Роль Галицько-Волинської держави в історії східного слов’янства

Вступ.

1. Формування і зміцнення Галицького та Волинського князівств, їх об'єднання.

2. Галицько-Волинське князівство у ХІІ-ХІІІ ст.

3. Галицько-Волинське князівство наприкінці XIII — на початку XIV ст.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

— зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов´янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

— стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;

— модернізувало давньоруську державну організацію;

— розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу;

— продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов´янську державність на міжнародній арені.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстилавича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1238-1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ лі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

1. Формування і зміцнення Галицького та Волинського князівств, їх об'єднання

Одним із найсильніших князівств південно-західної групи було Галицьке, розташоване на території, що межувала з Польщею і Угорщиною на заході, литовськими племенами — на півночі, Волинським, Київським князівствами — на півночі і сході, а на півдні межі Галицької землі доходили до Чорного моря і Дунаю. Західна частина князівства між головним хребтом Карпат і річками Сяном та Дністром — гориста (Погорина), східна — низовина (в основному по середньому Дністру) — Пониззя (з XIV ст. — Поділля). Цю землю з давніх часів заселяли племена дулібів, уличів, тиверців, білих хорватів.

Найбільшими містами князівства були Перемишль, Галич, Звенигород, Тєребовль, Текуч, Малий Галич (Галац) на нижньому Дунаї і Білгород біля гирла Дністра.

Географічне положення Галичини, розташованої на крайньому заході Русі, було вигідним, отже, вона не зазнавала нападів кочових племен. Незначними були й князівські усобиці. Тому сюди переселялася багато людей з місць, що були під загрозою нападів кочівників, особливо з Подніпров´я. Сприяло розвитку цього краю і перенесення торгових шляхів з європейських країн у Візантію та країни Сходу у зв´язку із занепадом торгових зв´язків по Дніпру («із варяг у греки»). Тепер велика кількість товарів транспортувалася із західної та південної Європи до Галича, а звідти по Дністру у Візантію та інші країни. Визначну роль у швидкому піднесенні економіки відігравала торгівля сіллю, великі поклади якої знаходилися поблизу Коломиї. Сіль продавалася у всі руські землі та за кордон.

Торгівлю, особливо зовнішню, вели в основному бояри, які на цьому швидко збагачувалися. Поряд з цим у долинах рік мешкало сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяли жито, овес, ячмінь, пшеницю), тваринництвом, рибальством, мисливством та бджільництвом. Значного розвитку досягли обробка хутра і шкіри, гончарство, ливарне та ювелірне виробництво.

Соціальні протиріччя між ремісниками, смердами та боярами були гострі і часто виливалися у повстання (1144, 1230 pp. та ін.). Були й інші форми соціального протесту: убивства ненависних утискувачів, втечі на вільні землі Пониззя.

У 1097 р. Галицька земля відокремилася від Києва. Першими у незалежній Галичині правили нащадки онука Ярослава Мудрого Ростиславичі — Василько, Володар і Рюрик. Після їх смерті син Володаря — розумний, талановитий і енергійний Володимирко (1145-1152 pp.) об´єднав усі галицькі землі і переніс свою столицю до Галича. Він розгорнув жорстоку боротьбу проти місцевих бояр, які були найбільш могутніми, багатими і свавільними серед соціальних груп майже всіх руських земель[2, c. 63-65].

На думку багатьох учених, винятково сильна влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їх походженням. Свої маєтки вони дістали не від князя, а узурпувавши частину общинних земель. Перші Рюрикович!, прийшовши сюди, наштовхнулися на аристократію, яка вже глибоко вкорінилась і могла відстоювати власні інтереси. 1 ще більше вони зміцнилися у період стабільного князювання чотирьох поколінь Ростиславичів. Багато бояр мали свої дружини з дрібніших феодалів. До того ж сусідство з Польщею і Угорщиною не лише давало приклад панування аристократії, але й можливість звертатися по допомогу до чужинців в боротьбі проти князів, і боярські «коромоли», постійні інтриги, заколоти стають болячкою галицького життя. Вони вимагали розширення своєї влади і обмеження повноважень князя. Та Володимирко зумів придушити на деякий час боярську опозицію.

