Регіональні особливості розміщення господарського комплексу території України
Категорія (предмет): Регіональна економіка, РПСВступ.
1. Роль та значення господарського комплексу у розвитку економіки регіону.
2. Передумови розвитку та розміщення господарського комплексу території: історичні, природні, демографічні, екологічні.
3. Сучасна галузева структура і рівень розвитку господарського комплексу території.
4. Територіальна структура господарства України.
5. Участь України у міжнародному територіальному поділі праці та економічних зв'язках.
6. Проблеми та перспективи розвитку та розміщення господарського комплексу України.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Актуальність теми дослідження.Вирішення проблем розроблення і реалізації регіональної політики в Україні, яка б забезпечувала зростання рівня соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення рівня життя населення, нерозривно пов'язане іззабезпеченням ефективності господарської діяльності.
Проблеми вибору механізмів формування методів та оцінки ефективності господарської діяльності врегіонах посилено перебували в колі наукових інтересів провідних науковців-економістів Е.Абдуллаєва, А.Аганбегяна, В.Воротилова, Н.Некрасова, В.Новожилова, Т.Хачатурова та багатьохін.
В Україні останніми роками розвиваються наукові дослідження, які передбачають вивчення проблем регіональної політики іззадіянням механізмів ринкових відносин, зокрема, конкуренції менеджменту, маркетингу та ін., що знайшло відображення в працях О.І.Амоші, Б.М.Андрушківа, Г.І.Башнянина, В.Ф.Бесєдіна, П.Є.Бєлєнького, В.М.Геєця, В.С.Герасимчука, М.А.Козоріз, Є.В.Крикавського, О.Є.Кузьміна, В.К.Мамутова, І.О.Тивончука, Ф.І.Хміля і багатьох інших. Організаційно-економічні механізми політики соціально-економічного розвитку регіонів на базі ринкових відносин розроблялися впрацях А.С.Даниленка, Б.М.Данилишина, М.І.Долішнього, С.І.Дорогунцова, С.М.Злупка, І.І.Лукінова, М.З.Мальського, А.Ф.Мельник, І.Р.Михасюка, В.І.Науменка, А.С.Романюка, В.І.Павлова, В.І.Пили, С.М.Писаренко, Я.О.Побурка, М.Г.Чумаченка, О.І.Шаблія, Л.Т.Шевчук та ін.
Однак залишаються не з'ясованими відповіді на питання про наукове формулювання критеріїв спрямування господарської діяльності в регіонах, про методи оцінки ефективності, про механізми впливу регіональних органів влади на ефективність господарської таін.
Метою дослідженняє розроблення теоретичних положень і практичних рекомендацій щодо вдосконалення методів оцінки та механізмів підвищення ефективності господарської діяльності з огляду на інтереси регіону.
Для досягнення мети дослідження вирішувалися такі завдання:
· визначення суті категорії “господарського комплексу у розвитку економіки регіону ” зпозицій регіону і національної економіки;
· розглянути передумови розвитку та розміщення господарського комплексу території;
· проаналізувати галузеву структура і рівень розвитку господарського комплексу території;
· розроблення пропозицій щодо розвитку механізмів забезпечення ефективності господарської діяльності та ін.
Об'єктом дослідження є господарська діяльність регіону.
Предметом дослідження є методологічні положення та методи оцінки ефективності господарської діяльності з урахуванням інтересів регіону та шляхи підвищення ефективності господарського комплексу України.
1. Роль та значення господарського комплексу у розвитку економіки регіону
У сучасному світі суспільне виробництво відбувається з постійним поглибленням територіального поділу праці. При цьому ускладнюється територіальна структура національної економіки, посилюється її регіональна складова, яка викликає формування економічних районів різних рівнів. Процес формування економічних районів є об'єктивним. Він відбувається через формування відповідної певним регіональним передумовам господарювання територіальної організації продуктивних сил та структури виробництва. Таким чином, основою формування економічних районів є суспільний територіальний поділ праці, який формує виробничу спеціалізацію окремих територій, виробничі цикли і розвиток системи внутрішніх та міжрайонних зв'язків. Об'єктивними передумовами формування економічних районів виступають наявні у даному регіоні:
• природні ресурси
• особливості економіко-географічного положення території
• система розселення
• чисельність населення
• територіальна організація виробництва
• виробничий потенціал
• спеціалізація господарства
• рівень господарського освоєння території.
На основі формування згідно даних передумов територіально-виробничих комплексів з певною спеціалізацією господарства та організаційно-технологічною структурою виробництва (енерговиробничим циклом) і відбувається розвиток економічних районів. Завданням вчених при цьому є визначення меж об'єктивно існуючих економічних районів.
В економічній та географічній науці існують декілька підходів до визначення поняття економічного району. Для усіх них прослідковуються спільні ознаки: спеціалізоване господарство, його комплексність, територіальна цілісність, тісні внутрішньорайонні й міжрайонні економічні зв'язки, відносна повнота та замкненість виробничих циклів, особливості економіко-географічного положення. За загальноприйнятим визначенням П.М.Алампієва економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно зв'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці [12, c.51-52].
Окрім вказаних передумов, на формування економічних районів впливають фактори трьох основних груп: економічні, природні, та історичні. Основними серед них є фактори економічного походження:
1. Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці;
2. територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних виробництв, розташованих на певній території;
3. природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалізованого господарства району та існування й розвитку інших компонентів продуктивних сил даної території;
4. особливості економіко-географічного положення території району обумовлюють формування спеціалізації його господарства, характер та рівень розвитку економічних зв'язків;
5. районоутворюючі центри — великі міста-економічні центри з потужним виробничим та інфраструктурним потенціалом. Зона районоформуючого впливу крупних регіональних центрів охоплює групу адміністративних областей або територіально відокремлений анклав в межах економічного району. На Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;
6. форми територіальної організації виробництва — промислові, інфраструктури (транспортні, рекреаційні) та агропромислові райони, центри, промислові та транспортні вузли, локальні форми територіальної організації господарства регіону;
7. суспільно-політичний устрій (унітарний або федеративний). В Україні суспільно-політичний устрій держави побудовано на засадах унітарності, але з певними елементами федерації, зокрема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим;
8. адміністративно-територіальний поділ країни. У межах економічних, адміністративних та правових механізмів територіального управління й регулювання в полі адміністративно-територіального поділу країни функціонують як самостійні суб'єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій[5, c. 34-35].
