1.Іван Кондорський – автор першої книги з психології релігії.

2. Розвиток психології релігії в 17 ст. Києво-Могилянська академії.

3. Психологія релігії у 19 ст. Внесок Київської Духовної Академії в розвиток психології.

4. К.Ушинський – педагог і психолог. Його внесок у психологію релігії.

5. Значення праць Бл. Августина для психології.

6. Сикорський та його внесок у психологію релігії.

7. Психологічна думка після жовтневого перевороту. „Науково-атеїстична” психологія релігії.

8. Психологічна сутність християнського оберігання органів чуттів.

1.Іван Кондорський – автор першої книги з психології релігії

Свої погляди на природу душевних явищ викладає відомий український філософ і психолог, професор Києво-Могилянської академії Г.Кониський (1717 — 1795). Від розвитку анатомії та функціонування живого тіла через визначення душі рослинної, він переходить до опису тілесності, оживленої чуттєвою нерозумною душею, який завершує аналізом тіла, оживленого раціональною душею. Відповідаючи на запитання, що передусім відрізняє одушевлене тіло від неживого, він вдається до кількісного критерію (численні дії душі) й до якісного (тіло саме не може бути причиною дій, такою причиною виступає душа).

Кониський відомий тим, що подає історичний огляд вивчення душі, завершуючи його аналізом тогочасної психологічної традиції поділу душі на вегетативну, чуттєву й раціональну. Крім того, він виділяє та описує й інші різновиди душі, зокрема, «бажальну» й «рухову», зауважуючи, однак, що цей поділ є штучним і що треба мати на увазі єдину душу, що має певні властивості, потенції.

Прогресивною виявилася позиція Кониського щодо визнання активного характеру відображення органами чуття предметного світу. Визнаючи необхідність «згоди» між душею і тілом, він вважає, що головними властивостями раціональної душі є її нематеріальність і безсмертя.

Загальновизнаним серед академіків було, що саме мозок є органом усіх внутрішніх відчуттів, у якому збираються і впорядковуються імпресивні образи. Функція мозку — утворення "загального відчуття", осмислення змісту відчуттів. "Ми не тільки бачимо дерево, а й знаємо, що його бачимо, коли чуємо звук, то знаємо, що чуємо. Самі органи зору чи слуху цих функцій не мають, отже — їх виконує мозок, як орган загального відчуття", — писав Краковський. Дану здатність називали рефлексією, яку вважали властивою лише людині, бо тварина теж бачить дерево, але не знає, що вона його бачить і не здатна розповісти іншим.

Вчення про розум, на відміну від вчення про відчуття, спирається на концепцію "чистої дошки", згідно з якою увесь зміст пізнавальних актів формується в процесі впливу на особу зовнішнього світу. Виступаючи проти платонівської теорії пригадування, академіки використовували дані життєвої практики, фізіологічні уявлення, психологічні факти. Тобто критика здійснювалася шляхом спирання на фактуальні дані, а це свідчить про виникнення наукової методології. Так, Кониський писав: ''Якщо б знання набувалося пригадуванням, то й сліпий був би здатен набувати знання про кольори, а глухий — про звуки".

Опираючись на релігійні традиції, вчені Академії вважали можливим існування розуму незалежно од відчуттів, мозку — від тіла. Це грунтувалося на загальній концепції безсмертя душі.

Раціоналістична методологія спиралася на розробку вчення про активність людини в діяльності. Визнавалося, що людина здатна не тільки пізнавати світ, а й сама може творити речі. Можна продовжити своє життя, пізнавши властивості цілющих трав, вод, предметів. Людина здатна будувати механізми, що можуть розмовляти, рухатися, працювати.

У теорії душі остання розглядалася як упорядник взаємозв'язку матерії та форми, а Бог визнавався головним суб'єктом такого впорядкування.

