Публічна сфера – єдність економічної, соціокультурної та політичної сфер

1. Роль та значення публічного адміністрування у національній економіці України

Публічне адміністрування реалізується публічними службовцями, які працюють у публічних організаціях і виконують широке коло завдань.

Відповідно до “Концепції реформування публічної адміністрації в Україні” компетенція публічних службовців обмежується виконанням організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій: “публічними службовцями є особи, що обіймають адміністративні посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій” [5]. Наведене визначення не враховує контрольно-наглядових та інших управлінських функцій, а також надання адміністративних і публічних послуг.

Український науковець О.П. Дем’янчук таким чином екстраполює теоретичні засади публічної політики щодо українських реалій: «Україна, як і інші посткомуністичні держави, здійснює перехідний процес до демократичного суспільства майже навпомацки, методом спроб і помилок.

Накопичений за роки перехідного періоду великий досвід вимагає копіткого аналізу передусім з точки зору здійснюваних публічних політик, їх координації між собою та узгодження з загальним спрямуванням національного розвитку. Дедалі очевиднішою стає необхідність  стратегічного планування як засобу координації публічних і державних політик для досягнення їх найвищої ефективності, стимулювання розвитку стосунків між урядовими органами та недержавними організаціями. В умовах обмеженості наявних у розпорядженні уряду ресурсів це дасть змогу легше і скоріше вирішувати як поточні, так і перспективні завдання національного розвитку.

В зв’язку з цим постає принципово інша схема державного управління в Україні та в інших посткомуністичних державах, покликана вдосконалити процес розробки, реалізації та оцінки публічних політик.

Подальша маркетизація економіки все більше має звільнювати штат чисельних міністерств і відомств від суто розпорядчої діяльності, натомість надаючи можливість для аналітичної роботи щодо визначення існуючих проблем, формулювання цілей і розробки послідовних, скоординованих програм розвитку окремих сфер суспільства в вигляді публічних політик. Саме ця ідея була початково закладена в основу адміністративної реформи в Україні, але поступово, на жаль, вона трансформувалася в видозмінений старий підхід з старим відомчим підпорядкуванням і вертикальним управлінням. Брак фахівців з аналізу політики та стратегічного планування, побоювання працівників апарату центральних органів виконавчої влади залишитися без роботи заважають впровадженню нових підходів до управління. Крім того, бракує не лише фахівців, а й навчальних закладів, які готували б їх, а також наукових установ, де здійснювався б аналіз публічних (наразі – державних) політик, задекларованих урядом.

Науковість, послідовність і чіткість аналізу управлінських дій як на замовлення урядових органів, так і в контексті вільного наукового пошуку підвищить життєвість численних програм, планів і політик на всіх рівнях державного управління, а залучення відповідних експертів до їх розробки та оцінювання неодмінно розширить і коло учасників реалізації політик, залучивши до нього великі громад.

2. Соціальні та соціокультурні засади публічного адміністрування

Складність соціально-економічного розвитку та багатогранність сучасного суспільства приводить до того, що виникають як політичні державні органи з адміністративними функціями, так і адміністративні органи з політичними функціями. Як показує сучасна практика управління, не можна провести однозначно визначену межу між політичним і адміністративним рівнем державної влади. Тому для політичного державного органу встановлюється політична відповідальність, яка адекватна його повноваженням і функціям. А для органу державного управління — форми адміністративної відповідальності. [2, с. 18].

Система державного управління, що склалася в Україні, характеризується невизначеністю інституціонального розмежування між політичними та адміністративними функціями. Практика державного управління свідчить, що в Україні ще не сформувався інститут високопрофесійних державних менеджерів, «вільних» від політики, а процеси, які відбуваються у політичній сфері, не сприяють становленню цього інституту. Отже, на порядку денному стоїть завдання визначення оптимальної моделі поєднання в державному управлінні адміністративних і політичних функцій.

Проблема розвитку публічних адміністрацій в Україні є недостатньо дослідженою у зв’язку з тим, що в науковій літературі не відпрацьовано єдиного підходу до трактування сутності публічного адміністрування, у нормативно-правових документах не визначено зміст цього поняття і таких,  що є спорідненими (адміністративна послуга, публічна послуга, публічні функції тощо). Водночас окремі питання є достатньо висвітленими, це стосується реалізації влади, розвитку місцевого самоврядування, взаємодії суб’єкта і об’єкта управління, підвищення якості послуг тощо. Але практика вимагає розробки нових підходів, що базуються на принципах комплексності і системності, використанні світового досвіду, запровадженні напрацювань теорії і практики менеджменту базових структур.

