Психологічні особливості ставлення до жінок у західній культурі

Категорія (предмет): Психологія

Arial

-A A A+

Вступ.

1.1. Ставлення як психологічний феномен.

1.2. Психологічній аналіз поняття "ставлення до жінок".

1.3. Ставлення до жінок в різні історичні періоди.

Список використаних джерел.

Вступ

Жінка була і залишається однією з найбільших загадок світу і природи. Зараз уже ні для кого не є таємницею, що в первісні часи на землі панував матріархат. Жінки по праву займали чільні місця в роду, адже їм дана найвища влада — влада дарувати життя, продовжувати рід. Жінок наділяли магічними властивостями за їх близькість до природи. Абсолютно правдива фраза, що всі жінки — відьми. Тільки от слово "відьма" походить від слова "відати" — знати. Вони розбиралися в травах, вміли передбачати погоду.

Присутність жінки була обов’язковою при здійсненні чоловіками різноманітних магічних ритуалів, байдуже, що при цьому робила жінка: просто сиділа, сміялась, танцювала. Першими гончарями у світі були жінки. Виліплення жінкою фігурки з глини прирівнювалось до народження нею дитини. Та жінка могла не лише дати життя, а й забрати його. Ось чому в культурі багатьох народів світу смерть постає в образі жінки.

Жінка — не просто людина. Вона — стихія. Одним із образів жінки є земля, з якої всі вийшли і в яку всі повернуться. Згідно з древньою легендою, світ виник від взаємодії двох рівносильних начал: неба — чоловічого божества і землі — жіночого. Існувало безліч зображень богині, де найбільш виділялися її груди та живіт — символи її родючості. Забігаючи на кілька тисячоліть вперед скажу, що, коли матріархат змінився патріархатом, богиню штучно забули. Її зображення були знищені з релігійних та політичних міркувань, коли влада у світі перейшла до рук чоловіків-завойовників. Образ богині став шкідливим для існуючого ладу, бо завданням жінки стало сидіти вдома, оберігати домашнє вогнище, вишивати хрестиком та ростити дітей. Дивно, призначення, наче не дуже змінилося, але ж як змінилося ставлення!

Мета: розкрити психологічні особливості ставлення до жінок у західній культурі

Завдання роботи:

1. Виявити стан розробки проблеми психологічного ставлення до жінок

в різні епохи.

2. Визначити психологічні особливості ставлення до жінок?

3. Виявити динаміку психологічних змін в ставленні до жінок в різні

епохи.

1.1. Ставлення як психологічний феномен

Психологічний зміст категорії “ставлення” вбирає в себе не стільки всі багатогранні зв'язки особистості з навколишнім світом, скільки її суб’єктивну позицію відносно всього, що її оточує [2, с. 29].

Категорія ставлення є однією з основних у психологічній науці. Вона виконує гносеологічну функцію при розробці проблем характеру, мотивів, установок, ціннісних орієнтацій, диспозицій особистості, соціально-психологічного клімату та багатьох інших, що пов'язані із виявленням суб’єктивних якостей особистості (Б.Ананьєв, Г.Андрєєва, В.Бойко, А.Ковальов, Я.Коломінський, Б.Ломов, В.Мясищев, М.Обозов, С.Рубінштейн, В.Ядов) [2, с. 30].

Проблеми формування ставлення особистості до об’єктів та явищ дійсності, розвитку почуттів, потреб досліджувались у працях О.Лазурського, О.Леонтьєва, В.Мясищева, С.Рубінштейна, П.Якобсона, А.Маслоу. Розробка категорії “ставлення” у вітчизняній психології пов'язана насамперед з ім’ям В.Мясищева. Через цю категорію він пояснює природу суб’єктивного в структурі особистості, розкриває соціально-психологічний зміст зв’язків особистості із середовищем, простежує взаємодію мотиваційних компонентів психіки у їх внутрішній єдності, з’ясовує походження характеру та соціопатій.

В.Мясищев дав визначення поняття “ставлення” як об’єктивованого принципу активності особистості. Суб’єктивні ставлення є концентрацією мотиваційних утворень особистості та впливів середовища, суспільної дійсності. На його думку, психологія ставлення особистості у розвинутому вигляді є цілісною системою індивідуальних, вибіркових, свідомих зв’язків особистості з різними сторонами об’єктивної дійсності [2, с. 32]. У ставленнях утілюються емотивні (емоційно-чуттєві) та конативні (установочно-вольові) функції психічної діяльності особистості. Психофізіологічні механізми цих функцій визначають реакцію на зовнішню дію спочатку у вигляді елементарного психічного ставлення, сутність якого полягає у переживанні приємного-неприємного та відповідних до цього переживання афектних реакціях. Це ставлення відзначається мимовільністю реагування на якості об’єкта та супроводжує будь-який акт пізнавальної діяльності на конкретно-чуттєвому рівні відображення, визначаючи її емоційну забарвленість. У порівнянні з психічним ставленням, психологічне ставлення є довільним, воно спрямовує поведінку та діяльність особистості у певне русло, включаючи у цей процес знання, потреби, почуття, інтереси, переконання, оцінку, волю, увагу, мотив.

В.Мясищев вважав, що основне ставлення особистості пов'язане з потребами, пояснюючи це тим, що компонентами потреб є:

“а) суб’єкт, що відчуває потребу,

б) об’єкта потреби,

в) зв'язок між суб’єктом та об’єктом, що проявляється у переживанні прагнення до об’єкту” [2, с. 33].

У психології терміном «потреби» визначають три феномени:

1. Потреба людей у певних умовах, які забезпечують їх життя та розвиток.

2. Якості особистості, що визначають її ставлення до дійсності та власних обов’язків, визначення її життя та діяльності.

3. Певні стани психіки людини, що відображають її потребу у джерелах енергії та інших факторах, що необхідні для функціонування живого організму [2, с. 33].

Згадані феномени та їх класифікація вивчались А.Маслоу, який запропонував так звану “піраміду потреб”, у якій естетична потреба віднесена ним до вищих потреб, тобто до тих, які задовольняють духовність. Цей факт виступає на користь сучасних тенденцій виховання підростаючого покоління, свідчить про пріоритетність виховання духовно багатої особистості та дає змогу нам ще раз переконатися в актуальності обраної нами теми дослідження: формування естетичного ставлення до природи. Щодо останньої, то вона у контексті вище сказаного характеризує повноту задоволення потреб особистості на різних рівнях (біогенному, психофізіологічному, соціальному, вищому).

Міру задоволення потреб визначає напруженість психологічного ставлення, яка виявляється у переживаннях та почуттях. Потреби пов'язані з інтересами особистості, що передбачають позитивне емоційне ставлення до об’єкта та концентрацію уваги на ньому і формуються під впливом діяльності, оточення та виховання.

1.2. Психологічній аналіз поняття "ставлення до жінок"

О.Вейнингер у праці «Стать і характер» пропонує свою характерологію, побудовану на статевих відмінностях, статевій полярності. Він наполягає на тому, що між сутністю чоловіка і жінки існує нездоланна космічна протилежність. Вейнингер впевнений, що чоловік живе свідомо, жінка — ні. Вона отримує свою свідомість від чоловіка, ідеальним доповненням якого є. Саме чоловік і може перетворити її несвідоме в усвідомлюване. Жінка позбавлена інтелектуальності, оригінальності, духовності, самостійності. Геніальність тісно пов'язана з мужністю, її взагалі можна розглядати як ідеальну, потенційовану мужність. Якщо страх смерті відчувають однаково і чоловіки, і жінки, то жадання безсмертя є прерогативою лише чоловіків. Взаємини між чоловіком і жінкою — це відношення між суб'єктом і об'єктом. Жінка є річчю чоловіка чи дитини, у чоловікові вона шукає свого завершення як об'єкт. Її можна розглядати як уречевлену чоловічу сексуальність; вона є гріхом чоловіка, що перетворився на живу плоть [5, с. 52

Один з учнів З.Фрейда, засновник індивідуальної психології Альфред Адлер наполягав, що всі відмінності між статями є результатом культурних впливів. Він не погоджувався визнати жінку нижчим створінням, хоча визнавав, що очевидні переваги чоловіка у патріархальній культурі призводять до тяжких психічних порушення у розвитку жіночої особистості.

Ще одна постать, навколо якої не вщухають пристрасті і яку не можна не згадати, позначаючи певні етапи наповнення психологічним змістом категорії "стать", — це засновник аналітичної психології Карл Густав Юнг. Він, як відомо, із улюблених учнів засновника психоаналізу, із кронпринців різко перейшов у категорію єресіархів та дисидентів, коли наважився відкинути улюблену ідею Фрейда — його пансексуалізм. Але й він зробив чималий внесок у сьогоднішнє психологічне розуміння статі, розвиваючи думку Фрейда про людську бісексуальність.

У структурі особистості, за Юнгом, є два архетипи-близнюки: Аніма і Анімус, які відтворюють жіноче і чоловіче начала. Сучасні дослідження свідчать, що кожне тіло, як і кожна психіка дійсно мають у собі ці обидві складові. За Юнгом, Аніма (душа) і Анімус (дух) є продуктами колективного несвідомого і діють як колективні образи, що допомагають представникам однієї статі зрозуміти представників іншої [5, с. 54]. Щоправда вони можуть приводити й до непорозумінь, якщо архетиповий образ ідеальної жінки або ідеального чоловіка неусвідомлено проектується на реального партнера.

