Регулювання валютної політики держави: сучасні проблеми тенденцій розвитку і суперечності

Категорія (предмет): Політична економіка

Arial

-A A A+

ВСТУП

РОЗДІЛ 1

ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА ЯК ОСНОВА ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ І КОНТРОЛЮ

1.1. Становлення системи валютного регулювання в Україні

1.2. Класифікація і характеристика методів валютного регулювання

Висновки до 1-го розділу

РОЗДІЛ 2

КУРСОВА ПОЛІТИКА НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

2.1. Формування і управління золотовалютним резервом України

2.2. Регулювання Національним банком України поточних валютних операцій та операцій пов`язаних з рухом капіталу

Висновки до 2-го розділу

РОЗДІЛ 3.

ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ ВАЛЮТНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

3.1. Проблеми регулювання валютної політики

Висновки до 3-го розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Валютне регулювання займає провідне місце в економічній політиці держави. В залежності від мети валютне регулювання може стимулювати або стримувати економічний розвиток в країні та відповідно впливати на стан окремих секторів, галузей та підприємств, а також на місце держави на світовому ринку. Зміни ж в економіці країни та її міжнародному становищі впливають на розвиток валютних відносин, та відповідним чином коригують валютну політику, що проводиться в державі.

Водночас, у сучасному світі значного розвитку набули інтеграційні процеси, спостерігається зростання рівня відкритості національних економік та їх взаємозалежності. Такі процеси підвищують роль валютного регулювання на національному та міжнародному рівні.

Враховуючи, що валютне регулювання є однією з найбільш динамічних складових як національної, так і світової валютно-фінансових систем, визначення особливостей побудови та розвитку системи валютного регулювання в умовах ринкової трансформації економіки є важливою науковою та практичною проблемою.

Створення дієвої системи валютного регулювання України не можливе без глибокого вивчення теоретичних аспектів, досвіду інших держав світу, існуючої в країні практики, а також перспектив розвитку цієї системи. Саме такий підхід дозволить нашій країні розробити оптимальний режим валютного регулювання, який має відповідати вимогам та особливостям періоду ринкової трансформації економіки. Отже, необхідність удосконалення чинної системи валютного регулювання в Україні, як однієї з обов`язкових умов забезпечення сталого економічного зростання, обумовлює актуальність теми даного дослідження.

Мета: розкрити сучасні проблеми і суперечності регулювання валютної політики України та визначити тенденції розвитку.

Завдання роботи:

показати становлення валютної політики на Україні та визначити методи валютного регулювання;
- проаналізувати курсову політику Національного банку України;
- розкрити проблеми та показати перспективи валютної політики України.

Об`єкт дослідження: валютна політика України.

Предметом дослідження є актуальні підходи до вирішення проблем регулювання валютної політики України на сучасному етапі та пошук шляхів їх вирішення.

РОЗДІЛ 1. ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА ЯК ОСНОВА ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ І КОНТРОЛЮ 1.1.Становлення системи валютного регулювання в України

Становлення та розвиток економіки України неможливі без створення ефективної фінансово-грошової системи. Невід'ємною складовою цієї системи є валютно-фінансова підсистема, яка охоплює діяльність на території України резидентів та нерезидентів, пов'язану з рухом валютних цінностей у будь-якій формі.

Система валютного регулювання в Україні формувалась у складних і суперечливих соціально-економічних умовах. Вони характеризувалися різким падінням обсягів виробництва, розривом традиційних господарських зв'язків між республіками СРСР та колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), гіперінфляцією, посиленням ентропійних (хаотичних) процесів у економіці.

До моменту виходу із зони рубля, тобто до 16 листопада 1992 р., єдиним платіжним засобом в Україні залишався радянський (а пізніше — російський) рубль, а також діяла радянська система множинних курсів для різних типів балансів за поточними операціями і за балансом руху капіталу. Як відомо, у цей період Україна не мала власного валютного законодавства, тому суб'єкти господарювання діяли відповідно до законодавства СРСР. Основою цього законодавства був порядок обов'язкового розподілу виторгу в іноземній валюті між союзним і республіканським валютними фондами та валютним фондом безпосередньо підприємства (у пропорції 50 % на 50 %). Валютний виторг викуповувався до союзного (республіканського) фонду державою у суб'єктів господарювання за штучно завищеним курсом рубля. Для даного періоду було характерним збереження значних валютних обмежень одночасно з украй недосконалим валютним законодавством. Усе це сприяло створенню «тіньового» сектора валютного ринку. За різними джерелами, відплив коштів до нього становив за вказаний період 12-20 млрд. дол. США [18, с. 4].

Нормативно-правові передумови управління валютною сферою в Україні як незалежній державі були закладені прийняттям 16 квітня 1991 р. Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Обов'язковому розподілу підлягав виторг в іноземній валюті від зовнішньоекономічної діяльності всіх суб'єктів цієї діяльності, які мали постійне місцезнаходження або постійне місце проживання на території України (резиденти) незалежно від місця реєстрації та форм власності, крім тих, що створені за участю іноземного капіталу.

Валютний контроль в Україні почав здійснюватися відразу після проголошення її незалежності та виходу з рублевої зони у листопаді 1992 р. І саме у листопаді 1992 — березні 1993 рр. почала формуватися в Україні власна система валютного регулювання.

10 січня 1992 р. в Україні були запроваджені в обіг готівкові купоно-карбованці Національного банку України, які виконували функції засобу платежу разом з рублевими банкнотами. У червні 1992 р. Україна здійснила формальну уніфікацію обмінного курсу рубля відносно інших іноземних валют на рівні ринкового курсу [18, с. 4].

Наступним кроком у становленні в Україні системи валютного регулювання стало проведення грошової реформи. її перший етап розпочався 16 листопада 1992 р. на підставі Указу Президента України «Про реформу грошової системи України» [18, с. 4].

Згідно з Указом Президента, що визначав систему обігу іноземної валюти, були введені досить високі податки на товари експортерів та вимога обов'язкового здавання експортерами усього валютного виторгу державі. Введення податку на валютний виторг значно обмежило валютний ринок України і призвело до відхилення курсу національної валюти від паритету купівельної спроможності. Унаслідок цього жорсткого нормативного регулювання податкові надходження від підприємств протягом 1992 р. різко скоротилися.

Зростали також розміри введених значних (до 200 %) акцизних зборів на низку імпортних товарів. У сфері валютних відносин це призвело до подальшого відхилення курсу від паритету купівельної спроможності. Як доларові, так і карбованцеві ціни на широкий асортимент імпортних товарів, що й до того перевищували середньоєвропейські на 30-50 %, зросли у 2 і більше разів.

Згідно з Указом Президента України передбачалося використання на території України як законного засобу платежу українського карбованця. При цьому всі наявні в балансах підприємств і банків станом на 16 листопада 1992 р. рублеві залишки були конвертовані в карбованці за курсом 1: 1. Власне «рублевими» коштами, тобто іноземною валютою, визнавалися лише ті грошові надходження, які зараховувалися на кореспондентські рахунки українських банків у банках Росії або інших країн зони функціонування рубля. Одночасно з метою зупинки «втечі капіталу» ставка рефінансування комерційних банків України була піднята до рівня, що існував на той момент у Росії — 80 % річних, а офіційний курс українського карбованця встановлювався на рівні 1, 45 українського карбованця за 1 російський рубль.

До листопада 1992 р. Національний банк України встановлював обмінні курси грошової одиниці України відносно долара США, а з 19 листопада 1992 р. також до валют країн рублевої зони [12, с. 10].

