Розвиток науки і техніки 90 років доби незалежності

Вступ.

1. Стан розвитку науки та техніки в 90-х роках.

2. Науково-технічний потенціал України, його сучасний стан та особливості.

3. Інтеграція України у світовий науково-технічний простір після проголошення незалежності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, що являє собою сукупність усіх її наукових засобів і ресурсів. Науково-технічний потенціал включає в себе:

• матеріально-технічну базу. сукупність засобів науково-дослідницької праці, в тому числі наукові організації, наукове устаткування і пристрої, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальні бази інформаційного забезпечення та ін.;

• кадри наукової системи: вчених, дослідників, конструкторів, винахідники, експериментатори, науково-технічний персонал, тобто національний науково-технічний інтелект;

• інформаційну систему, яка забезпечує наявність і постійне вдосконалення банку наукових знань: наукові прогнози. Здатні до оперативної видачі інформації банк патентів, авторських свідоцтв, банк даних про світові досягнення в галузях конкретних наук та ін.;

• організаційно-управлінську підсистему, у тому числі систему планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), структуру управління НДДКР, організаційно управлінські структури наукових підрозділів, методи управління НДДКР. Сам процес науково-технічного розвитку має щонайменше три дещо відмінні ознаки:

• науково-технічну революцію;

• науково-технічний прогрес;

• технічний і організаційний розвиток.

1. Стан розвитку науки та техніки в 90-х роках

Складним залишається становище української науки. У доперебудовні часи відомчі інтереси, бюрократизація дещо загальмували науковий прогрес. У 80-х роках згубно впливало на стан науки захоплення багатьох наукових закладів лише прикладними дослідженнями. І все ж українська наука, крім гуманітарних її галузей, розвивалася загалом динамічно, на рівні світових досягнень. Серед наукових закладів України провідним центром і в роки незалежності залишилася Академія наук, яка в 1994 р. була проголошена національною (НАН України). Однак і тут відчувалася недооцінка фундаментальних досліджень. До того ж понад 90% нових технологічних розробок не впроваджувалися у виробництво.

У науковій сфері в цілому по Україні великі труднощі створюють низький рівень її фінансування, криза виробництва і мізерний попит підприємств на наукові розробки. Це спричинило недостатнє матеріально-технічне і кадрове забезпечення наукових закладів, в які майже не надходять сучасні прилади та обчислювальна техніка. Окремі інститути втратили 50-60% своїх працівників, які виїхали за кордон або перейшли в інші сфери діяльності. Вже в 1994 р. було відомо, що в західні країни з України виїхало до ЗО тис. учених, переважно з природничих та прикладних наук. Внаслідок падіння престижу наукової праці спостерігається зниження професіоналізму вчених, небажання молоді вступати до аспірантури і відсутність там конкурсу. Такий стан не дає надії на швидкий вихід України з кризи, хоча немало вчених працюють у цьому напрямку.

В середині 90-х років поступово змінюється ставлення до фундаментальних досліджень в інститутах НАН України, розвиваються її зв´язки з деякими закордонними науковими установами. У 1996-1997 pp., після створення в структурі уряду України спеціального міністерства в справах науки на чолі з академіком В.Семиноженком, діяльність багатьох наукових закладів активізується. Динамічніше розвиваються гуманітарні науки, створюються нові інститути, нові напрями досліджень. Зокрема, засновано інститут української мови, інститут сходознавства імені А. Кримського, інститут світової економіки і міжнародних відносин, інститут соціологічних досліджень та ін., переважно в складі НАН. У 2001-2003 pp. відбувається певне зростання фінансування наукових досліджень, нових розробок в космічній галузі та ін.

Розгорнута робота щодо написання фундаментальних праць з історії України, історії української культури, зміцнюються зв´язки наукових закладів гуманітарного напряму з діаспорою, яка частково повернулася на історичну батьківщину і включилася в державне та культурне будівництво (В. Гаврилишин, Б. Кравченко, Й. Пріцак, Т. Гунчакта ін.). Активізувалася робота наукових інститутів під керівництвом академіків І. Кураса та В. Смолія.