Аніма є фактором надзвичайної значущості у психології чоловіка. Завдяки її наявності характер чоловіка стає м'якшим, вона надає йому душевності й вітальності, є джерелом ірраціональних почуттів. Якщо Аніма залишається у структурі чоловічої особистості "нелегалкою", чоловік стає роздратованим, підозрілим, непристосованим, гонористим, емоційно нестабільним.

Особливої значущості цей архетип набуває у зрілому віці, десь після 35 років. Прийняття своєї Аніми є проявом мудрості, профілактикою зайвої педантичності, ригідності, безвідповідальності, недоброзичливості, навіть можливої алкоголізації. Той, хто не приймає жіночу складову своєї особистості, проектує внутрішню дисгармонію на взаємини з жінками, забезпечуючи собі непорозуміння, складності, конфлікти і сексуальні проблеми.

Подібним чином Анімус є виявом чоловічого начала у жіночій особистості. Його риси також витісняються жінкою із свідомості. Якщо жінка свідомо виявляє яскраву жіночність, її несвідоме є скупченням передсудів. Анімус забезпечує жінці розвиток інтелекту, цілеспрямованість, свободу від стереотипів, творчі здібності. Він здійснює зв'язок персони із внутрішнім, індивідуальним світом.

Протилежності доповнюють, компенсують одна одну. Якщо виховання маскулінізує жінку, їй важко асимілювати архетип жінки. У такому разі жіночність пригнічується і занурюється у тінь. Якщо чоловік свідомо проявляє виражену маскулінність, у його несвідомому превалюють фемінінні риси — імпульсивність та емоційність.

За Юнгом, фемінінність є незрілістю, у всякому разі для чоловіків. Це характеристика невротичного зв'язку сина з матір'ю, його тривалої несамостійності, залежності. Інфантильний зв'язок з матір'ю проявляється у страхах перед всім новим, незнайомим, перед життям як таким. Пристрасне бажання повернутися до матері, до по-дитячому безтурботних, захищених стосунків активно заважає чоловікові пристосуватися до далеко не завжди теплої і комфортної дійсності.

Перша жінка-психолог, яка відважилася полемізувати з колегами-чоловіками з приводу статі, — це Карен Горні, яка також відійшла від ортодоксального психоаналізу, хоча й не відкинула значущість фактору статі для розвитку особистості. Ця жінка вважається одним з ідейних лідерів фемінізму. Досліджуючи формування жіночності як складний і драматичний процес, Горні погоджується з Фрейдом щодо значущості для дівчинки комплексу кастрації. Але йдеться не про неповноцінність полових органів, а про нестачу довіри і любові. Едипів комплекс, за Горні, складається для дівчинки з об'єктної любові до батька і почуття тривоги та провини перед матір'ю. Жінки намагаються бути більш маскулінними не тому, що заздрять пенісу, як наголошував Фрейд, а тому що прагнуть чоловічих привілеїв: сили, сміливості, незалежності, успіху, сексуальної свободи.

"Невротик-чоловік, що ототожнює себе з матір'ю, і невротик-жінка, яка ототожнює себе з батьком, однаковим чином відмовляються від своїх статевих ролей…Ця симетрія була б ще більш дивною, якби внутрішнє ставлення чоловіка до ототожнення з матір'ю не було діаметрально протилежним ставленню жінки до ототожнення з батьком" [5, с. 55]. Для чоловіка це лише страхи покарання. Для жінки з ідей кастрації і фантазій про інцест слідує фатальний висновок — бути жінкою само по собі злочинно.

І все ж жінка має величезну перевагу — здатність до материнства. І чоловіки страшенно заздрять нам з цього приводу, заздрять, що ніколи не відчують, що таке вагітність, народження дитини, її вигодовування. Горні навіть вважає, що всі чоловічі творчі досягнення є гіперкомпенсацією, вони виходять саме з почуття неповноцінності з приводу своєї порівняно малої ролі у продовженні роду, створенні живих істот. Жінка є загрозою чоловічій самоповазі, і тому їм нічого не залишається, крім пригнічення слабкої статі.

Жінки також часто заздрять чоловікам, але не з приводу наявності у них пенісу, а з приводу їх набагато більших можливостей для самореалізації. Вона описує так званий комплекс маскулінності, що формується у жінок і полягає у наявності цілого комплексу почуттів та фантазій у відповідь на дискримінацію. Це бажання жінки стати чоловіком, бажання відійти від традиційно жіночих ролей. Горні наполягає на тому, що вся наша цивілізація є маскулінною. Держава, закони, мораль, релігія і наука — все це творіння чоловіків. Культурні фактори набагато більше впливають на жіночу психологію, ніж фактори анатомічні.

Щодо соціокультурних впливів з Горні погоджується В.Райх, який також починав свою наукову кар'єру як психоаналітик і залишився в історії психології як засновник тілесно-зорієнтованої психотерапії, як визнаний авторитет з психосоматики. Він пише, що "пригнічення сексуальності створює у масовій психології основу певного типу культури, а саме: патріархальної культури у всіх її формах" [9, с. 138].

Хочеться відмітити, що відданість Райха цій науковій тематиці призвела до того, що його постійно переслідували, виключали то з комуністичної партії Німеччини, то з психоаналітичної асоціації. Книжки його забороняли і навіть спалювали у найдемократичнішій країні Сполучених Штатах, а самого дослідника відправили до в'язниці, де він і помер.

За Райхом, потяг людей різної статі одне до одного є виразом прагнення вийти за власні межі, вирватися з тісної клітки власного організму. Вільне вираження емоцій, у тому числі і сексуальних, є умовою повноцінного розвитку особистості, умовою подолання багатьох захворювань. Головна психічна енергія — оргон — це енергія сексуальна. Розвиток особистості, її удосконалення є процесом руйнації психологічного та фізичного захисного панцира, процесом звільнення особистості, яка може все більше насолоджуватися справжнім оргазмом [9, с. 140].

Серед обставин, що заважають людині розвиватися, Райх називає соціальне і культурне пригнічення природних імпульсів і сексуальності протягом трьох основних періодів життя: у ранньому дитинстві, під час статевого дозрівання і у зрілому віці. Йдеться про негативний вплив батьківських заборон, самообмежень, про суперечності брачних стосунків. Пригнічені імпульси та репресивні захисні механізми не сприяють людським контактам.

Відомий соціолог та соціальний психолог Дж. Р.Тєйлор висунув припущення, що суспільство почергово проходить через періоди "матризму", коли домінують материнські оральні цінності, і періоди "патризму", коли домінують цінності батьківські, анальні. Для прогресивного матризму характерні такі цінності як схвалення сексу, свобода жінок, їх високий статус, відсутність цінності цнотливості, егалітарність, відсутність недовіри до науки, безпосередність. У матристичному гедоністичному суспільстві відмінності між чоловічою та жіночою статями не дуже значущі. Таке суспільство досить терпимо ставиться до гомосексуалізму, але яскраво переживає страх інцесту [9, с. 147].

Патризм, відповідно, має протилежні цінності, і у межах патризму секс, як у колишньому Радянському Союзі, не схвалюється, а свобода жінок досить жорстко обмежується. Жінки взагалі мають невисокий статус у патристичному суспільстві з його зацикленістю на цінності цнотливості, авторитарністю, консервативністю, недовірою до науки. Соціум, у якому домінує патризм, відрізняється невисокою спонтанністю, скоріше внормованістю, стриманістю. Для такого аскетичного суспільства дуже важливими є відмінності між статями, їх несхожість одне на одного і, відповідно, страх будь-яких відхилень типу гомосексуальності. Коментуючи цю теорію, Р.А.Уілсон вважає, що вона безумовно має сенс по відношенню до онтогенезу, до індивідуального розвитку окремих індивідів з їх дитячими травмами, які отримані чи то на оральній стадії розвитку, чи на стадії анальній.

Для мене стать є однією з основних категорій психології особистості. Думаю, що така моя впевненість сьогодні нікого не здивує. Але, як бачимо, так було далеко не завжди. І на початку ХХІ сторіччя, коли вже незручно, несучасно, немодно заперечувати значення статі, у більшості психологічних книжок як наукового, так і практичного спрямування про стать все ж не згадують, говорячи про усередненого індивіда, про невиразну типізовану людину. Це такий самий нонсенс, як розмови про людину без расової приналежності, національності, людину поза віком чи людину без індивідуального обличчя. Без усвідомлення власної статевої належності, без поступової статевої ідентифікації індивід не перетворюється на особистість. Саме із ставлення до власної статі починається справжній розвиток самосвідомості у дитинстві. Психологічна стать стає першою цеглиною у побудові власного життєвого світу.

У кожній культурі і субкультурі є свої уявлення про статеворольове прийняття, тобто засвоєння особистісних рис, спрямованості, стиля життєпроявів у жінки в 20, 40, 60 років. Можна бути класичною жінкою в молоді роки і практично зовсім не відповідати уявленням про традиційний жіночий стиль життя в 60 років.

Якби стать не була такою значущою для особистості характеристикою, напевно, формування вибіркового ставлення до осіб різних статей не відбувалося так рано: через 6-8 місяців після народження. Приблизно у 1,5 років, як відомо, виникає первинна статева самоідентифікація, знання власної статевої належності, хоча розуміння статевих відмінностей залишається обмеженим. Дворічні діти досить чітко обирають заняття, які відповідають певній статі. Вони віддають перевагу зображенням героїв своєї, а не протилежної статі на малюнках у книжках.

Наближуючись до кризи 3 років, діти не лише сприймають і відрізняють певні ознаки тієї чи тієї статі. Вони яскраво переживають свою належність до хлопчиків або дівчаток і бурхливо ображаються, якщо дорослі "плутають" їхню стать. У свідомості вже є деякі соціальні вимоги, очікування, пов'язані із статтю.