2. Розвиток психології релігії в 17 ст. Києво-Могилянська академії

Психологія у широкому розумінні як наука про психіку людини своїм корінням сягає передісторичних часів. Кажучи про розвиток психології в нашій країні, необхідно підкреслити, що саме в XVII столітті психологія тут вступає у свою суттєву нову фазу розвитку. Своєрідність цієї фази визначається тим фактом, що психологія стає предметом викладання, творить складову свого спеціального учбового курсу, але не самостійного, а частиною курсу філософії. Місцем викладання психології, тобто систематичного викладання знань про душу, закони та форми психічної діяльності людини служили дві тогочасні “академії” — Києво-Могилянська Колегія, пізніше перетворена в академію, та створена за її зразком Московська слов’яно-греко-латинська академія. Але особливо значну роль у розповсюдженні психологічних знань та розробці відповідних курсів відіграла саме Київська Академія.

Поруч із традиційним академізмом в арістотелівсько-авіценівському дусі (категоріальний аналіз) — велика єдність з життям і при тому життям духовним, відповіді на запитання особистого і суспільного характеру: психологічні поради, медичні рекомендації, зокрема, як поводитись хворій людині у тих або інших ситуаціях тощо. І головне: як пізнати самого себе, а через себе — інших людей, визначити етичне та духовне буття, своє місце у всесвіті. У зв’язку з цим і в етичних творах епохи бароко було найбільше психологічного змісту — розкривався характер людського вчинку, його внутрішні підстави. Це був пафос XVII століття. Про це переконливо свідчить добір етичних текстів лекцій, що їх читали в Києво-Могилянській Академії.

На жаль, до сьогодні наука психології в Києво-Могилянській Академії належно не досліджена. Збереглися наступні рукописи: “Підручник логіки” професора філософії Йосипа Горбацького (1639); “Трактат про душу” професора філософії Інокентія Гізеля (1645–1647); “Трактат про душу” невідомого автора, ймовірно, Йосипа Кроковського (1687); “Психологія, або трактат про душу”, ймовірно, професора філософії Степана Яворського (1693) і “Психологія, або трактат про душу”, ймовірно, професора Інокентія Поповського (1702).

Предмет філософії, в яку було включено психологію, в Києво-Могилянській Академії розуміли як такий, що має відношення до “пізнання речей як вони існують” людським інтелектом. “Як вони є” — ідея, що відображає об’єктивність, децентрованість філософського пізнання на основі причин діючих і конечних, тобто, з чого вони виникли, в чому полягає їх сенс і для якої цілі вони існують, адже речі отримують своє буття не інакше як через свої причини. Це положення стосується й самої психології, яка “до кісток” проймає філософію.

В послідовності викладу матеріалу в енциклопедії філософських дисциплін на перше місце було поставлено трактат про діалектику, або логіку, яка вважалася ворітьми для інших дисциплін. Викладався вступ до логіки, потім розкривали зміст метафізики. Так досягався поступ думки від понять загальних, абстрактних — до конкретних. Після цього викладалася фізика (до якої входила й психологія), а за нею йшли етичні настанови, що мають засади також у психології вчинку.

Перебуваючи в системі філософських дисциплін, психологія стає змістовною, феноменологічною, або, як тепер намагаються її називати, дисципліною есхатологічною, яка тлумачить проблему конечної мети існування людини та світу, й аксіологічною. Однак ці терміни, підкреслюючи важливі сторони філософських дисциплін, ще не дають цілісного уявлення про психологію. Сповнена життєвим змістом, найважливішими проблемами людського буття, вона стає феноменологічною, її поняття розгорнуті в їхній внутрішній необхідності та зв’язку лише тому, що включають свій змістовий бік. Схоластика не допускала цього. В українській психології XVIII ст. її впевнено витісняють із психологічної сфери дослідження, заміщують категоріями значного життєвого змісту. Психологія й філософія, в яких не виявляється розуміння значущості такого змісту, кваліфікуються як “ослячі” дисципліни.

3. Психологія релігії у 19 ст. Внесок Київської Духовної Академії в розвиток психології

У XIX ст. значну роль в розвитку психології на Україні відіграв Київський університет св. Володимира (нині — Т.Г. Шевченка), будучи впродовж всього свого 125-річного існування розсадником психологічних знань.

Викладання психології провадилося тут з самого початку діяльності університету і не припинялося навіть в роки жорсткої реакції проти вільнодумства (1850–1862 рр.), коли філософські дисципліни в університетах були заборонені. Як говорять в своїх спогадах сучасники, психологія серед інших дисциплін користувалася особливою популярністю у студентства того часу, її викладання перебувало в руках таких відомих професорів, як П.С. Авсеньєв, Г.М. Скворцов, О.О. Козлов та С.С. Гогоцький.