По-новому запрацювала Всеукраїнська атестаційна комісія (ВАК) України, створена національна система атестації наукових кадрів. Отже, з´явилися перші ознаки виходу української науки з глибокої кризи.

2. Науково-технічний потенціал України, його сучасний стан та особливості

Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств, їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої категорії — докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один зі світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. В наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, виїздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон.

Наука — важливий фактор визнання за Україною гідного місця серед передових країн світу на рубежі тисячоліть. Її потенціал станом на початок 2000 р. становлять 1506 наукових установ та організацій. З них в академічному секторі науки їх налічується 289, вузівському — 160, галузевому — 964, заводському — 93. Безпосередньо дослідницькою діяльністю в галузі науки і техніки зайнято 126 тис. чол., у тому числі: 4132 докторів і понад 20 тис. кандидатів наук. В авангарді науки України — 6 державних академій: Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія правових наук, Академія педагогічних наук, Академія мистецтв. Функції державного управління у галузі науки здійснює Міністерство освіти і науки України.

В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення їх соціальної спрямованості, прискорення НТП, посилення інтенсифікації тощо. На сучасному етапі в країні є об'єктивні умови для втілення в життя активної державної науково-технічної політики. Функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі.

Однак на сучасному етапі економічного розвитку господарський механізм не забезпечує необхідного сприйняття підприємствами науково-технічних досягнень. Наслідками негативних загальноекономічних тенденцій є зниження ефективності нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій.

В Україні нагромаджено значний досвід програмно-цільового планування НТП на основі розробки системи відповідних програм. До тих, які розробляються на національному рівні, належать державні науково-технічні програми з ресурсозбереження, приросту виробництва продовольства, збільшення випуску технологічного устаткування на експорт, програма фундаментальних досліджень з найважливіших напрямів академічної науки тощо. Серед регіональних науково-технічних програм, які розробляються в областях України (понад 200 найменувань), переважають програми з виробництва товарів народного споживання, охорони навколишнього середовища, використання вторинних ресурсів. У галузях і на підприємствах ведеться розробка програм з питань, технічного переозброєння виробництва, освоєння нових технологій[3, c. 35-38].

Розміщення наукових закладів, безперечно, впливає і на розміщення галузей господарства (в першу чергу наукомістких та невиробничої сфери). Водночас характер розвитку і розміщення продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що сприяє розв'язанню нагальних економічних і соціальних проблем цих регіонів.

Розміщення наукових закладів має такі особливості. Інститути теоретичного профілю розташовані у великих науково-культурних центрах. Мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз, розміщена більш рівномірно. Переважна їх частина знаходяться в центральних районах, а на периферії — їх філії, відділення й лабораторії. Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково-виробничих об'єднань.

Важливу роль у розміщенні об'єктів народного господарства відіграють провідні проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехнічних споруд, а також ті, що складають генеральні плани міст і районні плани.

В академічному секторі науки зосереджено понад 7% наукових працівників. Найбільшим сектором науки в Україні за чисельністю зайнятих працівників є вузівський сектор, а в ньому — вищі заклади освіти І—II рівнів акредитації.

Значного розвитку в Україні досягли галузевий і заводський сектори науки. Останній зосереджений переважно на великих підприємствах. Цей сектор найбільш повно представлений у великих містах Донбасу, індустріального Придніпров'я, а також у Києві, Харкові, Одесі, Львові.

З метою удосконалення управління наукою в Україні створено шість територіальних наукових центрів: у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі та Львові, які координують роботу академічного, вузівського, галузевого і заводського секторів, проводять дослідження з урахуванням місцевої специфіки.

В цілому профіль закладів науки і наукового обслуговування збігається з спеціалізацією галузей матеріального виробництва невиробничої сфери по регіонах.

