. Звідси — наступний, сьомий принцип особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання — принцип отримання позитивних почуттів від навчання.

Як забезпечується реалізація цього принципу? У працях В.О.Сухомлинського можна знайти два шляхи його виконання. Перший має методичний характер і передбачає відповідний добір навчальних завдань. "Я продумую, що робитиме кожен учень, — пише Василь Олександрович у праці "Сто порад учителеві", посилаючись на досвід свого друга, вчителя математики. — Для всіх добираю таку роботу, яка принесла б успіх" [Там само. — Т.2. — С.438]. А успіх приносить моральне задоволення і позитивні почуття.

Другий шлях має моральне підґрунтя і передбачає акцентування уваги вчителя не на невдачах, а на успіхах учня. "Справжня педагогічна мудрість полягає в тому, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Розмова з молодим директором", — щоб постійно одухотворяючи дитину бажанням бути хорошою, ніколи не ставити їй "двійки". Досвідчені вчителі так і роблять: якщо учень ще не зміг впоратися з роботою, не ставлять йому ніякої оцінки. Перед дитиною ніколи не закривається шлях до успіху" [Там само. — Т.4. — С.462].

Для дитини із зниженими здібностями до навчання кращою допомогою з боку вчителя "буває терпляча, дбайлива, делікатна підтримка маленьких сил дитини". Тоді у дитини формується "життєрадісне, оптимістичне ставлення до труднощів" [Там само. — Т. 1. — С.236, 237]. У талановитих дітей успіхи у навчанні можуть породжувати почуття запаморочення від успіхів, зазнайство, що пізніше, під час зустрічі з складнішими завданнями, може призвести до невдачі, зневіри у власні сили, розчарування. "Щоб запобігти цим небажаним явищам, — пише В.О.Сухомлинський, — слід уміло вести підлітка шляхом подолання труднощів, добиваючись, щоб людина вже в отроцтві завоювала право на радість, знала справжню ціну цьому почуттю" [Там само. — Т.І. — С.329]. Цю вимогу можна сформулювати як восьмий принцип особистісно орієнтованого навчання — принцип навчання через подолання труднощів.

З огляду на це Василь Олександрович згадує у статті "Розумова праця і зв'язок школи з життям" одну вчительку початкових класів, яка вважалася майстром пояснення змісту арифметичних задач. Але коли її вихованці перейшли у п'ятий клас, то з’ясувалося, що вони зовсім не вміють розв'язувати задачі, оскільки звикли до того, що вчителька розв'язувала їх сама, намагаючись зрозуміліше і дохідливіше подати матеріал. Тобто "протягом чотирьох років учителька дбайливо оберігала дітей від труднощів і вони, по суті, не навчилися активно мислити" [Там само. — Т.5. — С.57].

Навчання — це важка розумова праця, і щоб ця праця була успішною, вона мас бути цікавою, бажаною для учнів. Причому, цікавим може бути не тільки предмет, а й спосіб пізнання. Одним із найефективніших способів пізнання, пише В.О.Сухомлинський у статті "Розумова праця і зв'язок школи З життям", є дослідницький підхід до предмета вивчення, коли учням не дають готових висновків, не доводять правильність тієї чи іншої істини. Учитель дає змогу учням висунути кілька можливих пояснень, самим шукати підтвердження або спростування кожної з висунутих гіпотез, самим знаходити правильну відповідь. Знання, набуті у процесі такої праці, зберігаються в пам'яті значно міцніше, оскільки вони, за словами В.О.Сухомлинського, "не пасивно засвоюються, як звикли говорити вчителі, а здобуваються активними зусиллями" [Там. само. — Т.5. — С.58]. Отже дев'ятим принципом особистісно орієнтованого підходу до навчання і виховання можна вважати принцип дослідницького підходу до предмета вивчення.

Сьогодні цей принцип широко використовується у навчанні під назвою проблемного. Проте поняття В.О.Сухомлинського про дослідницький підхід до предмета вивчення дещо ширше, ніж сучасне уявлення про проблемний підхід, бо містить не тільки спосіб викладання та вивчення навчального матеріалу, а й пошуково-дослідницьку діяльність у наукових гуртках. "Можливо, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Павлиська середня школа", — у терміні "науковий" є певна частка перебільшення, але сама ця назва відображає рису творчої діяльності старших учнів — дослідження, експеримент. Учнів радує, надихає, що вони певною мірою прилучаються до наукових методів розумової праці" [Там само. — Т.4. — С.244].

