Релігія Стародавньості

1. Релігія Стародавнього Єгипту.

2. Догматика та культова практика праслов´ян.

3. Християнізація України-Руси.

Список використаної літератури.

1. Релігія Стародавнього Єгипту

Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світової релігії та естетики. Обожнена сонячна куля постійно вважалась стародавніми єгиптянамивищим благом та вищою силою. Сонце і життєва сила, світло й краса з прадавніх часів ототожнювалися в єгипетській культурі, були життєдайними печатками земного життя.

Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя, особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його цінності настільки поважалися, що переходили в "загробний світ", у якому люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі.

Важливу роль відігравало уявлення давніх єгиптян про потойбічний світ, який, вважалось, існує під землею. Особливого значення надавали вони збереженню тіла після смерті, вдаючись до муміфікації, спорудження гробниць. За ранніми уявленнями, померлий є безпорадним у могилі, й забезпечити йому потойбічне існування можуть тільки живі. Пізніше стали вважати, що померлий продовжує жити в могилі, і, крім потреби в їжі та напоях, прагне вибратися на денне світло, злітати на небо до богів тощо. Відчуває цю потребу вже не тіло, а матеріальний, хоч і невидимий людині, елемент, який може бути в могилі, а може й відлітати з людиною куди завгодно.

Стверджуючи, що від церемонії захоронення залежало життя померлого у потойбічному світі, нерідко її організовували з особливою пишнотою. За часів, коли влада фараонів була особливо авторитетною, жерці вважали недопустимим поміщати фараона та вельмож у понурому світі підземелля разом із звичайними людьми. Це знайшло відображення в написах на стінах пірамід V і VI династій («Текстах пірамід»), які свідчать, що фараон і вельможі продовжують своє життя у світі зірок. Водночас вони не заперечували існування підземного царства померлих.

Тоді набула визнання легенда про існування підземного царства мертвих, де знаходилися «країна щастя» Іару (Іалу) та «поле очерету» — давньоєгипетський рай. Оскільки загробне життя давні єгиптяни вважали продовженням життя земного (вельможа і там був вельможею, раб — рабом), а померлого сприймали як реально існуючого, здатного приносити лихо чи допомагати своїм близьким на землі, то живі намагалися іноді встановити контакт із померлими родичами через листи. Завдяки цьому, на їхню думку, земний та потойбічний світи перебували у взаємозв'язку та взаємодії.

Поширеним було й обожнювання фараона, якого вважали сином бога сонця та символом добробуту й розквіту країни, носієм найвищої божественної сили. Він виконував найважливіші ритуали, в тому числі урочистий обряд першого орання: прокладаючи першу борозну, мовби запліднював нільську долину від імені богів[8, c. 36-38].

Централізація держави сприяла посиленню влади жерців, які перебирали на себе функції чиновників культового центру, слугуючи при цьому якомусь із могутніх місцевих богів.

Жрецтво (старосл. жрети — приносити жертву) — група людей, яка в політеїстичних релігіях виконує функції посередника між віруючими і надприродними силами, а також здійснює релігійні обряди.

Жерці вважалися учнями бога мудрості та знання, першого філософа Єгипту Тота, який тільки їм відкривав свої знання, володіли великими маєтностями. Був час, коли жерці не підлягали владі царя, а їх посада успадковувалася.

Богам приносили численні жертви, на їх честь будували величезні храми, а наймогутніших із них, наприклад бога сонця Ра, проголошували батьками правителя. Будучи адміністраторами і служителями храмів, жерці зосередили у своїх руках важливі важелі керівництва країною. Вони здійснювали релігійні ритуали, особливо під час свят: у дні, пов'язані зі значними міфічними подіями, а також подіями в житті фараона, на початку місяця та року тощо. Під час свят спеціально прикрашали та ілюмінували храми, організовували пишні процесії з музикою, піснями, танцями. Найвеличніпіим святом було вшанування Осіріса, яке вивершувала процесія з розігруванням містерії його смерті та воскресіння. На потреби культу, ритуалу та релігійних свят витрачалося чимало грошей, у них брало участь багато людей.

