Ринок як форма організації товарного виробництва

Категорія (предмет): Економічна теорія

Arial

-A A A+

Розділ 1. Теоретичні засади визначення ринку.

1.1. Сутність ринку, об’єкти та суб’єкти ринку.

Розділ 2. Основні функції ринку.

2.1. Функції ринку. Класифікація ринків.

Розділ 3. Умови виникнення ефективного функціонування ринку.

3.1. Спеціалізація функцій ринку.

3.2. Різноманітність форм власності та видів господарювання.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Світовий досвід показує, що найефективнішою формою організації економічного життя суспільства є ринкова економіка.

Основна метацієї роботи — з'ясувати суть і об'єкт ринку, основні умови його виникнення та ефективного функціонування, найважливіші принципи ринкової економіки. У роботі розглянуто кругопотік ресурсів, продуктів і доходів. Усі питання теми розглядаються у тісному зв'язку з процесом формування ринкових відносин в Україні.

Предметом роботивиступає ринок, його суть та характеристика. Об’єктом роботи — є розгляд ринкових відносин на Україні.

Ринок характеризується передусім тим, що продукт у його умовах створюється виробником не для власного споживання, а для споживання іншими через обмін.В економічній літературі немає єдиного визначення суті ринку. У побуті під ринком розуміють передусім простір (місце, територію, зону), на якому здійснюється купівля-продаж товарів. Цим простором можуть бути торговий зал магазину або біржі, територія сільського або міського ринку, територія адміністративного району, держава або кілька держав, територія світу. З територіальної позиції ринок можна ділити на місцевий, національний, регіональний і світовий.

Завдання дослідження:

розкрити сутність поняття «ринок», визначивши його природу;
охарактеризувати місце ринку, його функції, суб’єкти та об’єкти;
проаналізувати аспекти сучасного ринку.

Багатьма економістами ринок розглядається як фаза обміну процесу відтворення. Відтворення як безперервний процес повторення і відновлення виробництва включає в себе виробництво, розподіл, обмін і споживання. Із цих чотирьох простих моментів відтворення ринок обмежується лише одним — обміном. В економічній літературі зустрічаються й інші визначення поняття ринку. Окремі автори ототожнюють його з торгівлею або зі сферою обігу.

Розділ 1. Теоретичні засади визначення ринку

1.1. Сутність ринку, об’єкти та суб’єкти ринку

Починаючи вивчення даної теми, слід запам'ятати, що її предметом є ринкова система, яку розуміють як систему ринків, цін і конкуренції. Вона забезпечує координуючі й організаційні механізми, що виключають хаос у ринковій економіці, який породжують свобода підприємництва і вибору. Ринкова система являє собою механізм, що виконує одночасно дві корисні функції: 1) сповіщає споживачів, виробників і постачальників ресурсів про рішення, які кожен з них прийняв; 2) синхронізує ці рішення, що забезпечує узгодження виробничих цілей.

Суспільною формою ринкової системи є ринкові відносини — зв'язки і відносини, які складаються між продавцями і покупцями та їх посередниками в процесі купівлі-продажу товарів. Суб'єктами ринкових відносин є споживачі як покупці, виробники товарів і постачальники ресурсів. Крім того, при аналізі ринкових відносин прийнято також вирізняти два таких основних суб'єкти: домогосподарства і підприємства.

Суб'єкти ринкових економічних відносин — ті, хто є їх носієм, тобто хто продає та купує:

практично кожна фізична особа, яка не обмежена законом у правоздатності та дієздатності;
групи громадян;
трудові колективи;
юридичні особи всіх форм власності,
держава.

Носії ринкових відносин — це, ті, хто займається індивідуально-трудовою діяльністю; державні підприємства; кооперативи; орендні підприємства; фермерські господарства; колективні господарства; народні підприємства; акціонерні товариства; асоціації і консорціуми; спільні (змішані) підприємства, міжнародні економічні організації тощо. [4, c.187-189]

Одночасно суб'єктів ринкових відносин поділяють на виробників (продавців) та споживачів (покупців). Окрім того виділяють посередників, які "зводять" покупців та продавців. Такими посередниками є приватні комерсанти, банки, біржі, торгові філії, торгово-промислові палати, страхові компанії. Найкрупніший посередник — держава. Прийнято виділяти чотири крупні суб'єкти ринкового господарювання: домогосподарства, фірми, банки та державу (уряд).

Об'єктами ринкових відносин є те, для чого вони існують: насамперед, це :

товари та послуги (предмети споживання та засоби виробництва),
капітал,
праця,
земля та інша нерухомість,
цінні папери,
інтелектуальні досягнення (ідеї, відкриття тощо), інформація (у тому числі реклама).

