Роль ЮНЕСКО як міжнародного органу регуляції культурної діяльності

Вступ.

1. Основні завдання та сфери компетенції ЮНЕСКО в галузі культури.

2. Діяльність України в ЮНЕСКО.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки i культури) є міжнародною міжурядовою організацією, спеціалізованою установою ООН. Офіційно існує з 4 листопада 1946 року, коли набрав чинності (після ратифікації двадцятьма країнами) її Статут, підписаний 16 листопада 1945 р. представниками 44 держав на установчій конференції у Лондоні. ЮНЕСКО змінила Міжнародний інститут інтелектуальної співпраці, заснований 9 серпня 1925 р.

Станом на квітень 2007 р. членами ЮНЕСКО є 192 країни (остання країна, яку було прийнято – Чорногорія).

ЮНЕСКО приділяє велику увагу організації й проведенню численних міжнародних засобів, симпозіумів, конференцій з метою обміну національним досвідом у сферах її компетенції, координації зусиль держав- членів із проблем, що представляють для них спільний інтерес, для узагальнення підсумків міжнародного співробітництва по програмах і проектам Організації. Спочатку більша частина цих заходів проходила в штаб-квартирі, але з роками домінуючої стала тенденція їхнього проведення поза Парижем. При цьому особливо помітно збільшилося число міжнародних зустрічей по лінії ЮНЕСКО, проведених на території держав, що звільнилися, хоча по загальній їхній кількості перше місце доводиться й понині на європейський континент.

Для ЮНЕСКО характерно велика розмаїтість конкретних напрямків діяльності, націлених на рішення головного завдання організації — зміцнення миру й взаєморозуміння між народами засобами освіти, науки й культури.

1. Основні завдання та сфери компетенції ЮНЕСКОв галузі культури

Згідно зі Статутом, головне завдання ЮНЕСКО полягає в тому, щоб сприяти зміцненню миру i безпеки шляхом розширення співробітництва народів у галузі освіти, науки i культури, а також укоріненню у свідомості людей необхідності захисту миру. Організація є своєрідним інтелектуальним форумом, спеціальний мандат якого базується на постулаті, що мир i стабільність суспільства повинні грунтуватися на моральній та інтелектуальній солідарності людства. Отже, місія ЮНЕСКО полягає у зміцненні інтелектуальної та моральної солідарності людства, а відтак — створенні гуманітарних підвалин всеохоплюючої системи міжнародної безпеки та стабільності.

Основними сферами компетенції ЮНЕСКО є: освіта — від дошкільної до вищої та безперервної, включаючи освіту для дорослих, превентивну (профілактична), спеціальну, професійно-технічну та екологічну; природничі, точні та гуманітарні науки; культура i міжнародне культурне співробітництво; засоби масової інформації, інформатика та комунікація.

Практична діяльність ЮНЕСКО будується на засадах середньострокового плану, розрахованого на 6 років. У свою чергу, на підставі такого плану складаються три дворічні програми. Конкретна робота Організації, що проводиться в рамках затверджених програми i бюджету на 2006-2007 рр., здійснюється за такими головними напрямами:

· Велика програма I — Освіта.

· Велика програма II — Природничі науки.

· Велика програма III — Соціальні та гуманітарні науки

· Велика програма IV — Культура.

· Велика програма V — Комунікація та інформація.

Організацією реалізується цілий ряд довгострокових широкомасштабних міжнародних програм і проектів у таких галузях, як океанографія, екологія, гідрологія, відновлювані джерела енергії, геологічна кореляція, науково-технічна інформація, інформатика, комунікація, біоетика, управління соціальними перетвореннями, повернення культурних цінностей, збереження всесвітньої культурної і природної спадщини, професійно-технічна освіта, освіта для ХХІ століття тощо.

Для координації міжнародної співпраці з реалізації цих програм створені та функціонують відповідні міжурядові комітети та ради, до складу яких входить встановлена кількість представників тих країн-членів, які обираються Генеральною конференцією на певний період. В країнах-членах діють національні органи із зазначених програм.