П.С. Авсеньєв був один із найученіших людей нашої країни. Він знав досконало єврейську, грецьку, латинську, німецьку, французьку та італійську мови. Богословські, філософські, історичні та природничі науки складали улюблене коло його занять.

В університеті П.С. Авсеньєв читав логіку, історію душі, історію новітньої філософії, моральну філософію в поєднанні з природнім правом і філософію історії. Пізніше лекції о. Авсеньєва увійшли до складу ювілейного видання під заголовком: “Сборник из лекций бывших профессоров Киевской Духовной Академии… изданный Академией по случаю пятидесятилетнего юбилея ее. Киев, 1869 г.” У збірнику надруковано 246 сторінок із лекцій Авсеньєва про досвідну психологію.

В перші роки існування Київського університету особливо плідною була учбова та наукова діяльність О.М. Новицького. Він перший з представників офіціальної університетської психології склав підручник “Руководство к опытной психологии” (1840), в якому основні питання психології викладалися на рівні сучасної науки, а в деяких відношеннях йшли вперед у порівнянні з визнаними в той час її західноєвропейськими представниками. Так, він багато в чому доповнює та виправляє положення в підручнику німецького філософа Фішера, який в той час вважався загальновизнаним авторитетом в цій галузі і за підручником якого спочатку викладав і сам Новицький.

Великою заслугою Новицького було те, що він один з перших почав викладати свої лекції російською мовою, а не латинською, як це було прийнято в той час.

Науково-педагогічна діяльність О.М. Новицького мала позитивний вплив як на поширення психологічних знань, так і на розвиток уявлень про психічні процеси. О.М. Новицький, таким чином, був одним з передових представників того періоду розвитку психології, коли вона тільки-но розпочинала перетворюватися в досвідну дисципліну, все більше виділяючись в самостійну галузь природничо-наукового дослідження.

У 1850 р. в університетах було припинено викладання філософії і залишено тільки викладання курсів досвідної психології та логіки. За наказом Міністерства освіти світські професори філософії діставали якусь іншу роботу або звільнялися.

90-ті роки це вже роки різкої зміни стану психології в Київському університеті. Вони виявились насамперед в тому, що як викладання психології, так і наукова робота все більш відокремлюються від містично-релігійного напряму.

В цей час розвиток та викладання психології в університеті були пов’язані з такими іменами, як: Г.І. Челпанов, І.О. Сикорський, С.А. Ананьїн.

В роки серйозних змін та наступаючого матеріалізму Г.І. Челпанов продовжував залишатися вірним послідовником релігійного світогляду, а тому ревносним захисником дуалістичної психології та ідеалістичної філософії. Так у книзі “Мозг й душа” Челпанов критикує матеріалізм та дає нарис деяких сучасних вчень про душу.

4. К.Ушинський – педагог і психолог. Його внесок у психологію релігії

Аналіз філософсько-педагогічної літератури ІІ пол. ХІХ ст. показує, що ключову роль у поверненні до питань людинознавства в той період відіграли твори і навчально-педагогічна діяльність Костянтина Дмитровича Ушинського. Історично вона припадає на завершення на терені України і Росії романтизму, тобто періоду, коли в Європі суспільство перейшло від добуржуазної до повного панування культури механічного виробництва і торгово-грошових відносин. На наш погляд, заслуга мислителя полягає в тому, що він уже тоді усвідомлював можливі загрози освіті та існуванню людини, що несе панування механічної техніки. Тому предметом своїх досліджень він робить людину, суперечливість її буття та роздвоєність її моральності в ринковому суспільстві.

Звичайно, нині можна по-різному сприймати спадщину К.Ушинського, але в історико-філософському плані його творчість цікава й сьогодні тим, що він був одним із перших науковців кінця 60-х рр. XIX ст., які започаткували вітчизняну філософсько-педагогічну антропологію. Досліджуючи людину, К.Ушинський одночасно розглядав світоглядно-методологічні питання її пізнання та виховання і виклав у зв’язку з цим власний погляд на людинознавчі проблеми. Це і дає нам підстави вважати К.Ушинського одним із фундаторів філософсько-педагогічної антропології, основна увага якої зосереджена на проблемі життя людини як у системі планетарного існування, так і в конкретно-національному суспільстві.

