Розвиток бібліографії в Україні

Категорія (предмет): Літературa

Arial

-A A A+

Вступ.

Розділ І. Теоретико-методологічні аспекти визначення бібліографії.

1.1. Виникнення та початковий період розвитку бібліографічної діяльності.

1.2. Історичний розвиток терміну "бібліографія" та його значень до початку XX століття.

1.3. Трактування бібліографії у XX столітті. Термінологічна праця в галузі бібліографознавства.

Розділ ІІ. Становлення та розвиток національної бібліографії України.

2.1. Зародження та розвиток наукової бібліографії в Україні.

2.2. Бібліографічна діяльність в першій половині ХХ століття.

2.3. Розвиток видавничої та книготорговельної бібліографії в другій половині ХХ століття.

Розділ ІІІ. Проблеми та перспективи українського бібліографознавства в ХХІ ст.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Бібліографія (чи бібліографічна діяльність) — це система різних видів діяльності (практичної, науково-дослідної, педагогічної, управлінської), яка забезпечує виробництво та функціонування бібліографічної інформації у суспільстві.

Національна бібліографія пройшла великий шлях розвитку: від книготорговельної до повної; насамперед від обліку, книг і деяких інших видів творів друку до обліку аудіовізуальних і неопублікованих матеріалів; від методики, котра визначається традиціями і побажаннями окремих країн, до напрацювання і використання міжнародних стандартів, з прагненням до загальної оптимальної моделі структури установ національної бібліографії; від видань на друкарському верстаті до застосування ЕОМ.

Зародження та розвиток наукової бібліографії і формування її базових понять пов'язані з періодом нового часу: саме у XIXст. з'явилася бібліографічна практика створення покажчиків літератури. У XIX— на початку XXст. побачили світ праці, які визначаються як складові частини національної бібліографії.

Активне формування національної свідомості, розвиток української національної мови найбільш виразно проявилися у розквіті художньої літератури та численних наукових працях з української історії, літератури, етнографії, фольклору. Авторами перших бібліографічних зведених покажчиків з української історії та літератури були О.М. Лазаревський, В.І. Межов, Я.Ф. Головацький, М.О. Максимович та ін. Окремим напрямам української культури присвячені покажчики Б.Д. Гринченка, Д.А. Балики, М.Ф. Комарова. Зародження наукових засад української національної бібліографії пов'язане з іменами М.Ф. Комарова та І.О. Левицького.

Мета: Дослідити історію зародження та розвитку української бібліографії та бібліографознавства.

Основні завдання роботи:

1. Зародження бібліографії, різні погляди трактування терміну „бібліографія”;

2. Становлення національної бібліографії України, діяльність НПБУ; робота українських бібліографів.

3.Характеристика національної бібліографії України на сучасному етапі.

Розділ І. Теоретико-методологічні аспекти визначення бібліографії

1.1. Виникнення та початковий період розвитку бібліографічної діяльності

Коли і як виникає бібліографічна діяльність? Відповідь на не запитання залежить від того, як ми розуміємо поняття "бібліографія". Термін "бібліографія" не завжди використовувався для позначення бібліографічних явиш, бібліографічної діяльності. Але власне бібліографічна діяльність, без сумніву, виникає тоді, коли з'являється суспільна потреба в створенні та використанні бібліографічної інформації (БІ).

Якщо ми визнаємо, що об'єктом БІ є книга, то будемо вважати бібліографічною будь-яку інформацію про книги, незалежно від матеріальної форми книг і форм існування БІ. Тобто бібліографічна інформація з'являється разом з книгою. Але найдавніші пам'ятки БІ, так само, як і книги, збереглися в дуже обмеженій кількості.

Можна припустити, що початковою формою існування БІ були бібліотечні каталоги, які повинні були з'явитися в бібліотеках при нагромадженні книг. Історики вважають, що перші в світі бібліотеки з'явилися у Шумері в IIIтис. до н.е. У них зберігалися книги, зроблені з глиняних плиток. Найдавніша бібліографічна праця, що збереглася до наших часів — датований 2000 р. до н.е. перелік книг, зроблений на глиняних плитках і знайдений під час розкопок у Ніппурі — столиці Шумеру. Вочевидь, це був один з перших бібліотечних каталогів.

Пізніше каталоги складалися в усіх найбільших бібліотеках давнини. Так, відомо, що був складений каталог бібліотеки ассірійського царя Ашшурбаніпала в Ніневії (VIст. до н.е.).У Стародавньому Єгипті була бібліотека в місті Едфу, яка отримала назву "Будинок папіруса". На одній з кам'яних стін цього Будинку було висічено перелік книг (папірусних сувоїв), які зберегалися в бібліотеці.

Найбільш відома бібліографічна праця давнини була складена бібліотекарем Александрійської бібліотеки Каллімахом. Вона має назву "Таблиці тих, хто прославився в усіх науках і мистецтвах, (а також того, що ними написано" і датується IIIст. до н.е. Ця праця в оригіналі не збереглася, але про неї відомо з інших джерел. За змістом "Таблиці…" Каллімаха є з одного боку, систематичним каталогом Александрійської бібліотеки, а з іншого — описом усієї давньогрецької літератури того часу, незалежно від місця її зберігання.

Бібліографічні повідомлення, в яких немає даних про місце зберігання книг — це другий напрям розвитку бібліографічної інформації. Однією з перших бібліографічних праць такого роду вважають „Дидаскалії Аристотеля” (335—323 рр. до н. е.). Це перелік драматичних творів, які були представлені на змаганнях.

Каллімах у своїх "Таблицях… "продовжував як перший, такі другий напрями розвитку бібліографії. Крім цієї, найбільш відомої бібліографічної прані, він склав ще "Покажчик авторів драматичних творів", подібний до праці Аристотеля, а також" Глоссарій і покажчик творів Демокріта".

Пізніше списки праць видатних вчених, філософів, поетів та інших діячів почали включати в їхні життєписи. Наприклад, такі списки були в праці Діогена Лаертського „Про життя, вчення та вислови славетних філософів” {IIIст. до н. е.). У Стародавньому Римі створювали збірники життєписів, які мали назву "Devirisillustribus" ("про славетних мужів"). Автори збірників — Плутарх, Свєтоній, Марк Теренцій Варрон, Корнелій Непот та інші — разом з розповідями про діяльність подавали відомості про твори героїв них життєписів.

Окремі автори почали давати переліки власних творів. Наприклад, так зробили відомий публіцист Цицерон і лікар Гален. А Пліній Старший у своїй праці "Природна історія" подав список письменників, твори яких він використовував.

Отже, стародавня та антична культура вже мали паростки різних напрямів бібліографічної діяльності.

У середні віки книжкова культура значно зменшилася. Лише наприкінці Середньовіччя кількість книг збільшилася і виникла потреба в їхньому обліку. Центрам й книжкової культури стали церкви та монастирі. Серед перших бібліографічних пам'яток Середньовіччя є так звані списки або індекси "істинних" і ''ложних" книг, тобто переліки книг, які визнавалися церквою "істинними", канонічними або заборонялися, вважалися "ложними". Такі списки були поширені у Візантії, Болгарії. Звідти вони потрапили до Київської Русі.

Культура Київської Русі була на досить високому рівні. За часів князювання Володимира Святославича (близько 978—1015 рр.) були організовані школи. Після прийняття християнства розширилися зв'язки Київської Русі з Візантією, слов'янськими і західноєвропейськими державами.

Великою любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий (княжив у 1019— 1054 рр.). Він заснував першу на Русі бібліотеку (1037р.). На жаль, про її каталог нічого не відомо, як і про каталоги інших бібліотек Київської Русі.

Для сина Ярослава Мудрого Святослава була виготовлена одна з перших руських книг, що збереглася до наших часів: "Ізборник Святослава" 1073 р. В "Ізборнику" вміщений список "істинних" і "ложних" книг під назвою " Богословьца от словес". Але ця праця не була оригінальною. Це — лише копія болгарського перекладу з грецького оригіналу.

Одним з різновидів бібліографічних списків у стародавній Русі були списки пожертвуваних книг. З XIIIст. зберігся список книг, подарованих волинським князем Володимиром Васильковичем церквам міст Любомль, Брест, Чернігів та ін. Список вміщений у так званому Волинському літопису 1288р.

У XIV—XVстоліттях в Україні продовжують складати списки "істинних" і "ложних" книг, у яких вказують уже не тільки грецькі, а й місцеві книги. Наприкінці XV— в XVIст. було складено також кілька інвентарних описів монастирських бібліотек: Слуцького Троїцького монастиря (1494р.), Києво-Печерського, Супрасльського Благовіщенського (1557 р.) і Львівського Онуфрієвського (1579 р.).

Найбільша потреба в бібліографічній інформації виникла з початком книгодрукування, тому що кількість книг різко збільшилася. У Західній Європі книгодрукування було винайдене в середині XVст. Іоанном Гутенбергом. Друкування слов'янських книг кирилівським шрифтом уперше почав у Кракові Швайпольт Фіоль у 1491 році. З 1517 року почав видавати слов'янські книжки у Празі білоруський першодрукар Франциск Скорина. У 1564 році вийшла перша друкована книга Івана Федорова у Москві. 1574 року Іван Федоров випускає першу точно датовану друковану книгу в Україні — львівський "Апостол" (хоча існують інші думки щодо початку книгодрукування на українських землях, але тих перших книжок поки що не знайдено). В одному з ранніх українських видань Івана Федорова — в "Книзі Нового Завєта" (Остріг, 1580) в окремому додатку був надрукований покажчик змісту книг Нового Завіту, складений Тимофієм Михайловичем під назвою "Книжка собрание верей нужнейших…". Це була перша друкована бібліографічна праця в Україні.

