Роздержавлення і приватизація в Україні

Категорія (предмет): Політика, політологія

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Роздержавлення, форми і методи.

2. Приватизація, її роль в перетворенні відносин власності, методи приватизації.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Постановка проблеми роздержавлення в загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими і практичними завданнями викликана тим, що ринкова система висуває до економічної діяльності держави доволі жорсткі вимоги. Практично в жодній країні поки що їх не вдалось реалізувати. В багатьох країнах роль держави надмірно велика, а стимулюючий потенціал ринку затребуваний не повністю. Держава не зуміла утриматись у межах, відведених їй ринком, що стало причиною виникнення багатьох проблем, вирішення яких вимагало значної перебудови господарського механізму впродовж 80—90-х pp. XX столітгя. Отже, проблема роздержавлення є надзвичайно важливою і актуальною на сучасному етапі розвитку суспільства.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми, показує, що ці труднощі не подолано і нині. Це питання було і залишається предметом уваги багатьох відомих вчених і дослідників. На сьогодні ці процеси активно досліджуються такими відомими вченими, як В. П. Бабич, М. М. Єрмошенко, В. С. Клочко, І.І. Лукінов, М. Г. Чумаченко, А. А. Чухно та інші. У вітчизняній економіці на початку 90 pp. XX ст. одержавлення досягло безпрецедентних за світовими мірками масштабів. Таким чином, роздержавлення перетворилось нині на загальносвітову тенденцію.

Невирішеними раніше частинами загальної проблеми роздержавлення, що постали нині перед дослідниками цієї проблеми, є чітке визначення критеріїв, способів, умов, принципів і основних напрямків підвищення його соціально-економічної ефективності, а також обґрунтування доцільності джерел фінансування здійснюваних заходів.

Цілі роботи полягають у висвітленні ролі державного сектору і стану державного підприємства в ринковій економіці, визначенні проблем, які породжує роздержавлення, аналізі досвіду і основних способів роздержавлення, окресленні необхідних умов успішного проведення приватизації.

1. Роздержавлення, форми і методи

Економічною основою виконання державою своїх функцій є державний сектор, який звичайно ототожнюють із сукупністю форм безпосередньої участі держави у виробництві, розподілі, обміні. Наприклад, бюджет, як частина державного сектору в сфері розподілу, необхідний для перерозподілу доходів, фінансування випуску суспільних товарів, стимулювання науково-технічного прогресу, забезпечення збереження навколишнього середовища тощо. Беручи на себе надмірні функції, держава викликає штучне зростання державного сектору.

Розглянемо стан державного підприємства в ринковій економіці. Навіть наділене значними правами і відповідальністю, воно ніколи не зможе бути повністю незалежним від держави. В господарській діяльності державного підприємства завжди присутні як ринкові, так і ті, що йдуть від держави, неринкові фактори, котрі спричиняють політизацію, є доволі мінливими, залежать від амбіцій політиків, які прагнуть до переобрання, курсу уряду, розпоряджень міністерств, які прагнуть збільшити надходження до бюджету тощо. Тому державні підприємства первісно опиняються у складній, невизначеній ситуації, передбачити яку важче, ніж ринкову кон'юнктуру. Тим самим державне підприємство свідомо стає в невигідне становище у порівнянні з конкурентами приватного сектору економіки.

Зазначимо, що підприємства державного сектору вступають у ринкову конкуренцію серйозно ослабленими, тому що вони розраховують не стільки на себе, скільки на особливе відношення держави — у вигляді дотацій, які спасають від зруйнування, податкових пільг, списання або продовження кредитної заборгованості, гарантованого збуту в межах державного замовлення і так далі. У державних підприємств немає зобов'язань перед акціонерами, їм не загрожує банкрутство. Все це негативно відбивається на витратах і цінах, освоєнні нових технологій, рівні організації виробництва, якості управління та інших параметрах господарської діяльності.

Коли в економіці надто багато державних підприємств, то їхні працівники стають першими жертвами урядової політики, спрямованої на подолання над-звичайних економічних ситуацій. їм загрожує заморожування заробітної плати, обмеження прав у конфліктах з адміністрацією, включаючи заборону на страйки, адміністративне вилучення частини прибутку і багато іншого. Тому приватизація, яка проводилась у 80-ті pp. XX ст. в розвинених країнах, не викликала протестів основної маси службовців, котрі вважали, що, ставши співвласниками власних підприємств, вони зуміють вповні скористатись перевагами сучасного ринкового господарства[22, c. 9].