Прискорення НТП характерне для такої системи виробництва, яка базується на вивченні і використанні дії об'єктивних, економічних законів. Високоефективний і раціональний НТП розвивається за умов:

1. зацікавленості використання НТП у нарощуванні обсягів виробництва, розширенні власності, впровадженні нових технологій;

2. пріоритету НТП в поліпшенні умов праці, забезпеченні соціальної спрямованості економіки, виробництва продукції широкого вжитку;

3. конкуренції у використанні нових досягнень НТП, боротьби за лідерство на ринку;

4. підтримки розвитку НТП державою і кредитними установами;

5. тісних науково-технічних, виробничих і ринкових зв'язків наукових установ і виробничих підприємств[8, c. 48-50].

В Україні НТП розвивався не на основі вищезгаданих умов, а на основі ідеологічного протиборства з країнами Заходу. Внаслідок цього НТП і його напрями визначали такі чинники:

· суспільна власність на засоби виробництва;

· спрямуванням розвитку науки і техніки на мілітаризацію, на розвиток військово-промислового комплексу;

· надання пріоритету розвитку НТП для виробництва засобів виробництва.

Внаслідок цієї політики у сфері НТП стали відчутними такі її негативні прояви в економіці України на початку 90-х років:

• технічне і технологічне відставання від розвинутих країн світу;

• висока матеріале- і енергомісткість виробництва;

• відносна ізольованість у науково-технічному і технологічному обміні;

• високий рівень затратності виробництва;

• низький рівень інтенсифікації виробництва, продуктивності праці;

• спад виробництва й економічна криза.

Однак навіть за таких умов розвитку НТП в Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати Найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення соціальної їх спрямованості, прискорення 'НТП, посилення інтенсифікації виробництва тощо. Таким чином, йдеться не про створення науково-технічного потенціалу, а про реорганізацію діяльності вже створеного на новій економічній основі.

У 1991 р. Верховна Рада України розглянула і прийняла Закон Про основи державної науково-технічної політики в Україні. Трохи пізніше при Кабінеті Міністрів України створено комітет з науково-технічного прогресу, орган, покликаний на основі даного закону здійснювати державне регулювання НТП у незалежній Україні, реалізовувати науково-технічну політику на практиці. Цим законом Передбачено регулювання всіх фондів, програм, контрактів, проведення експертиз, створення умов для інтеграції науки і освіти. На сучасному етапі в Україні є об'єктивні умови для проведення в життя активної державної науково-технічної політики: функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, технічний і виробничий потенціал багатьох передових підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі, який дозволяє внаслідок конверсії виробляти і випускати конкурентоспроможну продукцію.

Однак нинішній господарський механізм не забезпечує необхідної сприйнятливості підприємств щодо науково-технічних досягнень, особливо стосовно створення і великого поширення принципово нової техніки, технології і матеріалів, конкурентоспроможних на світовому ринку. Наслідками негативних тенденцій у сфері розвитку науки і техніки є також стагнація і навіть зниження віддачі нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій. Відсутні чітка стратегія управління розвитку науки і техніки, чіткий механізм її реалізації. На даному перехідному етапі найважливішим завданням є знаходження оптимального співвідношення між централізацією і децентралізацією в управлінні НТП, між державним регулюванням і самоорганізацією ринкової системи.

Україна має досить великий науковий потенціал. На її території працює 1453 науково-дослідні, проектно-конструкторські й проектно-наукові установи, з них 660 самостійних науково-дослідних інститутів, 300 конструкторських і 57 проектних та проектно-наукових організацій. Крім того, значну науково-і дослідну роботу виконують вищі навчальні заклади, яких в Україні налічується 150. Експериментальна перевірка нових зразків техніки і технології здійснюється на 16 заводах, які не випускають продукції на сторону[2, c. 5-8].

3. Інтеграція України у світовий науково-технічний простір після проголошення незалежності

Одним із найважливіших орієнтирів розвитку українського суспільства є побудова економіки, в основу якої буде покладено інноваційну модель розвитку. Перед Україною постає завдання зміни самої парадигми підприємництва, переходу до інноваційного підприємництва як домінуючого феномена поведінки на мікрорівні господарювання.