У галузі зовнішньої політики Володимирко домігся значних успіхів, хоча доводилось боротися на три фронти — проти Угорщини, Польщі та київських князів. Особливість його зовнішньої політики полягала у тому, що Володимирко уміло використовував суперечності між сусідніми державами, спирався на союз з Візантією та Суздальським князівством. Завдяки цьому він не лише зберіг галицькі землі, а й розширив їх, найбільше на південь — по Дністру, Пруту, Серету до Чорного моря. Визначним політичним діячем був його син Ярослав, прозваний Осмомислом (1152-1187 pp.). Літопис характеризує його як «князя мудрого і красномовного, богобоязненого, поважаного по чужих землях і славного своїми полками». Надзвичайно високу оцінку йому дає автор «Слова о полку Ігоревім», підкреслюючи його могутність та силу в боротьбі з іноземними загарбниками.

У перші роки свого князювання Ярослав мусив боронити свою державу від київських князів та інших претендентів на княжий престол силою зброї. Але поступово він розширює дипломатичні зв´язки і встановлює союзницькі відносини з візантійським імператором, угорським королем, німецьким імператором Фрідріхом Барбаросою та суздальським князем Юрієм Долгоруким, з дочкою якого був одружений.

Держава Ярослава розширювалася за рахунок земель Причорномор’я. Галицькі кораблі випливали Дністром у Чорне море, вели торгівлю з приморськими містами, займалися рибальством, що посилювало економічну могутність Галичини. Галич перетворився на великий економічний і культурний центр, де перехрещувалися впливи Візантії і Західної Європи[4, c. 79-80].

За часів Ярослава Галицьке князівство досягло найбільшої могутності у XII ст. Але поряд з цим посилювався вплив бояр, які все більше втручалися у справи князя, навіть родинні, намагались підпорядкувати його своїй волі. Однак Ярослав зумів вистояти, і група невдоволених бояр покинула Галичину.

Син Ярослава Володимир також не хотів піддаватися боярам, однак він не мав хисту батька і вже на початку свого князювання змушений був залишити князівство. Все ж після тривалої боротьби він повернувся і утвердився на Галицькому престолі, однак невдовзі помер. На ньому скінчилася династія Ростиславичів. Століття її князювання утвердили і зміцнили князівство, розвинули господарство і торгівлю. Галичина посіла визначне місце серед українських земель, суперничаючи навіть з Києвом. Вона відігравала значну роль у європейській політиці, створила своє політичне обличчя і утвердила основи подальшого історичного розвитку, тепер уже в союзі з Волинським князівством.

Волинське князівство — одне із найстаріших на Русі. З середини XII ст. воно стало незалежним, швидко зміцнювалося і зростало. Воно знаходилося на важливому торговому шляху, що пролягав з Києва в Західну Європу. На заході межувало з Польщею, на півночі — з литовськими племенами ятвягів, на сході — з Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні — з Галичиною. Найбільшими містами були: Белз, Берестя (Брест), Володимир, Дорогочин (Дрогочин), Ізяславль, Луцьк, Пересопниця та ін. Волинь була густо заселена. Населення зростало значною мірою за рахунок мігрантів з Придніпров´я, які переселялися під тиском кочівників.

Велику роль у суспільно-політичному житті відігравала дружинно-боярська верхівка, яка мала великі земельні володіння, отримані від князів за свою службу. Значний вплив мало також міське населення, яке традиційно підтримувало централізовану князівську владу. Тому політичний клімат Волинського князівства був відмінний від Галицького.

На чолі князівства стояли потомки Володимира Мономаха — князі Мстиславичі. У 1170 р. на престол зійшов син Мстислава Роман (1170-1205 pp.), який зміцнив володіння. Скориставшись тим, що останній галицький князь династії Ростиславичів Володимир помер, Роман, маючи підтримку галицьких дружинників, середніх і дрібних бояр, міщан, незадоволених свавіллям великого боярства, у 1199 р. оволодів Галичем і об´єднав Волинське і Галицьке князівства, між якими давно вже існували тісні економічні зв´язки. Перед ними стояли спільні завдання — боротьба з агресивними зазіханнями Польщі та Угорщини. Об´єднання мало прогресивний характер і могло стати початком реставрації Київської Русі.

