Роль університетів в розвитку суспільства

Вступ

В періоди якісних зрушень у політичному, соціально-економічному, технологічному житті суспільства виникає потреба в перетворенні освітньої системи, переведенні її в режим випереджувального розвитку. В сучасних умовах університети набувають нової ролі, вони стають генераторами інноваційного прогресу. Поєднуючи освітню, наукову та комерційну діяльність вони отримують можливість реально вплинути на розвиток своєї країни, забезпечити науково-технологічний прорив. Виконання освітою своєї економічної функції безпосередньо залежить від потужності та ефективності провідних вищих навчальних закладів країни. Саме цей чинник впливає на конкурентоспроможність національної економіки в сучасному глобальному просторі. Реформи в освітній сфері, що відбуваються в Україні в останні роки, спрямовані на пошук нових механізмів активізації університетської діяльності та підвищення їх ролі в суспільному розвитку.

Метою дослідження виступає трансформація ролі та функцій університетів в контексті реформування сучасної вищої школи.

Основними завданнями, що розв’язуються в роботі, є:

• простежити еволюцію розвитку університетів;
• розширення їх функцій та диверсифікація діяльності сучасних умовах;
• особливості функціонування університетів в провідних країнах світу.

Новизна дослідження. Систематизовані основні особливості трансформації ролі університетів в сучасних умовах суспільного розвитку.

1. Еволюція розвитку університетів

Про місію університету як про вищий навчальний заклад із високими моральними, науковими й освітніми цінностями, збереженими національними традиціями мріяло не одне покоління представників вітчизняної педагогічної думки.

Головною відмінністю, яка обумовлена історичним розвитком освітньої системи, є той факт, що європейська система вищої освіти набагато старіше української. Перший університет у західної Європі — Болонський, — з якого починається розповсюдження вищих навчальних закладів як у Італії, так і за її межами з’явився у 1088 році (в Україні перший вищій навчальний заклад з’явився у 1632 році — Києво-Могилянська академія, значно пізніше Львівський університет — 1795 рік, Харківський — 1805 рік, Київський — 1834, Одеський — 1868).

Традиційність та спадкоємність європейської системи освіти робить її одним з головних стійких факторів розвитку держави. Але, безумовно у кожній країні є власні відмінності, на яких потрібно зосередитися окремо.

Головним принципом освіти у Німеччині є «академічна свобода» -система, що дозволяє будь-якому студенту самостійно обирати низку дисциплін, які він буде вивчати, які увійдуть до його диплому. Система вищої освіти у Німеччині також має на увазі сполучення навчального процесу з науковими дослідженнями. Ці особливості визначають графік навчального процесу в університетах: кожний семестр складається з лекційного періоду та нелекційного, під час якого студент займається самостійною науковою роботою. Це значно підвищує науково-практичну сторону ефективності освіти, бо надає можливість не тільки відпрацьовувати отримані знання, а й вбудовувати їх у систему [4, c. 16].

2. Розширення функцій університетів та диверсифікація діяльності сучасних умовах

Сучасна українська система освіти на хвилі встановлення ринкових відносин надто захопилися недержавними навчальними закладами, що здебільшого призводить до зниження якості та ефективності освіти.

Сучасна система західної вищої освіти характеризується значною зовнішньою (розподіл на університетські та неуніверситетські й інші варіанти) та внутрішньою (багатоманітність програм та профілів підготовки фахівців в рамках подібних навчальних закладів чи одного й того ж навчального закладу) диверсифікацією. Визначається світова тенденція — розширення зазначеної диверсифікації, поява нових видів вищих навчальних закладів, а також зростання різноманітності напрямків і програм підготовки фахівців різних кваліфікацій. В багатьох випадках нові заклади чи підрозділи орієнтовані на ту частину населення, яка раніше мала обмежений доступ до вищої освіти, чи взагалі не могла її отримати. Серед соціально-економічних переваг тут треба відмітити широкий спектр кваліфікаційних рівнів, які підтверджені документально, чого бракує сучасній Україні. У багатьох країнах Європи та США ця особливість стала історично вимушеною, але соціально та економічно ефективною.

США є лідером із залучення студентів-іноземців, які складають 32% від усіх (порівняно в Україні — 1%). За випуском спеціалістів США переважає Україну і Росію загалом більш ніж у 2,5 рази. Система освіти США є здебільшого системою, що саморегулюється, яка має багатоканальне фінансування та ефективно підбудовується під зміни потреб ринкової економіки. В той же час система освіти США є другим за розміром сектором економіки з прибутком більш ніж 770 млрд. дол. Це система з дуже великим різноманіттям: від дворічних коледжів до дослідницьких університетів. На думку французького соціолога освіти Р. Будона, саме американська система освіти є найбільш економічно ефективною, в неї більшою мірою ніж в країнах

Європи проявляється «меритократичний ефект», тобто добір за здібностями, а не за соціальним статусом. Це досягається за рахунок максимального включення в систему вищої освіти якомога більшого числа людей та наступної жорсткої селекції їх відповідно з особистою обдарованістю. [1, с. 21]

Диверсифікація вищої освіти притаманна майже всім країнам світу, але найбільше виражена саме у США, велике різноманіття типів навчальних закладів, які пропонують безліч навчальних програм та широкий вибір кваліфікаційних рівнів дозволяє найповніше задовольняти економічні, соціальні, культурні потреби сучасного суспільства та особистості, є гарантом економічного різноманіття та стабільності. На сьогодні у США вищою освітою чи її аналогами охоплено більш ніж 50% молоді, це пояснюють тим, що керівництво країни свого часу зрозуміло, що відставання в галузі освіти найближчим часом стане відставанням в галузі технологій.