У різних країнах роздержавлення породжує різні проблеми. Там, де існує ефективна ринкова економіка, роздержавлення багато в чому зводиться до звуження сфери державного підприємництва. В Україні доведеться провести не лише широкомасштабне роздержавлення виробництва, зберігши зону державної природної монополії, але й здійснити глибинні зміни у відносинах обміну та розподілу. Державна торгівля несумісна з ринком, і можна очікувати, що саме тут роздержавлення піде швидше за все. Роздержавлення сфери розподілу, ліквідуючи сферу натурального розподілу ресурсів, призведе до зростання ролі держави в перерозподілі доходів через механізми центрального і місцевих бюджетів. Упродовж часу бюджетна процедура, що пов'язує оподаткування с державними витратами, стане основним способом перерозподілу доходів, оскільки буде неможливе адміністративне маніпулювання цінами і податками.

Досвід, нагромаджений в останні роки розвиненими країнами, засвідчує, що роздержавлення не тотожне відходу держави від економіки. Так, звуження сфери державного підприємництва супроводжується розвитком податкових, кредитно-грошових та інших методів державного регулювання. Сучасне ринкове господарство залишається регульованим: держава змінює лише форми своєї діяльності, намагаючись ліпше пристосуватись до вимог ринку [7, c. 41].

Доволі виразно виявляється тенденція до ідеологізації роздержавлення, стає неістотним, які політичні сили його проводять: соціал-демократи, котрі обстоюють розширення державного сектору, або праві партії, що турбуються про свободу приватного підприємництва. Так, денаціоналізацію однієї з найбільших у Великій Британії нафтової компанії «Брітіш петролеум» здійснили не консерватори, а лейбористи, які знаходились при владі в середині 70-х pp. XX століття. В Швеції після відходу соціал-демократів консерватори провадили політику розширення державного сектору, а в 1982 р. соціал-демократи, котрі перемогли на виборах, розпочали реалізацію програми поміркованої приватизації. У 90-ті pp. XX ст. денаціоналізація економіки Франції здійснювалась президентом-соціалістом, в Австрії — коаліційним урядом, котрий очолювали соціал-демократи. Як видно, в питаннях приватизації державної власності переважають не стільки ідеологічні, скільки прагматичні міркування, оцінки її економічної доцільності.

Що корисне може взяти з досвіду інших країн Україна? Наприклад, американська економіка за співвідношенням приватного і державного підприємництва є досить далекою від української економіки, посідаючи унікальне положення навіть у західному світі. В американській економіці, де, здавалося б, нічого приватизувати, знаходять острівки державної власності (в'язниці, послуги «швидкої медичної допомоги»), що підлягають передачі приватному бізнесу, але для української економіки це віддалена перспектива.

Значно ближче до вітчизняної дійсності те, що здійснюється в економіці Франції, Італії та інших західноєвропейських країн, досвід роздержавлення яких слід вивчати. В Іспанії, наприклад, держава володіла 100,0% акцій Національної телефонної компанії, здійснюючи повний контроль над номенклатурою наданих послуг, інвестиційними програмами, заробітною платою, цінами, тарифами, при цьому на частку компанії припадало 60,0% національного виробництва і продажу телекомунікаційного обладнання. Досвід приватизації Національної телефонної компанії був би корисним при приватизації аналогічних вітчизняних структур, таких, наприклад, як «Укртелеком»[17, c. 54-56].

