Ринок товарів та послуг та його особливості в сучасній Україні

Вступ.

Розділ 1. Генезис формування поняття „ринок ".

Розділ 2. Підприємство та підприємництва на ринку товарів і послуг.

2.1. Сутність підприємництва на ринку товарів і послуг як сучасної форми діяльності в ринковій системі господарювання.

2.2. Функціональні стратегії підприємництва на ринку товарів і послуг.

Розділ 3. Проблеми та перспективи функціонування ринку товарів і послуг в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Сучасні тенденції економічного, культурного та політичного життя в Україні, що інтегрується у світове співтовариство, передбачають прискорений розвиток ринків. За цих умов вони суттєво впливають на досягнення стратегічної і тактичної мети суб'єктів господарювання, що провадять свою діяльність на ринку.

Сучасний ринок продовольчих товарів – економічна система, в якій ринковий механізм (ціна, попит, пропозиція) є основним засобом координації у сфері виробництва товарів та розподілу їх серед споживачів. Останні роки характеризуються поліпшенням ситуації на ринку продовольчих товарів. У ході ринкових перетворень розвиваються різні організаційно-правові форми господарювання, що сприяє створенню конкурентного середовища і розширенню асортименту продовольчих товарів. Стабільним попитом користуються вітчизняні продукти харчування, дещо збільшився експорт аграрної продукції.

Проте ринок продовольства є недовершеним, попит на продовольство задовольняється не за рахунок збільшення виробництва продукції, а формується в умовах низької платоспроможності населення, фактичне споживання продуктів харчування не досягає рівня раціональних фізіологічних норм. Сільське господарство – головний виробник продовольства – функціонує в умовах незадовільного матеріально-технічного забезпечення, слаборозвиненої ринкової інфраструктури, загострення соціальних питань, дефіциту практичного досвіду підприємництва, неефективності заходів державного регулювання.

Вивчення вітчизняних наукових праць свідчить про те, що дискусії, пов'язані з вирішенням питань щодо стану і перспектив розвитку ринків в Україні, усе ще тривають. Вагомий внесок у розв'язання означених проблем зробили такі вчені, як М. Т. Білуха, Ф. Ф. Бутинець, Ю. А. Верига, С. Ф. Голов, Б. І. Валуєв, М. В. Кужельний, В. Г. Лінник, Б. Ф. Усач, М. Г. Чумаченко. Однак, на нашу думку, їх дослідження потребують подальшого вивчення й уточнення.

Основною метою роботи є визначення місця і ролі ринків товарів і послуг у складі внутрішньому споживчому ринку, напряму їх розвитку у період економічної кризи, підвищення соціально-економічної діяльності, удосконалення відносин між суб'єктами підприємницької діяльності та споживачами.

Поставлена мета обумовила необхідність розв’язання наступних задач:

· розкрити сутність економічної категорії “ринок”, визначити специфіку його функціонування та розвитку;

· запропонувати комплекс методів дослідження стану й перспектив розвитку ринків товарів та послуг, систематизувати різні методичні підходи до дослідження товарних ринків;

· дати оцінку сучасному стану, тенденціям розвитку й ефективності діяльності ринку товарів і послуг в Україні;

· оцінити рівень продовольчої безпеки регіону, рівень споживання продовольчої продукції різними групами населення і виявити відповідність фактичного споживання нормативному.

Об’єктом дослідженняє процес функціонування й розвитку ринку товарів та послуг.

Предметом дослідженняє теоретичні, методичні і прикладні аспекти проблеми розвитку ринку товарів та послуг в Україні.

Розділ 1. Генезис формування поняття „ринок "

На початку 2004 року в Україні налічувався 2891 ринок з продажу споживчих товарів. За роки їх діяльності вже склалася певна усталена система взаємовідносин у сфері ринкової торгівлі між ринками, як окремою категорією суб’єктів господарювання, державою, органами місцевого самоврядування та суб’єктами підприємництва, які безпосередньо здійснюють свою діяльність на ринках. Водночас, з огляду на сучасні тенденції й виклики розвитку ринкових відносин в Україні, рівень розвитку інфраструктури багатьох ринків та умови здійснення на них підприємницької діяльності залишаються вкрай недостатніми, що пов’язано з цілим комплексом проблем.

Що ж стосується державної політики розвитку ринків, то найбільш активно формування її принципів й підходів розпочалося з 2001 року, з виданням Президентом України Указу від 23.05.2001 №334 “Про заходи щодо вдосконалення функціонування ринків з продажу продовольчих і непродовольчих товарів” та із затвердженням постановою Кабінету Міністрів України від 13.12.2001 №1662 Концепції вдосконалення функціонування ринків з продажу продовольчих і непродовольчих товарів.

Відповідно до цієї Концепції ринок – це створений в установленому порядку на відведеній земельній ділянці суб’єкт підприємницької діяльності або його відокремлений підрозділ, функціональними обов’язками якого є надання послуг та створення продавцям і покупцям належних умов для купівлі-продажу товарів за цінами, що складаються залежно від попиту і пропозиції.

Водночас, можливо, вперше наукове поняття „ринок", за свідченням видатного англійського політекономіста XIX ст. А. Маршалла, було сформульовано О.Курно, достатньо відомим у свій час французьким економістом: „Экономисты подразумевают под термином «рынок» не какую-либо конкретную рыночную площадь, на которой покупаются и продаются предметы, а в целом всякий район, где сношения покупателей и продавцов друг с другом столь свободны, что цены на одни и те же товары имеют тенденцию легко и быстро выравниваться"2. I там же А. Маршалл навів думки англійського економіста Джевонса щодо ринку: „Вначале рынок представлял собой публичное место в городе, где пищевые продукты и другие предметы выставлялись на продажу, но затем это слово было обобщено и стало означать всякую группу людей, вступающих в тесные деловые отношения и заключающих крупные сделки по поводу любого товара".

Зазначимо, що за оцінкою А.Маршалла Джевонс вважав, що це місце, де продають продукти харчування. Проте пізніше ні в працях А.Сміта, ні Д.Рікардо чіткого поняття „ринок" сформульовано не було, а ці засновники політичної економії обговорювали насамперед поняття попиту і пропозиції, хоча слід додати, що А.Сміт розумів ринок як обсяги будь-яких товарів, що принесені на нього, які відповідають ефективному попиту [10, c. 155-156].

У Великій енциклопедії, яку почали видавати з 1896 року в колишній Російській імперії, поняття „ринок" не зафіксовано, але при розкритті поняття „торгівля" визначено, що під нею розуміють „промысловое занятие обменом, а также закупку и продажу товаров с целью получения прибыли". Тобто це достатньо наближено до поняття „ринок".