Виникнення та подальший розвиток книгодрукування здійснили справжній перевороту системі документальних комунікацій, в організації виробництва та розповсюдження знань. Найбільш зацікавленими у поширені друкованих книг стали друкарі — видавці та книготорговці. Вони починають використовувати бібліографічну інформацію для поширення відомостей про видану продукцію з метою її продажу. Виникає видавничо-книготорговельна бібліографія. Спочатку створювалися окремі рекламні плакати, потім — видавничі та книготорговельні каталоги, що використовувалися на книжкових ярмарках у Франкфурті – на — Майні, Лейпцизі. У 1564р. на Франкфуртському ярмарку з'явився перший зведений каталог книг, поданих до продажу.

У ХУІ ст. усвідомлюється також потреба у бібліографічному підсумовуванні розвитку книжкової справи. Найбільш відома праця цього напряму — швейцарського вченого Конрада Геснера "Універсальна бібліотека" (C. Gesner. Bibliothekauniversalis… 1545—1555). К. Геснер поставив завдання облікувати всі рукописні та друковані книги, що були написані мовами, прийнятими для спілкування вчених: латинською, грецькою та давньоєврейською. За підрахунками дослідників, йому вдалося облікувати близько 20 % світової книжкової продукції (на 90 % це була рукописна книга). На перший погляд праця К. Геснера здається невеликою, але пізніше жодному бібліографу не вдалося досягти такого відсотку охоплення світової книжкової продукції.

У XVI— XVIІ ст. починають складати бібліографічні покажчики, що відбивають літературу, яка з'явилася на території певної держави або національною мовою. Це був початок бібліографії, названої пізніше національною. Спроб у галузі національної бібліографії було чимало, але вони не завжди закінчувалися публікацією бібліографічного посібника. Деякі з таких посібників залишилися в архівних фондах, і дізналися про них пізніше завдяки історичним дослідженням. Першими були видані покажчики: в Англії —Джона Бейла (BaleJohn) "Перелік славетних письменників Великої Британії …" (1548 р.); у Франції — Ф.Г. Де Ла Круа Дю Мена (DeLaCroixDuMaine) і Антуана Дю Верд'є (DuVerdier), обидві під назвою "Бібліотека" (1584—1585 рр.), про книги французькою мовою.

У XVІІ ст. з'являються зведені покажчики російської, української, білоруської літератури. Видатною пам'яткою слов'яно-російської бібліографії є покажчик "Оглавление книг, кто их сложил", складений у Москві приблизно у 1665—1666 рр. У ньому описано майже 1880 творів, написаних або надрукованих у перекладі з грецької та латинської мов росіянами, українцями, білорусами та деякими іншими слов'янськими письменниками.

Отже, у XVIІ ст. бібліографічна діяльність майже в усьому світі була доволі розвинутою і добре відомою.

1.2. Історичний розвиток терміну "бібліографія" та його значень до початку XXстоліття

Що таке "бібліографія"? Відповідь на це запитання міститься у багатьох наукових працях та навчальних посібниках. Але ця відповідь неоднозначна. Всі згодні тільки в одному: що термін "бібліографія" полісемічний, тобто має багато значень.

Цей термін походить від давньогрецької мови: biblion— книга і graphein— писати. Спочатку, у У ст. до н.е., "бібліографом" звали переписувача книг.

Значно пізніше, у XVІІ ст., у Франції виникло інше значення терміна "бібліографія": "бібліографією" було названо покажчик книг „Бібліографія політична", який вийшов 1633р. Його автор — Габриель Ноде (G. Naude) був секретарем та бібліотекарем відомого релігійно-політичного діяча Мазаріні, який став пізніше кардиналом. Раніше бібліографічні покажчики називали: "реєстр", "репертуар", "бібліотека".

Перше тлумачення терміна "бібліографія" з'явилося 1704 року у французькому словнику "DictionnairedeTrevoux". Воно було таким: "Знання та розшифрування стародавніх манускриптів шляхом вивчення їх дерев'яних оправлень, паперу чи пергаменту".

Близьким до цього було наступне визначення бібліографії, яке дала французька Академія наук у 4-тому виданні свого "Словника'' (1762 р.): "Бібліографія — наука бібліографа", а " Бібліограф — найменування того, хто — займається розшифруванням стародавніх манускриптів і хто вельми досвідчений у знанні всіх книг, як друкованих, так і рукописних. [54, с. 76] Автор цього визначення — Жан Франсуа Не Де Ля Рошель (G. F. NedeLaRochelle). Він був паризьким бібліотекарем та істориком книгодрукування.

У 1782 р. Не де Ля Рошель опублікував "Розправу про науку бібліографії та обов'язки бібліографа", що була надрукована як додаток до "Бібліографії інструктивної" Гильома-Франсуа Де Бюра (G.-F. DeBure). У цій праці Не де Ля Рошеля говорилося, що бібліографічна наука є "'наука книги", чи "наука про книгу". Вона поділяється на дві частини: у першій йдеться про друкарське мистецтво; у другій — власне про книгу, її історію, каталогізацію, класифікацію, її внутрішні вартості та її авторів.

Аналогічна праця австрійського бібліографа Михаеля Деніса "Нарис бібліографії" вийшла 1774р., а в 1777—1778 рр. була перевидана під назвою " Вступ до книгознавства".

Таким чином, у XVIІ ст. слово "бібліографія" набуває кількох значень:

Результат праці бібліографа, тобто список (або покажчик,перелік, репертуар) книг.

Практична діяльність наукового характеру, якою займається бібліограф. Ця діяльність полягає у вивченні книг (рукописних та друкованих) з метою їх описування, а також у складанні таких описів.

Знання про книгу, тобто наука, об'єктом якої є книга. Цянаука об'єднувала історію книги (а також книгодрукування),питання її опису, каталогізації та класифікації.

Останнє значення відбилося у перших окремих теоретичних працях, присвячених бібліографії та виданих у XVIII— на початку ХІХ ст.: Бульо (S. Boulard) "Елементарний трактат з бібліографії" (1804—1805 рр.), Ш.Ф. Ашар (C. F. Achard) "Елементарний курс бібліографії або наука бібліотекаря" (1806р.).

У 1804р. бібліотекар та бібліофіл Габрієль Пеньо (G. Peignot) у "Тлумачному словни ку з бібліології "запропонував науку про книгу називати бібліологією, а назву "бібліографія" залишити за тією її галуззю, яка займається покажчиками книг.

На початок XIXст. припадає перша спроба створити лекційний курс з бібліографії в Україні. 1809 року викладання бібліографії почалося у Волинському ліцеї у м. Кременці, що належало до Волинської губернії. Викладач Павло Осипович Ярковський (1781 — 1845 рр.) був одночасно бібліотекарем ліцея. Відомості, що збереглися, свідчать про те, що в його курсі бібліографія спочатку (1809 р.) трактувалася як книгознавство в цілому, а пізніше (1814—1825 рр.) — як частина бібліології. У курсі бібліографії П.О.Ярковський знайомив учнів з організацією книжкового фонду бібліотеки, з роботою бібліотекаря, спрямованою на створення каталогів, розміщення та інвентарний облік книг, з обов'язками бібліотечних службовців і тощо. [8, с.43] У нашому сучасному розумінні така проблематика відноситься до бібліотекознавства, але саме таке уявлення про бібліографію існувало на початку XIXст. у багатьох західно — європейських бібліографів. Це свідчить про те, що П.О. Ярковський був добре знайомий з працями М.Деніса, Г. Пеньо та інших попередників і сучасників.

Протягом XIXстоліття продовжувалася диференціація наук. У 1897р. французький вчений Шарль Морте визначив бібліографію як "вчення про складання покажчиків, у яких книги характеризуються за допомогою опису, класифікації та інших постійних способів, або дається ідентифікація книг та повідомлення щодо характеристики книг з боку їх видавничої форми чи предмету". [8, 51]

Аналогічно розвивалися теоретичні погляди відомого російського бібліографа Миколи Михайловича Лісовського (кінець XIX— початок ХХ ст.). Спочатку він ототожнював бібліографію і книгознавство, але врешті-решт визнав, що бібліографія — це частина книгознавства, яка займається книгоописуванням.

Отже, на довгому шляху розвитку бібліографії до початку XXст. з'явилося кілька значень терміна "бібліографія". [54, с.87] Всі вони вкладаються у так звану "книгознавчу концепцію" бібліографії, в якій об'єктом бібліографії визнавалася книга.

1.3. Трактування бібліографії у XXстолітті. Термінологічна праця в галузі бібліографознавства

Всі дослідження XXст. у галузі бібліографознавства не тільки хронологічно, але й логічно продовжували ті напрями, що сформувалися у XIXст.

Був такий напрям, який визначав бібліографію як науку про книгу. Яку саме науку — відповіді були різні.

Найширше значення зафіксовано у такому визначенні: "Як наука бібліографія є організована сукупність знань, що торкаються книг в усіх аспектах, як суто фізичних об'єктів або як вмістилищ ідей". [14, с.28] Це — визначення Вернера Клеппа в Американській енциклопедії (1963 р.).

Дещо вужче за обсягом поняття визначення французької Академії наук, подане в її словнику 1932р.: бібліографія — це "знання книг, які опубліковані у будь-якій формі, з боку їх видавничої форми, їх вартостей, рідкості". [14, с.32]

Ще вужче сучасне уявлення про бібліографію, яке зафіксувала в своєму навчальному посібнику видатний бібліографознавець Франції Луїз Ноель-Мальклес: бібліографія — "частина бібліології, або науки про книгу, яка ставить за мету досліджувати, вказувати, описувати та класифікувати друковані документи, щоб створювати покажчики (реперторії), що полегшують розумову працю" (1976р.). [14, с.35]

В останньому випадку науковою визнається практична діяльність бібліографа, яка присвячена складанню покажчиків книг. Таке розуміння було дуже поширеним у XXст. Його дотримувалися: німецький вчений Георг Шнайдер, російські Михайло Миколайович Куфаєв, Олександр Михайлович Ловягін та інші. У такому розумінні бібліографія — наука, але не самостійна, а допоміжна. Для чого допоміжна? Відповіді були різні.

