Психологічні та теологічні напрями з психології 17 ст.

Arial

-A A A+

Вступ

За Нового часу психологія продовжує свій розвиток у межах філософських систем Рене Декарта, Лейбніца, Локка, Ґартлі та інших. Для цього періоду характерним є проникнення в гуманітарне знання концепцій та законів природничих наук.

На українських теренах вивчення психології розгортається в Києво-Могилянській Академії. Курс цієї науки читав І. Ґізель (1600-83), професори Академії Л. Баранович (1620-93) та Й. Ґалятовський († 1688) приділяли їй увагу в своїх творах, спираючись на філософію Арістотеля в її схоластичній інтерпретації. У 1868 році Климентій Миколайович Ганкевич видав перший підручник «Психологія», а в 1874 — «Короткий нарис психології для ужитку в школах середніх». Климентій Ганкевич викладав психологію у Чернівецькому університеті і в нього навчався Іван Франко, щоб докінчити студії перервані арештом. У Львові Іван Франко навчався у ще одного відомого психолога — Юліана Охоровського, котрий у 1889 році організував Перший Міжнародний Конгрес Психологів.

Досягненнями періоду XVII ст. можна вважати:

вчення про рефлексію та рефлекс, першу модель нервової системи, постановку питання про свідомість як предмет психологічної науки (Декарт)
теорії емоцій, свободи та вчення про людину як цілісну істоту (Спіноза)
концепції несвідомого в психічній структурі та психофізичного паралелізму (Лейбніц)
питання про набуте й наслідуване, розуміння ваги досвіду в формуванні психіки (емпірики Локк, Гоббс)
вчення про асоціації як основу психічних процесів, теорія виховання (Ґартлі).

Френсіс Бекон: провісник природничої психології

Родоначальником науки нового часу небезпідставно вважають англійського філософа Френсіса Бекона (1561 – 1626).

У своїх творах мислитель дає нищівну критику всієї схоластичної філософії й науки, засуджує її за неплідність і відставання від розвитку техніки та запитів життя. Чи не єдину й найвищу мету науки, в тому числі й психології, він бачить у реальному пануванні людини над світом речей, над малим світом людини.

Вчення Ф. Бекона про „примари” людського розуму містить дотепний і тонкий аналіз пізнавальної діяльності, її суб’єктивних аспектів, який не втратив свого значення й донині. Головним результатом його був висновок про необхідність вивчення природи, виходячи з неї самої. Звільняючи розум дослідників від хибного впливу всіляких авторитетів, філософських і релігійних вірувань та упереджень, Ф. Бекон наголошує, що джерелом істинного знання є сама природа, а формою безпосереднього зв’язку з нею – чуттєвий досвід.

За Ф. Беконом, існує два способи пізнання природи: її антиципація (пізнання, що виходить із певних припущень, попередніх, часто непевних понять) та її інтерпретація (поступове й методичне сходження від емпіричних фактів до теоретичних узагальнень). Саме з другим способом Ф. Бекон пов’язує можливість подолання хибних уявлень і прогрес науки. Надійним підґрунтям йому править чуттєвий досвід. Метод, про який веде мову Ф. Бекон, має забезпечити достовірність пізнання шляхом експериментального дослідження природи та пов’язаної з ним логічної індукції.

Визнаючи чуттєвий досвід як основу достовірного знання, Ф. Бекон водночас відзначав непевність чуттєвого сприйняття. Людські почуття обмежені, обманні, вони дають лише знання зовнішніх властивостей речей. Цю ваду чуттєвого сприйняття можна подолати за допомогою різних приладів. Але й цього не досить. У достовірному пізнанні природи вирішальну роль відіграє науковий дослід, експеримент. „Відчуття самі по собі річ непевна й хибна, так само небагато варті й інструменти, призначені для підсилення та загострення відчуттів. Однак усі правдиві тлумачення природи досягаються через позитивні й негативні інстанції та експерименти, в яких відчуття судять лише про дослід, а дослід уже про природу й речі як такі”.