В Енциклопедичному словнику Брокгауза та Ефрона, де наведено короткий історичний опис створення ринків з давньої Греції до XIX ст., зазначено: „С древнейших времен у всех культурных народов, везде, где появлялись мно-голюдные поселения, возникала потребность сосредоточить продажу продуктов ежедневного потребления в одном или нескольких центральных пунктах, куда к определенному времени сходились продавцы и покупатели".

Звертаємо увагу на те, що, як і у Джевонса, ринок почав формуватися й розвиватися як місце продажу сільськогосподарської продукції.

У лекції, що була прочитана понад 100 років тому, російський економіст В.Л. Желєзнов поняття „ринок" виклав таким чином: „Рынком в обыкновенной речи принято называть место, на котором совершаются покупки или продажа товаров. С точки же зрения научной и социально-экономической под рынком понимается совокупность лиц — продавцов и покупателей, которые встречаются и обмениваются своими продуктами".

В Encyclopedia Britanica зазначено, що ринок у буквальному й безпосередньому сенсі є місце, де товари продаються і купуються. Але у сучасній індустріальній системі ринок не є місцем, а поняття „ринок" включає географічну територію, на якій продавці конкурують між собою за покупця (авторський переклад).

Вперше на теренах колишнього Радянського Союзу, економічна наука якого визнавала, що ринкова економіка існує тільки в капіталістичних країнах, енциклопедичне визначення поняття „ринок" було подано у Малій Радянській енциклопедії, перший том якої був виданий у 1927 році: „Рынок в житейском обиходе — базар, место продажи покупок товара. В политической экономии — сфера товарного обращения, совокупность частных сделок и отношений по купле и продаже товара. Р. является исторической категорией, так как отношения купли-продажи возникают и развиваются в процессе превращения натурального хозяйства в простое товарное и далее в капиталистическое".

Зазначимо, що в тій самій „Малой Советской энциклопедии" висловлено формулювання про те, що „Переходное к социализму хозяйство, устраняя конкуренцию и препятствия на путях полного обобществления производства, подготавливает тем самым полную ликвидацию Т. („торгівлі" виділено нами) и паразитов — торговцев и постепенное замещение ее плановым социалистическим распределением".

Але згодом, віддаючи належне К. Марксу як творцю, на думку радянських економістів, теорії ринку, у Великій Радянській енциклопедії поняття ринку сформульовано коротко як „рынок — сфера товарного обмена, категория товарного хозяйства" при скороченні через двадцять років його розшифровки до „рынок — сфера товарного обмена".

Українські економісти з самого початку трактували поняття „ринок" значно ширше не за обсягом тексту, а за змістом, шляхом визначення понять попиту, пропозиції та платоспроможності. „Ринок — сфера товарного обміну, пропозиція і платоспроможний попит на товари або на один вид товару" [7, c. 57-58].

Розвиваючи це положення, вони далі сформулювали поняття „ринок" у широкому значенні як сферу обміну, в межах якої діють товарно-грошові відносини виробників і споживачів матеріальних благ та послуг, а у вузькому — як місце продажу товарів. При цьому зазначено, що після формування світової системи соціалістичних країн світовий ринок розділився на ринок соціалістичний і ринок капіталістичний8. Але ці ринки не тільки співіснували поряд, а й співпрацювали, тому що йшов жвавий обмін різного виду товарами між країнами обох економічних формувань.

Цікаво те, що як у „Сельскохозяйственной энциклопедии", так і в „Колхозной сельскохозяйственной энциклопедии" понять „ринок" і „торгівля" взагалі не наведено. Але у 1983 році в „Украинской Советской энциклопедии" вже було наведено поняття ринку як „Рынок — это сфера обмена как система товарно-денежных отношений производителей и потребителей материальных благ и услуг.

Колектив українських економістів при виданні третього тому „Економічної ен-циклопедії" поняття „ринок" сформулював таким чином: „Ринок — сукупність економічних відносин між фізичними і юридичними особами (промисловими, торговельними компаніями, корпораціями, банками, у тому числі ТНК і ТНБ, а також міждержавними і наднаціональними органами, міжнародними фінансово-кредитними інститутами з організації та купівлі-продажу різноманітних товарів і послуг відповідно до законів товарного виробництвами".

Колектив відомих українських економістів під керівництвом академіка П.Т.Саблука, розглядаючи проблеми формування і розвитку ринку продовольства, навів таке визначення: „Ринок — це специфічна сфера обміну товарами і послугами, де виникають і реалізуються відносини, пов'язані з процесом купівлі-продажу товарів, їх просуванням від виробника до споживача"3, а у монографії „Рынок как орган экономики и маркетинг" зазначено, що: „Рынком традиционно называли место, на котором встречались оферент и покупатель с целью обмена. Поскольку в настоящее время рыночные связи согласуются по телефону, целесообразнее говорить о рынке как о процессе (виділено нами), в котором оферент и покупатель совместно определяют цену и количество товара. При этом они решают экономические проблемы (что, как и для кого), хотя это не стоит на переднем плане их рассуждений"4. Тобто, завдяки розвитку інформаційних технологій вперше введено поняття того, що „ринок — це процес".

Оглядаючи українські монографії, слід також виділити видання професора С.В. Мочерного „Основи економічних знань", де сказано таке: „… ринок — це певна сукупність відносин власності між покупцями і продавцями з приводу купівлі-продажу товарів і послуг та механізм забезпечення цього процесу згідно із законами товарного виробництва", а професор М.Ю. Коденська у співавторстві з Н.М. Василець зазначила, що поняття „ринок" необхідно розглядати як сферу кругообігу товарів, послуг та капіталу і як систему організації товарно-грошових відносин, що виникають у ході цього процесу, прискорюючи або уповільнюючи його"[12, c. 31-32].

Об'єднаний досвід українських викладачів курсу економіки і вчених економістів-аграрників дав змогу трансформувати це поняття таким чином:

1) Отже, ринок — це обмін, організований за законами товарного виробництва та обігу"; 2) „… ринок — це економічний простір (місце, територія, зона), на якому відбувається обмін товарів; 3) „ринок — це сукупність конкретних економічних відносин між продавцями та покупцями у процесі купівлі-продажу товарів і послуг"; 4) „ринок — це особлива соціально-економічна структура, основними функціями якої є обмін продуктами між відособленими товаровиробниками і реалізація зворотного зв'язку між виробництвом і споживанням".

Разом із тим, при викладенні понять економічної теорії А. Гальчинський і П. Єщенко, написавши, що „Ринок — це сфера обміну, що здійснюється за законами товарного виробництва", водночас зазначили, що „ринок виконує роль механізму, за допомогою якого досягається рівновага попиту і пропозиції, координується діяльність суб'єктів економіки через систему цін".

