Реформи податків
Категорія (предмет): Податки, податкова система1. Суть податкового реформування в Україні: основні напрями і механізми реалізації.
2. Форми і види державного кредиту.
3. Проблеми формування доходів бюджету.
Список використаної літератури.
1. Суть податкового реформування в Україні: основні напрями і механізми реалізації
За роки незалежності в Україні сформовано податкову систему, що за своїм складом та структурою в цілому є подібною до податкових систем розвинутих європейських країн. Закони, якими регулюється справляння більшості податків, розроблено з урахуванням норм європейського податкового законодавства. Водночас податкова система України будується з урахуванням податкових аспектів ГАТТ/СОТТ та інших міжнародних економічних організацій. На відміну від країн ЄС податкова система України не стала інструментом підвищення конкурентоспроможності держави, не сприяла зростанню економічної активності суб’єктів господарювання. Існуюча система формування державних доходів віддзеркалює недосконалість та суперечності перехідної економіки, та сформована в умовах високих соціальних зобов’язань держави і тому має переважно фіскальний характер. Ринкове реформування економіки супроводжувалось неодноразовими намаганнями удосконалити податкову систему. Як правило, такі спроби обмежувались запровадженням окремих законодавчих актів та були не достатньо адекватними стану економіки, що характеризується структурними диспропорціями, суттєвими обсягами тіньових оборотів, платіжною кризою.
Основним напрямом реформування податкової системи України, починаючи з 1995 р., є зниження податкового навантаження на економіку. Внаслідок послідовних кроків, спрямованих на вирішення цього завдання знижено ставки основних податків – ПДВ з 28 до 20% , податку на прибуток підприємств з 30 до 25%, а також запроваджено плоску шкалу оподаткування доходів громадян за ставкою 15% (з 1.01.2004 р. до 31.12.2006 р. – 13%) і зменшено нарахування на фонд заробітної плати до соціальних фондів. У деяких країнах ЄС також здійснено перехід до пропорційного оподаткування доходів громадян, однак за значно вищою ставкою, зокрема, в Естонії – 24%, в Латвії – 25%, Литві – 33%, Словаччині – 19%. В результаті ставка, за якою справляється податок з доходів фізичних осіб в Україні, знаходиться на рівні значно нижчому, ніж у країнах – членах ЄС.
Також в Україні існують найнижчі ставки акцизного збору, зокрема у Франції, Великобританії, Португалії, Німеччині та Мальті акцизний збір на тютюнові вироби становить понад 60% в ціні товару, тоді як в Україні – 15-21%.
Ставка податку на прибуток підприємств є нижчою, ніж у розвинутих країнах – членах ЄС (в середньому 30,1%), але вищою, ніж у країнах – нових членах ЄС (в середньому 20,6%). Ставка ПДВ перевищує середній рівень, як розвинутих країн ( 19,7%), так і країн – нових членів ЄС (19,0%).
Податкова система в Україні має й інші особливості порівняно з податковими системами європейських країн.
В країнах ЄС спрощені системи оподаткування суб’єктів малого підприємництва не використовуються. Натомість набули поширення інші форми державної підтримки цього типу підприємств:
— звільнення деяких видів підприємств від необхідності ведення звітності про результати господарської діяльності та запровадження спрощеної системи бухгалтерського обліку і звітності;
— запровадження спеціальних режимів оподаткування податком на додану вартість окремих підприємств (передусім фермерських господарств і сільськогосподарських кооперативів);
— використання податків на оціночний дохід і мінімальних податків[9, c. 218-219].
Враховуючи такі тенденції, Урядом прийнято рішення щодо істотного зниження рівня податкового навантаження на економіку та перегляду співвідношення діючих податкових регуляторів.