Згідно з науковими уявленнями, економічне районування здійснюється за комплексом певних критеріїв і принципів. До основних з них відносяться наступні:
• економічна цілісність;
• територіальна єдність;
• чітко визначене економіко-географічне положення;
• одномасштабність в межах одного рівня ієрархії;
• наявність сформованого виробничого комплексу з явно вираженою спеціалізацією;
• економічне тяжіння до районоформуючого центру;
• непорушність меж адміністративно-територіального устрою.
Враховуючи масштабний ранг України, як територіального державного формування, площа котрого є співвідносною з площею більшості європейських країн, але меншою за територію країн субконтинентального рівня (Росії, Канади, США, Індії тощо), науково обґрунтованим є виділення на її теренах за об'єктивними ознаками двох типів економічних районів — галузевих та інтегральних за чотирма ієрархічними рівнями.
Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування). Галузеві економічні, соціально-економічні та інші райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території загальних економічних районів.
Інтегральне економічне районування розглядає всю сукупність продуктивних сил території як регіональний виробничий комплекс, в основі якого знаходяться наявні у даному регіоні територіально-виробничі комплекси різних рівнів та ступенів сформованності.
Згідно ієрархії інтегрального районування, виділяються чотири рівні економічних районів: крупні (макрорайони), середні (мезорайони), малі (мікрорайони) та низові економічні райони.
Крупні (інтегральні) економічні райони — це найбільші територіальні формування, які об'єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою.
Середні (інтегральні) економічні райони є підрайонами крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області або автономної республіки.
Малі райони (мікрорайони) пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідає території декількох адміністративних районів, окреслених в межах області. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ, Одесу, Харків)
Низові адміністративно-господарські райони охоплюють цілком території адміністративних районів. Місто може розглядатися як низовий адміністративно-господарський район. Певна кількість їх може виділятися в межах великих міст[9, c. 52-54].
2. Передумови розвитку та розміщення господарського комплексу території: історичні, природні, демографічні, екологічні
Система виробництва, обміну, розподілу і споживання, що склалася в межах України, формує її народногосподарський комплекс. Його об’єднують в єдине ціле транспортна система, система розселення, управління і зв’язку.
Інтегральним показником оцінки економічного розвитку держави є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який характеризує рівень розвитку економіки, особливості його структури, ефективність функціонування окремих галузей, рівень участі країни у світових інтеграційних процесах.
Сукупний показник ВВП характеризує вартість товарів і послуг, які вироблені в Україні всіма галузями економіки і призначені для кінцевого споживання. В 1997 р.ВВП (у фактичних цінах) становив 92484 млн. грн., що в розрахунку на душу населення становить 1824грн.
Індекс розвитку людського потенціалу України — 0,719. За рівнем розвитку людського потенціалу Україна посідає 80-е місце в світі. Вартість основних фондів у 1997р. становила 808млрд. грн., у тому числі виробничих фондів — 518млрд.грн. (у фактичних цінах на кінець року). На Україну припадає 18% національного доходу країн СНД.
Структура суспільного виробництва — це співвідношення між його галузями, що виражає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Це поняття вживається для вираження всіх господарських пропорцій і сукупності стійких зв’язків виробництва, що забезпечують його цілісність. Структура суспільного виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, чисельність зайнятих, вартість основних фондів — основного капіталу). Вона характеризується такими пропорціями:
1)відтворювальними — між виробництвом засобів виробництва й предметів споживання, у використанні валового внутрішнього продукту на заміщення спожитих ресурсів основного капіталу та особисте споживання й накопичення;
2)галузевими — співвідношення між різними галузями економіки;
3)територіальними — розміщення виробництва по окремих економічних районах;
4)зовнішньоекономічними — ввезення продукції з різних регіонів і вивезення продукції різних галузей і районів у зарубіжні країни [10, c. 75-77].
Перехід України до ринкової економіки з усією гостротою поставив проблему оптимізації структури економіки та шляхів її перетворення. Вдосконалення структури виробництва — дуже складна і багатопланова проблема. Вона включає в себе насамперед соціально-економічну структуру економіки, яка характеризується формами власності на засоби виробництва. Другим важливим елементом є організаційно-економічна будова економіки, що визначається співвідношенням різних форм організації виробництва. Існує також виробничо-технологічна структура економіки, яка виражає внутрішню організацію продуктивних сил, тобто співвідношення матеріального виробництва та сфери послуг, промисловості й сільського господарства, виробництва засобів виробництва та предметів споживання, видобувних та обробних галузей господарства. Вона характеризується питомою вагою наукомістких та високоекономічних галузей економіки — галузей з повільним обігом капіталу (суднобудування, ракетно-космічна техніка тощо) та галузей зі швидким обігом капіталу (виробництво товарів широкого вжитку, пріоритетні галузі агропромислового комплексу, сфери побуту й торгівлі).
Галузь господарства — сукупність підприємств і організацій, об’єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі територіального поділу праці. Галузева структура господарства безпосередньо відображає процес суспільного поділу праці, вказуючи на функціональні відмінності між окремими галузями. На її основі проводиться аналіз міжгалузевих пропорцій і зв’язків, зіставляються показники економічної ефективності виробництва. Вона слугує цілям управління економікою. Галузі господарства відрізняються роллю в задоволенні суспільних потреб у матеріальних і духовних благах у процесі виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ або виконанні різних послуг. Залежно від їх ролі в господарському комплексі виділяють виробничу і невиробничу сфери.
До виробничої сфери належать ті види діяльності, які: 1)створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво); 2)доставляють створені матеріальні блага споживачам (транспорт і зв’язок по обслуговуванню матеріального виробництва); 3)пов’язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, матеріально-технічне постачання, заготівлі, громадське харчування). Роль кожної галузі у створенні суспільного продукту і національного доходу різна. В таких галузях, як промисловість, будівництво, сільське господарство створюються нові споживні вартості. Вантажний транспорт завершує процес виробництва і на основі цього бере участь у створенні національного доходу [9, c. 126-127].