Тобто об'єктами ринкових відносин є все те, що продається і купується.

Є декілька визначень ринку. Серед них:

1) це сфера обміну, в якій здійснюються угоди купівлі-продажу товарів і послуг; тобто це торгівля;

2) це сфера обігу, тобто форма товарно-грошового обігу, який включає не лише товарний обмін, а й грошовий обіг, обіг цінних паперів тощо;

3) це місце, де зустрічаються покупці та продавці;

4) це форма організації і функціонування економічних суб'єктів, що грунтуються на основі купівлі-продажу.

У цілому ринок як економічну категорію визначають:

— як сукупність економічних відносин, що виникають між суб'єктами економіки з приводу обміну результатами виробництва, товарного і грошового обігу та розподілу умов виробництва (виробничих факторів);

— як сферу економічних інтересів (потреб) суб'єктів економіки, де відбувається їх зіткнення і взаємодія;

— як форму об'єктивного і саморегульованого функціонування товарного виробництва.

У багатьох визначеннях ринку акцентується увага на системі відносин між людьми. Серед цих визначень найпоширенішими є такі:

— ринок — це інститут, або механізм, що зводить разом покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників окремих товарів і послуг);

— ринок означає групу людей, що вступають у тісні ділові відносини та укладають важливі угоди щодо будь-якого товару;

— ринок — це відносини між людьми, які проявляються через обмін, який функціонує на основі законів товарного виробництва й обігу.

Кожне із вказаних визначень відображає певні сторони ринкових відносин. Однак перевагу доцільно б віддати останньому. Річ у тому, що зводити ринок лише до обміну чи торгівлі недоцільно. Це означало б, що для переходу від адміністративно-командної системи управління до ринкової економіки достатньо перебудувати лише сферу обміну. Насправді ж цей процес значно складніший і для його здійснення необхідна докорінна перебудова всіх сфер господарської діяльності: сфери виробництва, сфери розподілу, сфери обміну і сфери споживання. [11, c. 74-76]

Ринок — синтетична категорія, за допомогою якої визначаються різноманітні за змістом і параметрами явища. Історично слово "ринок" характеризувало певне місце, де продавалися та купувалися товари. Як правило, це була торгова площа в центрі міста або спеціально обладнане приміщення, де зустрічалися продавці (власники товару) і покупці (власники грошей). Тут у результаті досягнутої домовленості встановлювалися ціни на товар, який в обмін на гроші переходив у руки покупця.

Внаслідок розвитку засобів зв'язку необхідність певного фізичного місця зустрічей для взаємодії продавців та покупців стає несуттєвою. Учасники товарно-грошових відносин одержують можливість контактувати й вирішувати свої проблеми іншим чином. "За наявності сучасних засобів зв'язку і транспорту, — пише Ф. Котлер, — купець може ввечері дати рекламу товару по телебаченню, зібрати сотні замовлень по телефону і вже на наступний день розіслати товари поштою, не вступаючи у фізичний контакт з покупцем".

Саме тому сьогодні економісти під терміном "ринок" розуміють будь-яку впорядковану структуру, що забезпечує нормальну взаємодію продавців і покупців. Так, автори відомого підручника пишуть, що ринок — це інститут або механізм, що зводить докупи покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг.

Це — вузьке тлумачення категорії "ринок". У широкому розумінні ринок означає певний спосіб організації економічного життя, характерними ознаками якого є: самостійність учасників економічного процесу; комерційний характер їхньої взаємодії; суперництво (конкуренція) господарюючих суб'єктів; формування економічних пропорцій під впливом динаміки цін та конкурентної боротьби; ціни, що складаються на основі попиту та пропонування.

Суспільне господарство, яке функціонує на цих засадах, називають ринковою економікою, її антиподом є командна економіка, в якій діяльність господарюючих суб'єктів централізовано регулюється державою, народногосподарські пропорції формуються на базі директивних планів, а ціни встановлюються адміністративним шляхом[3, c. 52-54].

Розділ 2. Основні функції ринку

2.1. Функції ринку. Класифікація ринків

Ринок є організаційною формою існування товарного виробництва. Історія останнього налічує близько 6 тис. років. Приблизно стільки ж років існує і ринок.

Якщо розглядати еволюцію ринку з точки зору суб'єктів ринкових відносин, то ми побачимо, що спочатку це були безпосередньо виробники і споживачі товарної продукції. Потім, у міру його розвитку й відокремлення в самостійні галузі торгівлі та грошового обігу, активними учасниками ринкових відносин стають торговельні й фінансові посередники: комерційні агенти, комівояжери, консигнатори, брокери, ділери та ін.