Як випливає зі світового досвіду, добре себе зарекомендували щонайменш чотири способи роздержавлення:

1) приватизація власності, коли співвласниками колишньої державної власності можуть стати колективи підприємств, фізичні особі, банки, акціонерні товариства, кооперативи, закордонні фірми тощо. При цьому слід зазначити, що приватизація не обов'язково повинна бути стовідсотковою, не

рідко економічно доцільно зберегти за державою частину акціонерного капіталу підприємств, які раніше належали йому;

2) лібералізація ринків, коли держава взяла курс на зниження або відміну бар'єрів, котрі перешкоджають доступу нових конкурентів, стимулює диверсифікацію виробництва і продажу, заохочує малий бізнес, що заповнює ринкові ніші, послаблює митні обмеження, які полегшують надходження імпортних товарів, — все це робить ринки більш вільними;

3) оздоровлення приватного сектору — мається на увазі поступова ліквідація неринкового середовища, в якому перебувають його підприємства: зменшення бюджетних надходжень, відмова від списання кредитної заборгованості, відміна податкових пільг, розповсюдження принципів управління і оцінок ефективності капіталовкладень, що існують у приватному бізнесі, і т. ін. Такі дії підвищують конкурентоспроможність державних підприємств, готуючи їх до роздержавлення. Якщо підприємство при формуванні своєї інвестиційної програми все менше покладається на бюджет і все більше звертається до ринку приватних капіталів, то воно, залишаючись державним у виробництві, поступово перестає бути таким у обігу;

4) створення змішаних підприємств, коли для стимулювання їхнього виникнення і розширення сфери діяльності використовують пільгове оподаткування, особливий режим кредитування, наприклад, кошти з програми приватизації спрямовують на підприємства, де частка держави в акціонерному капіталі нижча 100%.

На практиці спостерігаються комбінації різних способів роздержавлення, проте головними вважаються приватизація і лібералізація ринків. Розглянемо їх детальніше.

При лібералізації ринків державне підприємство втрачає владу над ринком, який перетворюється з монопольного на конкурентний. Лібералізація ринків означає роздержавлення без приватизації. Припустимо, що якась державна монополія виробляє і продає 1000 одиниць певного продукту. Повністю контролюючи ринок, вона збирається збільшити виробництво і збут ще на 500 одиниць, що дозволяє збільшити ємність ринку. Якщо держава має твердий намір лібералізувати ринок, вона зобов'язана зробити так, щоб додаткові 500 одиниць були доставлені на ринок іншими виробниками. Частка державного підприємства становитиме 67% (1000:1500) нового обсягу продажу.

Інакше кажучи, лібералізація цін викликає два ефекти — демонополізацію і відносне зменшення сфери державного підприємництва. З цієї точки зору лібералізація є ефективнішою за приватизацію, яка нічого не змінює в структурі ринків. Очевидно, що споживачам байдуже, який саме монополіст — державний чи приватний — знижуватиме його добробут, пропонуючи товари низької якості за монопольно високою ціною[9, c. 10-12].

Разом з тим, приватизація має свої переваги порівняно з лібералізацією.

По-перше, вона дає власності реального господаря, що дозволяє включити ринкові механізми.

По-друге, вона супроводжується значним зростанням пропозиції акцій державних підприємств, що приватизуються на фінансових ринках. Оскільки ринки сполучуються один з одним, відбувається загальне збільшення пропозиції, яке не пов'язане зі зростанням витрат, не тягне за собою розширення попиту. Навпаки, зростання пропозиції товару викликало б зростання витрат, зокрема заробітної плати, і підвищення попиту.

По-третє, приватизація має протиінфляційний ефект. Для споживача акції є кращими, ніж товари. Маючи акції, він цілком реально зможе розраховувати на дивіденд, на зростання свого доходу, а купівля товару такого не обіцяє. Акції завжди можна обернути на гроші, товар — не завжди. Переведення грошових доходів на придбання акцій знижує поточний попит на ринках товарів і послуг, що особливо важливо в інфляційних ситуаціях.

Відомо, що держава здійснює фінансову допомогу підприємствам державного сектору за рахунок засобів бюджету. По-четверте, приватизація істотно ослаблює фінансову напругу у видатковій частині бюджету. Зазначимо, що виручка від продажу державної власності також надходить до бюджету, збільшуючи його доходи. В цілому це гальмує інфляційний процес. Зрозуміло, що лібералізація ринків не може дати таких ефектів.

Для того, щоб приватизація пройшла успішно, необхідне виконання низки умов.

Перша умова — існування суб'єктів державної власності, тобто закладів, які за законом мають право продавати або купувати акції державних підприємств. У країнах з економіками ринкового типу такими закладами є холдингові (власницькі) корпорації, що знаходяться під контролем законодавчої влади. Принципово важливо, що їхні права не можуть бути делеговані нікому. В усіх розвинених країнах відхилено право виконавчих органів, у першу чергу міністерств, розпоряджатись майном підконтрольних їм підприємств. В Україні мережа холдингових корпорацій лише формується.