Невдовзі Роман приєднав і Київ. Тепер у державі були об’єднані землі Київської Русі від Карпат до Дніпра. У внутрішній політиці князь повів жорстоку боротьбу проти великих галицьких бояр. Він винищував їх цілими родами, виганяв з країни і нарешті зламав боярську опозицію. Поряд з цим він активізує зовнішню політику: здійснює успішні походи на половців, а також проти польських і угорських феодалів. Були приєднані землі досить агресивного литовського племені ятвягів. У 1205 р. в битві з поляками Роман загинув[3, c. 84-86].

Роман Мстиславич був найвидатнішим князем Русі кінця XII ст. За його коротке володіння об´єднаним Галицько-Волинським князівством воно досягло небувалої могутності. Навіть Папа Римський намагався навернути князя і боярство у католицтво, користуючись авторитетом і впливом Романа. Однак князь рішуче відкинув ці пропозиції. У давньоруських літописах міститься ряд яскравих позитивних характеристик князя Романа. Один із літописців, відзначаючи зосередження в його руках великої влади, твердість і рішучість у користуванні нею, називає «царем і самодержавцем всієї Русі». Його смерть була трагічним ударом не лише по Галицько-Волинському князівству, а й по об´єднанню руських князівств.

2. Галицько-Волинське князівство у ХІІ-ХІІІ ст.

Після загибелі Романа залишилося два його малолітні сини — Данило і Василько. їхньою опікункою і регенткою була Романова вдова Анна, яка 14 років вела боротьбу, віддаючи всі свої сили збереженню прав своїх дітей на престол та відродженню князівства. Опорою Романовичів були волинські бояри і городяни, які розуміли значення великої держави і бажали зберегти її.

Іншу позицію займали галицькі бояри, які вирішили розірвати союз з Волинським князівством, позбутися Романовичів, настановити на престол інших князів, які б покірно виконували їхню волю. До того ж у справи Галицько-Волинської держави почали втручатися чернігівські князі, Польща та Угорщина. Вдова князя Романа з дітьми втекла до Польщі і довгі роки поневірялася за кордоном. Почався сорокалітній період міжусобиць та війн. Часом боротьба набирала надзвичайної гостроти. Так, у 1213 р. бояри вчинили нечуване — обрали зі свого середовища князем Владислава Кормильчича, хоча згідно з традицією ним міг бути лише один із Рюриковичів.

У 1214 р. Угорщина і Польща домовилися про свою політику щодо Галицько-Волинського князівства. За цією домовленістю Угорщина загарбала Галичину, а Перемишль був переданий краківському князю Лешку. У 1215 р. за згодою Лешка Данило і Василько одержали батькову вотчину — Волинь і за кілька років об´єднали всі її землі.

У 1219 р. галичани повстали і вигнали угрів. Боярство запросило на князювання у Галич Мстислава Удатного, який князював до 1228 р. Після його смерті Данило розпочинає боротьбу за Галич, заручившись підтримкою населення Волині та церкви. Головним противником були чернігівські князі, яких підтримували галицькі та угорські бояри. Провідною силою цієї коаліції були мадяри, яких підтримували Литва, Польща, Угорщина, Австрія та Орден хрестоносців. Нарешті у 1238 р. галицьке міщанство — «мужі градські» відкрили браму міста перед Данилом. Однак боротьба продовжувалася. Лише рішуча перемога Данила у 1245 р. під Ярославом, де були повністю розгромлені угорські війська, дружини бояр і чернігівського князя, поклала кінець 40-літній війні Романовичів за спадщину і звільнення Галичини та Волині від іноземних загарбників та засилля галицьких бояр.

У кінці 30-40-х роках Данило дотримувався досить гнучкої внутрішньої політики. Багатьох «коромольних» бояр стратив, конфіскував їхні землі і роздав служилому боярству. Для противаги боярам він намагався заручитися підтримкою селян та міщан, яких вони жорстоко гнобили і принижували. Ці соціальні групи, у свою чергу, шукали підтримки і захисту у князя. Князь неодноразово розслідував факти знущання бояр над селянами і карав винних. Селяни залучалися до державних справ: з них і міщан утворювалися нові війська — важко озброєна піхота, що замінила боярські дружини. Це військо, залежне від князя, мужньо воювало проти боярської анархії та протидіяло чужоземним наїздам[1, c. 48-50].