Названі суб'єкти, діючи на правах фізичних або юридичних осіб, відіграють всезростаючу роль у ринковій економіці, і не випадково. Ринок являє собою складний механізм виявлення й узгодження економічних інтересів. Саме цим і займаються торгові й фінансові посередники. Вони вивчають стан справ з пропонуванням і попитом тих чи інших товарів, динаміку цін, установлюють ділові контакти, прогнозують ринкову ситуацію тощо.

Їхня діяльність вважається вкрай необхідною і високо оцінюється суспільством. Існує навіть думка, що в ринковому механізмі посередницькі ланки виконують роль керуючої системи.

Навпаки, в умовах командної економіки посередницька діяльність розглядається як другорядна, а то й зовсім небажана. Це зумовлено тим, що тут всеохоплюючим регулятором суспільного життя виступає державний апарат. Посередник же, котрий забезпечує незалежне функціонування господарств, своєю діяльністю об'єктивно протистоїть держапарату, загрожуючи самому його існуванню.

Об'єктами ринкових відносин, тобто купівлі і продажу та конкуренції, є:

1) товари й послуги, у тому числі і засоби виробництва;

2) робоча сила, або праця;

3) земля та інші природні ресурси;

4) нерухомість: будівлі, споруди, житло;

5) такі економічні ресурси, як гроші, фінанси, кредит, цінні папери.

Сучасна економіка являє собою синтез великої кількості взаємодіючих ринків. Їх підрозділяють на різні види залежно від умов діяльності суб'єктів ринкових відносин, відповідності чинному законодавству за ознакою простору дії, об'єкта купівлі-продажу та ін.

Залежно від умов, у яких діють суб'єкти господарського життя, вирізняють вільний, монополізований і регульований ринки.

Вільний ринок — це ринок з великою кількістю виробників однорідної продукції, які не в змозі впливати на рішення один одного. В ньому немає обмежень в інформації про попит, пропонування, ціни, якість продукції тощо. Тут вільне ціноутворення, відсутні штучні бар'єри при входженні на ринок того чи іншого товару та виходу з нього.

Монополізований ринок — це ринок, для якого характерна незначна кількість виробників даного товару, застосовується його диференціація, існує дефіцит необхідної інформації, утруднений доступ до ресурсів, погоджуються дії учасників ринкових відносин. Регульований ринок — це ринок, який контролюється і регулюється державою за допомогою спеціальних заходів економічного та адміністративного характеру.

За ознакою простору дії вирізняють місцевий (у межах міста чи села), регіональний (певна територія якоїсь країни), національний і світовий ринки, а з точки зору відповідності чинному законодавству -легальний (офіційний) і тіньовий ринки.

Залежно від об'єктів купівлі-продажу розрізняють такі види ринків: товарів широкого вжитку, товарів промислового призначення, праці, цінних паперів, науково-технічних знань та ін.

Залежно від того, хто є покупцем товару, що продається і з якою метою він купується, розрізняють також споживчий ринок, ринки виробників, проміжних продавців, державних установ і міжнародний ринок.

Споживчий ринок — окремі особи і господарства, які купують товари для особистого споживання.

Ринок виробників — організації, що купують товари для використання їх у процесі виробництва.

Ринок проміжних продавців — організації, що купують товари для наступного перепродажу їх з прибутком для себе.

Ринок державних установ — державні організації, що купують товари або для наступного їх використання у сфері комунальних послуг, або для передачі цих товарів тим, кому вони потрібні.

Міжнародний ринок — покупці за межами країни, включаючи закордонних споживачів, виробників, проміжних продавців, держави і установи.

Усвідомивши зміст ринкових відносин, потрібно перейти до з'ясування сутності ринку, попиту і пропонування. Ринок — економічна категорія, яка протягом останніх 300 років є центральною в економічній науці. В науковій і навчальній літературі наводиться чимало визначень категорії «ринок», що виражають ті чи інші сторони ринкових відносин. Так, у підручнику «Економікс» ринок розглядається як «…інститут або механізм, який зводить покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг» [4, с. 61-63].

Найбільш узагальнюючим визначенням сутності ринку, на наш погляд, є таке: ринок — це обмін, що здійснюється відповідно до законів товарного виробництва і обміну. Дане визначення вказує на те, що:

1) ринок функціонує в тій фазі суспільного виробництва і відтворення, яка називається фазою обміну;

2) його регулюють такі закони, як загальний закон вартості [1, с 103—104], закон попиту, закон пропонування, закон конкуренції, закон граничної корисності, закон грошового обігу тощо.