Давньоєгипетське мистецтво було храмовим і поховальним, символізувало перетворення тлінного життя на вічність. Тому саркофаги, піраміди та храми будували з металу або твердих кам'яних порід, демонструючи цим прагнення до безсмертя. Земне життя вважалося фрагментом потойбічного, а піраміда — сходами, які ведуть фараона на небо. Піраміди були не лише гробницями, у них клали все, що оточувало фараона за його життя.

Естетичні погляди ще не відігравали особливої ролі, але ремісники намагалися у своїх виробах втілювати певну ідею. В цьому і полягає велич давньоєгипетського мистецтва, таємниця його впливу на наступні покоління. Храм вважали домівкою бога. Тому він нагадував світ, близький богові. Стеля храму мала вигляд усіяного зорями неба, на стінах було зображено пишні дерева та кущі або віруючих, які несуть у дар богові плоди своєї праці. Найсвященнішим вважався золотий горизонт з уподібненим сонцю богом, що підноситься над ним. Усі розміри ретельно розраховано згідно з таблицями бога мудрості та знання Тота або богині мудрості Сашат.

При храмах були скрипторії — майстерні, в яких складали, переписували релігійно-магічні, історичні, літературні, медичні та інші тексти, а також бібліотеки, архіви. «Будинки життя» (так ще називали храми) мали величезне значення у збереженні та передаванні писемної культури. За уявленнями вони створені богами і перебували під їхньою опікою[9, c. 45-47].

Однак релігійне життя не завжди було спокійним: час від часу відбувалися релігійні перевороти. Один із них пов'язаний з діяльністю фараона-реформатора Аменхотепа IV (XIV ст. до н.е.), який прийняв ім'я Ехнатона. Він зрікся віри своїх предків, установив культ сонячного диска — Атона. За його наказом у давніх єгипетських написах намагалися знищити не тільки імена богів, а й саме поняття «бог», замінивши його словом «володар», а знак бога— знаком, який позначає фараона. Навіть сонце на завершальному етапі реформи сприймали не як бога, а як царя. Відтоді у світі мали правити лише два царі: Сонце-Атон та його син Ехнатон.

У «сонцепоклонінні» Ехнатона простежується властивий давньоєгипетській релігії струмінь солярного монотеїзму. Ехнатон мовби довів до логічного завершення концепцію про царя — «сина Сонця», яка бере свій початок від уявлення про Сонце як царя. Проте ігнорування Ехнатоном осірістичних уявлень, основою чого була віра у потойбічне життя, знищення у написах слова «бог», знаків, що символізували його, надають цьому вченню відтінку навмисної боротьби проти богів.

Реформи Ехнатона мали помітний вплив на єгипетську культуру. Саме тоді виник своєрідний імпресіонізм у мистецтві, про що свідчать численні храмові розписи: пейзажні композиції, вишукані барельєфи; вперше у давньоєгипетському мистецтві з'являються зображені в побуті світські постаті царя й цариці. Тоді з'явилося багато творів світської літератури, у тому числі й любовної лірики («Пісні насолоди серця»).

Під впливом релігійної реформи Ехнатона відбулося посилення етичного елементу в давньоєгипетській релігії. На той час припадає поява 125-ої глави «Книги мертвих» з її ідеєю морального загробного суду, який відбувався у Чертозі двох істин. Він засідає у повному складі на чолі з «великим богом» — Ра. Тут присутній цар загробного світу бог Осіріс та ще 42 божества — демони. Кожне з них «відає» певним гріхом. Вступивши до Чертога двох істин, померлий вітає «великого бога», а потім виголошує свою так звану «негативну сповідь», яка є зводом моральних заповітів давнього єгиптянина: «Я не робив неправди проти людей, я не був жорстоким до тварин, я не робив гріхів у Місті Істини; …я не був байдужим, коли бачив зло, я не відбирав нічого у жебрака, я не порушував божественної запоруки; я не шкодив служителю в очах його хазяїна; я не отруював; я не змушував нікого ридати; я не вбивав; я не наказував убивати…» За порушення цього морального кодексу карали загробним судому

