Ринок капіталу та його розвиток в Україні

Вступ.

Розділ І. Теоретичні дослідження та еволюція сутності ринку фінансового капіталу.

1.1. Сутність та роль ринку капіталів.

1.2. Фінансова інтеграція сучасного ринку капіталів.

1.3. Економічна та соціальна важливість ринку капіталу.

Розділ ІІ. Сучасний стан ринку капіталу України та його оцінка на міжнародному ринку капіталів.

2.1. Ринок капіталів та його роль у розвитку економіки України.

2.2. Поточна ситуація та проблеми на ринку капіталу в Україні.

Розділ ІІІ. Шляхи вдосконалення та перспективи розвитку ринку капіталу в Україні.

3.1. Шляхи вдосконалення ринку капіталу в Україні.

3.2. Рекомендації для збільшення пропозиції та попиту на ринку капіталу України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Ринок капіталу в Україні залишається значною мірою нерозвиненим. Тоді як деякі спостерігачі покладають відповідальність за поточну ситуацію на брак ліквідних активів на ринку, інші відзначають нестачу фінансових ресурсів основним винуватцем цього. На наш погляд, єдиний спосіб розвинути ринок капіталу — це спрямувати зусилля на розвиток обох сторін ринку, попиту на капітал та його пропозиції. З боку попиту на капітал, ми пропонуємо у подальшому для приватизації державних підприємств використовувати фондові біржі (включно з ПФТС). До того ж, ми пропонуємо виставляти від 10% до 25% акцій "стратегічних" компаній, компаній, які є надто важливими, щоб їх приватизувати, на вільний обіг на біржі. З боку пропозиції капіталу, ми пропонуємо швидке застосування другого рівня нової пенсійної системи. Крім того, необхідно популяризувати вже існуючий третій її рівень. Останнім, але не менш важливим, є вдосконалення системи валютного регулювання, що є необхідним для залучення іноземних фінансових інвестицій.

Ця тема є важливою як з економічної, так і з соціальної точок зору. Незважаючи на те, що вже є всі економічні передумови для існування активного ринку капіталу в Україні, ринок залишається досить нерозвиненим. Коріння проблем, що стримують розвиток ринку капіталу, криються в обох сторонах ринку — пропозиції капіталу та попиту на нього. Ось чому єдиний спосіб пожвавити розвиток ринку — це розвивати одночасно попит на капітал, та його пропозицію.

Дослідженню основних аспектів складної і багатогранної проблеми ринку капіталу присвячені праці українських вчених Ю. М. Воробйова, А. Ф. Гойко, В. Т. Ланового; західних економістів Г. Асхауера, Ф. Мишкіна, Дж. Сінкі, Тімоті У. Коха; російських вчених О. А. Бондаренко, Е. Ф. Жукова, В. М. Усоскіна.

Проте зазначена проблема у вітчизняній економіці залишається недостатньо висвітленою. Відсутні праці й публікації, які комплексно розглядають сутність фінансового капіталу як важливого сегмента забезпечення інноваційно-інвестиційного розвитку економіки.

Метою даної роботиє оцінка ефективності функціонування ринку капіталу у світовій економіці; висвітлення перспектив його розвитку в Україні.

Дослідження поставленої мети здійснювалось через вирішення наступних задач науково-теоретичного, методичного та практичного характеру:

· дослідити теоретико-методологічні засади та економічну природу ринку капіталів;

· проаналізувати сучасні тенденції та динаміку розвитку світового ринку капіталу з виокремленням наявних передумов для залучення України до нього;

· оцінити особливості сучасного стану розвитку ринку капіталу України з метою посилення інтеграційної взаємодії в умовах фінансової глобалізації;

· розкрити особливості стану відкритості національної економіки на засадах оцінки впливу глобалізації на розвиток процесів участі України в процесах міжнародної міграції капіталу;

· розробити механізм інтеграції України до світового ринку капіталу з урахуванням вимог до формування інституціональних важелів щодо регулювання цього процесу.

Об’єктом дослідженняє процес інтеграції України до світового ринку капіталу в умовах посилення глобалізаційних процесів.

Предметом дослідженняє організаційно-економічні засади формування ринку капіталу в Україні.

Методи дослідження. Методологічну і теоретичну основу дослідження складають роботи провідних вітчизняних і зарубіжних вчених з питань функціонування ринку капіталу. В роботі використано діалектичний метод наукового пізнання економічних процесів та явищ, а також загальнонаукові методи дослідження: метод аналізу і синтезу, порівняльний, системний підхід (для дослідження і обґрунтування закономірностей формування ринку капіталу в Україні).

Інформаційною базою роботиє аналітичні публікації економічних організацій, статистичні збірники, статті в періодичних виданнях та монографії з питань функціонування ринку капіталу в Україні.

Структура й обсяги роботи. Роботаскладається зі вступу, 3 розділів, висновків, списку використаних джерел з 24 найменувань. Зміст роботи викладено на 50 сторінках друкованого тексту.

Розділ І. Теоретичні дослідження та еволюція сутності ринку фінансового капіталу

1.1. Сутність та роль ринку капіталів

Зростання світового рівня концентрації й централізації виробництва, розширення масштабів економічного розвитку обумовили перехід до регульованого ринку. Потужні компанії (інституції) не можуть працювати на стихійному ринку, ризикуючи можливими втратами фінансового капіталу, а тому вони прагнуть не лише забезпечити собі ринки збуту, але й зацікавлені у виконанні вигідних державних замовлень.

Під ринком капіталу ми розуміємо сектор грошового ринку, на якому продаються і купуються грошові кошти на тривалий (більше одного року) термін для збільшення маси основного й оборотного капіталів за посередництвом банків, страхових компаній, інвестиційних і пенсійних фондів, фондів взаємного кредитування [10, с. 31]. Класичними операціями ринку капіталів є: операції з фондовими інструментами — акціями, середньо- та довгостроковими облігаціями; довгострокові депозити та позички комерційних банків; операції спеціалізованих інвестиційних та фінансових компаній тощо. Зважаючи на структуру вітчизняного ринку капіталу, основну увагу ми приділимо двом ключовим його сегментам — фондовому ринку та ринку банківських послуг (частка банківських активів у загальних активах фінансової системи перевищує 90 %).

При регульованому ринку держава в правовому режимі контролює діяльність учасників ринку; основну масу товарів реалізують потужні компанії; більша частка продукції випускається у відповідності з попередніми контрактами і замовленнями (держави); посередники сприяють просуванню товарів до споживачів; проводяться дослідження ринку й формування попиту покупців. Регульований ринок в економічній літературі визначають як цивілізований,спрямований на гуманізацію суспільства, оскільки держава намагається пом’якшати ринкові ризики і скеровувати економічні відносини з врахуванням інтересів суспільства.

Основні елементи ринку: вільне встановлення цін; адекватна інформація про ринок; обмеження державного втручання; можливість альтернативного використання фінансових,трудових і матеріальних ресурсів; значне число учасників ринкових відносин і вільна конкуренція. Система ринкових відносин функціонує й розвивається на основі закону вартості, що характеризується як загальними ознаками,так і специфічними для фінансових відносин особливостями. Модифікація закону вартості спостерігалася не тільки при переході від одного способу виробництва до іншого, але й у рамках того ж способу виробництва. Принципово відрізняються як форми, так і соціально-економічні наслідки чинності закону вартості на різних етапах розвитку ринку фінансового капіталу.

Функціонування ринку потребує адекватної інфраструктури, яка розвивається й удосконалюється з урахуванням економічних потреб. Цілісна інфраструктура включає: ринок товарів і послуг (товарні біржі, підприємства оптової і роздрібної торгівлі, аукціони, ярмарки, посередницькі фірми); ринок грошей,цінних паперів,інвестицій (банки, страхові компанії, фондові біржі); ринок праці (біржі праці); ринок інформації (інформаційні центри,аудиторські й консультаційні фірми тощо).

Недооцінка ролі ринку призводить до порушення пропорційності в економіці, ускладненню збалансованості фінансово-виробничих відносин із потребами,що диверсифікуються. У колишньому СРСР особливості ринку полягали в пануванні суспільної (державної) власності; надмірній диференціації регіонів і республік по галузях виробництва. Командно-адміністративна (неринкова) економіка характеризувалася жорсткою централізацією та монополізацією розподілу ресурсів (товарних, природних); відсутністю ринкових суб'єктів господарювання, що організують свою діяльність в умовах різних формах власності; гнучкістю збалансування попиту та пропозиції. Відволікання надлишкових грошей з обігу здійснювалося шляхом вилучення в доход державного бюджету надприбутків, завищенням цін на продовольчі товари, підтримкою "планово-збиткових підприємств (виробництва) [15, c. 35-36].

В соціалістичній економічній літературі ринок розглядали як носій стихійності, поняття ринку трактували як "плановий" чи "сукупний". Мала місце стійка тенденція ігнорування у теорії і на практиці об'єктивних тенденції розвитку ринку в умовах постіндустріального суспільства, визнання, що ринок піддається управлінню і регулюванню.

В ринковій економіці діє механізм самонастроювання, а також гнучкість та швидкість реакції на об’єктивні параметри (обставини), породжені економічними, політичними і соціальними причинами. Зокрема, у період ринкової трансформації національної економіки ще явно бракувало необхідного матеріалу для проведення глобальних теоретичних досліджень ринку фінансового капіталу,не говорячи про розробку методологічних проблем. В 90-х pp. зростання цін (інфляція),тіньова економіка,заміна товарно-грошових відносин товарними (бартером) не сприяли відкритості та динамічності розвитку ринку фінансового капіталу.

В економічній сфері поступово виокремилися наступні переваги ринку: його гнучкість (адаптованість) до змін, розширення фінансової сфери (надання різноманітних фінансових послуг), стимулювання використання досягнень наукового прогресу (інновацій), сприяння вирішенню стратегічних економічних проблем (поступальний розвиток виробництва, підвищення якості і конкурентоспроможності продукції) та збереженню соціальної рівноваги в суспільстві. В соціальній сфері ринок більш скерований на задоволення життєвих потреб людини, сприяє підвищенню рівня життя населення,оскільки звільняє від повсякденного принизливого дефіциту товарів (послуг). Основними недоліками ринку є стійка тенденція до монополізації в економіці,не прогнозований рух потужних фінансових потоків,стрімка активізація некотрольованого використання природних ресурсів, різка диференціація доходів і відповідно соціальне розшарування населення.