Наприкінці грудня 1992 р. карбованець був девальвований до рівня 1, 54 українського карбованця за 1 російський рубль; курс до долара США становив уже 638 карбованців.

Подібна девальвація виявилася недостатньою для забезпечення на валютному ринку необхідної кількості іноземної валюти (як у готівковій, так і в безготівковій формі) для виконання зобов'язань резидентів за імпортними контрактами. Особлива увага уряду та Національного банку України була звернена на розвиток мережі обмінних пунктів. Будь-які обмеження на ввіз та вивіз готівкових російських рублів були скасовані, а це призводило до того, що їх власники (особливо в східних регіонах України) не бажали здійснювати обмін російських купюр на карбованці.

Розуміючи необхідність створення умов для підтримання курсу національної грошової одиниці, Національний банк України наприкінці 1992 р. розпочав роботу щодо створення Офіційного валютного резерву України, структура якого була затверджена Правлінням НБУ, у таких пропорціях: долари США — 40 %, марки ФРН — 20, ЕКЮ — 20, інші валюти — 15, золото — 5 %. Значні надії у створенні валютного резерву покладалися на підтримку міжнародних фінансових організацій, проте значної фінансової допомоги з їхнього боку у той час не було надано [12, с. 11].

Ситуація залишалася незмінною до березня 1993 р., коли набуло чинності нове валютне законодавство, яке дещо лібералізувало валютний ринок. Основним законодавчим актом у цій сфері став Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. Він регулює операції з валютними цінностями, визначає статус валюти України, встановлює загальні принципи валютного регулювання, функції кредитних установ під час здійснення валютних операцій; порядок використання надходжень в іноземній валюті, а також відповідальність за порушення валютного законодавства резидентами. Згідно з цим Декретом було передбачено встановлення Національним банком України валютного (обмінного) курсу національної грошової одиниці на підставі результатів торгів на міжбанківському валютному ринку України. Зокрема, порядок установлення та використання валютного курсу було визначено Інструкцією Національного банку України від 14 березня 1993 р [12, с. 13].

Національний банк міг установлювати й інші способи визначення курсів валютних цінностей, виражених у розрахункових (клірингових) одиницях, а також у неконвертованих іноземних валютах. У першому випадку йшлося про торговельний оборот з іноземними державами, у другому — про неторговельні платежі. Національний банк установлює також граничні розміри маржі за операціями на міжбанківському валютному ринку України для уповноважених банків та інших фінансово-кредитних установ.

Отже, була здійснена спроба встановлення ринкового (плаваючого) курсу українського карбованця відносно іноземних валют. Даний валютний режим діяв з квітня по липень 1993 р. і спрямовувався на подальшу лібералізацію валютного ринку.

З метою вгамування інфляції, стабілізації витрат на оплату критичного імпорту (зокрема нафти та газу) у серпні 1993 р. НБУ на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. прийняв рішення про жорстку фіксацію обмінного курсу українського карбованця до долара США, німецької марки та російського рубля. Фіксація курсу карбованця супроводжувалася новими, більш жорсткими умовами використання валютного виторгу. Зокрема, 40 % надходжень на користь резидентів іноземної валюти повинно було продаватись урядові через Тендерний комітет за офіційним обмінним курсом 12610 крб. за долар США, 10% — Національному банку за курсом 25000 крб. за долар США (ці курси утримувалися на зазначеному рівні з грудня 1993 р. до середини травня 1994 р. ). Решта (50 %) експортних валютних надходжень могла зберігатися на валютних рахунках резидентів або ж у разі потреби для останніх за їхнім дорученням продаватися безпосередньо Національному банку України через так званий «вільний продаж» за курсом, який був вищим від офіційного у 2-3 рази [8, с. 62].

Як наслідок, пропозиція конвертованих валют різко скоротилася, що збільшило розрив між офіційним курсом і курсом на УМВБ. Причина розриву міжбанківського і ринкового курсів полягала в обмеженому доступі комерційних банків до валютних аукціонів НБУ, а також у відборі контрактів, що допускалися до торгів.

Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо удосконалення валютного регулювання» від 2 листопада 1993 р. було тимчасово призупинено валютні торги на УМВБ, а також заборонено проведення операцій з купівлі-продажу іноземної валюти на інших біржах. Згідно із Законом України «Про внесення змін до декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю"», який був прийнятий у листопаді 1993 р., обмінні курси іноземних валют установлювалися Національним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України [8, с. 63].

З жовтня 1994 р. розпочався новий, другий, етап розвитку валютного регулювання в Україні. Суть його полягала в подальшій лібералізації валютного ринку, встановленні єдиного обмінного курсу для готівкових розрахунків, у підготовці передумов для введення нової грошової одиниці — гривні.

Постановою Правління Національного банку України «Про уніфікацію курсу українського карбованця до іноземних валют та лібералізацію валютного ринку України» від 22 жовтня 1994 р. було проголошено, що офіційний курс карбованця до долара США, німецької марки, російського та білоруського рублів визначається на підставі результатів торгів на УМВБ, тобто постійно змінюється. Установлений у такий спосіб офіційний курс карбованця використовується під час здійснення усіх безготівкових і готівкових операцій продажу та купівлі іноземної валюти. Отже, фіксований курс карбованця до іноземних валют, що використовувався Тендерним комітетом, було скасовано, а множинність курсів — ліквідовано. У країні залишився один законний курс, що було прогресивним для розвитку валютного ринку України (сприяло поверненню валютного виторгу від експорту в Україну, збільшенню на ринку пропозиції іноземної валюти тощо).

У подальшому з метою виконання державної програми економічних реформ Постановою Правління Національного банку України «Про заходи щодо лібералізації валютного ринку України» від 16 травня 1995 р. було дано дозвіл на здійснення обов'язкового продажу валютних надходжень та вільних валютних коштів резидентів України як через Українську міжбанківську валютну біржу, так і безпосередньо через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України. Цією постановою прийнято також рішення вважати за недоцільне подальше продовження обов'язкового викупу до Офіційного валютного резерву Національного банку України 10 % валютних надходжень від суб'єктів господарської діяльності. Резидентам дозволялося купувати іноземну валюту як через УМВБ, так і безпосередньо через уповноважені банки України на міжбанківському валютному ринку. Ці рішення мали сприяти кращому виконанню контрактів щодо імпорту продукції (робіт, послуг) в Україну, дати змогу здійснювати попередню оплату (авансований платіж) на користь нерезидента.

Розвиток валютного ринку в Україні, забезпечення внутрішньої конвертованості та певна стабілізація національної валюти створили передумови для того, щоб Україна у травні 1997 р. могла заявити про приєднання до статті УПІ Статуту МВФ. Це означає, що з юридичного погляду у рамках світової валютної системи гривня є вільно конвертованою валютою за поточними операціями.

Перша половина 1998 р. характеризувалася постійною девальвацією української валюти. Влітку темпи девальвації прискорились, що поставило під загрозу стабільність гривні й спонукало Національний банк вжити ряд заходів, спрямованих на поліпшення ситуації на валютному ринку. Зокрема, у вересні знову був уведений обов'язковий продаж 50 % валютних надходжень резидентів від здійснення операцій, розширено межі валютного коридору.

Юридичною основою механізму та принципів валютного регулювання, повноважень і функцій державних органів у регулюванні валютних операцій в Україні є Конституція України, Укази Президента України, Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Постанови Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, нормативні документи Національного банку України. З часу прийняття зазначених вище законодавчих актів економіка України зазнала значних макроекономічних зрушень, чим і була викликана потреба у новому Законі України «Про валютне регулювання» [8, с. 65].