Аналіз близько 70-ти джерел дав змогу автору не тільки простежити генезис формування поняття „ринок" у працях вітчизняних і зарубіжних дослідників, але й узагальнити по 21-му джерелу перелік видів і типів ринків, які були запропоновані у цих джерелах.

Насамперед зазначимо, що загалом їх понад 200, але при цьому є тотожні види, як, наприклад, „ринок праці" та „ринок робочої сили", є виняткові — „ринок ген саки", що керується японськими фірмами, які спеціалізуються на торгівлі цінними паперами на вторинному ринку з умовою їх викупу, а є такі, що поступово втрачають своє значення, як „ринок евровалют", „колгоспний".

У проаналізованих джерелах найчастіше наводяться ринки „валютний" (14 джерел), „вільний" (12), „внутрішній" (9), „грошовий" (11), капіталів (11), „монополістичної конкуренції" (11), „позичкових капіталів" (12), „покупця" (17), „продавця" (17), „робочої сили" (12), „світовий" (13), „споживчий" (10) і „цінних паперів" (15).

Трансформація економіки, систем зв'язку й міжнародних відносин у сфері формування „сталого розвитку" людства забезпечила появу нових видів ринків. Прикладом цього є „телефонно-телексний" і „ринок прав на забруднення навколишнього природного середовища", що сформований після підписання Кіотського протоколу.

Слід також зазначити, що тільки у двох джерелах наведено поняття „аграрний ринок" і в одному — „продовольчий", тобто тих ринків, які набагато важливіші для життєзабезпечення людини, ніж, наприклад, „ринки цінних паперів".

В умовах зростаючого дефіциту водних ресурсів взагалі й для потреб людини зокрема, пропонуємо ввести нові поняття: „ринок водних ресурсів" і його складову „ринок питної та мінеральної води".

Під „ринком водних ресурсів" слід, на нашу думку, розуміти ті водні ресурси, що використовуються людством у сільському господарстві (зрошення і питна вода для худоби та птиці), промисловості, побуті й для споживання у вигляді питної та мінеральної води.

Значення таких ринків у найближчому майбутньому зростатиме як у сфері розподілу трансграничних вод багатьох рік та озер, так і підземних вод.

Огляд чотирьох типів джерел — енциклопедій, словників, монографій та підручників, де викладено поняття „ринок", наведено види й типи ринків, дає змогу зробити висновок: ємність цього поняття настільки велика, що робить можливим кожному досліднику висловлювати свою думку щодо визначення ринку: то як „місце обміну", то як „механізм", то інші підходи до його характеристики, залишаючись у кожному разі у правовому полі розкриття цього поняття і водночас претендуючи на істину, яка, на нашу думку, полягає в тому, що в процесі історичного розвитку економічного життя людини ринок, який завжди слугував локомотивом її змін, постійно ускладнювався і, як показує історичний досвід та сьогодення, ускладнюватиметься й надалі. Тому однозначне формулювання поняття „ринок" просто неможливо і, скоріше за все, слід дотримуватися формулювання класичної економіки, згідно з яким „ринок — це відносини обміну між виробниками та споживачами, в процесі якого вироблені товари змінюють свого власника і стають сферою споживання"[14, c. 34-36].

Розділ 2. Підприємство та підприємництва на ринку товарів і послуг

2.1. Сутність підприємництва на ринку товарів і послуг як сучасної форми діяльності в ринковій системі господарювання

В умовах становлення і розвитку ринкових відносин найбільш активною і прийнятною формою господарювання є підприємництво на ринку товарів і послуг — особливий вид виробничо-торговельної діяльності, надання послуг чи посередництва, який характеризується повною свободою вибору та інноваційним характером здійснення, значною ймовірністю економічного ризику та чіткого спрямування на досягнення певного комерційного зиску.

Зростання ефективності підприємництва на ринку товарів і послуг як сучасної форми діяльності в ринковій системі господарювання неодмінно потребує підготовки висококваліфікованих підприємців (керівників, спеціалістів, менеджерів, маркетологів тощо), здатних реалізувати у своїй діяльності вимоги ринкових відносин, менеджменту і бізнесу.

Підприємництво на ринку товарів і послуг — це самостійна, ініціативна господарсько-фінансова діяльність громадян, спрямована на отримання прибутку (доходу) і здійснювана від свого імені на власний ризик та під свою особисту майнову відповідальність або ж від імені і під майнову відповідальність юридичної особи — фірми, підприємства тощо.

Якщо діяльність фізичних або юридичних осіб на ринку товарів і послуг не пов'язана з отриманням прибутку, то вона не може вважатися підприємницькою.

Таким чином, головними умовами здійсненна підприємництва на ринку товарів і послуг, на нашу думку, мають бути:

• по-перше, приватна власність підприємця, тобто його повна економічна і виробничо-господарська свобода у виборі сфери, методів, часу, місця здійснення підприємницької діяльності;

• по-друге, відповідальність підприємця за економічні, екологічні та соціальні наслідки своєї діяльності й пов'язаний із нею ризик;

• по-третє, власна орієнтація на комерційний успіх, на одержання прибутку.

Отже, при визначенні суб'єктів підприємництва слід виділяти базові та похідні властивості. До базових властивостей слід віднести економічну свободу, володіння ресурсами, інноваційність, прийняття рішень тощо.

Тому з'ясування економічної суті підприємництва необхідно здійснювати на двох рівнях теоретичного аналізу:

• на політекономічному рівні, що передбачає соціально-економічний аналіз форм власності;

• на організаційно-економічному рівні, тобто на основі аналізу конкретних організаційно-правових форм підприємництва, в яких реалізуються певні форми власності.

Підприємницьку діяльність на ринку товарів і послуг слід розглядати як складне явище, багатосистемне і багаторівневе поняття, яке є сукупністю економічних, історичних, соціальних та правових відносин і включає категорію підприємництва, його функцію в соціально-економічному житті, особливий метод господарської діяльності, підприємницьке середовище, особистість підприємця, стиль і тип його мислення та поведінки, історичні і соціально-психологічні аспекти [8, c. 225-226].

Підприємницька діяльність на ринку товарів і послуг, як доводить практика господарювання, проявляється в усіх сферах народного господарства, має розгалужену структуру, використовує різні форми і методи організації та управління. Водночас вона має специфічні ознаки, які дозволяють виділити її в особливу форму господарювання. Наявність різних форм і способів організації підприємницької діяльності створює проблему вибору найоптимальніших з них. Вирішення цієї проблеми значно полегшується за наявності конкретних рекомендацій щодо найбільш ефективних умов використання кожної з таких форм. Методологічною основою для розроблення рекомендацій є класифікація основних видів підприємницької діяльності за певними параметрами.