Таким чином, за основу пізнання Ф. Бекон бере не первісне спостереження, а дослід, з науковою метою зорганізований експеримент, що відрізняється від звичайного чуттєвого досвіду системністю й цілеспрямованістю. В науковому експерименті природні явища вивчають, штучно створюючи такий стан, коли все приховане відкривається швидше, ніж у звичайних умовах. Значення експериментального дослідження природи полягає також у тому, що, відкриваючи шлях до наукової істини, наукові досліди, експерименти не відходять від потреб практики. Тобто наука, в основі якої лежить експериментальне дослідження природи, відповідає своєму призначенню – служити практиці.

Ідеї психології у Р.Декарт

Ідеї Ренесансу і наукової революції поєдналися у працях французького вченого Рене Декарта (1596 – 1650), який заклав основи теорій про розум і тіло, котрі слугували фундаментом задля створення наукової психології. Віруючий католик і одночасно вчений-практик, Декарт намагався поєднати релігійну віру в існування душі з механістичним поглядом на матеріальний всесвіт як деякий годинниковий механізм, підвладний чітким математичним законам.

Душа, за Декартом, є субстанція, вся сутність якої полягає тільки в мисленні, тому вона не потребує для свого існування якогось місця в просторі. Вона не залежить від будь-якої матеріальної речі, не може бути продуктом матеріальної сили, як інші природні речі, а це означає, що вона може бути створена лише надприродною силою – Богом. За самою своєю суттю душа не залежить від тіла, а тому не знає смерті. Розумна душа безсмертна, за Декартом.

Душа, як і Бог, є передусім предметом метафізики, тому можливість її пізнання – важлива філософська проблема для Декарта. Виходячи зі свого розуміння сутності душі, Декарт уважає, що її пізнання, так само як і пізнання Бога, – суто інтелектуальний акт. Їх можна тільки розуміти, але аж ніяк не уявляти. Коли хтось говорить, що не можна осягнути Бога або душу, вказує він, то це означає, що „вони ніколи не підносять свій розум над чуттєвими предметами і настільки звикли розглядати тільки те, що доступне уяві, яка є лише способом мислення про матеріальні речі, що все недоступне уяві здається їм незрозумілим”.

Розглядаючи пізнавальні здібності людини, Декарт розрізняє інтелект, уяву, відчуття і пам’ять. Усі вони є виявом однієї „духовної сили”, яка набуває різних форм залежно від своєї функції, себто від того, на що вона спрямована. Одна й та сама сила буде називатись словами „бачення”, „уявлення”, „згадування”, якщо вона спрямована на зовнішні, чуттєві речі, і словом „розуміння”, якщо вона діє сама. Це і є „чистий інтелект”, або „розуміння”, яке Декарт протиставляє іншим духовним здібностям людини.

Таким чином, пізнання душею своєї власної природи (самопізнання) можливе лише як дія „чистого інтелекту”, або як „розуміння” („бачення розумом”). І, навпаки, мислення як таке, взяте в чистому вигляді, виявляє себе насамперед в акті самосвідомості. Власне, воно і є цим актом.

Касіян Сакович: природна теологія про пізнання людини

Відповідно до західноєвропейських концепцій українські мислителі XVII ст. почали розглядати людину як гармонійну сутність духовного та тілесного елементів. Так, видатний український богослов і педагог Касіян Сакович (бл.1578–1647) починає свою книгу „Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини” (1620 ) з твердження про те, що людина за своєю природою наділена прагненням до знань. І знання, як зазначає дослідник, має спрямовуватися передусім на саму людину, на її душу і тіло.