Недоліки податкової системи України
Незважаючи на численні зміни, що перманентно вносяться до податкового законодавства і спрямовані на вдосконалення податкової системи України, вона не позбавлена серйозних недоліків:
1. Податкова система характеризується, передусім, фіскальною спрямованістю, що є лейтмотивом більшості змін до податкового законодавства. Водночас її регулююча функція не зорієнтована на стале економічне зростання. Високе податкове навантаження на виробництво та низьке навантаження на природні ресурси робить її несприятливою для розвитку економіки. Це не сприяє також покращенню позиції країни в податковій конкуренції, особливо виходячи з тих змін, що відбуваються в податкових системах постсоціалістичних країн-нових членів ЄС, де в процесі податкових реформ вдалося знизити податкове навантаження на капітал, так що в 2003 р. в Литві, Естонії та Словаччині він оподатковувався нижчими середніми ефективними ставками, ніж праця та споживання.
2. Нормативно-правова база оподаткування в Україні є складною неоднорідною та нестабільною, а окремі законодавчі норми – недостатньо узгодженими, а інколи й суперечливими. Крім законів, питання оподаткування й досі регулюються декретами Кабінету міністрів України, указами Президента України. Внаслідок наявності у законодавчих актах норм непрямої дії значна кількість питань у сфері оподаткування регулюється підзаконними актами. Така строкатість правової бази може бути виправданою на початкових етапах формування податкової системи, однак не є прийнятною на даному етапі розвитку економіки.
Чимало норм мають неоднозначне тлумачення при їх застосуванні, що негативно позначається на діяльності підприємницьких структур, знижує привабливість національної економіки для іноземних інвесторів.
Принциповим недоліком податкового законодавства є існування економічно необґрунтованих розбіжностей в підходах до визнання та оцінки доходів і витрат для визначення об’єкту оподаткування податком на прибуток і ПДВ та нормативно – правовою базою бухгалтерського обліку в частині розрахунку фінансового результату, що унеможливлює складання декларації про прибуток підприємств за даними бухгалтерського обліку.
3. Застосування в Україні спрощеного режиму оподаткування суб’єктів малого підприємництва поряд з позитивними наслідками (активізація підприємницької діяльності, створення нових робочих місць, стимулювання раціонального використання ресурсів, зменшення витрат на адміністрування податків) породило низку проблем:
— викривлення мотивації підприємницької діяльності, зокрема, незацікавленість суб'єктів господарювання у зміні свого статусу як суб’єктів, які мають право використовувати спрощені системи оподаткування, що гальмує їх розвиток та зростання обсягів діяльності, призводить до дроблення деяких середніх підприємств;
— створення умов для побудови схем уникнення оподаткування внаслідок нечіткого законодавчого регулювання спрощеної системи оподаткування;
— використання суб’єктів малого підприємництва, що застосовують спеціальний режим оподаткування, у схемах мінімізації податкових зобов’язань підприємств, які працюють у загальному режимі оподаткування.
4. Податкова система України є дорогою в адмініструванні. Витрати на адміністрування окремих податків є значними порівняно із доходами бюджету, що забезпечуються за рахунок їх справляння.
5. Діяльність Міністерства фінансів України, Державної податкової служби України, Державної митної служби України щодо реалізації державної податкової політики, збирання податків і зборів (обов’язкових платежів), їх акумуляції в державному і місцевих бюджетах є недостатньо узгодженою та ефективною внаслідок недосконалого правового регулювання їх взаємовідносин, відсутності цілісного інформаційного простору.
6. Система митно-тарифного регулювання не дозволяє оперативно реагувати на зміни кон’юнктури світових ринків, а також торговельних режимів в інших країнах та структури економіки в Україні.
7. Недостатньо врегульовано питання оподаткування доходів від інтелектуальної власності та незалежної професійної діяльності, що призводить до втрати об’єкта (бази) оподаткування в частині податку з доходів фізичних осіб.
8. Недосконалою є система формування коштів соціального призначення, що базується на досить високих ставках внесків та характеризується нераціональною структурою джерел фінансування (основний фінансовий тягар несуть роботодавці, а найманими робітниками фінансується значно менша частка загальних надходжень). Існування чотирьох автономних фондів соціального страхування та диференційованих платежів до кожного з них призводить до значного збільшення витрат на адміністрування внесків, порівняно з консолідованим варіантом їх сплати (єдиний соціальний внесок)[11, c. 152-155].