3. Сучасна галузева структура і рівень розвитку господарського комплексу території
Господарський комплекс України виник на основі соціального та економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. До основних з них необхідно віднести територіальне кооперування, технологічне та інфраструктурне інтегрування. Господарський комплекс України відзначається складною структурою: галузевою, територіальною, функціональною та організаційною.
Галузева (компонентна) структура відображає співвідношення, зв’язки і пропорції між групами галузей. Головними її компонентами є дві сфери – виробнича і невиробнича.
Виробнича сфера складається з окремих ланок (їх ще називають народногосподарськими галузями). Зокрема, це промисловість (добувна й обробна), сільське господарство, будівництво та ін.
У невиробничій сфері виділяють п’ять ланок:
– апарат органів державного та громадського управління;
– житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування;
– охорона здоров’я, спорт, соціальне забезпечення;
– освіта, культура, наука, мистецтво;
– сфера фінансів, кредитування, страхування.
Україна має значний економічний потенціал. Провідна галузь економіки нашої держави — промисловість, у якій створюється основна частка національного доходу. Народногосподарський комплекс країни включає такi її види як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво автобусiв, легкових та вантажних автомобiлiв, тракторiв та iншої сiльскогосподарської технiки, тепловозiв, верстатiв, турбiн, авiацiйних двигунiв та лiтакiв, обладнання для електростанцiй, нафто-газової та хiмiчної промисловостi тощо.
Для економіки України останніх років характерні два взаємопов'язані процеси: становлення її як економіки незалежної держави та трансформація від планово-централізованої до регульованої ринкової. Ці процеси як і в інших державах Східної і Центральної Європи супроводжуються кризовими явищами: падінням обсягів виробництва основних видів продукції, зростанням безробіття та зниженням рівня життя населення. Вихід з кризи Україна вбачає у переході до ринкових відносин, у формуванні відкритої для зовнішнього світу господарської системи. Саме на це й спрямовані реформи, які нині проводяться в економіці[4, c. 36-38].
Сьогодні Україна як незалежна держава має всі передумови для економічного розвитку. Цьому сприяють не лише природні умови, а й вигідне географічне розташування на перехресті торгових шляхів.
Промисловість України — це складний комплекс з усіма притаманними сучасній індустрії галузями. Всього індустрія республіки налічує близько 300 галузей. Населення України становить близько 1 відсотка усього населення Земної кулі, а ним виробляється 5 відсотків індустріальної продукції планети. На Україну припадає 1/10 світового виробництва чавуну, 1/11 — сталі, 1/12 — кам'яного вугілля.
У промисловості України велика питома вага галузей важкої промисловості, особливо чорної металургії, вугільної промисловості, машинобудування. Значну частку становить й продукція військово-промислового комплексу, де зараз розгортаються процеси структурної перебудови та конверсії.
Україна є виробником ряду конкурентоспроможних на міжнародному ринку товарів і володіє значним банком унікальних технологій та наукових розробок, реалізація яких відкриє резерв нових можливостей для власного і світового прогресу. Запуск супутника Землі "Січ" ввів Україну до клубу космічних держав. Літак "Мрія" та інші вироби заводу ім. О.Антонова, електронні мікроскопи, різних типів і класів кораблі, найпотужніші в світі преси, турбіни та дизельні двигуни — все це є на виробничому конвеєрі України. Як і висококласні тепловози, автомобілі багатьох класів і різного призначення.
Київ, Харків, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ і Одеса — це визнані у світі центри науки. Генна інженерія і біотехнології, монокристали і штучні алмази, дослідження в галузі матеріалознавства, зокрема і радіаційного, в галузях надтвердих матеріалів та технології зварювання, в тому числі й космічного, фундаментальні дослідження в математиці, теоретичній фізиці, біології та хімії — все це ставить Україну до ряду передових високорозвинених країн із значним науково-технічним потенціалом.
У лютому 2007р. проти відповідного місяця 2006р. обсяги промислового виробництва зросли на 11,0%, за період з початку року — на 13,4%. Приріст продукції одержано за всіма основними видами промислової діяльності, крім виробництва та розподілення електроенергії, газу та води[8, c. 164-166].
У добувній промисловості обсяги виробленої продукції порівняно з січнем-лютим 2006р. збільшились на 5,7%. На підприємствах з добування металевих руд приріст продукції становив 11,7%, вуглеводнів — 1,4%. Водночас у добуванні вугілля і торфу випуск продукції скоротився на 1,1%.
У переробній промисловості за січень-лютий 2007р. одержано приріст виробництва — 16,0%.
У виробництві харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів обсяги продукції зросли на 13,5%. Збільшення випуску продукції спостерігалось на підприємствах з перероблення та консервування овочів та фруктів (на 25,2%), м'ясної промисловості (на 20,9%), з виробництва напоїв (на 18,8%), жирів (на 11,3%), кондитерської, тютюнової, молочної промисловості (відповідно на 11,5%, 8,2% та 4,3%). Поряд з цим зменшили обсяги продукції підприємства з виробництва макаронних виробів (на 19,7%) та борошномельно-круп'яної промисловості (на 1,9%).
На підприємствах з оброблення деревини та виробництва виробів з деревини, у целюлозно-паперовому виробництві і видавничій діяльності випуск продукції у січні-лютому 2007р. збільшився порівняно з аналогічним періодом минулого року відповідно на 40,0% та 9,1%.
У хімічній та нафтохімічній промисловості приріст продукції проти січня-лютого 2006р. становив 9,8%. Збільшення випуску продукції відмічалось у хімічному виробництві (на 8,7%), з нього у виробництві основної хімічної продукції (на 8,4%), фармацевтичному виробництві (на 8,6%), виробництві мила та миючих засобів, засобів для чищення та полірування, парфумерних та косметичних засобів (на 16,2%), штучних і синтетичних волокон (на 6,4%), лаків та фарб (на 3,6%). Зросли обсяги продукції на підприємствах з виробництва пластмасових виробів (на 26,0%). Водночас у виробництві гумових виробів спостерігалось скорочення випуску продукції (на 11,4%).