У галузі освіти основні зусилля ЮНЕСКО спрямовані на:

· сприяння розширенню доступу до базової освіти та ліквідації неписьменності;

· розвиток екологічної та превентивної, безперервної, професійно-технічної та вищої освіти;

· сприяння проведенню аналізу та оцінки національних освітніх систем, розробці політики та здійсненню реформ у галузі освіти з метою покращання її якості та адаптації до потреб суспільства;

· підготовку освітянських кадрів;

· сприяння визнанню еквівалентності навчальних курсів, свідоцтв і дипломів у сфері освіти.

У галузі науки, окрім згаданих вище довгострокових міжнародних наукових програм, ЮНЕСКО сприяє міжнародній співпраці з розвитку фундаментальних та інженерних наук, вузівської науки та її адаптації до потреб суспільства, розвитку та застосуванню в різних галузях нових інформаційних і телекомунікаційних технологій. У галузі гуманітарних наук реалізуються проекти, що стосуються людських аспектів глобальних соціальних змін і розвитку, зміцнення демократичних процесів, забезпечення прав людини, усунення різного роду дискримінації, участі молоді у розвитку суспільства, питань багатоетнічного співіснування, запобігання національним та етнічним конфліктам, створення клімату соціальної гармонії.

Діяльність ЮНЕСКО в галузі культури охоплює такі сфери:

· збереження та відродження матеріальної і нематеріальної культурної спадщини;

· розвиток мистецтв;

· сприяння розвитку сучасних культур;

· сприяння поверненню втрачених культурних цінностей країнам їхнього походження;

· поширення книг і читання шляхом сприяння розвитку книговидавничої справи;

· розвиток індустрії культури та розробка політики в галузі культури;

· захист авторських і суміжних прав;

· аналіз взаємозв'язку між культурою та розвитком, врахування культурного фактора у розвитку суспільства;

· розвиток культурного плюралізму та міжкультурного діалогу.

У галузі комунікації та інформації ЮНЕСКО покликана сприяти вільному поширенню інформації, розвитку плюралізму та незалежності засобів інформації, зміцненню та модернізації інформаційних інфраструктур і служб документації (бібліотек, архівів) у країнах-членах, застосуванню нових інформаційних і телекомунікаційних технологій, підготовці кадрів у цій галузі.

ЮНЕСКО — це провідний центр міжнародного діалогу між експертами та інтелектуальними колами. Щороку під її егідою проводиться близько 200 міжнародних форумів з широкого кола питань.

Важливою функцією ЮНЕСКО є її нормотворча діяльність. Організацією розроблено 22 міжнародні конвенції та багатосторонні договори, а також 34 рекомендації і декларації, що регулюють міжнародну діяльність у сферах освіти, науки, комунікації, обміну та збереженню культурних цінностей.

Основними міжнародно-правовими документами ЮНЕСКО є: конвенції про охорону культурних цінностей у випадку збройного конфлікту (1954 р.); про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності (1970 р.); про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (1972 р.); регіональні конвенції (у т.ч. Європейська) про визнання навчальних курсів і дипломів з вищої освіти та ін.; рекомендації про міжнародний обмін культурними цінностями (1976 р.); про участь і вклад громадських кіл у культурне життя (1976 р.) та ін.; декларації про принципи міжнародного культурного співробітництва (1966 р.); про основні принципи, що стосуються вкладу засобів масової інформації у зміцнення миру та міжнародного взаєморозуміння, розвиток прав людини і боротьбу проти расизму й апартеїду і підбурювання до війни (1978 р.); про раси і расові забобони (1978 р.), про охорону підводної культурної спадщини (2001 р.), про охорону нематеріальної культурної спадщини (2003 р.), про охорону та заохочення різноманіття форм культурного самовираження (2005 р.), про боротьбу з допінгом у спорті (2005 р.) та ін.

ЮНЕСКО підтримує постійні офіційні консультативні та партнерські зв'язки майже з 600 міжнародними неурядовими організаціями та практично з усіма спеціалізованими установами системи ООН. Близько 1200 міжнародних неурядових організацій підтримують з ЮНЕСКО епізодичні ділові контакти.

