Вступ.

1. Концептуальні аспекти регіонального розвитку.

2. Регіональна політика України: зміст і напрями реалізації у системному підході.

3. Проблеми та перспективи регіонального розвитку.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Перехід економіки України до ринкових відносин зумовив об'єктивну необхідність системного дослідження регіональної економіки, аналізу недоліків та суперечностей, які існують між центром і регіонами у сфері міжбюджетних відносин, механізму організації влади в регіонах, зокрема в розмежуванні повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також адміністративно-територіального устрою України.

Проблемам регіональної економічної політики присвячено численні публікації як молодих науковців, так і досвідчених вчених, зокрема М. Долішнього, І. Лукінова, С. Дорогунцова. Б. Данилишина, М. Паламарчука, Л. Чернюк, Л. Руденка, О. Шаблія та ін., які створили теоретико-методичне підґрунтя для подальших наукових пошуків у цій галузі. Нині аналізу фінансових відносин присвячено ряд публікацій, але всі вони розглядають проблему в одній площині, не враховуючи багатоаспектність явища та специфіку його прояву для окремих регіонів України. Серед нагальних проблем у цій сфері — надмірність бюджетних видатків на центральну владу, відсутність реального фінансового забезпечення місцевого і регіонального розвитку.

Основними причинами такого стану є: нечітке розмежування повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, велика кількість так званих делегованих повноважень, що позбавляє суб'єктів місцевого самоврядування організаційно-правової самостійності; недосконалість статусу органів місцевого самоврядування регіонального рівня, які фактично позбавлені власних виконавчих органів; недосконалість правової бази; невизначеності з питань фінансово-економічних основ розвитку місцевого самоврядування.

1. Концептуальні аспекти регіонального розвитку

Українські міста та регіони відрізняються одне від одного за розміром території, чисельністю населення, національним складом, економічними, технологічними і людськими ресурсами. Не менш важливими у період соціально-економічних перетворень є і власне гуманітарні аспекти регіонального розвитку:

— ступінь адаптації управлінської і бізнес-еліти до ринкових відносин;

— якість управління в регіонах та здатність еліти скористатися новими можливостями для розвитку та взаємовигідного співробітництва з іншими регіонами на мікро- та макрорівнях.

Ці об'єктивні фактори, що спостерігаються при переході від тоталітарної до демократичної соціальної системи, мають принципове значення. Вони, власне кажучи, є висхідними пунктами регіонального розвитку та визначають його основні особливості в процесі формування нової української державності, зокрема:

а) урахування специфіки кожного регіону, його природної, соціальної та історико-культурної унікальності;

б) наявність економічного потенціалу, природних ресурсів та конкурентоспроможного виробництва;

в) формування нових людських ресурсів та професійних сфер діяльності.

Відмова від уніфікованого підходу до формування регіонів та проведення щодо них фіскальної політики зумовлює їх поділ на дотаційні і донорські. Це сприяє створенню умов для розкриття потенціалу кожного регіону та розвитку нових видів діяльності, знаходження додаткових ресурсів. Хоча останнім часом центральна влада поновила спроби встановити "владну вертикаль", вживаючи фінансові, політичні та адміністративні заходи, відносини між центром та регіонами все ще не врегульовані і дисбаланс управлінських зв'язків спостерігається на всіх рівнях влади. Проте сучасні політики визнають, що майбутній розвиток України залежить від регіонів, а точніше — від досвідчених випробуваних муніципальних і регіональних лідерів, які проявляють себе в складній ситуації, приймають неординарні управлінські рішення і здатні на господарські перетворення. Щодо цього в Україні процес регіоналізації все-таки відбувається, хоча і є іманентним, несформованим, оскільки досі не з'ясоване питання: у чому полягає зміст та сутність регіонального розвитку (політики).

Таким чином, концепція регіонального розвитку розробляється для того, щоб визначити культурно-історичний зміст розвитку регіонів та України в цілому, а також основні напрямки його руху щодо становлення нових форм суспільного життя і нового типу державності.

У цьому розумінні концепція регіонального розвитку — це узгоджений та законодавчо затверджений документ, в якому фіксуються стратегії, основні напрямки і механізми внутрішнього регіонального розвитку України. Концепція реалізується в три етапи.