У металургії та виробництві готових металевих виробів обсяги продукції збільшились на 18,9%, у т.ч. на підприємствах з випуску чавуну, сталі та феросплавів — на 18,1%, інших видів первинного оброблення сталі — на 23,5%, з виробництва труб — на 32,3%, готових металевих виробів — на 26,7%, металевого лиття — на 24,8%, кольорових металів — на 1,8%. Підприємства з випуску коксу та продуктів нафтоперероблення перевищили рівень виробництва січня-лютого 2006р. на 0,5%. Приріст забезпечили підприємства з виробництва коксу, які збільшили обсяги продукції на 5,1%. Водночас у нафтопереробленні спостерігалось скорочення виробництва продукції на 1,3%.
У машинобудуванні суттєво наростили обсяги продукції проти січня-лютого 2006р. підприємства з виробництва автомобільного транспорту (на 56,3%), машин та устаткування для сільського та лісового господарства (на 52,6%), контрольно-вимірювальних приладів (на 43,2%), машин для добувної промисловості і будівництва (на 42,2%), залізничного машинобудування (на 29,2%), електричних машин та устаткування (на 24,0%). Зріс випуск продукції у виробництві верстатів (на 17,3%), машин та устаткування для перероблення сільгосппродуктів (на 21,4%), побутових приладів (на 13,0%), машин та устаткування для металургії (на 7,9%), апаратури для радіо, телебачення та зв'язку (на 6,8%). Водночас спостерігалось скорочення обсягів продукції на підприємствах з виробництва офісного устаткування та електронно-обчислювальних машин (на 8,7%)[11, c. 84-86].
Для України на сучасному перехідному етапі розвитку її економіки особливо важливим є повне і ефективне використання зовнішніх економічних зв'язків для вирішення нагальних науково-технічних і господарських проблем.
Крім того, в Україні недосконалою є система управління зовнішньоекономічною діяльністю. До основних причин, що зумовило сучасний рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків раїни, слід віднести такі.
По-перше, після розпаду колишнього Радянського Союзу стався значний розрив господарських зв'язків України з іншими країнами, і насамперед з Росією. Через це Україна втратила частину цих традиційних ринків збуту, зупинилося чимало підприємств 23 відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні виробів, приладів, машин, а також виплавленого металу до внаслідок зростання їх енергомісткості та ціни. Тому навіть вироби, в яких вона зацікавлена, не можуть бути реалізовані на ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30—50%.
По-друге, переважання в експорті України паливно-сировиннної групи товарів, їх частка нині перевищує 70%, а разом з товари народного споживання становить понад 90%. По-третє, в структурі експорту низькою є частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної власності. Згідно з даними Держкомстату України тільки 0,5% від загальної кількості вироблених цих видів машин і обладнання за своїми технічними характеристиками були конкурентоспроможними на світовому ринку.
По-четверте, в експорті незначною є частка товарів, які виготовляються відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва.
По-п'яте, відмічається значне зростання частки бартерних операцій у зовнішньоекономічній та господарській діяльності в середині країни. Нині ця частка становить майже 80%.
Слід визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробництво наукомісткої продукції і ресурсозберігаючих технологій у сфері верстатобудівного літакобудування, в ракетно-космічній техніці та створенні надтвердих матеріалів.
В Україні необхідно налагодити виробництво імпортозамінної продукції, зокрема такої, як зернові, кормо- і картоплезбиральні комбайни, тролейбуси, автобуси, холодильники, автомобілі та ін.
По-шосте, слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливішою умовою цього є стабільність чинного законодавства у зовнішньоекономічній діяльності. Нині Україна, згідно з оцінкою міжнародних експертів, за створенням надійного інвестиційного клімату посідає лише 130-те місце в світі.
По-сьоме, важливо налагодити надійний державний контроль.
Так, у розвинутих країнах світу держава бере на себе облік і всебічний контроль за експортом і імпортом товарів[10, c. 467-471].
Структура зовнішньої торгівлі України зумовлена спеціалізацією її економіки. В 1994 р. у структурі експорту переважали чорні метали та вироби з них (38% всього експорту України у 1997 p.), продовольчі товари (більше ніж 9%), руди і мінеральне паливо (8%), продукція хімічної промисловості (більше ніж 10%) та машинобудування (майже 13%). В імпорті переважали мінеральне паливо (майже 46% усього імпорту), реактори ядерні, котли і устаткування для електроенергетики (більше ніж 11%), продукція інших галузей машинобудування (майже 9%), продукція хімічної промисловості (більше ніж 8%) та ін.
Внаслідок впровадження режиму вільної торгівлі з країнами і Балтії зовнішньоторговельний баланс з цими країнами істотно покращується. Нині питома вага зовнішньоторговельного обороту з цими країнами перевищує 63% від загального товарообігу, в тому числі по експорту цей показник сягає 60%, а по імпорту — більше ніж 65%. (Основним торговельним партнером України залишається Російська Федерація, на яку припадає майже половина загальних обсягів торгівлі України. Росія задовольняє майже 100% потреби України в годинниках, швейних машинах; поставляє значну частину легкових і вантажних автомобілів, радіоприймальних пристрої, програвачів, відеомагнітофонів, персональних комп'ютерів, одягу, взуття, тканин, целюлози, синтетичного каучуку, продукції кольорової металургії, риби і рибопродуктів, задовольняє майже 4/5 потреби в лісоматеріалах, майже 90% потреби в нафті і нафтопродуктах, понад 70% потреби в природному газі; частково поставляє електроенергію і деякі сорти чорного прокату.
В експорті з України до Росії переважають чорні метали, які задовольняють майже половину потреби в них з боку Росії, а також труби, марганцева руда, трактори, сільськогосподарська техніка, прокатне устаткування (в тому числі доменне і сталеплавильне), металорізальні і деревообробні верстати, екскаватори, автомобільні крани, аміак, цемент, автобуси, скло, телевізори, касетні магнітофони, холодильники, вироби із золота, платини та срібла, цукор, олія, м'ясо і м'ясопродукти, молочні продукти та ін.
В останні роки зростає експорт України до інших республік колишнього Радянського Союзу, в тому числі за останні два-три роки експорт до Білорусі зріс майже на третину, до Молдови —в 1,6 раза, до Грузії — більше ніж у 10 разів, в Узбекистан -в 1,6 раза і т. д.