Результати наукової, науково-технічної, інноваційної праці, передусім у вигляді системної техніки нового типу і базових нових технологій, стали вирішальними структуроутворюючими чинниками поетапного переходу на інноваційний тип економічного розвитку господарських систем різного рівня, забезпечення їх високої ефективності та економічної стійкості у ринковому середовищі.

Таким чином, прискорений інноваційний розвиток із притаманним йому зміцненням та ефективним використанням науково-технічного потенціалу є провідним чинником економічного зростання і підвищення конкурентоспроможності як окремих підприємств і галузей, так і національної економіки України в цілому.

Необхідність державної науково-технічної й інноваційної політики зумовлена насамперед тим, що інновації та пов'язаний з ними технологічний прогрес відіграють ключову роль у підвищенні ефективності як економічного, так і соціального розвитку. Економічним результатом технологічних інновацій стало те, що сьогодні уряди ринково розвинутих країн вже не можуть обійтися без відповідної інноваційної політики, яка на національному рівні формується шляхом поєднання державної промислової та науково-технічної політики.

Прогрес матеріалізується лише там, де розроблено політику із виокремленням вирішальних технологій та компетенцій, першорядних національних потреб, цільової підтримки урядом НДДКР. Наприклад, державні відомства США з 1990 р. публікують перелік ключових або критичних технологій, важливих для національних інтересів та конкретної орієнтації дослідницьких і промислових організацій. Передові корпорації визначають власні ключові технології (наприклад, у «Філіпс» їх 10, у «Сіменс» — 14, у «Юнайтед технолоджис» та NEC-33), удосконалюють їх становлення і розвиток [6; 7].

З метою запобігання нераціональному використанню національних ресурсів, актуальними завданнями, що постають перед Україною, виступають виокремлення ключових галузей, а також створення дієвого механізму підтримки пріоритетних виробників та вдосконалення на цій основі структури виробництва.

Попри всі економічні негаразди трансформаційного періоду, Україні вдалося зберегти розгалужену мережу наукових організацій та потужний науковий потенціал. У структурі української промисловості та сфері послуг є ряд секторів, які, маючи унікальні високі технології, здатні виконати роль експортного тарану. Це, насамперед, авіакосмічна промисловість, суднобудування, енергетичне машинобудування, космічні послуги з виведення об'єктів на навколоземну орбіту, послуги з розробки програмного забезпечення, металургійна, хімічна промисловість тощо.

Україна належить до восьми держав світу, що мають необхідний науково-технічний потенціал для створення найсучаснішої авіаційної техніки. Підтвердженням цього є розробка нових моделей літаків: Ан-70, Ан-140, Ан-148, Ан-74 ТК-300, Ан-38, організація серійного виробництва літака Ту-334.

Україна входить до десяти найбільших суднобудівних держав світу. Протягом останніх років наші корабели створили сучасні транспортні та промислові судна, які користуються попитом серед таких європейських країн, як Греція, Німеччина, Нідерланди, Іспанія, Норвегія та ін.

До значних досягнень можна віднести також міжнародні програми використання ракет-но-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобал старт». З двадцяти двох базових технологій ракетно-космічної галузі Україна володіє сімнадцятьма.

На думку Р. Ткаченко [7], в Україні можна виокремити два, принципово відмінні з точки зо-ру інноваційного потенціалу, сегменти народного господарства. Перший — це традиційні галузі, що сформувалися за часів СРСР і визначають нині позиції України в системі міжнародного поділу праці (насамперед, галузі експортної спеціалізації країни — чорна та кольорова металургія, хімія, важке та транспортне машинобудування, сільське господарство, а також галузі, що працюють переважно на внутрішній ринок, — електроенергетика, паливна промисловість, АПК тощо). Ці галузі формують попит на нові технології переважно для потреб внутрішньої реструктуризації, підвищення ефективності та конкурентоспроможності на міжнародних ринках.