Особливо Данило сприяв будівництву і зростанню міст. Він заложив Львів, Холм та інші міста, які незабаром стали центрами торгівлі та ремісництва. Міста і міське населення були князям опорою в боротьбі з боярством. Для зміцнення і збільшення міського населення Данило будував нові храми, замки, башти, розширював і зміцнював старі міста, заселяючи їх ремісниками, у тому числі й іноземцями.

До Галицько-Волинського князівства переселяється багато німців, яким було надано право будувати життя за своїми звичаями, і вони почали запроваджувати німецьке самоврядування, організацію купців та ремісників. У той же час сам галицький князь та удільні князі й бояри мали великі земельні наділи, міста, села, експлуатували їх, збираючи податки (ренту) продуктами. Весь соціальний прошарок феодалів жив за рахунок експлуатації селян і міської бідноти. Експлуатовані низи час від часу повставали, протестуючи проти гноблення. Так, у літописах є згадки про повстання селян на Пониззі (по Дністру) та у Перемишльському Підгір´ї в 1241 р. Князь Данило послав проти повсталих дружину, яка жорстоко придушила повстання. Все це свідчить про суперечності у політиці князя.

Зовнішня політика Данила була спрямована на розгром зовнішніх ворогів, які робили напади на князівство і були загрозою для його існуванню. У 30-х роках XIII ст. виникає і посилюється німецька феодально-католицька агресія. У 1237 р. Тевтонський орден почав агресію проти народів Прибалтики і Русі. Загарбники захопили місто Дорогочин і на-магалися перетворити його на базу для подальшого просування на Галицько-Волинське князівство. У 1238 р. військо Данила розгромило хрестоносців і звільнило місто. Цим на довгі роки Південно-Західна Русь була врятована від спроб німецьких загарбників поневолити її.

Значно змінилися стосунки князя з Польщею. Його політика відносно поляків відзначалася обережністю, намаганням перетворити їх на союзників. У кінці 20-х років у Польщі йшла внутрішня боротьба за престол. Данило підтримав Конрада Мозовецького і зробив його своїм союзником, ходив разом з ним у далекі походи у Центральну та інші землі Польщі. У цей же час він уклав союз з Литвою.

Данило продовжував започатковану батьком, князем Романом, полі-тику об´єднання земель Русі і в 1240 р. приєднав Київ, де посадив свого тисяцького Дмитра. Формувалася держава, спроможна відродити єдність Русі. Однак у цей час татарська орда наносить смертельний удар ідеї єдності руських князівств[9, c. 64-65].

3. Галицько-Волинське князівство наприкінці XIII — на початку XIV ст.

Спадщину Данила бере у свої руки його старший син Лев І (1264-1301 pp.). Спадкоємці Данила і Василька і ті, хто їх наслідував, продовжували управляти Галицько-Волинською державою у незмінному вигляді. Цьому сприяли не лише традиції, утверджені Данилом і Васильком, а й зовнішні умови: Польща і Золота Орда були зайняті внутрішніми феодальними усобицями, Угорщина, навчена гірким досвідом, боялася йти на Русь. Завдяки цьому галицько-волинські князі не лише нічого не втратили зі своїх земель, а й дещо їх розширили. Талановитий і енергійний Лев І успішно справлявся зі своїми боярами. І хоча він визнавав владу Золотої Орди, однак звів свою залежність від монголів до виділення невеликих загонів, які брали участь у окремих походах Орди. Більше того, татари надавали йому значну допомогу, особливо у боротьбі з Литвою, яка намагалася захопити північні області князівства. Скориставшись роздробленістю Польщі, Лев І приєднав Люблін. Тепер державний кордон князівства проходив по Віслі. Була також приєднана частина Закарпатської Русі. Він багато зробив для розвитку міста, названого його ім’ям, — Львів, яке він розбудував і щедро прикрасив.

Князь Василько не набагато пережив свого брата. Його наступник, Володимир Василькович (1270-1289 pp.), неохоче брав участь у війнах, віддавався письменницькій праці, мистецтву, будував укріплення, закладав нові міста. Він збудував також велику кількість церков, щедро обдарувавши їх. Сам займався переписуванням книг і підтримував цю справу по всій Волині.

