Рівень життя як економічна категорія, фактори, показники

Категорія (предмет): Соціологія

Arial

-A A A+

Вступ.

Розділ 1. Категорія рівня життя населення: сучасний підхід.

1.1 Економічна суть поняття „рівень життя населення”.

1.2 Показники, які застосовуються для виміру рівня життя населення.

Розділ 2. Рівень і якість життя населення України та проблеми їх оцінки.

2.1 Підходи до оцінки рівня життя в Україні.

2.2 Диференціація економічного розвитку регіонів України як показник рівня життя населення.

2.3 Регіональна диференціація доходів населення України.

Розділ 3. Шляхи підвищення рівня життя на Україні.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Економічний розвиток будь-якої країни світу, включаючи Україну, визначається досягнутим рівнем і якістю життя населення. У концепції “Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй” (ПРООН) зазначається, що будь-яка держава світу в процесі свого економічного розвитку повинна в першу чергу створювати сприятливі умови для того, щоб життя людей було довгим, здоровим і наповненим творчістю.

Однак в республіках колишнього СРСР, включаючи Україну, у 1990 – 1995 рр. спостерігалася тенденція до зниження індексу людського розвитку, основного показника, прийнятого у міжнародній практиці для зіставлення рівня і якості життя населення, з незначним його збільшенням у 1996 – 2002 рр. [14, с. 303] .

У свою чергу доводиться констатувати, що сьогодні в практиці управління соціально-економічним розвитком регіонів України рівень і якість життя населення ще не стали головною метою.

Актуальність. Якісне оновлення суспільних відносин, що відбувається на етапі ринкових перетворень в Україні, зумовлює глибинні і масштабні зміни як економічної системи в цілому, так і всіх її структурних елементів зокрема. При цьому потенційні переваги ринкової економіки щодо можливостей підвищення рівня життя населення повною мірою можуть бути реалізовані лише за умови глибокого теоретичного осмислення особливостей розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки, оптимального поєднання як світового досвіду, так і специфіки вітчизняних умов.

В період глибокої та системної економічної кризи проблеми стабілізації і зростання рівня життя населення, створення умов для повноцінного відтворення і ефективного функціонування трудового потенціалу стають провідними. Це пов’язано з тим, що від економічної стагнації найбільше потерпає особистий фактор виробництва, а втрати досягнутих параметрів рівня життя населення можуть бути настільки значними, що процес відтворення людського потенціалу змінює знак із плюса на мінус, тобто призводить до його глибинної деградації. Зазначене є вкрай соціально небезпечним явищем, яке не тільки масштабно руйнує продуктивні сили суспільства, а й небезпечно дестабілізує соціально-політичну ситуацію в країні.

Аналіз проблем диференціації розподілу доходів між різними верствами населення, розробка і запровадження ефективних регулюючих заходів обмеження процесів суспільної маргіналізації та економічної “тінізації”, а також дослідження, метою яких є теоретичне і практичне вирішення комплексу проблем ринково-еквівалентного стимулювання праці та відтворення на якісно новій основі трудового потенціалу суспільства — не тільки актуальні, а й найбільш складні економічні проблеми, яке необхідно вирішити в умовах суспільної трансформації на засадах оптимальної узгодженості інтересів різних соціальних верств населення.

Саме тому на сучасному етапі надзвичайно актуальні наукові дослідження, пов’язані з оцінкою характеристик та показників рівня життя населення, аналізом реальних тенденцій закономірностей забезпечення його життєдіяльності, а також спрямовані на пошук та вдосконалення ефективних шляхів, методів і механізмів стабілізації та подальшого зростання рівня життя населення.

Також і теорія управління рівнем та якістю життя населення далека від досконалості. Різні аспекти рівня та якості життя населення досліджувалися вітчизняними і закордонними вченими: О. І. Амошею, Д. П. Богинею, П. Т. Бубенко, М. І. Долішнім, В. В. Онікієнком, С. І. Дорогунцовим, В. С. Пономаренком, М. О. Кизимом, Е. М. Лібановою, С. Валентеєм, А. Дауренбековим, В. Ф. Майєром, В. М. Жеребіним, Т. С. Клебановою, О. В. Кузнєцовою, В. О. Мандибурой, Н. М. Рімашевською, О. Ф. Новиковою, В. Я. Райциним, О. Є. Суриковим та ін.

Узагальнюючи теорію і практику даного питання, ці дослідники виділяють ряд невирішених проблем, а саме: розмежування понять “рівень” і “якість” життя населення; побудови узагальнюючого критерію оцінки рівня і якості життя населення; вибору системи окремих і інтегральних кількісних показників оцінки рівня життя населення; розробки інтегральної оцінки якості життя населення й ін.

Мета курсової роботи– розкрити сутність поняття „рівень життя” та провести порівняльний аналіз рівня життя населення.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:

— розглянути поняття та показники рівня життя;

— дослідити рівень і якість життя населення України;

— напрацювати шляхи підвищення рівня життя населення України.

Об’єкт дослідження– процес формування рівня життя населення України.

Предмет дослідження– сукупність методів комплексного аналізу рівня життя населення.

Курсова робота складається із трьох розділів в яких послідовно аналізується поставлена проблема.

Розділ 1. Категорія рівня життя населення: сучасний підхід 1.1Економічна суть поняття „рівень життя населення”

Соціально-економічна категорія "рівень життя населення" використовується в науковій літературі, у правових і нормативно-господарських документах для характеристики ступеня задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб людей у суспільстві, тобто якості життя населення, величини його добробуту і благополуччя і служить важливим соціально-економічним критерієм при виборі напрямків і пріоритетів економічної і соціальної політики держави.

Рівень життя — багатоаспектне поняття, що охоплює широке коло соціально-економічних, національних, релігійних та інших відносин, які характеризують умови життєдіяльності людини, сім’ї, різних соціальних верств населення окремих регіонів і країни в цілому [17, с.245].

Цей показник тісно пов'язаний зі структурою потреб людини та можливостями їх задоволення.

Рівень життя населення визначається, з одного боку, складом і величиною потреб у різних життєвих благах (продукти харчування, одяг, житло, транспорт, різні комунальні і побутові послуги, освіта, медичне обслуговування, культурно-просвітні заходи і т.д.), з іншого боку — можливістю їхнього задоволення, виходячи з пропозицій на ринку товарів і послуг і реальних доходів людей, їхньої заробітної плати. У свою чергу і розмір реальної заробітної плати, і рівень життя населення визначаються ступенем ефективності виробництва на основі використання досягнень науково-технічного прогресу, масштабом розвитку і якістю сфери послуг, освітнім і культурним рівнем населення.

Зміст поняття «рівень життя» розглядається як через економічну, так і через соціальну складові.

Економічна складова рівня життя включає: обсяг фонду життєвих засобів тобто кількість споживчих благ (товарів і послуг), призначених для споживання; реальну заробітну плату; рівень доходів населення і заощадження; структуру предметів споживання та послуг особи, сім'ї; структуру витрат доходів сім'ї; рівень зайнятості; житлово-побутові умови; умови праці та відпочинку.

Соціальна складова рівня життя визначається за такими критеріями: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її існування; реалізація права кожної людини на вільний розвиток особистості; гарантія прав на працю, освіту, охорону здоров'я, соціальний захист, безпеку життя; участь особи у громадсько-політичній і культурній діяльності; соціальна забезпеченість людини, сім'ї, соціальних і національних меншин; рівень соціально-комунальної інфраструктури.

Економічна наука аналізує першу складову поняття «рівень життя» — економічні потреби та ступінь їх задоволення в суспільстві. Для цього рівень фактичного споживання товарів та послуг зіставляють з мінімальними і раціональними стандартами їх споживання.

Для виміру рівня життя використовують інтегральні, натуральні та вартісні індикатори.

Важливе місце серед індикаторів рівня життя відводиться індикаторам диференціації доходів і заробітної плати.

Нерівність при розподілі доходів у суспільствах з ринковою економікою зумовлена такими чинниками:

— неоднаковими здібностями людей;

— рівнем освіти;

— компенсацією за малопрестижні види діяльності;

— попитом па певні професії або конкретні якості особистості;

— ризиком і наявністю тіньового сектору економіки;

— нерівномірним розміщенням природних ресурсів тощо.

Диференціацію доходів визначають, використовуючи індекс (коефіцієнт) Джині, який пов'язаний з кривою Лоренца (рис. 1.2.).

Для побудови кривої враховують номінальний рівень доходів, доходи, що включають трансфертні платежі. Часовий проміжок розрахунку становить один рік.

Пряма ОА показує абсолютно рівномірний розподіл доходів у суспільстві, коли 20 % сімей володіють 20 % доходів, 40 % сімей — 40 % доходів і т. ін.

Крива ОВ відображує реальний розподіл доходів за групами сімей. її називають кривою Лоренца. Посилення нерівності у розподілі доходів відображується у зміні конфігурації кривої у бік зростання її увігнутості відносно лінії абсолютної рівності.