Водночас архаїчна дитяча свідомість, як і свідомість міфологічна, припускає інверсію функцій: хлопчик, коли він вже буде дорослим, може перетворитися на жінку і стати мамою, народити собі діточок, а дівчинка, коли підросте, спокійно перетвориться на сильного, хороброго, спритного хлопця, який буде друзів захищати, а ворогів перемагати. Магічні перетворення у молодшому дошкільному віці припускаються за рахунок, наприклад, зміни зовнішнього вигляду, одягу на одяг протилежної статі.

Навіть у 5-6 років багатьма дітьми константність статевої належності все ще не приймається. Залишається можливість перетворення на особу іншої статі якщо й не завдяки простому переодягненню, то завдяки виконанню певної ролі, оволодінню особливими функціями статі протилежної (як це передбачається, наприклад, казковими ритуальними діями).

Під час переживання кризи семи років незворотність статевої належності стає у свідомості дитини неминучою. Саме в цей час, коли відбувається остаточна статева ідентифікація, починається процес статевої диференціації у цінностях, настановах, способах діяльності, формах спілкування тощо. Потенційно жіночий життєвий світ вже ніяким чином не змінює свої особливі ознаки на ознаки світу потенційно чоловічого.

Цікаво, що хлопчики починають надавати перевагу своїй статі раніше, ніж дівчатка, і виявляються більш послідовними у цьому. Серед дівчаток зустрічаються й такі, які жалкують з приводу своєї статі протягом досить тривалого часу, вони не люблять ляльок, дівочих забав, намагаючись разом із хлопцями лазити по деревах, битися, перемагати, верховодити.

Ідентифікація з протилежною статтю відбувається у дівчаток частіше, ніж у хлопчиків. До підліткового, а інколи і до юнацького віку це сприймається оточенням дівчинки відносно спокійно, не викликає соціального засудження, адже жвава, активна, самостійна дитина нібито росте більш життєво компетентною, більш успішною, ефективною. Хлопчиків, які віддають перевагу дівчачим іграм, поводяться надто спокійно, мляво, доросле оточення сприймає радше негативно, ніж позитивно, а ровесники тієї ж статі нехтують ними, навіть переслідують, ображають.

На ранніх стадіях формування психологічної статі провідну роль відіграють процеси ідентифікації, переживання дитиною своєї тотожності з дорослим однієї з нею статі. Пізніше вирішального значення поступово набувають механізми статевої типізації, які залежать від формування навичок, засвоєння взірців поведінки, позитивних прикладів, заохочення та покарання. Ще пізніше домінуючу роль починають відігравати процеси категорізації, коли складається сприятливий клімат для засвоєння різнопланових статевих ролей, формування власних стійких статевих стереотипів [11, с. 314].

Ясна річ, на кожному віковому етапі можна простежити складну взаємодію процесів ідентифікації, типізації і категорізації. Водночас завжди є процеси провідні і підпорядковані. Ранній вік передусім присвячений ідентифікації, дошкільний — типізації, молодший шкільний — категорізації. Після завершення у підлітковому віці першого етапу формування психологічної статі починається новий, складнішій виток аддиктивної взаємодії ідентифікації, типізації та категорізації.

Старший підліток знов на більш складному рівні ідентифікується з представниками своєї статі. Об'єктами його ідентифікації вже не є батьки, як це було у ранньому дитинстві. Він орієнтується тепер на ідеальні уявлення про чоловіка і жінку, не зосереджуючись, як мала дитина, лише на зовнішніх відмінностях, а намагаючись вловити глибинніші особливості маскулінності та фемінінності у їх взаємодії. Його найбільше цікавить ставлення чоловіків та жінок одне до одного, потяг, кохання.

На процес підліткової ідентифікації активно впливає темп статевого дозрівання. Як відомо, на дівчат і юнаків по-різному. Прискорена маскулінізація хлопчиків, що передбачає високий зріст, фізичну силу, витривалість, відповідає соціальним стереотипам і дорослих, і ровесників. Водночас прискорена фемінізація, яка у підлітковому віці супроводжується відчутною прибавкою ваги, зовсім не відповідає підлітковому стереотипові стрункості, тендітності, астенізованості. Тому підлітку чоловічої статі легше ідентифікуватися з ідеалом маскулінності, ніж підлітку жіночої статі з ідеалом фемінінності [11, с. 320].

В юнацькому віці, коли більшість отримує першій досвід статевого життя, знов інтенсифікуються процеси статевої типізації, коли вирішальну роль на тривалий час відіграють механізми психічного підкріплення. У цей час, як відомо, людина робить свій професійний вибір, який великою мірою залежить від розуміння й переживання своєї статевої належності. Хлопці тверезо, чітко ставлять перед собою цілі, що відповідають їхнім зацікавленням, смакам, здібностям. Їм хочеться передусім самореалізуватися у конкретній діяльності, знайти своє місце у світі, відчувати згодом свою компетентність. Дівчата зосереджені на відповідності їхньої майбутньої праці власному ідеалу жіночності. Обираючи місце роботи чи навчання, вони враховують можливість зустрічі із своїм майбутнім чоловіком. Вони гармонізують свій життєвий світ, якщо відчувають у собі здатність до проявів тепла, душевності, створення комфортного оточення.

Молодість, яка є етапом створення власної сім'ї, стає часом процесів самокатегорізації, коли уявлення про те, що значить бути жінкою або чоловіком, як по-чоловічому відповідати за своїх рідних, по-жіночому повсякденно турбуватися про них, створювати середовище надійності і безпеки формує нові статеві стереотипи.

З народженням власних дітей можна прослідкувати початок нового витку складної взаємодії статевої ідентифікації, типізації та категорізації. Закономірне ускладнення, збагачення протягом проходження тих чи тих вікових етапів психологічної статі як детермінанти особистісної світопобудови сприяє все більш глибинному переживанню та прийняттю себе, своєї внутрішньої сутності, свого єства. Лише таке не поверхневе, не стереотипне самоприйняття сприяє гармонізації психологічного простору, прийняттю інших людей у їхній складній неповторності.

А якщо людина не одружується, не має дітей чи робіть це набагато пізніше? Невже її життєвий світ не відчуває на собі впливу детермінанти психологічної статі? Безумовно, стать все одно накладає свій відбиток на життєвий світ людини, і різнобарвні індивідуальні відмінності у статево визначеній світопобудові є реальністю. Далеко не завжди замість впливу психологічної статі, що упорядковує, гармонізує психологічний простір, цей вплив може ставати таким, що однозначно дезорганізує, ускладнює адаптаційні процеси. Хоча буває й таке.

Про відхилення у статевій соціалізації, які відповідним чином впливають на ставлення до себе, свого оточення, свого життя слід було б говорити окремо. Зауважемо лише, що дисгармонійна особистість нерідко страждає від того, що має невиразно індивідуалізовану, ригідну статеву модель життєвого світу. Складається враження, що світ, в якому вона живе, не зовсім її власність, не її витвір, а щось нав'язане долею, примусове, випадкове.

Наприклад, жінка середнього віку, яка ніколи не виходила заміж і навіть ніколи не мала ніяких близьких, у тому числі й статевих контактів із чоловіками, намагається зрозуміти, що таке для неї її жіноча природа. Вона інтерпретує свою жіночність як "здатність любити", яка розуміється як щось абстрактно-нормативне, раціоналізоване, не своє, не власне. Загадковий світ людини іншої статі у таких випадках також сприймається досить умовно, як побудований за штучними біполярними протиставленнями [11, с. 331].

Психологічний простір подібного життєвого світу дуже "просторий", майже "незаселений", пустий. Це світ самотності, у якому незатишно, хоча людина може бути досі комунікабельною. Але дистанція з іншими людьми під час спілкування залишається невиправдано великою, рівень довіри низьким. На час життя також впливає ця своєрідна статева соціалізація: його плин суб'єктивно гальмується. Немолодій людині здається, що в неї ще все попереду, як у дитинстві чи юнацтві. Не відчуваючи виразно власної статі, така людина не поспішає жити, самопроявлятися, шукати свій шлях.

Успішне формування психологічної статі передбачає передусім відповідність біологічних характеристик індивіда соціальним очікуванням. Важливу роль відіграють при цьому сприятливі умови, що полегшують ідентифікацію з представниками своєї статі через її значущих для особистості представників.

Коротко сумуючи сприятливі умови для формування адекватної психологічної статі, назву передусім бажаність для батьків народження дитини саме тої статі. Дуже добре, якщо мої батьки колись чекали саме дівчинку і моя поява на світ їх не розчарувала. Не меншу роль у статевій соціалізації відіграють особливості взаємодії матері і батька між собою у ранньому дитинстві кожного з нас. Ці взірці закарбовуються на все життя. І якщо батько колись у дитинстві постійно насміхався, підкреслюючи недоліки матері, син, для якого батько — взірець, у подальшому житті несвідомо буде відтворювати саме таке зневажливе ставлення до жінок.

Серед умов сприятливої статевої соціалізації слід назвати також контакти з братами-сестрами, яких сьогодні так мало у наших родинах, спілкування з однолітками обох статей. Суттєву роль відіграє також прискорене чи уповільнене статеве дозрівання, оцінка власної мужності чи жіночності, становлення соціально схвалюваного стереотипу статевої поведінки. Процеси ідентифікації поєднуються при формуванні психологічної статі з процесами статевої типізації, до яких на певних вікових етапах приєднується і самокатегорізація, тобто створення сприятливих умов для засвоєння різних статевих ролей.