На першому етапі головним завданням є запобігання деструктивним тенденціям у системі владних відносин у країні, встановлення зрозумілих для всіх суб'єктів влади і прошарків населення "правил гри" в економічному просторі, чітке визначення цілей і шляхів розвитку держави. Важливим на цьому етапі стає розробка і апробація на "експериментальних майданчиках" у кожному регіоні повітніх технологій і виробництв; визначення потенціалу і ресурсів для входженння в існуючі міжнародні економічні інфраструктури.

На другому етапі основним завданням є поступовий і суспільно контрольований процес освоєння та проектування конкурентоспроможних виробництв, товарів та послуг з виходом на світові ринки з урахуванням державних, регіональних і приватних інтересів. На третьому етапі відбувається становлення нової української державності як суб'єкта світової політики з потужно розвиненою інфраструктурою в соціально-економічній, правовій, політичній і соціокультурній сферах.

2. Регіональна політика України: зміст і напрями реалізації у системному підході

Стратегічні напрями державної політики в Україні повинні узгоджуватись із розробленою під егідою ООН Концепцією стійкого розвитку Людства. Суттєві відміни у моделі переходу до стійкого розвитку в Україні стосуються важливих положень цієї концепції. По-перше, це стосується необхідності двоетапної її реалізації, тобто розробки і втілення концепції близької (виходу з кризи) та далекої перспективи. По-друге, суттєво відмінні в Україні і шляхи перебудови суспільно-природного енергобалансу. Так, в розвинутих країнах першочерговим є зменшення енергоспоживання через скорочення виробництва. В Україні ж в умовах різкого спаду виробництва, незбалансованості споживчого ринку тощо зниження енергоспоживання пов'язане із впровадженням новітніх енергозберігаючих технологій при розширенні обсягів виробництва та підвищенні його конкурентоспроможності, особливо в експортному секторі, виробництві товарів широкого вжитку тощо. Першочерговим для України є й поліпшення якості життя та демографічної ситуації, забезпечення хоча б простого відтворення населення, на відміну від країн "третього" світу, де важливим в моделі стійкого розвитку виступає регулювання росту населення. При всій пріоритетності глобальних проблем стійкого розвитку реалізація такої Концепції національно та територіально дуже диференційована.

Державна політика має всебічно враховувати інтереси та можливості регіонів, тобто передбачає регіоналізацію суспільного життя у його основних аспектах. І соціально-економічний розвиток країни буде ефективним тільки при забезпеченні регіонально-деференційованих механізмів реалізації загальнодержавних цілей з орієнтацією на основні суспільно-територіальні властивості регіонів: геополітичне положення, демографічну ситуацію, інтегральний потенціал, рівні економічного і соціального розвитку, структуру і зовнішню функцію виробництва, екологічну ситуацію, якість життя населення тощо. Саме тому перехід України до реалізації Концепції стійкого розвитку вимагає обґрунтування і здійснення регіональної політики. Така політика відбиває багатогранну діяльність державних, суспільних, громадських інституцій з регіоналізації суспільного життя, реалізації стратегії розвитку регіонів. Вона стає пріоритетною при наявності значних територіальних відмін у природних, соціально-економічних, етнічних умовах та значних територіальних диспропорцій. Саме тому в Україні така політика набуває великої актуальності, особливо в умовах економічної кризи.

Саме територіальні аспекти розвитку суспільства, окремих його сфер, сфери управління регіонами і формування в них владної вертикалі, формування єдиного, але сегментованого по регіонах ринку фінансів, робочої сили, ресурсів, товарів, послуг тощо і є об'єктом регіональної політики. Тобто перехід в Україні від однієї політичної і економічної системи до іншої, від адміністративно-командної до ринкової економіки неможливий без державного регулювання макроекономічними та іншими процесами державної розбудови. Значною мірою це стосується і регіональної політики, спрямованої на нівелювання міжрегіональних диспропорцій і уникнення різноманітних територіальних конфліктів. їх виникнення неминуче в умовах ринку; зокрема, перерозподіл фінансів на міжрегіональному рівні викликає ускладнення між регіонами -"донорами" і регіонами -"споживачами".