Друга умова — існування розвиненої ринкової інфраструктури. Так, без фондової біржі канали оперативного міжгалузевого і міжрегіонального переміщення капіталів і ресурсів залишаться закритими, а приватизація не зможе реалізувати ринковий потенціал економіки. При цьому слід зазначити, якщо в ході приватизації людина отримала цінний папір, яким не може вільно розпорядитись, наприклад, продати на фондовій біржі, то фактично їй вручили свідоцтво на участь у розподілі прибутку, але він не став власником.

Третя умова — достатня ємність фінансових ринків, які повинні зуміти «переробити» масу акцій підприємств, що приватизуються. Звідси виходить, що потік акцій необхідно організувати так, щоб їхня пропозиція не вийшла за межі вірогідного обсягу попиту на акції колишніх державних підприємств. Інакше відбудеться падіння курсу акцій і підприємства продаватимуться за безцінь. Крім того, без фінансового ринку неможливо буде визначити реальні ринкові ціни майна, що приватизується.

Четверта умова — розподіл майна, яке приватизується. Було б помилкою вважати, що в розвинених країнах світу державні підприємства, які розпродаються, може купити будь-який бажаючий. У Франції, наприклад, діє доволі жорсткий регламент розподілу: 10% акцій таких підприємств призначаються в першу чергу і за зниженим курсом його працівникам; 50% — будь-яким французьким громадянам, підприємствам, банкам, фондам тощо; 25% — найкрупнішим фінансовим інститутам країни; 15% — іноземцям. У Німеччині держава залишає за собою 51% акцій фірм, що приватизуються, або 25,1%. За будь-яких обставин така доля акціонерного капіталу поставила державний орган, що ним володіє у становище кваліфікованої меншості, здатної впливати на прийняття рішень.

Досвід закордонних країн свідчить, що перетворення підприємств на об'єкти колективної власності, збільшення їхньої частки в акціонерному капіталі приховує чималі економічні проблеми. Так, співвласники власності будуть будь-якою ціною утримувати свої робочі місця, а отже, гальмувати технологічні нововведення, будуть схильні спрямовувати кошти на збільшення заробітної плати, а не на оновлення виробничих фондів.

П'ята умова — оптимальний розподіл повноважень між центральними і місцевими органами державної влади, який виключав би блокування останніми національних програм приватизації. Показовим тут є приклад Німеччини, де державний сектор, відрізняючись регіональним різноманіттям, включає в себе федеральні, земельні, місцеві й інші типи державних підприємств, а також їхні комбінації. У цій країні програма приватизації гальмується через те, що наштовхується на протидію урядів земель, котрі не збираються розлучатись зі своєю власністю, не дивлячись на тиск федеральної влади. Досвід розв'язання таких конфліктних ситуацій становить інтерес для України. Це і буде відповіддю відомому вченому П. X. Кучерявенко на його побоювання щодо необґрунтованого роздержавлення крупних підприємств Харківського регіону.

Шоста умова — створення правової основи приватизації. Зазначимо, що найбільші труднощі з роздержавленням виникали там, де в законах зафіксована обов'язкова належність тих або інших галузей державному сектору. Навпаки, англійське законодавство, яке не містить таких юридичних перешкод приватизації, допомагає уряду змінювати межу між державним і приватним підприємствами.

Скрізь, де держава намагалась дотримуватись зазначених вище умов, приватизація принесла відчутні результати: сприяла зміцненню механізму ринку, стала дієвим засобом антиінфляційної профілактики, поліпшила стан державних фінансів, зробила більш демократичними відносини власності й управління підприємствами. В Англії, наприклад, після приватизації відомої корпорації «Брітіш телеком» до числа її співвласників увійшли 2,25 млн. англійців, включаючи 96,0% зайнятих на самій «Брітіш телеком»[4, c. 61-65].