У цілому Україна має позитивне зовнішньоторговельне сальдо Білоруссю, Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Молдовою, Таджикистаном, Узбекистаном, Естонією. Разом з тим Україна має вели, від'ємне торговельне сальдо з Росією, Туркменією, Казахстаном.
Крім країн СНД і Балтії, Україна розширює зовнішньоекономічні зв'язки з багатьма розвинутими країнами світу. В останні роки найбільші експортні поставки Україна здійснювала до Китаю (майже 1,5 млрд. дол., або 10% загального обсягу експорту; Туреччини (майже 700 млн. дол., або близько 5%), Німеччини (майже 600 млн. дол., або 4%), Італії (близько 3%), Польщі (майже 3%), Угорщини і США (більше ніж по 2%), Словаччини (майже 2%).
Найбільші імпортні поставки в Україну надходять з Німеччини (більше ніж 1,3 млрд. дол., або майже 8% загального імпорту), США (майже 700 млн. дол., або 4%), Польщі (більше ніж 3%), Італії (більше ніж 2%), Франції (майже 2%), Великобританії (1,5%), Чехії, Словаччини, Угорщини, Куби та ін.
Обсяг експорту зовнішньої торгівлі України товарами за січень 2008р. становив 3656,6 млн.дол.США і збільшився порівняно з відповідним періодом 2007р. на 14%, імпорту – 3763,2 млн.дол. (без урахування обсягів імпорту газу природного) і збільшився на 1,5%.
Зовнішньоторговельні операції з товарами Україна здійснювала з партнерами зі 182 країн світу.
До країн СНД було експортовано 35,9% усіх товарів, до країн ЄС – 25,5% (у січні 2007р. – відповідно 33,1% та 32,3%).
Російська Федерація залишається найбільшим торговельним партнером України (24,9% експортних та 30,1% імпортних надходжень).
Серед найбільших торгових партнерів у січні 2008р. експортні поставки найбільше зросли до Казахстану – в 1,8 раза, Білорусі – на 34,8%, Туреччини – на 28,4%, Російської Федерації – на 18,4%, Німеччини – на 17%. Разом з тим зменшились обсяги експорту до Італії та Польщі.
У загальному обсязі експорту товарів за січень 2008р. порівняно з відповідним періодом минулого року збільшилась частка механічних машин, жирів і олій тваринного або рослинного походження, електричних машин, добрив, руд, шлаків і золи. Натомість зменшилась частка чорних металів, енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки, виробів з чорних металів, продуктів неорганічної хімії.
З країн СНД імпортовано 37,4% усіх товарів, з країн ЄС – 34,3% (у січні 2007р. – 50,8% та 30,5%). Імпортні поставки збільшились майже з усіх головних торгових країн-партнерів.
У загальному обсязі імпорту збільшилась частка наземних транспортних засобів, крім залізничних, чорних металів, електричних та механічних машин. Зменшилась частка енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки, полімерних матеріалів, пластмас.
Основу товарної структури зовнішньої торгівлі України, як і раніше, складають недорогоцінні метали та вироби з них, мінеральні продукти, механічне та електричне обладнання, транспортні засоби і шляхове обладнання, продукція хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості.
У січні 2008р. експорт української давальницької сировини становив 3,6 млн.дол. Імпортовано готової продукції з української давальницької сировини на 8,4 млн.дол. У той же час в Україну надійшло іноземної давальницької сировини на 194,8 млн.дол. Експортовано готової продукції з імпортної давальницької сировини на 268,7 млн.дол.
Серед регіонів України найбільші обсяги зовнішньої торгівлі товарами припадали на м.Київ, Дніпропетровську та Донецьку області[15, c. 272-274].
4. Територіальна структура господарства України
Завданням економічного районування є створення теоретико-методологічного підґрунтя для цілеспрямованої територіальної організації народного господарства й обґрунтування раціонального розміщення виробництва у регіонах, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку територій і країни в цілому.
Основними функціями економічного районування є :
• створення економічної основи територіального управління господарством регіонів;
• вдосконаленні територіальної структури господарства;
• формування й реалізація державної регіональної економічної політики;
• обґрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;
• обґрунтування розвитку територіально-виробничих комплексів;
• підвищення ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу;
• сприяння аналізу, діагностики та прогнозування регіонального розвитку;
• створення основи для розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення[6, c. 102].
Економічне районування України за часів СРСР враховувало існування її господарства як складової частини народногосподарського комплексу союзної держави.
В післявоєнні роки групою вчених під керівництвом академіка К.Г. Воблого було розроблено сітку районування з п'яти інтегральних економічних районів: Центрального (Київська (включаючи територію нинішньої Черкаської області), Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець-Подільська (тепер — Хмельницька); Південно-Східного (Сталінська (тепер Донецька), Ворошиловградська (тепер Луганська), Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східного (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західного (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська (ліквідована, тепер частина Одеської)); Західного (Львівська, Дрогобицька (ліквідована), Станіславська (тепер Івано-Франківська), Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Крим на той час знаходився на правах області в складі РСФСР (Кримськотатарську АР було ліквідовано під час війни). На основі цієї сітки економічних районів і базується більшість розробок з сучасного економічного районування України.
У 1963 році, згідно загальносоюзного районування, на території України було виділено три великі інтегральні райони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей). Масштабний ранг цих районів був більшим за об'єктивно притаманний Україні, як цілісному народногосподарському комплексу, але в основному відповідав потребам розвитку і розміщення продуктивних сил такої супердержави, як СРСР. Ця сітка економічних районів використовувалась до 1991 p., коли через розпад СРСР і перехід до самостійного економічного розвитку, нагальним завданням стало окреслення нової сітки економічних районів, відповідної потребам моменту. Перші спроби нового економічного районування України виявилися не зовсім досконалими. За основу нового районування більшість дослідників (серед них відомими є, зокрема, розробки В.А.Поповкіна, О.І.Шаблія) тим чи іншим чином використовувала розробки групи К.Г.Воблого, які не втратили своєї актуальності через те, що за період індустріального розвитку України регіональна спеціалізація господарства не перетерпіла істотних зрушень. Однак, жодна зі схем районування не стала загальновизнаною економічною та економіко-географічною наукою[8, c. 163-164].