Після цього підсудний запевняв кожного з 42 божеств-демонів, що не робив гріха, яким воно «відає». Суд міг виправдати чи приректи на знищення душі підсудного у пащі чудовиська. Ідея загробного суду, заснованого на моральних принципах, — одна з найважливіших рис давньоєгипетської релігії[11, c. 29-30].

Релігія Давнього Єгипту вплинула на античний світ. У VII ст. до н.е. в Греції склалась космогонія, згідно з якою началом світу вважали яйце, запліднене вітром. Поширений у греко-римському світі був культ Ісіди (богині-матері страждальців).

Багато ідей давньоєгипетської релігії увійшли до Біблії: уявлення про Бога, який створює світ за допомогою слова, існування потойбічного життя тощо. Простежуються вони в книзі Екклезіастовій, лейтмотивом якої є розчарування: «все є суєта та томління духу». До біблійних текстів увійшло багато моральних сентенцій.

Неоціненним є вплив давньоєгипетської релігії на християнство, особливо на його символіку, догматичні та моральні конструкції. Деякі єгипетські релігійні уявлення проникли через Рим у християнську релігію Британії, Галлії тощо. У Франції довго зберігався образ богиі Ісіди: її статуя стояла на південній стіні абатства Сен-Жермен де-Пре до 1514 р. Сприймали її як іпостась християнської богородиці. Окремі давньоєгипетські релігійні елементи побутують у християнстві майже незавуальовано, інші — у видозміненій формі[4, c. 58].

2. Догматика та культова практика праслов´ян

Зацікавлення релігією слов'янських народів пробудилося наприкінці XVIII ст. Але до того часу вони вже давно християнізувалися і встигли відчутно призабути свої давні вірування, а в деяких із них лише частково збереглися окремі звичаї та обряди. Тому в дослідженнях ранньослов'янської релігії, що розгорнулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст., більше було романтичної фантазії, ніж історичних фактів. Та через кілька десятиліть вони вже ґрунтувалися на культі природи, тотемізмі, анімізмі, магії.

Давньослов'янський пантеон утворювали боги вищого і нижчого рівнів, які різнилися між собою за місцем серед інших божеств, функціями. Неоднаковим було і ставлення до них. Богам вищого рівня приписувались більш узагальнені функції. До них належали бог неба, вогню Сварог, бог сонця Дажбог (Даждьбог), бог родючості Ярило, бог грози Перун, бог багатства Велес.

Слов'яни поклонялися земному і небесному Вогню, вшановували Сонце (небесний вогонь у вигляді сонячного диска, що палає), божество вогню називали Сварогом, а сонце — Сварожичем, якого вважали сином Сварога. Західні та східні слов'яни поклонялися Сварожичу як божественному ковалю. Сварог і Сварожич посідають в пантеоні ранньосередньовічних слов'ян головні місця.

Дослідження давньослов'янського пантеону переконують в існуванні Фракійської Русі. Відомий буддолог В. Щербаков пише: «Всі боги східних слов'ян (Київської Русі) — це боги трояно-фракійців; фракійський Перкон — це Перун, Стрибог — це бог Сатре фракійського племені сатрів; Дажбог — це малоазійські Тади, Даж, Тадаена; Купала — фригійська Кібела і т. д.».

Богам нижчого рівня відводилися конкретні функції, пов'язані з господарськими циклами, сезонними обрядами або тим, що уособлювало цілісність конкретних соціальних утворень. Наприклад, Род уособлював єдність потомків конкретного роду, Щур (Цур) вважався покровителем роду, що оберігав людей від злих сил.