Незважаючи на динамічний розвиток теорії публічного адміністрування, залишається немало відкритих наукових проблем. До них можуть бути віднесені питання: про оптимальне співвідношення централізації та децентралізації; раціональної ієрархії відносин у системі державного адміністрування; розподілу влади між державою і органами самоврядування, ефективності і якості державного управління, світового досвіду, накопиченого теорією і практикою публічного адміністрування, до національних умов розвитку держави.

Діяльність органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування в сучасній Україні має ознаки публічного адміністрування, що пов’язано із зміною характеру відносин з юридичними і фізичними особами у зв’язку з розвитком ринкової економіки та демократизацією суспільства.

Юридично публічні адміністрації в Україні відсутні. Їх легітимізація потребує закріплення в нормативно-правових документах змісту відповідних понять, переліку організацій, установ та підприємств, що здійснюють публічне адміністрування, особливостей їх статусу, повноважень, цілей, форм і методів діяльності тощо.

Поряд із Законом України “Про публічні адміністрації в Україні” доцільно підготувати та ухвалити закони “Про систему виконавчої влади в Україні”, “Про центральні публічні адміністрації”, “Про здійснення територіального адміністрування”, “Про місцеві публічні адміністрації”, а також “Процедурний кодекс діяльності публічних адміністрацій”.

Обмеженість світового досвіду переходу від тоталітарного суспільства до демократичного, оригінальність і складність проблем, що з цим пов’язані, зумовлюють необхідність створення науково-дослідного центру відповідної спрямованості при Кабінеті Міністрів України.

Публічне адміністрування – це цілеспрямована взаємодія публічних адміністрацій з юридичними та фізичними особами з приводу забезпечення реалізації законів та підзаконних актів і виконання частини основних функцій: орієнтуючого планування, що визначає бажані напрямки розвитку, створення правових, економічних та інших умов для реалізації інтересів учасників взаємодії, розподілу праці, кооперування та координування діяльності, моніторинг результатів.

Подальший розвиток публічного адміністрування доцільно спрямовувати у напрямі формування системи цінностей, політик та інституцій, які створюють підґрунтя для взаємодії держави, громадянського суспільства та бізнесу, а також становлення нового публічного менеджменту, що орієнтований на досягнення конкретного результату, з використанням переваг стратегічного управління, адміністративного реінжинірингу, маркетингу тощо.

До раціональних тенденцій зарубіжного досвіду функціонування інституту публічної служби, які доцільно рекомендувати до адаптації в умовах України, належить необхідність розмежування публічної служби і державної (які співвідносяться як ціле і часткове), посилення мотивації службовців, розробку механізмів підвищення мобільності службовців.

У системи розвитку публічного адміністрування одним з важливих питань є не тільки отримання даних, які характеризують соціальний капітал, але і сприяння найбільш ефективному використанню показників цього ресурсу. Подібні потреби вимагають створення на основі Інтернету технологій загальнодержавного інформаційного банку даних, доступного для використання державними службовцями, науковцями та іншими зацікавленими особами.

Ці дії дозволять сприяти більш якісному отриманню інформації щодо розвитку суспільства на місцевому, регіональному та загальнодержавному рівнях, її аналізу та розробки ефективної політики з вирішення проблем розвитку суспільства.

В Україні діє певна система управління якістю адміністративних послуг органів влади. Однак для покращання цієї системи необхідно розробити цілісний комплекс критеріїв, програм щодо забезпечення підтримки даної оцінної системи, прозорі та гнучкі механізми перегляду методів, форм, інструментів та системи управління в цілому і самих результатів діяльності.

Крім того, слід законодавчо затвердити питання надання публічних адміністративних послуг органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, розмежувати відповідальність за надання послуг громадянам між різними рівнями публічної влади і особливо між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування.