Розробки з економічного районування, проведені у 90-і роки з участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України завершилися у 1998 році внесенням в проект Закону України "Про Концепцію державної регіональної економічної політики" запропонованої в такому складі сітки економічних районів України:
• Донецького (Донецька, Луганська області);
• Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
• Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області);
• Центрального (Київська, Черкаська області, м. Київ);
• Поліського (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);
• Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
• Південного (в оригінальному тексті — Причорноморського) (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);
• Карпатського (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).
Після цього запропонована нова сітка економічних районів, у цілому відповідна основним науковим критеріям економічного районування, фактично не змінювалася, за виключенням назви Причорноморського району, зміненої на Південний. Вказана сітка інтегрального економічного макрорайонування використовується, серед інших схем, у більшості економічних наукових та багатьох навчальних закладах України (рисунок 4.1)[3, c. 82-84].
Сучасні галузева і територіальна структура господарства України відзначаються нераціональністю. Про це, зокрема, свідчать:
— значна залежність господарства від постачання енергоносіїв, лісу, сировини для легкої та інших галузей промисловості;
— відсутність завершальних виробництв у багатьох галузях, передусім у машинобудуванні;
— надмірний розвиток галузей військово-промислового комплексу при обмеженому розвитку виробництва товарів народного споживання;
— недостатній розвиток агропромислового комплексу, насамперед галузей обробної промисловості;
— технічна відсталість і зношеність устаткування, технологічна недосконалість підприємств, що зумовлюють високу енерго- і матеріало-затратність економіки;
— значна концентрація т. зв. "брудних виробництв", зокрема гірничодобувних, металургійних, хімічних та ін., що спричинило високий ступінь забруднення довкілля;
— надмірне зосередження промислових підприємств в окремих регіонах (Придніпров'я, Донбас, Прикарпаття), що зумовило значне використання ресурсного потенціалу, призвело до надмірного тиску на довкілля тощо.
Необхідна структурна перебудова господарського комплексу, що має виявлятися у виготовленні високоякісної і конкурентоспроможної продукції, зменшенні затрат сировини та енергії на її випуск, скороченні виробництва економічно та екологічно невигідної продукції. Значну роль у цьому повинні відіграти економічні реформи, насамперед прискорення процесів приватизації в різних галузях господарства[1, c. 4-5].
5. Участь України у міжнародному територіальному поділі праці та економічних зв'язках
На світовому ринку праці склалась група національних ринків праці, на які залучається іноземна робоча сила (США, країни Західної Європи, нафтодобувні арабські країни). Основними постачальниками робочої сили на ці ринки є країни, що розвиваються. Особливо значні контингенти трудівників мігрують у пошуках роботи із Мексики в США, із Західної Африки, Близького Сходу, Туреччини, а також із Південної Італії, Іспанії, Португалії в промислове ядро Європи. До цього долучається трудова міграція в Європу із постсоціалістичних країн з перехідною економікою.
Актуальними напрямками зовнішньоекономічної політики України є :
– зміцнення позицій на ринках Східної Європи;
– зміцнення співпраці з економічно розвинутими країнами Західної Європи, США, Канадою, Японією, Австралією, ПАР;
– розширення торговельної співпраці з країнами Середземномор’я, Близького та Середнього Сходу, Південної та Південно-Східної Азії;
– проведення валютного та митного регулювання, лібералізація умов іноземних капіталовкладень для залучення іноземної валюти та повернення приналежних Україні коштів, що знаходяться у банках інших держав.
Зовнішньоекономічні стосунки спливають з загальної економічної політики держави. Їхня ефективність залежить від успішного розвитку економіки Україна, зміни структури промисловості, впровадження нових технологій, обладнання, тобто того, що підвищує конкурентоспроможність товарів на світовому ринку[13, c. 319-321]
Виходячи з принципу міжнародного поділу праці, геополітичного становища України, характеру розвитку її продуктивних сил, існуючих науково-технічного та ресурсного потенціалів, механізм зовнішньоекономічної діяльності, що формується в країні, необхідно орієнтувати на реалізацію головної стратегічної мети н сфері зовнішньоекономічної політики — інтеграцію народногосподарського комплексу України у світову господарську систему, Ця інтеграція передбачає досягнення таких цілей:
• формування розвинутої ринкової системи господарства, яка базувалася б на загальноприйнятих у світовій практиці принципах, нормах та економічних механізмах;
• використання можливостей світового ринку для структурної перебудови національного господарства;
• перетворення зовнішньоекономічної сфери в активний фактор динамічного та високоефективного економічного зростання.
На відміну від раніше діючої системи державного адміністрування у зовнішній економічній сфері сьогодні повинен забезпечуватися абсолютний пріоритет товарно-грошових, тобто економічних важелів у регулюванні даної сфери діяльності. Саме вони в країнах з ринковою економікою є основними елементами механізму управління господарською діяльністю як на національному, так і на міжнародному рівнях. Тому при розробці нового механізму зовнішньоекономічних зв'язків необхідно відмовитися! від старої методологічної основи регулювання цих процесів [1, c. 3].
В основу функціонування механізму зовнішньоекономічної діяльності повинні бути покладені принципи демократизації, демонополізації зовнішніх економічних зв'язків, які передбачають максимальне скорочення адміністративних обмежень на експорт імпорт, підвищення ролі митного та валютного регулювання народних господарських зв'язків, надання об'єктам зовнішньоекономічної діяльності широкої самостійності згідно з міжнародною практикою.
Водночас зовнішня економічна політика має відповідати національним інтересам держави, забезпечувати взаємовигідне співробітництво з іноземними партнерами, стимулювати конкуренцію між учасниками зовнішньоекономічної діяльності з метою підвищення якості продукції та послуг на українському ринку. Для створення нового дієвого механізму зовнішньоекономічних зв'язків необхідне вирішення таких основних проблем:
• формування необхідної законодавчої бази;
• створення відповідного економічного середовища;
• розвиток інституційних структур, що регулюють зовнішньоекономічні зв'язки.