Отже, за роки незалежності нашої держави система валютного регулювання та контролю пройшла звивистий і тернистий шлях формування. Та попереду — не менш складний і відповідальний шлях її вдосконалення, виведення на сучасний міжнародний рівень.

1.2. Класифікація і характеристика методів валютного регулювання

Основними методами валютного регулювання, якими користуються центральні банки, є: валютні інтервенції; девальвація та ревальвація валют; дисконтна (облікова) політика; управління валютними резервами (диверсифікація); валютні обмеження.

Валютна інтервенція — це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Банк скуповує іноземну валюту, коли існує надлишкова пропозиція і валютний курс перебуває на достатньо низькому рівні, та продає її, коли пропозиція іноземної валюти недостатня і валютний курс високий. При цьому відбувається урівноваження попиту та пропозиції на іноземну валюту та обмежуються рівні коливань курсу національної грошової одиниці.

Девальвація — офіційне зниження курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. За умов золотого стандарту, коли законодавчо фіксувався золотий вміст валют та був прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація виявлялася в зменшенні їхнього золотого вмісту та зростанні ціни на золото.

Ревальвація — офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют та міжнародних розрахункових одиниць. В умовах золотого стандарту ревальвація виявлялася в збільшенні офіційного золотого вмісту грошової одиниці. З відмовою від золотого стандарту ревальвація стала виявлятися в підвищенні курсу національної грошової одиниці відносно іноземних чи міжнародних валют.

Дисконтна політика є традиційним інструментом центрального банку для регулювання валютного курсу та для збереження валютних резервів. Регулювання рівня ставки рефінансування (облікової ставки) центрального банку належить до ринкових інструментів і здійснюється з метою впливу на міжнародний рух капіталу, динаміку внутрішніх кредитів, структуру грошової маси, рівень цін.

Змінюючи розмір облікової ставки, центральний банк здійснює певний вплив на приплив чи відплив капіталів, а відтак і на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

Умовою ефективності дисконтної політики є переміщення капіталів між країнами, яке викликане пошуком найприбутковішого їх розміщення. Якщо відплив капіталів зумовлений економічною та політичною нестабільністю, то підвищення облікової ставки не може навіть призупинити цю втечу капіталів, не говорячи вже про сприяння новому їхньому припливу в країну. У зв'язку з цим даний інструмент далеко не завжди є ефективним. Негативним моментом використання дисконтної політики за цієї умови є також збільшення вартості кредитів у самій країні внаслідок підвищення облікової ставки, що негативно впливає на розвиток виробництва.

Важливим методом валютного регулювання є управління офіційними валютними резервами. Валютні резерви — це запаси резервних активів, які перебувають на рахунках у центральному банку та в банках за кордоном і використовуються для сплати боргових зобов'язань, а також, уразі необхідності, для проведення валютних інтервенцій з метою регулювання курсу національної грошової одиниці.

Офіційні валютні резерви складаються із золота, іноземних валют, спеціальних прав запозичення (СПЗ), а також із внеску країни до капіталу Міжнародного валютного фонду, тобто з її квоти.

Рівень офіційних валютних резервів залежить від таких факторів:

— стану зовнішньої торгівлі. За сприятливої кон'юнктури на світових ринках, яка зумовлює зростання прибутків від експорту та падіння цін на імпорт, а відповідно і падіння імпортних витрат, спостерігається збільшення обсягу офіційних валютних резервів країни.

— урівноваженості платіжного балансу. Погіршення платіжного балансу призводить до падіння курсу національної грошової одиниці, збільшення потреб країни у валютних резервах, які використовуються для регулювання курсу;

— режиму валютних обмежень. В окремих країнах обмін національної грошової одиниці на іноземну валюту без обмежень може призводити до зменшення обсягів валютних резервів;

— інвестиційного клімату. За сприятливого інвестиційного клімату спостерігається приплив у країну іноземного капіталу та зростання масштабів купівлі національної валюти за іноземну, що сприяє збільшенню валютних резервів;

— характеру політики інтервенцій. З метою стримування падіння або зростання курсу національної грошової одиниці центральний банк може здійснювати значні валютні інтервенції, що призводить до скорочення обсягів валютних резервів;

— режиму валютних курсів (плаваючий, фіксований). Плаваючий валютний курс зменшує потребу країни у валютних резервах, тому що вільні коливання курсу автоматично ліквідують дисбаланси платежів та перешкоджають рухові спекулятивних потоків капіталів. Фіксований курс може стати причиною підвищення потреби країни у валютних резервах, оскільки його підтримування на певному рівні потребує значних коштів в іноземній валюті на проведення валютних інтервенцій.

Одним із методів валютного регулювання є обов'язковий продаж валютних надходжень резидентів від здійснення експортних операцій.

Вимога обов'язкового продажу валютних надходжень резидентами — одна із форм організації валютного ринку, яка значною мірою залежить від рівня розвитку ринкових відносин та форм організації валютного ринку країни і має на меті підтримати стабільність обмінного курсу національної грошової одиниці та захистити офіційні золотовалютні резерви.

Правила обов'язкового продажу валютних надходжень на користь резидентів тісно пов'язані з механізмом курсоутворення та є однією зі складових системи валютних обмежень. Період реформування економіки України за обмежених ресурсів держави, створення ефективного й керованого валютного ринку потребує на певному етапі збереження системи валютних обмежень, які б виконували функції інструментів для впливу на стан валютного ринку.

Валютна політика, що проводиться в Україні, базується на поєднанні часткової лібералізації валютних операцій зі збереженням певних валютних обмежень. Ця політика передбачає:

1) обмеження (навіть заборону) надання резидентами комерційних кредитів іноземним клієнтам;

2) заборону на фінансові позики, які надаються за кордон. Конкретно це передбачає (стосується і комерційних кредитів) заборону

надавати позики в національній валюті, одержані банком за рахунок вітчизняних ресурсів. Банки повинні позичати за кордоном всю іноземну валюту, яку хочуть надавати в інші країни;

3) контроль за прямими інвестиціями, тобто дотримання суворої рівноваги між прямими інвестиціями, здійсненими резидентами (купівля підприємств у інших країнах), і прямими інвестиціями іноземців у країну (купівля вітчизняних підприємств нерезидентами);

4) дотримання валютної позиції банків-резидентів. Валютна позиція банку — це співвідношення між вартістю активів та пасивів, які формують вимоги та зобов'язання у кожній іноземній валюті (з урахуванням позабалансових вимог та зобов'язань за незавершеними операціями).

Стан валютної позиції є головним фактором валютного ризику. Центральний банк установлює для уповноваженого банку ліміт відкритої валютної позиції з метою мінімізації валютних ризиків кожного з банків, а також банківської системи загалом та запобігання спекулятивного тиску на валютний курс.

Висновки до 1-го розділу

РОЗДІЛ 2. КУРСОВА ПОЛІТИКА НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ 2.1. Формування і управління золотовалютним резервом України

Одним із головних завдань державного валютного регулювання є управління золотовалютними резервами.

Термін «золотовалютні резерви» означає запаси резервних активів, які можуть використовуватися для здійснення міжнародних розрахунків країни, виплат за борговими зобов'язаннями як перед урядовими установами, так і комерційними та фінансовими структурами інших держав та міжнародних фінансових організацій [3, с. 146].

Міжнародні валютні резерви перебувають у власності та розпорядженні державних фінансових установ, до яких належать центральні банки, міністерства фінансів (казначейства), валютні управління, стабілізаційні валютні фонди.