Важливу роль у розумінні слов'янами світобудови відігравало світове дерево. Воно служило вихідним пунктом, від якого їх свідомість моделювала вертикальну: три царства (небо, земля, підземелля); горизонтальну (північ, захід, південь, схід) структури світу, життя і смерть (зелене, квітуче і сухе дерево).

Ще вони тлумачили світ через систему протилежних категорій: доля — недоля, щастя — нещастя, життя — смерть, парне — непарне, справа — зліва, чоловіче — жіноче начала, верх — низ, суша — море, вогонь — вода, близько — далеко та ін.

Обожнювали вони й такі абстрактні поняття, як Правда, Кривда, Доля, Лихо, Смерть, або навіть спеціалізовані функції — суд[5, c. 32-34].

Тривале панування у слов'ян родинно-патріархального ладу зумовило збереження родинно-родового культу шанування пращурів, тісно пов'язаного з погребальним культом. На всій території розселення слов'ян збереглися могильники і кургани із захороненнями, вивчення яких дало підстави для тверджень, що тодішні поховальні обряди були складними і різноманітними. До них належали кремація (у східних і частково у західних слов'ян), повсюдне поховання, а також поховання або спалювання в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою насипали курган, поряд з покійником клали речі, які мали прислужитися йому в потойбічному світі. Під час поховання вельможі разом з ним клали коня, слуг, навіть дружину.

Поховальний обряд був пов'язаний з уявленнями про потойбічне життя. З дохристиянських часів походить загальнослов'янське слово «рай», яке означало прекрасний, не всім доступний сад. Дохристиянського походження й слово «пекло» («жар», «вогонь») — підземний світ, де горіли душі недобрих людей. Згодом християнське вчення про потойбічне життя відтіснило це уявлення. Однак вірування щодо померлих та живих трималися довго і були відмінними від християнських: розрізняли померлих природною («чисті» небіжчики) і неприродною («нечисті» небіжчики) смертю. Перших називали «батьками», їх шанували, а других — мерцями.

Шанування «батьків» — родовий культ пращурів. Частково він зберігся до наших днів: українські поминки, білоруські дзяди, сербські й болгарські задушниці, коли поминають померлих на кладовищах. Ще одним свідченням культу пращурів є фантастичний образ Чура (або Щура). Вигуки «Чур!», «Чур мене!», «Чур, це моє!» означали, мабуть, заклинання, прикликання Чура на допомогу. Можливо, зображення Чура робили з дерева, на що натякає російське слово «чурка» — обрубок дерева. Пережитком давнього родинно-родового культу пращурів є і віра в домовика, збережена донині там, де патріархально-родинний уклад тримався довше.

Зовсім іншим було ставлення до «нечистих» небіжчиків, які не мали жодного відношення ані до сімейного, ані до родового культу. «Нечистих» боялися, і це побоювання було породжене або страхом перед ними, або незвичайністю обставин, що спричинили їхню смерть. Боялися не душі чи духу, а самого небіжчика, вірячи в його надзвичайну здатність діяти після смерті. Про це свідчать збережені донедавна забобонні прийоми знешкодження «небезпечного мерця»: щоб не дати йому встати з могили і шкодити живим: тіло пробивали осиковим колом, вбивали зуб від борони позаду вух.

«Нечистим» покійникам приписували і недобрий вплив на погоду (стверджувалося, що вони можуть накликати посуху). Щоб відвернути нещастя, труп самогубця або іншого мерця викопували з могили і кидали в багно або заливали могилу водою. Таких покійників називали упирями, у сербів — вампірами, у північноросійських народів — єретиками. Мабуть, давнє слово «навьє» («навій») означало таких нечистих і небезпечних мерців. У Київському літописі (1092) є оповідання про те, як Полоцький мор (епідемію) переляканий народ пояснював тим, що «се навьє (мерці) б'ють полочан». У церковному повчанні «Слово Іоанна Златоуста» йдеться і про такі обряди на честь цих мерців: «Навем мовь творять і попіл посредє сиплють». У болгар і тепер слово «навьє» означає душі нехрещених людей. Звідси, мабуть, й українські нявки, мавки. Проти вампірів, упирів здавна існують замовляння й чари[7, c. 52-54].