Так, хоча класичні функції освітнього ВНЗ у сучасних  умовах розширюються, але основною залишається освітня діяльність – надання послуг вищої освіти, прогнозування і забезпечення попиту на послуги вищої освіти, підготовка спеціалістів та підвищення освітнього рівня населення.

Вища освіта виступає чинником, який забезпечує потенційну можливість людей до генерування нових ідей, здійснення нововведень; усуває невігластво і упередженість щодо необхідності нововведень, сприяє інноваційній сприятливості – легкому сприйняттю людиною нових умов існування, ведення справ і бізнесу, нових видів діяльності, нових функціональних обов’язків; забезпечує доступ до систематизованої інформації і формує загальну компетенцію людей, що виявляється у суб’єктивно новій діяльності, коли необхідно виконувати дії не по алгоритму [2, c. 6].

Таким чином, безсумнівно, найважливіша роль у процесі формування світогляду людини належить університетам, створення яких ще в часи середньовіччя було пов’язано із прагненням людей до високого (елітарного) знання, коли міркування прагматизму виконували другорядну роль. Варто зауважити, що університет як носій фундаментального знання додає спрямованості процесу розвитку культури.

Університети останніх десятиліть минулого століття – складний елемент не тільки системи освіти, але і всього суспільства в цілому.

Ціллю Болонського процесу є підвищення центральної ролі університетів у розвитку європейських культурних цінностей, у яких вони розглядаються як носії європейської свідомості.

На наш погляд, дана мета найбільш віддалена від реалій нинішнього часу. Вона припускає створення на основі існуючих університетів високоінтелектуальних і культурних центрів, що претендують на роль «нейронів» у колективному інтелекті освітнього простору Європи. Результатом досягнення цієї мети можуть стати вищі навчальні заклади, тісно пов’язані між собою навчальними і науковими комунікаціями і що є єдиним центром формування і придбання нових знань [6, c. 62].

Висновки

Пріоритетна роль у творенні Європейського регіону вищої освіти належить університетам. Складовою Болонського процесу (на рівні університетів) виступає Велика хартія університетів (Маgnа Сhаrtа Univеrsitatum). Вона визначає університети методологічними центрами розвитку національних систем освіти в кожній країні. Саме ця ідея лягла в основу співдружності провідних університетів Європи, покликаних виступити в ролі новаторів тих змін, до яких має йти вся Європа. Велика хартія університетів утворилася внаслідок пропозиції, з якою в 1986 р. Болонський університет звернувся до провідних університетів Європи та до підтримки освітянської і політичної еліти Європи.

Для кардинального оновлення освітньої системи необхідно докорінно переглянути методологічні основи сутності цього феномену, функції освіти та механізм їх ефективної реалізації, здійснити її структурно-організаційну перебудову в напрямі підвищення ролі та значення провідних університетів країни. У цьому головний зміст реформи, її найважливіший напрям. Важливо не тільки запозичувати технології освіти з інших культур, а забезпечити в ході оновлення відтворення і збереження власних самобутніх форм, методів, структур тощо.

На сьогодні подальшого з’ясування потребує сутність і зміст моделі університету, в тому числі й щодо реалізації принципу автономії в його управлінні. У зв’язку з цим важливим є визначення парадигмальних напрямів, котрі задають диференціацію і породжують різноманітність таких моделей: 1) освіта – дослідження; 2) навчання – виховання; 3) патронаж (державне управління) – автономія (самоврядування). Принцип автономії прискіпливо охороняється сучасним університетом, як оберігався ним упродовж усього періоду становлення й розвитку. Причина полягає в необхідності підтримки академічного статусу, який дозволяє вирощувати науку, виховувати інтелектуальну еліту, формувати духовний потенціал суспільства.

Список використаної літератури

1. Бєляєв Ю. Міжнародні зв’язки як важливий напрям удосконалення управління університетом в умовах європейської освітньої інтеграції // Вища школа. — 2010. — № 7-8. — С. 18-22
2. Каленюк І. Університети в координатах глобального розвитку // Вища школа. — 2009. — № 8. — С. 5-11
3. Квіт С. Глобальні виклики та нові стратегії для вітчизняних університетів // Голос України. — 2009. — 19 листопада. — С. 25
4. Огнев’юк В. Університетська освіта України в контексті перспектив європейської інтеграції // Віче. — 2010. — № 20. — С. 16-20
5. Пономаренко В. Підвищення якості підготовки фахівців в університеті // Вища школа. — 2010. — № 10. — С. 7-24
6. Шубартовський Г. Інтернаціоналізація університетської освіти / Георгій Шубартовський // Вища школа. — 2011. — № 4. — С. 59-63