У світогосподарському просторі сформувалася система ринків, які диференціюються по видах на основі різноманітних критеріїв. Ринок по об'єктах: ринок товарів і послуг, ринок робочої сили, ринок капіталів, ринок грошовий і цінних паперів, ринок наукових досліджень (ліцензій), ринок інформації. Ринок по суб'єктах: продавці, покупці, посередники та державні установи. З врахуванням просторового аспекту: місцевий (локальний) ринок,регіональний ринок,внутрішній ринок,зовнішній ринок, національний ринок та світовий ринок. За рівнем насичення: надлишковий ринок,рівноважний ринок та дефіцитний ринок. По відповідності законодавству: легальний, тіньовий.

Масштаби економічного розвитку і національного багатства країни залежать від світових тенденцій розвитку ринків капіталу, грошей і цінних паперів. Проблематика формування ринку фінансового капіталу, його місце й роль в економіці є теоретичною проблемою, яка має важливе практичне значення. Можна виокремити три основні моменти дослідження ринку фінансового капіталу як особливого, специфічного процесу, що виражає природу фінансових відносин: дослідження цього ринку у абстрактній формі як вихідного пункту для розуміння процесів у всій їхній конкретності і розмаїтості форм; аналіз ринку фінансового капіталу, розглянутого в динамічному русі і розвитку; визначення перспектив розвитку ринку з врахуванням світових процесів.

Ринок фінансового капіталу — це ринок (система (група) взаємозалежних ринків),на якому капітал у фінансовій (грошово-кредитній) формі мобілізується з метою задоволення різноманітних потреб держави, підприємницьких структур та населення. Основними принципами забезпечення стабільності ринку фінансового капіталу є захист прав власності, вільний трансферт капіталу та усунення державно-бюрократичних процедур [22, c. 92-93].

Ринок фінансового капіталу тісно пов’язаний із законом розширеного відтворення,який дієза національними кордонами вже на стадії становлення ринку. Розвиток ринку фінансового капіталу не є сумою оборотів індивідуальних капіталів, а представляє органічну єдність, що характеризується відповідними особливостями. У процесі дослідження руху індивідуального фінансового капіталу з'ясовуються форми його руху, кругообіг і оборот, вплив швидкості обороту капіталу на норму прибутку. Відтворення й нагромадження фінансового капіталу призводять до зростаючої концентрації капіталів. Проте концентрація капіталу, яка прискорює нагромадження капіталу, сприяє підвищенню органічної будови капіталу, а відповідно і зниженню норми прибутку.

У процесі поетапного становлення ринку фінансового капіталу відбувається не просто повторення економічних відносин і навіть не зміна масштабів відтворення, а диверсифікується структура і відбуваються якісні зміни у відносинах між його учасниками. Дані зміни складно відслідкувати, якщо розглядати окремо певний етап відносин, оскільки лише в русі проявляються як кількісні, так і якісні зміни. Поняття повинні бути розташовані не в довільному порядку, а в логічній послідовності, у якій вони внутрішньо взаємопов’язані між собою. Єдина субстанціональна основа відображає основний зміст історичного процесу виникнення, існування та розвитку ринку фінансового капіталу.

Становлення соціально орієнтованої ринкової економіки і поетапна інтеграція України у світову спільноту неможливі без розвиненого ринку фінансового капіталу. Розвиток фінансового ринку у нашій державі оцінюється вкрай неоднозначно. В широкому спектрі думок із цього приводу є як офіційні, так і неофіційні; як оптимістичні, так і песимістичні; як обґрунтовані, так і необґрунтовані оцінки. Синхронізація ринку потребує взаємодії й взаємозалежності держави, фінансово-кредитної системи й промислового сектора економіки.

Правове регулювання ринку фінансового капіталу з метою досягнення оптимальності, раціональності та збалансованості його функціонування у всіх сферах визначає важливі напрямки діяльності держави.

Подальші тенденції розвитку ринку в значній мірі залежать від зовнішніх факторів, тобто він поступово переходить у квазістаціонарний стан. Позитивні зміни в економіці, вплив динаміки зростання реального сектора на становлення ринку фінансового капіталу майже вичерпали можливості його розвитку за рахунок удосконалення управління (менеджменту), інфраструктури та законодавчих узгоджень [5, c. 29-30].

1.2. Фінансова інтеграція сучасного ринку капіталів

Становлення глобальної господарської системи, яка не визнає кордонів національних господарств, пов'язаних стабільними фінансовими, політичними, соціальними і культурними відносинами, — найзначущіший процес, що визначає характер світу на початку XXI століття.

Швидкий розвиток світової цивілізації характеризується активізацією глибоких змін у всіх напрямах: від перегляду політичних та економічних пріоритетів до усвідомлення зміни самої сутності нового рівня суспільного розвитку. При цьому міжнародний рух капіталу відіграє одну з провідних функцій у розвитку сучасних глобалізаційних та інтеграційних процесів та постає одним із головних чинників формування нової глобальної економіки.

Глобалізація — це черговий етап інтернаціоналізації, який ґрунтується на розвиткові інформаційних технологій. Сучасні технології зв'язку й інформації створили цілком нові умови для руху капіталу, швидкого його переливу з економіки однієї держави в економіку інших. Рухом фінансових потоків тепер можна управляти з єдиного телекомунікаційного центру, засоби зв'язку між окремими підрозділами чи філіями транснаціональних компаній дають змогу оперативно змінювати стратегію діяльності, розширювати асортимент послуг і кількість операцій незалежно від адреси розміщення.

Фінансова інтеграція — найконфліктніший процес у ході глобалізації в цілому й економічної зокрема. Найбільших успіхів у спільному координуванні й управлінні досяг Європейський союз, де не лише створено єдину валютну систему, а й закладено основи гармонізації фінансової і, в ширшому плані, економічної політики країн-членів. Не чекаючи регіонального чи наднаціонального рішення, а виходячи із сучасної ситуації у фінансовій сфері, фондові біржі Європи продемонстрували новітні тенденції не лише укрупнення, а й закладення основ бази нової світової фінансової архітектури.

Фондові біржі Європи виявилися нездатними працювати як інтегрований європейський фондовий ринок, воднораз усі добре розуміють безглуздість намагань зберегти старомодні торгові майданчики, тоді як сучасні технології дають змогу клієнтові торгувати з терміналу, розташованого у будь-якій точці земної кулі. Розвиток інформаційних технологій і перегляд законодавства в бік дерегулювання спричинили зміни в біржовій індустрії. Самі ці фактори дали змогу суттєво знизити вартість послуг і полегшити для інвестора доступ до найліквідніших фінансових ринків. Запровадження нових електронних торгових систем спонукатиме біржі до створення інтегрованих альянсів, конгломератів біржових утворень для належної конкуренції, оскільки ці торгові системи не обтяжені закоренілими традиціями, безприбутковим принципом управління, громіздкими механізмами прийняття рішень, їхня мета — отримати прибуток у конкурентному середовищі, максимально задовольняючи вимоги інвестора — дешевий і безпосередній доступ на фінансові ринки. Практично всі провідні біржі світу, враховуючи СВОТ (Chicago Board of Trade), LSE, LIFFE і NASDAQ, вирішили змінити наявні принципи корпоративного управління і стати акціонерними компаніями, мета яких — одержання прибутку й розподіл дивідендів. Німецька Deutsche Borse також переглядає свою корпоративну стратегію і змінює структуру власності [13, c. 22-23].

З макроекономічного боку, інтеграція торкається важливих функцій загального порядку (приплив, відплив капіталу); мікроекономічні процеси потребують тривалішого періоду, оскільки слід враховувати численні способи організації праці, управління, відмінності у методах розрахунків, визначення індикативних показників-орієнтирів економічного розвитку і зростання, недосконалість чи відсутність інтеграційних механізмів. Адже інтеграція, за словами професора Беласси, — це раціональна підбудова, що прямує до узгодження напрямів не методом диктату, а шляхом домовленості, економіко-політичного спілкування і прагматичного спрямування загальних інтересів певного регіону.

Виходячи з цього твердження, між системами, що інтегруються, має утворитися напрямний рівноважний вектор, а точніше, рівноважна площина. Це — копіткий і тривалий процес з усуненням низки екстернальних та інтернальних перешкод; врівноваження інтенсивності / екстенсивності зростання, оптимальне врівноваження обсягів ринку; вирішення питань концентрації; напрацювання механізмів координування фінансових потоків; врегулювання проблем зростаючої конкуренції на світових ринках; конвергенція та інвестиційна політика, формування ділових стратегій.

У світі в цілому й у фінансовому секторі зокрема відбувається не так інтернаціоналізація соціального простору й економіки,«як передусім уніфікація певних правил гри, широкомасштабна інформатизація, забезпечення прозорості економічного простору, формування світової комунікаційної мережі і т. ін. В економіці глобалізація охоплює перш за все фінансову сферу (переважно у царині короткострокових інвестицій і "гарячих грошей"). Інтернаціоналізація ж виробничих і торгових трансакцій значною мірою пов'язана із внутрішніми регіональними процесами, а також із феноменом міжнародних фірм і операціями, що здійснюються між їхніми філіями. Однак найголовніше — це система глобального управління, що перебуває у стані формування, ресурсами планети і перерозподілом світового доходу та всієї економічної діяльності на ній у вигляді складнопідрядної геоекономічної конструкції. Зрозуміло, що завдання і методи подібної структури не обмежуватимуться лише господарською сферою.