Етапи життєвого шляху стають своєрідними вехами світоперетворень під впливом статеворольових орієнтацій. Ставлення до себе як до майбутнього чоловіка (або майбутньої жінки) чи ставлення до себе як до чоловіка зрілого, а потім й старого зовсім по-різному детермінують світопобудову особистості.

Останнім часом досить поширеною та популярною є гендерна тематика. Без гендерного підходу, тобто без з’ясування ролі жінки й чоловіка в сучасному житті, тих специфічних внесків, які кожний з них робить у розвиток суспільства, неможливо сьогодні уявити будь-яке серйозне психологічне, політологічне чи інше наукове дослідження.

У “потоці” публікацій з гендерної тематики не можна не помітити розбіжностей у трактуванні різними авторами самого поняття “гендер”. Так, одні вчені розглядають “гендер” як сукупність біологічних та фізіологічних ознак статі; інші взагалі вважають такий термін неприйнятним, але визнають “жіночі дослідження” як самостійний напрям [1, с. 48].

Більшість дослідників вважає, що гендер, на відміну від поняття статі, стосується не суто біологічних чи анатомічних властивостей, за якими відрізняються чоловіки й жінки, а соціально сформованих рис “жіночості” та “мужності”. Тобто поняття гендер означає психологічну, соціальну та культурну відмінність між чоловіками й жінками.

З’ясовуючи сутність гендерного підходу, необхідно розрізняти такі поняття, як: рівність статей, рівність прав та рівність можливостей (Т.Мельник). При цьому “рівність статей” ні в якому разі не передбачає уподібнення статей, ігнорування статевих психологічних відмінностей. “Рівність прав” означає наділення відповідними правовими гарантіями осіб жіночої та чоловічої статі в усіх сферах людського буття. Питання про рівність прав повинне враховувати специфіку чоловіків і жінок, їх статеві особливості, потреби, інтереси й уподобання. Кожна стать має право на інаковість, відмінність, особливість [1, с. 52].

Суть проблеми полягає не в тому, щоб надати однакових прав особам різної статі, а насамперед у тому, аби створити такі умови суспільного життя, щоб жінка і чоловік справді були спроможні реалізувати себе повноцінно як у громадському, професійному, так і в особистому житті. Рівність прав таким чином передбачає рівність можливостей біологічної, психологічної, особистісної, соціальної актуалізації сутнісних сил жінки і чоловіка.

Найбільш прийнятними в цьому розумінні є наступні визначення. “Гендерні дослідження – це дослідження різноманітних аспектів жіночої та чоловічої різності”, — вважає І.Жеребкіна. Вона зазначає, що має на увазі різність не “одного” від “іншого” (наприклад, жіночого від чоловічого чи навпаки), але різницю як структуру. Предметом гендерних досліджень, на її думку, є дослідження жіночих і чоловічих особливостей мислення, поведінки, мови, психології, економічної поведінки, політичної участі та участі в культурній традиції, тощо [1, с. 54]. “Гендерний підхід являє собою наукове поняття, в основі якого лежить аналіз відмінностей жіночої й чоловічої психіки з урахуванням соціальної детермінації” [1, с. 54].

Цікавим і доцільним в умовах соціальних трансформацій, які відбуваються в нашій країні, видається дослідження гендерних аспектів політичного лідерства.

Як відомо, дослідження проблеми лідерства починалися з теорії рис. Потім предмет наукового інтересу змістився на стосунки лідера та його оточення. Після розробки “ситуативної” теорії лідерства, дослідники почали активно цікавитися змістовими характеристиками діяльності політичних лідерів.

Традиційно лідерство як соціально-психологічний феномен вивчалось майже без врахування статі, тому що лідерська роль апріорно вважалась маскулінною. На керівних державних посадах, а також у масових громадсько-політичних організаціях, партіях в основному перебувають чоловіки, які й формують політику держави в її власне “чоловічому вбранні”. Проте логічно припустити, що жінка-політик зможе більш компетентно оцінити проблеми жінок, що вона буде більш розумно, більш чутливо, більш адекватно представляти жіночу частину населення. Так само політику чоловічої статі простіше і зрозуміліше репрезентувати інтереси чоловіків як природно близької йому біо-психо-соціальної групи. Як зауважує В.О.Татенко, “…жіноче лідерство вибудовується не по одному, а принаймні одночасно по двох векторах: загальнолюдському і власне жіночому. Щоб стати лідером жінка повинна довести чоловікам і жінкам, що вона краща за них у виконанні соціальних ролей і функцій загального значення і довести, що вона ближча за інших жінок до ідеалу “жіночого”. Ідентичний механізм лежить в основі формування і розвитку “чоловічого” лідерства” [1, с. 60]. Тобто можемо сказати, що гендерне дослідження проблеми політичного лідерства повинно орієнтуватися на два принципи: ідентичності та додатковості. Так, політик-чоловік повинен бути здатний у кожній проблемі, яку він розв’язує, розрізнити, крім усього іншого, власне свій – чоловічий і власне жіночий інтерес, а також віднайти відповідні форми його задоволення. Те саме стосується і жінки-політика. Оскільки кожний конкретний політичний лідер не може рівною мірою враховувати і “свої” і “не свої” гендерні інтереси, набуває актуальності проблема пропорційної представленості в політиці лідерів як чоловічої, так і жіночої статі.

Конструктивне поєднання гендерних ролей в політичній діяльності, пропорційна представленість в ній лідерів від жінок і чоловіків суттєво збагачує суспільство, стимулює його творчу енергію, оптимізує процес прийняття рішень. Необхідно також брати до уваги, що інтереси тієї чи іншої соціальної групи можуть бути належно враховані, якщо їх представники становитимуть не менше як 30 відсотків від загальної чисельності осіб, які причетні до прийняття політичних рішень. У країнах із високим рівнем жіночого представництва у структурах влади (Фінляндія – 39,0 %, Норвегія – 35,8 %, Швеція – 33,5 %, Данія – 33,0 %) краще, ніж деінде, вирішуються проблеми екології, освіти, охорони здоров’я, соціального захисту, досягається злагода у суспільному організмі. При цьому від жінок-політиків очікують не тільки захисту соціальних інтересів населення, конструктивного і активного вирішення специфічно жіночих проблем, а й іншого, відмінного від чоловіків, стилю роботи, способів розв’язання проблем [1, с. 69].

Проте, як свідчать результати досліджень, ставлення до жінок-лідерів, зокрема політиків, в нашому суспільстві є досить упередженим. Серед народу побутує думка, що жінці не місто у великій політиці. Жінки, які усупереч існуючій традиції обійняли високі посади, за даними досліджень суспільної думки, є ізольованими та маргіналізованими як політики «не тієї» статі. Якщо ж подивитись глибше, то вони не представляють й інтересів жінок як соціально-демографічної групи, не мають підтримки з боку жіночих організацій, не беруть участь у формуванні політики стосовно жінок [1, с. 70].

Виникає закономірне питання: чому склалася така парадоксальна ситуація, що жінки, залучені до формування та здійснення державної політики, не відображають інтересів жіночої частини населення і що треба зробити для того, щоб вони захотіли і змогли бути їх активними представниками? Це одна з проблем, яка потребує свого осмислення і вирішення.

Наступна проблема, з якою ми зустрілися, пов’язана з досить розповсюдженою думкою ряду дослідників щодо відсутності суттєвих відмінностей між лідерською поведінкою жінок і чоловіків.Дійсно, в цій поведінці є чимало схожого. І чоловік і жінка можуть у соціальній ролі політичного лідера стверджуватись як людина взагалі (загальнолюдський вектор). Але, наголосимо на тому, що вони можуть проявити себе ще й у гендерній ролі чоловіка і жінки (вектор “іншості”). Саме за таких умов вони отримають можливість максимального самоствердження і самовиявлення, а отже будуть спроможні більш ефективно виконувати свої соціальні функції.

Цікаво відмітити, що результати досліджень, проведених в інших сферах діяльності, підтверджують наявність типологічних особливостей жіночого і чоловічого лідерства. Тому, є підстави сподіватись, що й у галузі політичного лідерства існують такі відмінності.

Так, відзначається різниця між стилями роботи жінки-політика та політика-чоловіка.Помітною є тенденція запровадження свого “жіночого стилю”. Це означає, що починає змінюватись сам стиль ділових стосунків, вони стають гнучкішими, багато правильних рішень приймаються виважено, з урахуванням інтуїції, властивої, як правило, жінкам [1, с. 75].

Необхідно сказати, що питання про стиль роботи – доволі суперечне і багато в чому залежить від суб’єктивної точки зору – хто не хоче бачити жіночого стилю в політиці, той його не помітить. У більшості випадків відзначаються позитивні якості жінки-політика. Наголошується, що жінки більш терпимі в спілкуванні з іншими, прагнуть в більшій мірі досягти гармонії і тому надають перевагу компромісу, а не конфронтації, колегіальному, а не ієрархічному способу прийняття рішень. У жінок більш прагматичний підхід, порівняно з чоловіками (“її змушує життя бути більш практичною, доводити справу до кінця”). У жінок, порівняно з чоловіками, більше розвинене почуття обов’язку стосовно роботи, рідше відсутні на сесіях та засіданнях [1, с. 76].