Ступінь нерівності розподілу доходів вимірюється коефіцієнтом Джині. Він визначається відношенням площі фігури D, утвореної кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності ОА, до площі всього трикутника чина коефіцієнта може змінюватися від 0 до 100 %. При цьому, що вище значення показника, то нерівномірніше розподілено доходи у суспільстві [11, с. 174].

У країнах з ринковою економікою розроблюється і реалізується політика розподілу доходів, що здебільшого спрямована на подолання нерівності доходів. Для цього використовують як економічні, так і адміністративні методи та інструменти. До них належать підвищення номінальної заробітної плати, диференціація оподаткування доходів, виплата трансферних платежів тощо. Така політика не тільки зменшує соціальну напруженість у суспільстві, сприяє вирівнюванню доходів, а й стає чинником економічного розвитку, створюючи тим самим матеріальну базу для подальшого підвищення рівня життя.

Для розробки та розв'язання поточних і стратегічних завдань політики доходів і заробітної-плати потрібні інформація про стан, динаміку і тенденції рівня життя в країні, регіонах, соціально-демографічних групах населення, зіставлення цих показників з показниками в інших країнах.

Рівень життя співвідносять зі ступенем відповідності фактичного рівня споживання суспільно необхідним та соціальним нормативам.

У світовій практиці до інтегральних індикаторів якості життя відносять: індекс розвитку людського потенціалу (індекс людського розвитку — ІЛР), індекс інтелектуального потенціалу суспільства (ІІПС), людський капітал на душу населення (ЛКДН), коефіцієнт життєздатності населення (КЖН)(рис. 1.3.) [11, с. 175].

Для аналізу й оцінки рівня життя використовують різні показники, такі як величина валового і внутрішнього продукту, національного доходу і реального доходу на душу населення, забезпеченість житлом, величина товарообігу й обсяг послуг на душу населення й ін. . Про рівень життя побічно свідчать також показники народжуваності і смертності населення, середньої тривалості життя й ін.

Для аналізу рівня та якості життя в країні використовують й інші показники:

мінімальний середньодушовий доход;
ВВП на душу малозабезпечених верств населення;
мінімальна заробітна плата;
динаміка захворюваності, народжуваності, смертності;
рівень безробіття;
міграція населення та її причини;
рівень охоплення дітей 6-15 років неповною середньою освітою;
рівень материнської смертності; частка витрат на екологію у ВВП [11, с. 181].

У Декларації прав людини, прийнятій в 1948 p., зазначено, що кожна людина мас право на забезпечення рівня життя (включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і соціальне обслуговування), необхідного для підтримання здоров'я та добробуту її самої та її родини, в тому числі у разі втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини: безробіття, хворобу, інвалідність тощо. Ці права порушуються стосовно бідних верств населення, оскільки економічні негаразди не дають можливості належно харчуватися, одягатися, мати нормальне житло, своєчасно і якісно відпочивати та лікуватися, забезпечувати високу професійно-освітню підготовку дітям тощо. Таким чином, забезпечення прав людини досягається завдяки ліквідації бідності.

За стандартами ООН межа бідності в країнах Центральної та Східної Європи визначається на рівні середньодобового доходу 4 долари.

Головною ознакою бідності с висока частка на харчування у витратах сім'ї. За міжнародними стандартами сім'ї, в бюджеті яких витрати на харчування перевищують половину сукупних витрат, вважаються бідними.

В Україні, як і в колишньому СРСР, а також у багатьох розвинених країнах світу бідність існувала завжди. Проте вона була скрізь різною. Як соціальна проблема бідність у Радянському Союзі була визнана наприкінці 50-х — на початку 60-х років XX ст. з появою статистики розподілу заробітної плати і доходів. Вибіркове обстеження доходів сімей робітників і службовців, яке почало здійснюватись у той час, давало певну можливість оцінити диференціацію життєвого рівня. З ідеологічних міркувань поняття «бідність» у той час не вживалось, адекватними йому були поняття «прожитковий мінімум» і «рівень малозабезпеченості». Офіційного визнання вони набули лише на початку 70-х років, водночас із розробкою програми допомоги дітям у малозабезпечених сім'ях.

Поняття «прожитковий мінімум» і «рівень малозабезпеченості» визначались як певна мінімальна межа, що забезпечувала біологічне і соціальне відтворення особи і працівника. На цій теоретичній базі в 1965 р. прожитковий мінімум було встановлено у розмірі 40 крб. Вважалося, що мінімум оплати праці має бути не меншим, ніж 1,5 мінімальних бюджетів, аби забезпечити відтворення працівника і половину утриманця. В 1975 р. мінімум було підвищено до 50 крб., а заробітну плату — лише до 70 крб. Наприкінці 80-х років прожитковий рівень (або межа малозабезпеченості) визначався у розмірі 100 крб., а мінімальна заробітна плата — 165 крб. [19, с. 82].

Встановлення величини прожиткового мінімуму в Україні за роки незалежності здійснювалось у кілька етапів:

— перший — прийняття відповідного закону;

— другий — склад набору («кошика») продуктів харчування, одягу, предметів широкого вжитку, ліків, що необхідні людині для забезпечення її мінімальних потреб;

— третій етап — визначення вартості «кошика» (тобто грошової величини прожиткового мінімуму). Вартість таких наборів визначається з урахуванням кількості товарів і послуг, розрахованих у кілограмах, штуках, кіловатах, що закладено у «кошику», загальна кількість яких становить близько 300 найменувань.

Прожитковий мінімум в Україні розраховується для чотирьох основних соціальних груп.

1. Діти у віці до 6 років;

2. Діти у віці від 6 до 18 років.

3. Працездатні громадяни.

4. Особи, які втратили працездатність.

Окрім цього встановлюється середня величина прожиткового мінімуму.

Подолання бідності — першочергове завдання нашого суспільства. Його розв'язанню сприятиме встановлення офіційного статусу бідної сім'ї. Це дасть можливість надавати таким сім'ям адресну соціальну допомогу [19, с. 87].

Однак повна картина рівня життя населення не може бути розкрита тільки на підставі узагальнених і усереднених величин, розрахованих для всього населення країни в цілому. Необхідно знати обсяги і структуру споживання і доходів по різних соціальних, професійних і демографічних групах населення. Наприклад, важливо знати, яка частка доходів у загальному їхньому обсязі в 10% населення з максимальними доходами й у 10% — з мінімальними доходами, яка середня заробітна плата в працівників різних галузей народного господарства, у працівників, що займають різні посади і т.д.

Найістотнішими чинниками, які можуть кардинально впливати на зміну рівня життя населення, є політичні чинники. Вони включають характер суспільного (державного) устрою, стійкість інституту права і дотримання прав людини, співвідношення різних гілок влади, наявність опозиції, різних партій і так далі.

Саме політична влада, яка сприяє підйому економіки і розвитку підприємництва, створює необхідні стартові умови для підвищення рівня життя в країні.

Очевидний той факт, що політика і економіка країни тісно взаємозв'язана. Вони здатні підтримувати, коректувати або «заважати» один одному.

Це можна прослідити на прикладі підприємництва, яке не так давно легально з'явилося в нашій економічній дійсності, яке в своєму розвитку пройшло декілька етапів. На кожному з них підприємницький шар чисельно ріс і обновлявся, в нього вливалися представники нових соціальних і вікових груп, що володіють різною соціально-політичною культурою. В цих умовах мінялося і відношення підприємницького корпусу до політики і політичної дії.

«Тіньовий бізнес» розцвів ще в 60-70-го роки. В суспільстві, де підприємницька діяльність переслідувалася законом, а вільний політичний простір був відсутній, ділки «тіньової економіки», яких лише умовно можна назвати підприємцями, були поглинені зароблянням грошей. Звиклі до обережності і діючі з оглядкою, ці люди не прагнули зайняти місце на політичній сцені.

Перебудова відкрила новий етап в розвитку підприємництва. Його діяльність була легалізована, в країні почав складатися новий альтернативний сектор економіки, який дозволив багато кому отримати джерело додаткового доходу. Розвиток підприємництва співпав з могутнім демократичним підйомом в країні. В 1988-1990 роках практично всі члени вітчизняного підприємництва включилися в політичне життя (брали участь в мітингах, зборах, маніфестаціях, працювали в клубах виборців). Новостворені комерційні структури надавали фінансову допомогу політичним партіям і рухам демократичної орієнтації, фінансували виборчу програму їх кандидатів. Тобто люди отримали можливість не тільки заробляти гроші, але і безпосередньо брати участь в політичному житті країни.

Таким чином видно, що зміну концепції соціального розвитку, в нашому випадку перехід від прямого і безпосереднього управління економікою з боку держави до вільного ринкового механізму і побудови суспільного життя на демократичних принципах, прямо і побічно відбивається на рівні добробуту населення і його окремих груп. Перехід Росії до ринкових відносин, розвиток підприємництва, відмова від планування і так далі перш за все відобразилися на реальних доходах більшості населення країни. Далеко не всі змогли зорієнтуватися в швидко змінних умовах і зайнятися приватним підприємництвом, що привело до скупчення грошових заощаджень сімей в руках незначної меншини. Самими підготовленими до нового курсу, до процесу приватизації були представники партійної номенклатури і лідери «тіньової економіки». Більш того, в період перебудови в перерозподіл пішла і значна частина необхідного продукту, тобто реальна оплата праці, пенсії, заощадження в ощадкасах. Внаслідок чого було корінним чином підірвано довір'я до нового ладу і до політичної влади, що здійснює курс на ринкову економіку.