2. Приватизація, її роль в перетворенні відносин власності, методи приватизації

Українська економіка в 1999—2006 роках засвідчує чіткі ознаки відродження. Вона рухається вперед, однак, на жаль, темпи її розвитку не відрізняються стабільністю. Зростання має стати незворотним, але як цього досягти? Багато хто із спеціалістів пропонує свої підходи до розв'язання цієї проблеми, які зводяться до необхідності широкомасштабної трансформації державної власності через приватизаційну реформу, мета котрої полягає у створенні засад для ринкової економіки на основі приватної власності.

Для подальшого успішного розвитку вітчизняної економіки й зміцнення процесів її зростання вкрай гостро постає питання підвищення ефективності господарювання. Згідно з класичною економічною теорією держава — неефективний власник в умовах ринкової економіки. Саме приватизація дає можливість підвищити ефективність національної економіки. Завдяки формуванню конкурентного середовища приватизація дає змогу створити умови для підвищення конкурентоспроможності вітчизняного підприємництва, є запорукою комплексних структурних зрушень в економіці держави, впливає на наповнення державного бюджету, на розвиток ринкової інфраструктури, визначає державну інвестиційну політику.

Приватизаційний процес розпочався в Україні 1992 року й характеризується неоднорідністю темпів проходження, що пов'язано з певними труднощами. Однак проблеми у проведенні справжньої ринкової реформи виникли ще тоді, коли Україна була у складі Радянського Союзу.

У вузькому розумінні приватизація означає не політику, яка охоплює всі сектори економіки, а повну (або часткову) передачу прав власності на капітал відповідного державного підприємства акціонерному товариству або приватній особі.

Накопичений світовий досвід приватизації неможливо застосовувати без серйозних доробок при передачі вітчизняних підприємств у приватну власність через ряд особливостей. Основне протиріччя приватизації у постсоціалістичних країнах пов'язане з тим, що вона розглядається як продаж підприємств, якими ніхто не володіє, та вартості яких ніхто не знає, покупцям, у яких немає грошей. Крім цього, розвиток приватизації державної власності в Україні повинен подолати нерозвиненість ринкових механізмів та відсутність відповідної інфраструктури. Необхідність розв'язання цих проблем, наявність низки невирішених науково-практичних питань приватизації промислових підприємств визначили вибір теми дисертації, її характер та основні напрямки дослідження[11, c. 18-20].

Формування ринкової економіки в Україні висунуло як найважливішу умову необхідність приватизації об'єктів державної власності. Приватизація (від лат. "privatus" — приватний) — це передавання державної власності (земельних ділянок, промислових підприємств, банків, засобів транспорту і зв'язку, будівель, акцій, культурних цінностей) за плату або безкоштовно в приватну власність.

Законодавчими актами визначаються також основні принципи приватизації державного майна:

  • забезпечення кожному громадянинові України рівного доступу до об'єктів приватизації та необмеженого вибору сфер приватизації;
  • охоплення цим процесом усіх сфер економіки з урахуванням інтересів усіх суб'єктів, у тому числі трудових колективів і окремих громадян;
  • використання всіх форм власності згідно з економічною доцільністю, а не якимись іншими критеріями, без абсолютизації однієї з них;
  • залишення у власності держави майна, необхідного для виконання нею своїх функцій;
  • здійснення роздержавлення і приватизації з дотриманням антимонопольного законодавства.

Згідно з Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду в Україні, основними формами приватизації є:

  • продаж на аукціоні — спосіб приватизації, коли власником об'єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну;
  • викуп державного майна, зданого в оренду. За даного способу приватизації власником об'єкта стає його орендар;
  • продаж за комерційним конкурсом. Тут власником об'єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну;
  • продаж за некомерційним конкурсом. У даному випадку власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за рівних умов — найвищу ціну;
  • продаж акцій відкритих акціонерних товариств (на аукціонах, за конкурсом, на фондовій біржі).

Власниками державних підприємств тут стають покупці, які на конкурсних засадах запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій;

викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців, що створені працівниками цих об'єктів. Такий спосіб приватизації не передбачає конкуренції покупців;

продаж з відстрочкою платежу. Власником стає покупець, котрий на конкурсних засадах здобув право сплатити за придбаний об'єкт з відстрочкою платежу на три роки за умови попереднього внесення 30% його вартості[3, c. 10-13].