У числі інструментів, які можуть використовуватися для нарощування потенціалу публічно-адміністративній діяльності на рівні державних організацій, входять: стратегічне планування з кінцевою метою встановлення і корегування напрямів діяльності; партнерський підхід на основі широкої мережевої взаємодії, створення коаліцій і пропаганди концепції національної відповідальності урядів і місцевих співтовариств; налагодження колективної роботи, у тому числі за рахунок багатогалузевого підходу й управління перетвореннями; адміністративна і бюджетна децентралізація для підвищення підзвітності в контексті розробки політики; гнучке надання високоякісних послуг.

3. Державна політика України як мета і завдання публічного адміністрування та її основні компоненти

Державне управління спрямовано на регулювання політичних, соціальних та економічних процесів у суспільстві. Також під державним управлінням розуміється діяльність органів державної влади та їх посадових осіб щодо реалізації визначеної політики.

Публічна політика – це симбіоз політичної дії, наукової рефлексії та актів мас-медійної комунікації. Вона здійснюється шляхом інтервенції експертів, аналітиків, фахівців у галузі соціальних наук, публіцистів та журналістів у сферу політики. Кожна форма публічної політики спрямована на вирішення відповідної соціальної проблеми і має свою «публіку».

На відміну від адміністративної роботи, яка здійснюється згідно з чинними правилами та нормами (тобто формалізованої діяльності), власне політична (публічна) діяльність пов’язана із завданням установлення нових формальних умов. Тобто «політика» виникає в середовищі, де потрібно приймати нові рішення, які не мають аналогів у минулому. Натомість у процесі буденної адміністративної роботи поточні справи вирішуються відповідно до вже наявних регламентацій, правил і настанов, тоді як «політика» має справу з тими проблемами, які вже неможливо розв’язати за допомогою раніше визначених установлень. Політика спрямована на встановлення нового регламенту адміністративної діяльності, вона «починається тільки там, де ще немає раціоналізації, де ми змушені приймати рішення в ситуації, яка не врегульована розпорядженнями» [6, с. 81].

Головне у творенні політики — це визначення суті проблеми, розв’язання якої потребує втручання державних органів влади.

Прийняттю політичних рішень має передувати публічне обговорення всіх обставин виникнення суспільно значущої проблеми та оптимальних варіантів її розв’язання. Політичне рішення характеризується тим, що суб’єкту публічної політики доводиться обирати найбільш оптимальний варіант із кількох альтернатив. Адміністративна робота в такому контексті є реалізацією прийнятого політичного рішення. Тобто адміністративна діяльність пов’язана з інструментальною складовою здійснення політики і тому повинна бути регламентована відповідними нормами. Адміністративне рішення завжди має справу з чітко окресленим та регламентованим порядком вирішення проблем.

Публічну політику можна представляти як програму дій. Спрямовану на розв’язання певної проблеми чи комплексу проблем, досягнення певної мети.

У сфері публічного адміністрування й аналізу публічної політики основні завдання це:

• сформувати стратегічне бачення проблем суспільного розвитку в межах системи державного управління, яке спрямовано на визначення конкретних механізмів забезпечення суспільної стабільності і передбачає: утвердження єдності та міжнаціональної злагоди в суспільстві; відродження національних духовних цінностей; досягнення сталого розвитку України; суспільно-політичної та соціально-економічної стабільності; зниження рівня соціальної напруги; створення гідного іміджу держави у світовому співтоваристві; розвиток громадянського суспільства в контексті світових глобалізаційних процесів; формування демократичної правової держави;
• забезпечити розвиток міждисциплінарної спрямованості державного управління на основі систематизації філософських, політичних, правових, економічних, соціальних, моральних, етичних, естетичних, релігійних ідей, поглядів, принципів та ідеалів, які відображають інтереси, прагнення і потреби окремих індивідів, різних соціальних груп, нації, держави;
• обґрунтувати та забезпечити реалізацію таких суспільних цінностей, як повний суверенітет особистості, дотримання її конституційних прав і свобод, національного та культурного розвитку;
• визначити сукупність основних державних і суспільних заходів щодо створення умов для формування комплексної системи національно-патріотичного виховання особистості, що буде сприяти забезпеченню умов для збереження і розвитку української державності, національно-культурної ідентичності, консолідації та суспільно-політичної і соціально-економічної стабільності суспільства;
• зорієнтувати розвиток теорії державного управління у напрямі сучасних підходів, концепцій “доброго врядування”, “публічного менеджменту” тощо та ознайомити практичних управлінців із новими тенденціями у сфері демократичного врядування західних країн, використовувати оцінювання та вимірювання демократичності врядування й адміністрування в Україні;
• здійснити на базі системного підходу розкриття, адаптацію та використання загальних і особливих характеристик, якостей, засад європейської моделі управління;
• проаналізувати концептуальні та теоретичні підходи до вивчення процесу євроінтеграції, суті та функціонування ЄС, визначення фундаментальних теоретико-прикладних засад євроінтеграційного процесу як основи європейського управління; дослідити взаємозв’язки між цілями, повноваженнями та компетенціями ЄС як інструментами здійснення євроінтеграційної політики;
• провести чітке розмежування політичних і управлінських механізмів демократичного врядування;
• розробити критерії демократичності функціонування управлінського апарату місцевих адміністрацій;
• забезпечити механізми інституалізації громадянського суспільства як легітимного представника громадянських інтересів;
• підсилити роль демократичного контролю за діяльністю управлінських структур шляхом ширшого залучення громадськості до прийняття управлінських рішень, створення умов відкритості та прозорості;
• адаптувати і застосовувати досвід країн ЄС щодо боротьби з корупцією;
• впровадити в управління гуманістичний менеджмент, замінити суб’єкт-об’єктні взаємини суб’єкт-суб’єктними;
• забезпечити актуалізацію та лобіювання політичного рішення щодо реформування системи охорони здоров’я України і створення нормативно-правової бази відповідно до європейських вимог; ініціювати проведення широкої публічної національної дискусії з формування суспільного консенсусу стосовно сутності та змісту реформи охорони здоров’я і державної політики в цій сфері; посилити роль громадських організацій медичного спрямування у сфері управління охороною здоров’я та процесах її реформування;
• визначити гарантований рівень безплатної медичної допомоги за основними її видами, формами та групами населення (діти і підлітки, інваліди та пенсіонери, вагітні та матері тощо);
• здійснити заходи щодо розвитку ринкових відносин у сфері охорони здоров’я, зокрема децентралізації, автономізації, можливого роздержавлення медичних закладів та створення умов для розвитку приватної медичної діяльності;
• підвищити заробітну плату медикам до належного рівня та розробити принципи і механізми диференційованої стимулюючої оплати праці в галузі, запровадити систему гарантованого забезпечення медичних працівників спецодягом, засобами індивідуального захисту.

До атрибутів публічної політики можна віднести:

• адміністративні повноваження – легітимність прийняття рішень і їх виконання за ієрархією, що забезпечується суспільно визнаними органами управління;
• компетенція;
• впорядкованість та наступність.

Формування і реалізація публічної політики в посткомуністичних державах зосереджується майже виключно в руках вищої виконавчої та до певної міри законодавчої влад. Вони виступають ініціаторами розробки і впровадження публічної політики, залучають і розподіляють необхідні ресурси, координують дотримання інтересів різних секторів економіки і суспільства та самі оцінюють успішність своєї діяльності [7].

Характерні риси публічної політики:

1. Публічність політики – виражає інтереси всієї нації. Для її успіху потрібна добровільна підтримка всіх дійових осіб цієї політики. Реалізація політики – процес, спрямований як по горизонталі, так і по вертикалі. Відсутність горизонтальної складової публічної політики в посткомуністичних країнах суттєво знижує її ефективність і збільшує ризик невдачі, оскільки публічна підтримка реалізації політики та партнерство з дійовими особами поза управлінською вертикаллю замінена на двостороннє спілкування між окремими (переважно державними) агенціями та органами прийняття рішень. Це призводить до обмеження ресурсів та інструментів здійснення, знижує об’єктивну оцінку результатів здійснення політики, підвищує ризик хибності в послідовності виконавчих дій та розподілі ресурсів, закладає помилки в реалізації наступних планів і політик [7].
2. Прозорість політики. Обмеження участі інших дійових осіб у публічній політиці спілкуванням з органами прийняття рішень призводить до фільтрації інформації. Зумисна фільтрація інформації можлива в випадках прагнення органів прийняття рішень подати свою діяльність у вигідному для себе світлі, а ненавмисна може бути пов’язана з відсутністю в інших дійових осіб чіткого бачення всієї політики і небажання витрачати час та ресурси на збір повної інформації [7].
3. Безперервність політики. Будь-яка публічна політика має початок, але не має кінця. Публічна політика є ланкою загального стратегічного плану розвитку нації в цілому чи окремих її складових, реалізація якої здійснюється в межах певної системи, розвивається та трансформується разом з нею. Наявність горизонтальної складової додає певної свободи для трансформування цієї системи, а брак її робить систему мало гнучкою.