Біля 4500 асоційованих шкіл і 5000 клубів та асоціацій ЮНЕСКО у 137 країнах-членах сприяють на місцях реалізації цілей Організації, таких, зокрема, як виховання молоді в дусі толерантності, взаєморозуміння, сприйняття загальнолюдських гуманістичних цінностей, формування психології культури миру шляхом залучення її до міжнародного співробітництва. Міжнародна мережа зазначених установ є важливою складовою народної дипломатії, яка відіграє зростаючу роль у розвитку взаєморозуміння між народами.

ЮНЕСКО видає близько 50 бюлетенів і 20 періодичних видань: "Природа і ресурси", "Перспективи" (освіта), "Міжнародний журнал суспільних наук", "Музеї", "Витоки". Щороку Організація видає також до 200 книжок, досліджень, брошур, доповідей з питань, що входять до її компетенції.

ЮНЕСКО опублікувала цілий ряд багатотомних комплексних видань, серед яких такі, як "Загальна історія Африки", "Історія цивілізації Центральної Азії", "Історія наукового і культурного розвитку людства". Широкої популярності набула колекція репрезентативних видань ЮНЕСКО, яка нараховує 1 тис. томів. Це переклади на різні мови літературних шедеврів народів світу.

В основу культурної політики ЮНЕСКО було закладене поняття культури як сукупності «яскраво виражених рис, духовних і матеріальних, інтелектуальних і емоційних, які характеризують суспільство або соціальну групу». Культура в такому розумінні включає в себе, «крім мистецтва і літератури, способи життя людини, основні права людини, системи цінностей, традиції і віри» [2].

Вперше поняття «культурного розвитку» та «культурних аспектів розвитку» були сформульовані на міжурядовій конференції з організаційних, адміністративних та фінансових аспектів політики у сфері культури, що проводилась під егідою ЮНЕСКО (Венеція, 1970 р.) [5, с. 11]. Ці поняття були закладені в основу концепції «демократизації культури», яка була спрямована на попередження культурного панування. Міжнародною спільнотою було визнано, що для економічного зростання, національного суверенітету та соціального благополуччя кожна країна повинна стимулювати власний культурний розвиток.

Культурні цілі розвитку («культурний аспект розвитку») заперечують лінійну концепцію розвитку самоцінності економічного зростання. На 3–й Конференції європейських міністрів відповідальних за питання культури (1981 р.) Амаду – Махтар М’Боу, генеральний директор ЮНЕСКО, відзначає, що нова концепція розвитку культури повинна ґрунтуватись на ідеї соціально-економічного розвитку: «надаючи економіці цілеспрямованості та взаємного зв’язку, який вона може отримати лише в культурі, і надаючи культурі її життєвої функцій соціально – економічного регулювання, розвиток може набути свого значення, значення інтегрованого розвитку людини» [7, с. 2]. Врахування ж культурних цілей розвитку на національному рівні було визнано як необхідну складову зміцнення незалежності, суверенітету і самобутності народів. Вагоме значення починає відігравати питання необхідності розвитку індустрії культури на національному рівні та її збалансованості на міжнародному.

Індустрія культури, за визначенням ЮНЕСКО [8], означає галузі, які виробляють і поширюють культурні товари та послуги, до яких відноситься ті, що втілюють, або несуть в собі форми культурного самовираження, незалежно від своєї комерційної цінності.

Таким чином, розглянувши основні концептуальні основи культурної політики на міжнародній арені, можна зробити висновок, що використання широкого підходу до поняття культури, що ґрунтується на її соціоекономічному та креативному потенціалі є основою формування та реалізації ефективної культурної політики як на міжнародному, так і на національному рівнях.

2. Діяльність України в ЮНЕСКО

Україна є членом ЮНЕСКО (Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки i культури) з 12 травня 1954 року.

За 47 років напрацьовано значний потенціал i досвід співпраці з цією Організацією у сферах її компетенції, а також багатостороннього міжнародного гуманітарного співробітництва.

За період членства в ЮНЕСКО Україна виступала ініціатором започаткування багатьох міжнародних програм i проектів цієї Організації. Зокрема, в ході 26-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО вона ініціювала розгортання масової міжнародної кампанії по викоріненню неписьменності. Ця кампанія набула широкого міжнародного визнання i лягла в основу багаторічної програмної діяльності ЮНЕСКО в цій галузі.