Переважання хліборобської праці в давніх слов'ян було головною передумовою вшанування культу природи. Певне відношення до хліборобства мали сонячні божества Сварог, Дажбог. Мабуть, існував і культ богині землі, хоч прямих свідчень на користь цього припущення немає. З хліборобством був пов'язаний і бог грози Перун. Покровителем скотарства був Велес (Волос, одночасно бог підземного світу), його ім'ям присягали. Велеса вважали й богом багатства і торгівлі. Тому його статуї було встановлено на торгових майданах Києва, Великого Новгорода, Ростова, Казані.

Усі слов'янські народи вірували в духів природи. Духи як уособлення лісу відомі переважно у лісовій смузі (український «лісовик», білоруський «лещук», «пущевик», польський «дух лісний», «боровой»). У них втілене вороже ставлення слов'янина-землероба до дрімучого лісу, в якого необхідно було відвойовувати землю для ріллі й у якому людині загрожувала небезпека заблукати, загинути від диких звірів. Дух водної стихії (український «водяник», російський «водяний», польський «водник» тощо) викликав значно більший страх, ніж порівняно доброзичливий жартівник «леший», бо втонути в чорториї, озері страшніше за небезпеку заблукати в лісі. Характерний образ польового духу (російська «полудниця», лужицька «природниця», чеська «поледниця» та ін.) — жінка в білому, яка начебто стежить за працюючим у полі. Якщо хтось працює опівдні в спеку, а звичай вимагає робити перерву в роботі, полудниця карає порушника, звертаючи йому голову набік. Образ полудниці — уособлення небезпеки сонячного удару. В гірських місцевостях Польщі, Чехії та Словаччини побутують вірування в духів гір, які охороняють скарби або опікуються гірниками.

Більш складний образ — «віли», особливо поширений у сербських, рідше в чеських, російських джерелах. Одні дослідники вважають його загальнослов'янським, інші — лише південнослов'янським. Віли — лісові, польові, гірські, водяні або повітряні діви, які можуть дружньо чи вороже ставитися до людини залежно від її поведінки. Вони фігурують і в південнослов'янських еротичних піснях. У цьому образі переплелися й уособлення природних стихій, і уявлення про душі померлих та сили родючості.

Значно більше відомостей про русалок. Цей образ виник внаслідок взаємовпливу античної та ранньохристиянської обрядовості. Русалка — дівчина, яка живе у воді, лісі або в полі, зваблює людей і топить. Очевидно, образ русалки витіснив слов'янських берегинь, водяниць та інших жіночих водяних духів[1, c. 38-40].

У найдавніші часи відома була лікувальна магія. В церковних повчаннях згадують лікувально-магічні обряди та пов'язані з ними анімістичні образи: «…Немічь волшбами лікують, і ноузит (амулети) і чаракі, бісом треби приносять і біса, глаголемого трясовицю, творять, отгоняще…». Застосування знахарських методів лікування збереглося у слов'янських народів до новітнього часу.

Широко практикували слов'яни й охоронну магію. Вони використовували різноманітні амулети, наприклад пробиті зуби ведмедя, писанки. Ворожили на різних знаках: кидали дерев'яні кубики з позначками, проводили коня між забитими в землю списами. Не обходилися при цьому без чаклунів, чарівників, віщунів, ведунів, знахарів, ворожбитів.