Види ринку

Особливу класифікацію видів ринку застосовують фахівці з маркетингу. Вони розрізняють ринок продавця і ринок покупця. На першому більше влади мають продавці, а найактивнішими "діячами" вимушені бути покупці. На другому, навпаки, більше влади мають покупці й найактивнішими "діячами" вимушені бути продавці.

Споживчий ринок — окремі особи і господарства, які купують товари для особистого споживання.

Ринок виробників — організації, що купують товари для використання їх у процесі виробництва.

Кожен вид ринку, що згадувався, має свою інфраструктуру, свій набір інструментів, які забезпечують його життєдіяльність. Окремі види ринку не існують самі по собі. Всі вони пов'язані між собою, утворюючи розгалужену ринкову систему. Вона діє не тільки в межах тієї чи іншої країни, а й глобально, охоплюючи своїм впливом значну частину світового господарства.

У даній темі акцентується увага на вивченні таких категорій сфери обміну і ринку, як попит і пропонування. Попит — сукупна потреба в товарах і послугах, яка зумовлена платоспроможністю і виражена в грошовій формі. Він показує кількість продукту, що може бути куплений за різних можливих цін, якщо всі інші умови обміну залишаються незмінними. Виокремлюють індивідуальний, ринковий та сукупний попит. Сутність попиту рекомендується вивчати на прикладі графіка попиту (рис. 1). Запам'ятайте: обернена залежність між ціною і обсягом попиту називається законом попиту.

Пропонування — це кількість продукту, що може бути доставлена на ринок для продажу за кожної можливої ціни протягом визначеного проміжку часу. Пропонування означає не тільки кількість товарів для продажу, а й відповідний рівень цін цих товарів (рис.2). Прямий зв'язок між пропонуванням і ціною називається законом пропонування.

Варто також мати на увазі, що величина пропонування залежить ще від таких чинників: ціни на ресурси; технології та організації виробництва; податків і субсидій; кількості продавців на ринку.

У ринковій системі особливе значення належить ціні. Ціна може бути рівноважною, монопольною, плановою. У цій темі слід зосередити свою увагу на розумінні рівноважної ціни. Ціна на конкурентному ринку, за якої немає ні дефіциту, ні надлишку товарів і послуг, називається рівноважною ціною.

Результатом діяльності ринку є встановлення рівноваги між покупцями і продавцями. Ринкова рівновага досягається за умови збігу величини попиту та величини пропонування. Зі зміною ціни величини попиту чи пропонування змінюються. Отже, ринковий механізм — це механізм координації діяльності суб'єктів через систему цін.

Вище було дано визначення законів попиту і пропонування. Так, було доведено, що величина попиту змінюється обернено до зміни ціни. Але цей закон модифікується щодо попиту на окремі товари. У зв'язку з цим визначають цінову еластичність попиту. Цінова еластичність показує, наскільки змінюється величина попиту на певний товар зі зміною його ціни.

Еластичність означає реакцію, або реагування. Отже, цінова еластичність Ed— це відношення відсотка зміни величини попиту до відсотка зміни ціни. Коефіцієнт еластичності можна обчислити за формулою:

Ed = відсоток зміни величини попиту / відсоток зміни ціни

Різні товари мають різну еластичність. Попит на речі першої необхідності слабо реагує на зміну ціни, тоді як попит на обіди в ресторані чи на подорож літаком дуже чутливий. У зв'язку з цим їх поділяють на товари еластичного, нееластичного і одинично-еластичного попиту.

У господарській діяльності підприємств еластичність попиту впливає на його валовий дохід. Валовий дохід — це здобуток ціни на кількість продукції: (Р • Q). Існує три випадки еластичності і три взаємозв'язки між валовим доходом і змінами цін:

• якщо попит нееластичний, то зниження ціни зменшує валовий дохід виробника;

• якщо попит еластичний, то зменшення ціни збільшує валовий дохід;

• якщо попит одинично-еластичний, то зниження ціни не викликає жодних змін у валовому доході.

Вивчаючи еластичність попиту, потрібно звернути увагу й на те, що існують крайні випадки абсолютно еластичного і абсолютно нееластичного попиту. За абсолютно нееластичного попиту його величина зовсім не реагує на будь-які зміни ціни. Такий попит зображають вертикальною лінією. Якщо ж величина попиту нескінченно еластична, то найменші зміни в ціні спричинятимуть невизначено великі зміни у величині попиту, що відображається горизонтальною лінією попиту (див. рис. 1).