Внаслідок цього зміна політичного керівництва держави не рідко призводить до деформації чи руйнування попередньої системи здійснення публічної політики, і відповідно, до призупинення чи викривлення самої публічної політики. Постає необхідність докладання значних зусиль щодо формулювання і реалізації нової публічної політики, спрямованої не лише на розв’язання проблеми, а й на подолання наслідків попередньої публічної політики [7].

4. Залучення та використання ресурсів для реалізації публічної політики. Горизонтальна складова публічної політики автоматично передбачає залучення ресурсів усіх дійових осіб, зацікавлених у результатах політики. Брак горизонтальної складової змушує органи прийняття рішень обмежуватися лише доступними для державних органів управління ресурсами або зважуватись на різну конфіскацію ресурсів, втрачаючи партнерів реалізації публічної політики [7].

Українськими прикладами реалізації державної політики замість публічної внаслідок обмеження системи здійснення політики лише її вертикальною складовою є: політика приватизації; недолуга соціальна політика; реформування системи освіти тощо.

Отже, політика й управління є взаємозалежними суспільними сферами, які об’єднує загальна природа походження, що пов’язана із феноменом влади. Ці сфери впродовж історичного розвитку співвідносилися по-різному, але їх завжди об’єднувало уявлення про владу як про організовану силу, яка спрямована на врегулювання соціальних, економічних та особистих відносин.

 

Контрольні запитання:

1. Розкрийте зміст поняття публічного управління
2. Порівняйте терміни “державне управління” та “публічне управління”.
3. Визначте основні чинники, що вплинули на появу публічного адміністрування
4. Назвіть особливості еволюції моделі управління в державному секторі.
5. Обґрунтуйте необхідність впровадження у науковий обіг поняття “публічне управління”.
6. Визначте атрибутивні та функціональні особливості публічної сфери в Україні.
7. Охарактеризуйте ключові ознаки публічної сфери.
8. Які функції виконує публічна сфера у взаємодії влади і суспільства?
9. Які проблеми реформування урядування і публічної політики на сучасному етапі розвитку України?
10. Які причини невдач реформування адміністративної системи?
11. Визначте пріоритетні шляхи гармонізації публічної політики та державного управління.

 

Тести

1) Конституцією України визначені положення, яких мають дотримуватися державні службовці (визначте одну правильну відповідь):

1. Персональна відповідальність за виконання службових обов’язків і дисципліни.
2. Право на звернення до органів державної влади.
3. Пріоритет прав людини і громадянина.
4. Професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі.

 

2) Державна служба, відповідно до Закону України «Про державну службу», це професійна діяльність щодо практичного виконання завдань і функцій держави осіб (визначте одну правильну відповідь):

1. На посадах в органах державної влади, державних підприємствах, установах та організаціях.
2. Які є посадовими особами в структурі державних організацій.
3. Які займають посади в державних органах та їх апараті.
4. Які є посадовими особами в органах державної влади та місцевого самоврядування.

 

3) Особа набуває юридичного статусу державного службовця відповідно до Закону України «Про державну службу» з моменту (визначте одну правильну відповідь):

1. Прийняття особою Присяги державного службовця відповідно до ст. 17 Закону.
2. Присвоєння посадовій особі рангу державного службовця відповідно до ст. 26 Закону.
3. Прийняття на посаду, стаж роботи на якій зараховується до стажу державної служби відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 03.05.1994 №283.
4. Прийняття на посаду, віднесену до відповідної категорії посад державних службовців.