Необхідно зауважити, що доробок мислителя розглядався виключно в контексті педагогіки і психології, тому у свідомості багатьох він і до цього часу залишається педагогом і психологом.

Його вчення про людину та її освіту перегукується з традиційним для української філософії визначенням людини як мікрокосму. Цей мікрокосм конституюється ставленням людини до речей, створеними нею предметами, до суспільного життя, об’єднуючим началом якого є єдність культури та мовне спілкування. Тобто мікрокосмічність властивостей людини забезпечується її всебічним вторгненням у макрокосм. Одночасно К.Ушинський висловлював застереження щодо надмірностей планетарної універсалізації людської діяльності, зокрема індустріального суспільства, тому що воно вносить деструктивні зміни не тільки у світ мінералів, рослин і тварин, а й суттєво модифікує, навіть руйнує основи культури і моральність людини.

5. Значення праць Бл. Августина для психології

Блаженний Августин є одним з небагатьох філософів та діячів Церкви раннього середньовіччя життя якого відоме в багатьох подробицях.

Основний мотив філософії Августина є пошук такого всесвіту, який подолав би контрасти часової дійсності, її дурну подвійність в єдності всезагального миру і спокою. Пошук цей – перш за все процес болісний і важкий; в ньому муки духовного народження нового світу поєднуються з передсмертними стражданнями старого. Щоб стати родоначальником середньовічного світогляду, Августин повинен був в самому собі перебороти язичництво. Він поєднав і вистраждав в собі всі хвороби свого часу, в повному смислі слова ніс на собі хрест свого суспільства.

Читаючи „Сповідь” Августина, відчуваєш, як перед тобою відкривається бездонна глибина суб’єктивної свідомості; але в цій глибині помітна боротьба об’єктивних світових контрастів. В ній розкривається той психологічний процес, який в більшій чи меншій мірі переживають усі, кому віра достається ціною боротьби і зусиль, хто приходить до неї шляхом довгих пошуків і сумнівів. Разом з тим, ця ж „Сповідь” може розглядатися як суб’єктивне відображення тодішнього суспільства, яке розкололося між протилежними полюсами розбещеної чуттєвої природи і аскетичної святості.

Роздвоєння, смерть є всезагальним законом всієї нашої дійсності, всього, що існує в часі. Головний інтерес всієї філософії Августина обертається навколо цього основного питання: як спастись від смерті, як подолати цю дурну подвоєність нашої людської природи? Перед Августином стоїть ідеал цілісної особистості, яка перебуває в стані спокою і миру. Але ідеальна, цілісна особистість є мислимою лише в ідеальному суспільстві, в ідеальному всесвіті, позбавленому самого часу, у світі, в якому все перебуває в єдності і цілісності, в стані внутрішнього миру, спокою і рівноваги.

У світі, де все примарливе і все брехливе, немає нічого об’єктивно-достовірного, істинного. Сама наша свідомість суперечлива. Якщо все в світі, не виключаючи і нас самих, — брехня і протиріччя, якщо немає єдиної в собі істини, то жодне об’єктивне пізнання неможливе. Від дуалістичного песимізму всього лише один крок до скептичного відчаю.

Августин, як і інші християнські письменники, дещо запозичував і з грецької філософської думки. Особливу увагу блаженний філософ приділяв платонічній філософії сутностей, що мало відбиток на його розумінні проблем буття. Не можна заперечувати і впливу неоплатонічних здобутків в сфері психології та онтології на погляди Августина, але при всьому цьому кардинальна відмінність принципів світосприйняття відзначає розбіжність між нехристиянськими філософськими системами і філософією Августина. Для Августина Бог і є найвищим Буттям, Його споглядання – мета всього людського існування. Лише в Богові, Який Сам є і Буття і Сутність, вони в Ньому співпадають, бо Він Сам проста субстанція.