Регіональна політика має здійснюватись в межах єдиного правового простору і передбачає існування суб'єкт-об'єктних відносин між центром і регіонами. В Україні така політика має здійснюватись на кількох рівнях, серед яких основними є три: макрорівень (об'єкти — економічні райони); мезорівень (об'єкти — області) та мікрорівень (об'єкти — адміністративні райони). На всіх рівнях регіональна політика виступає як поліструктурна категорія і охоплює основні сфери життєдіяльності суспільства: фінансову, податкову, економічну, соціальну, екологічну та інші. В розвинутих країнах пріоритетними в такій політиці є соціальні, а на порозі XXI ст. — і екологічні аспекти. В умовах же економічної кризи в Україні, як і інших країнах перехідної економіки, особливого значення набуває регіональна економічна політика та важливий гарант її ефективності — податкова політика. Від їх успішного здійснення на фоні макроекономічної стабілізації в країні залежить і вирішення соціальних, екологічних, культурних цілей та програм.

Основні цілі регіональної економічної політики випливають із загальнодержавної стратегії розвитку і корегуються можливостями і інтересами регіону. В Україні до довгострокових її цілей слід віднести:

— реформування системи господарювання;

— впровадження всіх форм власності та роздержавлення виробництва;

— наближення до економічної самостійності регіонів в контексті стратегії стійкого розвитку країни;

— підвищення суспільної продуктивності праці в них;

— раціональне використання інтегрального потенціалу території;

— формування вільних економічних зон, технопарків та технополісів;

— зближення рівнів економічного розвитку регіонів.

До першочергових цілей такої політики слід віднести структурно-технологічну перебудову господарства. Якщо напрями технологічних трансформацій більш-менш єдині для всієї країни (це перш за все — впровадження наукоємких, ресурсо- та енергозберігаючих, маловідходних технологій), то механізми структурної перебудови територіально дуже диференційовані і залежать від структури виробництва в регіоні, рівня її прогресивності, від структури інтегрального потенціалу, геополітичного положення, екологічної ситуації регіону тощо. А оскільки ці характеристики, як і галузево-територіальна структура господарства в регіонах дуже відмінні, то й механізми, типи структурної перебудови господарства регіонально диференційовані. Залежно від названих вище суспільно-територіальних характеристик в Україні можна узагальнено виділити три типи трансформації структури господарства регіонів:

— істотно-трансформаційний,

— іноваційно-модернізаційний,

— іноваційно-стабілізаційний.

Обґрунтування типу перебудови структури в регіонах є одним із важливих завдань регіональної економічної політики в Україні. До її прерогатив відноситься і визначення в регіонах галузей — "локомотивів" росту, виходячи з їх інвестиційної привабливості, господарської важливості, інтересів територіального поділу праці та можливостей регіону.

Успіх реформування економіки багато в чому залежить від його фінансового забезпечення, тому велику роль в сфері державного регулювання економікою відіграє регіональна фінансова політика. Підтримка регіонів здебільшого має форму фінансової допомоги. їх надходження в регіон здійснюється різними шляхами: безпосередньо —у формі дотацій і позик у регіональний бюджет, через територіально диференційовану податкову політику тощо, і опосередковано — у випадку, наприклад, вільнішого доступу в регіони приватних інвестицій. Масштаби фінансової допомоги центру регіонам дуже різні. Саме в їх диференціації і проявляється в багатьох випадках регіональна фінансова політика. Вона відбивається і в регіональній сегментації фінансового ринку країни, в формуванні збалансованого ринку фінансів у кожному регіоні. Важливою складовою цього ринку є ринок інвестицій. Він оперує і реальними, і фінансовими активами і виходить за рамки чисто фінансового ринку, являючи собою частину ринку загальноекономічного. Форми інвестування дуже різні, що зумовлює і диверсифікацію "структури" інвестиційного регіонального ринку. При певних розходженнях в розумінні поняття "інвестиції", більшість дослідників відносять до них вкладання капіталу в економіку не тільки в грошовій формі, але й у вигляді цінних паперів, нематеріальних активів тощо. Інвестиційний ринок охоплює усі види інвестицій:

1) грошові банківські вклади, всі види цінних паперів;

2) рухоме й нерухоме майно;

3) різні види інтелектуальної власності;

4) різновиди майнових прав тощо.

Джерела інвестування теж досить різноманітні. Це й розширення акціонерного капіталу, і випуск цінних паперів, самофінансування з прибутку підприємства, залучення заємного капіталу.