Необхідно відмітити, що окреслені переваги значною мірою породжені уявленням про “сімейну жінку” і переносяться на імідж жінки-політика. Якщо критикується “жіночий стиль” у політиці, то знову ж таки, згадують негативні риси, які жінка виявляє в побуті, а не в професійній діяльності: жінки надто емоційні, суб’єктивні, вони надто практичні, заважає їх “дріб'язковість” та схильність бачити “суспільство як сім’ю” [1, с. 76]. Крім того, жінки, які за тих чи інших причин включаються в політичну боротьбу, мають схильність до радикалізму, що в окремих випадках переходить в екстремізм. Це також відзначається однією з негативних рис жінок як політичних лідерів [1, с. 77].

Відмічаються відмінності в проблемах, які політики-жінки та їх колеги-чоловіки визнають найбільш актуальними. Наприклад, жінки більше переймаються соціальними проблемами та більш активно підштовхують уряд до їх вирішення. Крім того, вони менше впевнені у завтрашньому дні та більш обачні, ніж чоловіки, і тому більше уваги приділяють таким питанням, як податок на охорону здоров’я, дитячі установи та пенсії. Тобто ефект, якого прагнуть досягти жінки-політики – “олюднити” інтереси [1, с. 78].

Жінки бачать сенс політики в допомозі конкретним людям. Це специфічний “жіночий” елемент, який відповідає ролі жінки-матері, сенс якої визначається піклуванням про інших. Якщо вона не виконує цю вимогу, то нею опановує почуття невиконаного боргу. Видається, що жінки сильніше, ніж чоловіки, відчувають особисту відповідальність, навіть якщо вони з тих чи інших причин не можуть вплинути на стан речей. Нерідко фрустрація провокується необхідністю виступу перед аудиторією, яка в більшості випадків упереджено ставиться до жінки-політика. Жінка, згідно рольовим стереотипам суспільства, має бути м’якою, стриманою. Ці якості скоріше заважають більшості жінок бути успішними в політиці, побудованій за чоловічим сценарієм [1, с. 80].

Ще одна особливість жінок-політиків полягає в тому, що вони прагнуть робити моральну політику. Під моральною політикою розуміється наступне: відповідність засобів і способів тим високим цілям, які декларуються в програмних документах; діяльність не заради кар’єри, власного просування по службі, а заради ідеї; мета – не завоювання влади, а вироблення механізмів народовладдя; протистояння злу в усіх його проявах; захист несправедливо скривджених і т.ін. [1, с. 81].

Існує думка, що жінки і визначають владу, і використовують її інакше, ніж чоловіки [1, с. 82]. Саму владу в руках жінок цілий ряд дослідників бачить як більш кооперативну та менш конфронтаційну, ніж у руках чоловіків. Таку думку поділяє більшість жінок-політиків, що дозволяє сподіватися на існування іншого (відмінного від чоловічого), але не менш продуктивного підходу до розв’язання політичних проблем [1, с. 82].

Досить цікавою видається теорія про співвідношення мови і влади, розроблена вченими феміністичного спрямування, які розглядають мову як засіб, яким кодується владна гендерна асиметрія. Багато еквівалентних слів, що стосуються і чоловіків, і жінок, мають різне представництво в мові. Наприклад, термін “політик” у масовій свідомості малює образ чоловіка. Якщо потрібно акцентувати, що політиком є жінка, для цього необхідно використовувати громіздку уточнюючу конструкцію – жінка-політик чи політик-жінка [1, с. 84].

Відмінності, що існують між чоловіками й жінками, відмічені у дослідженні гендерних аспектів мовлення парламентарів ФРГ [1, с. 84]. Авторка робить висновок, що жінки-політики надають перевагу гармонійній комунікації, мета якої – акцентувати спільність позицій, поглядів, виявляти солідарність та надавати підтримку. Конфліктні емоції у них виявляються переважно для самозахисту та підтримки товариша по партії, а не для ствердження власного іміджу. Чоловіки більш схильні до конфліктної комунікації, вони значно частіше, ніж жінки, намагаються перевести конфлікт з ділового на міжособистісний рівень. Жінки в конфліктній комунікації надають перевагу диспуту, в ході якого йде пошук істини, або переговорам, в яких намічається план дії. Тобто вони практикують більш діловий, продуктивний підхід, який сприяє успішному розв’язанню спорів. Їх мовна “поведінка” пряміша і відкритіша, як і має бути в діалозі рівних за статусом. Чоловіки, як правило, персоніфікують політичні протиріччя, йдуть шляхом ескалації конфлікту, розпалювання ворожнечі, що перешкоджає успішному розв’язанню проблем [1, с. 86].

Вважається, що жінка-політик має більш складний імідж, ніж політик-чоловік. Вона повинна мати в своєму іміджовому портреті певні “чоловічі” риси (звідси – "залізна леді" Маргарет Тетчер, або "стальна леді" Мадлен Олбрайт). Але на загал у неї повинні переважати суто жіночі риси. Можливо, що такий "пульсуючий" імідж створює ускладнення для жінки-політика і заважає аудиторії пристосуватися до неї: тільки аудиторія починає звикати до “чоловічої” поведінки жінки-політика, раптом починає діяти жіноча іміджова модель. В результаті, не виникає необхідного рівня звикання, розпізнавання і передбачуваності [1, с. 87].

Імідж жінки-політики не відрізняється за своїм внутрішнім змістом від іміджу чоловіка, бо це визначається інтересами суспільства, політикою держави, а також суперечностями, які виникають на певних етапах розвитку суспільства. Тому, сутнісну різницю потрібно шукати насамперед у психологічних відмінностях чоловіків і жінок, що увійшли в політику.

Самі лідери-жінки і лідери-чоловіки запозичують один у одного ефективні поведінкові моделі, що ускладнює можливість їх розрізнення, гендерної типологізації, а отже, знову підштовхує до висновку про відсутність істотних відмінностей між цими моделями. Проте не варто поспішати з висновками, а необхідно глибше вивчити цю проблему.

Предметом свого дослідження ми обрали гендерну специфіку суб’єктної активності політичного лідера. У ході дослідження передбачалося визначити гендерні особливості політичного лідерства, побудувати соціально-психологічну модель гендерної поведінки політичного лідера та з’ясувати умови, за яких той чи інший варіант моделі (“чоловічий”, “жіночий” чи “універсальний”) може мати переваги в способах та результатах політичної діяльності. Знаючи ці моделі, в залежності від ситуації, що складається, політик зможе будувати оптимальну стратегію своєї поведінки, що сприятиме успішному розв’язанню політичних проблем, кожна з яких не є гендерно нейтральною, а отже може бути більш успішно розв’язана при переважному використанні тієї чи тієї моделі. Так, “одна проблемна політична ситуація може бути більш успішно розв`язана раціональним, аналітичним шляхом, шляхом прорахунку, перебору варіантів, що, на думку дослідників, більш притаманно чоловікам, а інша ситуація для свого вирішення може вимагати, навпаки, інтуїтивного підходу, цілісного бачення, що в більшій мірі властиво жінкам. Проте кожна конкретна політична колізія обтяжена, як правило, різними проблемами, одні з яких можна розв`язувати переважно у раціональний спосіб, а інші – переважно інтуїтивно. На жаль, про гендерні резерви оптимізації політичної діяльності мова йде здебільшого на рівні теорії. Нам не відомо, щоб якийсь з парламентів перед тим, як приступати до вирішення проблемної політичної ситуації, що склалася, спробував оцінити її з гендерно-психологічних позицій і визначив, що і як краще могли б зробити політики-чоловіки, а що політики-жінки” [1, с. 90].

Напевно це – погляд із майбутнього, своєрідна мрія про соціальне партнерство чоловіків і жінок, про той час, коли чоловіче і жіноче не будуть нівелюватися, а як єдність протилежностей будуть сприяти розвитку людської природи і розвитку нашого суспільства.

1.3. Ставлення до жінок в різні історичні періоди

Свого часу жінка сприймалась лише як іграшка в руках у чоловіка. Найдорожча. Найбажаніша. Найнебезпечніша. І в цих стосунках важко було визначити, хто кому належить і хто насправді ким грається. Наймогутніші правителі світу прислухалися до своїх жінок більше, ніж до своїх радників. Заради жінки (а, точніше, за право володіти нею) зруйнували Трою, заради жінки завойовувались нові землі, в її ім’я лицарі здійснювали свої подвиги. Захоплення жінкою, поклоніння їй завжди йшли поруч із страхом перед нею, приниженням її і, навіть, смертельною ненавистю до неї, як у часи інквізиції. Чому?

У літературі Стародавнього Єгипту про жінку можна прочитати як про сонм пороків, мішок всіляких хитрощів. Жінка легковажна, капризна, нездатна берегти таїну, брехлива, мстива й невірна. А чоловік, на відміну від неї, виходячи з єгипетських казок, вірний, турботливий, відданий і розсудливий. Незрозуміло, правда, як можна бути вірним такій потворі? І цей ангел, цей турботливий чоловік має право бити дружину палицею, якщо треба, і, ясна річ, якщо хоче — має наложниць. Якщо ж жінка, не дай Боже, заводить коханця, навіть палиця не допоможе. Її треба просто вбити. Коротко і ясно. Добре, хоч Клеопатра як цариця всім їм утерла носа…

Думаєте, це особливість тільки Єгипетської культури? Зовсім ні. Чимало відомих грецьких філософів впевнено й авторитетно писали про жінку як про вторинну істоту, нижчу за чоловіка. Ось, наприклад, з дитинства знайомий кожному, хто вивчав у школі математику, Піфагор:

Існує добре начало, за яким

Утворено лад, світло й чоловіка,

І зле начало, за яким утворено

Хаос, тьму і жінку.