Заняття в гуртках важливі і з іншої точки зору — корисного використання вільного часу. В.О.Сухомлинський надавав цьому великого значення і вважав, що виховати розумних, всебічно розвинених людей можна лише тоді, коли діти використовують щодня не менше п'яти—семи годин вільного часу за своїм бажанням. "Ми не припускаємо, — пише він у праці "Павлиська середня школа", — щоб наш учень сидів за підручником після кількох годин інтенсивної розумової праці в класі — цс сушить мозок, притупляє розумові здібності, відбиває бажання вчитися. Після уроків наші учні зайняті творчою працею в гуртках [за їх бажанням і вибором], іграми, екскурсіями, прогулянками, походами…" [Там само. — Т.4. — СІ36].

Шкільна пошуково-дослідницька діяльність — один із аспектів самостійного добування знань учнями, якому В.О.Сухомлинський надавав великого значення. "Важко переоцінити роль знань, — пише В.О.Сухомлинський, — що узагальнюють численні факти, явища, події, якщо вони здобуті самостійними розумовими зусиллями учнів у процесі аналізу" [Там само. — Т.5. — С.60—61].

Самостійна навчальна робота учнів розглядається як різноманітна індивідуальна і колективна навчальна діяльність школярів, яка здійснюється ними па навчальних заняттях або вдома за завданням і під керівництвом учителя, однак без його безпосередньої участі [Гончаренко С. Український педагогічний словник. — К.: Либідь, 1997. — С.297]. На цей вид навчальних занять лягає значна [хоча і не основна] відповідальність під час побудови навчального процесу на засадах особистісно орієнтованого підходу. Тому наступним положенням системи поглядів В.О.Сухомлинського, що може бути покладений у концептуальну основу особистісно орієнтованого підходу, є положення про необхідність самостійного добування знань учнями. "Навчання стає працею за тієї умови, — пише Василь Олександрович у праці "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості", — коли учень самостійно добуває знання. Це необхідно не лише для міцності знань. Самостійне добування знань породжує зрілість думки" [Сухомлинський В.О. Вибр. тв. В 5-ти т. — Т.1. — С.89]. Звідси випливає десятий принцип особистісно орієнтованого навчання — принцип обов'язковості самостійної розумової праці учнів у процесі навчання.

Методику реалізації цього принципу В.О.Сухомлинський розкриває у праці "Формування комуністичних переконань молодого покоління", де він пише: "… під час розповіді, пояснення (під час викладання нового матеріалу) вчитель не розкриває всіх сторін і взаємозв'язків того, що вивчається, — він враховує, що школярам доведеться самостійно працювати над матеріалом. В окремих випадках учитель тільки починає характеризувати причинно-наслідкові, часові, функціональні та інші залежності, доводить виклад до того, що учням стає дуже чіткою мета подальшої розумової праці, і вони завершують її самостійно" [Там само. — Т.2. — СІ20].

Важливим чинником ефективності навчання В.О.Сухомлинський вважав людяність, любов, [доброту, чуйність, сердечність і тактовність стосовно учнів. "Пам'ятайте, — пише Василь Олександрович у статті "Залежить тільки від пас", — що кожна дитина приходить у школу зі щирим бажанням добре вчитися, Воно ніби яскравий вогник, що освітлює світ дитячих турбот і тривог. Дитина несе його нам, учителям, з безмежною довірливістю. Цей вогник легко погасити різкістю, грубістю, байдужістю, невірою в неї, дитину" [Там само. — Т.5. — С. 285]. Особливо велике значення це мас під час роботи з дітьми з обмеженими здібностями до навчання. "Будемо дивитися на речі тверезо й міркувати реально, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Методика виховання колективу", — в колективі с школярі з дуже обмеженими здібностями … Але й ці обмежені здібності треба розпинати з тим, щоб людина — адже ми маємо на увазі фізично й психічно здорову людину — відчувала епос зростання, переживала радість успіху. Питання це дуже складне, і в цій сфері виховання педагогові треба бути насамперед чуйною, сердечною, тактовною людиною" [Там само. — Т. 1. — С.555]. Одинадцятий принцип, який випливає із цього положення, можна сформулювати як принцип людяності, чуйності і тактовності по відношенню до учнів.

З цим положенням безпосередньо пов'язане наступне положення В.О.Сухомлинського про розуміння оцінки як інструмента виховання, а не покарання. Цьому питанню Василь Олександрович приділяв багато уваги і, мабуть, це було закономірно, оскільки і до нього, і при ньому, і сьогодні після нього навколо питання оцінювання знань учнів точаться суперечки. "Характеризуючи якість знань, а отже, і якість праці, — пише він у творі "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості", — оцінка має яскраво виражений моральний смисл. У ній закладений стимул, під впливом якого в дитині повинно утверджуватися прагнення бути хорошою і не бути поганою" [Там само. — Т.1. — С.83—84].