Другий галузевий сегмент — це галузі «нової економіки», що становлять основу сучасного постіндустріального суспільства, — телекомунікації та зв'язок, приладобудування, електроніка, деякі інші галузі машинобудування, сектор інформаційних технологій, підприємства сфери послуг, пов'язані з інформаційним обслуговуванням. Саме тут повинні сформуватися потужні кластери, пучки технологій, що мають стати ядром нового технологічного укладу і, відповідно, локомотивом економічного зростання на висхідній фазі п'ятої «кондратьєвської» хвилі, яка розпочалася, за оцінками, у 90-ті роки XX ст. і має у своїй основі розвиток мікроелектроніки, обчислювальної техніки та комунікацій. Ці галузі є найбільш перспективними з точки зору як залучення іноземних інвестицій, так і зростання обсягів експорту.

Як і в усіх індустріально розвинутих країнах, міжнародна конкурентоспроможність вітчизняної економіки в першу чергу зумовлюється здатністю до інноваційного розвитку. Між тим протягом 1991-2000 pp. в Україні спостерігалася негативна динаміка деяких показників цієї важливої сфери економіки (таблиця).

Все ще залишається досить високою насиченість української економіки науковими кадрами у порівнянні з розвинутими країнами світу. У 2000 р. у розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення в Україні працювало в середньому 5,2 науковця, у тому числі дослідників — 3,9 (в Японії відповідно — 13,7 і 9,6; Німеччині — 11,6 і 6; Іспанії — 5,9 і 3,7; Польщі — 5,1 і 3,4; Угорщині — 5,1 і 2,9) [9, с 32]. Таким чином, істотно поступаючись за цим показником Японії та Німеччині, Україна зберігає паритетні співвідношення не тільки із своїми сусідами з Централь-но-Східної Європи — Польщею й Угорщиною, а й з таким членом ЄС, як Іспанія.

Оптимізму та надії на поліпшення ситуації додають і тенденції, що спостерігаються у технологічній структурі інвестицій. Так, частка інвестицій у машини, обладнання, інструмент, інвентар протягом 1990-2000 pp. істотно коливалася від 42,6 % у загальному обсязі інвестицій в основний капітал у 1990 р. до 49,1 % у 2000 р. Найнижчого рівня цей показник досяг у 1993 р. — 22,7 %. Протягом 1994-2000 pp. спостерігалося зростання частки інвестицій в машини, обладнання, інструмент, інвентар у загальному обсязі інвестицій, тобто зростання частки інвестицій в активні виробничі фонди -у відтворення виробництва. У 1994 р. цей показник становив 22,8 %, у 1995 р. — 27,1 %, у 1996 р. — 33,8 %, у 1997 р. — 36,3 %, у 1998 р. -41,0 %, у 1999 р. — 47,1 % [10].

Така зміна у технологічній структурі інвестицій сприяє впровадженню нових технологій, відновленню устаткування і, врешті-решт, розширенню інвестиційної діяльності суб'єктів господарювання. При цьому структурні зміни, що відбуваються, зумовлюють більш раціональне використання інвестиційних ресурсів, перш за все фінансових. На думку В. Просяник, це пов'язано з тим, що своєчасність і ефективність структурних перетворень повною мірою залежить від обсягу наявних фінансових засобів.

У 2001 р. відбувалося також повільне зростання кількості створених зразків нових типів техніки та освоєних у промисловому виробництві нових видів продукції машинобудування. Разом із тим істотні зміни в процесі інноваційної трансформації промисловості ще не відбулися, результативні показники інноваційної активності ще досить невисокі.