Одні вважали, що бібліографія — допоміжна наука для бібліології, тобто книгознавства (О. М. Ловягін). Інші — що бібліографія допомагає всім наукам, на які має спиратися вчений у будь-якій галузі знання (М.М. Куфаєв).

Українські бібліографи у 20-ті рр. XXст. активно вивчали досвід різних зарубіжних учених. У журналі" Бібліологічні вісті" були надруковані статті відомого чеського теоретика бібліографії Ладіслава Яна Живного, польського дослідника Стефана Уртель — Верчинського, російського книгознавця М.М. Куфаєва. З цікавими оригінальними статтями теоретичного характеру виступив Юрій Олексійович Меженко. За його словами, українські бібліографи вживали термін "бібліографія" в розумінні "складання списків книжок"; а завдання бібліографії — "максимально полегшити процеси розшукування й підбору книжки її споживачеві". [14, с.37]

Ю.О. Меженко спробував відрізнити завдання "теоретичної бібліографії", тобто теоретичного пізнання, від завдань "практичної" української бібліографії. Він зауважив, що не хотів втручатися в дискусію, чи є бібліографія наукою, але все ж таки написав, що бібліографія належить до групи описових наукових дисциплін, таких, як зоологія і ботаніка.

У другій половині ХХ ст. термін "бібліографія" набуває декілька значень. Наприклад, у "Словнику книгознавчих термінів" Євгена Івановича Шамуріна наведено вісім значень терміна "бібліографія", з яких тільки два показані як застарілі. [5, с.89]

З метою досягнути єдності у вживанні того чи іншого терміна у 60 — ті роки було прийнято рішення запровадити стандартизацію бібліографічної термінології.

Перший державний стандарт з бібліографічної термінології — ГОСТ 16448—70 "Библиография. Термины и определения" — з'явився у 1970 році. Він відіграв велику роль у закріпленні певного значення за окремим й термінами, незважаючи на деякий опір з боку громадськості та труднощі у перенавчанні спеціалістів. Особливо великого значення набуло введення до наукового обігу окремого терміна—"бібліографознавство"— для позначення

науки, що вивчає практичну бібліографічну діяльність. Термін "бібліографія" було закріплено за практичною діяльністю, спрямованою на створення бібліографічних посібників. Результати цієї діяльності пропонувалося називати термінами "'бібліографічний посібник" або "бібліографічна продукція" і уникати вживання терміна "бібліографія" у значенні "бібліографічний посібник'" чи "сукупність бібліографічних посібників". Отже, практичну діяльність бібліографа, її результати та її наукове пізнання пропонувалося називати різними термінами, що спонукало вчених замислюватися над тим, про що саме йдеться в тому чи іншому випадку, коли раніше вживався один термін — "бібліографія".

Через кілька років перший державний стандарт на бібліографічну термінологію був переглянутий (як це передбачалося умовами його дії) і затверджений у другій редакції: ГОСТ 7.0—77. Библиография. Термины й определения". Удругій редакції термінологічного бібліографічного стандарта вперше запроваджувався термін "бібліографічна інформація" (хоча раніше він використовувався деякими бібліографознавцями, зокрема в Україні). Термін "бібліографія" визначався тут як "галузь науково-практичної діяльності, спрямованої на підготовку та доведення до споживачів бібліографічної інформації з метою впливу на використання творів друку у суспільстві". [18, с.70] Особливо підкреслювалося, що до обсягу поняття "бібліографія" не входить бібліографознавство — наукова дисципліна, що вивчає та розробляє питання теорії, історії, методики та організації бібліографії.

Але у терміносистемі другої редакції стандарту на бібліографічну термінологію були певні суперечності чи неясності. Особливо помітним було таке: існування двох термінів для позначення практичної діяльності, спрямованої на підготовку та доведення бібліографічної інформації до споживачів. Таке значення мав термін "бібліографія", як це видно з наданого вище визначення, і таке ж саме значення мав термін "бібліографічна робота" ("сукупність процесів бібліографування та бібліографічного обслуговування"). [18, с. 83] Тому пізніше, коли підійшов строк перегляду даного стандарту, було запропоновано замість термінів "бібліографія" та "бібліографічна робота" у значенні "практична діяльність з бібліографування та бібліографічного обслуговування" використовувати термін "бібліографічна діяльність". Новий стандарт одержав назву: ГОСТ 7.0—84. Библиографическая деятельность. Основне термины й определения". Термін "бібліографія" у цьому стандарті вже не згадувався, тому що укладачі стандарта дійшли висновку, що він занадто дискусійний, що не дає можливості офіційним шляхом, через стандартизування термінології, усунути його полісемію.

Головним став термін ''бібліографічна діяльність", який визначався так: "Галузь інформаційної діяльності, спрямована на задоволення потреб у бібліографічній інформації". [18, с.85] Але що таке "інформаційна діяльність"? У даному стандарті відповіді не було, її можна було знайти в підручнику О. П.Коршунова, де інформаційна діяльність визначається як "діяльність, спрямована на всебічне забезпечення (виявлення, задоволення та формування) інформаційних потреб, яка включає створення, обробку, зберігання, пошук і розповсюдження документально-фіксованої інформації і здійснюється у будь-яких цілях (науково — допоміжних, професійно-виробничих, освітніх, виховних та ін.), усіма суспільними інститутами в системі документальних комунікацій. [18, с. 98]

Після введення удію державного стандарту 7.0—84 термін "бібліографія" залишився нестандартизованим, тобто дозволялося будь-яке його застосування. Щоправда, терміни "бібліографічний посібник" і "бібліографічна продукція" вже набули постійного, затвердженого у спеціальній літературі характеру, і для бібліографів використання замість них терміна "бібліографія" стало неприпустимим. Щодо значення "практична діяльність з підготовки та доведення до споживачів бібліографічної інформації", то тепер йому відповідав термін "бібліографічна діяльність".

У 1994р. в Україні був затверджений та опублікований державний стандарт України — "ДСТУ 2392—94. Інформація та документація. Базові поняття". У ньому серед інших є і термін "бібліографія" з такою дефініцією: "Засоби ідентифікації, описування та упорядкування документів". Без додаткових пояснень важко зрозуміти, що це означає. Можливо, мається на увазі, що бібліографія — це така галузь діяльності, яка відзначається своїми особливими методами (засобами) пізнання документів, тобто увагу привернуто до методів і об'єкта, а не до результату діяльності (бібліографічної інформації). Визначення бібліографії як певної "методичної" галузі діяльності застосовувалося деякими вченими, і з ним можна було б погодитись, коли б це було чітко сказано.

У 1999р. прийнятий міждержавний стандарт "ГОСТ 7.0—99. Информационно — библиотечная деятельность, библиография. Термины й опредедения", [18, с.116] який замінив попередній ГОСТ 7.0—84. Визначення бібліографії тут таке: "Інформаційна інфраструктура, що забезпечує підготовку, розповсюдження та використання бібліографічної інформації". [18, с.117] При цьому "інформаційна інфраструктура" трактується так: "Сукупність інформаційних центрів, банків даних та знань, систем зв'язку, що забезпечує доступ споживачів до інформаційних ресурсів". [18, с.119] "Інформаційний центр" визначений як "організація, що виконує функції щодо збору, аналітико-синтетичної переробки та розповсюдження інформації", [18, с.119] а "інформаційні ресурси" — як "сукупність даних, організованих для ефективного одержання достовірної інформації".[18, с.120] Бібліографічна інформація тут, як йшлося, визначається як "інформація про документи, потрібна для їхньої ідентифікації та використання". Є тут і термін "бібліографічна діяльність": "галузь діяльності, спрямована на задоволення потреб у бібліографічній інформації". [18, с.121] Співвідношення між поняттями "бібліографія" та "бібліографічна діяльність" залишилося нез'ясованим.

Відомий бібліографознавець Ісаак Григорович Моргенштерн пояснює, що поняття "інфраструктура" позначає допоміжну щодо будь-якої галузі соціальної діяльності підсистему, що забезпечує функціонування даної галузі діяльності. Інформаційна інфраструктура — це соціальна система, яка організує підготовку та функціонування соціальної інформації, а бібліографія — її підсистема, що забезпечує підготовку та функціонування бібліографічної інформації. "Бібліографічну діяльність" він трактує як практичну частину бібліографії, крім якої до структури бібліографії входять бібліографознавство та інфраструктура бібліографії (допоміжні галузі діяльності, що забезпечують її функціонування: бібліографічна освіта, матеріально-технічна база бібліографіч-ної діяльності, бібліографознавча література та інформаційно-бібліографічне забезпечення бібліографії). [17, с.12]

Ось так завершилося стандартизування бібліографічної термінології у XXстолітті. Загалом воно було корисним для бібліографічної науки, сприяло утвердженню певної терміносистеми понять бібліографознавства. Проте, як свідчить досвід, ніякий стандарт не може раз і назавжди вирішити ті чи інші питання термінології, особливо такі, що потребують подальшого обговорення.

Пошук визначення поняття "бібліографія" триває, пропонуються різні підходи та формулювання. Але, здається, що повернення до тієї (чи подібної) полісемії терміна "бібліографія", яка існувала до початку стандартизації, вже неможливе.

Розділ ІІ. Становлення та розвиток національної бібліографії України

2.1. Зародження та розвиток наукової бібліографії в Україні

Національна бібліографія (далі — НБ) пройшла великий шлях розвитку: від книготорговельної до повної; насамперед від обліку, книг і деяких інших видів творів друку до обліку аудіовізуальних і неопублікованих матеріалів; від методики, котра визначається традиціями і побажаннями окремих країн, до напрацювання і використання міжнародних стандартів, з прагненням до загальної оптимальної моделі структури установ НБ; від видань на друкарському верстаті до застосування ЕОМ. [3, с. 80]

Бібліографія України зароджується у період середньовіччя. З формуванням української нації зароджуються форми національної бібліографи за ознаками території, мови, змісту та національного походження автора. Списки «істинних» і «ложних» книг, описи монастирських, братських та приватних "бібліотек, бібліографічні матеріали на сторінках полемічних творів, реєстри книг, що призначалися на продаж, відображали твори за даними ознаками.

