Риторика

Вступ.

1. Дебати і диспут-спільне і відмінне.

2. Правила ведення спорів.

3. Охарактеризуйте основні методи аргументування (риторика загальна).

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Для визначення процесу обміну протилежними думками та захисту власної позиції у мові використовують споріднені поняття. Залежно від форми проведення суперечок та засобів, які в них використовуються, останні поділяють на дискусію, полеміку, диспут, дебати тощо. Диспут і дебати, як і дискусія та полеміка, рідко трапляються в чистому вигляді. Крім того, відповідні поняття ще не набули однозначного тлумачення…. У сучасній науці, методичній, довідковій літературі слово суперечка використовують для позначення процесу обміну протилежними думками. Під суперечкою розуміється будь-яке зіткнення думок, розбіжності в точках зору з приводу якогось питання, предмету, боротьба, при якій кожна із сторін відстоює свою правоту.

Аргументація засновується на логічному обґрунтуванні суб’єктом тези шляхом доказу, переконання. Аргументація – явище комунікативне, яке містить два аспекти: гносеологічний (пізнання предмета, поглиблення його розуміння, пошук істини, поширення істинних думок та їх обстоювання) і етичний (оратор та аудиторія визнають себе рівноправними сторонами пізнання істини). Аргументація у найбільш широкому розумінні слова — це процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності.

1. Дебати і диспут-спільне і відмінне

Призначення диспутів — тренування розуміння й уміння обговорювати та будувати поняття. Диспути пропонують обговорення змісту культурних текстів. За формою проведення мають командний характер і діалогічність (наявність опонента). Зіткнення двох позицій під час диспуту вимагає освоєння технік ефективної чіткої промови та організації комунікації.

Диспут (від лат. disputare — міркувати, сперечатися) — публічна суперечка на наукову чи суспільно важливу тему. Його учасники прагнуть, зіставляючи суперечливі судження, або прийти до загального рішення, установити істину, або зафіксувати явну перевагу однієї з позицій. Така форма організації формування й передачі понять здавна існує та використовується досвідченими педагогами та організаторами. Диспути (і родинні види: дебати, дискусії, полеміки, конференції тощо) є історичною практикою вибудовування розумових процесів, розвитку мислення та мови. Удосконалювання цих здібностей дозволяє в мінливій ситуації формувати адекватну мовну поведінку, самостійно мислити, виробляти оригінальні та відповідальні рішення проблем, точно та зрозуміло для всіх формулювати судження, коректно робити інших своїми опонентами й однодумцями.

На відміну від дебатів, на диспутах більш важливим і доцільним є висловлювання власних думок, презентація власного розуміння, формальний мовленнєвий етикет не має вирішального значення. Риторика має практичне застосування (риторика комунікативної дії). «Розвитку мислення у старших класах школи може сприяти такий вид занять, як риторика, яка розуміється в якості вміння планувати, складати та промовляти публічні промови, вести дискусію, уміло відповідати на запитання.»

Таким чином, правила проведення диспутів мають відповідати головному призначенню: засвоєння методів конструктивної розумової роботи.

Під суперечкою розуміють будь-яке зіткнення думок, при якому кожна зі сторін відстоює свою правоту. У російській мові існують слова, які служать різновидами суперечки:

1. Дискусія (від лат. discussio — дослідження, обговорення) — публічна суперечка, метою якої є зіставлення різних точок зору з метою правильного вирішення спірного питання. Дискусія здійснюється під керівництвом досвідченого ведучого.

2. Диспут — це заздалегідь підготовлена усна суперечка на задану тему (наукову, морально-етичну, суспільно важливу). У процесі диспуту зіставляються точки зору під керівництвом компетентного ведучого.

3. Полеміка (від грецьк. войовничий, ворожий) — це гостра суперечка, боротьба принципово протилежних точок. Мета — здобути перемогу над супротивником, відстояти власну позицію. Наявність ведучого не обов'язкова.

4. Словами дебати, називають суперечки, які виникають під час обговорення доповідей, повідомлень на засіданнях, конференціях. Зазвичай суперечки диференціюються від цілі, за кількістю учасників чи по формі проведення.

2. Правила ведення спорів

Прийомом маніпулювання у суперечці називається будь-який прийом, за допомогою якого намагаються облегшити суперечку для себе й ускладнити її для співрозмовника.

Такі прийоми можуть бути як коректними, так і некоректними. Перші можуть містити деякі елементи хитрощів, але в них немає прямого обману, а тим паче віроломності чи примушування силою. Для некоректних прийомів немає обмежень, використовуються всі засоби: від свідомо неясного формулювання і навмисного заплутування до погрози покарання або застосування грубої фізичної сили.