Інструментом реалізації об'єднаних стратегічних зусиль для підвищення конкурентоспроможності у загальнонаціональному та міжнародному плані може стати дієва державна інноваційна політика, в якій повинні знайти відображення:

• удосконалення законодавства в інтересах пріоритетного розвитку інноваційного підприємництва, у тому числі оподаткування, кредитно-фінансові пільги та створення сприятливих умов для приватних інвестицій в інноваційну інфраструктуру;

• заходи з подолання зарегульованості й адміністративних бар'єрів на шляху розвитку інноваційного бізнесу на ринку нових технологій, конкурентоспроможних товарів і послуг;

• організація моніторингу за виділеними бюджетними ресурсами й ефективністю їх використання перерозподільчими структурами, перехід на контрактні відносини між державними замовниками і суб'єктами інноваційного підприємництва;

• реорганізація, об'єднання, координація дій державних структур і громадських організацій у сфері розвитку інноваційного підприємництва на принципах соціального партнерства;

• розвиток інноваційної інфраструктури.

Орієнтація України на інноваційний тип

розвитку актуалізує проблематику трансферу технологій та стратегій комерціалізації інтелектуального продукту. Розвинуті країни, використовуючи міжнародний трансфер технологій, намагаються не лише зміцнити свої конкурентні позиції, а й змінити структуру своєї присутності на світовому ринку. Для країн з перехідною економікою активізація трансферу технологій є вагомим фактором реструктуризації економіки та джерелом збільшення надходжень до державного бюджету.

На перший погляд, найбільш очевидною стратегією участі у міжнародному науково-технологічному обміні для України є розвиток міждержавного технологічного трансферу технологій у межах групи країн з подібним політичним устроєм і рівнем економічного розвитку. У цьому випадку не потрібно витрачати значні кошти на адаптацію технологій, які передаються до виробничої інфраструктури. У той самий час виникають проблеми, що зумовлюються однотипністю таких країн — політичною нестабільністю і неринковими виробничими традиціями. Тому більш прийнятним засобом стимулювання комерціалізації науково-технічного потенціалу в країнах з перехідною економікою, до яких належить Україна, є трансфер технологій між державами з різним соціально-економічним рівнем розвитку. Такий обмін буде взаємовигідним, оскільки технології «середнього» рівня експортуються з країни з більш високим до країни з нищим рівнем розвитку. Інфраструктура країни з перехідною економікою є досить прийнятною до прогресивних технологій, до того ж країни-експортери технологій часто беруть участь у розвитку інфраструктури країн — імпортерів.

Країни-реципієнти можуть використати цю ситуацію й адаптувати за допомогою нових наукових досягнень відповідні елементи своєї інфраструктури, що у майбутньому стануть основою для розвитку вітчизняних технологій. Розвинуті країни заінтересовані в імпорті високих технологій з країн, що реформуються, оскільки розробка таких технологій власними силами потребує витрат значних коштів. При цьому країни-імпортери можуть заощаджувати на пошуках оптимальної виробничої інфраструктури, що означає скорочення строків до початку повноцінної віддачі інновацій, а країна-експортер має вигоду від імовірних субсидій на вдосконалення технологій і можливості супроводжувати технології, які передаються.

Проблему побудови конкурентоспроможної національної системи трансферу технологій необхідно розглядати з позиції вирішення трьох пов'язаних між собою завдань:

• створення конкурентного інтелектуального продукту;

• забезпечення ефективного захисту прав інтелектуальної власності;

• створення умов для успішного функціонування ринку інтелектуальної власності, який сприятиме комерційному використанню інтелектуального продукту.

Виходячи з прогнозних оцінок, можна очікувати перетворення процесу технологічної інтеграції на глобальне економічне явище. Цьому сприятимуть певні фактори, серед яких основними є:

• формування глобального фінансового та фондового ринку;

• загострення міжнародної конкуренції, посилення її глобального характеру;

• зростання масштабів економічної діяльності транснаціональних корпорацій;

• удосконалення та подальший розвиток засобів зв'язку, Інтернет, застосування оптичних волоконних ліній, запуск спеціальних штучних супутників Землі.

Наявність необхідних технологічних можливостей для швидкого переміщення потоків капіталу, економічної та науково-технічної інформації в режимі реального часу у поєднанні з наявними людськими ресурсами, сприяє концентрації інвестицій у найбільш перспективних напрямах, прискоренню революційних нововведень і, відповідно, підвищенню темпів економічного розвитку в цілому.