Проте оцінювання знань не така проста і однозначна справа, як це може здаватися на перший погляд. "Оцінка стає в руках учителя інструментом виховання, якщо вона пробуджує дитяче бажання вчитися і допомагає цьому бажанню, а не карає за небажання" [Там само. — С.84]. Як добиватися такого значення оцінки? Відповідь Василь Олександрович формулює так: "Оцінка морально виправдана тільки тоді, коли вчитель оцінює не здібності, взяті, так би мовити, у чистому вигляді, а єдність праці і здібностей, причому на перше місце ставиться праця" [Там само. — С.84]. Пояснення цього міститься в іншій праці В.О.Сухомлинського — "Формування комуністичних переконань молодого покоління": "Не у всіх учнів однакові сили, можливості, здібності, не всі однаково швидко усвідомлюють і тим більше запам’ятовують матеріал, який вивчається. Є учні, яким, щоб мати навіть трійку, треба витратити багато зусиль, і навпаки, часто четвірка дістається окремим учням без значних зусиль з їхнього боку. Якщо не враховуються сили і можливості й оцінюються тільки результати, то ігнорується праця окремих учнів. А цe, в свою чергу, формує неправильні погляди на працю, послаблює віру в свої сили саме в тих, кому ця віра необхідна" [Там само. — Т.2. — СІ25]. Такий підхід до оцінювання результатів навчання будується на чотирьох принципах особистісно-орієнтованого навчання (першому, третьому, п'ятому і сьомому), але не повторює їх і може розглядатися як дванадцятий принцип особистісно орієнтованого підходу — принцип розуміння оцінки знань учнів як інструмента виховання.

Усі сформульовані на підставі аналізу праць В.О.Сухомлинського принципи особистісно орієнтованого підходу проникнуті пильною увагою до індивідуума (особистості) як суб'єкта навчання і виховання. Але поняття особистість має соціальне підґрунтя і може розглядатися лише у співвідношенні із поняттями соціум, суспільство, колектив[7, c. 5-12].

1.3. Значення колективу у навчально-виховному процесі

Питанню про значення колективу у навчально-виховному процесі В.О.Сухомлинський приділяв велику увагу. Проте було б помилкою вважати це винятково даниною панівній тоді комуністичній ідеології. Погляди В.О.Сухомлинського на роль колективу і місце и ньому особистості сьогодні не менш сучасні й злободенні, ніж вони були під час написання ним праць з цього питання. "Колективізм, — пише він у праці "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості", — не тільки результат виховання, а й процес, і комплекс засобів, які формують свідомість, погляди, переконання, вчинки людини. Життя і праця в колективі є школою становлення буквально всіх рис особистості… Від того, які ідеї лежать в основі трудових, духовних, морально-естетичних взаємовідносин між членами колективу як людської спілки, залежить становлення понять і уявлень особистості про добро і зло, про обов'язок і справедливість, честь і гідність" [Там само. — Т.1. — СІ56]. Так виявляється залежність особистості від колективу. Проте існує і зворотна залежність — колективу від особистості. "Трудовий колектив, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Народження громадянина", — це не якась безлика маса, що діє з наказу чи команди. Без яскраво виражених особистостей нема колективу" [Там само. — Т.3. — С.578]. Положення про взаємозалежність особистості і колективу як сукупності особистостей можна сформулювати як тринадцятий принцип особистісно орієнтованого навчально-виховного процесу — принцип взаємозалежності колективу і особистості у навчанні.

Наявність поняття особистість учня передбачає і наявність поняття особистість вчителя. Між ними існують прямі взаємозв'язки і у багатьох випадках саме особистість вчителя визначає розвиток особистості учня. З огляду на це традиційно висуваються високі вимоги до особистих якостей учителя, які в особистісно орієнтованому підході до навчання й виховання можуть мати вирішальне значення. Положення про необхідність високих особистих якостей учителя, розроблене В.О.Сухомлинським, може розглядатися як чотирнадцятий принцип особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання — принцип залежності розвитку особистості учня від особистості вчителя. Він містить чотири вимоги до особистості вчителя.