Сучасні глобальні процесі у світовому економічному просторі тісно пов’язані з ринком капіталу, під яким розуміють економічний механізм накопичення та перерозподілу вільного капіталу, який складається з ринку іноземних кредитів та позик, ринку євровалют, фондового ринку тощо. Як показав проведений аналіз, провідні вітчизняні та зарубіжні науковці виділяють велику кількість складових світового ринку капіталу. Класичним підходом є розподіл світового фінансового ринку за строковістю інструментів, які на ньому використовуються, на грошовий ринок і ринок капіталів. Але, на думку автора, як показують дослідження сучасного міжнародного фінансового ринку та ринку капіталів, між ними не існує різниці, тому що процес глобалізації фінансових, грошових, науково-технічних, людських потоків та посилення інтеграційної взаємодії між учасниками ринку скасував усі відмінності та сприяв появі нової категорії світових фінансів, які використовуються у міжнародних економічних відносинах [4, c. 7-8].

Фінансова глобалізація як складова процесу загальної глобалізації має неоднозначний (позитивний або негативний) вплив на різні країни в залежності від рівня їх економічного розвитку та політичного впливу в світі. На основі узагальнення існуючих підходів автором було удосконалено визначення поняття “фінансова глобалізація”, яку слід розглядати як взаємозалежність різних секторів ринку фінансового капіталу, що характеризується формуванням, акумулюванням та використанням фінансових ресурсів в умовах зростаючої масштабності, відкритості, диверсифікації, лібералізації та інтеграції міжнародних потоків у світовому економічному просторі.

При цьому, як показав аналіз, позитивні та негативні наслідки процесу фінансової глобалізації розподілено між учасниками нерівномірно. Зростання доходів та добробут одних країн досягаються за рахунок інших. Так, автором було доведено, що різко зростаючий розрив між зазначеними країнами, зумовлений стрибкоподібним нееквівалентним обміном капіталу, призведе до деформації фінансово-ринкових механізмів, експансії спекулятивного капіталу та дестабілізації економік не тільки слабких, але й сильних країн.

Сьогодні в умовах глобального співтовариства відбувається визрівання певного світоустрою — наднаціонального неоекономічного континууму, що об'єднує на основі універсальної мови прагматики світські й посттрадиційні культури різних регіонів планети.

Для досягнення належного рівня економіко-правового регулювання сучасного і майбутнього соціально-економічного життя країни варто здійснити наступні заходи.

1. Реальне забезпечення розвитку ринку фінансового капіталу потребує прийняття визначеної єдиної Державної програми розвитку ринку капіталу в Україні, що дозволить координувати взаємодію органів державної влади та всіх учасників ринку.

2. Стабільний валютний курс та валютні резерви,достатні для підтримання макрофінансової стабільності, обслуговування державного боргу сприяють фазі довгострокового стійкого зростання та розвитку. З метою уникнення системних ризиків і можливої дестабілізації варто відкласти підписання міжнародних угод, які обмежують економічний і технологічний простір.

3. Державна політика повинна бути спрямована не лише на репатріацію вітчизняного капіталу,але й на залучення в інвестиційний процес потужних світових експортерів капіталу з метою запобігання можливої економічної залежності держави від невеликої кількості країн (у загальній структурі іноземних інвесторів). Відповідно має бути створений сприятливий клімат для інвестицій,запропоновані можливості концентрації фінансових ресурсів у перспективні сфери економіки, а гнучкість вітчизняної банківської системи сприяти переливу фінансових капіталів [6, c. 30-31].

1.3. Економічна та соціальна важливість ринку капіталу

Ринок капіталу є важливими для економічного розвитку кожної країни. Він забезпечує довгостроковим капіталом приватний та державний сектори економіки. Зокрема, ринок капіталу виконує важливі економічні та соціальні функції, які ми коротко розглянемо нижче.

Основні економічні функції полягають у тому, щоб сприяти інвестиціям, економічному зростанню та розвитку галузі фінансових послуг, а також посилювати корпоративне управління.

Інвестиції та економічне зростання: Фінансові ринки взагалі та ринок капіталу зокрема здійснюють важливу економічну функцію спрямовування коштів від людей, які не мають продуктивних можливостей для інвестицій до людей, у яких такі можливості є. У такий спосіб, фінансові ринки роблять внесок у підвищення виробництва та ефективності у всій економіці.

Галузь фінансових послуг: Ринок капіталу сприяє розвитку галузі фінансових послуг шляхом встановлення цін на активи у процесі торгівлі між покупцями та продавцями. Також, ринок капіталу забезпечує ліквідність та можливість конвертувати фінансові активи у грошові кошти. Крім того, ринок капіталу зменшує витрати на проведення фінансових операцій шляхом зведення покупців та продавців фінансових активів разом, таким чином зводячи до мінімуму явні витрати на пошук партнера. Також знижуються витрати на отримання інформації щодо переваг фінансового активів, оскільки з'являється спеціалізована установа для більш ефективного надання інформації.

Корпоративне управління: Фондові біржі, брокерські контори та інвестиційні банки приносять економічну користь та сприяють покращенню корпоративного управління. Фондові ринки також слугують "термометром" діяльності компаній, даючи можливість менеджменту компаній, акції яких зареєстровані на фондовій біржі, отримувати ранні сигнали про динаміку ціни на акції, оцінювати досягнення та вживати заходів для виправлення ситуації. Взагалі, фондовий ринок виносить рішення про результати діяльності компаній.

Належне функціонування фінансової системи пов'язане з економічним зростанням. Країни з великим банківським сектором та активним фондовим ринком мають тенденцію до швидшого зростання порівняно з країнами з недостатньо розвиненими фінансовими ринками.

Ринки капіталу (які включають ринки акцій та облігацій) визначаються як ринки для цінних паперів, на яких компанії та уряд можуть залучити довготермінові кошти. Ринки капіталу є відмінними від інших фінансових ринків, таких як грошовий ринок, який слугує для обміну короткотерміновими ліквідними активами, та ринком деривативів, на якому продаються похідні цінні папери [14, c. 87-88].

Ринок капіталу також виконує важливі соціальні функції. По-перше, він забезпечує інвестиційні можливості для населення — як прямі (особисте придбання акцій, облігацій), так і опосередковані (через компанії з управління активами та недержавні пенсійні фонди). В цьому контексті, ринок капіталу підсилює розвиток недержавних інститутів, що доповнюють державну пенсійну систему. По-друге, ринок капіталу є "демократичним" способом залучення населення до розподілу прибутків підприємств. Це робить важливий внесок у напрямку більш справедливого розподілу доходів в суспільстві.

Розвинений ринок капіталу зазвичай розглядається як конкурент сектора комерційних банків, оскільки вони конкурують за збереження та інвестиційні можливості. Проте, в сучасній фінансовій системі, спостерігаються доповнюючі взаємозв'язки між ринком капіталу та банками, оскільки вони обирають різні сегменти фінансових ринків та концентруються на різних типах клієнтів. Наприклад, малі нові ризиковані компанії отримують фінансування від банків, тоді як великі компанії роблять це на ринку капіталу. Інший приклад взаємодоповнюючого характеру зв'язків — це іпотечне кредитування, коли банки покладаються на ринок капіталу для емісії іпотечних кредитів через секьюритизацію.

В розвинених країнах обидва фінансові сектори — ринок капіталу та банківський сектор — добре розвинені (див. табл.. 1). Розвинені країни мають відносно великі ринок капіталу та банківський сектор.

Сучасний розвиток світової економіки обумовлено глобальними масштабами зростання головних макроекономічних показників — світового валового внутрішнього продукту та ВВП країн світу. За результатами дослідження конкретизовано головних світових лідерів та аутсайдерів. Більше половини операцій і на міжнародному фінансовому ринку здійснюється у таких світових фінансових центрах, як Лондон, Нью-Йорк та Токіо, до трійки лідерів впевнено приєднуються країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (Сінгапур, Гонконг, Китай, Південна Корея) та Південної Америки (Аргентина, Бразилія). На основі аналізу світової статистики засвідчено тенденцію переорієнтації потоків капіталу з розвинутих світових фінансових центрів на ринки країн, які розвиваються. Вивчення диверсифікованої структури міжнародного ринку капіталу показало, що найбільш розвинутими секторами якого є ринок цінних паперів, ринок інвестицій та ринок кредитів.

Сучасний етап розвитку світового фондового ринку характеризується лібералізацією національних режимів щодо руху капіталу, формуванням єдиного фінансового простору, появою нових учасників та застосуванням фінансових і технічних інновацій одночасно з посиленням фінансової нестабільності та появою чисельних фінансових ризиків, які призвели до світових фінансових криз [17, c. 23-24].

Розділ ІІ. Сучасний стан ринку капіталу України та його оцінка на міжнародному ринку капіталів

2.1. Ринок капіталів та його роль у розвитку економіки України

Розвиток ринкових відносин в Україні вимагає забезпечення прийнятного для неї місця на міжнародному ринку капіталів. Можливість зайняти ту чи іншу позицію залежить від оцінки України міжнародними рейтинговими агентствами, робота яких полягає у визначенні кредитного рейтингу країни.

Для країн з перехідною економікою, до яких належить і Україна, при прийнятті рішення щодо присвоєння того чи іншого суверенного кредитного рейтингу використовується інформація, що подається на запит кредитних експертів для вивчення інвестиційної привабливості України та узагальнена^ такими критеріями:

Внутрішній сектор економіки (державна політика; загальні економічні показники України за минулий рік; прогрес у реформуванні економіки; останні показники у сфері зайнятості, у тому числі збільшення робочих місць і рівня безробіття; тенденції щодо змін номінальної та реальної заробітної плати; політика держави стосовно безробіття та оплати праці; загальний рівень бідності та програми щодо його зниження);

Зовнішня торгівля та платіжний баланс (основні статті платіжного балансу за останні декілька років, поточний рік та прогноз на наступний; зміни у розподілі експорту та імпорту за типами і країнами; зміни у тарифній системі; поточні відносини з важливими торговими партнерами України; динаміка іноземних прямих інвестицій в економіку України за останні роки і прогноз на поточний рік);

Валютно-грошова система (процес формування та здійснення валютно-грошової політики, очікувані зміни та їх запровадження; інфляція і процентні ставки за останні роки та перспективи; перспективи щодо обмінного курсу валют і міжнародних резервів; обмеження на обмін валют чи рух капіталу в країну чи з країни; політика НБУ у сфері лібералізації міжбанківського і кредитного ринків, а також регулювання валютного ринку у поточному році; розвиток внутрішніх ринків у поточному році, очікувані зміни у регулюванні тощо);

Зміни у законодавчій сфері (найбільш важливі останні зміни у правовому устрої України);

Регулювання банківської діяльності (система регулювання банківської діяльності; загальний рівень дотримання банківського законодавства; реформа банківського сектора); втручання держави в економіку (поточний статус державних підприємств; рівень приватизаційних процесів);

Фінансування державного сектора (загальний процес прийняття державного бюджету; основні моменти державного бюджету на поточний рік; основні джерела доходів, у тому числі податкові; останні зміни у податковій системі; основні напрями видатків; опис найбільших державних проектів у найближчій перспективі; заборгованість з виплати заробітної плати у державному секторі; взаємозв'язок між центральними та місцевими органами влади щодо бюджетної політики; бюджет на поточний рік);

Державний борг (політика уряду в галузі внутрішніх та зовнішніх запозичень; державна стратегія управління боргом; історія заборгованості країни тощо);

Соціальне забезпечення та пенсії (останні зміни у системі соціального забезпечення та пенсійній системі; заборгованість з виплати пенсій та соціальних виплат) [23, c. 152-153].