Структуризація інвестиційних ресурсів певною мірою визначає і структуру регіональної інвестиційної політики. Суть такої політики полягає в розробці стратегії, тактики і механізмів реалізації в регіонах інвестиційної діяльності, яка б забезпечувала їх стійкий суспільно-природно-ефективний розвиток. Така політика визначається численними об'єктивними і суб'єктивними факторами і багато в чому залежить від дієвості функціонування виконавчої владної вертикалі. До об'єктивних факторів можна віднести зумовленість такої політики загальнодержавними цілями реформування економіки, сприятливість інвестиційного клімату в країні, умови інвестиційної привабливості самих регіонів. До суб'єктивних факторів належать: активність адміністрації регіону, їх позиція щодо іноземних інвесторів, підтримка регіону з боку державних структур, ініціативність місцевих підприємців і промисловців тощо. Цілі регіональної інвестиційної політики визначають і її основні напрями. До них можна віднести:

— створення відповідних владних структур, які б регулювали територіальні аспекти інвестиційної діяльності в країні;

— посилення небюджетного фінансування виробництва в регіонах;

— інвестиційне забезпечення структурних трансформацій в господарстві країни та регіонів, які були б спрямовані на розвиток наукоємких, інноваційних виробництв та структур, створення сучасної виробничої, фінансової, інформаційно-комунікаційної, екологічної інфраструктури тощо;

— інвестиційне забезпечення технологічної перебудови виробництва та технічного його переозброєння;

— забезпечення розширення зовнішньої функції регіонів, їх експортного сектора;

— спрямування інвестицій в розбудову соціального сектора та підвищення якості життя населення;

— інвестиційне забезпечення екологізації суспільного життя в усіх регіонах країни;

— формування збалансованих інвестиційних ринків в регіонах з метою підвищення їх рейтингу та конкурентоздатності в ринкових умовах. Здійснення ефективної регіональної інвестиційної політики можливе лише в умовах макроекономічної стабілізації в країні. До основних принципів такої політики належать:

— реалізація інвестиційної діяльності у повній відповідності з діючим законодавством України;

— забезпеченість такої діяльності ефективною податковою політикою;

— реалізація інвестиційної діяльності в контексті Концепції стійкого розвитку України;

— перехід до централізованого фінансування виробництва в регіонах на "поворотній" основі;

— забезпеченість цілісності інвестиційних циклів та збалансованості їх коротко- та довгострокових етапів;

— перехід до інвестування поряд із великими проектами у сфері важкої промисловості (концепції "важкого росту") до високоефективних проектів у сфері високих технологій, виробництва товарів широкого вжитку (концепції "розумного росту");

— певне випередження темпів реформування в сфері інвестиційної діяльності порівняно із іншими сферами;

— створення сприятливого клімату для іноземних інвесторів в країні та регіонах;

— залучення регіонів до реалізації великих інвестиційних проектів із узгодженою їх реалізацією на локальному рівні;

— допомога регіональною та місцевою владою зустрічних процесів пошуку інвесторів та пошуку об'єктів інвестування, створення системи регіональних інвестиційних центрів;

— підтримка регіональними владними структурами середнього і малого бізнесу, зокрема для створення так званого "середнього" класу суспільства (як гаранту його соціально-політичної стабільності, гнучкого впровадження НТП) тощо. Зараз процеси формування інвестиційного ринку в регіонах протікають досить пасивно. Це багато в чому пов'язане із загальною соціально-економічною ситуацією в Україні, перш за все з неефективністю її економічної, зокрема податкової політики.

Особливу роль в забезпеченні збалансованих бюджетів регіонів відіграє регіональна податкова політика як система заходів щодо вдосконалення оподаткування, спрямована на реалізацію інтересів держави стосовно регіонів і внутрішніх інтересів самих регіонів. Вона охоплює діяльність місцевих органів влади у сфері оподаткування: встановлення видів податків, їх платників, об'єктів, пільг, термінів і механізму перерахування коштів до державного та місцевого бюджетів. Основне її завдання — забезпечення формування центрального та місцевого бюджетів. Саме формування місцевих бюджетів повинно перебувати в центрі уваги регіональної податкової політики.

Особливо велику роль у формуванні місцевих бюджетів відіграє місцеве оподаткування. Система місцевого оподаткування має ліквідувати дисбаланс між доходною та податковою частиною доходів регіонів. Існуючий зараз дисбаланс є відображенням загального спаду виробництва, а також критичної невиплати податків, що безпосередньо впливає на скорочення доходної частини бюджетів. Незбалансованість бюджетів — один із основних бар'єрів економічного розвитку регіонів України на всіх рівнях територіальної організації її суспільства. В більшості країн місцеві податки становлять близько 5-30% всіх податкових надходжень в державний бюджет і досить значну частку — у місцеві бюджети. В Україні ж місцеве оподаткування не набуло широкого розвитку і частка місцевих податків в надходженнях до місцевих бюджетів становить лише 1-3%. Однією із складових механізму подолання дефіциту бюджету регіонів може бути надання їх владним структурам права самостійно вводити територіальні надбавки до місцевих податків, виходячи із особливостей галузевої та територіальної структури виробництва, його техногенного пресингу на природне середовище та стану економічної ситуації в регіонах в цілому. Важливою передумовою послаблення міжрегіональних диспропорцій та розвитку депресивних регіонів є реалізація принципу територіальної "справедливості". Він стає визнаним у регіональній політиці багатьох країн.