Крім зазначених недоліків існують недоліки системного характеру, породжені чинниками, що знаходяться за межами податкової системи. Серед них:
1) податкова заборгованість платників перед бюджетами та державними цільовими фондами.
Ця проблема породжена низкою причин:
— відсутністю ефективних механізмів, що забезпечують відповідальність суб’єктів господарювання за виконання своїх фінансових зобов’язань;
— недосконалою системою списання та реструктуризації податкової заборгованості підприємств перед бюджетом;
— проведенням взаємозаліків, які роблять невигідною своєчасну і в повному обсязі сплату податків;
— проблемами окремих галузей (паливно-енергетичний комплекс), які є найбільшими боржниками бюджету, зокрема, в частині регулювання державою цін на енергоносії;
2) бюджетна заборгованість з відшкодування ПДВ.
Основними причинами, що ускладнюють виконання державою зобов’язань перед платниками ПДВ є:
— пред’явлення необґрунтованих вимог на відшкодування ПДВ та заниження сум податкових зобов’язань;
— виконання прогнозних показників надходжень ПДВ до державного бюджету за рахунок неповернення платникам переплачених сум податку;
— недоліки законодавчих норм, якими регулюється процедура відшкодування;
3) значні ухилення від оподаткування.
Ця проблема є однією з найгостріших в Україні та таких, що вирізняє її з-поміж більшості європейських країн.
На масштаби ухилення від сплати податків впливає, крім рівня податкових ставок, викривлення умов конкурентної боротьби внаслідок нерівномірного розподілу податкового навантаження; порушення принципу рівності платників перед законом; складність і недосконалість законодавства, що регулює підприємницьку діяльність, у т.ч. податкового; загальне недотримання норм законів, неефективність державної бюджетної політики.
4) нерівномірний розподіл податкового навантаження, в результаті чого найбільше податкове навантаження несуть законослухняні платники, позбавлені податкових пільг[10, c. 159-162].
Реформування податкової системи України має здійснюватись за такими принципами:
— добровільність сплати податків і зборів (обов’язкових платежів);
— рівність, недопущення будь-яких проявів дискримінації – забезпечення однакового підходу до суб’єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи нерезидентів) при визначенні прав та обов’язків щодо сплати податків, зборів (обов’язкових платежів);
— стабільність, забезпечення незмінності переліків податків, зборів (обов’язкових платежів) та їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;
— стимулювання підприємницької діяльності та інвестиційно-інноваційної активності;
— справедливість – забезпечення підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обґрунтованих соціальних пільг та привілеїв.
Напрями реформування податкової системи України
1. Створення умов для формування сприятливого інституційного середовища оподаткування шляхом:
— забезпечення детальної законодавчої регламентації всіх аспектів податкових правовідносин з метою запобігання вирішенню спірних питань на розсуд контролюючих органів;
— забезпечення встановлення остаточного переліку прав, обов’язків і відповідальності як платників, так і контролюючих органів, з метою запобігання розширенню функцій і прав однієї сторони та обмеженню другої;
— формування податкових правовідносин між суб’єктами господарської діяльності і державою на засадах забезпечення рівних умов господарювання для суб’єктів різних форм власності, організаційно-правових форм і видів економічної діяльності.
2. Внесення змін до структури системи оподаткування:
— скасування неефективних (затратних) податків і зборів;
— запровадження податку на нерухоме майно;
— поширення рентних платежів не лише на видобуток нафти та газу, а й інших корисних копалин;
— зміщення податкового навантаження в бік непрямих податків та ресурсних платежів;
— поступове зменшення частки податку на прибуток підприємств та зростання частки податку з доходів фізичних осіб в структурі податкових надходжень;
— зростання частки місцевих податків і зборів в структурі доходів місцевих бюджетів.