Аналіз викладеного дозволяє зробити такі висновки:

· сприятливий кредитний рейтинг поліпшує умови доступу позичальника на фінансові ринки за рахунок підвищення довіри інвесторів і кредиторів до його боргових зобов'язань, наслідком чого є зниження витрат при здійсненні запозичень, оскільки інституційні інвестори, як правило, не купують боргових зобов'язань, що не мають рейтингу, і згодні це зробити лише за умови високої доходності, так званої премії за невизначеність;

· емітент отримує більш широкий вибір на ринках капіталу, адже він має більше альтернатив щодо джерел фінансування, а це, у свою чергу, дає можливість вибирати найбільш ефективні форми позик і оптимізувати вартість запозичення;

· кредитний рейтинг допомагає впливати на сприйняття інвесторами кредитних ризиків і полегшує доступ на ринки капіталу, навіть у складні періоди;

· сприятливий кредитний рейтинг є важливим складовим елементом у забезпеченні фінансової безпеки країни.

Крім того, діяльність державних органів у напрямі підвищення інвестиційної привабливості України має досягатися шляхом підвищення кредитного рейтингу країни і доведення його до рівня, прийнятного для інвесторів. Задля цього необхідно зменшити вплив потрясінь на міжнародному ринку капіталів на фінансову систему України, забезпечити вільний та безперервний доступ до фінансових ресурсів на внутрішньому і зовнішньому ринках. Завданням уряду у найближчий період має бути реалізація комплексу заходів, спрямованих на економічне зростання шляхом мобілізації доходів бюджету, обслуговування та погашення державного боргу, стабільність банківської системи тощо.

Отже, підвищення кредитного рейтингу веде до зростання ступеня довіри до вітчизняних державних паперів, а це, у свою чергу, зумовлюватиме збільшення інвестицій в національну економіку, стабілізацію фінансової системи.

Досвід країн з трансформаційною економікою переконує, що у малій відкритій економіці, якою є економіка України, найефективнішою валютною політикою є поєднання лібералізації регулювання руху валютних цінностей за окремими статями платіжного балансу із збереженням вибіркового валютного контролю за короткостроковими іноземними приватними інвестиціями. Що стосується послідовності проведення лібералізації, то усунення обмежень на здійснення прямих іноземних інвестицій має передувати лібералізації руху короткострокового капіталу, а пом’якшення валютного контролю за відпливом та припливом капіталу доцільно здійснювати з огляду на стан платіжного балансу, рівень золотовалютних резервів, обсяги зовнішньої заборгованості країни та ситуацію на світових фінансових ринках [24, c. 10-11].

Головним завданням валютно-фінансової політики в Україні має стати здійснення масштабної і комплексної лібералізації внутрішнього фінансового середовища, спрямованої на посилення ринкових засад курсоутворення і підвищення прозорості валютного ринку, розробку чітких механізмів і правил втручання НБУ у його функціонування, підтримку розвитку інструментів страхування від валютних ризиків та інфраструктури строкового ринку.

Однак ці позитивні зрушення не супроводжувалися адекватною трансформацією реального сектору економіки, що зумовило неузгодженість процесів формування національних заощаджень та інвестицій. Так, впродовж 2006-2008 рр. середньосвітові показники частки заощаджень у ВВП становили 23,9, 24,4, 24,2 % від ВВП, інвестицій — 23,2, 23,7, 24,0 % від ВВП відповідно. У США частка національних заощаджень у ВВП у 1995-2002 рр. була на рівні 16,9 %, у 2004-2007 рр. — коливалася на рівні 13-15 % ВВП (11,9% у 2008 р.), що вважається еталонним значенням. В окремих країнах, особливо тих, що активно розвиваються, частка заощаджень у ВВП сягала 35 % ВВП, інвестицій — 30 % [1, с. 5]. В Україні ж протягом 2005-2008 рр. частка інвестицій в основний капітал коливалася у межах 8-11 % ВВП, частка заощаджень населення становила 3-4 %. У 2008 р. обсяг інвестицій зменшився на 2,6 % порівняно з 2007 р., при цьому частка прямих іноземних інвестицій в основний капіталу в Україні впродовж останніх 4 років становила 3-4 %. Наслідком стали «інвестиційний голод» та постійне старіння основного капіталу.

Однією з причин неузгодженості процесів формування національних заощаджень та інвестицій є неефективність національної системи трансформації заощаджень у інвестиції та диспропорції в прибутковості видів економічної діяльності. Більшість базових галузей української промисловості були низько прибутковими на тлі високорентабельних фінансового посередництва, торгівлі, зв'язку. Такий перепад у прибутковості відбився у галузевій структурі як у випуску цінних паперів, що торгуються на українському фондовому ринку, так і банківському кредитуванні.

Поточна криза продемонструвала невідповідність такої структури спрямування фінансових ресурсів завданню структурної перебудови економіки. Адже поряд із кризою 2008-2009 рр. спостерігається новий етап у розвитку енергетики та електронних технологій. Зокрема йдеться про бурхливий розвиток відновлюваної енергетики (сонячна енергетика, фотоелектроніка), нанотехнологій, які створюють нові можливості у сфері комунікації, комп'ютеризації, автоматизації організації та управління виробництвом. Впровадження нових технологій потребує великого обсягу фінансових ресурсів, отже зростає роль ринку капіталу, здатного акумулювати необхідні обсяги фінансових ресурсів і забезпечити їх ефективне розміщення відповідно до пріоритетів економічного розвитку. Саме успішне відновлення фінансування на основі ринкової дисципліни визнано фахівцями МВФ необхідною умовою раціонального розподілу ресурсів, натомість опора на фінансування за рахунок нерозподіленого прибутку означатиме менш ефективний розподіл інвестицій [1, с. 7]. Крім того, інтенсифікація розвитку ринку капіталу дозволить компенсувати обмежені можливості для росту інвестицій за рахунок їх більшої ефективності або прискорення зростання сукупної факторної продуктивності для підтримання потенційних темпів росту. Так, згідно зі звітом МВФ, упродовж першої половини 2009 р. банківське кредитування залишається обмеженим, не дивлячись на нетрадиційні заходи політики, спрямовані на пожвавлення кредитування кінцевих користувачів. Проте ринки корпоративних облігацій поступово відновилися, що важливо для тих країн, де більшою мірою розвинені механізми ринкового фінансування.

До настання світової валютно-фінансової кризи фондовий ринок України активно розвивався. 2008 рік завершив черговий етап його розвитку, що розпочався у 2005 р. Підвищення інвестиційної привабливості країни та активне входження іноземного капіталу на український ринок фінансових послуг позитивно позначились на його біржовому сегменті, який протягом останніх чотирьох років збільшився більше ніж у 5 разів та досяг піку свого розвитку у 2008 р. — Індекс ПФТС, загальний обсяг торгів, чисельність учасників ПФТС та кількість цінних паперів у біржовому списку за цей період досягли історичних максимумів (рис. 1). На початку 2008 р. за рівнем капіталізації в абсолютному вимірі (понад 110 млн дол. США) Україна вийшла на 3 місце серед країн, що розвиваються, після Туреччини та Польщі. Капіталізація біржового списку ПФТС за 2004-2007 рр. зросла з 96 до 530 млрд грн або з 20 до 80 % ВВП (за 2008 р. впала на 67,9 % до 181,28 млрд грн) [8, c. 6].

ку біржовий ринок розширився інвестиційними сертифікатами, частка яких становить 0,6 % річного обсягу продажу. Примітно, що у 2007 р. пропорція між частками акцій та облігацій підприємств була зворотною (табл. 1), що певною мірою можна пояснити посиленням прагнення інвесторів до мінімізації ризиків та їх страхування шляхом активнішого укладання угод із похідними цінними паперами. Структура біржового списку Української фондової біржі за видами фінансових інструментів наприкінці 2008 р. була такою: частка облігацій підприємств — 48 %, інвестиційних сертифікатів -47 %, похідних цінних паперів — 4 % та на акції припадало 1 % (див. табл. 2).

Таким чином, серед структурних особливостей торгівлі на вітчизняному фондовому ринку можна відмітити:

• часті й суттєві зміни співвідношення між часткою в загальному обсязі торгів корпоративних акцій і облігацій, що пов'язано як з динамікою процесів приватизації (перерозподілу власності), так і рівнем ризиків;

• вкрай малу частку акцій підприємств у біржовому списку;

• низьку частку інвестиційних сертифікатів у обсязі торгівлі та високу — у біржовому списку;

• позитивну динаміку розширення ринку похідних цінних паперів.