Після смерті Володимира Васильковича закінчується галицько-волинський літопис, і нам що відомо про Галицько-Волинське князівство у XIV ст. Становище його ускладнилося тим, що у Польщі та Литві виникають сильні, агресивно налаштовані проти нього державні об’єднання. Посилилася також і Угорщина. Загострюються внутрішні суперечності між боярами та великими князями, і вже на початку XIV ст. поляки загарбали Люблінську землю[6, c. 77-79].

Син Льва І Юрій (1301-1315 pp.) у зовнішній політиці в основному вдавався до переговорів та дипломатії. Однак держава мала великий міжнародний авторитет. Юрій прийняв титул короля Русі, і це було позитивно сприйнято у тогочасній Європі. У 1303 р. він створив власну митрополію, що дозволялося Константинопольським патріархатом лише великим країнам із сильним правителем.

Князювання Юрія оцінюється сучасниками як період економічного розквіту і спокою. Сини Юрія Андрій і Лев (1315-1323 pp.) відомі тим, що спільно і дружно управляли Галицько-Волинським князівством, сприяли розвитку зовнішньої торгівлі, ремісництва та міст. У зовнішній політиці брати спиралися на союз з німецьким орденом у боротьбі з Литвою та Золотою Ордою, мали широкі дипломатичні зв’язки із західноєвропейськими країнами. Вони були останніми нащадками роду Романа. Після них Галицько-Волинські землі перейшли до Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена (Польща) і Марії, доньки Юрія, який прийняв православну віру (1323-1340 pp.).

Юрій Тройденович продовжував політику Юрійовичів, дотримуючись союзу з Тевтонським орденом, сприяв зв’язкам з Литвою, однак вороже ставився до Польщі, незважаючи на своє польське походження. Він підтримував торгівлю, міста, надавав їм німецьке (магдебурзьке) право, запрошував іноземців, особливо німців, яким протегував. Це викликало невдоволення, як і його політика протистояння боярам. Проте князь насаджував латинську мову, тим самим гальмуючи розвиток української культури. У 1340 р. у Володимирі, бояри, змовившись, отруїли його.

Після смерті Юрія галицькі бояри при допомозі татар певний час утримували владу в своїх руках (1340-1349 pp.). У другій половині XIV ст. Волинь відійшла до Литви, а Галичина — до Польщі.

Таким чином, Галицько-Волинське князівство, яке об’єднало основну частину етнічних українських земель, у середині XIV ст. було розшматоване більш сильними і агресивними сусідами. Але півтора століття її існування не пройшли безслідно: ця держава довгий час рятувала український народ від загарбання та асиміляційних впливів Володимиро-Суздальщини. Широкі зв’язки з країнами Європи, особливо німецькими князівствами, сприяли розвитку західноєвропейської орієнтації, що нейтралізувала однобічність візантійського впливу на Україну.

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство більше сторіччя було політичним центром всієї України і захищало українську державність[10, c. 82-84].

Висновки

Після утвердження і зміцнення Галицько-Волинське князівство відігравало значну роль в розвитку культури Русі, хоча Київ залишався найвизначнішим центром. У часи роздробленості в XIII—XIV ст. князівства Південно-Західної Русі продовжували культурний розвиток на базі того, що вже було накопичено за попередні століття. Галицько-Волинське князівство у своєму духовному житті мало певні особливості. Поряд із використанням вже існуючих у Київській, Чернігівській та інших землях досягнень, тут цінувалися здобутки західноєвропейської культури, найбільше країн Центральної Європи.

Важливим було те, що духовне життя тут мало чітко визначений національний характер, оскільки більшість населення складали українці. Лише на півночі Волині були вкраплення білоруських груп, а у великих містах проживали німецькі, польські та інші ремісники й купці.

Відбувався подальший розвиток народної творчості, зароджувалися його нові форми. Розвивалися обрядова пісенність, весільні, жнивові, купальські, петрівочні пісні та веснянки. Фольклорні жанри були репрезентовані казками, новелами, легендами, переказами й притчами.

Список використаної літератури

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

5. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

11. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.