Україна висунула також пропозицію про використання засобів інформації з метою зміцнення миру, недопущення пропаганди війни, насильства i ненависті між народами, що дало поштовх до розробки i прийняття відповідної Декларації (1978 р.). Україна була серед iнiцiаторiв розробки Декларації про раси i расові забобони, започаткування проектів стосовно ролі ЮНЕСКО у встановленні нового міжнародного економічного порядку, вивчення та поширення слов'янських культур та iнш.

Канали ЮНЕСКО використовуються для популяризації серед світового співтовариства української науки, культури та освіти. Iнформацiйнi видання Організації публікують статті i матеріали про Україну. За фінансового сприяння з боку ЮНЕСКО в Україні було видано ряд книг, альбомів, матеріалів та публікацій. Проведено цілу низку конференцій та досліджень. Важливе значення в цьому плані має внесення ювілеїв видатних діячів та історичних подій українського народу до спеціального календаря ЮНЕСКО та участь Організації та її членів у відзначенні цих ювілеїв. У штаб-квартирі Організації проводяться українські виставки, концерти, кiноперегляди, наукові конференції тощо.

Важливе значення як в плані поширення інформації про Україну, так i поглиблення міжнародного співробітництва та її інтеграції в світову спільноту є внесення iсторико-архiтектурних об'єктів України до Списку всесвітньої спадщини (архітектурний ансамбль "Софія Київська", Києво-Печерська Лавра та історичний центр м. Львів), а також включення українських біосферних заповідників до Міжнародної мережі біосферних заповідників ЮНЕСКО ("Чорноморський" (1982 р.); "Асканія-Нова" (1982 р.); "Карпатський" (1992 р.); "Дунайський" (1998 р.); "Шацький" (2002 р.). Вперше в світі у нашому регіоні за безпосередньої участі України створено транскордонний тристоронній польсько-словацько-український біосферний заповідник "Східні Карпати" (1998 р.) та румунсько-український біосферний резерват "Дельта Дунаю" (1998 р. ). У найближчій перспективі очікується на створення польсько-українського біосферного резервату "Західне Полісся".

Участь України в програмній діяльності ЮНЕСКО, крім використання інтелектуального потенціалу Організації та запозичення корисного міжнародного досвіду, дає змогу отримувати певні кошти для проведення в Україні міжнародних заходів по лінії ЮНЕСКО та виконання українськими фахівцями різного роду проектів в сфері її компетенції, а також у формі отримання стипендій, грантів, обладнання, науково-технічної інформації, консультативної допомоги та забезпечення за рахунок Організації участі українських фахівців у міжнародних заходах.

У сфері культури найважливішим напрямом роботи України є співпраця з ЮНЕСКО із збереження об’єктів культурної і природної спадщини. Станом на сьогодні до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО входять такі пам’ятки, як “Софія Київська — Києво-Печерська лавра” (внесено у 1990 році), історичний центр Львова (внесено у 1998 році); у липні 2005 р. до Списку включено об’єкт науково-культурної спадщини „Дуга Струве” (4 геодезичні пункти: Баранівка, Катеринівка, Старонекрасівка, Фельштин).

Крім того, станом на сьогодні, до попереднього списку об’єктів (т. зв. Tentative List), які можуть претендувати на включення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО включено 9 українських об’єктів культурної та природної спадщини (Бахчисарайський ханський палац, заповідники “Асканія-Нова” та “Херсонес Таврійський”, культурний ландшафт та каньйон м.Кам’янець-Подільський, історичний центр м.Чернігів, Уманський парк „Софіївка”, Канівський заповідник “Могила Тараса Шевченка”, букові праліси Карпат, а також археологічний комплекс „Кам’яна могила”).

Слід відзначити також, що Україна брала активну участь у розробці проекту Конвенції про охорону та заохочення різноманіття форм культурного самовираження: під час голосування в ході 33-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (жовтень 2005р.) українська делегація підтримала рішення щодо прийняття цієї Конвенції (всього Конвенцію підтримало 148 країн, проти висловилися лише дві країни – США та Ізраїль, утрималися — 4).