3. Напрями реформування окремих податків і зборів (обов’язкових платежів):
3.1. Податок на прибуток підприємств
— усунення економічно необґрунтованих розбіжностей між нормами Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” і положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку щодо визнання і оцінки доходів та витрат з метою створення умов для складання декларації про прибуток за даними бухгалтерського обліку;
— реформування оподаткування прибутку підприємств фінансового сектору економіки (2008 р.);
— розповсюдження загальної системи оподаткування прибутку на всіх суб’єктів господарювання ( з 2010 р.) ;
— звільнення емісійного доходу від оподаткування при здійсненні емітентом первинного розміщення цінних паперів;
— поетапне зниження ставки податку до 22 відсотків у 2010 році , із зменшенням її у наступних роках (починаючи з 2012 р.) — до 20 відсотків;
— забезпечення стимулюючої ролі податкової амортизації в оновленні основних фондів шляхом використання принципу “прискореної амортизації” для виробничих активів при запровадженні новітніх енергозберігаючих та інших інноваційних технологій;
— запровадження з 2007 року інвестиційного податкового кредиту з податку на прибуток підприємств для суб’єктів господарювання, які реалізують на територіях спеціальних (вільних) економічних зон та територіях пріоритетного розвитку інвестиційні проекти;
— стимулювання інвестиційної діяльності шляхом запровадження інвестиційно-інноваційного податкового кредиту з податку на прибуток підприємств для всіх суб'єктів господарювання, що здійснюють кваліфіковані інвестиції інноваційного спрямування (зменшення податкових зобов'язань з податку на прибуток в обсязі, еквівалентному частці витрат поточного податкового періоду, що були спрямовані на фінансування інноваційних та інвестиційних проектів, 2014р.).
3.2. Податок з доходів фізичних осіб
— реалізація принципів прибуткового оподаткування, властивого соціальним державам;
— розширення бази оподаткування за рахунок стягнення податку з усіх видів доходів, у тому числі пасивних, крім цільових, що виплачуються з державних цільових фондів, створених відповідно до закону, або отриманих як компенсація, відшкодування певного роду втрат;
— запровадження заявочного принципу реєстрації самозайнятих осіб-платників податку в податкових органах (спрощення процедури реєстрації);
— застосування непрямих методів для визначення об‘єкту оподаткування (відповідність витрат доходам).
— удосконалення системи оподаткування пасивних доходів з метою стимулювання інвестиційної діяльності.
3.3. Податок на додану вартість
— створення необхідних передумов для запровадження податкової звітності в розрізі контрагентів в електронному вигляді;
— застосування „0” ставки податку виключно при здійсненні експортних операцій;
— забезпечення бюджетного відшкодування ПДВ за результатами двох звітних періодів платникам податку, що:
• здійснюють систематичні поставки на експорт;
• мають значні інвестиційні витрати;
• здійснюють діяльність, пов'язану із сезонними закупками товарів.
При проведенні інших господарських операцій ПДВ відшкодовується у разі, якщо ці суми не погашені податковими зобов'язаннями протягом шести звітних періодів.
— запровадження спеціального режиму оподаткування сільськогосподарських підприємств.
— поетапне зниження ставки ПДВ до 18%.
3.4. Акцизний збір
— поступове наближення порядку оподаткування акцизним збором до стандартів ЄС, а також приведення його у відповідність до вимог СОТ;
— приведення вартості ліценцій до рівня компенсації наданих державою послуг;
— формування ефективної системи акцизних податків з використанням економічно обґрунтованого рівня і структури ставок;
— поступове підвищення частки акцизу в ціні реалізованих підакцизних товарів шляхом підвищення ставок акцизного збору на лікеро-горілчані, тютюнові вироби та ін.;
— підвищення рівня акцизного збору в дохідній частині бюджету та посилення його регулюючої ролі;
— збільшення адвалорної складової в структурі акцизного збору;
— поступове поширення адвалорної складової при визначенні податкових зобов’язань на окремі групи підакцизних товарів;
— поступове запровадження акцизних складів для окремих видів товарів;
— запровадження єдиної європейської валюти при визначенні розміру ставок акцизного збору, у разі вступу до Європейського Союзу.
3.5. Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів
— диференціація ставок податку в залежності від типу транспортного засобу, терміну його експлуатації, встановлення ставок у частинах мінімальної заробітної плати;
— перегляд системи пільгового оподаткування шляхом скасування пільг для юридичних осіб з одночасним наданням преференцій виключно для незахищених верств населення та пенсіонерів.