Для завоювання цього довір'я необхідні реальні заходи в області національної трудової політики, які охоплювали б різні компоненти рівня життя, а саме зайнятість, умови і оплата праці, соціальні гарантії, і підвищення ролі держави в регулюванні трудових відносин.

Сильний вплив на рівень життя населення надають економічні чинники, куди відносяться наявність економічного потенціалу в країні, можливості для його реалізації, величина національного доходу і так далі.

Про рівень життя в країні можна судити і по співвідношенню забезпечених і бідних верств населення. В світовій практиці розрізняють дві основні форми бідності: абсолютна — за відсутності доходу, необхідного для забезпечення мінімальних життєвих потреб особи або сім'ї, і відносна — коли дохід не перевищує 40-60% середнього доходу по країні. Міжкраїнове зіставлення бідності носить умовний характер через неоднакову базу (мінімального прожиткового рівня), встановлену в основу для розрахунку порогу бідності.

В Україні частка населення, що проживає за межею бідності, за останнє десятиріччя сильно збільшилася. Мінімальні життєві потреби українців оцінюються в даний час по набору товарів і послуг, включених в прожитковий мінімум. Структура бюджету прожиткового мінімуму включає, крім витрат на харчування, витрати на непродовольчі товари, послуги, податки і інші обов'язкові платежі.

Самим відстаючим компонентом рівня життя, особливо в зіставленні з розвинутими країнами, є в Україні всі види послуг населенню.

В розвинутих країнах платні послуги займають в споживацькому бюджеті населення, як правило, більше місце, ніж харчування. Ці послуги, по-перше, не можна співставити з українськими по складу, по-друге, вагома відмінність якості цих послуг, відповідно і ціни на них.

Важливою складовою частиною економічного потенціалу є національне багатство, яке є сукупністю матеріальних ресурсів, накопичених продуктів минулої праці і врахованих і залучених в економічний оборот природних ресурсів, якими володіє суспільство.

Рівень і динаміка продуктивності праці також є важливим чинником зростання ВВП і національного доходу, а значить, і рівень життя змінюється залежно від динаміки продуктивності праці. У свою чергу продуктивність праці залежить від розвитку НТП, вдосконалення організації праці, виробництва і управління, соціально-економічних чинників.

Розвиток соціальної сфери (науки, утворення, охорони здоров'я, культури) сприяє задоволенню соціальних потреб населення, сприяє розвитку інтелекту нації, впливає на економічне здоров'я суспільства і так далі.

В світовій практиці рівень і динаміка здоров'я населення ставляться на перше місце серед компонентів рівня життя, оскільки розглядається як базисна потреба людини і головна умова його діяльності. Основними вимірниками здоров'я загальноприйняті показники середньої очікуваної тривалості життя при народженні і коефіцієнт смертності. Криза останніх роки привела до все більшого скорочення тривалості життя українців, а смертність все більше зростала. Динаміка смертності значною мірою визначається ослабленням здоров'я, погіршенням охорони здоров'я і харчування людей.

1.2Показники, які застосовуються для виміру рівня життя населення

До показників рівня життя населення, що мають пряме відношення до організації оплати праці і встановленню її мінімальних розмірів, відносяться такі поняття, як продовольчий і споживчий кошики, прожитковий мінімум, бюджет прожиткового мінімуму.

Продовольчий кошик- це набір продуктів харчування однієї людини на місяць, розрахований на основі мінімальних норм споживання продуктів, що відповідають фізичним потребам людини, калорійності, змісту основних харчових речовин і забезпечують дотримання традиційних навичок організації харчування [8, с. 512].

Прийняті для розрахунків мінімальні норми споживання продуктів рекомендовані Інститутом харчування Академії медичних наук України. Вони містять у собі продовольчі товари 11 груп: хліб і хлібопродукти, картопля, овочі і баштанні, фрукти і ягоди, м'ясо і м'ясопродукти, рибу і рибопродукти, молоко і молокопродукти, яйця, цукор і кондитерські вироби, олія рослинна і маргарин, інші продукти (сіль, перець і т.д.).

Норми диференційовані по соціально-демографічних групах населення. За основу формування мінімального продовольчого кошика для населення працездатного віку прийнятий набір продуктів харчування працюючого чоловіка, що (набір продуктів) забезпечує 2700 ккал у добу (при загальному споживанні білка 88,7 м, у тому числі тваринного походження — 31,5 г). У таблиці 1 приводиться набір продуктів харчування для соціально-демографічних груп населення України на рівні прожиткового мінімуму, що являє собою показник обсягу і структури споживання найважливіших матеріальних благ і послуг на мінімально припустимому рівні, що забезпечує необхідні умови для підтримки активного фізичного стану дорослих, для соціального і фізичного розвитку дітей і підлітків.

Як вважають фахівці Інституту харчування, даний набір продуктів відповідає фізичним потребам людини по калорійності і змісту основних харчових речовин. До складу мінімального набору продуктів харчування не включені алкогольні напої, тютюнові вироби, делікатеси (табл. 1.1).

Вартість продовольчого кошика по кожній групі населення розраховується шляхом множення мінімальної норми споживання продуктів на середню ціну покупки.

Вартість мінімального споживання непродовольчих товарів і послуг визначається за матеріалами бюджетних обстежень доходів родин, рівень споживання продуктів у яких відповідає мінімальному.

Наприклад, вартість мінімального продовольчого кошика склала 350 грн. на місяць. У родинах з аналогічними середніми на душу населення витратами на харчування частка цих витрат досягла 71% від загальних витрат. Звідси вартість мінімального споживання непродовольчих товарів складе: 0,29 х 350 : 0,71 = 142,9 грн. на місяць на 1 чоловік [8, с. 517].

Витрати на непродовольчі товари і послуги уточнюються за допомогою нормативного методу на основі норм забезпеченості і термінів служби предметів тривалого користування. Розрахунок проводиться по трьох групах товарів 1 — предмети гардероба (верхній одяг, взуття, головні убори і т.д.), 2 — предмети санітарії, гігієни, ліки, 3 — товари тривалого користування (меблі, посуд, електропобутові прилади, предмети господарського призначення й ін.).

Витрати на житло і комунальні послуги визначаються на основі нормативів, цін і тарифів у регіоні. Враховуються також витрати родин на податки і збори. Сукупний мінімальний обсяг потреб у натуральній формі утворить мінімальний споживчий кошик.

Вартість придбання непродовольчих товарів визначається шляхом множення вартості одного виробу на його річний запас і ділиться на термін служби. Наприклад, чоловіча зимова шапка коштує 200 грн., запас — 1 шт., термін служби — 3 роки. Витрата в розрахунку на місяць:

Вартісна оцінка натурального набору продуктів, непродовольчих товарів і послуг прожиткового мінімуму визначає бюджет прожиткового мінімуму (БПМ). Його структура показана в таблиці 1.2.

Показники прожиткового мінімуму і бюджету прожиткового мінімуму використовуються державою як інструменти соціальної політики. Зокрема, за допомогою цих показників відбувається оцінка рівня життя населення (визначаються частки населення з бюджетами нижче, рівними і більшими, ніж бюджет прожиткового мінімуму); БПМ служить базою для адресної соціальної політики з метою підтримки самих малооплачуваних груп населення; за допомогою БПМ повинні визначатися розміри мінімальної заробітної плати і мінімальної пенсії по старості; БПМ використовується в якості одного з критеріїв малозабезпеченості, що дає право на соціальні виплати і допомоги. Взаємозв'язок бюджету прожиткового мінімуму з оплатою праці показано на рис. 1.4.

Всі елементи системи, зв'язаної з установленням БПМ, визначаються, як це відбито на рис.1.4, рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Держава в законодавчому порядку встановлює бюджет прожиткового мінімуму і мінімальну заробітну плату. Теоретично їхні величини повинні бути рівноцінні, саме в цьому і складається економічний зміст розрахунку БПМ як бази для встановлення мінімальної заробітної плати, що, у свою чергу, є крапкою відліку для тарифної системи оплати праці. Однак у дійсності в даний час мінімальна заробітна плата в Україні істотно нижче величини прожиткового мінімуму, що можна лише пояснити (але не виправдати) труднощами, з якими зштовхнулася економіка країни в період переходу до ринкових відносин.

Розділ 2. Рівень і якість життя населення України та проблеми їх оцінки 2.1 Підходи до оцінки рівня життя в Україні

Сучасна держава може стійко розвиватися тільки за умови, якщо її економічна політика спрямована на поліпшення рівня і якості життя громадян, розширення їх можливостей формувати власне майбутнє. Для цього необхідно не тільки збільшувати доходи населення, а й поліпшувати багато інших компонент рівня і якості життя населення: створювати реальну рівність для здобуття освіти і працевлаштування; забезпечувати рівні можливості для чоловіків та жінок; високий рівень медичного обслуговування; якісне харчування й ін. До цього також необхідно додати чистоту і сталість навколишнього середовища, в якому живе людина.