Організм людини Сакович розглядає як набір урівноважених елементів, а його функції – як симптоми, спричинені зовнішніми і внутрішніми «духами», «рідинами», «стихіями». Так, нігті, наприклад, «свідчать про внутрішній стан тіла. Якщо вони червонуваті, то людина – повнокровна, якщо жовтуваті – то холерик, а якщо чорні – то меланхолік». Тіло, з його чотирма стихіями (кров, «холера», «флегма», меланхолія), трьома духами (життя, розумності, чуйності), чотирма жилами (головна, печінкова, легенева, середня), з протиставленням холоду і тепла, обернене у бік техніки, а не природи. Його органи – метафори механізмів і будівель: око подібне до відполірованого дзеркала, легені – до ковальських міхів, груди – до «стін, що оберігають серце»; рот – «ворота для шлунка», а печінка – «мови майстерня». Саме ж тіло – швидше система біофізичних жестів, аніж метафізичних символів.

Людину дослідник розглядає як певну єдність, як мікрокосм. У людському тілі всі органи тісно пов’язані один з одним і разом становлять одне ціле. Механізми у цьому мікрокосмі – природні, їхня дія не потребує втручання жодних трансцендентних сил.

Мікрокосм К. Сакович характеризує як відтворення і відповідність макрокосму. Живе тіло, зазначав він, складається з тих самих елементів, що й нежива природа. Воно, говорить К. Сакович, міститься посеред тіла і є джерелом його тепла подібно до того, як Сонце в світобудові міститься посередині між планетами та зірками.

Автор підходить до природи людини як до чогось незмінного. Проте в його працю проникає і певний історизм, властивий християнському вченню. К. Сакович визнає певне псування природи людини, зміну у зв’язку з первородним гріхом. Проте й тут ми не бачимо підходу до людського тіла як до носія гріха. Навпаки, багато місця в цій праці приділено описові органів людського тіла, які пов’язані з відчуттями.

Працюючи викладачем, а згодом і ректором (1620–1624) Київської братської школи К. Сакович написав і видав перші вітчизняні посібники з філософії та психології. Якщо центром уваги „Арістотелівських проблем, або Питань про природу людини” є тіло людини, яке розглядається у напрямку, що тяжіє до ідей натуралізму, то об’єкт „Трактату про душу” (1625) за своїм змістом ближче до богословського викладу проблеми. Аналізуючи проблему душі та тіла, К. Сакович використовував твори патристів Західної та Східної Європи, а також звертався до античних та сучасних йому авторів, підпорядковуючи весь наявний матеріал власному викладові.

Погляди Дж.Локка, Спінози та Гоббса щодо сутності людини

Вплив ідей видатного англійського філософа Дж. Локка (1632 – 1704) значно виходить за межі того часу, до якого він належав. Для майбутніх доль психології у локковій системі поглядів найважливішими стали критика теорії вроджених ідей, вчення про зовнішній і внутрішній досвід, вчення про первинні і вторинні якості, вчення про прості і складні ідеї, уявлення про рівні пізнання. Найвідоміші твори Дж. Локка – «Два трактати про правління»(1690), «Листи про терпимість», «Про виховання»(1693), а також «Твір про людське розуміння»(1690).

Уявлення про душу людини як про чистий аркуш паперу є логічним наслідком критики раціоналістичної теорії вроджених ідей. Згідно з цим уявленням душа не може мати в собі якихось позадосвідних знань. Звичайно, що поняття „чистої дошки” є певною ідеалізацією, воно слугує для позначення того межового стану, з якого починається індивідуальна історія людської психіки. Воно має переконати в правильності емпіричних настанов Локкової теорії пізнання, адже поняття про душу як чисту дошку начебто засвідчується реальними фактами. Проте посилання на перебіг психічного розвитку дитини обертається на контраргумент щодо концепції самого Локка, оскільки, як показує досвід психології, ніякої порожньої душі не існує. Уявлення про душу як про порожню шухлядку, що поступово наповнюється певним матеріалом, не відповідає дійсності. Душа не може бути порожнюю, бо в цьому разі її просто немає.