Усе, що було застосовано для визначення еластичності попиту, можна використати для аналізу еластичності пропонування. Цінова еластичність пропонування виражає ступінь реагування величини товару на зміну його ринкової ціни. Формула визначення еластичності пропонування така:

Е = Відсоток зміни величини пропонування / Відсоток зміни ціни

На рис. 2 показано три основні випадки еластичності пропонування: горизонтальна лінія — безмежно еластичне пропонування; пряма, що проходить через початок координат, — одинична еластичність; вертикальна лінія — абсолютно нееластичне пропонування.

Основним чинником, що впливає на еластичність пропонування, є ступінь можливого збільшення виробництва. Іншим важливим чинником є час. Так, вплив зміни ціни на величину пропонування зростає зі збільшенням часу реагування постачальників. У дуже короткі проміжки часу пропонування стає виключно нееластичним, оскільки за даний проміжок підприємства неспроможні збільшити чинники виробництва.

Конкуренція — це економічне змагання за досягнення кращих результатів у сфері будь-якої діяльності, боротьба товаровиробників за найбільш вигідні умови господарювання, одержання максимального прибутку. Зміст конкуренції полягає в широкому розсіюванні економічної влади всередині двох головних сукупностей, які становлять економіку, — підприємств і домогосподарств. Широке розосередження економічної влади, що становить існування конкуренції, регулює використання цієї влади та обмежує можливості зловживання нею.

Конкуренція встановлює також межі для реалізації покупцями і продавцями особистого інтересу. Слід вивчити основні функції конкуренції, до яких відносять такі: 1) стимулювання технічного прогресу; 2) створення тотожності приватних і суспільних інтересів; 3) регулювання; 4) контроль і обмеження сили кожного підприємства. [13, c. 81-83]

Розділ 3. Умови виникнення ефективного функціонування ринку

3.1. Спеціалізація функцій ринку

Основними соціально економічними умовами виникнення і функціонування ринку є, по-перше, суспільний поділ праці, завдяки якому відбувається спеціалізація виробників на виготовленні тих чи інших конкретних продуктів, і, по-друге, економічне відособлення окремих виробників як власників. Іншими словами, йдеться про різноманітність форм власності, серед яких чільне місце посідає приватна власність.

Економіка масового виробництва, на якій ґрунтується сучасний життєвий рівень, стала б неможливою, коли б виробництво і досі велось у рамках самозабезпечуючого домашнього фермерського господарства або в межах самодостатніх провінцій. Спеціалізація функцій дає змогу кожній особі і кожній сфері суспільної діяльності з найбільшою вигодою використати кожну специфічну відмінність кваліфікації і ресурсів. Навіть у примітивному господарстві знали, що краще ввести поділ праці: жінок зосередити на домашньому господарстві, чоловіків — на полюванні і риболовлі, людей похилого віку на виготовленні знарядь праці тощо. Спеціалізація не тільки ґрунтується на відмінності здібностей різних людей, але й сама викликає і посилює ці відмінності.

Спеціалізація часто вигідна навіть за відсутності природжених або набутих відмінностей у кваліфікації; часто тільки з її допомогою можна налагодити таке велике виробництво, яке дає можливість домогтися економії, пов'язаної з великим масштабом ведення справи. Два індійські близнюки могли б прийти до висновку, що одному із них краще виготовляти лише стріли, а іншому — тільки луки, навіть коли б їм довелося тягнути жеребок, щоб виявити кому що робити, — оскільки лише таким шляхом кожний із них зміг би застосовувати вдосконалені технічні прийоми і виготовляти достатню кількість цих предметів.

Щоб унаочнити, як спеціалізація викликає підвищення продуктивності праці, А. Сміт навів свій класичний приклад з виробництвом голок. Коли одна людина змогла б виготовити протягом дня у кращому випадку декілька дюжин недосконалих голок, то невелика група людей, в якій кожний за розподілом функцій виконує одні й ті ж прості операції, може за такий же період часу виготовити сотні тисяч високоякісних голок. Більше того, спрощення функцій, яке стало можливим у результаті спеціалізації, полегшує впровадження механізації і використання капіталу, що економить працю. У той же час воно допомагає уникнути марнотратного дублювання знарядь праці, неминучого тоді, коли кожному робітникові випадає бути майстром на всі руки; воно також зберігає час, який в іншому випадку витрачався б на перехід від однієї роботи до іншої. Ефективність спеціалізації найяскравіше ілюструється сучасною системою конвеєрного складання автомобілів. [3, c. 241-243]

Спеціалізація і поділ праці пов'язані з однією важливою проблемою — проблемою взаємозалежності. У сучасній економіці ця взаємозалежність доведена до досить високого рівня. Ніхто не виготовляє і найменшої частини того, що споживає. У період середньовіччя ремісник виробляв один товар і обмінював його на багато інших. Сьогодні робітник не виготовляє цілком навіть якийсь один товар, він може продукувати лише комірці для чоловічих сорочок або просто закріплювати болт на конвеєрі автозаводу. І може виявитися, що він усе життя тільки цим і займається. За цю роботу він отримує заробіток, який дає йому змогу купити товари, що виготовляються у різних кінцях світу. В усьому цьому може приховуватися небезпека.