Підприємництво не можна відносити до звичайної трудової сфери діяльності: воно за своєю сутністю характеризує творчу та активну діяльність бізнесменів. Підприємцям притаманні особлива етика і навіть своєрідний світогляд, що дає змогу виокремлювати специфічну філософію підприємництва (бізнесу), яку кваліфікують як практично корисну філософію системи господарювання. В міру розвитку виробництва і суспільства, зміни умов його життєдіяльності й загальної культури філософія бізнесу не залишається незмінною; вона завжди адаптується до сучасних вимог господарювання.

Сучасна економічна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності, в основу якого покладено такі ознаки:

1) свобода вибору напрямів і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень;

2) постійна наявність фактора ризику;

3) орієнтація на досягнення комерційного успіху (зиску);

4) інноваційний характер діяльності.

Підприємництво — не лише особливий вид діяльності, а й певні стиль і тип господарської поведінки, яким притаманні:

1) ініціативність і пошук нетрадиційних рішень у сфері бізнесу;

2) готовність наражатися на власний ризик;

3) гнучкість і постійне самооновлення;

4) цілеспрямованість і наполегливість у бізнесовій діяльності.

Крім того, підприємництво — це комплекс особливих функцій, виконуваних в економіці (народному господарстві), спрямований на забезпечення розвитку і вдосконалення господарського механізму, постійне оновлення економіки господарюючих суб'єктів, створення інноваційного поля діяльності. У сучасній економічній літературі виокремлюється три головні функції сфери підприємницької діяльності:

• ресурсна (формування та ефективне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);

• організаційна (організація маркетингу, виробництва, збуту, реклами та інших господарських справ);

• творча (новаторські ідеї, генерування й активне використання ініціативи, вміння ризикувати).

Із викладених міркувань випливає такий важливий висновок: підприємництво має завжди супроводжуватися науково-технічною, організаційною та комерційно-економічною творчістю, новими підходами до вирішення господарських завдань.

Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути:

• громадяни України та інших держав;

• юридичні особи — підприємства (організації) усіх форм власності [5, c. 48-49].

Законодавство України передбачає певні обмеження щодо здійснення підприємництва. Зокрема, не дозволяється займатися підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, посадовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади й управління, які здійснюють контроль за діяльністю підприємств і організацій.

Об'єктами підприємницької діяльності можуть бути: товар; продукт; послуга.

Підприємницька діяльність здійснюється згідно з чинним законодавством:

• без використання найманої праці;

• з використанням найманої праці;

• без утворення юридичної особи;

• з утворенням юридичної особи.

У сучасних умовах господарювання ринкову економіку визначають коротко як економіку вільного підприємництва. Проте підприємництво здійснюється за певними принципами, має власні форми, типи і моделі функціонування.

Основні принципи підприємництва:

• вільний вибір діяльності;

• залучення на добровільних засадах для здійснення підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;

• самостійне формування програми виробничої та інших видів діяльності;

• вибір постачальників ресурсів і споживачів виготовлюваної продукції;

• установлення цін на товари й послуги відповідно до чинного законодавства України;

• вільне наймання працівників для здійснення бізнесової діяльності;

• залучення і використання природних, трудових, матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, якщо це не заборонено або не обмежено чинним законодавством;

• вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів до відповідних бюджетів згідно із законодавством;

• самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютного виторгу на власний розсуд.

Визначальний принцип сучасного зарубіжного підприємництва: виробник, проводячи маркетингові дослідження, спочатку знаходить покупця (споживача) продукції чи послуг, пропонованих для ринку, і лише після цього приступає до її (їх) продукування. Саме в цьому виявляється пріоритет споживача як провідної ланки ринкового господарства.

Підприємництво як форма ініціативної діяльності може бути представлене певними видами:

• будь-якими видами виробничої діяльності;

• різноманітними видами торговельної діяльності;

• діяльністю з надання послуг;

• комерційним посередництвом тощо.

Підприємницька діяльність може здійснюватися в індивідуальній і колективній формі. Перша означає здійснення її громадянами, тобто фізичними особами, вільними у встановленні своїх прав і обов'язків на основі договору (угоди) і у визначенні будь-яких умов договору (угоди), що не суперечать чинному законодавству. Друга — колективна — передбачає межі та процедури, які окреслені більш строго з участю держави. У таких випадках підприємницька діяльність здійснюється вже на основі і в межах тих завдань і повноважень, котрі відбиті в засновницьких документах та статутах підприємств (організацій) різних форм власності.

Зазначені вище форми підприємницької діяльності тісно корелюють з можливими її типами. Основні з них такі:

• малий бізнес, що ґрунтується на особистій власності або оренді;

• спільне підприємництво або партнерство, засноване на колективній власності;

• корпоративне підприємництво, засноване на акціонерній власності [6, c. 111-113].

Багаторічний досвід господарювання у країнах з розвинутою ринковою економікою свідчить про те, що традиційно існують дві моделі підприємництва: класична та інноваційна, але на практиці вони можуть поєднуватися.

Класична модель підприємництва орієнтована на максимально ефективне використання наявних ресурсів підприємства. Схема підприємницьких дій за такої моделі досить проста і чітко окреслена: оцінка наявних ресурсів; вивчення можливостей досягнення поставленої мети; використання тієї можливості, яка зможе забезпечити максимальну віддачу від наявних ресурсів.

Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання будь-яких (у межах закону) і насамперед нових управлінських рішень для підприємницької діяльності, особливо коли бракує власних природних ресурсів. Схема дій за цієї моделі підприємницької діяльності така: формулювання головної мети; вивчення зовнішнього середовища з метою пошуку альтернативних можливостей; порівняльна оцінка власних ресурсів і знайдених можливостей; пошук зовнішніх додаткових джерел ресурсів; аналіз можливостей конкурентів; реалізація завдань згідно з вибраною концепцією (рис. 1).

Для започаткування і тривалого здійснення підприємництва необхідні самі підприємці. Останніх небезпідставно вважають центральними особами в бізнесі.

Підприємця інколи порівнюють з полководцем, здатним з меншими силами виграти бій у кількісно переважаючого противника.

Держава буде багатою, якщо принаймні 5—7 % її активного населення матиме нахил до підприємництва [9, c. 174-175].