За своєю сутністю людина в Т. Гоббса – матеріальне, фізичне тіло, підпорядковане дії тих самих законів, що й інші природні тіла. Гоббс уважає, що принципів механіки задосить, щоб пояснити життєздатність цього тіла. У своєму тлумаченні людської природи він загалом близький до Декарта з його ототожненням організму з простим механізмом. Для Гоббса так само, як і для Декарта, життя – чисто автоматичний і механічний процес: „Життя є лише рух частин тіла”. Справді, питає він, „що таке серце, як не пружина? Що таке нерви, як не ті самі нитки, а суглоби – як не ті самі колеса, що передають рух усьому тілу?”. Однак на відміну від Декарта Гоббс заперечує існування окремої від тіла нематеріальної душі.

Психофізичну проблему він намагається вирішити на засадах механічного матеріалізму, відкидаючи дуалізм Декарта, тлумачачи явища людської психіки як звичайний фізичний процес. Скажімо, чуттєвість, за Гоббсом, – це результат фізичної взаємодії людського тіла з іншими матеріальними тілами, суто матеріальне, фізичне явище. Усі види чуттєвості, такі як відчуття, уявлення, фантазія, пам’ять тощо, інтерпретуються ним за допомогою механічних понять. Так, відчуття – це результат механічної дії на певні органи людського тіла зовнішніх тіл. Дія зовнішнього об’єкта викликає протидію, реакцію органа.

Видатний голландський філософ Б. Спіноза (1632 – 1677) був прихильником, якоюсь мірою навіть учнем Р. Декарта і водночас – найпослідовнішим критиком притаманного картезіанській філософії дуалізму.

За своєю сутністю вона не є субстанцією, вона тільки модус єдиної субстанції – природи. Точніше, її сутність становлять модуси мислення й протяжності, сукупність яких утворює індивідуум, або живий організм, у якому поєднуються душа й тіло.

Душа людини – це ідея її тіла, а тіло – об’єкт її душі. І душа, і тіло є лише різні вияви цього організму (індивідуума), різні способи репрезентації його сутності.

У Спінози, щоправда, йдеться про безсмертя духу та певної частини людської душі, але при цьому мається на увазі не окрема, індивідуальна душа, а те в ній, що тотожне нескінченному атрибутові мислення. Після смерті душа окремої людини зливається із субстанцією і переходить у стан субстанційної вічності. Але те саме відбувається і з людським тілом: акт його фізичної смерті означає його злиття із субстанцією. У цьому розумінні воно не менш вічне, ніж його ідея, або душа.

Висновки

Перед психологією в цілому, подальшим її розвитком, стоїть безліч великих і малих завдань. У сучасну епоху — епоху синтезу всіх людських знань, всією інформацією, якою володіє людство в даний час, будь-які знання (магія, філософія, теорія, медицина, містика, астрологія, міфологія і т. ін.), що хоч як-небудь стосуються психології, будуть корисні і можуть привести до якісно зовсім нових утворень в середині науки і сприяти її удосконаленню, інтенсивному розвитку як вглиб, так і в широчінь.

Історія розвитку світової психології — це «зліпок» з історії всієї людської цивілізації і, чим повніше буде інформація, тим досконаліше і точніше буде уявлення про цю складну науку, її специфічні особливості.

Кожна епоха, кожна країна, кожен народ зробили свій неоціненний, унікальний внесок у розвиток психології з урахуванням своєї самобутності, своїх можливостей, своєї культури.

Список використаної літератури

Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. — М.: Педагогическое общество России, 2002. — 512 с.
Жуков С. Історія психології: Навчальний посібник/ Сергій Жуков, Тетяна Жукова; М-во освіти і науки України, Донецький ін-т ринку та соціальної політики. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 222 с.
Исторический путь психологии: Прошлое, настоящее, будущее. — М., 1992. — 345 с.
Корольчук М. Історія психології: Навчальний посібник/ Микола Корольчук, Петро Криворучко,. — К.: Ельга Ніка-Центр, 2004. — 246 с.
Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В.Киричука. — К, 1995. -632 с.