Сучасні золотовалютні резерви складаються з чотирьох основних компонентів — золотого запасу, вільно конвертованої валюти, резервної позиції та «спеціальних прав запозичення». До початку 70-х років, за умов існування Бреттонвудської системи, основу якої становив золотовалютний (золотодоларовий) стандарт, золото було базовим елементом міжнародних резервів. Воно виконувало роль абсолютного та універсального платіжного засобу, використовувалося для підсумкових макроекономічних розрахунків за міжнародними платіжними балансами. Центральні банки (Казначейства) країн, що мали дефіцитні платіжні баланси, відправляли золото до США й обмінювали його на долари. Цим вони поповнювали свої доларові резерви. Водночас країни, зовнішні валютні надходження яких перевищували їхні платежі, могли конвертувати свої непомірно великі доларові активи в американське золото. Такі операції здійснювалися на основі офіційної ціни золота, яка становила 35 дол. за одну тройську унцію (31, 1035 г. ) [3, с. 148].

Золоті запаси, якими володіють центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації, використовуються ними як резервний фонд коштів для міжнародних платежів. Під час оцінки вартості золотих резервів більшість країн орієнтується на ринкову ціну золота. У зв'язку з постійними коливаннями цієї ціни урядам країн необхідно періодично переоцінювати свої золоті запаси.

Основу золотовалютних резервів будь-якої країни сьогодні становлять запаси іноземних вільно конвертованих валют (ВКВ). Вони виступають у формі:

— по-перше, залишків на кореспондентських та поточних рахунках у закордонних банках, а також короткострокових банківських депозитів;

— по-друге, ринкових ліквідних фінансових інструментів — казначейських векселів, короткострокових та довгострокових урядових цінних паперів;

— по-третє, різноманітних боргових документів, які не обертаються на ринку та які є результатом офіційних операцій даної країни з центральними банками та урядовими організаціями інших країн.

Валютний кошик НБУ складається з доларів США, німецьких марок, французьких франків, швейцарських франків, англійських фунтів, японських єн та ін. Значна перевага у формуванні цього кошика віддається доларам США, німецьким маркам та швейцарським франкам (як найстійкішим «якорним» валютам).

Третьою складовою золотовалютних резервів є резервна позиція, або резервна частка, країни в МВФ. За розміром вона відповідає частині установчого внеску країни в МВФ (до 25 % квоти), зробленого не в національній валюті країни-учасниці, а в резервних активах, тобто у вільноконвертованих валютах інших країн-учасниць, або у СПЗ {спеціальні права запозичення). Коли МВФ використовує частину внесеної національної валюти країни — члена МВФ для надання кредиту іншій країні, резервна позиція такої країни відповідно зростає. Тому резервна позиція визначається як перевищення розміру квоти країни-учасниці над сумою її національної валюти, що перебуває в розпорядженні МВФ.

Країни-учасниці можуть автоматично, за першою вимогою отримувати валютні кошти в МВФ у межах резервної позиції. Використання ними таких коштів, на відміну від кредитів МВФ, не обумовлюється попередньою згодою з боку Фонду й не обмежене будь-якими строками.

На кінець квітня 1998 р. квота України у МВФ становила 997, 3 млн. СПЗ, авуари в СПЗ — 32, 92 млн., загальна сума заборгованості за кредитами і позиками Фонду — 1816, 83 млн. СПЗ [3, с. 150].

СПЗ являють собою міжнародні кредитні резервні та платіжні кошти, випущені Міжнародним валютним фондом та розподілені між країнами-членами пропорційно до їхніх квот. Вони існують для поповнення валютних резервів, урегулювання сальдо платіжних балансів, здійснення розрахунків із Міжнародним валютним фондом та визначення співвідношення вартостей національних валют країн-членів Міжнародного валютного фонду. СПЗ функціонують тільки на міждержавному рівні, вводяться в обіг лише центральними банками та міжнародними організаціями. До складу СПЗ входять п'ять валют (так званий кошик СПЗ): долар США, німецька марка, японська єна, французький франк та англійський фунт стерлінгів. Кошик СПЗ включає валюти, в яких країни — члени МВФ здійснюють найбільші обсяги експорту товарів та послуг протягом п'ятирічного періоду, та за один рік до дати переоцінення кошика. Вартість кожної з валют (валютний компонент) у кошику СПЗ переоцінюється кожні п'ять років.

У розрахунках між країнами — членами Європейської Валютної Системи (ЄВС) застосовуються також авуари, номіновані в «європейській валютній одиниці» (ЕКЮ), тобто ЕКЮ є колективним платіжним засобом, а також регіональним платіжним та резервним засобом країн — учасниць ЄВС. ЕКЮ емітуються під забезпечення 20 % резервних активів у золоті та доларах США, які належать відповідним країнам. Так званий кошик ЕКЮ складається із фіксованих сум валют (валютних компонентів) 12-ти країн Європейського Співтовариства (ЄС): німецька марка, французький франк, англійський фунт стерлінгів, італійська ліра, голландський гульден, бельгійський франк, іспанська песета, датська крона, ірландський фунт, португальське ескудо, грецька драхма та люксембурзький франк. Національні валюти трьох країн, які нещодавно стали членами ЄС (Австрії, Фінляндії та Швеції), не беруть участі у формуванні кошика ЕКЮ. Остання рекомпозиція ЕКЮ була заморожена в листопаді 1993 р. після введення в дію Маастрихтської угоди [3, с. 153].

Валютний резерв Національного банку України формується головне за рахунок таких джерел:

а) коштів, які він отримував від обов'язкового продажу йому частини виторгу українських експортерів (1992 — 1995 рр. );

б) операцій на внутрішньому валютному ринку;

в) кредитних коштів, які Національний банк та уряд України отримують від Міжнародного валютного фонду, Світового банку,

Європейського банку реконструкції та розвитку, інших міжнародних валютно-фінансових організацій, а також іноземних держав;

г) доходів, які є результатом його операцій з власними коштами на зовнішньому ринку.

Валютні ресурси Міністерства фінансів України складаються з:

а) надходжень від централізованого експорту;

б) мита в іноземній валюті;

в) сум, які отримуються за іноземними кредитами.

Офіційні валютні резерви України почали поповнюватися за рахунок золота, яке накопичується та видобувається в Україні. Обсяги видобутку на сьогодні незначні, але в перспективі нові методи господарювання (акціонування компанії «Укрзолото») та сучасні технології видобування золота дадуть змогу збільшити його запаси як резервної валюти.

Головним призначенням централізованих міжнародних золотовалютних резервів є покриття дефіциту платіжного балансу країни. Платіжний баланс країни являє собою сукупність потоків товарів, послуг та капіталів між: даною країною та її закордонними партнерами. Як статистичний звіт платіжний баланс — це звіт про здійснені протягом року зовнішньоекономічні операції країни. Тому в ньому, зокрема, відображений рух золотовалютних резервів, який був здійснений протягом року.

У країнах з ринковою економікою, де учасники міжнародних операцій обмінюють одні валюти на інші на приватних валютних ринках, використання центральними банками офіційних валютних резервів для досягнення рівноваги платіжних балансів здійснюється через механізм валютних інтервенцій, які мають за мету обмеження коливань обмінних курсів грошових одиниць. У разі виникнення дефіциту платіжного балансу курс національної валюти знижується, і коли він досягає певного рівня, центральний банк (чи відповідний уповноважений фінансовий орган) продає іноземну валюту з централізованих резервів в обмін на національну валюту з метою недопущення обезцінення останньої. Це призводить до зменшення обсягів валютних запасів. За активного сальдо платіжного балансу і відповідно підвищення курсу національної валюти фінансові органи, навпаки, купують іноземну валюту в обмін на національну, збільшуючи при цьому обсяги валютного резерву.