Однак і зараз залишається не до кінця вирішеним питання пріоритетів у забезпеченні такої справедливості. Чи вона зорієнтована на депресивні регіони, для підвищення рівня соціального і економічного розвитку яких потрібна фінансова підтримка держави, а по суті з боку інших, "сильних" районів. Чи, як у випадку із Донецьким чи Придніпровським районами України, ідею справедливості слід віднести і до регіонів, які віддають в державний бюджет велику частку своїх надходжень, у той час, як їхні регіональні проблеми, у тому числі соціальні та екологічні, залишаються невирішеними. Слід підкреслити, що для збереження генофонду населення України, поліпшення вкрай загостреної медико-екологічної ситуації особливого значення у регіональній податковій політиці набувають екологічні аспекти. В основі регіональної екологічної політики лежить правове забезпечення екологізації виробництва, створення системи законів і підзаконних актів, які регулюють екологічне оподаткування і страхування, забезпечують екологічні переваги підприємствам, які займаються природоохоронною діяльністю, регламентують створення екоагресивних підприємств в регіонах високого техногенного пресингу на природу і, навпаки, сприяють розвитку тут нових наукоємних виробництв, рекреаційного господарства, інших екозберігаючих виробництв. Серед основних можна назвати такі важливі для кожного регіону принципи:

— здійснення територіально диференційованої структурної перебудови господарства з підвищенням ролі третьої і четвертої сфери, виробництва товарів широкого вжитку тощо;

— впровадження сучасних природоохоронних, тобто ресурсо- і енергозберігаючих і маловідходних технологій, особливо в районах розвитку важкої промисловості — в Донбасі і Придністров'ї;

— удосконалення поточного ресурсозбереження шляхом залучення в господарський обіг нетрадиційних видів ресурсів, комплексного використання всіх сировинних ресурсів, яке було б спрямоване на повніше освоєння всіх їх корисних компонентів і зниження забруднення природного середовища;

— пом'якшення негативних наслідків господарського природокористування шляхом ресурсовідновлення, рекультивації земель, використання природно-техногенних ресурсів (відходів виробництва), боротьби з несприятливими природно-техногенними процесами (ерозією, підтопленням, засоленням і т.п.);

— збереження природного, біологічного різноманіття, відновлення родючості ґрунтів за рахунок впровадження комплексних меліорацій, сучасної сільськогосподарської техніки тощо;

— створення збалансованого із територіальною структурою господарства екологічного каркасу території, розширення системи природоохоронних територій;

— створення розгалуженої екологічної інфраструктури, розміщення очисних споруд якої максимально відповідало б розміщенню екоагресивних і еконесприятливих виробництв;

— забезпечення інвестування для здійснення цих видів діяльності.

3. Проблеми та перспективи регіонального розвитку

Для подолання деструктивних явищ у розвитку регіонів необхідно залучати загальні та специфічні, відповідно до особливостей регіону, методи реалізації регіональної політики, які охоплюватимуть весь спектр її складових і враховуватимуть індивідуальні характеристики регіону. Серед таких методів можна назвати такі:

— застосування режимів пільгового оподаткування та кредитування кризових територій (наприклад у СВЕЗ);

— складання та реалізація регіональних інвестиційних програм у тісному зв’язку з питаннями реорганізації діючих виробництв і створення нових, з врахуванням ситуації на локальному ринку праці в адміністративних районах;

— надання пріоритетного значення мобілізації внутрішніх фінансових ресурсів регіону через розвиток іпотечних відносин, концентрацію доходів від приватизації, надання муніципальних позик, продаж об’єктів незавершеного будівництва тощо;

— надання додаткових пільг закордонним інвесторам, які сприятимуть розширенню сфери прикладання праці та виробництву конкурентоспроможної продукції;