Виходить, спеціалізація породжує повну взаємну залежність. Після розпаду Радянського Союзу криза фінансово-кредитної системи і грошового обігу порушили всю систему економічних зв'язків між підприємствами, що призвело до різкого спаду обсягів виробництва і значного зниження життєвого рівня українського народу. [10, c. 256-258]

На Україні особливо позначилося прогресуюче звуження економічної самодостатності колишніх республік, що практикувалося союзним центром. Про це свідчать факти, які часто залишаються поза увагою громадськості. В останні радянські часи Україна виробляла лише до 20 % кінцевого продукту. На виробництво товарів народного споживання припадало близько 28 %. А у військово-промисловому комплексі, що переважав у її промисловості, частка готової продукції була і того меншою — всього 3 %. І при тому, що на ВПК припадало до 40 % від усього обсягу виробництва, на задоволення потреб внутрішнього ринку йшло менше 18 % від усіх товарів власного виробництва.

Якщо у 1970 році наша республіка давала понад 250 млн. т умовного палива, споживаючи 210 млн. т, то через два десятиріччя вона вже змушена була його завозити. І немало — у перерахунку на світові ціни на 15 млрд. доларів. А згодом Україні довелося купувати енергоносії за цими цінами. За підрахунками фахівців, більш як 85—90 % загального обсягу спаду виробництва пов'язано з недостатньою забезпеченістю промисловості і сільського господарства України енергоресурсами.

У результаті такої інтегрованості української економіки в союзний народногосподарський комплекс вона дуже важко йшла до своєї самодостатності. Важливо сказати і про суто людський вимір. Вилучені на момент розпаду Союзу грошові вклади населення України в Ощадбанку, які в перерахунку за тодішнім курсом становили понад 150 млрд. доларів, так і залишилися в Москві, а відшкодовувати за це людям доводиться суверенній Україні.

3.2. Різноманітність форм власності та видів господарювання

Другою умовою виникнення та ефективного функціонування ринкової економіки є різноманітність форм власності та видів господарювання. У поняття "власність" люди часто вкладають різний зміст. Поняття "власність" надзвичайно багатогранне. Воно має багато аспектів: юридичний, економічний, історичний. Тому, коли цим поняттям оперує юрист, то, зрозуміло, його цікавить насамперед правовий бік власності. Історик розглядатиме особливості інституту власності в різних країнах у різні епохи. Економісти розглядають власність насамперед з точки зору того, якою мірою вона сприяє ефективному використанню обмежених економічних ресурсів, як вона координує економічну діяльність. Замість слова "власність" часто використовують інше поняття — "привласнення". Що означає привласнення благ людьми? Це значить, що окремий індивід чи група людей або ж держава мають право володіти якимись конкретними благами, розпоряджатися ними і використовувати їх. Отже, власність — це сукупність прав окремої людини, групи людей, держави щодо володіння, розпорядження та використання конкретних благ. У цьому визначенні відображені лише найголовніші права, що випливають із власності. Власність породжує й інші права, наприклад, право відповідальності. Найповнішу інвентаризацію основних прав власності провів у свій час англійський юрист А. М. Оноре: право володіння, тобто виключний фізичний контроль над річчю; право користування — особисте використання речі; право управління (розпорядження) — прийняття власником рішення про те, хто і як може використовувати річ; право на дохід або від попереднього особистого використання речі, або від дозволу іншим особам користуватися нею; право на відчуження, споживання, марнотратство, зміну або знищення речі; право на безпеку — захист від експропріації речі; право на передачу речі в тимчасове користування або назавжди; право на безстроковість — річ належить власнику доти, доки він існує. Якщо власник — фізична особа (а не фірма, наприклад), то після його смерті річ успадковується; право заборони нераціонального використання речі; право відповідальності — можливість відчуження речі при потребі сплати боргів; право на відновлення порушених за якихось обставин прав власника.

Уся ця сукупність прав була породжена і розвивалася інститутом приватної власності. У країнах, де цей інститут переставав існувати, як це було в колишніх комуністичних країнах, місце прав власності займала неправова держава. Тому після здобуття незалежності перед Україною постало важливе завдання — побудова правової держави, відновлення інституту приватної власності.