До свого покажчика він включив переважно літературу українською мовою, що була надрукована будь-де, а також твори, написані українцями російською мовою або українські за тематикою.

Бібліографічні покажчики І.О. Левицького «Галицько-руська бібліографія XIXстоліття» та «Українська бібліографія Австро-Угорщини» були видані Бібліографічною комісією Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). До української книги (галицько-руської) Левицький відносив видання українською мовою (кириличною та латинською графікою без огляду на національність автора), а також твори, написані українцями, що вийшли на території України без огляду на мову (тобто польською, німецькою та іншими мовами). На відміну від О. Огоновського, [34, с. 82] який не включав до своїх покажчиків російськомовні видання М. Максимовича, Комаров та Левицький враховували історичну специфіку України, що була поділена між різними державами, і на території якої можна було друкуватися не лише українською, а й іншими мовами. Такий підхід Комарова та Левицького цілком логічно пов'язаний із поширеним культурологічним підходом до поняття національної книги та її тісним зв'язком із розвитком України у складі тих держав, де вона існувала. Заборона друкування українською мовою або обмеження у її використанні, закриття українських шкіл, блокування розвитку національного мистецтва, відсутність української академічної та вищої школи — все це супроводжувало українську культуру та освіту в XVIII—XIXст. Українська інтелігенція була змушена писати російською, польською, німецькою та іншими мовами.

Традиції дослідження і розвитку української культури, науки, просвіти продовжувалися науковими та просвітницькими товариствами, зокрема НТШ у Львові, чия бібліографічна діяльність базувалася на ентузіазмі та патріотизмі української інтелігенції Наддністрянської України.

Чи не вперше питання української бібліографії як проблему порушує український учений і бібліограф Зенон Кузеля (1908), а проблему поточної української бібліографії — бібліографічна комісія НТШ. До Першої світової війни НТШ стала безумовним і авторитетним лідером у розробці українознавчої тематики. [34, с. 83]

Протягом 70—90 pp. XIXст. формувалися складові частини національної української бібліографії. Завдяки зусиллям М.Ф. Комарова та І.О. Левицького було започатковано складання бібліографічного репертуару нової української книги. Одночасно робиться спроба налагодити поточний облік і оцінку української та українознавчої літератури — книг, періодики, журнально-газетних статей, творів музичного та образотворчого мистецтва тощо. На початку XXст. у працях Я. Головацького, А. Петрушевича, І. Свенцицького було закладено основи української бібліографії стародрукованої книги, робляться спроби визначити поняття «українська книга» для доби середньовіччя.

2.2. Бібліографічна діяльність в першій половині ХХ століття

Наступний етап у розвитку української бібліографії пов'язаний з періодом української революції 1917—1921 pp.[34, с.85] У цей час закладалися державні основи національної бібліографії. За Центральної Ради у Бібліотечно-архівному відділі, створеному під керівництвом О.М. Грушевського при Генеральному секретаріаті народної освіти, розглядалися проблеми державної реєстрації друку та ретроспективної бібліографії. Спочатку ці питання були поставлені у контексті створення Національної бібліотеки, яка розглядалася О.М. Грушевським як книгосховище українознавчої літератури та найбільше зібрання друкованої продукції, виданої в Україні всіма мовами.

Концепція національного фонду української книги як основи українознавчих досліджень розвивалася на базі двох напрямів його формування:

1) ретроспективного — створення національного бібліотечного фонду рукописної та друкованої спадщини українського народу;

2) поточного — комплектування фонду поточною літературою національно-державного друку. Вперше про це було сказано у Законі про утворення фонду Національної бібліотеки Української держави (1918 р.)

24 січня 1919 року Директорія затвердила ухвалений Радою Народних Міністрів «Закон про утворення Головної Книжної Палати». [] Завідуючим справами з утворення Головної Книжної Палати було призначено Ю. Меженка.

26 січня 1919 року Директорія затвердила ухвалений Радою Народних Міністрів «Закон про обов'язкову надсилку друкарнями, літографіями та іншими подібними закладами до Повітових Комісарів примірників всіх видань». [34, с.86].

Організація і функціонування Палати засвідчило існування бібліографії як окремої самодостатньої наукової дисципліни зі своїми спеціальними завданнями та специфічними методами. Україна вперше одержала власну державну бібліографію, предметом вивчення якої стала саме українська книга, незалежно від місця її видання, та вся друкована продукція на території України. Саме функціонування Палати надало реального змісту Закону про обов'язковий примірник, завдяки чому було започатковано формування фонду україніки. Тоді ж започатковано було створення зведеного каталогу найбільших бібліотек України та відпрацьовані елементи методики його складання. Книжна палата вперше поставила завдання державної ваги — складання Українського бібліографічного репертуару (далі — УБР).

У складі Книжкової палати створювався Бібліографічний інститут. Роботу Бібліографічного інституту планувалося проводити у трьох напрямах — поточна бібліографія (реєстрація друкованої продукції України за період існування Української держави з березня 1917 року), ретроспективна бібліографія (бібліографія української книги від початку книгодрукування) і формування фонду україніки (література будь-якою мовою з-поза меж України, присвячена Україні).

Створення Української Академії наук з бібліографічною комісією і Національною бібліотекою, Книжкової палати, Українського наукового інституту книгознавства, державних видавництв та інших національних інституцій у період української революції та перші роки більшовицької влади мали вирішальний вплив на розвиток української бібліографії 20-х років XXстоліття.

Бібліографічні підвалини Всенародної бібліотеки України формувалися одночасно з роботою із організації фонду, каталогізації та розвитку окремих галузей україніки як бібліографічного репертуару:

перший напрям— рукописна україніка — починає розробляти Г.П. Житецький, завідуючий відділом рукописів;

другий— стародрукована україніка — завідуючий відділом стародруків С.І. Маслов;

третій — нова та новітня книжка — завідуючий відділом україніки (спочатку 1.1. Кревецький, потім П.Я. Стебницький, а згодом — М.І. Ясинський), а також завідуючий відділом періодики М.І. Сагарда.

Із початком створення музичного відділу в 1928 p. O.T. Дзбановський, за ініціативою якого був створений цей відділ, звертається до питання розробки музичного репертуару української книги.

Рукописна україніка так і залишилася на той час теоретично нерозробленою, лише на практичному рівні рукописна спадщина розглядалася як «духовний архів українського народу», а після смерті Г.П. Житецького це питання було практично закритим у зв'язку з початком репресивних дій більшовицької влади.

С.М. Іваницький-Василенко вперше розділив культурологічний та бібліографічний підходи при оцінці української книги й на культурологічному рівні, висвітлив зв'язок української книги з національною духовною культурою українського народу та виокремив функції фонду україніки, бібліографії українознавчої літератури та державного бібліографічного репертуару української книги.

Порушуючи питання про майбутні форми організації бібліотечного фонду України як окремої держави, він спеціально наголошує, що принцип мови для виокремлення бібліотечного фонду не може залучатися, а доцільніше його виокремлювати в бібліографії, оскільки він реально може бути корисним лише для ретроспективного фонду або для поточної бібліографії. З часом, коли українська мова стане державною і основною мовою спілкування, доцільність виокремлення фонду за принципом мови відпаде органічно. Головне — зростання обсягів української літератури українською мовою як національно-державного фонду. Виокремлення літератури українською мовою з поточного репертуару в окремий фонд буде недоцільним. У майбутньому, на думку С. М. Іваницького-Василенка, найдоцільнішим е анотування й збирання всього, що видається на території України для створення повної української бібліографії.

В основу концепції національної бібліографії, що розробляє Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського ПАН України (НБУВ), покладено положення Резолюції першої конференції наукових бібліотек УРСР 1925 p., науково-методичні розробки Комісії бібліотекознавства та бібліографії Всенародної бібліотеки України окремих бібліографів; М.І. Сагарди, Ф.П. Максименка, Ю.О. Меженка, С.І. Маслова, М.І. Ясинського. Сучасна концепція НБУВ НАН України також передбачає широкий національно-культурологічний підхід до створення національної бібліографії. Але в сучасних умовах потребують розв'язання деякі принципові питання, котрі відіграють вирішальну роль у створенні національної бібліографії.

Поняття українська книга є ключовим у контексті розгляду окресленої проблеми. Питання про визначення змісту цього поняття досить широко обговорювалося як під час дискусії про УБР, так і після неї. Воно активно вживається і тепер, часом досить довільно, різними дослідниками й спеціалістами — бібліографами згідно з їх власним розумінням. Перші книгознавці, котрі ґрунтовно вивчали українську книгу, встановлюючи межі національної приналежності книги, брали за основу мовну ознаку. Цю ж ознаку визнає провідною і більшість сучасних дослідників.

Мова дійсно є найважливішим критерієм. Вона репрезентує національне не за своєю формальною сутністю, а насамперед багатовіковим духовним досвідом народу, бо є найважливішим чинником його життя. Проте мовний критерій не можна абсолютизувати.

Виходячи з потреб національної бібліографи, зрозумілим є акцент на необхідності творчого пошуку логічних, конструктивних пропозицій, спрямованих на найоб'єктивніше, реалістичне визначення поняття національна книга з огляду на всі особливості історичного розвитку українського народу. Інакше неможливо уявити в усій повноті дійсного змісту української культури. [6, с.18] Отже, в контексті масштабного національно-культурологічного підходу до створення моделі НБ поняття українська книга має всеохоплююче значення і вбирає в себе рукописні твори (з Xдо XXст.) та твори друку (з XVIдо XXст. включно), припускаючи, зокрема, кілька рівнів: щодо рукописних творів, відповідно до визначення проекту «Рукописна україніка», щодо друкованих творів: видані українською мовою незалежно від місця видання; всіма мовами, видані на території сучасної України; про Україну та її народ, видані в усьому світі всіма мовами; авторами яких є українці, українські установи, заклади, організації та об'єднання, видані в усьому світі всіма мовами, незалежно від їх змісту. [6, с.19]

Виходячи з реалій створення національної бібліографії, як джерела, що найповніше відображає інформаційні ресурси, поняття книга розглядається як засіб фіксування та передачі соціальної інформації у широкому розумінні бібліографічного документа будь-якої форми, включаючи всі види друку, найрізноманітніші види документів, а не лише поліграфічні видання (електронні видання, кіно- , фотодокументи тощо.)