2.2. Поточна ситуація та проблеми на ринку капіталу в Україні

Протягом останніх років в Україні досить швидко зростає ринок капіталу. З 2003 по 2004 роки капіталізація українського регульованого ринку акцій зросла майже втричі і досягла 98,1 млрд. грн.2 або 18,1% від ВВП, порівняно з 8,7% від ВВП у 2003 році. У 2005 році ринок продовжував рости. Капіталізація ринку подвоїлась у порівнянні з 2004 роком та досягла майже 35% від ВВП (див. табл. 4). Торгівельна активність також зростала. Річний обсяг торгів на Першій фондовій торгівельній системі (ПФТС), найбільшій торгівельній платформі в Україні, досягла 14 млрд. грн. у 2005 році, що вдвічі перевищує показник 2004 року. Проте, це дуже низький рівень торгів у порівнянні з капіталізацією ринку, що означає, що вільний обіг акцій на ринку є дуже низьким. Наприклад, частка капіталізації "Криворіжсталі" складає 12% від загальної капіталізації ПФТС, і тільки близько 2% акцій цього підприємства вільно торгуються на ринку.

Незважаючи на те, що обсяг торгівлі суттєво зріс протягом останніх років, відношення обсягу торгів до ВВП залишається на низькому рівні порівняно з розвиненими країнами та іншими країнами з перехідною економікою. У 2003 році в Україні загальний обсяг торгівлі акціями складав 0,2% від ВВП, це менше ніж в Латвії (1,3%) та Польщі (4%), значно нижче ніж в Чехії (9%) та Угорщині (10%) та набагато нижче, ніж в Німеччині (47%) та Великій Британії (142%) (див. табл. 1).

Основна торгівельна платформа України, на якій відбувається майже 76% торгів цінними паперами, це електронна торгівельна та інформаційна система — ПФТС. В структурі торгівлі на ПФТС найбільшу частку займає торгівля корпоративними облігаціями (45%), державними облігаціями (26%) та акціями (23%). Решта — це торгівля муніципальними облігаціями (5%) та інвестиційними сертифікатами (1%). Проте, відповідно до українського законодавства, ПФТС не вважається біржею. Одним із наслідків цього є те, що ПФТС не використовується для первинних аукціонів Фонду державного майна України з продажу державного майна. Натомість, юридично визнані біржі3, частка торгів на яких не перевищує 16% від загального обсягу торгів, в основному використовуються для цих цілей. В Україні значна частка торгівлі акціями, майже 80%, відбувається за межами регульованого ринку. Однак, істотна частина цієї торгівлі — це торгівля так званими "смітними акціями"4, що використовуються у нелегальних фінансових схемах. Тому не потрібно перебільшувати проблему великого неофіційного ринку. Більш важливим є торгівля цінними паперами за межами України, що за оцінками експертів складає 80%-90% загального обсягу торгів [1, c. 4].

Порівняно з банківською системою, ринок капіталу розвинений набагато менше. На 1 листопада 2007 року сума банківських депозитів, залучених від населення, скала 64,5 млрд. грн. Це набагато перевищує суму коштів, залучених ринком капіталу до фондів спільного інвестування, сума яких складає близько 200-300 млн. грн.

В Україні вже створено більшість економічних передумов для існування активного ринку капіталу. З одного боку, промисловість країни швидко зростає, потребує і потребуватиме більше капіталу. Наприклад, підприємства комунального господарства потребують близько 32 млрд. грн. інвестицій згідно з розрахунками уряду. З іншого боку, велике населення країни, близько 47 млн., потенційно може накопичити достатню кількість збережень для того, щоб забезпечити необхідну пропозицію капіталу. Таким чином, незважаючи на хороші економічні передумови для розвитку ринку капіталу, його розвиток обмежується проблемами зі сторони як попиту на капітал, так і його пропозиції.

Зі сторони попиту на капітал, вільний обіг акцій дуже обмежений. Менше ніж 10% акцій знаходяться у вільному обігу на фондовому ринку згідно з даними ПФТС. Крім цього, емісія акцій є непопулярним способом залучення капіталу в Україні. У 2006 році з 11754 відкритих акціонерних товариств, зареєстрованих в Україні, акції тільки 673 компаній були представлені у лістингу.

Зі сторони пропозиції капіталу, ринок капіталу є менш привабливим для внутрішніх інвесторів порівняно з банківськими депозитами. Частково це є наслідком урядової політики, оскільки відсотки на депозит не обкладаються податком, на відміну від доходу з капіталу, що оподатковується як звичайний дохід громадян.7 Пропозиція капіталу також значно обмежена через затримку у проведенні пенсійної реформи. Наприклад, за деякими оцінками до 2017 року недержавними пенсійними фондами буде накопичено близько 47 млрд. грн. Більше того, негативний досвід, що спричинив брак довіри населення до фондів спільного інвестування та недержавних пенсійних фондів, також стримують розвиток ринку капіталу в Україні. Для іноземних інвесторів, український ринок не дуже привабливий через валютне регулювання [10, c. 22-23].

Незважаючи на швидке зростання кількісних показників, із організаційно-інституційної точки зору вітчизняний фондовий ринок характеризується певною недорозвиненістю — недостатньо на ринку представлені інвестиційні посередники, венчурні, інвестиційні та пенсійні фонди, а також слабким, порівняно із зарубіжними країнами, розвитком страхових компаній (окремі показники їхньої діяльності представлені у табл. 2).

Кількість страховиків за 2005-2008 рр. зросла з 398 до 469, а їх активи збільшилися з 20,9 млрд грн до 41,9 млрд грн (2 % ВВП), але криза 2008 р. серйозно вдарила по страховому бізнесу в Україні2. Кількість недержавних пенсійних фондів упродовж 2005-2008 рр. подвоїлася — з 54 до 109, їх активи збільшилися з 46 до 612 млн грн (0,03 % ВВП), проте незавершеність пенсійної реформи та обмеженість напрямів прибуткового інвестування коштів (переважна частина коштів НПФ розміщена на депозитах у банках) стримує розвиток НПФ в Україні. Так само незначними щодо ВВП є обсяги активів кредитних спілок (0,39 % ВВП) та фінансових компаній (0,23 % ВПП).

Незрілість інституційних ролей емітентів акцій виявляється у вигляді високого рівня опортунізму з боку власників контрольних пакетів акцій і керівників, поширення практики невиплати дивідендів за акціями та виплат їх у вкрай малих розмірах, низькому рівні професіоналізму керівників багатьох акціонерних товариств, слабкості корпоративної культури.

Незрілість інституційної ролі інвесторів харак-теризується переважним прагненням до придбання цінних паперів з метою захоплення власності для здобуття особистих вигод, низьким ступенем готовності багатьох інституційних інвесторів (таких, як інститут спільного інвестування) до роботи з реальними інвестиційними ресурсами, відсутністю умов для розміщення коштів на фондовому ринку населенням.

Фондовий ринок України дотепер залишається ареною перерозподілу власності, що обмежує виконання ним основної функції — забезпечення умов для безперешкодного руху і раціонального розподілу фінансових ресурсів. Така ситуація викривлює процес ціноутворення — на ціну акцій більшою мірою впливає не стільки вартість (прибутковість) активів підприємства, скільки права власності, що надає володіння акціями. Пояснення цього науковці шукають у наявності своєрідної монопсонії (або олігопсонії) на ринку акцій окремо взятого емітента, за якої монопсоніст — мажоритарний акціонер — має можливість диктувати ціну акцій, які він купує, міноритарним акціонерам. Як наслідок, перший отримує значний трансакційний виграш, тоді як другі зазнають значних трансакцій-них витрат і трансакційний виграш монопсоніста на неорганізованому ринку набагато вищий, ніж на організованому. Підсумкові високі трансакційні витрати залучення капіталу через механізм фондового ринку (низька ліквідність акцій зумовлює необхідність сплати високих дивідендів) зменшує привабливість фондового ринку як джерела залучення фінансових ресурсів. Тому більшість українських підприємств віддає перевагу випуску облігацій, що і зумовлює зазначені вище викривлення у структурі торгівлі цінними паперами [12, c. 42-43].

Отже, до диспропорцій вітчизняного фондового ринку слід віднести [7, с. 25] :

• істотне переважання неорганізованого фондового ринку над організованим і зовнішніх інвесторів над внутрішніми;

• значний корпоративний контроль на ринку акцій та інвестиційну обмеженість його вторинного сегмента;

• значну концентрацію ринку (домінування незначної групи емітентів як за обсягами торгівлі, так і показниками капіталізації, насамперед підприємств базових галузей економіки, ПЕК);

• недооцінку ринком багатьох компаній емітентів внаслідок неповного розкриття інформації про результати їх діяльності та інвестиційні наміри.

Зазначені диспропорції обумовили неспроможність вітчизняного фондового ринку в повному обсязі виконувати свої функції як механізму акумулювання і перерозподілу фінансових ресурсів. Відповідно зросла роль банківського сектору як джерела капіталу в економіці України. Проте за сутністю своєї діяльності банки не могли повноцінно відігравати цю роль, зокрема, через залежність термінів надання кредитів від строкової структури депозитів, а також обмеженість ресурсної бази банків заощадженнями населення та переважно коротко- і середньостроковими зовнішніми запозиченнями. Відтак за невпинного поліпшення кількісних показників розвитку банківської системи, її якісні показники демонстрували незадовільну динаміку. Упродовж 2005-2008 рр. за збільшення обсягу активів банківської системи з 141,5 млрд грн до 927 млрд грн або з 16,7 % ВВП до 42,2 % ВВП, кредити зросли з 91,2 млрд грн до 755 млрд грн (або з 8,6 % до 34,6 % ВВП), з них частка довгострокових кредитів збільшилася з 49 % до 57 %, частка інвестиційних кредитів зменшилася з 14 до 12 % і майже третина з них припадала на іпотечні кредити. Покриття кредитів депозитами впало з 93 % до 48,7 %. За необхідності компенсації підвищених ризиків банки кредитували лише високоприбуткові види діяльності (на кінець 2008 р. 35 % кредитів було зосереджено у торгівлі, 23 % — у переробній промисловості, 15 % — у сфері фінансових послуг), при цьому у зазначений період процентні ставки по кредитах не опускалися нижче 12-13 %.

Відтак структура банківського кредитування залишалася незадовільною з точки зору необхідності стимулювання інноваційно-інвестиційного розвитку.

Крім того, діяльність вітчизняних банків характеризувалася специфічними рисами.