Однак значна частина державної власності приватизації не підлягає. Вона включає: майно органів державної влади, управління, Збройних Сил; золотий і валютний фонди; державні матеріальні резерви; комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків; національні культурні та історичні цінності; об'єкти освіти, науки, культури, що фінансуються з бюджету; майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї; наркотиків та радіоактивних речовин; атомні електростанції.

Державний сектор економіки має місце в усіх країнах. Значне місце в економіці він займає як у нових індустріальних країнах (Південній Кореї, Сінгапурі, Тайвані, Гонконгу), так і в старих (Швеції, Голландії, Данії, Португалії). Традиційно високою є питома вага цього сектору в національній економіці Франції — 33%, Австрії — 37%, Італії — понад 40%.

Отже, сьогодні в Україні відбуваються істотні перетворення у відносинах власності.

Роздержавлення — досить складний процес як у плані шляхів та способів, так і в плані соціально-економічного змісту. Основним результатом роздержавлення має стати зміна економічних функцій та ролі держави в напрямку їхньої націоналізації. Роздержавлення усуває монополію та економічний диктат держави, тому що остання перестає бути єдиним власником. Проте економічна роль держави як одного з власників та як сили, що встановлює законодавчі норми діяльності для всіх власників, залишається значною.

Роздержавлення в економічному плані виступає як процес, спрямований і на обмеження державного впливу на економічні процеси, і на створення недержавного сектора з різноманітними формами власності та відповідними типами господарювання, з чого випливає перетворення самого державного господарства та звуження сфери державного підприємництва. Процес роздержавлення пов'язаний з демонополізацією, приватизацією, денаціоналізацією економіки, а також складовими частинами цих процесів — децентралізацією управління, орендою, корпоратизацією (акціонуванням), комерціалізацією, персоніфікацією власності. Враховуючи стан відносин власності, ступінь незалежності кожної окремої людини від результатів й засобів виробництва, можна стверджувати, що на даному етапі саме приватизація є головним аспектом роздержавлення відносин власності за умови, що вона буде здійснюватись разом з роздержавленням інших сторін суспільних відносин. У Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" приватизація визначається як відчуження державного майна, що перебуває в загальнодержавній власності на користь фізичних і юридичних осіб. Спільним для процесів роздержавлення та приватизації є те, що вони зумовлюють зміну майнових відносин, хоча і різною мірою, та мають на меті орієнтацію підприємств на прибуток, ринок і комерцію. Крім того, в процесі приватизації обов'язково змінюється суб'єкт права власності, здійснюється його конкретизація, а під час роздержавлення таке може і не відбуватися[9, c. 10-11].

Приватизація проводиться як в Україні, так і в країнах з ринковою економікою.

Основні задачі й особливості приватизації в розвинутих країнах наведені у табл. 1

Узагальнення закордонного досвіду приватизації свідчить про те, що трансформація відносин власності об'єктивно обумовлена потребами раціонального господарювання, необхідністю формування механізму регулювання економіки, який базується на ринкових умовах.

В роботі зазначається, що, розробляючи національну концепцію роздержавлення та приватизації, слід дуже уважно поставитись до вже накопиченого в даній області досвіду держав, які раніше за Україну ступили на цей шлях. Ідея приватизації була запозичена з господарського досвіду Західної Європи, саме тому має сенс більш докладно зупинитись на існуючих підходах до даної проблеми з точки зору методології її дослідження й практичного вирішення.

Головна причина, яка виключає примітивне копіювання східноєвропейськими державами досвіду капіталістичних країн, — принципово різні стартові умови приватизації. В економічній історії західних країн не було таких випадків, коли вся власність у найкоротші терміни перетворювалась із суспільної або державної в приватну. Процес розподілу власності та формування класу сучасних власників на Заході налічує декілька століть.

Проте немає такої країни, де б цей процес проходив відповідно до якогось організаційного плану та в стислий історичний строк[16, c. 17-19].

Узагальнення світового досвіду роздержавлення та приватизації свідчить, по-перше, що державні підприємства можуть бути висококонкурентними, ефективними, якщо вони функціонують в умовах конкуренції, живуть за законами ринкової економіки, а не розраховують на бюджетне фінансування та різного роду пільги. По-друге, роздержавлення і приватизація з усіх країнах через певний час змінюються націоналізацією та реприватизацією. Тобто такі процеси відбуваються циклічно. По-третє, приватизація і роздержавлення здійснюються не лише з метою підвищення ефективності виробництва, а як засіб зниження соціальної напруженості в суспільстві.