Економічна інтеграція як форма міжнародних відносин буде ефективною лише за умови наявності адекватної національної системи управління. Сама інтеграція може лише надати додаткового імпульсу поступальному розвитку економіки держави, але вона не вирішує більшості внутрішніх проблем становлення національного господарства. Аналіз світового досвіду й оцінка національного потенціалу дозволяють окреслити контури перспективної науково-технічної політики України, реалізація якої може забезпечити реформування її науково-технічного комплексу відповідно до завдань побудови динамічної інноваційної економіки:

• аналіз перспектив виходу основних елементів національного науково-технічного комплексу на світовий рівень і визначення обмеженої кількості довгострокових науково-технічних пріоритетів;

• забезпечення ефективної державної підтримки пріоритетним напрямам НДДКР та інститутам, що мають найвищий потенціал інноваційного впливу на розвиток конкурентоспроможних галузей матеріального виробництва;

• усунення правових і організаційних бар'єрів для розвитку підприємництва в науково-технічній сфері;

• створення привабливих організаційних, правових і економічних умов для активізації міжнародного технологічного співробітництва шляхом залучення в країну науково-технічних підрозділів транснаціональних корпорацій.

Висновки

Нова незалежна Українська держава у 2009 р. відсвяткувала своє 18-ліття. Ступивши на шлях реформ у середині 80-х років, український народ у 1991 р. здобув державну незалежність. Відбувся новий етап українського національного відродження, і в Україні розгорнувся державотворчий процес. Однак народ виявився недостатньо підготовленим до цього. Оновлення соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного життя в Україні відбувається з великими труднощами: відчувається консерватизм, брак компетентності. Бажаних результатів не досягнуто, хоча початок XXI ст. позначився деяким зростанням економіки та культури. Замість виходу з кризи у 80-х роках стався економічний обвал.

Господарство, особливо сільське, перебуває в кризовому стані, суспільно-політичне життя характеризується гострою боротьбою між гілками влади, а також між різними політичними силами. Відчувається відсутність єдності в суспільстві, його недостатня зрілість. З великими труднощами здійснюється відродження в галузі духовного життя, культурного розвитку, яке більше схоже на занепад. Україна потребує глибоких реформ, стимулювання державотворчих процесів, нових людей у керівництві, спроможних побороти корупцію, викликати довіру і нове морально-політичне піднесення в суспільстві. Необхідна єдність всіх політичних сил і партій, щоб Україна стала розвинутою європейською державою.

Список використаної літератури

1. Гончаров Ю. Науковий потенціал як фактор розвитку інноваційно-інвестиційної системи України //Економіка України. — 2007. — № 3. — C. 42-51

2. Дорогунцов С. Науково-технічний прогрес як основа розвитку виробництва і зниження його потенціальної небезпеки //Економіка України. — 1998. — № 3. — C. 4-12

3. Драгунова Т. Особливості сучасного формування і розвитку наукового потенціалу України в регіональному вимірі //Україна: аспекти праці. — 2007. — № 6. — C. 35-40

4. Житний П. Обліково-аналітичні проблеми використання виробничого потенціалу і шляхи їх вирішення //Бухгалтерський облік і аудит. — 2004. — № 1. — C. 41-50

5. Паламарчук М. Структура і потенціал матеріального виробництва України напередодні проголошення незалежності //Географія та основи економіки в школі. — 1999. — № 1. — C. 9-15

6. Поплавська Ж. Виробничо-ресурсний потенціал України//Вісник Національної Академії наук України. — 2000. — № 5. — C. 25-32

7. Рябченко С. Науково-технічний потенціал України на етапі виходу з кризи //Вісник Національної Академії наук України. — 1997. — № 7-8. — C. 43-49

8. Тимановська Н. Аналіз умов і факторів впливу на розвиток науково-технічного потенціалу промисловості //Економіст. — 2006. — № 6. — C. 48-50