Розуміння сутності підприємництва пов'язане також з визначенням його ролі в економіці різних рівнів системи господарювання. Конкретно роль і значення підприємництва в економічному розвитку країни можна звести до такого:

• по-перше, підприємництво є важелем для зміни структури економіки. Для підприємців основний спонукальний мотив — можливість одержання прибутку. Вони майже завжди концентрують свої дії на розвитку перспективних напрямів господарської діяльності, віддача від яких може перевершити середні показники;

• по-друге, розвиток підприємництва створює «поживне середовище» для конкуренції. Забезпечуючи освоєння перспективних виробництв, підприємці сприяють швидшому оновленню техніко-технологічної бази і номенклатури продукції фірми. Вони стимулюють господарську активність, підтримуючи конкуренцію й існуючий ринок;

• по-третє, підприємництво можна вважати каталізатором економічного розвитку.

2.2. Функціональні стратегії підприємництва на ринку товарів і послуг

Стратегія підприємництва на ринку товарів і послуг — це комплексна програма дій, яка забезпечує здійснення місії генеральної мети підприємницької діяльності на ринку товарів і послуг, тобто її місії, і досягнення її множинних цілей, що характеризує логічну побудову програми і втілення в життя перспективних заходів, спираючись на які підприємницька структура очікує успішного досягнення поставлених цілей. При цьому стратегія завжди є багатооб'єктною. Зокрема, об'єктами стратегії можуть бути продукція, капітал, максимізація прибутку, поведінка на ринку, інновація, конкурентоспроможність, технологія та інші елементи ринкової системи господарювання. Процес розробки стратегії, як правило, побудований за принципом раціональності, тобто він визначається системою взаємодії цілей, які можуть бути визначені об'єктивно, формально й кількісно.

Таким чином, стратегія підприємництва на ринку товарів і послуг полягає в комбінації мети, яку воно поставило перед собою, і засобів, які воно використовує для її досягнення, виходячи з аналізу зовнішнього середовища [13, c. 38-39].

За допомогою своєї стратегії підприємницька структура намагається діяти таким чином, щоб досягти на довгостроковий період позитивних результатів для його власників та партнерів. Стратегія повинна передбачати можливість її перегляду та зміни, тобто бути досить гнучкою.

Вироблена та підтримувана стратегія є компромісом між тим, що підприємницькі структури хочуть робити, засобами, якими вони володіють, і тим, що вони повинні зробити і що їх примушують робити. Реалізація стратегії забезпечується комбінацією мети і засобів, якими суб'єкти підприємницької діяльності на ринку товарів і послуг прагнуть досягти її.

Стратегія підприємницької діяльності на ринку товарів і послуг має наступні характеристики:

• позиціювання його по відношенню до зовнішнього середовища в залежно від аналізу внутрішніх ресурсів та потенційних можливостей;

• розвиток підприємницької одиниці на тривалий строк, оскільки залежить від рішенні, що потребують значного терміну реалізації;

• вона примушує підприємство вивчати і передбачувати принципові еволюції свого середовища, дозволяючи йому адаптуватися до цих змін та впливати на це середовище.

З ознак, що народжують різноманітність, можна виділити:

• бажання потужності, що примушує підприємства шукати шляхи до зростання та надає їм довгострокову перспективу;

• пошуки негайного прибутку тих, хто розглядає підприємства як фінансовий вклад, чи тих, хто знаходиться під тиском акціонерів, які зацікавлені в максимізації прибутків та дивідендів;

• пошуки незмінності сімейного підприємства, яке хочуть передати своїм нащадкам; це, в свою чергу, може зумовити бажання уникнути небажаного ризику;

• пошуки фінансової незалежності заради збереження влади керівниками, що може гальмувати необхідність зовнішнього зростання;

• пошуки рівноваги між необхідною для нормального існування рентабельністю і величиною винагородження працівників, членів акціонерного підприємства тощо.

Цілі розподіляються між різними сферами управління підприємства: цілі виробництва, продажу, фінансові, персоналу, пошуків тощо.

Найбільш загальні завдання, які можна виділити в стратегії підприємництва на ринку товарів і послуг, такі:

• забезпечення постійності функціонування;

• пристосування до оточуючого середовища;

• активне впровадження інновацій, які гарантують виживання та розвиток в змінливому середовищі;

• прибутковість.

Етапи коригування стратегії суб'єктів підприємницької діяльності на ринку товарів і послуг. Залежно від того, на якій стадії життєвого циклу перебуває суб'єкт підприємницької діяльності на ринку товарів і послуг у даний час, його керівництво може вибрати одну з наведених нижче базових стратегій:

• стратегію виживання — вона є, по суті, захисною стратегією і використовується за кризового стану економічної діяльності підприємства;

• стратегію стабілізації — стратегію діяльності підприємства з урахуванням нестабільності (коливання) обсягу продажу своєї продукції і отримуваної величини доходів;

• стратегію зростання — найприйнятнішу (найефективнішу) стратегію стабільного зростання обсягів продажу, прибутку, капіталу.

Вибір базової стратегії — прерогатива керівництва суб'єкта підприємницької діяльності на ринку товарів і послуг або самого підприємця; вона реалізується, коли отримано всебічну інформацію щодо реального стану фірми. Причому вибір стратегії має бути альтернативним [4, c. 40-41].

Стратегія виробництва. Виробництво завжди віддзеркалює головний і пріоритетний напрям підприємницької діяльності фірми виробничої сфери, оскільки воно продукує вироби і надає послуги, реалізація котрих на ринку формує певний прибуток. Стратегія виробництва має бути спрямована на налагодження виробничого процесу фірми, її функціонування на стадіях стабільності або зростання. Лише за цієї умови можна говорити про достатню ефективність розробленої і здійснюваної фірмою загальної стратегії, включаючи функціональні стратегії виробництва.

Стратегія виробництва фірми охоплює такі її складники, як перспективне планування обсягів продукування конкретних виробів і зростання продуктивності праці. При формуванні стратегії виробництва, за якої мають бути узгоджені ресурси (матеріально-технічні, трудові, фінансові) і обсяги виготовлюваної продукції, варто врахувати:

• технологічний рівень виробничих процесів і можливість оновлення (модернізації) парку обладнання;

• кваліфікаційний рівень трудового потенціалу і забезпечення виробництва персоналом відповідних фахових категорій; ступінь гнучкості виробничих процесів;

• конкретні дії, пов'язані з вірогідними (можливими) вимогами споживачів щодо якості пропонованої продукції.