Основним показником, який офіційно використовується фахівцями ООН для зіставлення оцінки рівня і якості життя населення в різних країнах світу, є індекс людського розвитку (ІЛР). Він являє собою інтегральну оцінку трьох складових компонент, що характеризують довголіття, рівень освіти і доходів населення країн світу.

Згідно «Звіту ООН про людський розвиток – 2005», Україна втратила вісім позицій порівняно з 2004 р. і перемістилася з 70-го на 78-е місце, посівши місце між Саудівською Аравією та Перу. У цей же час найкраща за ІРЛ пострадянська країна – Естонія – посідає 38 місце у світі, Росія – 62, Білорусь – 67, а найгірший показник серед країн колишнього Радянського Союзу має Молдова – 115 місце. Незважаючи на втрати, Україна залишається в групі країн з середнім рівнем людського розвитку. лідерами рейтингу у 2005 році стали Норвегія, Ісландія, Австралія, Люксембург і Канада [14, с. 305].

У табл. 2.1 подано динаміку ІЛР по окремих країнах світу.

Таблиця 2.1

Динаміка ІЛР по окремих країнах світу

Так, при розрахунках ІЛР регіонів країни використовуються окремі показники, які оцінюють випадкові імовірнісні явища, а не базові характеристики рівня і якості життя населення. Це, наприклад, кількість дорожньо-транспортних пригод на 100 км доріг, питома вага народжених поза шлюбом, середній дохід від особистого господарства й ін.

Деякі з показників, що відносяться до однієї і тієї ж компоненти і беруть участь у розрахунках інтегрального ІЛР,– мультиколінеарні. Наприклад, середня очікуваність тривалості життя населення при досягненні 15, 45 і 65 років [14, с. 306].

У свою чергу, до складу інтегрального ІЛР регіонів країни входять компоненти й деякі окремі показники, що характеризують як засоби, так і результати досягнення рівня і якості життя населення. Наприклад, компонента “Фінансування людського розвитку” ІЛР оцінює засоби для досягнення рівня і якості життя населення, а компонента “Стан охорони здоров’я населення” характеризує результат – досягнутий рівень і якість життя населення.

На жаль, в Україні з 1991 по 1999 р. було запущено довгостроковий механізм падіння життєвого рівня населення. Причому більш інтенсивно падав рівень життя найменш забезпечених. Мав місце не лише тривалий спад виробництва, а й глибина розшарування в суспільстві. Якщо порівнювати окремі країни, то співвідношення доходів багатих і найбідніших верств населення у Китаї становить 7:1, у країнах ЄС — 5-7:1, в Японії — 4,3:1, а в Україні — 30:1 [14, с. 306].

Європейська орієнтація України потребує прискореного розвитку економіки та значного підвищення рівня життя населення. Лише за таких умов можна очікувати досягнення необхідних соціальних стандартів. Йдеться про такі відносні показники, як питома вага оплати праці у ВВП на рівні 55-65 %, співвідношення мінімальної заробітної плати до середньої заробітної плати не нижче 55 %, а також зростання мінімальної заробітної плати проти прожиткового мінімуму на працездатну особу більш як утричі, середньої заробітної плати — відповідно у п'ять-шість разів, середньої пенсії до прожиткового мінімуму на особу, яка втратила працездатність, — приблизно в чотири рази.

Як відомо, від рівня розвитку продуктивних сил — факторів, які забезпечують потреби людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці, — залежать виробництво товарів та послуг, їхня якість, оплата праці.

Нині у деяких країнах ЄС та США розвиток продуктивних сил досяг такого рівня, що продуктивність праці, наприклад у США, вища за продуктивність праці в Україні майже у десять разів, у Великій Британії — майже у шість, в Німеччині — понад шість, у Франції — майже у вісім разів. Щодо співвідношення оплати праці у розвинених країнах з ринковою економікою і України в доларовому еквіваленті, то в США оплата праці є вищою за оплату праці в Україні майже в дванадцять разів, у Франції — майже в дев'ять, у Великій Британії та Німеччині — майже у вісім разів.

Окремо слід сказати про державну політику відносно встановлення рівня розмірів мінімальної заробітної плати (МЗП). У 2005 р. він становив відносно середньої заробітної плати (СЗП) приблизно 37,2 %, а наприкінці року — 41,2 %.

За даними міжнародної комісії, створеної у 1988 р. за ініціативою Ради Європи, справедливо вважається, що МЗП досягає 68 % від національної СЗП. За рекомендацією МОП, МЗП від СЗП має бути не нижчою 40-60 %.

У Польщі, наприклад, зараз МЗП у 3,5 рази вища, ніж в Україні. Це в абсолютному вимірі, а у відносному до СЗП вона перебуває на рівні 55 %.

Що стосується середньої пенсії, то в Польщі вона у 2,7 рази вища, ніж в Україні, а співвідношення середньої пенсії до середньої заробітної плати як в Польщі, так і в Україні перебуває майже на одному рівні. Там — 43 %, а у нас — 45,1 %.

Тепер хотілося б звернути увагу на таке. Дохід на душу населення (у доларах) у 2003 р. у Німеччині та Франції був в 11 разів більшим, ніж в Україні у 2005 p., у Великій Британії — відповідно у 12 разів, а у США — приблизно у 15 разів.

Заробітна плата відносно ВВП у 1994 р. в Німеччині становила 54,6 %, у Франції — 51,7, у Великій Британії — 54,6, у США — 60,5, а в Україні у 2005 р. — усього 35,4 %. При цьому чиста заробітна плата, яка видається працівникам на руки, — відповідно 29,8 %, 27,1,40,3, 44,6 та 19,3% [14, с. 307].

Наведені дані свідчать про відчутне відставання України в оплаті праці від розвинених країн світу, а отже, і від розмірів державних соціальних стандартів та гарантій.

Такий негативний стан значною мірою спричинили дії уряду, який у 1992-1993 роках, коли інфляція в Україні перевищила сто разів, відпустив ціни, а заробітну плату навпаки — жорстко регулював. От і маємо: ціни вище світових, а заробітну плату — нижче нікуди.

Хочемо нагадати, що в Польщі у 1989 р. інфляція зросла всього на 25 %, але там, на відміну від України, відпустили не лише ціни, а й заробітну плату, які буквально за півроку зрівноважились, і ситуація в економіці та соціальній сфері стабілізувалась. Економіка та реальна заробітна плата з того часу почали зростати.

На жаль, в Україні такого реформатора, як Бальцерович у Польщі, у кризовий період не знайшлося.

Враховуючи значне відставання розвитку продуктивних сил України від розвинених країн світу, вважаємо за доцільне передусім привести рівень соціальних гарантій та відносних соціальних стандартів до рівня країн ЄС. Далі слід домагатися поступового збільшення розмірів соціальних гарантій порівняно з прожитковим мінімумом.

У 2003 року Україна посіла 119-те місце серед 229 країн світу за рівнем ВВП на душу населення у паритетних цінах. Серед колишніх республік СРСР кращі позиції зайняли Бєларусь (109), Казахстан (99), Російська Федерація (86), Латвія (78), Литва (73), Естонія (68) [14, с. 307]. Доводиться констатувати, що світовий розвиток не супроводжується вирівнюванням рівня життя між економічно розвиненими та слабкими країнами. У нещодавній доповіді ПРООН про розвиток людини наведено відомості про те, що в останні десять років минулого століття, незважаючи на розвиток світової економіки, продовжувала зберігатися значна різниця у рівні життя розвинених і слаборозвинених країн, проблеми бідності та голоду досі не вирішено, темпи зростання у 125 країнах не досягли й 3%, а в 54 країнах узагалі знизилися.

Для найбідніших країн велике значення мали б соціальні та капітальні трансферти від більш розвинених. Однак допомоги донорів поки що не вистачає для вирішення проблем, що накопичилися, а механізм перерозподілу доходів від багатих держав до бідних не вмонтовано у процеси світового розвитку.

Серед найбагатших за рівнем життя країн найбільшу донорську допомогу (в розрахунку на одного жителя країни в доларах США) надають Люксембург — 352,3, Норвегія — 307,95, Данія — 302,7, Нідерланди — 216,7, Швеція — 191,5, Швейцарія — 150,3, Франція — 104,7. Водночас допомога другої за рівнем ВВП на душу населення країни — США — становить лише 23,81 [14, с. 307]. З усього видно, що у світовому співтоваристві назріла необхідність ретельного дослідження та вироблення дієвих нормативів і механізму допомоги найбіднішим країнам, особливо у сферах, які відстають найбільше. Людський капітал та інфраструктура мають стати фундаментальними чинниками залучення інвестицій.

Наші розрахунки також свідчать про те, що процес глобалізації не супроводжується вирівнюванням рівня життя або зближенням середньодушових доходів у бідних і багатих країнах. Навпаки, один долар приросту подушного ВВП у групі бідних країн означає ще більше зростання подушних доходів у групі багатих. Причому параметри останнього можна з математичною точністю розрахувати, оскільки процес диференціації країн за рівнем життя підпадає під загальний закон структуризації живої та неживої природи — закон золотого перерізу (ЗЗП).