Першою вимогою до вчителя є вимога любові до власної справи. "Щоб знайти в кожному учневі найсильнішу його сторону, відкрити її ньому золоту жилку, — пише В.О.Сухомлинський у статті "Суспільство і вчитель", — всі вчителі повинні бути людьми, пристрасно закоханими в свою працю, що вміють запалити вогник такої самої любові у своїх вихованців" [Там само. — Т.5. — С. 15]. "З вуст учителя, — пояснює В.О.Сухомлинський в іншій праці ["Павлиська середня школа"], — дитина часто чує моральні повчання і настанови. Все це набуває авторитету а очах дитини лише остільки, оскільки вона, дитина, бачить у своєму вчителеві людину, одухотворену своєю працею, закохану в свою працю [Там само. — Т.4, — С.362].

Другою вимогою до вчителя є вимога високої кваліфікації. "Чим більше знає вчитель, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Павлиська середня школа", — чим частіше й успішніше відкриває він перед учнями горизонт науки, тим більшу допитливість і жадобу до знань виявляють учні…" [Там само. — Т.4. — С.56].

Третьою вимогою до вчителя є вимога високих моральних якостей. "Вирішальне значення має те, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Народження громадянина", — яких людей побачить у нас підліток. Ми мусимо бути для підлітків зразком багатства духовного життя; лише за цієї умови ми маємо моральне право виховувати" [Там само. — Т.3. — С. 383].

І, нарешті, четвертою вимогою є вимога творчого підходу вчителя до навчання й виховання. "Без вдумливого, індивідуального, творчого підходу до кожної людини розв'язати це завдання неможливо, — пише В.О.Сухомлинський у статті "Народний учитель". — У цій справі найстрашніше — формалізм, надія на якісь універсальні форми і методи виховання. Є чудові методи виховання, але якщо в будь-який із них повірити як у всесильний, єдиний, як у панацею від усіх лих, — найкраща справа може перетворитися в свою протилежність" [Там само. — Т.5. — С. 247].

Останнє положення В.О.Сухомлинського, що розглядається у цій роботі, є положення про наявність численних складних взаємозв'язків і взаємозалежностей між окремими складовими частинами навчально-виховного процесу. "Виховання всебічно розвиненої особистості — це вміння розібратися у великій кількості найскладніших і немовби непомітних на перший погляд залежностей, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості". — Бути мудрим вихователем — означає насамперед розуміти причинно-наслідкові зв'язки в усьому, що ми повсякденно бачимо, робимо, чого ми чекаємо" [Там само. — Т.1. — С.71]. Це положення може бути сформульоване як п'ятнадцятий принцип особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання — принцип розгляду навчально-виховного процесу як складної системи.

Слово "система" не було таким поширеним за життя В.О.Сухомлинського, як тепер, і не зустрічається у його працях. Проте саме як систему, тобто сукупність елементів, між якими існує закономірний зв'язок або взаємодія, він розглядає навчально-виховний процес, а замість слова "система" використовуються слова "гармонія" і "єдине ціле". "У вихованні всебічно розвиненої людини, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості", — взагалі немає нічого другорядного, все тут важливе, і коли що-небудь упущено або зроблено неправильно, руйнуються основи гармонії, якою є всебічний розвиток як єдине ціле" [Там само. — Т.1. — С. 83].

Розділ 2. Актуалізація ідей В.О.Сухомлинського у підготовці майбутніх вчителів

2.1. Соціальна роль і статус учителя, рівень його фахової майстерності у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського

Розвиток усіх сфер соціального життя нашої країни, відновлення національних традицій висувають на передній план проблеми соціалізації учнівської молоді, визначення нового функціонального значення завдань соціалізації молоді у педагогічній діяльності. Категорія педагогіки соціалізації посіла належне місце та почала відігравати особливу роль у системі базових категорій педагогіки. Сьогодні існує потреба методологічного і теоретичного обґрунтування засад, форм і методів вирішення проблем соціально-педагогічного характеру, зокрема, тих, які виникають та вирішуються у взаємодії школи й суспільства. Позитивно зорієнтована соціалізація особистості сприяє соціальному розвитку, самовдосконаленню та самореалізації особистості, що у кінцевому результаті впливає на відродження суспільства. Саме від уваги до соціальних і гуманітарних проблем, від обсягу суспільних ресурсів, які спрямовуються на їх вирішення, залежать шляхи й темпи розвитку держави. Натомість зміст і форми організації професійної освіти майбутніх педагогів потребують суттєвого реформування.

Соціальна роль і статус учителя, рівень його фахової майстерності — невід'ємні складові особистісної ролі педагога як агента соціалізації.

Вивчення проблем соціалізації в Україні спирається на значний вітчизняний теоретичний і практичний досвід. До такої педагогічної спадщини належить творчий доробок В.О.Сухомлинського, колом наукових інтересів якого були ідеї гармонізації взаємодії особистості та соціального середовища. Ним досліджувалися проблеми, які в сучасних умовах визнані як соціально-педагогічні. Педагог вивчав соціалізацію дитини у той час, коли в радянській педагогіці соціалізація ігнорувалася навіть на ріпні термінології.