Отже, приватизацію та роздержавлення слід здійснювати, прогнозуючи та враховуючи як її економічні, так і соціальні наслідки.

У виборі економічних заходів реалізації програми приватизації в Україні слід виходити з реалій поточної економічної ситуації та, майбутніх задач. Досвід західних країн (Великобританія, Франція, США) має обов'язково зіставлятися з проблемами, які безпосередньо стоять перед західноєвропейськими державами (Польща, Румунія, Угорщина), та корегуватися на національні умови.

Аналіз процесів, що відбуваються в економічній та соціальній сферах суспільства, дозволив сформувати низку проблем, які необхідно вирішити для більш ефективного реформування власності в Україні. Це перш за все:

  • удосконалення правової, нормативної та методичної бази приватизації;
  • розробка і реалізація комплексу заходів щодо усунення монополізму в процесі перетворення державної власності;
  • посилення інформаційного забезпечення приватизаційних процесів;
  • активізація участі громадян України в приватизаційних процесах.

На мою думку, головне призначення приватизації в Україні полягає в адаптації відносин власності до потреб нового типу зростання, головна сила якого — підприємницька активність. Хоча у ході приватизації зустрічаються сугубо політичні ситуації, загальна її спрямованість — забезпечення умов для більш ефективного господарювання, демонополізації та формування засад конкуренції[8, c. 119-123].

Висновки

Вихід держави за окреслені максимальні межі робить необхідним роздержавлення економіки. Проблема є особливо актуальною для країн, які переходять від тотального одержавлення економіки до ринку. Світовий досвід засвідчує, що добре зарекомендували себе такі способи роздержавлення, як приватизація власності, лібералізація ринків, оздоровлення державного сектору, створення змішаних підприємств. Однією з найважливіших переваг приватизації є антиінфляційний ефект. Для успішного проведення приватизації необхідне виконання ряду умов. В умовах сучасної ринкової економіки приватизація державної власності не є самоціллю або втіленням ідеологічних симпатій чи антипатій. Здійснюючи приватизацію, держава прагне вмістити свою діяльність в окреслені ринком межі, домагаючись високої ефективності ринкового господарства.

Приватизація — один з ключових напрямків перетворення української економіки на ринкових засадах. ЇЇ успіх або поразка багато у чому визначають хід економічних реформ. Необхідність процесів роздержавлення та приватизації майже ні в кого не викликає сумнівів і обґрунтовується, по-перше, кризовим станом економіки та суспільства в цілому; по-друге, неминучістю переходу до ринку; по-третє, поняттям природженої економічної активності приватного власника; по-четверте, визнанням того, що своя власність — це основа свободи особи. Це процес, якому притаманні глибинні властивості, що пов'язані з кардинальною зміною соціальних структур, зміною соціально-економічного ладу в Україні; він складний та суперечливий.

Говорячи про потенційних учасників приватизації, слід зазначити, що у суспільстві постійно відбуваються зміни соціального настрою, виникають нові контрагенти у системі інтересів, постійно формується те середовище, де відбуватиметься приватизація. Слід мати на увазі, що вірно вибрана позиція учасників приватизації має дуже важливе значення і може справити суттєвий вплив на результат, до якого приведе її здійснення. В наш час можна говорити про те, що головними конкурентами у боротьбі за власність залишаються представники номенклатурної та підприємницької верхівки. Більшість населення ще не зовсім підготовлена до сприймання змін, що відбуваються, та до активної участі в цих перетвореннях. Тому проведення приватизації швидкими темпами може не привести до бажаних результатів, а лише погіршить ситуацію.