Емпіричні дані про середній рівень ВВП на душу населення (у паритетних цінах) свідчать про те, що середній показник, розрахований по вісьмох ієрархічних групах країн, змінюється від групи до групи майже в цілковитій відповідності з рядом золотого перерізу. На графіку 1 видно, що за п’ять років світового розвитку збільшився лише рівень розвороту розподільної кривої, тоді як диференціація середнього подушного доходу (ВВП) по групах країн зберігала внутрішню структуру відповідно до ЗЗП. Деякі відхилення від ряду золотої пропорції спостерігаються у групах найбагатших і найбідніших країн, а саме: багаті дещо багатші, ніж слід було їм бути згідно з золотою пропорцією, а бідні — бідніші.

Консервативність структури не означає, що одного разу зайнята якою-небудь країною позиція не дозволить їй переміститися нагору. За минулі п’ять років кілька країн зуміли вирватися вперед і цим самим відтіснили інших на кілька сходинок, при цьому лише деякі країни зберегли свій статус-кво.

Так, за період від 1999-го до 2003 року за рівнем ВВП на душу населення Ірландія зуміла переміститися з 26-го на 11-те місце; Норвегія — з 8-го на 3-тє, Данія — з 11-го на 8-ме, Ісландія — з 16-го на 9-те, Австрія — з 14-го на 10-те, Канада — з 16-го на 12-те. Водночас деякі країни, незважаючи на зростання, що триває, знизили свої рейтингові позиції: Бельгія — з 10-ї до 13-ї, Гонконг — із 6-ї до 15-ї, Японія — з 12-ї до 18-ї. А в Кувейті й узагалі відбулося скорочення ВВП на душу населення, з 14-го місця країна перемістилася на 47-ме [14, с. 307].

У більшості країн, які підвищили свій рейтинг, періоду динамічного зростання передували зміни в економічній політиці уряду, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності економіки та залучення на ринок прямих іноземних інвестицій. Приміром, у Ірландії найбільш значущим для інвесторів кроком стало значне зниження рівня оподаткування. Було вжито конкретних заходів для істотного, порівняно з іншими європейськими країнами, поліпшення бізнес-середовища, економічної і технологічної інфраструктури, а також рівня освіти та кваліфікації, інновацій і творчості. Незабаром було досягнуто інвестиційної хвилі зі значною участю зовнішнього капіталу та водночас — високим рівнем інвестування нових технологій; потім підвищилися продуктивність усіх факторів виробництва та рівень життя.

Так, за період від 1994-го до 1999 року у країні відбувся стрибок у обсягах чистих іноземних інвестицій, які покрили левову частку валового накопичення основного капіталу (за 1995-1998 роки — в середньому 17,4%). При цьому середньорічний приріст реального накопичення основного капіталу становив 14,8%, тоді як у середньому по ОЕСР — 5,1%.

Логічним результатом випереджальної інвестиційної динаміки стало зростання ВВП Ірландії.

Досвід країн, які генерують економічне зростання, переконливо доводить, що прогрес в ієрархії рівня життя можливий лише за однієї умови — економіка має стати висококонкурентною на ринку світового капіталу, а отже — залучати заощадження резидентів інших країн на свій ринок.

Ранжування країн ЄС за показником подушного ВВП мало пов’язане з ієрархією країн за обсягом фінансових активів на душу населення. Однак саме середньодушовий рівень накопичених заощаджень є фундаментальним фактором збереження групою багатих країн високого рівня національних доходів, незалежно від країни їх утворення, адже Великобританія, Нідерланди, Данія, Франція, Німеччина давно вже стали інвестиційними донорами для інших країн, де умови бізнесу дозволяють одержати відносно вищу віддачу від вкладень. У цілому по групі країн, які входять до складу ОЕСР, уже багато років поспіль спостерігається від’ємне сальдо прямих іноземних інвестицій (ПІІ).

Потужний масив заощаджень домогосподарств та інших секторів економіки інвестує як свою, так і чужу економіку та щороку нарощується з певним мультиплікатором. Приміром, у Німеччині наприкінці 2002 року фінансові активи населення в розрахунку на одного жителя країни становили 45 тис. євро, що більш як удвічі перевищило річний середньодушовий розпоряджуваний дохід. Аналогічний показник у США ще 2000-го був на рівні 163 тис. дол., що більш як у 6,5 разу перевищувало річний дохід середнього американця. Однак за 1990-2002 рр. чистий відтік ПІІ з Німеччини становив 157 млрд. дол., у той час як США мали в цілому позитивне сальдо ПІІ [2, с. 67].

В Україні, яка на початку 90-х пережила знецінювання внесків, для більшості громадян процес накопичення заощаджень розпочався буквально з нуля. Навесні минулого року, незважаючи на значне зростання банківських внесків фізичних осіб, на запитання Центру Разумкова «Якщо ви втратите роботу, на який період вам вистачить заощаджень?» більше половини опитаних відповіли, що у них немає заощаджень, на один місяць заощаджень вистачило б у 23,3% респондентів, на півроку — у 4, на рік — у 2,3, на кілька років — у 0,9, ну а 7,9% опитаних не змогли відповісти на це запитання.

Згідно з даними НБУ, сума середнього внеску населення України у банківській системі в розрахунку на одного жителя становила на 1 серпня ц. р. менш як 170 дол. [13, с. 45].

Малопотужність як накопичених заощаджень, так і їх щорічного приросту жорстко обмежує можливості створення стійкої (на кілька років) інвестиційної хвилі, яка дозволила б здійснити акордне, за ланцюгом взаємопов’язаних виробництв або кластерів, технологічне переозброєння економіки. Для створення у країні інвестиційної хвилі необхідно в найближчі сім років щорічно залучати в середньому 5 млрд. дол. ПІІ. Єдиним виходом із ситуації є зміна підприємницького середовища, підвищення конкурентних переваг і таким чином залучення в економіку чужих заощаджень. Тільки так можна піти у відрив в економічному зростанні та здійснити стрибок у рівні життя.

Минулого року Україна зайняла 84-ту позицію серед 102 країн у рейтингу за індексом конкурентоспроможності розвитку. Привабливими характеристиками країни залишаються близькість до світових ринків, багаті природні та рекреаційні ресурси, висока трудова кваліфікація та освітній рівень населення, реальна можливість швидко налагодити сучасне виробництво й одержати дохід від різниці в оплаті праці. Однак інвесторів лякають приховані торгові бар’єри, обсяг тіньової економіки, відсутність повноцінного захисту прав власності та повсюдна корупція.

Страх втратити капітал стримує спокусу одержання високих прибутків, тому приток прямих іноземних, справді іноземних, а не «офшорних» інвестицій, залишається незначним. 2003-го весь приток становив 19 дол. на одного жителя України (причому третина — з Кіпру), в той час як у постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи протягом кількох років він не опускався нижче за 240 дол., що дозволило за короткий час переозброїти економіку та підвищити рівень життя.

Висновок очевидний: лише конкретні кроки уряду в бік посилення конкурентоспроможності економіки країни, які включатимуть зняття прихованих ринкових бар’єрів; припинення незаконних способів «перекриття кисню» конкурентам, які обмежують свободу ведення бізнесу, а також створення сильного законодавчого захисту прав споживачів і багато іншого в частині поліпшення підприємницького середовища дадуть змогу вивести Україну з «ніші» слабких економік.

2.2 Диференціація економічного розвитку регіонів України як показник рівня життя населення

На даний час єдиним узагальнюючим показником, який характеризує рівень розвитку регіонів і розраховується органами державної статистики починаючи з 1996 року, є показник валової доданої вартості. Аналіз регіонів за цим показником підтверджує факт поглиблення диференціації територіального розвитку (табл. 1). Так, якщо в 1996 році співвідношення мінімального (Закарпатська область — 0,7 тис. грн.) та максимального (м. Київ — 1,9 тис. грн.) значень показника ВДВ на душу населення в регіонах України становило 2,7 разу, то у 2005 році розмах варіації становив 3,9 разу (мінімальний — Чернівецька область (1,5 тис. грн.) та максимальний — м. Київ (5,8 тис. грн.)) (табл. 2.2) [13, с.49].

Таке співвідношення вдвічі перевищує показник міжрегіональних відмінностей країн Європейської Співдружності, що становить 1:2.

Групування регіонів за величиною відхилення валової доданої вартості на душу населення від середнього рівня по країни в 2005 р. виявило групу лідерів (5 областей та м. Київ), що об'єднує області, середньодушові обсяги ВДВ в яких становлять більше 110 % загальнодержавного рівня. Це м. Київ (157,5 %), Запорізька (140,7 %), Дніпропетровська (125,0 %), Полтавська (125,1 %), Донецька (125,1 %) та Київська (116,8 %) області, тобто індустріально розвинені регіони [13, с. 51].