Сьогодні провідні бібліотеки створюють каталоги книг українською мовою на базі власних фондів. Так, у 1996 р. Національна бібліотека ім. В.І. Вернадського видала перший випуск покажчика «Україномовна книга, 1798 — 1916» [20, с.3] . Покажчик містить книги українською мовою, а також книги писані «язичієм», без врахування територіальних обмежень.

Методика Ю.О. Меженка базується на використанні бібліографічних джерел, каталоги бібліотек він розглядав як допоміжне, а не основне джерело. Хоча, потрібно зауважити, що ідея створення зведеного каталогу наукових бібліотек належить Меженкові. На сучасному етапі вона реалізується на практиці. Програма універсальної доступності публікацій (UAP) передбачає відповідальність кожної країни не лише за повноту комплектування вітчизняними документами, а й за забезпечення доступу до них, основою якого нині повинен стати електронний каталог. Інститут бібліотекознавства НБУВ НАН України у створенні УБР виділяє дві стадії: підготовка зведеного каталогу української книги, що знаходиться у фондах бібліотек держави, та його поповнення за фондами національних бібліотек, українознавчих центрів світу, а також бібліографічними джерелами.

Однією з тенденцій створення національної бібліографії на сучасному етапі є тісний взаємозв'язок бібліографознавства з іншими науковими дисциплінами. Так, розробка концепції документальної україніки одночасно здійснюється як в бібліографії, так і в археографії, і в кодикографії. В науково-методичному плані бібліографічний досвід опису документа та його уніфікації і стандартизації, незважаючи на суттєві відмінності камеральної археографії та бібліографії як окремих галузей, що складають подокументний опис джерел і відрізняються об'єктом дослідження, відіграв важливу роль у формуванні деяких споріднених понять і сфер дії в камеральній археографії. Створення національного реєстру документальних джерел україніки — це завдання бібліографічної, кодикографічної та камерально-археографічної діяльності. Такий підхід дозволяє проводити широкі дослідження в галузі бібліографознавства, фондознавства, документознавства, археографії, кодикології, книгознавства, джерелознавства та інших споріднених наук і внести сукупний внесок в єдину справу створення духовної спадщини та національної пам`яті українського народу. [7, с.34]

Сьогодні в Україні відбувається розвиток національної бібліографії, що поєднує традиційні і новітні методики та опирається на новітні інформаційні технології і використання комп'ютерної техніки в бібліографічній діяльності. Як наслідок, виникає низка проблем, пов'язаних зі створенням та функціонуванням у суспільстві бібліографічної інформації на новому рівні: комп'ютеризації сховищ друкованої та рукописної інформації; створення нових інформаційних технологій обробки та наукового використання документів; проблеми бібліографічного обліку та опису документів на новітніх носіях; створення автоматизованих технологій опису та пошуку інформації; формування інформаційної інфраструктури суспільства; розробка теоретичних основ інформаційного відображення документального джерела і створення документальних інформаційних систем; уніфікація описів і розробка дескриптивних стандартів; трансформація інформаційних ресурсів у базу знань комп'ютерних інформаційних систем тощо. Розв'язання цих проблем дасть можливість створити ефективну систему національної бібліографії в Україні.

2.3. Розвиток видавничої та книготорговельної бібліографії в другій половині ХХ століття

В останній чверті минулого століття в Україні сформувалася система видавничої та книготорговельної бібліографічної інформації, яка по суті функціонує й сьогодні.

В 60-ті роки XXстоліття виявляються серйозні недоліки в галузі бібліографії, особливо — її відірваність від практичних потреб, неоперативність поточної книготорговельної бібліографічної інформації.

У липні 1960 року відбулася Всесоюзна нарада працівників книжкової торгівлі, на якій було вироблено рекомендації щодо поліпшення книжкової торгівлі в цілому і, в тому числі, реклами і пропаганди книжки.

У цьому ж році була прийнята постанова ЦК КПРС "Про стан і заходи поліпшення книжкової торгівлі", в якій серед інших порушувалося питання про інформацію населення про книжки, що виходять з друку або оголошуються до видання. Усі видавництва були зобов'язані надсилати у книжкову торгівлю свої плани випуску літератури на наступний рік, за якими книготорговельні установи здійснювали замовлення видань.

Книготорги мали збільшити випуск рекламних матеріалів, а газети і журнали, радіо і телебачення — систематично подавати інформацію про книжки, що вийшли або плануються до друку. На видавництва покладалося завдання збільшити випуск проспектів, каталогів та інших інформаційних видань про книжки, поліпшити їхній зміст і оформлення, регулярно включати до кінохроніки матеріали про нові видання. Розроблялися заходи щодо стимулювання розвитку видавничої та книготорговельної бібліографії, сприяння формуванню книготорговельної освіти та розвитку торговельного бібліографознавства.

В 60—80-ті роки XXстоліття в Україні сформувалася система видавничої та книготорговельної бібліографічної інформації, в якій можна виділити три основних напрями; перспективна бібліографічна інформація: асортиментна бібліографічна інформація; обліково-видавнича бібліографічна інформація.

Поступово визначається зміст бібліографічної роботи книгарень та інших книготорговельних установ, книготорговельного бібліографознавства, вищої та середньої освіти працівників книжкової торгівлі.

Перспективна бібліографічна інформація, що склалася в другій половині 50-х років XXстоліття, стала значним досягненням теорії і практики радянської книжкової торгівлі та бібліографії. В 60-ті роки основою перспективної бібліографічної інформації залишаються анотовані тематичні плани видавництв України з випуску літератури, за якими здійснювали замовлення літератури для бібліотек і книжкових магазинів. Значно підвищилася якість цих планів. Вони умішували редакційні передмови, довідковий апарат у формі різних допоміжних покажчиків, поліпшив опис і систематизацію літератури та якість анотацій на основі нових стандартів з опису, анотування тощо. До кожного плану додавався бланк на замовлення літератури.

Однак фахівці відзначили цілий ряд недоліків, що були притаманні тогочасним планам випуску літератури. Через те, що видання з різних галузей знання були розпорошені по планах різних видавництв, не було достатньо точної інформації. Значна частина замовленої літератури не виходила, або з'являлася зі значним запізненням. У зв'язку з цим діяльність книжкових магазинів щодо вивчення попиту та замовлення книжок знецінювалася.

Шлях до покращення перспективної бібліографічної інформації вбачали в запровадженні зведених планів випуску літератури, які мали усунути дублювання у виданні книжок однієї тематики, полегшити роботу щодо замовлення літератури. Однак сподівання, що покладалися на зведене планування, не виправдалися. Відсутність досвіду зведення в єдине ціле планів багатьох видавництв гальмували їхнє надходження до книготорговельних організацій. Книготорговий не змогли якісно вивчати значний обсяг поданої у зведених планах бібліографічної інформації. Якість замовлень погіршилася. На 1966 рік вийшло тільки декілька зведених планів центральних видавництв.

До середини 70-х років, в основному, склалася система бібліографічних посібників, що відображали книжкові видання. Тематичні плани видавництв стали основним бібліографічним джерелом, яке забезпечувало попередні замовлення на видання. З 1972 року вони отримали назву планів випуску літератури.

Однак, наприкінці 80-х років знову робилася спроба покращити систему перспективних бібліографічних посібників вУкраїні. З цією метою, замість планів випуску літератури на 1988 рік, з метою інформування та збору замовлень, вийшло нове зведене за тематикою видання "Книги України", яке подавало список літератури, що планувалася до випуску у видавництвах України. Воно давало можливість здійснювати оперативний пошук літератури з певної теми. Однак хороша ідея не була реалізована до кінця: невдало вирішувалися пошукові можливості посібника. Зокрема, був відсутній будь-який довідник та методичний апарат, що значно ускладнювало використання цього видання. Така зміна традиційних видавничих планів списком "Книги України" не знайшла підтримки у практиків. Тому вже на наступний, 1989 рік було поновлено видання планів випуску літератури видавництв.

Деякі книгарні вели картотеку книжок, що друкувалися, з метою інформування покупців про видання, що планувалися до випуску, в тому числі, а також й не замовлені магазином. Вона дублювала картотеку замовлень, але була повнішою. Однак картотека книжок, що друкувалися, широко не розповсюджувалася, оскільки вона швидко застарівала. Ведення картотеки вимагало значних зусиль, а її ефективність була незначною, бо аналогічну інформацію надавали плани випуску літератури видавництв.

Окремі книгарні створювали і картотеки попередніх замовлень, до яких входили бібліографічні записи книжок за певною темою і які були відібрані з тематичних планів. Такі картотеки виконували роль зведеного рекламного галузевого або тематичного проспекту.

У зазначений період щороку видавалися каталоги на передплату періодики; "Каталог советских газет и журналов" та "Прейскурант республіканських газет і журналів Української РСР". У кінці цих видань наводився абетковий список газет та журналів із зазначенням у дужках тематичного розділу, до якого відноситься видання, а також перелік тематичних розділів журналів. Така структура забезпечувала можливість швидкого знаходження необхідних видань та давала змогу співставити перелік тематичних розділів з конкретними потребами замовників.

Існувала й перспективна бібліографічна інформація про спеціальні види науково-технічної літератури та документації. До них можна віднести описи винаходів, патентів, стандартів, промислові каталоги тощо. Однак з перелічених видань тільки стандарти потрапляли до книготорговельної мережі. Це був магазин видавництва "Стандарти". Для їхнього придбання використовували тематичні плани та проспекти видавництва стандартів Держстандарту СРСР.