Можна розробляти і здійснювати такі основні альтернативи базової стратегії виробництва:

• перша — повне задоволення попиту, тобто фірма продукує стільки призначених для реалізації виробів, скільки потребують вітчизняний і міжнародний ринки. За такої ситуації запаси (залишки) на складах готової продукції звичайно є мінімальними, а витрати на її виробництво можуть бути досить великими через часті (постійні) зміни обсягів випуску;

• друга — виробництво продукції організується з орієнтацією на пересічний попит ринку. За такою кон'юнктурою ринку (вітчизняного або міжнародного) внутрішньофірмові запаси певних товарів можуть накопичуватися при раптовому зменшенні попиту, а реальні потреби ринку задовольняються за рахунок цих накопичень;

• третя — продукування виробів здійснюється з урахуванням реально існуючого мінімального попиту чи так званої песимістичної «стратегії», коли дуже активно діють на ринку конкуренти. Це зумовлює необхідність термінового коригування стратегії маркетингової діяльності підприємства.

Важливим елементом функціональної стратегії виробництва все більше стає його територіальна організація. Цей складник стратегії виробництва стає особливо актуальним для великих підприємницьких структур з добре розвинутою внутрішньофірмовою спеціалізацією та кооперацією, а також широкомасштабним виходом на міжнародний ринок і створенням спільних вітчизняно-іноземних підприємств. Така порівняно вузькофункціональна стратегія виробництва вимагає ретельного техніко-економічного обґрунтування інвестиційно-технічних проектів розміщення нових виробничих об'єктів з урахуванням певних економічних, соціальних і географічних чинників (наявність сировинних ресурсів; достатня кількість і кваліфікація робочої сили, наявність транспортних комунікацій; територіальне розміщення ринків збуту продукції фірми чи іншого підприємницько-організаційного утворення тощо).

Технологічна стратегія. Кожне підприємство володіє певною технологічною базою, що формується протягом усього періоду його існування. Технологія, яку можна визначити як використовування наукових і технічних знань у концепції та виробництві продуктів, а також функціональні інновації, розглядається тепер як одна з основних змінних в стратегічному аналізі. її еволюція може докорінно вплинути на засади конкурентної боротьби, зачепити розвиток цілих галузей, сприяючи їх відродження або, навпаки, зникнення. Вона здатна також змінити стратегічну сегментацію, усуваючи межі між сегментами або кардинально змінюючи самі принципи сегментування. Нарешті, технологія може бути чинником конкурентних переваг, зокрема, сприяючи зниженню витрат або посиленню диференціації, модифікуючи ключові напрямки успіху підприємства.

Стратегічний аналіз не може не враховувати цього компонента, незалежно від того, йдеться про підприємства високої технології чи традиційної. Він повинен визначити труднощі розвитку і можливі загрози конкурентної позиції підприємства, які походять від технологічних навичок.

Конкурентоспроможність кожної технології оцінюється за сукупністю чинників. її врахування дає можливість визначити сили та слабості технології та розробити програму науково-дослідних розробок, які ґрунтуються на усуненні останніх. Таким чином, для даної потреби існує багато різних технологічних відповідностей, які можна порівняти на базі майбутнього розвитку співвідношення ціна— якість. Звичайно, їх еволюція проходить під впливом двох факторів:

• ефекту досвіду, який призводить, при однакових якостях, до зниження витрат і кращого освоєння виробничих та комерційних процесів;

• ефект технічного прогресу, який сприяє підвищенню якісних властивостей продуктів.

Нерідко ефект технічного прогресу може стати домінуючим по відношенню до ефекту досвіду.

Отже, визначення технологічних змін дає можливість оцінити:

• потенційні загрози (матеріали, продукти і технологічні процедури — замінники);

• ризики старіння внаслідок морального зношення технології, зокрема, спричиненого скороченням життєвого циклу;

• шанси омолодження старих видів діяльності (наприклад, запровадження електроніки в автомобілях, іграшках тощо, оновлення залізничного транспорту).

Життєвий цикл технології поділяється на три етапи: зародження, запровадження і зрілість.

Перша фаза вимагає великих інвестицій, насамперед у дослідження.

Друга сприяє зростанню продуктивності праці і освоєнню запровадженої технології. В цій фазі з'являється енергійна конкуренція.

Третя характеризується стабілізацією процедур і витрат. У цій фазі з'являється можливість появи технології — замінника.

Незважаючи на важливість технологічної стратегії, тобто загальної політики і планування створення, управління і використання знань та виробничих потужностей, теорія і методи, які можуть допомогти прийняттю рішення у цій сфері, почали розвиватися порівняно недавно. Це стосується, в основному, чотирьох напрямів:

• типології технологічної діагностики;

• прогнозування технологічного розвитку;

• стратегічне маневрування;

• формування технологічної мережі.

Типологія технологічної діагностики. Тут слід виділити такі категорії технологій:

• основна технологія, яка домінує у виробничій діяльності, але через своє поширення не дає конкурентних переваг;

• ключова технологія, конкурентний ефект якої вирішальний. Рівень оволодіння нею визначає конкретні позиції підприємства;

• зароджувана технологія, що знаходиться на стадії розробок або початку запровадження. її вплив на даний момент обмежений, але в майбутньому може бути значним [2, c. 89-91].

Отже, на основі цих параметрів підприємницька структура може оцінити свої переваги та недоліки по відношенню до конкурентів. Можна виділити основні технології, які ефективно використовуються у виробництві і в продуктах; ті, які не використовуються, але можуть бути запроваджені, технології, які потрібно розвивати, а потім запроваджувати тощо. Істотно впливає на структурну перебудову в економіці; збільшення обсягів виробництва і надання послуг; стимулювання інвестиційної діяльності; підвищення рівня попиту й пропозиції; прискорення темпів економічного розвитку національної економіки в цілому;

• по-четверте, підприємництво сприяє економії і раціональному використанню всіх ресурсів. Діяльність підприємця нерозривно пов'язана з господарським ризиком. Саме ця обставина є потужним стимулом економії ресурсів, потребує від підприємця детального аналізу рентабельності проектів, відповідального ставлення до інвестицій, раціонального витрачання ресурсу, наймання робочої сили;

• по-п'яте, підприємництво забезпечує сильнодіючі стимули до високоефективної праці. У більшості випадків особистості, котрі мають власний бізнес і завдяки цьому сильніші спонукальні мотиви, більше зацікавлені в якісній і продуктивній праці, ніж наймані працівники. Такий психологічний феномен вільної праці для одержання власного зиску забезпечує ще більший виграш для економіки в цілому.

На основі розглянутих проявів значущості підприємницької діяльності можна зробити загальний висновок.

Підприємництво виконує особливу функцію в економіці й народному господарстві, змістова сутність якої зводиться до оновлення економічної системи, створення інноваційного середовища, що спричинює руйнацію традиційних структур і відкриття шляху до перетворень, зрештою стає тією силою, яка прискорює рух економіки по шляху ефективності, раціоналізації, бережливості і постійного оновлення.

Нагромаджений досвід усіх без винятку індустріально розвинутих країн з ринковою економікою соціального спрямування незаперечно підтверджує, що підприємництво — необхідна умова досягнення економічного успіху [11, c. 124].