3.6. Природно-ресурсні платежі
— поступовий перехід до нової системи природно-ресурсних платежів, що базуватиметься на принципах рентного доходу, поширення рентних принципів на всі види природних ресурсів;
— створення регуляторного механізму, що дасть можливість формувати доходи держави та стимулювати раціональне використання, охорону та повноцінне відтворення природно-ресурсного потенціалу держави[3, c. 126-129].
2. Форми і види державного кредиту
Специфічним різновидом кредитних відносин є державний кредит, коли позичальником є держава, а кредиторами — юридичні та фізичні особи. У сфері міжнародного кредиту держава може бути як позичальником, так і кредитором.
Основним призначенням державного кредиту є мобілізація грошових коштів (позичкових капіталів) для фінансування державних витрат, особливо коли державний бюджет є дефіцитним. Для кредиторів державний кредит є формою заощадження або інвестування коштів у цінні папери, що дає їм додатковий гарантований дохід.
Державний кредит здійснюється через державні позики, які реалізуються (в основному) фінансово-кредитними установами серед юридичних та фізичних осіб.
Державні позики поділяються:
1) залежно від того, хто є позичальником (центральні чи місцеві органи влади):
- на централізовані (позичальником є уряд або вповноважене ним міністерство фінансів);
- децентралізовані (позичальниками є місцеві органи влади);
2) залежно від місця одержання кредиту:
- на внутрішні (розміщуються в середині країни);
- зовнішні (надаються МВФ, МБРР та іншими міжнародними і державними кредитними установами США, Німеччини, Канади та інших країн);
3) залежно від строку погашення:
- на короткострокові (до одного року);
- середньострокові (понад 5 років);
4) залежно від порядку оформлення кредитних відносин:
- на облігаційні (передбачають розміщення державних облігацій);
- безоблігаційні (розміщуються під скарбницькі зобов'язання або передбачають пряме кредитування центральним банком державного бюджету).
Державні позики реалізуються розміщенням державних цінних паперів: облігацій, скарбницьких зобов'язань, ощадних сертифікатів. Державні цінні папери можуть випускати як центральний уряд, так і місцеві органи влади на підставі спеціального рішення, в якому визначається емітент, умови випуску, порядок розміщення цінних паперів та порядок погашення боргових зобов'язань (державного боргу).
В окремих випадках, коли має місце хронічне збільшення державного боргу, держава може вдатись до конверсії позик — зміни раніше встановлених умов державних позик (процента, терміну погашення, валюти позики) на нові. Конверсія державних позик може бути: добровільною, коли власник облігації має право не погодитись на нові умови позики та забрати суму позики назад; примусовою, коли старі позики обмінюються на нові без урахування бажань кредитора; факультативною, коли кредитор може частково погодитись зі зміною умов позики[5, c. 171-173].
В Україні державний кредит, як правило, спрямовується на покриття бюджетного дефіциту, який хронічно зростає внаслідок розладу економіки та постійного спаду виробництва. До 1996 р. в Україні дефіцит державного бюджету перевищував допустимі межі (5-8 процентів від обсягу ВВП) і покривався переважно за рахунок прямих кредитів Національного банку, тобто емісії грошей, що призводило до зростання темпів інфляції. 1995 р. уряд України змінив політику щодо вибору джерел покриття дефіциту бюджету, розпочавши емісію облігацій внутрішньої державної позики. Надалі передбачено покривати дефіцит державного бюджету виключно за рахунок внутрішніх та зовнішніх державних позик, тобто користуватися тільки ринковими методами формування й регулювання державного боргу[2, c. 134].
3. Проблеми формування доходів бюджету
Базою для формування доходів державного бюджету України виступають фінансові ресурси країни. Фонди фінансових ресурсів є об'єктивно необхідною умовою здійснення процесу розширеного відтворення на всіх його стадіях і у всіх формах. Джерелом фінансових ресурсів є валовий внутрішній продукт.