6. Сикорський та його внесок у психологію релігії

Певне значення в розвитку психології в Київському університеті мала діяльність проф. І.О. Сикорського, вихованця медичного факультету університету, що протягом майже 25 років посідав в ньому кафедру психіатрії та нервових хвороб.

Відзначаючись широкими і різноманітними інтересами, І. О. Сикорський поряд із своєю спеціальністю (психіатрія) багато уваги приділяв питанням психології, зокрема дитячої та педагогічної. Йому належить близько 50 праць з загальної психології і понад 20 — з психології дитячого віку.

Особливо цінними для свого часу були праці Сикорського в цій останній галузі. Він перший в світовій науці почав застосовувати експеримент у вивченні дитячої психіки, і його роботи поклали початок систематичному дослідному вивченню дитячої психіки в її розвитку. Такі його праці, як “Душа ребенка”, “Ход умственного й нравственного развития в первые годы жизни”, “Душевное развитие ребенка” та ін., були чи не першими в світовій літературі узагальнюючими нарисами дитячої психології. В інших своїх працях Сикорський висвітлив важливі питання про втому при розумовій роботі у дітей шкільного віку, про розумовий та моральний розвиток учнів в середній школі, про розвиток мови у дітей, про виховання у віці першого дитинства, про порівняльну характеристику розвитку в підлітковому та юнацькому віці, про психологічні основи навчального процесу тощо. Багато приділяв уваги Сикорський дітям розумово відсталим, яким він присвятив чимало своїх праць і для яких заснував у Києві лікарсько-педагогічний інститут для розумово недорозвинених, відсталих та нервових дітей. Сикорський багато зробив для популяризації знань з психології. Йому належать два посібники з психології: “Всеобщая психология с физиогномикой” — для підготовленого читача, і “Начала пcихологии” — для найширших кіл читачів.

Але в різноманітних працях Сикорського уже виявляються певні матеріалістичні тенденції. Так, наприклад, він намагається застосувати до психології еволюційну точку зору.

Хоча в огляді історії вчень про суть душі та її відношення до тіла Сикорський вважає, що дві протилежні концепції матеріалізму і ідеалізму можуть бути об’єднані в гіпотезі “тотожності”, яку найповніше висловив датський психолог Гефдінг. Ця теорія, на думку Сикорського, правильно зближує духовне і тілесне, знищує розрив між ними і показує їх як щось єдине в своїй суті.

Зрозуміло, що погляди Сикорського не можна вважати за безумовно науково-матеріалістичні. Проте, без сумніву, провідною тенденцією, що виступає у всіх психологічних працях Сикорського, є прагнення розглядати психічні явища суто матеріалістично та науково-природничо, спираючись на їх досвідне експериментальне вивчення.

7. Психологічна думка після жовтневого перевороту. „Науково-атеїстична” психологія релігії

В перші роки радянської влади в психологічній науці головна роль належала природничо-науковому напрямку, представники якого проголошували єднання з природничими науками (біологією, фізіологією, еволюційною теорією) і виступали з ідеями розбудови психології як об’єктивної науки. В розвитку цього напрямку важлива роль належить вченню І. Павлова про вищу нервову діяльність. У працях В. Бехтерєва і К. Корнілова визначились риси провідних напрямків психології тих років – рефлексології і реактології.

На І Всеросійському з’їзді з психоневрології (1923 р.) в доповіді К. Корнілова уперше прозвучала вимога щодо застосування марксизму в психології, що стало початком ідеологізованої „перебудови” психологічної науки. Вже на початку 1920-х років психологія стала об’єктом потужного ідеологічного тиску і набула таких рис, котрі неможливо зрозуміти без врахування політичної ситуації, в якій опинились як теоретики, так і практики. Те, що сталося з психологією у 1920 роки, було лише прелюдією подальших репресій.

Перша хвиля репресій вдарила по психологах у 1920 – 1930 роки. Вона супроводжувалась фізичним знищенням багатьох вчених. Великої втрати зазнала, зокрема, психотехніка у зв’язку з арештом Шпільрейна). Апофеозом гонінь стало проголошення педології реакційною лженаукою, а психотехніки – „так званою наукою”. Було проведено жорстоку чистку рядів психологів. Вкорінилось підозріле ставлення до педагогічної і дитячої психології як галузі науки і практики, яка „відроджує педологію”.