Важливою передумовою і водночас необхідною основою находження та поглиблення економічного співробітництва із зарубіжними партнерами є розвиток правової бази для такого співробітництва. Світова практика свідчить про те, що у міру інтенсифікації міжнародних господарських зв'язків, якісного та кількісного їх зростання надзвичайно ускладнюється характер взаємовідносин між учасниками. А це потребує чіткого правового регулювання як на національному, так і міжнародному рівні.
Важливими елементами механізму зовнішньоекономічної діяльності в умовах розвитку ринкової системи господарювання є валютна, податкова, кредитна, депозитна, цінова і митно-тарифна політика. Ключовим елементом механізму зовнішньоекономічних зв'язків є валютна політика, за допомогою якої здійснюється політика держави та центрального банку на платіжний баланс, ватний курс та конкурентоздатність національного виробництва[12, c. 376-379].
Одним з факторів підвищення ділової активності як серед національних товаровиробників і експортерів, так і серед зарубіжних інвесторів є формування сучасної податкової системи на експортно-імпортні операції та прибуток спільних підприємств.
Дуже важливим інструментом державного впливу на зовнішні економічні зв'язки є кредити та субсидії. Кредитування експорт-імпортних операцій, великих будівельних проектів є невід'ємною частиною міжнародної ділової практики, що прискорює процес кругообігу капіталу.
Складовою частиною механізму зовнішньої економічної діяльності є митна політика держави, покликана передусім виконувати функцію захисту внутрішнього ринку. Митна політика України повинна передбачати укладання митних союзів із заінтересованими країнами, що посилять їх взаємну довіру, приведе їхню митну політику до узгодженості.
Ставши на шлях лібералізації зовнішніх економічних зв’язків та побудови відкритої економічної системи, Україна постійно відчуватиме зростаючий вплив тенденцій світового розвитку свої внутрішні господарські процеси[5, c. 511-512].
Одним з головних завдань щодо розвитку зовнішніх економічних зв'язків України є забезпечення просування товарів українського виробництва на нові зарубіжні ринки. Одночасно робитиметься все можливе для збереження традиційних ринків України з державами, які утворилися на теренах колишнього Радянського союзу. Саме ці країни в найближчій перспективі повинні бути найбільш привабливими для українського експорту. Розвиток гідного торговельно-економічного співробітництва з ними є одним з пріоритетів України в зовнішньоекономічних зв'язках.
Розвиток ефективних зовнішньоекономічних зв'язків дасть змогу Україні швидше подолати глибоку економічну кризу, сприятиме стабільному і швидкому розвитку продуктивних сил і зростанню на цій основі життєвого рівня населення. Відомо, що країна, яка не розвиває зовнішню торгівлю, не має господарських зв'язків з іншими країнами світу, змушена збільшити витрати виробництва приблизно в півтора — два рази.
Україна як молода суверенна держава не має достатнього досвіду налагодження економічних зв'язків з іншими країнами світу. Тому вона робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення відповідної правової бази і прийняття законів: Закону про зовнішньоекономічну діяльність України, Закону про створення експортно-імпортного банку, Закону про іноземні інвестиції, а також Декретів Кабінету міністрів України.
Аналіз структури і обсягів зовнішньої торгівлі України за останні роки свідчить про те, що саме з країнами СНД і Балтії найбільше зріс товарообіг при випереджаючому збільшенні обсягів експорту[1, c. 7-9].
Важливим для розвитку взаємовигідних торговельно-економічні зв'язків з країнами СНД та іншими країнами світу є зміщення акценту з співробітництва на державному рівні до співробітництва на рівні господарюючих суб'єктів шляхом створення спільних підприємств, транснаціональних промислово-фінансових груп, виробничих корпорацій та інших господарських структур.
В сучасних умовах економічного розвитку України зовнішньоекономічні відносини — одна з найважливіших сфер її діяльності. Створення і розвиток цих відносин з усіма країнами світу, і особливо з найбільш розвинутими, сприятиме інтернаціоналізації виробництва, підвищенню рівня його технології та якості продукції. Тільки цим шляхом Україна зможе інтегруватися в Європейський і світовий ринок. В той же час структура та обсяги експорту не відповідають стану України у світогосподарських зв'язках. У країна, населення якої становить майже 1,5% населення світу, країна, яка має великий промисловий і природно-ресурсний потенціал, має невідповідно низьку частку у світовому експорті — 0,2%. Якщо у Канаді на душу населення експортується продукції на суму 5,6 тис. дол., Німеччині — 5,1, Франції — 4,1, Італії — 3,3, Японії — 3,2, Великобританії — 3,1, США — 2,0, Росії — 0,4, то в Україні — 0,2—0,3 тис дол.
Жодна країна світу, на якому б рівні економічного розвитку вона не знаходилась, не може нормально розвиватися поза світовим господарством, без тісних економічних зв'язків з іншими країнами світу. Міжнародні економічні зв'язки — це система господарських зв'язків між національними економіками країн на основі міжнародного поділу праці. Саме зовнішні економічні відносини сприяють зростання національного доходу, прискореному розвитку науково-технічного прогресу, підвищенню рівня життя населення. Крім того, зовнішні економічні зв'язки впливають на загальну атмосферу довіри між країнами, на зміцнення їх партнерських відносин та взаєморозуміння і добросусідства [3, c. 115-117].
6. Проблеми та перспективи розвитку та розміщення господарського комплексу України
Сучасний етап економічного і соціального розвитку Українипов’язаний з радикальними змінами, зумовленими переходом до ринкових відносин. Він передбачає створення соціально зорієнтованої економіки, яка означає поворот всього виробництва до потреб споживача. Соціально зорієнтована ринкова економіка розуміється як господарська система, в якій кожна група і соціальний тип населення одержують можливість для реалізації своїх життєвих здібностей і запитів на основі вільної праці і зростання особистих доходів.
Властиві ринку механізми саморегулювання повинні забезпечити збалансованість економіки країни; найкращу координацію всіх виробників; раціональне використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів; гнучкість виробництва, його сприйняття досягнень науково-технічного прогресу; органічне поєднання вітчизняної економіки із світовим господарством.