Коментарі, як кажуть, зайві… Один з безпосередніх учнів Сократа Ксенофонт Афінський вважав, що відмінності між статями обумовлені з неба, і це цілком виправдано з суспільної точки зору. Чоловікові більше відповідають заняття поза хатою, починаючи з полювання, землеробства, скотарства і закінчуючи війною. А жінка більше розкривається, проявляє свої схильності всередині хати, адже її функція — берегти вогнище, готувати їжу, виховувати дітей. Як бачимо, традиція "кухня, церква, діти" має давню історію.

Більш знаний учень Сократа Платон не був таким ортодоксом і формулював свої думки з цього приводу більш демократично: "… все величне і те, що схиляється до сміливості, має чоловіче обличчя, те ж, що тяжіє до скромності і благопристойності, більш підходить жінкам…" Виходячи з природних особливостей статей і треба будувати системи освіти і виховання молоді. На думку Платона, жінки нарівні з чоловіками можуть тренуватися і у їзді верхи, і у стрілянні з луку, і у гімнастичних вправах, щоб "плести життя…зовсім не мізерне та малоцінне" [15, с. 19].

На думку Аристотеля та Гіппократа, вельмишановних класиків філософії та медицини, жіночий плід отримує душу пізніше, ніж чоловічий. Добре, хоч взагалі отримує… А за Фомою Аквінським жінка — це просто чоловік, який не розвинувся до призначеного йому стану. Такий собі привабливий напівфабрикат.

Читаючи грецькі сатиричні епіграми, легко знаходжу ті ж самі мотиви, що й у єгіпетських казках. Тут є й епіграма на жінку, яка зловживає алкоголем, і на стару, що переслідує юнака, і на ту, що продає себе. Ось характерний приклад:

Про жінку.

Вогонь и море — зло, а третє зло — жона.

Я впевнений — найперше зло вона.

Коли пантеїстичні релігії починають поступатися релігіям монотеїстичним, Божий промисел вже не сприймається як єдина детермінанта всього, що відбувається з чоловіком або жінкою. У ранньохристиянсько му періоді Бог лише окреслює істинний шлях, а свобода вибору залишається за подорожнім. Якщо у поганських релігіях культи страждань (страстей), смерті та воскресіння, культи Діоніса та Озіріса, Орфєя та Деметри є загалом циклічними, бо пов'язані з різними порами року, то тепер єдиний бог вже не повертає час назад за своїм бажанням. Людська стать, як і час життя, стають екзистенціальною реальністю, яку приймаєш як даність.

Ставлення до жінок в період матріархату.

Матріархат (лат. mater — мати і грец. άρχη — влада) – ранній період у розвитку первіснообщинного ладу (від палеоліту до розвинутого неоліту), який характеризувався наявністю материнського роду і рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним становищем жінки у суспільстві [14, с. 44].

Осередком матріархального суспільства була материнська сім’я – велика група (200-300 чол.) близьких родичів по жіночій лінії. На чолі сім’ї стояла старша жінка. Ці сім’ї були господарськими одиницями. З них складався материнський рід, який колективно володів родовою общинною землею. На чолі материнського роду була старша жінка старшої в роді сім’ї. В межах свого роду заборонялося одружуватися, тому рід був пов’язаний шлюбними відносинами з іншим родом (т.зв. дуальна екзогамія). Згодом дуальна організація (зародок племені) переросла у фратріальну (поділ племені на дві половини, що складалися кожна з кількох родів-фратрій, між якими були заборонені шлюбні відносини). Спочатку чоловік і жінка жили кожний у своєму роді (дислокальне поселення), зберігався груповий шлюб. Діти не знали свого батька. Кровна спорідненість ішла по лінії матерів, біля яких групувалися діти. З розвитком матріархального роду дислокальні поселення замінювалися матрилокальними. У той час виник парний шлюб.

У Біблії є дві версії створення людини: народна і жрецька. За народною спочатку виник чоловік з праху та дихання життя, а вже потім другорядна істота — жінка — з його ребра. За жрецькою і чоловік, і жінка бути створені одночасно й однаковим чином за образом і подобою Божою, у завершення його задуму, в останній день творення світу.

Далі у книзі Буття йдеться про бога Яхве, який на початку часів посадив сад в Едемі на сході і дозволив людині їсти від кожного дерева у цьому саду, крім дерева пізнання добра і зла, попередивши, що якщо заборону буде порушено, людина помре. Але змій, що був хитрішим за всіх звірів польових, зваблює жінку, знаючи, що люди не помруть, а стануть як боги, що знають добро і зло. Єва їсть яблуко і дає покуштувати Адамові, за що бог їх проклинає та виганяє з саду. "З моменту виголосу прокльонів божественним суддею все ніби залишається незмінним: жінка буде зваблювати чоловіка, але залишиться його рабою і буде народжувати йому дітей у муках, а чоловік буде смертним і буде у поті чола їсти хліб".

Так християнство обґрунтовує знайомі кожному і сьогодні погляди на гріховність жінки, про її "злу" природу. Щоправда, апостол Павле сповіщає християнський світ, що жінка також боже створіння, що Христос спокутував гріхи як чоловічі, так і жіночі. Але масова свідомість все ж залишалася впевненою у жіночій підступності.

На території Київської Русі довгий час панували дохристиянські, поганські вірування, навіть побіжне знайомство з якими дає змогу зрозуміти, чому ставлення до жінки було дещо прогресивнішим, ніж у Європі. На слов'янському Олімпі було чимало не лише богів, але й богинь ще з часів трипільської культури. Як одну з найважливіших князь Володимир Святославович увів у державний пантеон Мокош, покровительку родючості, жіночих робіт, дівочої долі. Культ Мокоші у ХІІ сторіччі доповнюється культом її дочки П'ятниці, заступниці поля, скотини, торгівлі. Християнізація свята П'ятниці привела до культу святої Параскеви-П'ятниці, і з ХІІІ сторіччя п'ятниця завжди була днем торгівлі. Почиталася також богиня весіль — Лада та її дочка Леля, що була богинею весняного оновлення природи [15, с. 28].

До речі, вже в середині ХІХ сторіччя ставлення до жінок в Росії було досить типовим. Так, у "Прислів'ях російського народу", що їх зібрав відомий лексикограф та етнограф В.І.Даль, про жінку — жодного приємного слова. Дивіться самі: "Волос долог, да ум короток", "Баба бредит, да черт ей верит", "Где черт не поспеет, туда бабу пошлет" [15, с. 29].

Ставлення до жінок в епоху Середньовіччя.

В епоху середньовіччя з його рухом від нижчого тварного світу до вищого, ідеального, ставлення до чоловіків і жінок з боку суспільства стає досить жорстким. І тут вже роль нижчої істоти і роль істоти вищої визначаються однозначно. Плин часу життя перестає бути казково нелінійним, наповнюючись есхатологічним чеканням Великої події, пришестя месії. Ставлення до власного життя завдяки цьому напружується, набуває дещо песимістичної цілеспрямованості, адже золоті часи позаду, у минулому, а попереду лише занепад.

Повсякденна життєдіяльність постійно супроводжується закликом: "Memento mori" . Серед яскравих культурних ідей епохи — "танок смерті", де живі танцюють разом із страшними мерцями, серед яких є й власний двійник, я сам. Життя і смерть цілком залежать від гріховності помислів і вчинків, від оцінок оточення. А гріховною істотою є безумовно жінка, яка є яблуком чвар між Богом та Сатаною. Вона метається між добром і злом, чорним і білим, без відтінків і середини. Такою є тенденція до маніхейства: опозиція Бога та Диявола, мороку й світла, холоду й тепла, діяльності і неробства, життя й смерті.

Для людини цього історичного етапу існує детермінація зверху і знизу: подвійний нагляд з боку ангела-хоронителя й демона-спокусника. Без жорстких кордонів такий життєвий світ важко собі уявити. У ньому мають бути лише свої, ті, на кого можна орієнтуватися, намагаючись відрізнити погане і добре, реальне й ілюзорне. Для чужаків, тих, хто поза цими кордонами, все навпаки.

В християнській традиції існує дві протилежні тенденції у ставленні до жінки: її поклоняються, в образі Божої Матері, вшановують жінок-мироносиць, яким першим з’явився воскресший Христос, шанують жінок святих та великомучениць. З іншого боку жінку вважають ближчою до потобічних сил, вона сіть спокуси, вона створена з Адамового ребра, нечиста і неповноцінна, а найголовніше винна, бо через неї сталося вигнання з раю.

Небажання чоловіка відповідати за свої вчинки і свій вибір має досить давню історію.

Жінка належить чоловікові, своїм дітям і сім’ї, а потім вже самій собі, якщо вистачить сил і часу життя. Чоловік давав їй якісь права чи то політичні чи то у власному домі і фінансові важелі впливу на жінку були ніжнішими з усіх.

Жінка в епоху Відродження.

Людина Відродження характеризується не лише вираженою індивідуальною активністю, яскравою суб'єктністю, але й певним демократизмом щодо статевої нерівності минулих часів. Жвавість, квапливість, жадоба до якнайповнішої самореалізації сприяє захопленню власними можливостями та здібностями, інтенсифікує потребу у саморозкритті не лише у представників сильної статі, а й у жінок. Тема всевладдя часу, його руйнівного плину є водночас темою насолоди життям, захоплення молодістю. Про скінченність життя все вже відомо, тому, за логікою Відродження, ще більше хочеться насолоджуватися тим, що є тут і тепер. А як можна насолоджуватися, постійно думаючи про підступність та гріховність жіночої статі?