Державна скарбниця Національного банку України є окремим структурним підрозділом центрального апарату Національного банку України. її призначення — створювати і зберігати запаси дорогоцінних металів та інших коштовностей, проводити з ними відповідні операції з метою забезпечення нагромадження золотовалютних резервів, які зараховуються на баланс Національного банку України.

Державна скарбниця діє на підставі Положення про Державну скарбницю Національного банку України від 20 червня 1994 р., має свій окремий баланс, що є складовою балансу Національного банку України. Свою діяльність Державна скарбниця здійснює за рахунок кошторису Національного банку України.

2.2.Регулювання Національним банком України поточних валютних операцій та операцій пов`язаних з рухом капіталу

Поточні валютні операції поділяються на торговельні і неторговельні. До поточних торговельних валютних операцій належать, зокрема:

— розрахунки між юридичними особами-резидентами і юридичними особами-нерезидентами під час здійснення зовнішньоекономічної діяльності у межах торговельного обороту, включаючи кредитування експортно-імпортних операцій на термін не більше як 90 днів;

— розрахунки у межах торговельного обороту, які здійснюються на території України в іноземній валюті за умови наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України або у грошовій одиниці України за умови, що хоча б однією зі сторін операції є нерезидент;

— розрахунки у межах торговельного обороту між юридичними особами-нерезидентами та юридичними особами-резидентами через інших юридичних осіб-резидентів відповідно до посередницьких договорів (контрактів), інші розрахунки, що здійснюються відповідно до чинного законодавства України;

— операції на міжбанківському валютному ринку України;

— оплата фізичними особами товарів (робіт, послуг) з використанням пластикових карток та чеків.

Загальний порядок проведення поточних торговельних валютних операцій резидентами та нерезидентами в Україні визначається відповідними законодавчими актами. Детальні правила установлюються інструкціями та іншими нормативними актами Національного банку України, який здійснює валютну політику згідно з принципами загальної економічної політики України та є головним органом валютного контролю.

Значна частина поточних торговельних валютних операцій в іноземній валюті пов'язана з обслуговуванням зовнішньоекономічної діяльності резидентів, зокрема з розрахунками за експорт-імпорт товарів (робіт, послуг). Відповідно до чинного законодавства України право на здійснення такої діяльності мають юридичні та фізичні особи, які зареєстровані як підприємці.

Порядок проведення таких розрахунків регламентується законодавством країни, а також міжнародними правилами оформлення та оплати платіжних документів. Валюта розрахунків та форма розрахунків за експортно-імпортними операціями визначаються сторонами самостійно і фіксуються в умовах договору. Кабінет Міністрів України та Національний банк України розробили для суб'єктів підприємницької діяльності України всіх форм власності типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів і типові форми захисних застережень до таких договорів. Вони у розрахунках з нерезидентами передбачають застосовувати документарний акредитив та документарне інкасо (з гарантією).

Платежі в іноземній валюті за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами за продукцію, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші майнові права здійснюються резидентами України без будь-яких обмежень. Виняток установлено тільки для випадків закупівлі імпортних товарів для державних потреб за рахунок коштів Державного бюджету та позабюджетних коштів. У цьому разі резиденту необхідно дістати дозвіл прем'єр-міністра України.

Усі розрахунки в іноземній валюті, пов'язані з експортом-імпортом товарів, здійснюються через уповноважені банки України. Для відкриття рахунків за кордоном і використання їх для проведення таких розрахунків, резидент мусить отримати ліцензію Національного банку України.

Зовнішньоекономічні розрахунки за строками проведення платежів поділяються на негайні та платежі у кредит. Під платежем у кредит розуміють кредит, який експортер або імпортер надають один одному у вигляді відстрочки платежу або попередньої оплати (авансового платежу).

Чинним законодавством України встановлено 90-денний термін надходження товарів та платежів за експортно-імпортними операціями резидентів. Перевищення цього терміну дозволяється тільки за наявності ліцензії Національного банку України. Перелік видів договорів, для яких передбачена можливість продовження термінів розрахунків, визначено законодавством України. Недотримання зазначених вище норм тягне за собою застосування до резидентів-порушників штрафних санкцій. Уповноважені банки України зобов'язані здійснювати контроль за своєчасністю та повнотою надходження експортного виторгу або імпортованих товарів в Україну і у разі виявлення фактів порушень своєчасно повідомляти обласні управління Національного банку України та податкові органи за місцем реєстрації порушника.

Розрахунки за експортно-імпортними операціями між резидентами України та юридичними особами-нерезидентами України проводяться через кореспондентські рахунки банків-нерезидентів, відкриті в уповноважених банках України у гривні, а також через рахунки у гривні, які відкриваються постійним представництвам нерезидентів в Україні відповідно до ліцензій Національного банку України.

Оскільки Україна оголосила про приєднання до статті VIII Статуту Міжнародного валютного фонду, проведення розрахунків між резидентами і нерезидентами за поточними торговельними валютними операціями у національній грошовій одиниці не може бути обмежене. Україна також зобов'язана викуповувати в інших членів фонду залишки коштів у своїй національній грошовій одиниці за умови, що вони утворилися внаслідок здійснення таких операцій і конверсія в іноземну валюту необхідна також для здійснення поточних валютних операцій.

В Україні єдиним законним засобом платежу є національна грошова одиниця, а право реалізації на території України товарів (робіт, послуг) з оплатою в іноземній валюті і проведення розрахунків в іноземній валюті як у безготівковому, так і в готівковому вигляді може надавати резидентам лише Національний банк України через видачу індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу в Україні. На сьогодні усі винятки з цього правила встановлені Національним банком України.

Операції купівлі-продажу валюти покликані забезпечувати потреби резидентів в іноземній валюті, що викликані необхідністю проведення розрахунків за торговельними валютними операціями або захисту від небезпеки валютних витрат унаслідок коливань валютного курсу.

Усі операції купівлі-продажу безготівкової іноземної валюти мають здійснюватися через уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи України, що отримали ліцензію Національного банку України на торгівлю іноземною валютою. Такі операції, проведені в інший спосіб, відповідно до чинного законодавства України вважаються недійсними.

Відповідно до чинного законодавства України куплена іноземна валюта має бути використана резидентом за призначенням протягом п'яти банківських днів. У разі перевищення цього терміну придбана валюта продається уповноваженим банком на міжбанківському валютному ринку України протягом п'яти днів. При цьому позитивна курсова різниця, що може виникнути за такою операцією, щоквартально переказується до Державного бюджету України, а негативна курсова різниця відноситься на результати господарської діяльності резидента.

Особливе місце у розрахунках фізичних осіб за придбані товари (роботи, послуги) в Україні посідають операції з пластиковими картками міжнародних платіжних систем. Сьогодні ціла низка українських уповноважених банків є членами міжнародних платіжних систем VISA International Service Association та EUROPAY International.

Пластикові картки дають змогу банкам надавати додаткові послуги вже існуючим клієнтам і успішно залучати нову клієнтуру — окремих осіб та роздрібних торговців.

Роздрібні торговці визнали переваги пластикових карток, а їх використання виявилося особливо корисним з погляду залучення покупців. Ставки дисконта, що утримуються з них банками за торговельними операціями, бувають різними залежно від виду і суми операцій, у середньому вони становлять 3, 5 %.