На початку 70-х років з'явилися нові види документів. Це діафільми, діапозитиви, магнітні плівки, грамплатівки, слайди, мікродиски, що об'єднувалися загальним поняттям "аудіовізуальні матеріали" (пізніше — "кінофотофонодокументи"). Однак перспективна інформація про ці видання практично була відсутня. Можна назвати майже єдине джерело про подібні види документів. Це "Каталог подписных изданий грампластинок на …год" Всесоюзної фірми "Мелодия", який давав можливість завчасно замовити ці документи. Однак таке замовлення ще не гарантувало надходження до книжкової торгівлі.

В 60—80 роки набула розвитку асортиментна бібліографічна інформація, тобто інформація про наявну в книготорговельній мережі літературу. З цією метою з 1962 року видавали бюлетень "Попит і пропозиції", де систематично інформували про літературу в певних книготоргах і книгарнях.

Обов'язковими в усіх книгарнях були картотеки наявності. Однак деякі співробітники відмовлялись від ведення їх, пояснюючи це тим, що значна кількість книжок, що користувалися попитом, були дефіцитними і дуже швидко розходились. Це вимагало постійної і систематичної роботи з картотекою,

Логічним продовженням картотеки наявності була картотека розпроданих книжок, яка дозволяла встановити, чи було видання в асортименті. Вона складалася з карток картотеки наявності, що вилучалися після продажу книжок. Однак не було відпрацьованої методики ведення цього виду картотек. Деякі магазини зберігали картки за 20—30 років, а деякі — за останні 3—4 роки.

Користувалися попитом серед покупців бібліографічні огляди. Значне розповсюдження вони мали на сторінках періодичних видань, на радіо, телебаченні. Як правило, це були огляди нової літератури. Проводилися усні огляди і для співробітників та книголюбів. Поряд з новими надходженнями огляди присвячували актуальним темам, знаменним та пам'ятним датам. Таким чином, система асортиментної бібліографічної інформації набувала значного розвитку в розглядуваний період. Однак не були відпрацьовані деякі організаційні й методичні рішення, наприклад, диференціація книготорговельної інформації за типами магазинів. Також потребували вирішення проблеми, пов'язані з методикою анотування.

Історично в органічному поєднанні з асортиментною та державною бібліографічною інформацією розвивалася обліково-видавнича бібліографічна інформація. Перші видавничі каталоги поєднували в собі функції державної та видавничої бібліографії. Вони також інформували про наявність книжок у магазинах, тобто відображали книговидавничий асортимент. Спочатку відділилася державна бібліографія, а потім і асортиментна бібліографічна інформація. Звітно–видавнича бібліографія набувала самостійного розвитку. Важливого значення надавали інформації про літературу, що вийшла з друку. Вона оперативно висвітлюється в рубриці "Книжковий тиждень" щотижневої газети "Друг читача", яка з січня 1965 року перейшла у відання Держкомвидаву УРСР і Товариства книголюбів. Значно поліпшилася якість бібліографічної інформації, представленої на сторінках газети, вона стала набагато оперативнішою.

З січня 1963 року щоденно став виходити бюлетень, "Нові видання УРСР". який подавав відомості про нові книжки, ноти, образотворчі матеріали, що вийшли з друку. Однак із бюлетеня виключено перспективну інформацію, що раніше подавалася в рубриках: "Виходять з друку" і "В останній час". Більшість бібліографічних записів супроводжувались анотаціями, а також класифікаційним індексом. Бюлетень був розрахований на широке коло читачів, в тому числі на бібліотекарів та співробітників книгарень.

Окремі видавництва продовжили випускати щорічні видавничі каталоги своїх видань, що використовували для звітних цілей та довідкової роботи. Аналогічну інформацію подавав щорічник Книжкової палати УРСР імені Івана Федорова "Книги видавництв України", який побудували за видавничим принципом у формі таблиць.

Деякі видавництва ("Наукова думка", "Урожай", "Радянський письменник", "Веселка" та інші) випускали багаторічні ретроспективні каталоги своїх видань.

Протягом розглядуваного періоду змінилося й змістовне наповнення джерел видавничої та книготорговельної бібліографічної інформації. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років збільшилася кількість видань українською мовою, що потрапили до книготорговельних бібліографічних посібників. Однак це явище було тимчасове, бо вже з середини 70-х років різко збільшився відсоток випуску літератури російською мовою, що в окремі роки досягав майже стовідсоткової позначки.

70—80-ті роки характеризувалися значною заідеологізованістю книговидавничої справи. Згори спускали і вказівки щодо введення до бібліографічних посібників літератури, що видавалася, творів класиків марксизму-ленінізму, партійних документів тощо і повсякчас контролювали їхнє виконання. Все це мало належним чином відбиватися в планах випуску літератури усіх без винятку видавництв. Подібні твори в директивному порядку не просто вводили до тематичних планів видавництв, а й посилено контролювали на всіх етапах їхнього проходження партійний та ідеологічний апарат поза межами видавництва.

У середині 80-х років відбулися певні політичні зміни в державі, поширилися демократичні думки. Це відповідно відбивалося на змісті літератури, яка, в свою чергу, потрапила до тематичних планів видавництв.

Таким чином, можна відзначити, що 60—80-ті роки XXстоліття були характеризувалися значним розвитком книговидавничої діяльності та поширенням книготорговельної мережі. Ці обставини сприяли формуванню та розвитку системи видавничої та книготорговельної бібліографії. Ця система була представлена перспективною, асортиментною та обліково-видавничою ланками бібліографічної інформації. Спостерігалася централізація книготорговельної мережі. Суспільно-політичні особливості означеного періоду знайшли відображення у змістовому наповненні книготорговельних та видавничих бібліографічних посібників.

Розділ ІІІ. Проблеми та перспективи українського бібліографознавства в ХХІ ст.

Національна бібліографія (НБ) з'явилася в Європі в XVI ст. в результаті кардинальних соціально-політичних змін. Основні фактори, що сприяли появі НБ: формування націй і мов, створення і зміцнення національних держав, розвиток книгодрукування, потреби книжкової торгівлі, секуляризація науки від релігійної ідеології. Уявлення про структуру НБ історично змінювалося. Воно пройшло шлях від поняття НБ як інформаційної продукції відповідною національною мовою (вузьке розуміння до широкого розуміння НБ, що включає рукописні, друковані, електронні матеріали та всіма мовами на території даної держави, створені національною мовою незалежно від змісту за межами даної держави, всіма мовами про дану націю і державу.

На сучасному етапі НБ України не обмежується тими параметрами, які були окреслені спочатку. Вони — данина своєму часу. В нинішніх умовах виникає нове, інформаційне суспільство. [33, с.85] Інформаційне суспільство можна розглядати як продовження еволюції індустріального та постіндустріального суспільства, при цьому спостерігаються найбільш швидкі темпи зростання секторів створення та споживання інформації. Кардинальним чином змінюється роль і місце інформації й знань в діяльності людини, вони перетворюються в один з найважливіших ресурсів, поряд з енергією та корисними копалинами. За ступенем споживання цього ресурсу оцінюється ступінь розвину-тості країни, її економічний та політичний потенціал. Відбувається перехід від поліграфічного етапу до електронного, в процесі якого створення і використання інформації дедалі більше здійснюється у машинопрочитуваній формі. Основними ознаками інформаційного суспільства є:

формування спільного світового інформаційного простору та поглиблення процесів інформаційної й економічної інтеграції країн та народів;

домінування в економіці нових технологічних укладів, які базуються на масовому використанні мережевих інформаційних технологій, перспективних засобів обчислювальної техніки і телекомунікацій;

створення ринку інформації та знань як факторів, перехід інформаційних ресурсів суспільства в реальні ресурси соціально-економічного розвитку;

необхідність забезпечення всезростаючих потреб суспільства в інформаційних ресурсах та послугах;

підвищення значення забезпечення інформаційної безпеки особистості, суспільства та держави і створення ефективної системи забезпечення прав громадян та соціальних інститутів на вільне отримання, розповсюдження та використання інформації.

Верховною Радою України у 1998 році прийнято Закон України «Про національну програму інформатизації України», головною метою якої є створення необхідних умов забезпечення громадян і суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави. Одними з головних завдань е формування системи національних інформаційних ресурсів та інтеграція України в світовий інформаційний простір.

Інформатизація стає основою розвитку НБ, яка, в свою чергу, стає частиною міжнародної системи інформаційного обміну. Але, розвал системи книговидання і книгопостачання, порушення зв'язків з інформаційними центрами колишнього союзу, фінансові ускладнення тощо — усе це призвело до інформаційної ізоляції, до різкого зниження якості бібліотечного фонду, значного погіршення можливостей інформування вчених і спеціалістів України про новітні досягнення науки й техніки. Обмеження обміну інформацією завдає великих збитків системі державної бібліографії, національної бібліографії усіх країн СНД, і врешті світовому інформаційному забезпеченню. В нинішніх умовах важливо зберегти досягнутий змістовий рівень системи державної бібліографії. При цьому визначною для подальшої діяльності е інформатизація суспільства.

Нині НБ вийшла на міжнародний рівень і, розвиваючись за об'єднаною програмою ІFLА (Міжнародна федерація бібліотечних асоціацій та установ, Гаага, Нідерланди) «Універсальний бібліографічний облік, Міжнародна програма МАКС» (ІШСІМ), стала однією з провідних світового бібліографічного процесу.

НБ як відбиток національної пам'яті пронизує та живить усе розмаїття сучасних інформаційно-бібліографічних систем, мереж, програм — національних і міжнародних, універсальних і галузевих, державних і приватних, які функціонують у ручному та автоматизованому режимі. Історичний досвід створення НБ доводить надзвичайну складність цього процесу, що потребує розв'язання багатьох теоретичних, методичних та організаційних проблем. Основоположні розробки в сфері НБ, які завжди були в центрі уваги бібліографознавців, істориків, філологів, філософів, мали дискусійний характер. Це викликано складністю об'єкта і предмета дослідження, слабкістю наукових розробок понятійного апарату цілої галузі знання.