Від Фортуни як єдиної детермінуючої сили людину Відродження звільняють власна воля і розум. Роль Фортуни у житті активної і сміливої особистості перестає бути такою фатальною, як раніше. І чоловікові, і жінці дозволяється певне моральне експериментування, адже якщо часу для задоволень замало, треба ризикувати, бути наполегливішим. Щоби перемагати саму долю, Фортуну, людині необхідно постійно долати у самій собі всі ті вади, які гальмують самореалізацію.

Перемога над часом стає нескінченним борінням людини з самою собою. Така перемога набагато цінніша і складніша, ніж перемоги над іншими. Могутності Смерті протиставляється не менш всесильна богиня кохання Венера, Ерос, який можна порівняти за владою над людиною лише з Танатосом. Все, що Смерть знищує, Венера відтворює. зникає лише форма, а матерія не руйнується. Найважливішими стають ідеї безперервності розвитку, нескінченності всього живого.

У добу Відродження жінка робить спробу сміливо увійти у суспільне життя, не поступаючись чоловікові ані інтелектом, ані естетичним смаком. Однією з відомих представниць епохи гуманізму, наприклад, була Ізота Ногарола, що жила у першій половині ХУ сторіччя. Соціальна сміливість, креативність жінки у цей період, напевно, дещо вплинула й на сексуальні орієнтації, й на сімейні традиції. Цікаво, що такі титани Ренесансу як Брунелескі, Донателло, Мазаччо, Пьєро делла Франческа, Вероккьо, Боттічеллі, Леонардо, Мікеланджело, Рафаель залишилися неодруженими [15, с. 57].

Як змінилося ставлення до жінки в Новий час?

Новий час, XYII сторіччя, стає часом усвідомлення власних обмежень. Після минулої маніфестації суб'єктності відчувається, що людське життя все ж не може бути їй цілком підпорядкованим. Власна ініціатива як з боку жінки, так і з боку чоловіка — це добре, але ще краще мати до неї відповідне походження, покровителів, захисників. Вже не рішення Творця, не абсолютна залежність від його волі, не п'янка вседозволеність Відродження визначаються ставлення людини до своєї статі. Реформація розробляє різні форми індивідуальної, і передусім чоловічої активності, а значить і порятунку під час Страшного суду, наполягає на необхідності наповнення кожної години значущою діяльністю.

М.Фуко, досліджуючи історію сексуальності, показав, що, починаючи з ХУІІ сторіччя тема сексуальних стосунків між статями ніби зникає із структури реального спілкування. Але відсутність самої теми свідчить про протилежний феномен — про мовчазну, але постійну присутність. Він описує освітні коледжі ХУІІІ сторіччя, доводячи, що сама архітектура, планування, дисциплінарні устави та вся внутрішня організація свідчать, що там постійно йдеться про секс. Всі, у кого в руках є влада, мають бути постійно пильними, щоб статева природа молодої людини не проривалася назовні, була під контролем.

Німецький вчений-гуманіст ХУІІІ століття Вільгельм фон Гумбольдт, друг Шилєра і Гете, основну відмінність між статями бачив у загальній спрямованості, а не у здібностях. "Напружена діяльність загрожує загибеллю спокійному буттю, а постійний спокій — живій енергії. Тому природа нагородила своїх синів силою, вогнем і жвавістю, а в дочок вдихнула спокій, сердечність та душевне тепло. У той час коли перші намагаються розширили свою сферу, інші турботливо збагачують свою, не виходячи за її межі" [15, с. 59].

У цього відомого філолога і філософа є чимало цікавих для нашої теми думок. Наприклад, він вважав, що жіноче начало простежується у працях Гомера, Аріосто, Платона, Есхіла, а чоловіче — у Вергілія, Данте, Аристотеля, Євріпіда тому, що у перших вражає уява, а у других — розум. Існують, на його думку, і "безстатеві генії", які поєднують у собі обидві чесноти, серед яких, наприклад, Софокл. Там, де превалює чоловіче начало, панує передусім сила, сила життя та самостійність, а там, де панує жіноче начало — більше стражденної сприйнятливості.

Епоха Просвітництва лише на перший погляд сприймається поверхово-гедоністично. Насправді вона стає черговим закономірним кроком до розвинутої суб'єктності. Людина намагається перетворити своє життя на прекрасний спектакль, де немає нічого таємного, прихованого від стороннього ока. Вона хоче бути господарем долі, навіть якщо задля цього треба закласти душу, причарувати, відвернути, наврочити.

Умами оволодіває ідея можливого, реального удосконалення людини, довкілля, соціуму. Допомоги не від кого чекати не слід. Доля цілковито залежить від самої людини, яка стає дедалі самостійнішою та самотнішою. Натуральне, природне, сприймається як істинне, а культура може й заважати безпосередньому розкриттю успадкованої доброї людської природи. Поглиблюється інтерес до внутрішнього світу і чоловіка, і жінки, що не виключає яскравості вражень, які людина отримує від зовнішньої дійсності. І зовнішні, і внутрішні події переживаються гостро, глибоко, виражаються експресивно.

Колишньої гармонії особистого і суспільного, чоловічого і жіночого вже немає. Людина стає у повсякденному житті простою, земною, далеко не піднесеною істотою, подібною іншим, і тут роль жінки набуває особливого значення. А от поза повсякденністю, окремо від неї правлять чоловіки, саме вони є членами громадянського суспільства, носіями суспільного обов'язку.

"Втрачаючи свою цілісність, людські характери неминуче стають дрібнішими. Але водночас втрачає колишній величний розмах і саме уявлення про гармонійний розвиток індивідуальності: гармонійне зіставлення духовного і фізичного, особистого і загального нерідко підміняється поміркованістю, стриманістю та обмеженням своїх потягів й прагнень, що диктовані тверезим глуздом" [15, с. 60].

Людина епохи Романтизму шукає свій життєвий шлях, звертаючись до себе, до власних бажань, прагнень, мінливих настроїв, мрій. Життєвий світ і чоловічої, і жіночої особистості стає ареною взаємовпливу, змагання, боротьби полярних начал — раціональних рішень та емоційних поривань, мрій про свободу та не дуже оптимістичних революційних уроків.

Стосунки статей опиняються у центрі уваги, одухотворяються, міфологізуються. Поетика цієї доби надихається зльотами та падіннями чи то закоханого, захопленого, чи зовсім розчарованого буття з його непередбачуваними мінливостями підступної долі. Чоловік дуже цінує ту, хто зрозуміє його розлад із зовнішнім світом, світом, в якому все ж треба вистояти. Рівень індивідуальної відповідальності за все, що трапляється, високий, але ця відповідальність практично цілком чоловіча. І хоча розуміння грішності-праведності, добра-зла стає набагато тоншим, припускає безліч нюансів, відтінків, різночитань, все ж гендерна нерівність залишається безсумнівною.

Сучасник доби модернізму пильно ставиться до часу життя, його загадкового плину, незбагненного поринання у нескінченність, небуття. Детермінантами побудови чоловічого і жіночого життєвого світу стають глибинні переживання, ірраціональні потяги, суб'єктивна сваволя. І всі ці витончені страждання є особливостями передусім жіночої психіки. Внутрішні суто жіночі поривання ніби нав'язуються чоловікові, який стає дедалі непрогнозованішим, ненадійнішим, релятивнішим у своїх проявах. Суб'єктність починає перевищувати за значенням природний перебіг подій, кожна мимовільна дія може стати фатально-згубною.

А що відбувається сьогодні? Особистість у постмодерністському світі називають новим, нейтралізованим "Я", що не має нічого чітко, полярно вираженого. Навіть стать для такої особистості не є цілком однозначною. Це нове "Я" є чимось рухливим, плинним, таким, що відчуває на собі вплив "голосів людства" і не поспішає створювати свій окремий суто індивідуальний текст. Для нього важливіше бути в контексті, "вписуватися", не випадати.

Замість колишньої ілюзії істини як недосяжної мети головною цінністю стає творчість, яка не виключає і креативність щодо статевої визначеності, статевих орієнтацій. Йдеться про готовність чоловіка і жінки до перманентного переоцінювання себе і світу, себе і інших, власного минулого, теперішнього і майбутнього. Серед характерних особливостей постмодернізму — надлишок вибору у зв'язку з тисячами порад, пропозицій, рекомендацій, перед якими опиняється людина. Всі ці заклики апелюють до безлічі бажань, пробуджують і чоловічу, і жіночу частини кожного Я. Добре, якщо вдається визнати ці різні Я частковими, не цілісними. Тоді легше звернутися до самодисципліни, від чогось відмовитися, щось-таки обрати.

Жінка і політика в ХХІ столітті

У 2005 році вибори пройшли у 39 парламентах країн світу. Було обрано 1 тисячу 569 жінок, що складає 20,5 процентів від загальної кількості обраних депутатів. У 20 парламентах присутність жінок-депутатів досягла у 2005 році омріяної планки у 30 відсотків, яка була встановлена у ході Всесвітньої жіночої конференції, організованої ООН у Пекіні у 1995 році. Внаслідок парламентських виборів 2006 року Україна опинилася майже посередині – кількість жінок-політиків у ВРУ поточного скликання складає 11% від загальної кількості [13, с. 65].

Більшість європейських країн пішли шляхом обов’язкового квотування кількості жінок у партійних списках для представництва у парламенті. Так, для скандинавських країн співвідношення між жінками і чоловіками у політиці складає 50 на 50, у Європі – це 30 на 70. Звісно, при мажоритарній виборчій системі таке квотування не має сенсу, але у розвинених країнах світу переважають повністю пропорційна або пропорційна-мажоритарна системи.