У більшості сучасних концепцій соціалізації і виховання особистості, визначальною рисою яких є гуманістична орієнтація, школа постає як відкрита гуманна система, що має поліфункціональний характер: концепція продуктивної освіти (Данія, США), педагогічна концепція цілісної школи (Німеччина), концепція інтегрованого розвитку компетентності (Швеція, США), концепція соціального виховання "Школа-мікрорайон" (Росія) та ін. Розробляються численні варіанти відкритої школи, зорієнтованої на діалог у роботі з дітьми, розвиток міжособистісного і міжгрупового спілкування, в якій домінують тенденції до розширення взаємодії з життям, усіма соціальними інститутами (сім'я, підприємства, культурно-просвітні, медичні, правничі установи, суспільні та громадські організації, місцева влада та ін.). Функціонування школи як відкритої системи передбачає розширення її освітніх та соціалізуючих функцій[10, c. 4].

Власною педагогічною діяльністю, унікальним педагогічним експериментом у Павлиській школі В.О.Сухомлинський переконливо довів, що школа як соціальний інститут спроможна повноцінно виконувати всі свої функції за умови тісної співпраці з соціальним оточенням, як відкрита виховна система. "У школі, — зазначав Василь Олександрович, — навчають не тільки читати, писати, рахувати, мислити, пізнавати світ, багатства науки й мистецтва. У школі учать жити" (15, т.2, с.337). Широкі соціальні зв'язки були спрямовані на особистісний розвиток і виховання кожної дитини, зміцнення її фізичного, морального, психічного здоров'я, педагогічну підтримку та допомогу сім'ї. Павлиська школа сприяла поширенню нових знань, педагогічному просвітництву, підвищенню культурного рівня середовища. До шкільного життя постійно залучалися місцеві жителі, батьки., Завдяки використанню краєзнавчого матеріалу уроки стали різноманітними й цікавими. Новаторські здобутки В.О.Сухомлинського — це і школа радості, і школа під блакитним небом, і уроки мислення серед природи, і бесіди з людинознавства, Батьківська школа, психолого-педагогічний семінар, свято Матері, упорядкування "Золотої хрестоматії дитинства", літературні мініатюри для дитячого читання тощо. У педагогічній системі павлиського вченого органічно поєдналися народні звичаї, класична педагогіка та власні новаторські творчі знахідки.

Захист і підтримка дитинства — наскрізна ідея його педагогічної концепції. Педагог доводив, що школа має допомагати входити дитині в доросле життя, повноцінно проживати кожний віковий етап, утверджувати самоцінність кожного періоду дитинства. У творах В.О.Сухомлинського знаходимо блискучі, вичерпні, емоційні та яскраві характеристики кожного вікового періоду. На думку педагога-новатора, "Дитинство — найважливіший період людського життя, не підготовка до майбутнього життя, а справжнє, яскраве, самобутнє, неповторне життя" [15, т.3, с.15].

Великого значення Василь Олександрович надавав становленню особистості маленької людини на початкових етапах шкільного навчання. Найбільш повно й послідовно він розглянув процес становлення особистості дитини у цей період у своїй книзі "Серце віддаю дітям". Протягом молодшого шкільного віку відбуваються глибокі психологічні зміни, що торкаються перетворення інтелекту, особистості й соціальних стосунків, збагачення досвіду. Умовно цей період називають періодом народження соціального "Я", коли у дитини формується "внутрішня позиція" (Божович Л.І., Ельконін Д.Б., Мухіна В.С. та ін.), потреба зайняти нове місце в мікросоціумі й виконувати нову суспільно значущу діяльність. Вступ дітей до школи, освоєння ними класу і школи як первинної соціальної групи, прийняття статусу й виконання ролі учня є фазою й інструментом шкільної соціалізації. Реальне буття людей у світі реалізується в системі їхніх стосунків, а тому місія школи, на думку В.О.Сухомлинського, полягає у тому, щоб "виховати людину в її гармонійній єдності: громадянина і трудівника, люблячого й вірного чоловіка й батька-матір" [15, т.3, с.246]. Педагог розумів, що досягнути цього можна, крок за кроком вводячи дитину у світ різноманітних людських стосунків, підтримуючи її розвиток і соціалізацію. Формування особистості у Павлиській школі відбувалося у затишному, емоційно позитивному оточенні, із задоволенням естетичних потреб через спостереження й творення краси у довкіллі. Багатою та різноманітною виявилася літературна творчість Василя Олександровича для дітей. Через оповідання, казки, притчі, легенди, написані у зрозумілому для дітей викладі, він формував ціннісні орієнтації та настанови, вчив розуміти складність і красу людського буття. Ці твори допомагають малюкам комфортно входити у багатовимірний світ людських стосунків і спілкування, а також закладали основи самопізнання, потреби саморозвитку[18, c. 2].