Можна виділити декілька напрямків маніпулювання співрозмовником у суперечці і відповідно до цих напрямків класифікувати прийоми маніпулювання: прийоми мовного маніпулювання, софізми в суперечці, прийоми психологічного маніпулювання, прийоми невербального маніпулювання, маніпулювання в області тактики суперечки. Розглянемо деякі з цих прийомів.

Мовним називається маніпулювання, яке здійснюється шляхом свідомого і цілеспрямованого використання тих чи інших особливостей побудови і застосування мовних висловів.

Про мовне маніпулювання ми можемо говорити в тих випадках, коли людина з множини можливих мовних описів деякого становища справ обирає саме ті способи опису, які мають необхідні їй відтінки значення, що представляють ситуацію у вигідному для неї світлі, викликають потрібний відгук у слухача.

Предметом спору повинен бути одразу визначений сторонами, що полемізують. Нерідко він уточнюється в ході самої дискусії, а часом може з’явитися і під час обговорення будь-якої проблеми. Під час розмови спір може переходити з одного предмету на інший. Важливо, щоб спірники кожного разу ясно уявляли собі, що саме є предмет їхніх розходжень.

Усна форма спору передбачає безпосереднє спілкування конкретних осіб. Такі суперечки, як правило, обмежені за часом і замкнені в просторі: проводяться на конференціях, засіданнях, заняттях тощо.

Письмова форма суперечки передбачає опосередковане спілкування учасників спору. Такі суперечки більш тривалі за часом, ніж усні.

І. Докази в суперечці

1. У всьому, що продумано, розрізняйте необхідне і корисне, неминуче і небезпечне.

2. Не забувайте різниці між міркуваннями, які стосуються суті суперечки і аргументацією, спрямованою на людське, моральне.

3. Бережіться так званих двогострих доказів.

4. Із попереднього правила випливає інше: умійте користуватися двогострими міркуваннями.

5. Не доказуйте очевидного.

6. Якщо вам удалося знайти яскравий доказ або сильне заперечення, не починайте з них і не висловлюйте їх без певної підготовки.

7. Відкиньте все посереднє і ненадійні докази.

8. Доказуючи і розвиваючи кожне окреме положення, не випускайте із виду головної думки й інших основних положень; користуйтеся будь-яким випадком, щоб нагадати те й інше.

9. Не упускайте нагоди викласти сильний доказ у вигляді міркування: одне із двох, тобто дилеми.

10. Не бійтесь погоджуватися із супротивником, не чекаючи заперечення.

11. Якщо докази сильні, слід подавати їх окремо, детально розвиваючи кожен з них; якщо вони слабкі, необхідно зібрати їх в одну жменю.

12. Намагайтеся якомога частіше підкріплювати один доказ іншим.

13. Не намагайтеся пояснювати те, чого самі не зовсім розумієте.

14. Не допускайте суперечностей у своїх доводах.

II. Спростування в суперечці

1. Не розділяйте узагальнені доводи суперечника.

2. Заперечуючи супротивнику, не висловлюйте особливої ретельності.

3. Не залишайте без заперечень сильні доводи супротивника.

4. Не доказуйте, коли можна заперечити.

5. Відповідайте фактами на слова.

6. Заперечуйте супротивнику його власними доводами.

7. Не сперечайтесь проти безсумнівних доказів і правильних думок суперечника.

8. Не спростовуйте неймовірного.

9. Користуйтеся фактами, які визнав супротивник.

10. Якщо захисник обійшов мовчанням неспростовний доказ, звинувачу слід лише нагадати його присяжним і указати, що його супротивник не знайшов пояснення, яке б усунуло його.

Слід нагадати загальне правило будь-якої суперечки: щоб викривати неправильні міркування супротивника, необхідно усувати із них другорядні міркування, окремі положення, які складають ланку логічного ланцюга, розташувавши їх у вигляді одного або декількох силлогізмів: помилка тоді стане очевидною.

3. Охарактеризуйте основні методи аргументування (риторика загальна)

Помітною рисою переходу від класичної раціональності до некласичної, яка характеризується зокрема новим логічним і методологічним оснащенням наукових досліджень, новим поглядом на соціальні дії і соціальну взаємодію, є зміни у розумінні аргументації. Вони зумовлені, зокрема більш пильною увагою дослідників до динамічних аспектів функціонування знань.

Аргументація є предметом багатьох наукових дисциплін — логіки, риторики, психології, лінгвістики, соціології, дисциплін, що вивчають штучний інтелект тощо. Теорія аргументації інтегрує різноманітні підходи, що розробляються засобами цих дисциплін, і це дозволяє їй виконувати певну методологічну функцію стосовно наукового дискурсу.