Кредитні пластикові картки призначені переважно для поновлювальних кредитів у роздрібній торгівлі. Вони не пристосовані для купівлі предметів великої вартості — автомобілів, дорогих товарів домашнього вжитку тощо, на які припадає значна частка споживчого кредиту. Кредитний ліміт у більшості карток, як правило, нижчий за такі суми. Позики на придбання дорогих товарів звичайно потребують вагомого забезпечення, при використанні ж кредитних карток до цього часу забезпечення не передбачалося.

Недоліком кредитних карток є те, що стандарти кредитного обслуговування банку можуть не збігатися з критеріями роздрібного торговця, який погодився прийняти картку. Деякі торговці можуть бути схильними надати кредит тим покупцям, яким банк відмовив би у кредиті. Зрозуміло, деякі торговці з невеликими прибутками утримуються від операцій з пластиковими картками через відсотки, що стягуються з торговця.

Поточні неторговельні валютні операції — це операції, що не пов'язані з комерційною діяльністю підприємств, організацій, громадян, експортом та імпортом товарів (послуг), а також рухом капіталу.

Ці операції здійснюються уповноваженими банками та уповноваженими фінансово-кредитними установами як для фізичних осіб — громадян України та іноземців, так і для юридичних осіб-резидентів та представництв юридичних осіб-нерезидентів (далі — представництва).

До поточних неторговельних валютних операцій, що здійснюються через уповноважені банки та уповноважені фінансово-кредитні установи, належать:

— операції з обміну іноземної валюти та платіжних документів в іноземній валюті на грошову одиницю України чи іншу іноземну валюту;

— виплата фізичним особам готівкової іноземної валюти та грошової одиниці України за чеками та пластиковими картками міжнародних платіжних систем;

— продаж дорожніх чеків в іноземній валюті для вивезення їх фізичними особами за межі України з метою здійснення розрахунків за дорожні послуги або обмін цих чеків на національну валюту інших країн для здійснення необхідних розрахунків;

— одержання фізичними особами готівкової іноземної валюти і дорожніх чеків в іноземній валюті на витрати, пов'язані з відрядженнями;

— виплата фізичним особам авторських гонорарів та інших платежів, пов'язаних з авторськими правами;

— оплата праці нерезидентів, які згідно з укладеними трудовими угодами (контрактами) працюють в Україні;

— переказування коштів в іноземній валюті за межі України за навчання, лікування, оплата патентів, послуг адвокатів, сплата митних платежів та членських внесків за вступ та участь у міжнародних організаціях;

— платежі за межі України у вигляді відшкодування витрат судових, арбітражних, нотаріальних та інших правоохоронних органів;

— виплата готівкової іноземної валюти за переказами з-за кордону: пенсії, аліменти, заробітна плата, допомога родичів тощо;

— переказування за межі України коштів в іноземній валюті:

пенсії, аліменти, допомога родичам тощо.

— операції з відкриття та ведення рахунків в іноземній валюті фізичних осіб.

Велике значення в міжнародному обміні мають соціальні та культурні послуги, до яких належать туризм, охорона здоров'я, освіта, спорт, мистецтво тощо. З огляду на те, що на території кожної країни в обігу перебуває своя національна грошова одиниця, виникає потреба здійснювати операції з обміну валют одних країн на валюту країни, до якої їдуть фізичні особи у приватних справах та у службові відрядження.

Для забезпечення зазначених та особистих потреб фізичних осіб у тій чи іншій валюті уповноважені банки та уповноважені фінансово-кредитні установи здійснюють обмінні операції з іноземними валютами, платіжними документами в іноземній валюті та в грошовій одиниці України.

Готівкова іноземна валюта — це іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу.

До неторговельних операцій також: належать операції з відкриття та ведення рахунків в іноземній валюті фізичних осіб-резидентів та нерезидентів, які здійснюють уповноважені банки та уповноважені фінансово-кредитні установи України за наявності відповідної ліцензії Національного банку України. Згідно з чинним законодавством України уповноважені банки та уповноважені фінансово-кредитні установи зобов'язані зберігати таємницю вкладу на банківському рахунку.

Фізичні особи-резиденти та нерезиденти за бажанням можуть відкривати поточний та вкладний рахунок в іноземній валюті.

З поточного рахунку в іноземній валюті фізичної особи резидента чи нерезидента) за розпорядженням власника чи за його дорученням проводяться такі операції:

а) в іноземній валюті:

— переказування за межі України через кореспондентські рахунки уповноважених банків України відповідно до «Правил переказу іноземної валюти за межі України за рахунок особистих коштів фізичних осіб — резидентів і нерезидентів»;

— виплата готівкою (вивезення готівкової валюти за межі України здійснюється згідно з «Порядком переміщення валюти через митний кордон України»);

— виплата платіжними документами (вивезення платіжних документів за межі України здійснюється згідно з «Порядком переміщення валюти через митний кордон України») [16, с. 17];

— переказування на власний поточний рахунок в іншому уповноваженому банку України чи на інший вкладний рахунок;

— переказування в межах України: громадянами України на поточний рахунок іншої фізичної особи — резидента, іноземцями на поточний рахунок іншої фізичної особи — резидента чи нерезидента;

— переказування фізичною особою-нерезидентом на поточний рахунок юридичної особи-резидента як інвестиція згідно з чинним законодавством України;

б) у грошовій одиниці України:

— виплата готівкою (під час здійснення операції продажу іноземної валюти уповноваженому банку України використовується офіційний курс Національного банку України);

— переказування коштів для сплати юридичній особі за продаж товару чи надання послуг на території України (під час здійснення операції продажу іноземної валюти використовується офіційний курс Національного банку України).

З вкладного рахунку в іноземній валюті фізичної особи (резидента чи нерезидента) за розпорядженням власника чи за його дорученням проводяться операції (уразі закриття рахунку):

— переказування за межі України через кореспондентські рахунки уповноважених банків України (тільки з рахунків нерезидентів);

— виплата готівкою та платіжними документами;

— переказування на власний поточний чи інший вкладний рахунок в іноземній валюті в іншому уповноваженому банку України.

Протягом останніх п'яти років в Україні відбулися значні зміни у порядку проведення неторговельних операцій уповноваженими банками України. Значно розширені можливості фізичних осіб-резидентів та нерезидентів щодо переказування належних їм коштів в іноземній валюті за межі України за неторговельними операціями. Фізичні особи можуть користуватися пластиковими картками міжнародних платіжних систем для забезпечення розрахунків за придбані товари та надані послуги. Продаж іноземної валюти фізичним особам-резидентам здійснюється без обмежень через мережу пунктів обміну і в уповноважених банках.

В Україні досі відсутнє спеціальне законодавство, що регулює здійснення резидентами капітальних операцій за кордоном (на відміну від здійснення нерезидентами інвестицій в Україну, що регулюється Законом України «Про режим іноземного інвестування» від 25 березня 1996 р. ). Також у законодавчих актах України не дається визначення самого поняття «операції, пов'язані з рухом капіталу» [16, с. 18].

Оскільки в Україні існує режим валютного контролю, окремі операції, зазначені у цьому переліку, можуть відбутися за наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України. Не потребують одержання ліцензій НБУ інвестиції нерезидентів в Україну, що здійснюються відповідно до Закону України «Про режим іноземного інвестування». Операції резидентів, зазначені у пункті г), потребують не одержання індивідуальної ліцензії, а реєстрації у Національному банку України кредитів, отриманих від іноземних кредиторів з видачею відповідного реєстраційного свідоцтва.