2.2. Постать вчителя, його фахова та психолого-педагогічна підготовка

Ключову роль у творенні школи для дитини учений відводив постаті вчителя, його психолого-педагогічній та фаховій підготовці. У своїй педагогічній спадщині В.О.Сухомлинський неодноразово звертається до сутності й соціальних функцій професійної діяльності вчителя як наставника дітей, посередника між дитиною та соціумом. "Головне, — підкреслює педагог, — це віра в людину, чутливість до всього хорошого в ній. Висока моральність учителя стає нині найважливішою умовою його педагогічної майстерності… Улюбленим і авторитетним учитель стає не тільки тому, що досконало знає свій предмет, а й тому, що, глибоко люблячи його, поєднує у своєму серці цю любов з любов'ю до людини-дитини" [15, т.5, с. 114]. Василь Олександрович відстоював гуманістичну позицію педагога, який повинен сприймати дитину такою, якою вона є. Він окреслив педагогічні норми стосунків учителя й учнів. У практиці роботи Павлиської середньої школи В.О.Сухомлинський великого значення надавав опануванню педагогічними працівниками способів індивідуальної психокорекції, адже виховний ефект залежить від урахування особливостей внутрішньої позиції вихованця. З цією метою було організовано роботу психолого-педагогічного семінару вчителів.

До функцій педагога В.О.Сухомлинський відносив організацію шкільного життя і позашкільної діяльності, спілкування та партнерства у класі. Василь Олександрович наголошував на важливості виховного значення колективу, в якому потрібно формувати гуманні стосунки. Він радив учителям завжди бачити у колективі окрему дитину, її духовний світ, здобутки й проблеми. Обґрунтовуючи сутність педагогічної професії як творчого процесу, В.О.Сухомлинський неодноразово підкреслював, що у своїй основі педагогічна праця — це творчість, наближена до наукового дослідження. Однак педагогічна творчість неможлива без праці душі вчителя. Тому однією з найголовніших вимог до вчителя, на думку В.О.Сухомлинського, є здатність поєднувати щирість і мудрість. Він вказував на особливу роль умінь учителя щодо професійного самопізнання і самовиховання[8, c. 44-45].

Неоціненний внесок В.О.Сухомлинського в розробку змісту і форм роботи школи з батьками. У праці "Павлиська середня школа" Василь Олександрович доводить, що найбільш повноцінним суспільним вихованням є виховання родинно-сімейне, яке не тільки дає змогу виховати молоде покоління, а й удосконалювати моральне обличчя родини. За переконанням педагога, плідна співпраця школи і родини можлива за умов: органічного взаємозв'язку змісту виховання у школі і родині та єдності їх виховної діяльності; залучення батьків до активної участі у роботі школи; організації педагогічного просвітництва батьків, згуртування батьківського колективу; поєднання і взаємозв'язку колективних та індивідуальних форм роботи школи й сім'ї; врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей у спільній виховній роботі; здійснення індивідуального підходу у педагогічній роботі з кожною родиною.

В.О.Сухомлинський радив розподіляти слухачів батьківської школи на групи за віком їхніх дітей: молоде подружжя, у якого немає дітей; батьки дітей дошкільного віку; батьки учнів 1—2 класів; батьки учні» 3—4 класів; батьки учнів 5—7 класів; батьки учнів 8—10 класів; батьки, діти яких мають відхилення у розвитку. У книзі "Розмова з молодим директором школи" Василем Олександровичем розроблено орієнтовну тематику лекцій для батьків згаданих груп. Зміст педагогічної підготовки батьків розкривається й конкретизується у програмах, методичних матеріалах для батьків і вчителів. Така копітка робота з батьками допомагала їм зрозуміти сутність батьківської любові, побачити наслідки жорстокості та зловживання батьківською владою. На думку педагога, у роботі Школи для батьків мають враховуватися такі вимоги: диференційованість змісту освіти для батьків з урахуванням вікових особливостей дітей і рівня педагогічної культури батьків; чітка організація системи педагогічної освіти, практична спрямованість занять, використання індивідуальних і групових форм роботи; позитивне ставлення батьків до педагогічного просвітництва, інтерес до педагогічних знань[1, c. 5].