Створення й використання фінансових ресурсів одночасно передбачає їхній рух. При переміщенні фінансові ресурси відокремлюються від матеріальних цінностей. Проте рухові матеріальних цінностей завжди передує рух фінансових ресурсів.
Фінансові ресурси — це грошові фонди, які створюються в процесі розподілу, перерозподілу й використання валового внутрішнього продукту, що створюється упродовж певного часу в державі. Фінансові ресурси держави включають ті з них, що перебувають у розпорядженні органів державного управління, всіх видів і форм підприємницьких структур і населення. У розпорядженні держави перебувають ресурси бюджетної системи й різних видів централізованих та децентралізованих фондів, а також державних страхових органів, державних кредитних установ). Інша частина фінансових ресурсів у держави знаходиться в розпорядженні господарських підприємств, установ і організацій різних форм власності та видів діяльності. Третя частина — у розпорядженні населення в формі вкладів, заощаджень і депозитів у банківській системі та в інших фінансових установах.
З трансформацією вартості валового внутрішнього продукту у відповідні фонди фінансових ресурсів фінанси починають впливати на процес розширеного відтворення й працювати як складова економічного механізму. Усе це зумовлює актуальність розгляду суті й складу фінансових ресурсів, їхньої специфіки у відтворювальному процесі.
Фінансові ресурси є матеріальними носіями фінансових відносин, що дає змогу виокремити фінанси із сукупності інших економічних категорій, жодна з яких не характеризується матеріальним носієм. Ця особливість характерна для фінансів будь-якої економічної системи, проте в кожній із них застосовуються різні форми й методи створення та використання фінансових ресурсів.
Тому введення в науковий обіг поняття „фінансові ресурси” дає змогу точніше визначити об'єкт фінансового прогнозування й балансових розрахунків, а за його допомогою обґрунтувати форми й методи впливу фінансів на увесь відтворювальний процес. Тут можна виявити таку взаємозумовлену залежність: фінанси як сукупність економічних відносин знаходять своє безпосереднє вираження в фінансових ресурсах, формою руху яких є фонди. Отже, процес створення й використання фондів фінансових ресурсів є об'єктом фінансового прогнозування та балансових розрахунків і наукових досліджень[7, c. 158-159].
Місце і роль фінансових ресурсів у розширеному відтворенні можна чітко визначити лише тоді, коли матимемо їхнє теоретичне обґрунтування як економічної категорії. В економічній літературі й досі немає єдиної думки щодо визначення фінансових ресурсів, їхнього змісту, методів впливу на ефективність господарювання.
На нашу думку, для науково обґрунтованого визначення поняття фінансових ресурсів треба чітко визначити ті критерії, яким воно повинно відповідати. До них належать джерела створення, форми виявлення, цільове призначення.
З огляду на це фінансові ресурси — це грошові накопичення і доходи, що створюються в процесі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту й зосереджуються у відповідних фондах для забезпечення безперервності розширеного відтворення та задоволення інших суспільних потреб.
Наведене вище визначення фінансових ресурсів дає змогу пов'язати їхній обсяг і склад із вартісною структурою валового внутрішнього продукту й закладає основу для забезпечення єдності прогнозування динаміки валового внутрішнього продукту й фінансових ресурсів. Це дає змогу активніше використовувати фінанси як інструмент господарського механізму для впливу на всі елементи структури процесу виробництва. У цьому визначенні виражена економічна основа й зв'язок фінансових ресурсів з відтворювальними процесами, що, в свою чергу, дає змогу визначити їхній склад і структуру.
При формуванні доходної частини державного бюджету України необхідно дотримуватися принципів бюджетної системи, які визначені ст. 7 БК. Деякі з цих принципів поки що реалізується недостатньо ефективно.