Питома вага першої групи областей у загальному обсязі валової доданої вартості становить 46,6 %. Друга група представлена 7 областями, що за зазначеним показником відповідають середньому по країні рівню або мають незначне відхилення (від 110 до 90 %): Харківська (105,6 %), Одеська (102,0 %), Сумська (99,8 %), Черкаська (97,5 %), Чернігівська (95,2 %), Миколаївська (94,5 %), Луганська (94,4 %). Їх частка становить 25,7 % валової доданої вартості. До складу третьої групи увійшли 12 регіонів, показник валової доданої вартості на душу населення яких становить менше 90 % від середнього рівня по країні: АР Крим (69,9 %), Хмельницька (85,9 %), Житомирська (85,5 %), Вінницька (82,4 %), Кіровоградська (81,6 %), Рівненська (79,0 %), Херсонська (76,8 %), Івано-Франківська (72,5 %), Волинська (68,5 %), Тернопільська (64,5 %), Закарпатська ( 52,3 %) області та м. Севастополь (66,3 %). На долю цієї групи припадає 27,7 % загальної валової доданої вартості.

Поглиблення міжрегіональних відмінностей відбувалося на тлі загального спаду розвитку економіки починаючи з 1991 року. У переважній більшості регіонів України позитивна динаміка за показниками виробництва у промисловості (у 24 регіонах) та сільському господарстві (у 22 регіонах з 25) почалося лише з 2000-2002 року.

За 1991-2005 рр. загальний індекс промислового виробництва становив 51 %; при цьому в 13 областях обсяг виробництва промислової продукції зменшився більше ніж вдвічі порівняно з 1990 роком. Найбільший спад відбувся в Львівській (майже в 3 рази) та Житомирській (38 % рівня 1990 р.) областях, найменший — в м. Києві (97 % рівня 1990 р.). Лише в Запорізькій області починаючи з 1996 року відбувається стійке п'ятирічне зростання виробництва продукції промисловості і в 2000 році обсяг промислового виробництва в цьому регіоні досяг рівня 1990 року [13, с. 53-54].

Регіональні відмінності динаміки промислового виробництва в значній мірі визначаються регіональними особливостями галузевої структури промисловості. У 8 регіонах країни промислова діяльність має ресурсно-сировинне спрямування: в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Івано-Франківській, Луганській, Миколаївській та Рівненській областях понад 50 % обсягів промислового виробництва припадає на продукцію електроенергетики, паливної промисловості, чорної та кольорової металургії. У той же час їх частка у промисловому виробництві країни сягає 60 відсотків.

Розвиток сільського господарства протягом 1991-2005 рр. також характеризувався зменшенням обсягів виробництва продукції майже в 2 рази. Найбільший спад спостерігався в АР Крим, Луганській, Миколаївській, Полтавській областях, в яких виробництво становило 42 % рівня 1990 р.. Найменший — в Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Чернівецькій областях. Сільське господарство в 1998 р. створювало 14,4 % валової доданої вартості, що значно перевищує аналогічний показник країн ЄС. Найбільшою часткою сільського господарства в структурі ВДВ характеризується Волинська область (32,7 %), Вінницька (29,9 %), Тернопільська (29,5 %), Кіровоградська (28,3 %), Житомирська (26,6 %) область. За обсягами сільськогосподарського виробництва в 2005 р. лідирують Вінницька, Київська, Харківська, Дніпропетровська та Донецька області. За показником інтенсивності сільськогосподарського виробництва (валової продукції на 100 га сільськогосподарських угідь) переважають області західного регіону [13, с. 58].

Однією з найбільш негативних тенденцій розвитку економіки в 1991-2005 рр., що матиме довготерміновий наслідки, є значна територіальна диференціація та зниження інвестиційної активності. Фізичний обсяг інвестицій в основний капітал в цілому по країні за 1991-2005 рр. зменшився майже в 4 рази: 13955 млн. грн. в 2000 р. проти 55386 млн. грн. в 1990 р.

Загалом низькою залишається інвестиційна привабливість регіонів. В 2005 р. обсяги іноземних інвестицій на душу населення в Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Луганській, Тернопільській, Хмельницькій та Чернівецькій областях не перевищували 20 дол. США. Деформованою є регіональна структура їх надходжень: традиційними лідерами щодо обсягів розміщення іноземних інвестицій залишаються м. Київ (33,7 % загального обсягу), Київська, Донецька, Запорізька та Одеська області (відповідно 9,0, 8,0, 6,0 та 5,5 % всіх іноземних інвестицій) (рис. 2.1) [13, с. 59].

Найбільш інвестиційно привабливими для інвесторів є індустріально розвинені регіони. Прослідкується залежність між іноземними інвестиціями, капітальними вкладеннями і обсягом промислового виробництва у регіонах України. Чим більше обсяги капітальних вкладень та іноземних інвестицій в регіон, тим більший обсяг промислового виробництва.

Однією з найбільш складних проблем регіонального розвитку залишається низький рівень життя населення та поглиблення регіональної диференціації їх доходів. Міжрегіональне співставлення рівнів життя населення є складним завданням соціально-економічного виміру. Сучасна статистична наука володіє певними підходами та системою показників, що дозволяють здійснити оцінку просторової диференціації рівня життя населення України. Це грошові доходи населення (в тому числі заробітна плата), показники реального споживання, забезпеченості житлом, зайнятості, здоров'я, демографічні показники та ін.

Оскільки в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин поширені натуральні розрахунки та незареєстрована економічна діяльність, населення схильне приховувати свої доходи, реальний стан матеріальної забезпеченості населення та його диференціацію за рівнем добробуту більш точно характеризують показники витрат, ніж доходів. Разом з тим, показник середньомісячної заробітної плати є одним з показників, за яким звітують всі суб'єкти господарської діяльності і який підлягає обліку та розраховується державними органами статистики.

2.3 Регіональна диференціація доходів населення України

Розподіл регіонів за групами з інтервалом 25 процентних пунктів відносно до середньо державного рівня свідчить, що більше ніж 150 % середньомісячної заробітної плати в цілому по країні має тільки 1 регіон, від 125 до 150 % — 2, від 100 до 125 % — 6, від 75 до 100 % — 10, від 50 до 75 % — 8 регіонів. Таким чином, розподіл регіонів має значну асиметрію: вищий за загальноукраїнський рівень заробітної плати мають 9 регіонів, нижчий — в 2 рази більше — 18 регіонів. Групу лідерів складають промислово розвинені регіони, групу "аутсайдерів" — області, що мають аграрну спеціалізацію.

Залишається складною ситуація на регіональних ринках праці. При незначному зменшенні рівня безробіття відносно до 2004 року (з 4,3 до 4,2 відсотка) у 2005 р. в 16 областях офіційний рівень безробіття перевищив середній по країні. Найбільш напруженою залишається ситуація в Житомирській, Рівненській, Тернопільській, Сумській, Волинській та Закарпатській областях. Рівень офіційного безробіття в 2005 р. варіює від 0,8 % в м. Києві до 8,1 % в Житомирській області, тобто співвідношення становить 1:10. Враховуючи, що за методологією МОП показники рівня безробіття перевищують показник офіційно зареєстрованих приблизно в 3 рази, реальний стан безробіття в регіонах Україні ще складніший.

Значною залишається диференціація регіонів за показником навантаження на 1 вільне робоче місце. Співвідношення мінімального та максимального значення цього показника становило 1:91 (від 1 чол. в м. Севастополь до 91 чол. в Рівненській області) [13, с. 64-67].

Мале підприємництво все ще не стало одним із домінуючих факторів у розвитку економіки та забезпечення зайнятості населення. Має місце сповільнення темпів зростання кількості малих підприємств (2004 р. — 113,7 %, 2005 р. — 110,6 %). Нижчими порівняно з загальнодержавними темпами відбувається розвиток малого підприємництва у Харківській (100,5 %), Закарпатський (101,2 %), Львівській (101,6 %), Полтавській (102,2 %) областях. За регіонами України малі підприємства розташовані нерівномірно. Так, майже половина малих підприємств зосереджена на території п'яти регіонів: у м. Києві (14,1 % загальної кількості малих підприємств в цілому по економіці), в Донецькій (11,4 %), Львівській та Дніпропетровській (по 6,2 %), Харківській (6,1 %) областях. Відбувається нерівномірність розвитку малого підприємництва за територіальною ознакою: на 10 тис. чоловік в Тернопільській області припадає 26 малих підприємств, в м. Києві — 116 підприємств. Високий рівень цього показника відмічається у м. Севастополі (53 підприємства на 10 тис. осіб наявного населення), Херсонській (62), Миколаївській (53), Донецькій (50), Львівській (50) областях. Найнижчий цей показник — в Тернопільській (26), Чернігівській (27), Вінницькій (29), Рівненській (31), Хмельницькій (31 підприємство) областях [13, с. 71].

Рівень зайнятості на малих підприємствах (кількість працюючих у відсотках до кількості населення у працездатному віці) в 2005 році склав 6,9 %. Найвищий рівень зайнятості на малих підприємствах у м. Києві (12,0%), м. Севастополі (6,6 %), Львівській (8 %), Харківській (6,4 %), Миколаївській (6,3 %), Полтавській (6,1 %) областях; найнижчий — Луганській (4,5 %), Черкаській (4,8 %), Тернопільській та Херсонській (по 4,9 %), Дніпропетровській (5,0 %), Донецькій (5,2 %) областях [13, с. 71].