Головною метою системи вищої педагогічної освіти є підготовка професійно компетентних і конкурентоздатних, гуманістично зорієнтованих висококваліфікованих спеціалістів, тобто формування суб'єктів професійної діяльності, здатних вільно та свідомо самовизначатися у педагогічній дійсності, творчо розв'язувати проблеми педагогічного процесу у спільній діяльності з учнями. У сучасному розумінні педагогічна підготовка студентів постає як цілісний інтегрований процес, який не зводиться лише до вивчення дисциплін педагогічного циклу. Так, відомий педагог О.А.Орлов доводить, що інтегративність педагогічної підготовки виявляється в педагогізації всіх предметів, які вивчаються у педагогічних вузах, що сприяє підвищенню якості педагогічної підготовки та передбачає зміну статусу педагогіки як навчального предмета. У реальній практиці вчитель стикається з єдиною цілісною особистістю учня, включеного у педагогічний процес. Саме тому необхідна інтеграція всіх психолого-педагогічних, а точніше, всіх гуманітарних знань.

Ведеться пошук основ формування змісту нової педагогічної освіти з чітко окресленими тенденціями педагогічної спрямованості освіти в цілому. Через це педагогічні дисципліни поєднуються з філософією, психологією, методикою викладання, культурологічними та спеціальними дисциплінами, тобто розвивається міждисциплінарний підхід і створюються інтегративні курси. Координуючу роль у такій інтеграції відіграє педагогіка, що синтезує всі знання про людину, виявляє закономірності педагогічного процесу, формує принципи його організації, визначає зміст, ((юрми й методи роботи ч урахуванням закономірностей фізичного та психічного розвитку й соціалізації дитини. Фундаменталізація статусу дисципліни "Педагогіка" у ВНЗ передбачає посилення системоутворюючого характеру педагогічних навчальних предметів у структурі професійно-педагогічної підготовки майбутнього вчителя, що зумовлює необхідність їх вивчення протягом усіх років навчання у вищій школі. У практиці підготовки майбутніх учителів початкових класів у Рівненському державному гуманітарному університеті під час вивчення педагогічних дисциплін упродовж усього часу перебування у вузі звертаються до педагогічної спадщини В.О.Сухомлинського, зокрема, традиційним стало конспектування його творів, написання рефератів, курсових і дипломних робіт; написання творів-міркувань (В.О.Сухомлинський — автор гуманістичної концепції виховання; Проблеми соціалізації дітей у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського; Валеологічні аспекти роботи Павлиської середньої школи, Зміст і форми педагогічної освіти батьків у Павлиській середній школі та ін.); проведення дискусій на тему "Соціально-педагогічні методи у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського".

Сучасна ситуація розвитку національної освіти й виховання провідним завданням ставить утвердження гуманістичних цінностей у шкільній практиці. Останні передбачають реалізацію принципів особистісно зорієнтованого навчання і виховання підростаючого покоління, до впровадження яких має бути готовий педагог. Соціально-педагогічна діяльність учителя початкової школи зорієнтована на своєчасний вияв проблем дітей у розвитку й соціалізації, запобігання та забезпечення профілактики різних негативних явиш (морального, фізичного, соціального плану), відхилень у поведінці дітей, розв'язання оздоровчо-виховних завдань і педагогізацію мікросередовища. В сучасних умовах школа постає як соціально-педагогічний комплекс, що об'єднує та інтегрує виховні зусилля педагогів, батьків, громадськості. Вона залишається інститутом, у якому оптимально поєднуються і взаємодіють педагогічні та соціальні процеси.

Змінюються наукові парадигми, практичні підходи й методи, а ідеї педагога-гуманіста В.О.Сухомлинського, який продовжив найкращі традиції світової та вітчизняної педагогіки, залишаються актуальними[3, c. 25-27].

Висновки

В. Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Висновки з цього дослідження і перспективи подальших досліджень можуть бути сформульовані так:

1. Теоретичні узагальнення В.О.Сухомлинського містять положення, які можуть розглядатися як принципи особистісно орієнтованого підходу до навчання іі виховання і можуть бути покладені у його фундамент. Вони мають деякі схожі риси з положеннями, які лежать в основі сучасної концепції особистісно орієнтованого підходу, але значною мірою відрізняються від них, що свідчить про невикористані можливості педагогічної спадщини В.О.Сухомлинського у розробці теорії і методики означеного підходу.