Загалом відносини співробітництва між Україною та ЮНЕСКО розвиваються у конструктивному руслі, спрямованому, зокрема, на розширення участі українських інституцій у міжнародному спiвробiтництвi в гуманітарній сфері, а також на підвищення економізації участі України в програмній діяльності Організації.

Тому, для формування ефективної культурної політики України, необхідно передусім враховувати концептуальні основи міжнародної культурної політики.

Подальшого дослідження у цьому напрямі вимагають аналіз шляхів імплементації концептуальних основ міжнародної культурної політики у вітчизняне нормативно-правове та управлінське поле, а також реалізації відповідних стратегій соціоекономічного розвитку на основі творчого потенціалу вітчизняної культури.

Членство України в ЮНЕСКО та Ради Європи є засобом входження у світову спільноту та вироблення національної культурної політики відповідно до міжнародних стандартів. Доцільними у цьому напрямку культурної політики могли б стати міжурядові програми та програми розвитку на загальнонаціональному та регіональному (муніципальному) рівнях, які б були спрямовані на стимулювання розвитку креативних індустрій та створення культурного капіталу в Україні.

Висновки

Концепт індустрії культури в політиці ЮНЕСКО та РЄ заклав основу подальшої кон цеп-туалізації взаємозв’язку культури та соціо економічного розвитку як на глобальному, так і на національному рівнях. Зокрема у програмних публікаціях ЮНЕСКО («Наша творча різноманітність», 1996 рік) та Ради Європи («З периферії в центр уваги», 1997 рік), створених за результатами досліджень в окремих країнах, включно з Францією та Великобританією був вироблений новий концепт культури як інструменту розвитку, використання засобів культури для досягнення цілей в інших, не пов’язаних з культурою галузях.

Зокрема було визначено, що «будь–яка культурна діяльність справляє відчутний соціально– економічний вплив…» [11, с. 6]. У зв’язку з цим різноманітність форм продуктів культури та куль турної діяльності не повинна обмежуватись, а навпаки, заохочуватись шляхом технічного розвитку. Широке розповсюдження різноманітних продуктів культури та культурної діяльності, обмін культурною практикою, в цілому, можуть стимулювати творчість. Це сприяло формування одного з найважливіших на сучасному етапі концепту культурної політики міжнародних організацій – креатині індустрії.

Необхідність розвитку національних індустрій культури стало провідною ідеєю «гуманізації процесу глобалізації» в рамках Середньострокової стратегії ЮНЕСКО [9, с. 5]. У документі наголошується, що процеси глобалізації становлять загрозу передусім тим культурам, які мають обмежені ресурси в культурному обміні на глобальному рівні. Розвиток національної індустрії культури таким чином було визначено одним з основних засобів попередження негативного впливу глобалізаційних тенденцій розвитку у сучасному світі.

Список використаної літератури

1. Фортов В. ЮНЕСКО, в интересах общего дела. // Международная жизнь. — 2003. — № 2. — С. 67-76.

2. Дем'янюк О. Гуманітарними засобами. ЮНЕСКО — магістраль з двостороннім рухом. // Політика і час. — 2001. — № 11. — С. 70-77.

3. Майор Ф., Тангян. Высокий образовательный замысел. // Педагогика. — 1996. — № 6. — С. 3-14.

4. За толерантність: Документ ЮНЕСКО. // Краєзнавство. Географія. Туризм. — 1998. — № 25-28. — С. 3.

5. Раса та расові упередження: Документ ЮНЕСКО. // Краєзнавство. Географія. Туризм. — 1998. — № 25-28. — С. 3.

6. Декларація принципів толерантності: Схвал. Генер. конференцією ЮНЕСКО на її 28 сесії в Парижі 16.11.95 р. // Людина і влада. — 1999. — № 2-3. — С. 174-176.

7. Костенко О. З місією інтелектуального співробітництва: [ЮНЕСКО і Україна]. // Політика і час. — 1994. — № 12. — С. 58-63.

8. Костенко О. ЮНЕСКО: захист культури — захист гуманізму. // Дніпро. — 1994. — № 1. — С. 84-86.

9. Уранов Г.В., Канаев Н.М. ЮНЕСКО — 40 лет. — М.: Знание, 1986. — 64 с.