По-перше, у більшості країн комерційні банки не відіграють помітної ролі в довгостроковому пенсійному страхуванні, тоді як українські банки активно розвивають власні пенсійні програми, що, з одного боку:

• робило послуги щодо пенсійних накопичень більш доступними для населення, оскільки великі банки мають необхідні ресурси для їх розвитку (комп'ютерну та інформаційну систему);

• забезпечувало конкуренцію для страхових і пенсійних фондів, а отже сприяло зниженню цін на їхні послуги.

З другого боку, вело до посилення домінування банків на ринку капіталу.

По-друге, практична відсутність небанківських інститутів, недостатня глибина і ліквідність фондового ринку України не створювало належного конкурентного середовища, що обмежувало ефективне ціноутворення на кредитні ресурси і вело до їх завищення.

По-третє, вартість ресурсів комерційних банків суттєво залежала від вартості банківських пасивів, насамперед депозитних ставок та темпів інфляції. За розгортання кризових тенденцій та відпливу депозитних коштів банки намагалися підвищити вартість обслуговування кредитів, що лише збільшувало хвилю неповернень за позиками.

По-четверте, широкий набір видів діяльності, якими займаються українські банки, створює основу для конфлікту інтересів: банки наполегливо рекомендують власні продукти.

Відтак в Україні поступово сформувалася суперечність між інтересами банків щодо зміцнення їх позицій на ринку і загальноекономічними інтересами держави щодо розвитку ефективного ринку капіталу на основі дії механізму ефективної конкуренції. Зазначена проблема поглиблювалася несумісністю моделей розвитку окремих секторів фінансового ринку. Банківська система розвивалася за європейською (німецькою або континентальною), а фондовий ринок — за американською моделлю [10, с. 9].

Потенційний конфлікт інтересів фінансових посередників посилював інформаційну невизначеність на ринку капіталу та створював негативне коло, коли високий рівень концентрації капіталу банків у поєднанні з універсалізацією їхньої діяльності забезпечували умови для наростання монополістичних тенденцій на вітчизняному ринку капіталу. Монополізація підтримувалася низкою факторів [10, с. 29-30]:

зовнішніх:

• низька прибутковість реального сектору економіки, що робило його довгострокове фінансування досить ризикованим;

• низька прозорість діяльності більшості підприємств, що стримувало їх вихід на ринок капіталу (насамперед, проведення ІРО) і дозволяло залучати лише короткострокові і відносно дорогі ресурси;

• недоліки нормативно-законодавчої бази, насамперед в частині захисту прав інвесторів та акціонерів.

внутрішніх:

• недостатній рівень капіталізації небанківських установ та організацій;

• низька якість і конкурентоспроможність фінансових послуг небанківських установ;

• недосконалість консолідованого нагляду за фінансовими установами;

• слабкість регулюючої функції НБУ щодо обмеження монополістичних проявів.

У підсумку в Україні сформувався ринок капіталу, де:

• фондовий ринок — недостатньо ліквідний, інституційно нерозвинений, неструктурований і непрозорий;

• банківська система — недокапіталізована, з надмірно концентрованим кредитним портфелем, котрий орієнтований на кредитування високоприбуткових видів економічної діяльності;

• страховий ринок — недорозвинений, із низкою проблем.

Виправлення зазначених вад ринку капіталу в Україні потребує як поліпшення загальноекономічних умов (структурної перебудови економіки, вдосконалення законодавчо-нормативної бази, поліпшення процесу розкриття інформації на основі загальносвітових стандартів), так і активізації участі держави у створенні передумов для ефективного спрацювання ринкових механізмів, у підтримці або безпосередньому створенні інститутів ринку за принципами та стандартами, прийнятими в ЄС.

Розділ ІІІ. Шляхи вдосконалення та перспективи розвитку ринку капіталу в Україні

3.1. Шляхи вдосконалення ринку капіталу в Україні

Процес розвитку ринку капіталу має відбуватися за такими основними напрямами: узгодження темпів розвитку фінансового і реального секторів економіки; проведення фундаментальної реформи чинної системи фінансового регулювання і контролю (насамперед, для попередження кризових ситуацій), вдосконалення механізмів підтримки НБУ фінансових інститутів у частині надання ліквідності й компенсаційного фінансування.

Першочергової уваги потребують наступні підсистеми ринку капіталу:

а) система корпоративного управління;

б) система фінансової звітності;

в) система оцінки й управління ризиками (зокрема, поширюється думка про невідворотність перегляду окремих норм Базеля-2);

г) нагляд і регулювання за тими установами і інститутами ринку, які здійснюють роботу по перенесенню ризиків.

Участь держави у формуванні конкурентного ринку капіталу має базуватися на двох головних регулюючих процесах:

• управління конкуренцією між цінними паперами шляхом поширення альтернативних фінансових інструментів, що пропонуються урядом, банками, небанківськими фінансовими організаціями та установами;

• управління конкуренцією на кредитному ринку за рахунок становлення небанківських кредитних інститутів, розширення переліку інвестиційних інструментів і фінансових послуг, розвиток альтернативних систем кредиту, що полегшить вибір для індивідуальних інвесторів між послугами банківських і небанківських інститутів.

Таким чином, ключова роль у регулюванні ринку капіталу на поточному етапі має належати НБУ і полягати в такому:

• встановленні пруденційних правил формування нормативно-законодавчої бази, розбудові інфраструктури ринку капіталу;

• ліцензуванні та нагляді за функціонуванням учасників ринку капіталу;

• проведенні перевірок фінансових інституцій;

• стягуванні штрафів і застосуванні санкцій за недотримання основних правил, що регламентують проведення операцій;

• зборі, обробці й аналізі інформації для оцінки ситуації та інформуванні суспільства щодо стану ринку капіталу.

Організація нагляду НБУ за функціонуванням ринку капіталу як складової фінансового ринку має будуватися за принципом, що усі види фінансових ризиків та інші фінансові процеси і явища є предметом правил, однакових для всіх сегментів фінансового ринку. Це необхідно для обмеження масштабів регуляторного арбітражу. Водночас за максимально можливої уніфікації правил для всіх секторів фінансового ринку, НБУ має врахувати специфічні особливості кожного із сегментів. Наприклад, при вирішенні проблеми узгодження моделі розвитку банківської системи та фондового ринку слід виходити з того, що у перспективі ринок капіталу повинен стати основним джерелом довгострокових ресурсів, хоча на поточному етапі розвитку ключову роль відіграватиме банківська система [12, c. 44-45].

Дотепер в Україні розвивалася модель розвитку банківського сектору, котра базувалася на універсалізації банківської діяльності та стримувала ефективний розвиток спеціалізованих установ (насамперед, інвестиційних і регіональних банків). Криза виявила природні межі фінансових конгломератів. Зокрема, модель універсального банку, котра поєднує страхову, інвестиційну, роздрібну складову, виявилася не спроможною протистояти кризовим впливам (наприклад, «Citigroup»). Тому тенденція до загальної примітивізації фінансових інститутів, і частково фінансових інструментів є неминучою. Так само невідворотною є хвиля злиття і поглинань, що зумовить формування великих фінансових конгломератів, зокрема на транснаціональному рівні. Зважаючи, що в умовах недостатньої капіталізації ринків країн, які розвиваються, універсальні банки все ще матимуть достатній потенціал зростання ефективності і/або маси прибутку, можна припустити, що в Україні певний час збережеться тенденція до універсалізації банківської діяльності, що вимагає:

1) підтримки стабільності банківської системи;

2) чіткого врегулювання відносин власності між банками та інвестиційними компаніями. Наприклад, в Ізраїлі запроваджено норму, за якою банки не повинні володіти більш ніж 5 % капіталу інвестиційної компанії [14]. У рекомендаціях щодо розвитку ринку капіталу в Ізраїлі зазначається про необхідність заборони банкам-андерайтерам впливати на ціноутворення, якщо вони є кредиторами компанії, що випускає акції, обмеження ринкової частки покупця цінних паперів 20 % (із врахуванням частки компаній, якими він управляє);

3) введення ліцензування фінансових і пенсійних продуктів (випуск цінних паперів, здійснення банківських розрахунків, надання послуг фондами взаємодопомоги, страхування життя та пенсій).

Відокремлення інвестиційних фондів від банків необхідно для послаблення конфлікту інтересів між окремими учасниками ринку капіталу, децентралізації фінансового менеджменту і посилення конкуренції.

Тим часом, численні проблеми банківського сектору вимагають спрямування зусиль органів державного управління на пошук і використання незадіяних джерел фінансових ресурсів з метою капіталізації, відновлення довгострокового кредитування, підтримання ліквідності банківської системи та своєчасної сплати зовнішніх боргів [16, c. 155-156].

До фінансових ресурсів, які можуть бути використані як потенційне джерело середньо- і довгострокових пасивів банківської системи слід віднести:

• кошти, вилучені населенням з банківської системи;

• кошти державного бюджету;

• надмірні вкладення в іноземні активи компаній і банків, що у такий спосіб хеджують валютні ризики за недостатнього розвитку строкового валютного ринку;

• кошти в накопичувальній пенсійній системі. Їх вивільнення нерозривно пов'язане із задіянням інституційних «ресурсів». До цих ресурсів відноситься нереалізований потенціал організаційно-інституційного розвитку ринку капіталу, а саме:

• ринку корпоративних облігацій, що з початком тенденції до стабілізації потенційно здатний стати інструментом перетворення «коротких вкладень» банків у «довгі позики» компаній;

• ринку синдикованого кредитування, що здатний стати інструментом акумуляції ресурсів невеликих вітчизняних банків-кредиторів для фінансування значних позик;

• ринку міжбанківського кредиту, що дозволяє знизити потреби банків у накопиченні непрацюючих ліквідних активів і використати вивільнені засоби для розширення кредитної пропозиції;

• ринку кредитування операцій по злиттю і поглинанню в банківському секторі, що потенційно здатний стимулювати процеси рекапіталізації;

• строковий валютний ринок дозволяє хеджувати валютні ризики і тим самим збільшувати вкладення банків у гривневі активи.