За даними Держкомстату в більшості випадків простежується пряма залежність між показником кількості малих підприємств на 10 тис. осіб наявного населення та рівнем зайнятості на них населення, про що свідчить аналіз даних таблиці 2.3, що наведені нижче.

Наявність такої значної регіональної варіації окремих соціально-економічних показників обумовлює необхідність адаптації державної соціальної політики на рівні регіонів. Але врахування регіональної специфіки можливе лише за умови комплексного аналізу досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, оцінки його сучасних та прогнозу подальших тенденцій в кожній області.

Державним комітетом статистики України розроблена методика та розраховані в 2005 році інтегральні показники, що характеризують рівень та соціально-економічні умови життя населення регіонів. Запропонована методика передбачає побудову інтегрального композиційного індексу, виходячи з 11 блоків показників (всього 25 показників), кожний з яких характеризує один з аспектів досягнутого рівня та тенденцій розвитку потенціалу населення регіону:

1) населення;

2) рівень життя;

3) соціальна сфера;

4) споживчий ринок товарів та послуг;

5) ринок праці;

6) промислове виробництво;

7) сільськогосподарське виробництво;

8) забезпеченість населення житлом;

9) забезпеченість населення засобами транспорту та зв'язку;

10) рівень злочинності;

11) стан довкілля.

Ідея оцінки соціально-економічного розвитку регіонів підпорядковується концепції сталого розвитку, згідно з якою основною метою економічної діяльності є не нарощування обсягів виробництва, а забезпечення високого рівня життя населення при належному захисті і збереженні навколишнього середовища.

Наведені дані свідчать, що високі показники розвитку реального сектору в окремих регіонах ще не є запорукою високого рейтингу областей щодо інтегрального показника соціально-економічного розвитку регіонів. Так, до першої п'ятірки регіонів з найвищім композиційним показником рівня та соціально-економічних умов життя населення входять м. Київ, Запорізька, Київська, Волинська та Полтавська області. Серед регіонів, що мають найнижчий рівень зазначеного показника Луганська, Донецька, Миколаївська, Кіровоградська області та м. Севастополь, тобто промислово розвинені регіони, високі показники розвитку економіки яких нівельовані низькими показниками стану довкілля, здоров'я людей, забезпеченості засобами зв'язку, народжуваності та інші.

Розділ 3. Шляхи підвищення рівня життя на Україні

В основі державної політики подолання бідності та підняття рівня життя населення має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави щодо підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх матеріального положення мають спиратися на забезпечення сталого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.

Однак саме по собі економічне зростання ніде і ніколи не вирішувало соціальних проблем.

Цілком імовірною (особливо в Україні) видається ситуація, за якої плодами економічного зростання скористається дуже обмежене коло. Цей прошарок буде прискореними темпами накопичувати в своїх руках багатство, а бідні так і лишатимуться бідними.

Необхідно подолати вкрай негативну тенденцію соціальної поляризації суспільства, забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації тіньової діяльності і незареєстрованих доходів. Економічне зростання створює необхідне підґрунтя для зниження безробіття (включаючи приховане) та підвищення доходів від трудової діяльності. Поряд з реформуванням системи оплати праці необхідно забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціоналізації соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів.

Наслідком стане не тільки зростання рівня життя основної маси населення, а і зниження масштабів, рівня та глибини бідності.

Другий напрям має стосуватися безпосередньо соціально вразливих верств населення.

Передусім, необхідно запровадити дієву систему соціального страхування, яка запобігатиме втраті доходу внаслідок безробіття, захворювання чи старості. В цьому контексті першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки тільки так можна докорінно поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку. Необхідно запровадити – спочатку добровільну, а через кілька років і обов'язкову – накопичувальну систему пенсійного забезпечення.

Це буде стимулювати населення реєструвати свої доходи і сплачувати внески до пенсійних фондів, забезпечить необхідний зв'язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу і сумою внесків до пенсійних фондів) та матеріальним забезпеченням на старість, і врешті-решт не тільки запобігатиме бідності населення похилого віку, а й забезпечить входження значної частини пенсіонерів до середнього класу.

Необхідна також реформа системи соціальної підтримки вразливих верств населення.

Говорячи про ефективність надання соціальної допомоги, необхідно підкреслити два основних її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто на них не потребує. Мова йде не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомог (субсидій тощо). В умовах існування різноманітної системи підтримки доходів населення (різних критеріїв надання різних видів допомог і різних порогів доходу сім'ї) важливо забезпечити спрямованість допомог саме на бідні верстви суспільства.

Адресність потребує передусім точної ідентифікації бідних, яка в принципі може досягатися кількома способами. Базою ідентифікації є оцінка рівня доходів (споживання) сімей (домогосподарств). Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Але є і цілий ряд проблем, пов'язаних насамперед з невідповідністю реального рівня життя доходам. Орієнтація ж на рівень споживання при наданні адресної допомоги ускладнюється тим, що ця характеристика рівня життя не підтверджується документально і відповідно не може використовуватись безпосередньо у процедурі призначення допомоги. Проблему можна вирішити (і у більшості країн така практика існує) шляхом запровадження показника доходів у поєднанні з бодай вибірковими перевірками реального рівня життя. Але це потребує коригування законодавства, істотного збільшення адміністративних витрат і, як правило, не користується підтримкою населення.

Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори ризику бідності, тобто на наявність у сім'ї (домогосподарства) однієї або кількох ознак, що тісно корелюють з бідністю. Прикладом може бути наявність не менше 5 дітей, відсутність у сім'ї осіб молодше 75 років тощо. Переваги такого підходу обумовлені спрощенням процедури надання допомоги і відповідним скороченням адміністративних витрат. Недоліки пов’язані з тим, що всі індикатори ризиків бідності є непрямими і пов'язані з бідністю хаотично, а не функціонально. Відповідно можливі помилки у забезпеченні адресності: неповнота охоплення бідних або навпаки надання допомоги небідним.

Значною мірою запобігти розпилу коштів може так званий механізм самоідентифікації або само адресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, які прагнуть отримувати тільки дійсно бідні верстви населення. Прикладом, прийнятним для працездатних верств суспільства, можуть бути програми громадських робіт з оплатою не вище порогу бідності.

Потребує істотного посилення увага до осіб з обмеженими фізичними можливостями, яким необхідно створити максимально сприятливі умови для адаптації до суспільного життя, професійної реабілітації та зайнятості, запобігання соціальній ізоляції.

Першим кроком до розробки державної стратегії підвищення рівня життя та подолання бідності в Україні стало Послання Президента України до Верховної Ради України в 2001 році, де вперше на державному рівні було проаналізовано наявні проблеми і окреслено основні напрями дій. У розвиток ідей послання Кабінетом міністрів було розроблено Стратегію подолання бідності, яку затвердив своїм Указом Президент України. Стратегія визначила систему пріоритетів на коротко-, середньо- та довгострокову перспективу [10, с. 19].

Сьогодні необхідна координація різнопланових зусиль щодо подолання бідності, їх концентрація в рамках практичної реалізації Стратегії.

Досить швидко адресними діями (переважно пасивного характеру) можна викорінити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом'якшення відносної бідності, пов'язаної насамперед з економічною нерівністю населення, вимагає більше часу і зусиль передусім активного характеру. Що ж стосується суб'єктивної бідності, то для запобігання соціальних конфліктів, до яких вона може призвести, необхідні час, довіра до влади на всіх рівнях і узгоджені дії чи не всіх соціальних інститутів суспільства.

На поліпшення рівня життя населення та подолання бідності протягом останніх років в Україні було спрямовано низку законодавчих і нормативних актів Кабінету Міністрів України. Удосконалювалася законодавча база, що регламентує стандарти та державні соціальні гарантії в соціальній сфері. Зокрема, було прийнято закони України „Про прожитковий мінімум” (1999 р.) та „Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” (2000 р.) [10, с. 20].

Політика подолання бідності знайшла відображення у низці програмних документів, заходів, спрямованих на розв’язання цієї проблеми та запобігання її в майбутньому. Починаючи з 2001 року реалізується Стратегія подолання бідності. Розроблено Комплексну програму забезпечення реалізації цієї Стратегії, щорічно затверджується план конкретних заходів щодо подолання бідності. Здійснюється моніторинг показників рівня життя та бідності в Україні.

Такі фактори як підвищення рівня мінімальної заробітної плати, встановлення мінімальної пенсії на рівні прожиткового мінімуму, значне збільшення розмірів різних видів державної допомоги відповідно вплинули на рівень життя громадян.

Про ефективність ухвалених рішень щодо зниження рівня бідності свідчить моніторинг показників рівня життя та бідності населення. Реальні наявні доходи, визначені з урахуванням цінового фактора, відповідно, зросли: на 18,0% у 2002 р., 9,1% — у 2003 р., 19,6% — у 2004 р., 23,9% — у 2005 р., 13,4% — у 2006 р., 11,1% — у 2007 р. (січень-березень).