Нові реалії розвитку України та інформаційної діяльності викликали протиріччя у поняттях і термінах та визначеннях між змістом та обсягом старих і нових понять, які об'єктивно склалися під впливом нових умов. Для створення ефективної НБ на державному рівні необхідно розробити уніфіковану систему базових понять та дефініцій національної бібліографії. Поняття «національна бібліографія України» (з огляду на особливості історичної долі українського народу) сприймається у комплексі національних та соціальних факторів, що не завжди можуть бути чітко простежені по одній або декількох ознаках: мові, території, національності тощо.

Сьогодні розробка концептуальних основ НБ не обмежується традиційними бібліографознавчими проблемами. Боки базуються на терені інформатизації суспільства. Розробка проблем НБ передбачає визначення самого поняття, головних напрямів організаційних, методичних основ бібліографії, проблем, спричинених створенням програми державної автоматизованої бібліографічної підсистеми, а також питань, зумовлених економічними засадами НБ, авторським правом на бібліографію, кадровим забезпеченням, ефективною організацією науково-дослідної діяльності.

За сучасним підходом НБ розглядається у системі вітчизняної та міжнародної інформації. Національна і міжнародна бібліографії пов'язані, передусім УБО (Універсальний бібліографічний облік), мета якого — встановити всесвітню систему обміну бібліографічною інформацією, для чого потрібно спочатку створити НБ у кожній з учасниць цього обміну. НБ і є необхідною базою ефективних міжнародних бібліографічних зв'язків.

У створенні НБ беруть участь різні установи, що входять до системи комунікації. Створенням рукописної україніки займаються архіви та найбільші бібліотеки держави, які мають рукописні фонди. Бібліографуванням спеціальних видів документів (дисертації, наукові звіти тощо) — органи Науково-технічної інформації (НТІ). Книжкова палата відповідає за поточне (на основі обов'язкового примірника) та ретроспективне бібліографування друкованої продукції.

Книжкова палата України за родом своєї діяльності збирає, реєструє і зберігає все, що виходить на терені України, вивчає і аналізує процеси, які відбуваються в книговидавництві й книгорозповсюдженні. Книжкова палата готує і видає державні бібліографічні покажчики, що охоплюють практично всі види видань: літописи книг, газет та журнальних статей, образотворчих, картографічних видань, нот, літопис авторефератів дисертацій (щоквартально).

Книжкова палата працює лише з творами друку, хоч в усьому світі нетрадиційні форми публікацій вже визнані рівноправними з друкованою продукцією і разом з нею підлягають бібліографічному обліку. Відставання в цьому (це стосується не тільки України, а інших держав СНД, зокрема Росії) веде до великих інформаційних прогалин, заповнити які має НБ шляхом розширення реєстру можливих публікацій і на базі нового закону про обов'язковий примірник почати їх бібліографічний облік.

Головними функціями Книжкової палати є держана реєстрація та централізована каталогізація усіх без винятку видів видань України; комплектування і зберігання повного і недоторканого фонду Державного архіву друку — головного сховища всіх видів видань України; наукові дослідження в галузі бібліографії, книгознавства, соціології книги та читання, консервації та реставрації документів тощо. Ці основні функції Книжкової палати визначає Стаття 27 Закону України «Про видавничу справу», прийнятого Верховною Радою України 5 червня 1997 р. № 318/972. Для впровадження нових інформаційних технологій і входження України в світову інформаційну інфраструктуру Книжкова палата розробляє і впроваджує такі проекти:

Створення автоматизованої системи державної реєстрації друкованих документів — інформаційних джерел статистичної, бібліографічної та реферативної інформації, які характеризують видавничу діяльність України. Складовими частинами цієї системи є:

автоматизована система «Державна статистика друку»: містить інформацію про кількісні й якісні показники, що узагальнюють результати видавничої діяльності на всій території України і окремих її регіонів;

державна бібліографія видавничої продукції України у вигляді автоматизованого банку даних «Національна бібліографія» і системи державних бібліографічних покажчиків і каталожних карток.

Автоматизована система централізованої каталогізації та інформування про нові видання України. Системою передбачається створення зведеного електронного каталогу друкованої продукції України; централізований бібліографічний опис видань і випуск карток на книги та брошури, статті з журналів, збірників та газет, рецензії та автореферати дисертацій, необхідних для ведення каталогів та карток у різних бібліотеках та інформаційних центрах; оперативне інформування абонентів про нові видання України. Інформація буде надаватися у вигляді повних та скорочених комплектів карток, на електронних носіях інформації, в режимі віддаленого доступу [33, с.88]

Прийнятий у 1998 р. Закон України «Про національну програму інформатизації» передбачає комплекс дій, спрямованих на формування системи національних інформаційних ресурсів, де як першочергові стоять завдання щодо створення та підтримки ринку інформаційних продуктів і послуг. Саме вирішення цих завдань дасть можливість Україні інтегруватися у світовий інформаційний простір. Книжкова палата України та НБУВ — провідні установи, що започатковують створення автоматизованих інформаційних ресурсів, БД (бази даних) національної бібліографії України та БД з питань економіки, науки і культури. Виходячи з того, що сучасна бібліографічна інформація є найважливішою ланкою, що з'єднує різні сфери масових комунікацій, Книжкова палата продовжує роботу з автоматизації процесів переробки і накопичення бібліографічної інформації про всі книжкові видання і ЗМІ, що друкуються в Україні, створює бази даних бібліографічної інформації.

Інформаційна система «Друковані засоби масової інформації» передбачає бібліографічний облік вітчизняних періодичних і продовжуваних видань (газет, журналів, збірників, бюлетенів, книжкових серій), їх відображення в базі даних і державному бібліографічному покажчику. На основі цього обліку ведеться довідково-бібліографічна робота за типами видань, регіонами, хронологічними даними, засновниками тощо. Формується база даних нових, переіменованих і припинених журналів і газет.

Книжковою палатою в 1999 р. розпочато новий напрям бібліографічної ретроспективної діяльності, пов'язаної з безпосереднім опрацюванням фонду україніки, складовою частиною якого є спецфонд забороненої свого часу літератури. Сучасна концепція НБ розглядає національну бібліографію як неодмінну функцію національної бібліотеки. Поряд з такими функціями, як створення повного фонду видань, що публікуються в країні, зберігання депозитарного примірника національних публікацій, підбору іноземної літератури, співіснують і суто бібліографічні: складання ретроспективної національної бібліографії, публікація поточної національної бібліографії, планування і координація бібліографічної інформації, що створюється в країні. [33, с.89]

Про це неодноразово вказувалося в документах ЮНЕСКО, ІФЛА (Міжнародна федерація бібліотечних асоціацій та установ, Гаага, Нідерланди), ФІД (Міжнародна федерація з документації, Гаага, Нідерланди) тощо. Так, у 1970 р. ЮНЕСКО в своїх рекомендаціях для міжнародної стандартизації бібліотечної статистики визначила, що національні бібліотеки, які носять таку назву, повинні бути національними бібліографічними та інформаційними центрами, що ведуть поточну і ретроспективну національну бібліографію. «Бібліотеки, — зазначалось тут, — котрі називають себе «національними», але не відповідають за своїми функціями таким установам, не повинні входити в категорію «національних бібліотек». [17, с.12]

У 2000—2001 рр. НБУВ опрацьовано проект створення Зведеного каталогу україномовної книги Українського бібліографічного репертуару, головним завданням якого є створення фундаменту єдиних теоретичних, методичних та організаційних принципів, будова цілісної системи інформації про сукупний документальний масив, створений у процесі історичного розвитку українського народу. Проект складається з кількох підпроектів, у яких беруть участь бібліотеки України, Національна академія наук України. Це, зокрема: рукописна книга («Рукописна україніка»), українська книга кириличного друку XVI—XVIII ст.; україномовна книга {1798—1923); серія зведених каталогів нотних, картографічних видань та видань образотворчого мистецтва, а також серія «Періодичні видання» (науково-дослідний центр періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України).

НБУВ здійснює видання ретроспективної національної бібліографії документів на всіх видах носіїв, включаючи: твори українською мовою незалежно від місця видання; твори всіма мовами, створені на території України; твори всіма мовами про Україну і український народ, створені в усьому світі твори авторів-українців. Поєднання зазначених принципів дає можливість якнайповніше відбити в бібліографічних працях особливості історичного розвитку України, її внесок у розвиток світової культури, науки, освіти, виробництва.

Сьогодні уже вийшов п'ятий том покажчика «Україномовна книга у фондах Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. 1798—1923: бібліогр. покажч.». За основу було взято 1798 рік, коли було надруковано «Енеїду» І.П. Котляревського — першу книжку українською мовою надруковану гражданським шрифтом. Від цієї дати починається відлік друкованої книги нової доби української літератури.

Покажчик включає видання українською мовою (8959 позицій), що вийшли друком з 1798 по 1923 рік, де б вони не видавалися, які зберігаються у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Покажчик є складовою частиною національного репертуару української книги, певною мірою путівником по фондах бібліотеки. До нього включено книги, брошюри, навчальні посібники, підручники, довідкові видання, словники, праці наукових товариств, інших громадських, державних установ з усіх галузей знань. Матеріал розташовано за хронологічним принципом, а в межах року, за алфавітом назв, нумерація наскрізна. Книги опрацьовано devisu, в примітках подано відомості про довідковий апарат, особливості кожного примірника, розкрито зміст окремих збірників і монографій [34, с.21].

Висновки

Сьогодні можна говорити про необхідність створення важливого напряму національної бібліографії — перспективної бібліографії, завдання якої полягає в інформуванні про документи, що готуються до випуску. Це питання набуває актуальності в зв'язку з Законами України «Про інформацію», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про національну програму інформатизації України» якими поставлено завдання кардинального вдосконалення інформаційного забезпечення сталого розвитку суспільства та державотворчих процесів в Україні, що передбачає, зокрема, створення необхідних умов забезпечення громадян і суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави. У майбутньому перспективна бібліографія має бути масштабною і спиратися на державну законодавчу базу.