Нез'ясованим залишається питання про давньослов’янських служителів культу, виконавців релігійних обрядів. Ритуал сімейно-родового культу виконували, мабуть, глави сімей; громадський культ здійснювали волхви, які організовували обрядові дії, керували процесом язичницького богослужіння і вдавалися до ворожіння. Вони складали календарі, зберігали в пам'яті міфи. Волхви були наближеними до племінної знаті, можливо, навіть становили частину її. Волхви-хмаровідгонителі повинні були передбачати майбутнє і своїми магічними діями створювати необхідну людям погоду. Волхви-цілителі лікували людей засобами народної медицини; церковники визнавали результати їх старань, але вважали, що звертатися до них — гріх. Волхви-хранителі керували виготовленням амулетів-оберегів. Можливо, вони керували створенням складних і всеосяжних композицій на зразок знаменитого збручанського ідола. Крім волхвів-відунів, були й жінки-чаклунки, відьми (від «відати» — знати), чарівниці, «потвори», а також волхви-кощунники. Сказателів називали баянами, обаятелями, що пов'язане з дієсловом «баяти» — розповідати, співати, заклинати.

У релігійному комплексі давніх слов'ян існували священні та жертовні місця, а подекуди й святилища та храми із зображеннями богів: Арконське святилище на острові Рюгене, святилище в Ретрі, дохристиянське святилище в Києві (під Десятинною церквою). В цих місцях відбувалися культові дії, основою яких було принесення жертв, інколи й людських.

Поширення християнства супроводжувалося його злиттям із давньою релігією. Про це дбало християнське духовенство, щоб зробити нову віру прийнятнішою для народу. Давні хліборобські та інші свята були пов'язані з днями церковного календаря. Язичницькі боги поступово злилися з християнськими святими, здебільшого втративши свої імена. Вони перенесли свої функції й атрибути на цих святих. Так, Перуна продовжували шанувати як божество грози під ім'ям Іллі Пророка, «бога скотарства» Велеса — під ім'ям святого Власія тощо.

Однак образи «нижчої міфології» виявилися тривкішими. Вони дійшли до наших днів, хоча й не завжди легко розрізнити, що в них справді від давнини, а що нашарувалося з плином часу[6, c. 28-29].

У першому тисячолітті н.е. релігійні та світоглядні уявлення населення були пов'язані з одушевлениям і одухотворенням природи, з наданням їй антропоморфних властивостей і рис. Люди відчували себе інтегральною частиною навколишнього середовища, складовою кругообігу природних явищ, які символізували взаємовідношення людини з внутрішнім і зовнішнім Всесвітом. З небом в давніх українців були пов'язані уявлення про життєвий шлях людини, визначальне місце в якому надавалось морально-етичній наповненості людського буття. Можна зробити висновок про існування в Київській Русі астрального культу давньоукраїнських богів, система яких втілювала глибинний взаємозв'язок населення з космосом. У цьому зв'язку головна роль належала морально-етичній визначеності особистості. Людині надається можливість силою своєї свідомості, поряд з Богом, впорядковувати існуючий стан матерії і духу. Через самостійність індивіда розкривається всезагальна сила божества. У давньоруському суспільстві досить чітко простежується монотеїстична тенденція, тобто віра в єдиного бога, який «розгортається» в суспільстві через численних богів і духів, природних і неприродних істот. Отже, «потреба» Київської Русі в онотеїстичній релігії могла знайти своє «задоволення» в реалізації потенційних можливостей, наявних в дохристиянській духовній культурі українського народу.

Давня українська обрядовість була однією з форм збалансованих відносин соціально-господарської системи слов'ян з природно-екологічною і духовною. Обряди увібрали в себе весь попередній досвід розвитку найдавніших вірувань і виступали гармонійною формою взаємодії Людини і Природи.

Можна говорити про наявність спадкоємності в світсько-гуманістичному напрямі світоглядної думки Київської Русі і традицій народно-язичницької культури. Крім того, багато спільних рис знаходимо в дохристиянському світобаченні наших предків і найновіших поглядах на проблеми Людини і Світу.

І найголовніше: можна зробити висновок про неперервну, спадкову еволюцію найдавніших уявлень та вірувань населення України з найдавнішого часу до XI ст. нашої ери[4, c. 47-48].