Зміна форми власності та організаційно-правових форм управління промисловими підприємствами поки що не має суттєвого позитивного впливу на результати їхньої виробничо-фінансової діяльності. Нові елементи управління на приватизованих підприємствах тільки починають формуватися, але деякий позитивний соціально-економічний ефект від цього можна очікувати лише на тих з них, які функціонують у новому статусі понад три роки. Решта підприємств ще знаходиться у стадії адаптації до ринкових умов. Враховуючи специфіку реформування власності в Україні та перш за все перевагу неконкурентних форм її реалізації, а також відсутність очікуваних позитивних ефектів у розвитку економічної системи, треба більш активно запроваджувати конкурентні методи приватизації з метою пошуку ефективного власника та стратегічного інвестора, необхідна масштабна післяприватизаційна підтримка підприємства за допомогою відповідних ринкових структур із залученням банків, страхових і консалтингових фірм.

Оцінка співвідношення різних способів приватизації за галузями свідчить про перевагу в світі такого способу приватизації, як перетворення підприємств та організацій у відкриті акціонерні товариства. Саме тому ця форма одержала найбільше розповсюдження з розвитком крупного бізнесу, який важко, а іноді і неможливо вести на основі тільки приватних коштів підприємця. Акціонерна форма дозволяє залучити до одного підприємства капітали багатьох осіб, причому й тих, які самі не можуть через будь-які причини займатися підприємницькою діяльністю.

Приватизація, яка проводиться, орієнтована на окремі підприємства та їхні структурні підрозділи, сприяє розпаду раніше поєднаних виробничо-технологічних комплексів на окремі ланки, значна частина яких непридатна до самостійного виживання в умовах економічної кризи.

Список використаної літератури

1. Алімов О. Приватизація: стратегія завершального етапу //Економіст. — 2003. — № 8. — С.28-31

2. Ачкасов А. Є. Основні підходи до приватизації //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 9. — C. 3 — 6.

3. Ачкасов А. Є. Приватизація у перехідній економіці //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 8. — C. 10 — 13.

4. Бойко О. Приватизація та роздержавлення в Україні доби перебудови, або "наша дивна революція"/ Олександр Бойко,; О. Бойко //Сучасність. — 2006. — № 10. — C. 61-69.

5. Бондар О. "Приватизація : сьогодення і погляд у майбутнє"/ //Діловий вісник. — 2001. — № 11. — C. 14-15

6. Бочан І. Фінансово-економічні особливості й механізми приватизації державних підприємств у Японії //Фінанси України. — 2001. — № 9. — C. 49-54

7. Гурнак В.Щодо приватизації та диверсифікації стратегічно важливих підприємств //Економіст. — 2006. — № 12. — C. 38-41.

8. Корецький М. Досвід реальної приватизації в зарубіжних країнах //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 4. — C. 119-128

9. Крищенко К. Роздержавлення власності в умовах України //Фінанси України. — 2003. — № 3. — С.10-21

10. Музика Л. Приватизація комунального майна: проблеми законодавства, теорії та практики //Право України. — 2004. — № 5. — С.55-58.

11. Панченко Н. Г. Приватизація в ринковій економіці //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 5. — C. 18 — 20.

12. Перерва П.Г., Чубукова О.Ю. Досвід приватизації у Великій Британії для України//Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 4. — C. 14- 16.

13. Резнік В. Приватизація в Україні як соціально-економічний процес: об'єктивні показники та суб'єктивні оцінки //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 2. — C. 66-89.

14. Роль приватизації в ринкових перетвореннях в Україні //Українська інвестиційна газета. — 1997. — 8 травня. — C. 18

15. Семенюк В. Десятирічний процес приватизації та його наслідки //Голос України. — 2003. — 12 березня. — C. 29-30

16. Тиліщак В. Приватизація в Україні //Визвольний шлях. — 2004. — Кн. 4. — С.17-21

17. Харченко Т. Приватизація як основа ринкового реформування економіки //Економіка АПК. — 2002. — № 5. — С.54-58

18. Чечетов М.В. Підсумки та завдання приватизації в Україні //Статистика України. — 2004. — № 3. — C. 95-103

19. Чечетов М. Контроль у сфері приватизації //Економіка України. — 2005. — № 5. — C. 18-31

20. Чечетов М. Методологічні засади приватизації в Україні //Економіка України. — 2004. — № 12. — C. 4-18

21. Чечетов М. Приватизація у країнах світу із сталими ринковими відносинами //Економіка України. — 2005. — № 1. — C. 4-19

22. Чечетов М. Приватизація: новий етап відносин власності //Урядовий кур'єр. — 2004. — 30 вересня. — C. 9