У вузькому розумінні теорія аргументації розглядається як логічна теорія доведення, до методів якої належать, зокрема, виведення тези із прийнятих положень, її спростування, перевірка тези на сумісність із раніше обґрунтованими положеннями тощо. Логічні методи застосовуються у різних видах аргументації. Це легко продемонструвати на прикладі емпіричної і теоретичної аргументації. Так емпіричне підтвердження є по суті індуктивним, а теоретична аргументація будує дедуктивне обґрунтування. Кожна нова логічна теорія вносить певні зміни у розуміння аргументації.

Взагалі кажучи, теорія аргументації досліджує різні способи обґрунтування і спростування, що вживаються в ході мовної комунікації, а не тільки логічне доведення і спростування, не зводить аргументування до логічного доведення істинності або хибності тверджень. В аргументуванні задіяні також процедури, які відсутні в чисто логічному доведенні: вибір методу аргументування, виправдання його мети тощо. Але тут аргументація буде розглядатися тільки як логічна діяльність і предметом обговорення будуть ті логічні методи, які дозволяють відобразити динаміку аргументування.

Логічні дослідження аргументації спрямовані, зокрема, на побудову логічних моделей діалогу, яка спирається на формальну репрезентацію структури і динаміки дискурсу. І це зрозуміло, оскільки суттєвий внесок у теорію аргументації логіка спроможна внести тільки в тому випадку, якщо логічні правила і процедури виводу будуть максимально наближені до процесів реального міркування. Саме у цьому напрямі і здійснюється спроба розглянути логічні методи аналізу аргументації.

Побудова правильної аргументації передбачає врахування того, що міркування здійснюються при неповній інформації і нові дані можуть послабити обгрунтованість переходу від засновків до висновку, через що останній може бути скасованим. Відповідні рекомендації стосовно таких міркувань полягають у дозволі здійснювати вивід, якщо не відомі обмеження, наприклад, якщо немає підстав для виведення протилежного висновку. До таких міркувань природно застосовується гіпотеза замкнутого світу і так званий принцип інерції: міркування зберігає свій статус правильного міркування доти, доки не з'являться умови, які можуть змінити цей статус. Невідомі обставини вважаються нерелевантними для оцінки таких міркувань.

Аргументативний дискурс є складним комунікативним феноменом і уявлення про нього лише як про зв'язну послідовність повідомлень або мовних актів є вкрай недостатнім тоді, наприклад, коли виникає необхідність моделювати той спосіб, яким люди думають про аргументування, що здійснюється їхніми опонентами. Аргументативний дискурс містить не тільки відповідну сукупність вимовлянь, що породжують текст, але також і такі когнітивні компоненти як знання, опінії тощо. Когнітивний аналіз будь-якого дискурсу виходить із того, що зв'язність актів дискурсу обумовлена ментальними станами індивідів. Динаміка міркувань прямо залежить від динаміки цих станів. Тому на додаток до розробки засобів моделювання структури тексту, що породжується в ході дискурсу, необхідно розробляти засоби моделювання когнітивних процесів. Це, зокрема, дозволить зв'язати епістемічний і комунікативний аспекти аргументування — наведення підстав для положення, що обгрунтовується, і навіювання інформації, що повідомляється, її інтерпретацію і зміну переконань. У сучасних логічних дослідженнях з динаміки аргументації головним чином будуються саме ті моделі, у яких індивіди розміщені в динамічному і мультиагентному середовищі. У зв'язку з цим питання про скасовуваність висновків має розглядатися в більш широкому контексті сучасних уявлень про раціональність і, зокрема, в рамках аналізу змін ментальних станів.

Доказова аргументація — це не що інше, як доведення. Доведення можна визначити як встановлення істинності тези з використанням логічних засобів за допомогою аргументів, істинність яких вже заздалегідь визначена. Формою такої аргументації повинно бути дедуктивне міркування. Теза в цьому випадку — достовірне твердження.

Основна задача доведення полягає у ствердженні істинності певної тези. Саме цим воно відрізняється від інших розумових процедур, які покликані тільки частково підтримати тезу, надати їй більшої або меншої переконливості.

Недоказова аргументація буває трьох видів.

Перший вид: істинність аргументів, зокрема деяких з них, не встановлена, тобто всі аргументи або деякі з них не є достовірними твердженнями; форма аргументації — дедуктивне міркування, або міркування за схемою «повна індукція»; теза — правдоподібне твердження.

Другий вид: аргументи є достовірними твердженнями, тобто їх істинність вже встановлена; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза — правдоподібне твердження.

Третій вид: аргументи не є достовірними твердженнями; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза — правдоподібне твердження.

Розглянемо аргументацію давньогрецького філософа Платона і спробуємо з'ясувати її вид.