• Вивільнення і спрямування зазначених ресурсів на вирішення проблем банківського сектору має підкорюватися завданню нарощування довгострокових ресурсів банківської системи, що потребує заходів за такими напрямами:

• розвитку механізмів рефінансування (передусім, довгострокового), збереження нульової норми резервування за довгостроковими зобов'язаннями банків;

• активний розвиток фінансових інструментів, котрі дозволяють реалізувати державні інвестиційні програми (інфраструктурні облігації) та механізми рефінансування цих облігацій;

• забезпечення рівності доступу до рефінансування всіх банків, незалежно від їх розміру;

• доповнення механізму довгострокового рефінансування обмеженнями на використання наданих коштів з метою виключення істотних інфляційних наслідків, а саме:

• надання рефінансування комерційним банкам під заставу векселів платоспроможних підприємств реального сектору економіки, насамперед, тих секторів, які здатні стати основою нового технологічного устрою;

• рефінансування валютних кредитів, виданих українськими банками українським компаніям на купівлю імпортних технологій або обладнання;

• рефінансування частини валютних кредитів, виданих українськими банками фізичним особам, за умови використання наданих коштів на цілі капіталізації;

• рефінансування експортних кредитів, наданих вітчизняними банками [19, c. 28-29].

Запорукою успішності державних заходів є дотримання наступних принципів:

• передбачуваність на основі використання міжнародних стандартів за визнання можливості відхилення від них відповідно до національних особливостей;

• узгодженість між стратегією та практикою регулювання, тобто державні заходи мають здійснюватися у руслі загальної стратегії, але адекватно поточній ситуації;

• інформаційна відкритість та публічна зрозумілість, що базуються на регулярному оприлюдненні інформації;

• координування дій усіх органів державного управління і законодавчої влади, що мають повноваження у сфері регулювання ринку капіталу. Це дозволить вдосконалити законодавчу базу у напрямі створення кращих умов для ведення інвестиційного бізнесу;

• співробітництво з асоціаціями професійних дилерів у частині запровадження внутрішніх систем регулювання і корпоративної практики;

• постійне вдосконалення систем ризик-менеджменту та кризового менеджменту;

• тісне співробітництво з іншими державами, що дозволить підтримати баланс між внутрішнім та зовнішнім наглядом за функціонуванням ринку капіталу.

• Реалізація регулюючих заходів за наведеними напрямами та принципами дозволить забезпечити:

• ефективний нагляд і регулювання ринку капіталу на основі загального принципу розподілу ресурсів адекватно розподілу ризиків;

• коректну оцінку ризикованості та дохідності окремих фінансових інструментів;

• стабільність фінансової системи за упередження кризових ситуацій;

• захист прав споживачів та інвесторів шляхом впровадження європейських законів, організації і впровадження професійних кодексів діяльності;

• захист фінансового ринку від проявів корупції та запобігання тіньовим схемам виведення капіталу з країни на основі використання системи відстеження, попередження і недопущення незаконних операцій;

• забезпечення дисципліни на ринку на основі підтримання його прозорості;

• забезпечення міжнародної кооперації з метою імплементації регуляторних норм, прийнятих в ЄС у співпраці з європейськими наглядовими органами;

• підвищення кваліфікації та рівня професіоналізму учасників ринку капіталу.

Таким чином, система антикризових заходів НБУ набуде нової якості: пріоритетним завданням стане не просто виживання в умовах кризи, а й якісне оновлення ринку капіталу, а на основі інтеграції стратегій розвитку банківського сектору і ринку цінних паперів буде отримано синергічний ефект, який стане основою створення потужного ринку капіталу України [20, c. 18-19].

3.2. Рекомендації для збільшення пропозиції та попиту на ринку капіталу України

Для швидкого розвитку ринку капіталу вкрай необхідним є захист інвесторів та акціонерів. Наразі права портфельних інвесторів захищені неналежним чином і тільки найризикованіші інвестори працюють в Україні. Технічно, дуже просто підвищити захищеність як інвесторів, так і акціонерів. Учасники ринку вважають, що головне питання, що викликає найбільше непогодження у парламентарів, це відміна такого інституту як закриті акціонерні товариства (ЗАТ), яке передбачено цим законопроектом. В такій ситуації, якщо це є політично необхідним, законопроект треба прийняти без заборони ЗАТ. Це вже буде суттєвим прогресом порівняно з поточною ситуацією.

По-перше, для того, щоб підвищити ліквідність ринку капіталу, вільний обіг акцій має бути збільшений. Для цього, ми пропонуємо вдосконалити процедуру приватизації в Україні. Ми пропонуємо використовувати іншу процедуру приватизації для деяких підприємств. Традиційно приватизація в Україні проводиться через тендер, на якому "промисловий інвестор" має пріоритет на придбання контрольного пакету акції. В результаті, тільки незначна частка акцій (до 10 %) знаходиться у вільному обігу. Якщо значна частка акцій продавалась би на фондовому ринку, це б збільшило пропозицію активів на ринку та підвищило б його ліквідність. Таким чином, ми пропонуємо приватизувати підприємства у три етапи. На першому етапі не менше ніж 10% акцій має бути продано на фондовому ринку (включно з ПФТС). Продаж акцій на ринку не тільки прискорить його розвиток, а й надасть ринкову оцінку вартості майна. На другому етапі не більше ніж 51% акцій має бути продано промисловому інвестору на конкурентному тендері. І на третьому етапі решту акцій має бути продано інвесторам на фондовому ринку (включно з ПФТС). Це збільшить пропозицію активів на ринку та підвищить його ліквідність. Наприклад, в 2006 році заплановано отримати 2,1 млрд. грн. від приватизації державного майна. Припускаючи, що всю приватизацію буде проведено з використанням запропонованої схеми, тобто 49% цієї суми буде отримано від продажу акцій на ринку капіталу, можна очікувати, що обсяг торгів зросте приблизно на 1 млрд. грн. Крім цього, така схема приватизації призведе до меншої концентрації власності та економічної влади деяких власників. Це також сприятиме покращенню корпоративного управління компаній та контролю за їх менеджментом. Неефективні компанії з поганим менеджментом зіткнуться з конкурентним тиском і, як результат, середня ефективність діяльності економіки зросте.

Наша друга пропозиція полягає у збільшенні вільного обігу акцій так званих стратегічних підприємств. На разі, держава залишає за собою право володіння майже всіма акціями стратегічних компаній таких як Нафтогаз, Турбоатом, Укрнафта тощо. На наш погляд, уряд має розглянути можливість продажу на фондовому ринку від 10% до 25% акцій таких компаній. Такий крок покращить ліквідність цього ринку. Крім цього, оскільки зміни ціни акцій, сформованих на ринку, відображатимуть успіх або провал менеджменту компанії, це гарний спосіб вдосконалити та оцінити менеджмент компаній. До того ж, вільний обіг акцій на ринку бути вказувати на реальну ціну підприємств, що примусить їх бути більш прозорими у своїй діяльності [10, c. 31].

По-третє, нерівне ставлення до банківських депозитів і до доходів з капіталу призвело до меншої привабливості ринку капіталу як інструменту інвестування. Дохід з капіталу та банківські депозити мають оподатковуватись однаково. Для цього ми пропонуємо звільнити від податків доходи з капіталу та з банківських депозитів.

Водночас із розширенням кількості та обсягу цінних паперів, дуже важливим є забезпечити відповідний попит на ці цінні папери, тобто пропозицію коштів. Додаткова пропозиція коштів може бути створена як за рахунок внутрішніх, так і зовнішніх джерел.

Найбільш багатообіцяючим внутрішнім джерелом додаткових коштів на ринку капіталу є потенційні заощадження, накопичені в пенсійних фондах. У 2003 році в Україні було створено правову базу для проведення пенсійної реформи, яка складається із поступового переходу від суцільно солідарної системи до трирівневої пенсійної системи. Так, передбачено запровадження другого рівня (обов'язкової накопичувальної системи) та третього рівня (добровільної недержавної системи пенсійних заощаджень).

Успішне впровадження пенсійної реформи забезпечить створення значної пропозиції "довгих грошей", які можна буде інвестувати в акції та облігації. Однак все ще не було запроваджено другого рівня пенсійної системи. Разом з тим, недержавні пенсійні фонди є все ще молодими та на кінець 2005 року накопичили лише близько 45 млн. грн.

Іншим джерелом "довгих грошей" є страхування життя, яке на сьогодні є більш значним джерелом капіталу. За 2007 рік, страхові премії компаній, які займаються страхуванням життя, склали 226,4 млн. грн., з яких близько 80,8% було отримано за договорами накопичувального страхування, а 9,8% за договорами пенсійного страхування. На кінець 2007 року резерви компаній зі страхування життя склали близько 300 млн. грн. У 2007 році 22% всіх резервів було вкладено в акції та облігації.

На відміну від сьогоднішньої солідарної системи, другий рівень передбачає створення спеціального Накопичувального фонду (НФ), який буде відповідальним за накопичення внесків найманих працівників та їх інвестування. Для цього, внески, які сплачуються працівниками будуть спрямовані в НФ, в той час як внески роботодавців надалі сплачуватимуться у Пенсійний фонд (перший рівень). На сьогодні, роботодавці сплачують близько 94% сукупного пенсійного внеску. Із запровадженням другого рівня пенсійної системи цю пропорцію буде змінено. У 2006 році під час прийняття законодавства щодо нової пенсійної системи йшлося про спрямування до НФ внеску на рівні 7% від заробітної плати.

Отже, запровадження другого рівня пенсійної системи захистить майбутніх пенсіонерів від негативних демографічних тенденцій та збільшить сукупну суму пенсій через інвестування коштів НФ. Це сприятиме створенню додаткового джерела інвестування в економіку країни. Компанії з управління активами, які будуть обрані через процедуру відкритих тендерів, будуть управляти пенсійними коштами цього рівня. Це положення сприятиме підвищенню ефективності управління активами шляхом забезпечення конкуренції між приватними компаніями з управління пенсійними активами другого рівня.