Одним із пріоритетних напрямів загальнодержавної політики є сприяння залученню в Україну іноземних інвестицій. За даними експертів ООН, потреба України в іноземних капіталовкладеннях становить близько 40 млрд. дол. США за річної потреби 7-8 млрд. дол. США. За обсягами залучення інвестицій у розрахунку на душу населення Україна посідає одне з останніх місць серед країн з перехідною економікою — 28 дол. США, водночас в Угорщині цей показник дорівнює 1107 дол., в Чеській Республіці — 575 дол., в Естонії — 420 дол., Латвії — 227 дол., в Словенії — 132 дол [16, с. 19].

Для поліпшення ситуації в Україні здійснюється комплекс заходів, спрямованих на створення іноземним інвесторам сприятливого інвестиційного клімату. Зокрема, створення при Президентові України Консультативної Ради з питань іноземних інвестицій, до складу якої входять керівники української держави та представники всесвітньо відомих міжнародних банків та корпорацій.

Висновки до 2-го розділу

Національний банк України відповідно до своїх функцій регулює приплив іноземних інвестицій у банківську систему України. Основним нормативним документом з цього питання є «Положення про порядок видачі ліцензій на створення комерційних банків за участю іноземних юридичних та фізичних осіб», затверджене постановою Правління НБУ від 7 лютого 1994 р. (відповідні зміни та доповнення внесені постановами Правління НБУ від 17 червня 1995 р. та від 20 червня 1997 р. ). Цими документами передбачено, що в Україні можуть створюватися комерційні банки як із 100-відсотковою участю іноземного капіталу, так і з частковою участю іноземних юридичних та фізичних осіб.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ ВАЛЮТНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ 3.1. Проблеми регулювання валютної політики держави та шляхи їх вирішення

Реалізація політики валютного коридору в Україні також має свої проблеми і негаразди. Як переконує досвід ринкових країн (Австрія, Англія, Франція, Японія), політика валютного коридору запроваджувалася урядом лише на незначний період з метою стабілізації на валютному ринку за умов невеликих розмірів інфляції при синхронному зростанні національного виробництва в усіх галузях економіки. У нашій країні такого стану речей не існує, а термін реалізації зазначеної політики має далеко не короткостроковий характер. Крім того, якщо означити цей захід (валютний коридор) як адміністративний, можна сказати, що він трохи суперечить пріоритетам економічної політики НБУ, тобто лібералізації у сфері державного регулювання валютної системи.

Останніми роками найактуальнішою проблемою державного регулювання валютного ринку в Україні є підтримання макроекономічної стабільності національної валютної одиниці. Основним органом державного регулювання валютного ринку нашої країни є НБУ. Його повноваження у сфері валютного регулювання визначені Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю"[3, с. 168]. Головним методом НБУ, за допомогою якого впроваджується національне регулювання валютного курсу, є валютна інтервенція, її зміст — запобігання зниженню (підвищенню) валютного курсу національної грошової одиниці.

Основними заходами, якими користується НБУ, впроваджуючи політику валютної інтервенції з метою призупинення девальвації курсу гривні до валютних одиниць інших країн, є:

— збільшення облікової ставки центрального банку та норми обов'язкового резервування комерційних банків;

— заборона українським комерційним банкам кредитувань із ЛОРО — рахунків банків-нерезидентів гривневими коштами, подовження раніше укладених кредитних угод та розміщення гривневих депозитів на кореспондентських рахунках банків-нерезидентів тощо.

Основна вада валютної інтервенції та, що вона має тільки короткостроковий ефект і не може забезпечити високого рівня макроекономічних показників, від яких залежить стабільність національної грошової одиниці.

Свої повноваження щодо регулювання національної валюти й утримання стабільності на валютному ринку України НБУ, безперечно, виконує. Але останнім часом у результаті падіння платоспроможності гривні її вартість у процесі курсоутворення трохи завищена, тобто реальна набагато нижча за офіційну. І якби НБУ за допомогою адміністративного регулювання та різних економічних заходів не утримував національної валютної одиниці у межах валютного коридору, в країні в умовах високого рівня безробіття, падіння виробництва, від'ємного сальдо платіжного балансу та інших негараздів почалися б інфляційні процеси, а згодом і гіперінфляційні.

Як відомо, існує досить тісний зв'язок між інвестиціями та стабільністю на валютному ринку. Сьогодні українській економіці потрібно вдвічі більше інвестицій, ніж вона отримала їх за весь перехідний період. Тобто уряд має створити досить сприятливі умови, які допоможуть залученню коштів із-за кордону.

Але є й інша сторона питання. В Україні стабільність на валютному ринку має досить високий ступінь залежності від руху іноземних інвестицій. Підтвердженням цього стали події другої половини 2006 року. Через зміну політики Мінфіну щодо зниження дохідності облігацій внутрішньодержавної позики (ОВДП) та нерозвиненості ринку корпоративних цінних паперів іноземні інвестори почали забирати свої кошти з території України, що вже наприкінці серпня позначилось на збільшенні попиту на іноземну валюту, а період серпень — грудень на валютному ринку увійшов у стадію повільної девальвації курсу гривні.

Як бачимо, за умов політичної кризи та деяких прорахунків уряду в обраній політиці відплив іноземного капіталу досить сильно позначається на стабільності національної валютної одиниці, а отже, і на макроекономічних показниках.

Обмінний курс має прямий вплив на інфляційні процеси всередині країни, В умовах відкритості України до імпорту відбувається інфляція цін на товари закордонного виробництва. Якщо проаналізувати структуру імпорту за 2005-2006 роки, то більш як половину його загального обсягу становлять нафта і продукти її переробки, природний газ, які є не чим іншим, як складовою витрат продуктів і послуг, що виробляються у нашій країні.

В Україні за вересень — грудень 2006 року ціни на більшість товарів зросли удвічі в результаті підвищення курсу долара до гривні, а заробітна плата залишилася майже без змін. Умовно кажучи, купівельна спроможність скоротилась у 1,5-2 рази. Від такого стану речей страждають споживачі й виробники, як національні, так і зарубіжні (в результаті падіння попиту на продукцію)[12, с. 14].

Отже, яку політику має обирати держава щодо проблем валютного регулювання?

Передусім необхідно справді узгоджувати економічну політику держави з валютною політикою НБУ. Як уже зазначалося, сьогодні всі дії щодо валютного регулювання спрямовані або на ліквідацію наслідків фінансової кризи (яка, до речі, має тенденцію розвиватись у другій половині року, спостерігається майже чотири зазначених періоди підряд і відрізняється лише за глибиною), або на адміністративне регулювання утримання курсу гривні щодо валютного коридору. І немає жодної програми або дії, які були б спрямовані на ліквідацію причин нестабільності національної валюти, яка сьогодні очевидна, — вона не має потужності насамперед тому, що не підтверджена підвищенням макроекономічних показників.

Щодо проблеми високого ступеня залежності валютного ринку від руху іноземних інвестицій та одночасної потреби для розвитку української економіки, то НБУ необхідно визначити оптимальні обсяги іноземного інвестування у такому розмірі, який би не мав значного впливу на тенденції валютного ринку.

Ще однією з болючих проблем валютної політики сьогодення є питання про повернення вивезеного за кордон українського капіталу і призупинення відпливу валюти з України. Таким чином, повернення наших законодавців до обговорення проекту Закону України "Про валютне регулювання" у 1995 році було зумовлене гострою та нагальне необхідною для вирішення проблемою сучасного стану економіки України — репатріації валютних коштів. Результатом такого пошуку стало припинення з 1 серпня 1995 року дії ліцензій на здійснення валютних операцій, що означало фактичну заборону використання іноземної валюти як платіжного засобу в Україні і в результаті призвело до ще більшого неповернення валютних коштів в Україну та зарахування їх на рахунки в банках за кордоном.