Найважче, як свідчить практика, забезпечити принцип збалансованості бюджету, згідно з яким повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період. Цей принцип не був дотриманий при прийнятті Закону України про Державний бюджет України на 2002 рік. Не вдалось його дотримати і при прийнятті Закону України Про Державний бюджет України на 2003, 2004, 2005 та 2006 роки. Приймаючи Закон, Верховна Рада України, за поданням Бюджетного комітету, доходну частину Державного бюджету «пристосовувала» під видаткову частину бюджету. Непомірно збільшуючи видатки Державного бюджету, Верховна Рада України у Законі про Державний бюджет на 2003-2005 рр. набагато збільшила доходну частину Державного бюджету порівняно з обсягами, поданими до Верховної Ради Кабінетом Міністрів України у своєму проекті[1, c. 94-96].
Однією з головних проблем щодо наповнення Державного бюджету в Україні є необхідність кардинальної реформи системи пільг, які надаються платникам податків та платежів. Розвинена система пільгового оподаткування та протекціоністська політика держави щодо окремих галузей економіки призвела до того, що загальний обсяг пільг з оподаткування у 2004 — 2006 рр. сягнув 71,3 та 85,1 мільярди гривень відповідно, що співставно, практично, з 95-ма відсотками доходів бюджетів України.
Податок на додану вартість втратив основну роль джерела доходів бюджету і фактично використовується як інструмент регулювання виконання Державного бюджету. Залишок невідшкодованих сум за цим податком на перше січня 2006 року сягнув 6,4 мільярда гривень, прострочена бюджетна заборгованість 1,8 мільярдів гривень Там же.
Податок на додану вартість є найбільш криміналізованим видом податку, за яким скоєно, за даними Державної податкової адміністрації, більше 50 відсотків злочинів у податковій сфері, в основному при експортно-імпортних операціях платників податку. Очевидно, найкращим за цієї ситуації було б запровадження іншого, зрозумілого і простого, адміністрування податку. Таким міг би бути, наприклад, податок з продажу.
Враховуючи, що обсяг роздрібного товарообігу на 2007 рік прогнозується на рівні 55,5 мільярда гривень, запровадження цього податку у розмірі 10 відсотків ціни забезпечило б надходження до бюджету майже 6 мільярдів гривень, що дорівнює надходженню податку на додану вартість. До того ж це призвело б до позитивного соціального ефекту через зниження цін на 10 відсотків та зменшення рівня криміналізації бюджетної сфери.
Таким чином, можна констатувати, що проблема наповнення доходної частини Державного бюджету України на сьогодення є однією з найбільш гострих.
Щодо порівняння бюджетних показників у міжнародному форматі, Україна перебуває на 54-му місці серед 197 країн світу та 9-му місці серед країн вибірки, випереджаючи Словаччину, Болгарію, Казахстан та інші[8, c. 228-229].
Список використаної літератури
1. Корецька В. О. Фінанси: Навчально-методичний посібник/ В. О. Корецька; М-во освіти і науки України, Кіровоградський державний педагогічний університет ім.В.Винниченка. — Кіровоград: КДПУ ім. В.Винниченка, 2006. — 141 с.
2. Кудряшов В. Фінанси: Навчальний посібник/ Василь Кудряшов,; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 356 с.
3. Опарін В. Фінанси: (Загальна теорія): Навч. посібник/ Валерій Опарін,; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. — 2-е вид., доп. і перероб.. — К.: КНЕУ, 2002. — 238 с.
4. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.
5. Петровська І. Фінанси : (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник/ Ірина Петровська, Дмитро Клиновий,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: ЦУЛ, 2002. — 299 с.
6. Романенко О. Фінанси: Підручник/ Олена Романенко,; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 310 с.
7. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Леся Стеців, Оксана Копилюк. — К.: Знання , 2007. — 235 с.
8. Фінанси: Навчальний посібник/ Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. — К.: Знання , 2006. — 415 с.
9. Фінанси: Вишкіл студії/ Мін-во освіти і науки України, Тенопільська акад. народ. гос-ва, Ін-т фінансів; Ред. С.І. Юрій, Укл.: Т.О. Кізима, Н.П. Злепко, М.М. Тріпак. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 357 с.
10. Фінанси: Навчальний посібник/ Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Бла-гун, та ін.. — К.: Знання , 2006. — 247 с.
11. Фещенко Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 209 с.