Перетворення на шляху до ринкової економіки здійснюються за кількома взаємопов’язаними напрямами:
1)лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв’язків, зовнішньоекономічної діяльності;
2)стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента і єдиного платіжного засобу на території країни;
3)приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства і економічного зростання;
4)структурна перебудова економіки, її демілітаризація, інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентоздатності української продукції на світовому ринку;
5)створення конкурентного ринкового середовища;
6)активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найбільш вразливих верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ролі ділової активності населення.
За концептуальними розробками науковців Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, основною метою розвитку народногосподарського комплексу України в перспективі повинно бути неухильне зростання темпів ВВП як важливого джерела підвищення життєвого рівня населення [5, c. 38-40].
Стратегічним напрямом економічних реформ повинна стати їх соціальна спрямованість. Державна політика у цій сфері має бути спрямована на покращення соціально-економічних та виробничих умов праці підвищення реальних доходів населення зростання освітнього і культурно-технічного рівня населення, покращення медичного обслуговування, посилення охорони довкілля.
Поступове становлення економічного потенціалу України пов’язане з реалізацією структурної політики у сфері матеріального виробництва. Така політика полягає у створенні високорозвинутого народногосподарського комплексу, який відповідає сучасним вимогам ринкового господарства.
Основа формування структурної політики в галузях матеріального виробництва зумовлена тим, що нині склалася недосконала структура виробництва, а дія адміністративних, економічних та соціальних важелів управління значно послаблена.
Основними напрямами у фінансовій сфері є: посилення контролю за діяльністю комерційних банків з боку національного банку, орієнтація на підтримку національних товаровиробників, запобігання створенню фіктивного капіталу, залучення коштів у довгострокові депозити. В сфері грошової політики необхідно приборкати інфляцію, забезпечити пріоритет національної валюти як платіжного засобу, підвищити золотовалютні резерви національного банку.
Створенню збалансованого народного господарства України значною мірою заважає невиважена цінова політика держави. Поступовий розвиток народного господарства України буде неможливим без активної науково-технічної політики, яка повинна забезпечити технологію оновлення виробничого потенціалу, сприяти випуску наукомісткої продукції.
Зовнішньоекономічна політика держави повинна бути спрямована на подальшу інтеграцію у світовий простір на базі створення могутнього експортного потенціалу та досягнення збалансованості торговельного балансу.
Важливою складовою економічної політики держави є її регіональний аспект. Тільки завдяки обґрунтованій національній політиці, спрямованій на подальше розширення повноважень і відповідальності місцевих органів влади, можна поєднати різні за своїми природними та соціально-економічними умовами регіони у єдиний народногосподарський комплекс. Необхідно розробити не тільки регіональні цільові комплексні програми, а й програми розвитку і розміщення продуктивних сил окремих областей і АРК, програми прикордонного співробітництва та розвитку вільних економічних зон [11, c. 156-158].
Висновки
З позицій системного підходу визначено, що основною формою існування регіону є господарська система, що базується на специфічно організованій сукупності елементів продуктивних сил (предметів та засобів праці, суб’єктів господарювання та господарського середовища), взаємопов’язаних та взаємодіючих між собою, що утворюють єдине ціле і функціонують на певній території. Підхід до регіону як до системи дозволяє обґрунтовано описувати модель господарювання, що сформувалася в рамках певної території.
Удосконалення територіальної структури промисловості на основі подальшого розвитку процесів територіальної організації виробництва, територіальної концентрації, спеціалізації, кооперування і комбінування виробництва, раціонального розміщення підприємств і формування промислових комплексів є одним з найважливіших завдань територіальної організації виробництва.
Оскільки функція регіональної господарської системи полягає у створенні умов для розширеного відтворення і розвитку людини в межах територіального утворення, то для оцінки ефективності господарювання регіону окрім відомих методів доцільно використання методів оцінки відповідності магістральної траєкторії розвитку господарської системи до збалансованої траєкторії на основі оптимізаційної математичної моделі економічної динаміки, що формалізує відтворювальні процеси в регіоні. Виокремлення методів оцінки ефективності господарювання дозволило обґрунтовано підійти до формування регіональної моделі господарювання.
Розміщення виробництва можна розглядати як розвиток на території країни складного, багатостадійного процесу створення матеріального добробуту (споживчих вартостей). Воно охоплює як продуктивні сили, так і виробничі відносини.
Отже, «розміщення продуктивних сил» і «розміщення виробництва» — поняття не ідентичні. Перше охоплює населення, незайняті трудові ресурси, нефункціональні засоби виробництва. Воно вже за своєю суттю включає як складову поняття «розміщення виробництва», оскільки характеризує розміщення засобів виробництва і людей, що приводять їх у дію, в статичному стані (а не в єдиному виробничому процесі) і без урахування виробничо-територіальних зв'язків.
Список використаної літератури
1. Балабанов Г. Сучасні територіально-галузеві пропорції економіки України //Український географічний журнал. — 2001. — № 1. — C. 3-8
2. Дорогунцов С. Екологічні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил України //Економіка України. — 2002. — № 10. — C. 65-70
3. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . — К.: Кондор, 2004. — 293 с.
4. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. — К.: Академвидав, 2002. — 367 с.
5. Іванчук Р. Формування територіально-виробничих комплексів України//Економіка України. — 1998. — № 12. — C. 34-40
6. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 726 с.
7. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. — К.: Національна академія управління, 2004. — 272 с.
8. Лебедушкина О. Розвиток і розміщення продуктивних сил в умовах глобалізації та регіоналізації світогосподарських процесів //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 1. — C. 162-171
9. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. — 7-ме вид., стереотип. . — К.: Знання, 2005. — 350 с.
10. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. — К.: Юридична книга, 2002. — 550 с.
11. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 317 с.
12. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2006. — 396 с.
13. Стеченко Д. Трансформація навчальної дисципліни "Розміщення продуктивних сил і регіоналістика"//Вища школа. — 2001. — № 2-3. — C. 34-41
14. Фащевський М. Методологічні питання розвитку і розміщення продуктивних сил //Український географічний журнал. — 2003. — № 3. — C. 46-50
15. Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий,. — К.: ЦУЛ, 2002. — 440 с.