Якщо у суспільстві всі економічні ресурси привласнює держава, то вона тим самим усуває домогосподарства та фірми від їх привласнення. Вони не зацікавлені у кращому використанні виробничих факторів, тому національна економіка стає неефективною.

Та саме недержавна власність стимулює раціональне використання виробничого потенціалу національної економіки. Ринкова економіка тому і надає перевагу недержавним власникам виробничих факторів. Підприємці, домогосподарства, власники землі та позичкового капіталу, залучаючи свої економічні ресурси у процес виробництва, планують отримувати за це прибутки, заробітну плату, ренту, дивіденди і відсотки. Недержавні власники економічних ресурсів стежать за тим, щоб ці ресурси застосовувалися якнайкраще і забезпечували їм максимальну вигоду. Там, де існує інститут приватної власності, на кожен клаптик землі і на кожну деталь виробляється документ, або, як говорять, "титул власності", що належить або безпосередньо комусь, або, якщо йдеться про власність акціонерного товариства, то непрямо акціонерам. Більше того, всі економічні ресурси мають ринкову ціну, отже, і кожен "титул" власності на виробничі фактори також має ринкову ціну. [9, c. 104-107]

Після здобуття незалежності в Україні панівною формою власності була державна, яка залишилась у спадок від колишнього СРСР, тому одним із найважливіших завдань, що виникло перед молодою державою, було створення умов для трансформації одержавленої власності в її різноманітні форми. Основним методом реалізації цієї трансформації є роздержавлення та приватизація власності. Мета в них одна — прискорене створення необхідних умов для функціонування повноцінної ринкової економіки. Однак, між ними існує і певна відмінність. Якщо під роздержавленням ми розуміємо формування різноманітних суб'єктів підприємницької діяльності всіх недержавних форм власності і ліквідацію майнової монополії держави в підприємницьких відносинах, то приватизація державного майна виступає як відчуження власності, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб. Тобто поняття "приватизація" дещо вужче за поняття "роздержавлення".

При здійсненні роздержавлення потрібно опиратися на ряд вихідних положень. Зокрема, необхідно привести форми господарювання у відповідність з характером розвитку і структурою виробництва, які об'єктивно передбачають наявність малих, середніх і великих господарств. Важливо виділити загальнонародні потреби й інтереси, реалізація яких не може бути раціонально здійснена на іншому рівні, крім державного. Такими потребами є оборона країни, охорона навколишнього середовища і життя, розвиток визначальних напрямів науки і техніки, підготовка кадрів, утримання непрацездатних. Ступінь значимості цих потреб, охоплення ними всіх і кожного роблять державну власність, покликану для їхньої реалізації, важливою основою суспільного життя. З розвитком цивілізації ці межі можуть мінятися, тобто вони рухливі. Важливо також, щоб господарські суб'єкти мали всі права товаровиробників, розвивали ініціативу, творчість, підприємливість, ощадливість, сприяли зростанню необхідних суспільству товарів та послуг.

За чистого ринку панівне становище займає приватна власність на матеріальні ресурси. Вона може ґрунтуватись на особистій трудовій діяльності та на найманій робочій силі. Особливе місце в приватній власності посідає особиста власність, тобто власність на предмети споживання.

У ринковій економіці на кожен клаптик землі та на кожну деталь устаткування існує документ, чи "титул власності", який належить або окремій особі, або, коли йдеться про власність корпорації, опосередковано індивідуальним акціонерам, що володіють корпорацією. Останнє свідчить про певну умовність розмежування приватної і колективної власності на матеріальні ресурси. [14, c. 119-121]

Важливо відзначити, що всі товари виробничого призначення мають ринкову грошову вартість. Таким чином, кожне зазіхання, або "титул власності", на товари виробничого призначення також мають ринкову вартість. Звичайна акція будь-якої компанії котирується за певну ціну, облігації відповідної компанії — за іншу ціну, іпотека під заклад будинку в свою чергу визначається певною сумою, ціна на будинок і на партію вантажу визначається на ринку нерухомого майна тощо.

Нині відносини в Україні характеризуються новими якісними показниками. Продовжується процес реформування відносин власності, розширення корпоративного і приватного секторів економіки. На кінець 2002 року недержавний сектор у промисловості становив за кількістю підприємств 97,4 % , а за обсягом виробництва — 83,4 % . В аграрному секторі економіки

здійснена персоніфікація земельних відносин шляхом паювання та створення господарських товариств, кооперативів, приватно-орендних підприємств, фермерських господарств. На недержавній основі виробляється практично вся аграрна продукція.