3.2. Сучасні тенденції розвитку валютної політики

Розуміння суті валютного регулювання значною мірою визначає характер дій держави у цій сфері, дозволяє виявити глибинні взаємозв`язки між валютним регулюванням та економікою в цілому. Валютне регулювання не слід ототожнювати тільки з державним регулюванням, а необхідно розглядати як систему, що включає, поруч з державним, ринкове регулювання, які, в свою чергу, можуть здійснюватись як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Заходи держави мають посилювати та доповнювати дію ринкових механізмів, а не суперечити їм. Саме такий підхід дозволяє досягти бажаних результатів в сфері валютного регулювання в більш стислі терміни, а також із значною економією бюджетних коштів.

На сучасному етапі розвитку світової економіки підвищується роль держави у валютному регулюванні. Зростання відкритості національних економік та посилення у зв`язку з цим загрози “імпортування нестабільності” обумовлюють необхідність такого процесу. Крім того, стан валютних відносин на національному рівні, особливо країн, що знаходяться в стадії ринкової трансформації, потребує активного втручання держави.

В сучасних умовах підвищується необхідність державного валютного регулювання і на міжнародному рівні. Зміни валютної політики одних держав можуть суттєво впливати на національні економіки інших. Фінансова криза 1997-1998 років, що набула світового масштабу, підтвердила актуальність глобалізації державного валютного регулювання.

Ефективність державного валютного регулювання залежить від того, економічним чи адміністративним методам надається перевага. Найбільші результати дають економічні методи: коли для досягнення поставленої мети держава створює суб`єктам господарської діяльності сприятливі умови, які заохочують їх до необхідних дій. І навпаки, адміністративні методи валютного регулювання не завжди дозволяють досягти встановлених цілей через відсутність достатніх для цього стимулів.

Діюча система валютного регулювання України потребує удосконалення. Це передбачає: погодженість дій держави з ринковими механізмами; підвищення якості валютного законодавства, зростання ролі державних інститутів в сфері валютного регулювання, удосконалення механізмів застосування форм валютного регулювання.

В процесі удосконалення системи валютного регулювання в Україні доцільно використовувати досвід зарубіжних країн. На сучасному етапі в Україні ефективно можуть бути застосовані такі механізми валютного регулювання країн з розвиненою ринковою економікою, що пов`язані з оптимізацією режиму валютного курсу; особливістю застосування валютних інтервенцій за умови дії плаваючого валютного курсу; репатріацією валютних цінностей.

Удосконалення чинного валютного законодавства є одним з пріоритетних на даний час напрямків реформування системи валютного регулювання в Україні. Термінового доопрацювання та прийняття потребує проект Закону України “Про валютне регулювання” (автором запропоновано його структуру та положення, які стосуються механізму обов`язкового продажу надходжень в іноземній валюті на користь резидентів; регулювання режиму валютного курсу та порядку визначення офіційного валютного курсу; термінів повернення резидентами в Україну валютної виручки від експорту товарів (робіт, послуг), а також надходження на митну територію країни товарів за імпортними операціями).

Підвищенню ефективності чинної системи валютного регулювання в Україні сприятиме розробка концептуальних засад валютної політики. Цей процес має передбачати: виділення короткострокових (до 1 фінансового року) та довгострокових (на 4-5 років) цілей валютної політики; встановлення взаємозалежностей між ними та механізму їх реалізації; побудову валютної політики у відповідності з тенденціями розвитку відповідних ринкових механізмів та визначеними загальними напрямками розвитку економіки країни; виявлення факторів, які визначатимуть перспективи розвитку системи валютного регулювання, та наслідків реалізації валютної політики; урахування фінансово-економічних та політичних ризиків як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, а також досвіду побудови систем валютного регулювання зарубіжних країн [18, с. 5-6].

При визначенні перспектив розвитку системи валютного регулювання України обов`язково мають враховуватися особливості валютних політик зарубіжних країн, оскільки економіка України є відкритою, а отже, залежною певною мірою від дій основних зовнішньоекономічних партнерів.

Висновки до 3-го розділу

Регулюючи валютні відносини, акцент усе-таки потрібно робити не на заборонах, а на створенні сприятливого валютного клімату (розумне оподаткування, поступова лібералізація руху капіталу, розвиток валютного ринку) через комплексну модернізацію законодавства.

Ефективність як короткострокової, так і довгострокової валютної політики, багато в чому залежить від іміджу країни в світі. Його покращання потребує, крім стабільного економічного зростання, підвищення ролі України у міжнародних фінансових організаціях та посилення її позицій на світовій політичній арені.

ВИСНОВКИ

Сьогодні всі дії щодо валютного регулювання спрямовані або на ліквідацію наслідків фінансової кризи (яка, до речі, має тенденцію розвиватись у другій половині року, спостерігається майже чотири зазначених періоди підряд і відрізняється лише за глибиною), або на адміністративне регулювання утримання курсу гривні щодо валютного коридору. І немає жодної програми або дії, які були б спрямовані на ліквідацію причин нестабільності національної валюти, яка сьогодні очевидна, — вона не має потужності насамперед тому, що не підтверджена підвищенням макроекономічних показників.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Алисов Е. А.Правовое регулирование валютных отношений в Украине : монографія. — К. : Консум, 1998. — 141 с.
Банківська енциклопедія. Під ред.. Мороза А.М. – К.: Фірма „Ельтон”, 1993 — 336 с.
Боринець С. Я.Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник для вузів. — К. : Знання, 1999. — 304, с.
Валовая Т. Д. Валютный курс и его колебания: учбовий посібник. — М. : АО "Финстатинформ", 1995. — 89, с.
Валютне законодавство України: Збірник нормативних та інструктивних документів: за станом на 1 серпня 1993 року. — Львів : Політекс, 1993. — 69 с.
Валютный рынок и валютное регулирование: Учеб. пособие /Под ред. И. Н. Платоновой и др. — М. : Бек, 1996. — 457, с.
Гальчинський,, Анатолій
Горшкова Н. Валютно-курсова політика: практичний досвід та рекомендації // Вісник Національного банку України. — 2007. — № 1. — С. 62-66
Гроші та кредит /За ред. Савлука М. – К.: Либідь, 1992 – 331 с.
Економічна теорія: Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича ; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.
Завальна Ж. В.Валютне право України: Навчальний посібник. — Суми : Університетська книга, 2005. — 303 с.
Михайличенко С. Проблеми та перспективи розвитку валютно-курсової політики в Україні // Вісник Національного банку України. — 2004. — № 2. — с. 10-15
Міжнародні валютно-кредитні відносини. Підручник. /Під ред.. Філіпченко А.С. – К., 1997. – 208 с.
Міжнародні розрахунки та валютні операції: Навчальний посібник. — К. : КНЕУ, 2002. — 389 с.
Резнікова О.О. Валютне регулювання на міждержавному рівні та його вплив на національну валютну систему // Банківська справа. – 2000. – № 4. – с.50-52
Резнікова О.О. Удосконалення чинної системи валютного регулювання // Фінанси України. – 2001. – № 7. – с.16-21
Теорія грошей: Навчально-методичний посібник для студ. вузів та ун-тів. — К. : Основи, 1996. — 412, с.
Шаповалова А.Стратегічні напрями курсової політики України у рамках моделі сталого економічного розвитку //Вісник Національного Банку України. — 2005. — № 11. — С. 3-6