 

4) Відповідно до Закону України «Про державну службу» до основних принципів державної служби належить (визначте одну правильну відповідь):

1. Дотримання прав і законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування.
2. Рівний допуск громадян України до державної служби.
3. Виконання державними службовцями функцій тільки в межах компетенції органу, де вони працюють.
4. Дотримання посадовими особами Конституції та законів України, чинних в Україні міжнародно-правових норм.

 

5) Право на державну службу (в державній службі зайнятості) мають громадяни України, які (вкажіть одну правильну відповідь):

1. Одержали відповідну освіту і професійну підготовку, визнані дієздатними та пройшли конкурсний відбір.
2. Одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір.
3. Визнані дієздатними, не мають судимості і у разі прийняття на службу не будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами.
4. Пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір та прийняли Присягу державного службовця.

 

6) У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець (визначте одну правильну відповідь):

1. Має право відмовитись виконувати доручення і подати у відставку або звільнитися з посади.
2. Має право вимагати проведення службового розслідування.
3. Зобов’язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні – повідомити вищу за посадою особу.
4. Зобов’язаний виконати доручення і повідомити про це вищу за посадою особу.

 

7) Обмеження, пов’язані з проходженням державної служби відповідно до ст.16 Закону України «Про державну службу», не забороняють державним службовцям (визначте правильну відповідь):

1. Відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачене правовими актами.
2. Брати участь у страйках.
3. Займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб.
4. Працювати в неробочий час за сумісництвом.

 

8) Державному службовцю, який мав найвищий ранг у відповідній категорії посад, за сумлінну працю при виході на пенсію було присвоєно       10 ранг державного службовця. Відповідно його посада належала до (вкажіть правильну відповідь):

1. Четвертої категорії посад державних службовців.
2. П’ятої категорії посад державних службовців.
3. Шостої категорії посад державних службовців.
4. Сьомої категорії посад державних службовців.

 

9) Яка з наведених причин не може бути підставою для відставки державного службовця (визначте одну правильну відповідь)?

1. Ініціатива органу державної влади, в якому працює державний службовець.
2. Принципова незгода державного службовця з рішенням державного органу чи посадової особи.
3. Етичні перешкоди для перебування державного службовця на державній службі.
4. Стан здоров’я, що перешкоджає  державному службовцю виконувати службові повноваження.

 

10) Який із перелічених сучасних інструментів реформування державних інституцій дозволяє проводити оцінювання державного сектору, системи урядування західними експертами (вкажіть одну правильну відповідь)?

1. Інструмент інституційної розбудови
2. Інструмент зовнішньої допомоги
3. Інструмент інституційного будівництва
4. Система управління якістю за міжнародними стандартами ISO 9001:2000

Ключі до тестів:

1- 3

2- 3

3- 1

4- 4

5- 3

6- 1

7- 1

8- 2

9- 2

10- 1

Список використаної літератури

1. Авер’янов В. Б., Дерець В. А., Ославський М. І., Писаренко Г. М., Пухтецька А. А.. Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / В.Б. Авер’янов (заг.ред.). — К. : Юстиніан, 2007. — 288c.
2. Андрушко В. Державне управління, державна служба і місцеве самоврядування: Посібник для навч. закл. системи підгот. та підвищ. кваліфікації держ. службовців, керівників держ. підприємств, установ, організацій / Хмельницький ін-т регіонального управління та права / О. Оболенський (ред.) — Хмельницький : Поділля, 2006. — 567с.
3. Баришніков В. Державне управління та державна служба: Навч. посібник / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України / Микола Васильович Туленков (заг.ред.). — К. : ІПК ДСЗУ, 2003. — 322с.
4. Власюк О. С., Дерюгіна Т. В., Запатріна І. В., Кишко О. В., Ковальова Т. І.. Державне управління: плани і проекти економічного розвитку / Інститут соціально-економічних стратегій / О.Ю. Кучеренко (заг.ред.), І.В. Запатріна (заг.ред.). — К. : ВІП, 2006. — 624с.
5. Голікова Т. Державне управління територіальним економічним розвитком: теорія і практика: монографія / Національна академія держ. управління при Президентові України. — К. : НАДУ, 2007. — 296с.
6. Дем’янчук О. Державна політика і державне управління: монографія / Національний ун-т «Києво- Могилянська академія». Факультет соціальних наук і соціальних технологій. Кафедра політології. — К. : Факт, 2008. — 272с.