Він міркував приблизно так. Накресліть на піску коло. Воно не є досконалим і, звичайно, відрізняється від ідеального кола. Але ж так легко, дивлячись на нього, уявити собі ідеальне коло і побудувати щодо нього точну науку. Чому ж цей метод, який є досить простим, не застосувати також до людського суспільства. Злочинцю треба сказати, що він злочинець, і показати, що це дуже погано. Він одразу ж перестане бути злочинцем, і на перший план вийде його ідеальна людська поведінка.

Наведене обгрунтування можна віднести до третього виду недоказової аргументації. Воно побудоване за допомогою аналогії предметів; аргументи не є достовірними твердженнями, отже, і теза, що висувається, може мати тільки правдоподібний характер.

Підведемо тепер деякі підсумки. По-перше, будуючи власну аргументацію, ви повинні чітко знати, з яких аргументів ви виходите і яку тезу ви намагаєтеся обгрунтувати. По-друге, аргументацію супротивника в процесі суперечки треба сприймати не як потік слів та висловів, а вміти швидко (особливо якщо відбувається усна суперечка) аналізувати як її зміст, так і її структуру. По-третє, аналізуючи аргументацію опонента, не намагайтеся «навішувати» на неї свої власні уявлення щодо питання, яке розглядається (згадайте приклад з Сократом). Інакше ви будете критикувати не точку зору співрозмовника, а свої уявлення з приводу того, що ви почули або прочитали.

Якщо в процесі суперечки ви будете враховувати наведені вище поради, то, звичайно, у вас буде більше шансів розібратися в суті питання, навести аргументовані критичні зауваження і врешті-решт виграти суперечку.

Висновки

Загальноприйняте визначення риторики як мистецтва мови (мови красивої та грамотної) не відповідає сучасній ситуації та практиці спілкування (особливо ділового). Вимоги, які можна пред'явити до сучасної мови, включають обов'язково високий рівень інформативності та впливу. Викликана така необхідність швидкістю сучасного життя, кризовими ситуаціями, що примушують до швидкого вирішення.

Риторична дія сьогодні — це вчинок, відповідальність, активний рух по відношенню до іншого. Значить, усякий вислів має життєвість і сенс тільки в діалозі. І діалогічність підпорядковує всі зусилля промовця, тримає його в постійній «бойовій готовності». Наявність іншого (опонента, точки зору і т. д.) і визначає специфіку навчання сучасній риториці. «Виступ, промова, розрахована на визначену аудиторію, ніколи не розгортається в «порожнині», вона — частина цілеспрямованого спілкування, що передбачає позитивний прагматичний ефект.»

Навчання риториці — виховання людини, яка володіє словом, тобто яка усвідомлено говорить залежно від ситуації. Учіння риторики включає принципи та навички мовної поведінки.

Виховується та розвивається здатність точно говорити тільки в ситуаціях спілкування, обговорення, в екстремальних умовах «швидкого реагування». Риторика — передумова продуктивної дії.

Доказовість і переконливість промови, лекції, виступу починається з постановки проблеми чи потрібного актуального питання, з наведення точних фактів, прикладів, паралелей, зіставлення.

У школі ораторської майстерності чи не найважливішу роль відіграють техніка мовлення, голос, дикція, навіювання, елементи артистизму, мімічна і пантомімічна виразність тощо.

Список використаної літератури

1. Александров Д. Риторика: Учебное пособие/ Дмитрий Александров,. — М.: Флинта: Наука, 2002. — 622 с.

2. Вандишев В. Риторика: Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник/ Валентин Вандишев,. — К.: Кондор, 2003 , 2006. — 262 с.

3. Гурвич С. Основи риторики: [Навчальний посібник]/ Сократ Гурвич, Віктор Погорілко, Мирон Герман,. — К.: Вища школа, 1978. – 171 с.

4. Зарецкая Е. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации/ Елена Hаумовна Зарецкая,; Елена Зарецкая. — М.: Дело, 1998. — 475 с.

5. Ковельман А. Риторика в тени пирамид: Массовое сознание римского Египта/ А. Б. Ковельман,; АН СССР, Ин-т востоковедения. — М.: Наука, 1988. — 190 с.

6. Колотілова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталія Колотілова; Мін-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 229 с.

7. Кохтев Н. Риторика: Учеб. пособие для учащихся 8-11-х кл. учеб. заведений с углубл. изуч. гума-нит. предметов, а также для лицеев и гимназий/ Николай Кохтев,. — М.: Просвещение, 1994. — 206 с.

8. Мацько Л. Риторика: Навч. посіб./ Любов Мацько, Оксана Мацько,. — К.: Вища шк., 2003. – 310с.

9. Сагач Г. Риторика: Навч. посібник для середн. і вищих навч. закладів/ Галина Сагач,; КНУ ім. Т.Г. Шевченка. — К.: Ін Юре, 2000. — 565 с.

10. Чибісова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталя Чибісова, Ольга Тарасова,; М-во освіти і науки України, Народна українська академія. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 227 с.