Запровадження другого рівня очікується в майбутньому, коли буде досягнуто певних економічних передумов, створено ефективну систему державного нагляду та необхідну інфраструктуру. Однією з найсуттєвіших вимог є збалансованість бюджету Пенсійного фонду, який останнім часом має значний структурний дефіцит. Отже, одне із можливих за такої ситуації рішень може полягати в очікуванні моменту, коли Пенсійний фонд не матиме дефіциту. Однак, такий підхід створює ризик необмеженої в часі затримки у запровадженні другого рівня пенсійної системи.

Залучення ресурсів від іноземних інвесторів може бути іншим способом збільшити пропозицію капіталу на українському ринку капіталу. Наразі, інвестиції в українські акції та облігації залишаються не дуже привабливими для іноземних інвесторів через дві причини. По-перше, покупці безготівкової іноземної валюти мають платити збір до Пенсійного фонду у сумі 1,3%. Цей "податок на валюту" відчутно зменшує привабливість українських активів для іноземних інвесторів. Для цієї та інших важливих цілей, ми пропонуємо якнайшвидше скасувати цей податок.

По-друге, репатріація капіталу і прибутків ускладнено тим, що іноземні інвестори мають отримати дозвіл на купівлю іноземної валюти. Отримання такого дозволу вимагає подачі ряду документів та потребує часу (зазвичай 1 місяць), що загалом робить цю процедуру досить дорогою у вимірі часу та зусиль. Відповідно, ми рекомендуємо значно спростити процедуру купівлі іноземної валюти та репатріації капіталу [3, c. 17-18].

На засадах проведеного аналізу запропоновано концептуальний підхід до розробки стратегії виходу України на світовий ринок капіталу в умовах глобалізації. Основними елементами стратегії виходу мають стати визначення інвестиційного клімату, інвестиційного потенціалу держави, збільшення ступеня впливу фінансових інструментів з метою розробки і реалізації загальнодержавних проектів розвитку. Ключовим елементом стратегії розвитку української економіки є досягнення сталого економічного зростання, яке б забезпечило не лише компенсацію втрат національного багатства за роки трансформаційної кризи, але й створення сучасної конкурентоспроможної соціально орієнтованої ринкової економіки.

Вихід України на світовий ринок капіталу пропонується здійснити в три етапи.

Перший етап (2007-2009 рр.) має основним завданням створення економічних, інфраструктурних та інституціональних передумов виходу держави на світовий ринок капіталу. Інструментом реалізації завдань цього етапу має стати розбудова сучасної інфраструктури ринку капіталу на державному та регіональному рівнях, яка здійснювала б фінансову, інформаційну, правову підтримку проектів на засадах розвитку мережі фінансових інститутів.

Основним завданням другого етапу (2009-2011 рр.) має стати створення нових інструментів ринку капіталу, що відповідають сучасним світовим тенденціям розвитку та реалізують новітні фінансові, економічні та інші послуги, забезпечення реалізації наявних в українській економіці конкурентних переваг ринку капіталу та вихід на внутрішній і зовнішній ринки з продукцією та послугами світового рівня. Йдеться, насамперед, про фінансово-економічні послуги, що мають високий комерційний потенціал.

Пріоритетним завданням третього етапу (2011-2013 рр.) має стати закріплення позитивних тенденцій в розвитку внутрішнього ринку капіталу з огляду на сучасні світові тенденції, створення інституціональних передумов для загальнодержавного поєднання різновидів капіталу для досягнення певного ступеня конкурентних переваг національної економіки на світовому рівні.

Висновки

Отже, ми можемо підсумувати наше дослідження наступним:

1. Під ринком капіталу ми розуміємо сектор грошового ринку, на якому продаються і купуються грошові кошти на тривалий (більше одного року) термін для збільшення маси основного й оборотного капіталів за посередництвом банків, страхових компаній, інвестиційних і пенсійних фондів, фондів взаємного кредитування.

2. На сьогодні в Україні проблема становлення повноцінно функціонуючого ринку капіталу, орієнтованого на задоволення потреб розширеного фінансування реального сектору, є особливо актуальною. Упродовж докризового періоду ринок капіталу активно розвивався — банки, страхові та пенсійні фонди, фондовий ринок пройшли стадію свого становлення, а також наростили активи, підвищили фінансову стійкість.

3. Фінансовий сектор дуже важливий для економічного розвитку України. Тому уряд має приділяти достатньо уваги поточному стану сектора та його компонентів. В українському банківському секторі протягом останніх років спостерігається суттєвий прогрес, тоді як досягнення ринку капіталу все ще залишають суттєвий простір для подальшого розвитку. Таким чином, економічна політика має сконцентруватись на пожвавленні розвитку ринку капіталу. Ми вважаємо, що єдиний спосіб прискорити розвиток цього ринку, це одночасно спрямувати свої зусилля на розвиток обох сторін ринку, пропозиції капіталу та попиту на нього; всі спроби, спрямовані тільки на одну сторону ринку приречені на невдачу.

4. В Україні вже створено більшість економічних передумов для існування активного ринку капіталу. З одного боку, промисловість країни швидко зростає, потребує і потребуватиме більше капіталу. Таким чином, незважаючи на хороші економічні передумови для розвитку ринку капіталу, його розвиток обмежується проблемами зі сторони як попиту на капітал, так і його пропозиції.

5. Світовий ринок капіталів слід розглядати як економічний механізм накопичення та перерозподілу вільного фінансового капіталу, який складається з ринку іноземних кредитів та позик, ринку євровалют, фондового ринку тощо. Запропонована факторна модель визначення головних детермінант суспільного виробництва економічних благ з урахуванням різноманітного ресурсного забезпечення як інструменту дослідження передумов виникнення капіталу – об’єктивного феномену в економічній системі — дозволяє ввести до переліку загальновідомих факторів суспільного виробництва (труд, земля, капітал) наступні: інтелект, інформацію та підприємництво.

6. В умовах зростаючої конкуренції та глобалізації світового ринку капіталу мають бути прийняті до реалізації запропоновані автором заходи щодо захисту внутрішньої сфери та інфраструктури обігу капіталу, а також нарощування вітчизняного потенціалу найбільш прибуткового його розміщення. Стратегія виходу України на світовий ринок капіталу є невід’ємною частиною загальної стратегії розвитку держави, вона орієнтована на визначення і досягнення перспективних цілей в умовах глобалізаційних процесів, що відбуваються в світовій економіці, які корегуються зовнішньоекономічним середовищем та визначають економічну незалежність України.

Список використаної літератури

1. Алексєєнко Л. Теоретичні дослідження та еволюція сутності ринку фінансового капіталу //Економіка. Фінанси. Право. — 2003. — № 11. — C. 3-6

2. Архіреєв, С. І. Посттрансформаційна ринкова економіка: інституціоналізація фондового ринку // Економічна теорія. — 2006. — № 3. — С. 43-54.

3. Барановський, О. Антикризові заходи урядів і центральних банків зарубіжних країн // Вісник НБУ — 2009. — № 4. — С. 8-19.

4. Безчасний Л. Тенденції на світовому ринку капіталів та їх вплив на інвестиційну діяльність в Україні //Економіка України. — 2001. — № 3. — C. 4-12

5. Белінська Я. Можливості і наслідки валютно-фінансової лібералізації в Україні //Вісник Національного Банку України. — 2006. — № 1. — C. 28-34

6. Бєлєнький, П. Розвиток системи фінансових посередників України в умовах посилення глобалізаційних процесів // Вісник НБУ — 2007. — № 12. — С. 30-33.

7. Вірван Л. Фінансова інтеграція сучасного ринку капіталів //Фінанси України. — 2003. — № 12. — С.118-124

8. Гриневич О. Україна на міжнародних ринках капіталу: Показники, що насторожують //Злагода. — 2002. — № 2. — C. 6

9. Гроші та кредит: підруч. [4-ге вид., перероб. і доп.] / М. І. Савлук, А. М. Мороз, І. М. Лазепко [та ін.] — К. КНЕУ, 2006. — 744 с.

10. Дорошенко, І. Теоретико-методологічні основи концепції розвитку фінансових ринків в умовах глобальної кризи // Банківська справа. — 2009. — № 3. — С. 20-31.

11. Захарін, С. Заощадження та інвестиції в корпоративному секторі України в контексті макроекономічного розвитку // Економіка України. — 2009. — № 5. — C. 36-45.

12. Ковальчук А. Законодавчо-правове забезпечення руху фінансів капіталу в ринкових системах //Право України. — 2008. — № 1. — C. 41-46.

13. Корнєєв В. В. Еволюція і перспективи фінансового ринку України // Економіка України. -2007. — № 9. — С. 21-29.

14. Корнєєв В. Концентрація капіталу і корпоративні угоди на фінансових ринках //Фінанси України. — 2000. — № 11. — C. 86-91

15. Краснов В. Український ринок капіталів // Вісник Національного банку України. — 2001. — № 2. — С.35-37

16. Кубах Т.Г. Деякі аспекти легалізації доходів на ринку капіталу //Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 2. — C. 151- 158

17. Лютий, І. О. Проблеми розвитку сучасного міжнародного фінансового ринку та інтеграційний курс України // Фінанси України. — 2006. — № 5. — С. 21-31.

18. Максаковский В. Международный рынок капитала //Краєзнавство. Географія. Туризм.. — 2009. — № 21-23. — C. 18-25

19. Науменкова С. В. Проблеми подолання негативного впливу глобальних диспропорцій та формування нового геофінансового механізму // Фінанси України. — 2009. — № 3. — С. 23-36.

20. Патрікац Л. Банківська система України в умовах глобалізації фінансових ринків //Вісник Національного банку України. — 2006. — № 12. — C. 16-19

21. Перспективы развития мировой экономики // Апрель 2009 World economic outlook (International Monetary Fund). Russian // Перспективы развития мировой экономики: Междунар. Валют. Фонд, 1980-v. — С. 1-217.

22. Підгайна Н. Роль капіталу у міжнародних економічних відносинах //Фінанси України. — 2002. — № 9. — C. 92-96

23. Рак Р. Оцінка України на міжнародному ринку капіталів //Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 7. — C. 152-155

24. Шаров, О. Концептуальні засади створення конкурентоспроможного ринку фінансових послуг // Фінансовий ринок України. — 2008. — № 7-8. — C. 9-13.