2. Аналіз педагогічної спадщини В.О.Сухомлинського, проведений автором, показав, що педагогічні ідеї Василя Олександровича не вичерпуються визначеними у статті принципами. Це дає змогу сподіватися, що наступні дослідження його системи поглядів на навчання й виховання дадуть змогу подальшого розвитку і вдосконалення одного з найефективніших підходів до реформування сучасної освіти — особистісно орієнтованого підходу.

3. Педагогічні ідеї В.О.Сухомлинського стосуються лише навчально-виховного процесу у загальноосвітній школі. Проте вони можуть бути поштовхом для розробки концепції особистісно орієнтованого навчання й виховання у вищій школі, яка має значні відмінності у меті і мотивації навчання порівняно із загальноосвітньою школою. Зараз така концепція відсутня й що, за словами В.О.Сухомлинського, змусить кожного вихованця замислитися над власною поведінкою, над своєю мовою, спонукатиме його до самовдосконалення

Сьогодні ідеї Сухомлинського не популяризуються і не підносяться так, як би того хотілось. Вчителі глибоко не проникаються його творчістю, мало впроваджують її в практику. Він є пропагандистом особистості, любові і добра, оберегом наших національних святинь. Ми ж ще не можемо відійти від домінуючої ролі колективу, авторитарної педагогіки. Тому так важко нам дається Сухомлинський.

Думаю, якби Василь Олександрович жив у наш час, то книга „Сто порад учителеві ” збагатилася б на ще одну пораду, на мій погляд, дуже і дуже важливу: „Ділові якості громадянина незалежної республіки потрібно виховувати з самого рання. Багатою державу роблять багаті, високоідейні люди. Їх потрібно виховувати спочатку в сім’ї , а потім в школі, жодного дня не забуваючи про це”.

Значної уваги у своїй практичній діяльності і в теоретичних пошуках В. Сухомлинський надавав проблемі дитячого колективу. Новаторським можна вважати його положення про гармонію суспільних та індивідуальних потреб у структурі особистості. Якщо в радянській педагогіці йшлося про підпорядкування особистих інтересів колективним, суспільним інтересам, то він вніс уточнення у це формулювання: не підпорядкування, а гармонія інтересів.

В. Сухомлинський вважав, що професія вчителя є особливою, близькою до науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника.

Список використаної літератури

  1. Даценко О. Ідеї В.О.Сухомлинського у діалозі з сьогоденням // Сільський вісник. — 2003. — 17 травня. — C. 5
  2. Історія педагогіки / За ред. М.С. Гриценка. — К., 1993.
  3. Коваленко О. Організація методичної роботи за ідеями В.О.Сухомлинського // Рідна школа. -2004. -№ 2. — С.25-27
  4. Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1994.
  5. Кремень В. Філософія освіти XXI століття // Освіта України. — 2002. — №102-103, 28 грудня
  6. Кривенко О. Педагогічні ідеї В.О.Сухомлинського і національна школа // Сільське життя. — 2003. — 27 вересня. — C. 4
  7. Міхелі С. Педаогічні ідеї В.О.Сухомлинського як концептуальна основа особистісно орієнтованого підходу // Початкова школа. — 2003. — №9. — C. 5-12
  8. Новгородська Ю. Ідеї В.О.Сухомлинського живуть і розвиваються // Рідна школа. — 2002. — листопад. — C. 44-45
  9. Правий В. Творче впровадження педагогічних ідей В.О.Сухомлинського в умовах роз-будови національної освіти // Освітянське слово. — 1998. — вересень. — C. 15
  10. Савченко Л. Педагогічні ідеї В.О.Сухомлинського в системі методичної роботи школи // Освітянське слово. — 2000. — жовтень. — C. 4
  11. Сухомлинський В.О. Слово про слово. — Вибр. тв. У 5-ти т., т. 5. — К.: Рад. шк., 1977.
  12. Сухомлинський В.О. Особистість учителя. Педагогічний колектив і всебічний розвиток вихованців. — Т. 1. — К.: Рад. шк., 1976.
  13. Сухомлинський В.О. Слово вчителя в моральному вихованні. — Т. 5. — К., 1977.
  14. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. — К., 1978. — 262 с.
  15. Сухомлинський В. О. Вибрані твори: У 5-ти т. — К., 1976-1978
  16. Сухомлинський В.О. Роль особи вчителя в духовному житті колективу та особистості. — Т. 1. — К., 1976.
  17. Сухомлинський В.О. Слово і емоційна культура людини. — К., 1977.
  18. Цугуй В. Педагогічні ідеї В.О.Сухомлинського в практиці сучасною школою // Сільське життя. — 1997. — 20 серпня
  19. Цюпа I.В. Сухомлинський ( Добротворець ). — К., 1985. -216 с.