Розділ 3. Проблеми та перспективи функціонування ринку товарів і послуг в Україні

З розгортанням соціально-економічної кризи та зростанням безробіття в Україні торгівля на ринках стала головним середовищем економічної активності працездатного населення, в якій зайнята значна частина громадян. З початку 90-х років товарні ринки в Україні перетворилися на найбільш динамічний організаційний складник внутрішнього споживчого ринку: національне приватне підприємництво почало свій розвиток саме в межах товарних ринків. Сьогодні, коли посилилась економічна криза, ринки залишаються чи не найголовнішим проявом соціально-економічного життя нашого суспільства. За неофіційними даними на українських ринках задіяно тією чи іншою мірою близько 6 млн. громадян, для яких ринкова торгівля стала не лише способом працевлаштування, а й середовищем їхнього існування.

На початку 2009 р. в Україні налічувалось 494 кооперативних ринки з продажу споживчих товарів. За роки їх діяльності склалася певна усталена система взаємовідносин у сфері торгівлі між ринками, як окремою категорією суб'єктів господарювання, державою, органами місцевого самоврядування та суб'єктами підприємництва, які безпосередньо здійснюють свою діяльність на ринках. Водночас з огляду на сучасні тенденції розвитку економіки в Україні, рівень розвитку інфраструктури багатьох ринків та умови здійснення на них підприємницької діяльності залишаються вкрай недостатніми, що пов'язано з цілим комплексом проблем. Що ж стосується державної політики щодо розвитку ринків, то найбільш активно формування її принципів розпочалося з 2001 р., коли Президент України видав Указ "Про заходи щодо вдосконалення функціонування ринків з продажу продовольчих і непродовольчих товарів" № 334 від 23 травня 2001 р., а Кабінет Міністрів України затвердив постанову "Концепції вдосконалення функціонування ринків з продажу продовольчих і непродовольчих товарів" №1662 від 13 грудня 2001 р.

В Україні торговельний ринок належить до категорії суб'єктів, які виконують не лише власні господарські, а й суспільні завдання. Діяльність ринку об'єктивно залежить від суб'єктів, що на ньому працюють, і такою ж мірою діяльність суб'єктів-продавців залежить від функціонування їхнього ринку. З огляду на особливий суспільно-економічний статус ринку в нашій державі, який він займає серед інших суб'єктів господарювання, до нього повинні висуватися особливі вимоги щодо ведення підприємницької діяльності [11, c. 125-126].

Досліджуючи роль ринків у процесі розвитку сучасної української економіки, варто враховувати як економічні, так і соціальні фактори. При цьому соціальний фактор розглядається в контексті зменшення рівня безробіття й забезпечення зайнятості населення за рахунок суб'єктів підприємницької діяльності, які організовують власну підприємницьку діяльність на ринках і створюють робочі місця.

Внаслідок вивчення й узагальнення матеріалів обстеження було виявлено низку проблем, характерних для сучасних ринків:

— недосконалий механізм справляння ринкового збору;

— відсутність системи укладання договорів між підприємцями та адміністрацією ринку;

— невизначеність умов надання в довгострокову оренду суб'єктам підприємницької діяльності земельних ділянок для розташування ринків;

— високий розмір орендної плати;

— проблеми соціального характеру (оформлення трудових відносин, ведення трудових книжок) між суб'єктами підприємницької діяльності та їх найманими працівниками та ін.

Сьогодні постала необхідність якісно вирішити й організаційно-правові питання, що стосуються здійснення суб'єктами господарювання підприємницької діяльності на ринках, а також відносин між підприємцями, адміністраціями ринків, органами місцевого самоврядування. Тому з цією метою Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва ініціював проведення обстеження роботи ринків з продажу продовольчих й непродовольчих товарів.

Як показали результати обстежень, адміністрації багатьох ринків не лише не підвищують якості своїх послуг, але й не дбають про створення належних умов для продажу товарів. Суб'єкти, які здійснюють свою діяльність на ринках, сплачують значну орендну плату, а також оплачують певні послуги, які надає адміністрація ринку. Ринки не прагнуть інвестувати кошти в їх облаштування та зміцнення матеріально-технічної бази, забезпечуючи мінімальний рівень зручностей для продавців і покупців.

Незадовільний матеріально-технічний рівень, недостатнє забезпечення холодильним, ваговимірювальним та іншим торгово-технологічним обладнанням негативно впливає на функціонування більшості ринків в Україні. Переважна частина торгових місць на ринках України досі не опалюється або з відкритими прилавками, відсутні будь-які розрахунки розмірів тарифів на послуги ринків, що призводить до встановлення необґрунтовано високого їхнього розміру. Невпорядкованими є земельні відносини. Юридично неналежно оформлені права оренди земельних ділянок, органи місцевого самоврядування стримують передачу суб'єктам підприємницької діяльності в довгострокову оренду земельних ділянок для розміщення ринків та залучення інвестицій в цю сферу підприємницької діяльності [13, c. 39-40].

В результаті вивчення й узагальнення матеріалів обстеження було виявлено низку проблем, характерних для сучасних ринків: від законодавчої неврегульованості їхньої діяльності – до зловживань посадових осіб. Наявністю цих проблема була зумовлена велика чисельність скарг і звернень від працівників ринків, які скаржилися на такі негативні фактори:

— недосконалий механізм справляння ринкового збору;- відсутність системи укладання договорів між підприємцями та адміністрацією ринку;- невизначеність умов надання в довгострокову оренду суб’єктам підприємницької діяльності земельних ділянок для розташування ринків;

— високий розмір орендної плати;

— проблеми соціального характеру (оформлення трудових відносин, ведення трудових книжок) між суб’єктами підприємницької діяльності та їх найманими працівниками.

Під час проведення обстеження бралися до уваги як кількісні показники, так і аналітичні матеріали щодо функціонування ринків. Як показали результати обстежень, адміністрації багатьох ринків не лише не підвищують якості своїх послуг, але й не дбають про створення належних умов для здійснення продажу товарів. Суб’єкти, які здійснюють свою діяльність на ринках, сплачують значну орендну плату, а також оплачують певні послуги, які надає адміністрація ринку. Однак, на сьогоднішній день існують непоодинокі факти, коли підприємці змушені за власні кошти облаштовувати свої робочі місця (купувати столи, торгові намети, контейнери тощо), а також утримувати їх в належних санітарних і технічних умовах. Часто власники ринків, які мають зручне територіальне розміщення, не прагнуть інвестувати кошти в їх облаштування та зміцнення матеріально-технічної бази, забезпечуючи мінімальний рівень зручностей для продавців і покупців. При чому, ця проблема залишається досі характерною для переважної більшості областей і населених пунктів України.