— стимулювання розвитку дрібного підприємства через заохочення приватного бізнесу, що створює нові робочі місця, та стимулювання додаткового найму робочої сили і використання нетрадиційних форм зайнятості;

— перетворення соціальної політики з засобу у ціль усіх економічних перетворень, що сприятиме гармонізації взаємовідносин центру і регіонів та забезпечуватиме умови для регіонального підвищення добробуту населення;

— надання державної підтримки через реалізацію довгострокових державних регіональних соціально-економічних програм, що підвищить ефективність управління регіонами і сприятиме ліквідації міжрегіональних диспропорцій;

— вдосконалення існуючої міжрегіональної статистики з метою підвищення рівня інформаційно-статистичного обґрунтування цілей і важелів регіональної політики, що дозволить створювати моніторингові системи соціально-економічного стану регіону для обґрунтування заходів державної та корпоративної політики щодо прийняття рішень стосовно розподілу державних ресурсів (субсидій) між регіонами і підприємствами, вкладені інвестицій, проведення політики ресурсозбереження і захисту природного середовища регіонів;

— створення “полюсів (центрів) соціально-економічного росту” в соціально-економічних районах, які допоможуть створити потужний економічний каркас території, дозволять зекономити частину національних коштів та оптимізувати міграційні процеси;

Таким чином слід зазначити, що для забезпечення економічної та політичної безпеки держави, досягнення сталих темпів росту соціально-економічних процесів необхідно активізувати дії вищих владних структур щодо реалізації регіональної політики в Україні.

Висновки

Основний висновок, який можна зробити після ознайомлення з регіональними проблемами, полягає в тому, що на сьогодні відсутня теоретична база для організації нової професійної практики. У повсякденній діяльності доводиться користуватися одними і тими самими термінами — регіон, політика, розвиток, — але кожний розуміє їх по-своєму. Тому не встановлюється професійна комунікація в середовищі вчених, практиків, і тим більше, між вченими та практиками.

1. Ефективність регіональної економічної політики повністю залежить від ефективності реформування економіки в країні, яке фактично перебуває на початковому етапі.

2. Регіональна економічна політика, як і економічна політика в цілому, неактивна і непослідовна.

3. Її основа — податкова політика і правове забезпечення — перебувають на стадії реформування.

4. Проте, вже зараз регіонально зорієнтована діяльність центральних владних структур починає впливати (зі знаком "плюс" чи "мінус") практично на всі регіони, всі області України.

5. Державне регулювання у сфері регіонального розвитку проявляється головним чином залежно від наявності субсидій регіонам із держбюджету, в частці приватної власності — в обсягах всієї власності на території регіонів, в податкових пільгах, наданим тим чи іншим із них.

Регіональна політика може бути ефективною тільки при комплексній, узгодженій реалізації всіх її аспектів. Головним індикатором активності і дієвості її є досягнення основних рівноваг соціально-економічного і екологічного розвитку держави, пом'якшення макроекономічних територіальних диспропорцій і забезпечення переходу до стійкого розвитку всіх її регіонів з поліпшенням якості життя населення, збереженням біологічного різномаїття природи та її ренатуралізації в цілому.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів: Закон від 8 вересня 2005 року №2850» //Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 51. — C. 2662-2668

2. Іщенко Г. Основи регіонального розвитку //Урядовий кур'єр. — 2007. — 19 січня. — C. 5

3. Бутко М. Стратегія регіонального розвитку //Україна-НАТО. — 2006. — № 2. — C. 57-63

4. Варналій З. Регіональний розвиток України: проблеми та пріоритети //Економіст. — 2005. — № 6. — C. 24-27

5. Жук М. В. Альтернативи регіонального розвитку в Україні в контексті інтеграції у світове господарство/ М. В. Жук //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 12. — C. 102 — 109

6. Керецман В. Регіональний розвиток як предмет державного регулювання //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 4. — C. 397-401.

7. Нагірна В. П. Регіональний розвиток України у контексті європейської інтеграції (суспільно-географічний вимір) //Український географічний журнал. — 2005. — № 3. — C. 24 — 32.

8. Підгрушний Г. Регіональний розвиток: сутність процесу та його особливості //Український географічний журнал. — 2003. — № 4. — C. 39-47.

9. Ревенко А. Асиметрия регионального развития //Зеркало недели. — 2006. — № 18. — C. 1,7

10. Системний інноваційний розвиток регіону //Голос України. — 2005. — 21 травня. — C. 8.