Реальна заробітна плата при цьому збільшилася таким чином: 2002 рік – на 18,2%; 2003 рік – 15,2%; 2004 рік – 23,8%; 2005 рік – 20,3%; 2006 рік – 18,3%; 2007 рік (січень-березень) – 11,5% [10, с. 21].

Суттєво зросли розміри мінімальних державних соціальних гарантій, зокрема, мінімальної заробітної плати. З 1 квітня 2007 року її розмір становить 420 грн., або 75 % від прожиткового мінімуму, встановленого для працездатної особи. На кінець 2007 року розмір мінімальної заробітної плати становитиме 460 грн., або 81 % від прожиткового мінімуму. Для порівняння: у 2000 році розмір мінімальної заробітної плати складав лише 74 грн., або 26 % від прожиткового мінімуму.

Протягом останніх років більш ніж утричі зменшилася кількість працюючих, які одержували заробітну плату на рівні або нижче прожиткового мінімуму. Якщо у грудні 2001 року 64,5 % працюючих отримували заробітну плату нижче прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то за даними грудня 2006-го кількість таких працівників становила 18,3 %.

Удосконалюється пенсійне забезпечення. З 2005 року розмір мінімальної пенсії встановлюється на рівні прожиткового мінімуму. У 2007 році, починаючи з 1 квітня, мінімальний розмір пенсії підвищено на 1 % у порівнянні з прожитковим мінімумом для осіб, які втратили працездатність. Із збільшенням прожиткового мінімуму збільшується і розмір підвищень та надбавок до пенсій, які обчислюються, виходячи з розміру прожиткового мінімуму.

Моніторинг оцінки ситуації з бідністю за останні 5 років (за час реалізації Стратегії подолання бідності) за відносним критерієм свідчить про стабільні тенденції показників. При збільшенні вдвічі межі бідності (з 172 грн. за 9 місяців 2001 року до 421 грн. за 9 місяців 2006 року) рівень бідності за цей час залишився в межах 28 відсотків [10, с. 22].

Спостерігається покращення становища бідного населення та позитивні зміни в показниках бідності по окремих категоріях сімей, зокрема, у багатодітних родинах, сім’ях з дітьми до 3-х років та осіб пенсійного віку.

Здійснюються заходи щодо соціального захисту ветеранів війни та праці, інвалідів, людей похилого віку, сімей з дітьми.

З метою підтримання купівельної спроможності населення в умовах підвищення цін на споживчі товари та послуги з березня 2003 року запроваджено новий механізм індексації грошових доходів громадян (відповідно до Закону України „Про індексацію грошових доходів населення”).

У 2007-му та наступних роках прогнозується подальше підвищення рівня життя населення. Об’єктом постійної уваги держави, як і раніше, будуть найбідніші верстви громадян. Не послаблюючи піклування про малозабезпечених, держава спрямовуватиме зусилля на підвищення добробуту працюючого населення. Створюватимуться умови для розкриття трудового потенціалу працездатного населення.

Висновки

На основі отриманих у роботі результатів можна зробити такі висновки:

Соціально-економічний розвиток країн світу, включаючи Україну, визначається досягнутим рівнем і якістю життя населення, що відповідає резолюції, прийнятої ООН, згідно якої будь-яка держава в першу чергу повинна створювати сприятливі умови для того, щоб життя людей було довгим, здоровим і наповненим творчістю.
Життя людини – багатогранне соціально-економічне явище, яке можна охарактеризувати за допомогою двох понять „рівень” і „якість” життя населення. Ці поняття – різнопланові, вони характеризують різні аспекти життя людини. Так, рівень життя населення – це кількісна і якісна характеристики ступеня досягнення компонент життя людини, а якість життя – якісна характеристика ієрархії значення задоволення його складових компонентів.
Для того щоб управляти процесом підвищення та покращення життя людей необхідно оцінювати його рівень і якість. Оцінка рівня життя населення регіонів країни вимагає як кількісної, так і якісної характеристик. Кількісна оцінка здійснюється на основі інтегрального показника, який розраховується за допомогою таксономічного методу.
Всебічно кількісно оцінити рівень життя населення регіонів країни, а потім діагностувати причини його зміни можливо тільки за допомогою системи окремих показників. Організуючою основою побудови системи окремих показників елементів компонент рівня життя населення є структурно-логічний причинно-наслідковий зв’язок між ними.
Якісна оцінка рівня життя населення дозволяє визначити – високий чи низький рівень життя людини досягнуто у регіонах країни. Для її визначення використовується комплекс економіко-математичних моделей, які будуються на основі кластерного та дискримінантного аналізів.
В контексті формування державної соціальної політики особливого значення набуває адекватна оцінка потреб населення та можливостей суспільства їх забезпечити. Відповідно нагальною необхідністю стає запровадження у практику статистичного аналізу та управління, розробки цільових програм системи індикаторів рівня життя населення і соціальних нормативів та стандартів. Це дозволить не тільки налагодити моніторинг рівня життя населення, а й активно впливати на його зростання як у кількісному, так і в структурно-якісному плані.
Відсутність адекватної системи показників не дозволяє визначити реальний якісний стан рівня життя різних соціальних верств населення та здійснити їх структурне ранжування. Ефективна державна політика, спрямована на забезпечення досягнення відповідного життєвого рівня населення, може бути реалізована лише за умови всебічного врахування системної дії комплексу соціально-економічних чинників, та застосування повної та репрезентативної системи показників оцінки рівня життя.
В умовах ринкової економіки підґрунтям соціального захисту населення може стати система соціальних нормативів, які одночасно відображають особливості соціальної системи та виступають інструментом регулювання тих чи інших процесів у суспільстві. Розробка та впровадження державних мінімальних соціальних стандартів має бути спрямована на фінансове забезпечення основних конституційних прав громадян, зміцнення фінансової бази та збереження єдиного соціального простору у всіх регіонах країни, тобто державні мінімальні стандарти повинні знайти своє відображення в державному та місцевих бюджетах і сприяти вирівнюванню соціального забезпечення громадян у розрізі областей, районів та інших адміністративних одиниць.

Список використаних джерел

Базилевич В. Д. Макроекономіка: Підручник. — К. : Знання , 2005. — 851 с.
Базілінська О. Я. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів . — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 442 с.
Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 651 с.
Геєць В.М, Панченко Є.Г., Лібанова Е.М. та ін.; За ред. В.М. Гейця. Перехідна економіка. Київ: Вища школа, 2003, 591 с.
Єщенко П.С., Палкін Ю.I. Сучасна економіка. Київ: Вища школа, 2005, 327 с.
Заболоцький Б.Ф. Економіка України. Львів: ЛБК НБУ, 1997, 580 с.
Задоя А. А. Макроэкономика: Учебник. — К. : Знання , 2006. — 368 с.
Економічна теорія. Політекономія: Підручник . — К. : Знання-Прес, 2007. — 719 с.
Качан Є.П. Розміщення продуктивних сил України. Київ: ВД "Юридична книга", 2001, 552 с.
Колот А. Теоретичні і прикладні аспекти підвищення доходів працюючих як передумови збереження та розвитку людського капіталу // Україна: аспекти праці. — 2005. — № 8. — С. 19-27
Манків Г.Н. Макроекономіка. Київ: Основи, 2000, 588 с.
Махсма М.Б. Економіка праці та соціально-трудові відносини. Київ: Вид-во Європ. ун-ту, 2003, 188 с.
Пономаренко В. С., Кизим М. О., Узунов Ф. В. Рівень і якість життя населення України: Монографія. – Х.: Видавничій Дім „ІНЖЕК”, 2003.– 226 с.
Проніна І.І. Аналіз рівня життя населення України // Регіональні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил України: Зб. наук. пр. – Тернопіль: Економічна думка. — 2003. – Вип. 2. — С. 303-307.
Пухтаєвич Г.О. Аналіз національної економіки. Київ: КНЕУ, 2003, 148 с.
Основні показники рівня життя населення (2006 р.) // Праця і зарплата. — 2006. — № 26 (липень). — С. 2
Савченко А. Г. Макроекономіка: Підручник. — К. : КНЕУ, 2005. — 441 с.
Стойко О.Я. Сучасний стан рівня життя населення України // Матеріали доп. V Міжнародного конгресу українських економістів “Україна в ХХІ столітті: концепції та моделі економічного розвитку”. — Львів: Інститут регіональних досліджень. — 2000. — Ч. 2. — С. 84-87.
Удотова Л.Ф. Соціальна статистика. Київ: КНЕУ, 2002, 376 с.
Узунов Ф. В. Визначення понять і компонентний склад оцінки рівня та якості життя населення регіонів України // Економіка розвитку.– ХДЕУ, 2003.– № 4 (28).– С. 20 – 24.
Узунов Ф. В. Методика оцінки рівня та якості життя населення // Зб. наук. робіт „Управління розвитком”.– ХДЕУ, 2004.– № 1.– С. 39 – 47.
Харкянен Л. В. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів,. — К. : Каравела, 2006. — 174, с.
Хаустова В. Є., Узунов Ф. В. Міжнародний порівняльний аналіз рівня та якості життя населення країн світу // Вісник ДонДУЕТ.– 2003.– № 4 (20).– С. 47 – 55.