Тому особливо гостро постала необхідність якісних змін у вирішенні організаційно-правових питань, що виникають під час здійснення підприємницької діяльності на ринках суб’єктами господарювання та у відносинах між підприємцями, адміністраціями ринків й органами місцевого самоврядування. Наведемо деякі факти найбільш гострих конфліктних ситуацій [16, c. 147-148].

З метою розв'язання означених проблем необхідно:

— запровадити Типовий договір оренди торгового місця та рекомендувати його для оформлення взаємовідносин між адміністраціями ринків та продавцями.

— удосконалити законодавство з метою усунення подвійного тлумачення його норм та впорядкування занадто великої кількості нині чинних нормативних актів, які часто дублюють один одного або, навпаки, містять суперечливі норми.

На нашу думку, необхідно на законодавчому рівні врегулювати сфери функціонування ринків як суб'єктів господарювання, а, також діяльність суб'єктів, що на них працюють. Як свідчить аналіз проблем функціонування ринків, сьогодні необхідно передбачити норми, що стосуються їх діяльності, та внести відповідні зміни до Декрету Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. №56-93 "Про місцеві податки і збори". Це дасть можливість посилити державний контроль за діяльністю ринків і реалізувати пріоритетні напрями їхнього розвитку щодо поетапного перетворення їх на сучасні торговельні комплекси.

Проведення такої роботи потребує певного часу. При цьому зазначимо те, що більшість проблем, пов'язаних з діяльністю ринків, можливо вирішити вже сьогодні, оскільки їх існування ґрунтується на відкритому або прихованому порушенні чи ігноруванні норм чинного законодавства.

Вдосконалення функціонування ринків сприятиме зміцненню економіки, забезпеченню зайнятості населення, підвищенню рівня культури торгівлі та надання послуг, технічної оснащеності торгових місць. Досліджувана тема потребує подальшого вивчення з огляду на її важливість [11, c. 130].

Висновки

На теперішній час в Україні торгівельний ринок належить до категорії суб’єктів, що виконують не лише власні господарські, а й важливі суспільні завдання. Діяльність ринку об’єктивно залежить від суб’єктів, що на ньому працюють, і такою ж мірою діяльність суб’єктів-продавців залежна від функціонування їхнього ринку. З огляду на особливий суспільно-економічний статус ринку в нашій державі, який він займає серед інших суб’єктів господарювання, до ринку повинні висуватися особливі вимоги щодо ведення підприємницької діяльності.

Законодавче врегулювання сфери функціонування ринків варто здійснювати відразу в двох аспектах: по-перше, врегулювати діяльність ринків, як суб’єктів господарювання, а, по-друге, врегулювати діяльність суб’єктів, що на них працюють. Сьогодні окрім законодавчих актів загального характеру щодо здійснення підприємницької діяльності існує велика кількість нормативно-правових актів, виданих різноманітними державними установами й відомствами, вимог яких мають дотримуватися суб’єкти, що працюють на ринку, та самі ринки, як суб’єкти господарювання.

Як свідчать дані аналізу проблем функціонування ринків, сьогодні необхідно врегулювати численні законодавчі проблеми. Зокрема, в проекті Закону України “Про внутрішню торгівлю”, розробленому Мінекономіки, необхідно передбачити норми, що стосуються діяльності ринків, та внести відповідні зміни до Декрету Кабінету Міністрів України від 20.05.93 №56-93 “Про місцеві податки і збори”.

Це дасть можливість посилити державний контроль за діяльністю ринків та реалізувати пріоритетні напрямки їхнього розвитку щодо поетапного перетворення їх на сучасні торгівельні комплекси згідно з Указом Президента України №334 та Концепцією вдосконалення функціонування ринків з продажу продовольчих і непродовольчих товарів.

Звісно, проведення такої роботи потребує певного часу й залучення зацікавлених міністерств і відомств, а також громадських об’єднань підприємців. При цьому, зазначимо те, що більшість проблем, пов’язаних з діяльністю ринків, можливо вирішити вже сьогодні, оскільки їх існування ґрунтується на відкритому або прихованому порушенні чи ігноруванні норм чинного законодавства.

Список використаної літератури

1. Балабанов Г. Продовольчий ринок України та суть геомаркетингового підходу до його дослідження //Український географічний журнал. — 1998. — № 4. — C. 8-13

2. Бобров Є. А. Роль та місце ринку фінансових послуг у структурі фінансового ринку //Фінанси України. — 2007. — № 4. — С.88-94.

3. Герасименко С.С. Інфрормаційне забезпечення ефективного управління ринком продовольчих товарів //Статистика України. — 2008. — № 4. — C. 27-30

4. Дзюблюк О. Ринок банківських послуг: теоретичні аспекти організації і стратегія розвитку в Україні //Банківська справа. — 2005. — № 3. — C. 40-52

5. Дідківська Л. Сучасний розвиток конкурентного середовища ринку споживчих товарів України //Банківська справа. — 2009. — № 2. — C. 48-66

6. Драгомирецька М. І. Проблеми формування кон'юнктури споживчого ринку України //Економіка АПК. — 2008. — № 10. — С.111-118.

7. Кокарєв І.В. Дослідження товарних ринків в умовах ринкової економіки //Статистика України. — 2002. — № 1. — C. 57-62

8. Костусєв О. Структура товарних ринків та конкурентна політика в Україні //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 4. — C. 224-232.

9. Лазебна І. Сучасні тенденції та фактори розвитку ринку споживачів товарів України //Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 6 . — C. 173-176

10. Лазебна І. Теоретичні засади функціонування ринку споживчих товарів України //Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 5 . — C. 155-156.

11. Невмержицький В.В. Стан та розвиток ринку фінансових послуг в Україні //Фінанси України. — 2004. — № 10. — С.123-130

12. Пустовойт О. Розвиток ринку торговельних послуг/ О. Пустовойт //Економіка України. — 2004. — № 9. — С.30-36

13. Романків І. Я. Розвиток ринку послуг в Україні/ І. Я. Романків //Фінанси України. — 2005. — № 11. — С.38-45

14. Точилін В. Внутрішній ринок України: проблеми розвитку/ В. Точилін //Економіст. — 2005. — № 2. — C. 34-38.

15. Чаус І. Україна на світовому ринку послуг : галузевий та регіональний аспекти //Географія та основи економіки в школі. — 2005. — № 4. — C. 7-10.

16. Шевчук О. Сучасні тенденції розвитку ринку продовольчих товарів в Україні/ О. Шевчук //Економіка АПК. — 2003. — № 8. — С.146-152