Один з проектів Стратегічного плану інформатизації бібліотек України до 2005 року передбачає формування в Україні системи книгорозповсюдження «Книги у продажу» за типом системи «BooksinPrint», видання каталогу «Книги у продажу». Створення такої системи планується за підтримки Книжкової палати України. Але, на відміну від проекту Книжкової палати Росії «Книги в наличии й печати», цей проект не передбачає перспективної інформації. Книжкова палата України могла б інформувати про наукові видання, що знаходяться у виробництві, випускаючи перспективні анотовані бібліографічні покажчики за окремими галузями науки.

Однією з функцій національної бібліографії є розробка національних стандартів у галузі бібліографії та книжкової справи. Велика роль центрів національної бібліографії у створенні Міжнародного стандарту бібліографічного опису та інших проектів, що спрямовані на стандартизацію та уніфікацію бібліографічної інформації. Книжкова Палата України може стати центром створення подібних стандартів. Максимальна стандартизація та уніфікація процесів підготовки й випуску бібліографічної інформації є головною умовою обміну бібліографічними даними за допомогою сучасних технологій з іншими країнами.

Національна бібліографія України суттєво відстає від зарубіжної в галузі автоматизації бібліографічних процесів та впровадження новітніх інформаційних технологій. Потрібна національна концепція автоматизації великих бібліотек й інформаційних центрів, координація зусиль Міністерства культури, Національної Академії наук України та інших відомств стосовно вироблення цілого спектра рекомендованих стандартів та підходів у цій справі.

Отже, розв`язання цих проблем буде сприяти створенню ефективної системи національної бібліографії в Україні.

Список використаної літератури

Библиография: Общий курс. : Учебник для библ. фак. ин-тов культуры/ Ирина Гудовщикова, Михаил Бриксман, М.П. Бронштейн и др.; Под ред. М. А. Бриксмана, А.Д. Эйхенгольца. -М.: Книга, 1969. -560 с.
Бібліотекознавство і бібліографіяУкраїни : Бібліогр. покажч./ М-во культури і мистецтв України. НПБ України. -К.. -1999. — Вип.57 : Покажчик видань за II півріччя 1998 року/ Укл. Т.М.Заморіна. -1999. -84 с.
Бібліотекознавство і бібліографіяУкраїни/ М-во культури і мистецтв України. НПБ України. -К.. -1999. — Вип. 67 : Бібліографічний покажчик за II півріччя 2003 року/ Укл. Світлана Савченко; Наук. ред. Є. К. Бабич. -К., 2004. -71 с.
Бібліотекознавство і бібліографіяУкраїни/ М-во культури і мистецтв України. НПБ України. -К.. -1999. — Вип.68 : Бібліографічний покажчик за I півріччя 2004 року/Укл. С. С. Савченко. -К., 2005. -83, с.
Бібліотечна справа. Бібліотекознавство.Бібліографознавство : Зведений каталог нових надходжень до провідних бібліотек Харкова за 2001 рік/ Укл. Олена Скорик, Ред. С.М. Миценко; М-во культури і мистецтв України, ХДНБ ім. В.Г.Короленка , Харків. бібліотечне тов-во. -Х., 2002. -111 с.
Бібліотечна справа. Бібліотекознавство.Бібліографознавство: Зведений каталог нових надходжень до провідних бібліотек Харкова за 2004 рік/ Укл. Людмила Глазунова, Ред. С. М. Миценко; М-во культури і мистецтв України, ХДНБ ім. В.Г.Короленка, Харків. бібліотечне тов-во. -Харків, 2005. -100 с.
Брауде Л. Р. Основы библиотечно-библиографических знаний : -М.: Высш. шк., 1987. -93, с.
Буран В. Я. Бібліографія: Заг. курс. Навч. посібн. для культ.-освіт. уч-щ. -К.: Вища шк., 1984. -215 с.
Вопросы библиографоведения ибиблиотековедения : Межвед. сборник/ Ред. А. Г. Клецков; Минский ин-т культуры. -Минск : Университетское. -1980. — Вып. 12. -1991. -149, с.
Гуменюк М. П. Біля джерел української радянської бібліографії. — Укл. Л. І. Ільницька; АН УССР, Львов. науч. б-ка им. В. Стефаника. -К: Наук. думка, 1991. -151 с.
Державна історична бібліотекаУкраїни : Бібліографічний покажчик видань і публікацій (1999-2003 рр.) /Укл.: О. В. Михайлова, В. П. Кисельова, Ред. О. Б. Виноградова М-во культ. і мистецтв України; ДІБ України. -К., 2004. -20, с.
Джерела українознавства: Бібліографічний покажчик /АН УРСР; Центр. наук б-ка ім. В.І. Вернадського та ін.-К..-1990- Вип. 1: Вітчизняні бібліографічні джерела/ Укл.: Б.В. Грановський. -1990. -239 с.
Диомидова Г. Н. Библиография: Общий курс: Учебник для библ. техникумов и библ. отделений культ.-просвет. училищ; Под общ. ред. А.И.Барсука. -М.: Книга, 1978. -239, с.
Диомидова Г. Н. Библиографоведение: Учебник для сред. профес. учебных заведений. — СПб.: Профессия, 2002. -284, с.
Документи з бібліотекознавства,бібліографознавства та книгознавства у фонді Харківської Державної Наукової Бібліотеки ім. В. Г. Короленка (1859-1917): Каталог/ Укл. А. М. Перепеча, Л. В. Глазунова; М-во культури і мистецтв України, ХДНБ ім. В. Г. Короленка. — Харків : Вип. 1. -2004. -128 с.
Жарких М. Бібліографія старої України 1240-1800 рр.; Т-во дослідників Центрально-Східної Європи. — Київ : Прайм-М. -1998
Жук В. Бібліографічне відображення розвитку бібліотекознавства в Україні //Вісник Книжкової палати. — 2005. — № 6. — C. 12-13
З історії книгита бібліографії : Зб. наук. праць/ АН УРСР. Львів. наук. б-ка ім. В.Стефаника; Редкол.: М.В.Лізанець (відп. ред.) та ін.. -К.: Наук. думка, 1990. -128, с.
Загуменна О. Виникнення української книготорговельної бібліографії та її розвиток у ХYІІІ ст. //Вісник книжкової палати. — 2001. — № 5. — C. 25-29.
Загуменна О. Розвиток видавничої та книготорговельної бібліографії в 60-80-ті роки ХХ століття // Вісник Книжкової палати. -2005. -№ 1. — С. 16-19
Зворський С. Л. Актуальні питання історіографії бібліотечної справи і бібліографії в Україні //Бібліотечний вісник. — 2004. — № 1. — C. 32-36
Здобнов Н. В. Труды по библиографоведению и книговедению : Избранное,. -М.: Книга, 1980. -272 с.
Зотова В. Перший Всеросійський бібліотечний з'їзд: до історії довідково-бібліографічного обслуговування населення //Бібліотечна планета. — 2005. — № 2. — С.16-18.
Книгознавство та бібліографія : Зб. наук. праць/ АН УРСР,; Львівська наук. б-ка ім. В. Стефаника. -К.: Наук. думка, 1983. -151 с.
Короткий термінологічний словникіз бібліографознавства та соціальної інформатики/ Hаук. ред. і автор вступ. ст. Шведова — Водка Г.М.; Книжкова палата України. — К.: Кн. палата України, 1999. -115 с.
Коршунов О. П. Библиография: теория, методология, методика. -М.: Книга, 1986. -285, с.
Коршунов О. П. Библиографоведение: Общ. курс: Учеб. для библ. фак. ин-тов культуры, ун-тов и пед. вузов,. -М.: Кн. палата, 1990. -231, с.
Кулаковська Т. Розвиток науково-інформаційної діяльності НАН України: пріоритети і перспективи //Бібліотечний вісник. — 2005. — № 3. — C. 17-25
Куфаев М. Н. Избранное: Тр. по книговедению и библиографоведению; Сост., вступит. статья, и коммент. И. Е. Баренбаума. -М.: Книга, 1981. -223 с.
Кушнаренко Н. Внесок Ю.Столярова у розвиток українського бібліографознавства. До 60-річчя від дня народження //Вісник Книжкової палати. — 1998. — № 6. — C. 34
Левин Г. Национальная библиография как понятие и термин //Библиография. — 2004. — № 1. — C. 109-120
Лиханова І. Бібліографічна діяльність в Україні:50-70-ті рр. ХХ ст. //Бібліотечний вісник. — 2002. — № 4. — C. 12-19
Лиханова І. Національна бібліографія України на сучасному етапі //Київська старовина. — 2003. — № 3. — C. 84-99
Лиханова І. Становлення національної бібліографії України //Київська старовина. — 2002. — № 6. — C. 80-92
Лутовинова В. Історичні витоки рекомендаційної бібліографії в Україні (XІ-початок ХХ ст.) //Вісник Книжкової палати. — 1997. — № 7. — C. 24-26.
Лутовинова В. Позиція українських учених у дискусії з питань теорії бібліографії 50-60-х років ХХ ст. //Вісник книжкової палати. — 2001. — № 3. — C. 5-8
Мельник Н. Регіональні біографічні видання в Україні: історія та сучасний стан //Бібліотечний вісник. — 2004. — № 5. — C. 33-36
Огляд науково-дослідної роботинаукових бібліотек та вищих навчальних закладів культури України у галузі бібліотекознавства, бібліографознавства і основ книгознавства за 1996-2000 рр./ Укл. Т. Богуш, Л. Любаренко, С. Зворський, О. Мастіпан; Відпов. ред. З. Савіна; М-во культури і мист. України, НПБ України. -К.. -2003. — Ч.2. -2004. -115 с.