У будь-якому випадку ми бачимо, що жінок у світовій політиці стає усе більше. Валентина Довженко, голова політичного об'єднання „Жінки за майбутнє”, висловлює думку, що ситуація складається таким чином, тому що „в світі починають розуміти, що тільки поєднання зусиль мудрості, стратегії чоловіків і компроміс, тактика жінок – може зробити політику більш гнучкою, турботливою, ефективною, стабільною та надійною”.

Звичайно, серед найяскравіших світових прикладів політичних лідерів жіночої статі необхідно назвати:

1. Мішель Бачелет – президента Чілі. Вона перемогла на виборах в середині січня 2006 року діючого президента цієї країни Рікардо Лагоса, ставши першою жінкою-президентом в історії Чілі.

2. Ангелу Меркель – діючого канцлера Німеччини. Варто нагадати, що німецька політика завжди була суто чоловічою, саме тому поява жінки не просто на керівній посаді, а на найважливішій посаді у цій країні, викликає щонайменше подив і захоплення.

3. Вайру Віке-Фрейбергу – президента Латвійської республіки. Сама вона зазначає, що „бути політиком їй подобається, і вона вважає, що саме жінка може і повинна навести лад в країні”.

4. Кондолізу Райс та Хіларі Клінтон – американських жінок-політиків, які за силою свого інтелекту, знаннями і талантами впливати на суспільство є найреальнішими кандидатурами на пост президента США на наступних виборах.

5. Сеголен Рояль – керівника регіону Пуату-Шарант, претендентку стати кандидатом від соціалістів на пост президента Франції, вибори якого відбудуться за рік.

6. Ірину Хакамаду – найхаразматичнішу жінку російської політики.

7. Ніно Бурджанадзе – спікера грузинського парламенту, жінку, яка представляє свою країну на безлічі саммітів на рівних з президентом Грузії [13, с. 66].

Усі ці жінки вже досягли вершини політики, виступають вагомими особистостями у вирішенні проблем своєї країни. Саме вони повинні стати позитивним прикладом для наслідування українських жінок, які збираються йти у політику або вже займаються нею. Та успіх іноземних жінок не говорить про те, що в нашій країні немає достойних кандидатур жіночої статі, які можна назвати насправді харизматичними політичними лідерами.

Коли ми говоримо про постмодерністську особистість, йдеться про часткову втрату індивідуальної, статевої, вікової своєрідності, точніше втрату жорсткої визначеності, єдиноголосся, за рахунок практично безмежної відкритості, поліфонічності, здатності до взаєморозвитку. Постійні зміни відповідно до мінливого середовища є для такої постмодерністської особистості нормою життя, якої ніхто не декларує, навіть не помічає. Усі ми поступово стаємо вільнішими у своєму власному життєвому світі, більше прислухаємося до своїх глибинних прагнень, до тієї "вільної гри єства", яку раніше приховували й гальмували. У постмодерністському контексті чоловіча і жіноча особистість уже не така риґідна, вона більше відкрита експериментуванню, готова ризикнути, помилитися, розпочати все знову [7, с. 57].

І все ж підкреслимо, що такі кардинальні зміни відбуваються далеко не з кожним. Абсолютна більшість людей залишається на традиційному рівні сприймання себе та своєї статі з усіма її традиційними навантаженнями. Так, наприклад, сьогодні образотворче і фотомистецтво, театр, кіно, реклама безсоромно експлуатують жіночу привабливість у своїх інколи суто корисних цілях. А серед політиків і банкірів у нашому посттоталітарному суспільстві ми практично не бачимо жінок.

Патріархальні погляди на природу людської статі у дохристиянські часи, у представників християнства, ісламу, іудаїзму, домінуючи протягом сторіч, увійшли в історичну пам'ять, стали вагомою часткою нашого колективного несвідомого. У масовій свідомості цінність чоловічої статі є і залишається набагато вищою, ніж цінність статі жіночої.

Історія людства, за Фрейдом, — це історія все більш відчутного тиску на людину з боку суспільства, держави, церкви, історія її поступового і досить часто примусового окультурення, заборони природності та безпосередності. У цьому контексті історія слабкої половини людства постає як найстражденніша. Залишається сподіватися, що за таким примусом ховається передумова неабиякого прогресу, передумова по-справжньому активного, незупинного саморозвитку. Репресивна функція культури, така надмірна по відношенню до жінки, виявилася водночас і функцією стимулюючою, відроджуючою.

Висновки

Психологічна категорія ставлення виконує гносеологічну функцію при розробці проблем характеру, мотивів, установок, ціннісних орієнтацій, диспозицій особистості, соціально-психологічного клімату та багатьох інших, що пов'язані із виявленням суб’єктивних якостей особистості.

У ставленнях утілюються емотивні (емоційно-чуттєві) та конативні (установочно-вольові) функції психічної діяльності особистості. Психофізіологічні механізми цих функцій визначають реакцію на зовнішню дію спочатку у вигляді елементарного психічного ставлення, сутність якого полягає у переживанні приємного-неприємного та відповідних до цього переживання афектних реакціях. Це ставлення відзначається мимовільністю реагування на якості об’єкта та супроводжує будь-який акт пізнавальної діяльності на конкретно-чуттєвому рівні відображення, визначаючи її емоційну забарвленість. У порівнянні з психічним ставленням, психологічне ставлення є довільним, воно спрямовує поведінку та діяльність особистості у певне русло, включаючи у цей процес знання, потреби, почуття, інтереси, переконання, оцінку, волю, увагу, мотив.

Матріархат змінився патріархатом, богиню штучно забули. Її зображення були знищені з релігійних та політичних міркувань, коли влада у світі перейшла до рук чоловіків-завойовників. Образ богині став шкідливим для існуючого ладу, бо завданням жінки стало сидіти вдома, оберігати домашнє вогнище, вишивати хрестиком та ростити дітей. Дивно, призначення, наче не дуже змінилося, але ж як змінилося ставлення!

Зараз змінюється до навпаки, і це нагадує якусь химерну помсту, Божу кару. В ситуації виживання жінка виявилася більш витривалою і відповідальною. Вона взяла на себе все, що можна і трохи більше. І знову вона має забути про себе, бо цього вимагає від неї сім’я. Світ несправедливий до жінки, до її особистості, до її власного “Я”. Підміняючи її власний світ світом речей: одягу, косметики, усього, що слугує чи то комфорту сім’ї, чи то прикрашає її знову ж таки роблячи привабливою для когось іншого. Виступаючи хранителькою необхідних дрібничок для інших, потрапляючи в рабство до речей (бо речи справді вміють керувати нашими бажаннями) – вона намагається забути про інше – про те що дозволила вкрасти свій власний світ, свою свободу.

Список використаних джерел

1. Антология гендерной теории: науково-популярна література. — Минск: Пропилеи, 2000. — 383 с.

2. Бовуар С. Друга стать: у 2 т. — К. : Основи, 1994 — Т.1 /Авт. передм. В.Агеєва. — 1994. — 389, с.

3. Жижек С.Метастази насолоди: Шість нарисів про жінку й причинність. — К. : Альтернативи, 2000. — 186, с.

4. Иванов Л. Вакханки и куртизанки: с древнейших времен до наших дней: Биогр. очерки. — М. : Автор, 1993. — 257 с.

5. Интеллектуальные и творческие способности мужчин и женщин // Практична психологія та соціальна робота. — 2006. — № 8. — С. 75-80

6. Корсак К. Чоловічий і жіночий менталітети — що перспективніше? // Віче. — 2002. — № 12. — С. 52-55

7. Митина О. В. Кросскультурное исследование стереотипов женского поведения // Вопросы психологии. — 2000. — № 1 . — С. 68-86

8. Мірошниченко О. М. Психологічні особливості особистісної самоактуалізації ділової жінки у сучасному суспільстві // Практична психологія та соціальна робота. — 2004. — № 9. — С. 56-60

9. Озорнова С. А. Женщина: Школа практической психологии — М. : Рипол классик, 2001. — 381 с.

10. Плосс Г. Женщина в естествоведении и народоведении: антропологическое исследование. — Сыктывкар : ПЕРЯ- МАА ; Киров : ГИПП "Вятка", 1995 — Т.3. — 1995. — 558, с.

11. Плосс Г. Женщина в естествоведении и народоведении: антропологическое исследование. — Сыктывкар : ПЕРЯ- МАА ; Киров : ГИПП "Вятка", 1995 — Т.2. — 1995. — 542, с.

12. Плосс Г. Женщина в естествоведении и народоведении: антропологическое исследование. — Сыктывкар : ПЕРЯ- МАА ; Киров : ГИПП "Вятка", 1995 — Т.1. — 1995. — 638, с.

13. Сіляєва В. І.Жіноча самотність як психологічна проблема // Практична психологія та соціальна робота. — 2000. — № 4 . — С. 33-35

14. Толкунова І. Кар’єра і соціальні стереотипи // Соціальна психологія. — 2003. — № 2. — С. 64-73

15. Хорни К. Женская психология: монографія. — СПб. : Б.и., 1993. — 220, с.

16. Хоуп М. Сущность женщины: Её сила, тайна, архетипы. Её Богиня. — М.: София, 2006. — 223, с.

17. Чеботарева А. Конвенция 1979 г. о ликвидации всех форм дискриминации в отношении женщин // Вестник Московского университета. — 1998. — № 6: Сер. 11. Право. — С. 54-67