3. Християнізація України-Руси

Історія християнства в українських землях розпочалась ще задовго до хрещення наших предків Володимиром Великим. Напевне, тому в Києві християнство не зустрічало ніякого опору. Поганство вже відмирало природним шляхом. Підтримка князівською владою християнства як релігії вищого типу змусила поганство відступити.

Християнство на наших землях виникло ще в І ст. н. е. Поширена згодом легенда про апостола Андрія Первозванного, мабуть, не з'явилася на порожньому місці. Згідно з цією легендою святий Андрій, який прийшов на Київські гори, поставив на них хреста і пророкував виникнення там великого міста з багатьма церквами-храмами. Цією легендою обґрунтовувалась ідея про рівноправність Києва і Візантії як двох християнських міст, Київської Русі й Візантійської імперії як двох християнських держав.

Якщо подорож святого Андрія Первозванного на наші землі вважається легендою, то діяльність на південноукраїнських землях святого Климента папи ґрунтується на вагомих доказах. За наказом римського Імператора святий Климент був засланий до Херсонесу, де зумів навернути в християнство тисячі поган і збудував на південноукраїнських землях 75 церков. Противники нової віри викинули його в море. Мощі святого знайшли брати Кирило і Мефодій і частину їх завезли до Риму. Згодом князь Володимир Великий перевіз решту мощей до Києва і помістив їх у найкращому Богородичному храмі. Образ святого Климента вибивався на монетах давньоукраїнської держави.

Як відомо з найновіших історичних досліджень, перше хрещення наші предки прийняли ще за часів кагана (імператора) Аскольда 860 р. Тоді охрестилась насамперед княжа дружина. До речі, в угоді з Візантією 944 р. руси виступають як дуалістичний, двовірний народ. У цьому документі згадуються як християни, так і нехрещені. Цікаво, що за сімдесят років до того Візантія трактувала Русь як християнську державу. Очевидно, прихід у 882 р. до Києва невірних варягів загальмував процес християнізації наших предків. Таким чином, 988 р. утвердження християнства на землях України досягло свого апогею.

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги — Володимира. Наприкінці X ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але в силу багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й зумовило вибір київських князів прийняти християнство. Крім того, Володимирові більш до душі був християнський обряд. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство вірою своєї держави. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів скидати, рубати й палити ідолів. Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ючи його залізом. Коли ідола кинули в ріку, князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви. їх ще називали божницями.

Християнство почало ширитися в українській Руси ще за Ігоря й Ольги через зносини з греками. Від греків перейняли християнство варяги, а за ними й русини. В дружинах Ігоря було вже багато християн, і сама Ольга, як ми вже казали, прийняла християнство. Болгарія була вже християнською країною, і зносини з нею за часи Святослава ще дужче поширили християнські впливи, а надто, що болгари вже переклали на свою мову Святе письмо і багато інших духовних книжок і навіть світських[8, c. 60-62].

Отже, якими були причини для запровадження християнства на Русі?

Знамените «хрещення Русі», яке започаткувало православну цивілізацію на теренах України, було викликано цілим комплексом факторів:

· Політичні передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. Спроба досягти цієї мети за допомогою створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання племінного сепаратизму та посилення княжої влади. Надії Володимира в даному випадку покладались, очевидно, на те, що бог блискавок вважався головним в дружинному середовищі. Але тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади.

· Міжнародні фактори: тільки християнізація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. До того ж треба мати на увазі, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 році.

· Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.

· Особисті міркування Володимира та деякі епізоди з його життя. Він, напевне, брав на увагу хрещення своєї бабусі Ольги, яка залишила по собі добру пам`ять. Не виключено, що деякі епізоди його гріховного життя, наприклад, братовбивство під час боротьби за владу, насильство, багатоженство, в підсумку змусили його замислитися про духовне очищення, про таке діяння, яке могло б залишити про нього добру пам`ять. Але, скоріш за все, він діяв виходячи з прагматичних міркувань. Справа в тому, що запровадження християнства було зумовлено одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Це надзвичайно підвищувало його авторитет, а отже, зміцнювало і княжу владу.

Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі[3, c. 279].

Коли християнство стало державною релігією, в Київській Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створенні давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Слід зазначити, що до літератури древньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури входили: богослужбові книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих агіографи, патерики — збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу “Шестодневу”; історичні хроніки; гомілетика — урочисті “слова” на церковні свята.

Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, щоґрунтувалися на досвіді усної дохристиянської культури[7, c. 89].

Проте християнству чинили спротив на тих землях, де згодом утворилась Московська держава. Населення північних земель Київської Русі, тобто майбутні московити, не хотіло приймати християнства і виступало проти нього навіть зі зброєю в руках. Лише в XV ст. були навернені в християнство мешканці Мценська (300 верст від Москви), для чого були використані значні військові сили. Поганство існувало у Московській державі й пізніше. Ще в XVI-XVII ст. московити молились у церквах лише до тих ікон, які самі приносили з дому, а перед іншими навіть не знімали шапок.

Християнізацію Московії гальмувала масова неписьменність і релігійна індиферентність народу. Подекуди ще в XVI-XVII ст. прості люди не знали жодної молитви. Віра зводилась переважно до виконання обрядів, тобто була поверховою. Серед тамтешнього духовенства панували грубість, пияцтво і неосвіченість. Навіть такий ненависник України, як Петро Перший, змушений був запрошувати в духовні заклади «черкаських» (українських) вчителів, які навчали там українською мовою і ставились зверхньо до місцевих учнів. Московське село було християнізовано лише у XV-XVI ст. і навіть у XVII ст.

З прийняттям християнства передхристиянський світогляд наших предків не зник. Безумовно, з поглибленням християнізації усіх сфер життя його вплив постійно звужувався. Таким чином, у давньому народному світогляді взаємодіяли два світогляди — церковний і народно-двовірський. Якщо перший ґрунтувався на християнських засадах, то другий видозмінювався, еволюціонував у напрямі до першого. Двовірство пов'язане з поширенням на українських землях апокрифічної літератури, що надходила з Візантії, Болгарії та Сербії. Церковно-релігійні перекази приносили з чужих країв також паломники. Наші предки нерідко ототожнювали Святе Письмо, що розповсюджувалось серед них, з різними апокрифічними творами, історичними переказами та повчальними тлумаченнями. Апокрифічні твори були своєрідним мостом від поганства до християнства. Так християнський світогляд зливався з передхристиянськими уявленнями та віруваннями.

Світогляд українського народу формувався на ґрунті давньоязичницьких уявлень і вірувань, християнських переказів та апокрифічних сказань. Вони втілювались у формі легенд, колядок і щедрівок, народних звичаях і обрядах, традиційних нормах моралі. У цьому світогляді поєднувався власний досвід народу, а запозичення від інших народів набували нових народних рис, втрачали чужі властивості.

Наші предки прийняли християнство пізніше, ніж інші народи Європи. Не можна ігнорувати кілька тисячолітньої історії, впродовж якої формувався народний світогляд, що проявився насамперед у дохристиянських віруваннях. Проте пізніші нашарування залишили свій слід у ставленні до передхристиянського світогляду[2, c. 56-57].

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. — К.: Дакор, 2006. — 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. — К.: Наукова думка, 1995. — 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. — 3-є вид., перероб. і доп.. — К.: Кондор, 2004. — 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. — К.: Академвидав, 2002,, 2003. — 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. — 3-тє вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. — 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2004. — 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. — К.: Академвидав, 2003. — 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорнень-кий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В’ячеслава Чорновола. — К.: ВД "Професіонал", 2005. — 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. — К.: Кондор, 2004. — 305 с.