Друга хвиля репресій прокотилась в кінці 1940 – на початку 1950 років: боротьба з „безрідним космополітизмом” (виступи проти С. Рубінштейна та інших), спроби витіснити психологію і замінити її в наукових і загальноосвітніх закладах фізіологією вищої нервової діяльності. В результаті протягом 35 років практикувалась своєрідна тактика виживання, яка враховувала систематичний характер репресій і багато в чому визначалась очікуванням нових гонінь. Цим пояснюється демонстративна присяга психологів (як і представників всіх інших суспільних і природничих наук) на вірність марксизму-ленінізму. Разом з цим, психологи прагнули використати в марксистському вченні те, що могло б стати прикриттям конкретних досліджень (головним чином, пов’язаних з вивченням психогносеологічної і психофізичної проблем, зверненням до діалектики психічного розвитку). При цьому використовувались праці багатьох зарубіжних психологів під виглядом їх ідеологічної критики.

8. Психологічна сутність християнського оберігання органів чуттів

Християнська етика аналізує природу, внутрішню структуру моральної свідомості і моральних відносин, досліджує моральні поняття, які виражають моральні норми, принципи, що містять оцінку діяльності людей. Християнська етика закликає шукати найвище добро (благо) не тільки своєю розумовою діяльністю, але й на основі формування духовного світогляду, який відкривається у вічних правдах, об'явлених Богом у Святому Письмі.

Ідеалом християнсько-етичного виховання є чесна особа, яка особливий наголос ставить на пошані гідності людини, що створена на образ і подобу Божу, здатна пізнавати, любити Свого Творця і служити Йому через пізнання інших людей, любов до них і служіння їм. Підставою гідності людини, що носить незатертий образ Божий є відкритість до спілкування з Богом і з своїми ближніми. Людина є втіленим духом і одухотвореним тілом, а її людський дух виражається тілесно. Тіло і душа людини – це не дві дійсності, що відокремлені одна від одної. Тіло – це жива матерія злучена з душею. Тіло, маючи здатність до живлення, руху, відпочинку, розмноження підпадає під закони матерії, тобто зокрема, під закон смерті. Людська душа оживляє тіло, виявляє духовну спроможність абстрактно мислити, творити ідеї, оцінки, міркування, вільно приймати рішення. Вона не зазнає тілесної смерті і не може розкладатися. Душа людини безсмертна, має свій початок з моменту зачаття і відповідає за вчинки особи. Згідно християнського вчення людина отримує тіло через своїх батьків, а душу безпосередньо від Бога. Душа має розум і власну волю. В душі проявляються думки, почуття і бажання. Розум людини шукає найвищої правди – Бога і дороги до добра, уточнюючи закони – правила правильної поведінки. Воля бажає осягнути правду як найвище добро, притримуватися правильної поведінки і етичних законів. Щоб людина жила згідно із своєю природою, розум має вільно і щиро шукати правди, а воля має завжди бажати пропоновану розумом правду як своє добро. Воля людини має завжди поступати за проводом розуму. Людина – це три світи: тілесний, в якому діють інстинкти, чуття; пізнавальний (відчуття); афективний (емоції, зворушення, пристрасті).

Людина з точки зору християнської етики — це щось абсолютно осібне, тобто особа як душа і тіло разом взяті, що інакша своєю сутністю, покликанням, діяльністю, гідністю, з труднощами і призначенням. Термін «особа» включає щось священне, образ Божий, тобто природну подібність до Бога своєю душею та її прикметами: розумом, волею, пам'яттю, здібністю, талантами. Не випадково, що заперечення Бога позбавляє особу її основи. Розуміння особи як подоби Божої полягає в її надприродній подібності до Бога через устремління до досконалості.

Список використаних джерел

1. Москалець, В. П. Психологія релігії: Посібник. — К. : Академвидав, 2004. — 239 с.
2. Психологія: З викладом основ психології релігії /Під ред. Юзефа Макселона. — Львів : Монастир Монахів Студійського Уставу: Вид. відділ "Свічадо", 1998. — 319 с.
3. Чорненький, Я. Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник. — К. : ВД "Професіонал", 2005. — 540, с.