Водночас самі по собі перетворення власності створюють лише передумови для покращення ситуації в економіці. Однак без вирішення питань законодавчого захисту приватної власності, її інноваційно-технологічного наповнення, запровадження корпоративного управління, реальної участі в справах підприємництва пересічних акціонерів та представників трудового колективу не буде. Крім того, в перехідних умовах формується так звана рекомбінатна власність, яка лише за формою відрізняється від державної, а за ефективністю подекуди і поступається останній, що актуалізує проблему прозорості приватизаційних процесів, легалізації власності, а, зрештою, і тіньової економіки. В остаточному підсумку йдеться про запровадження комплексу заходів, що унеможливлять номенклатурно-клановий характер приватизації та забезпечать її транспарентність, економічну та соціальну ефективність. [7, c. 294-296]

Слід зазначити, що юридичні права індивідів на власність відносні й обмежені. Суспільство визначає, яку частку власності людина може заповідати своїм спадкоємцям і яка частина повинна перейти державі у вигляді податку на спадок та податку на нерухомість. Суспільство визначає також, скільки можуть отримувати власники підприємств комунального обслуговування, таких як електричні та газові компанії, і як вони повинні вести свої справи.

Навіть будинок людини — не його фортеця. Людина має підкорятися законам про зональні розцінки і, якщо треба, звільнити місце для залізниці або для робіт по розчищенню нетрів. Слід відзначити, що переважна частина економічного доходу суспільства не може бути капіталізована і перетворена на приватну власність. [8, c. 312-313]

Висновки

Ринок — досягнення всього людства. Ринкове господарство є середовищем, "атмосферою" в рамках і за допомогою якого відтворюються і панують відносини товарного виробництва. Саме вони і є тим «робочим одягом», в якому діють економічні закони товарного суспільного виробництва.

З політико-економічної точки зору ринкове господарство є обов'язковим, невід'ємним компонентом товарного виробництва. Отже, природа, економічний зміст, функції і структура ринкової господарської системи зумовлюються товарним виробництвом, його принципами та законами.

У сучасній науковій літературі, в політичних та законодавчих документах поняття "ринкове господарство" нерідко ототожнюється з такими поняттями, як "ринок", "ринкова економіка", "ринкова організація виробництва". Ці поняття в цілому можна використовувати як тотожні для економічних систем, господарська діяльність яких ґрунтується на конкуренції.

Ринкова економіка передбачає свої відповіді на основні економічні запитання: "Що і в якому обсязі виробляти"? "Як виробляти"? "Для кого призначена вироблена продукція"? "Який життєвий цикл виробленого товару"? На більшість цих запитань ринкові відносини відповідають таким чином:

— виробляється те, на що є попит;

— виробляється стільки, яка величина попиту;

— виробляється продукція для того, у кого є гроші;

— виробляється на основі технології, яка зумовлює зменшення витрат, і т. д.

Ринкова економіка ґрунтується на могутньому фундаменті матеріальних економічних інтересів.

Конкурентно-ринкове середовище визначає найбільш життєздатні структури. Ринок спонукає до раціонального господарювання, вміння рахувати витрати й прибутки. Ринок стимулює диференціацію прибутків відповідно до кінцевих результатів господарської діяльності.

Список використаної літератури

1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка : Навчальний посібник/ Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -651 с.

2. Дзюбик С. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. -К.: Знання , 2006. -481 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Економічна теорія. Політекономія : Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. -3-тє вид., доп. і перероб.. -К.: Знання-Прес, 2004. -615 с.

5. Крупка М. Основи економічної теорії : Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -К.: Атіка, 2001. -343 с.

6. Лановик Б. Економічна теорія : Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. -6-те вид., стереотип.. -К.: Вікар, 2006. -405 с.

7. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. -Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. -624 с.

8. Основи економічної теорії : Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . -5-те вид. виправлене. -К.: Знання-Прес, 2004. -614 с.

9. Основи економічної теорії : Посібник/ В. О. Рибалкін, М. О. Хмелевський, Т. І. Біленко та ін.. -К.: Академія, 2002,2003. -351 с.

10. Основи економічної теорії : Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. -К.: Алерта, 2005. -510 с.

11. Основи економічної теорії : Підручник/ О. О. Мамалуй, О. А. Гриценко, Л. В. Гриценко та ін., За заг. ред. О. О. Мамалуя; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -478 с.

12. Предборський В. А. Економічна теорія : Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. -К.: Кондор, 2003. -491 с.

13. Рудавка С. І. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. -3-є вид. перероб. і доп.. -Вінниця: Тезис, 2003. -340 с.

14. Уразов А. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . -К.: МАУП, 2005. -323 с.