Розвиток неоліберальних ідей у ХХ ст. та їх пояснення соціально-економічного розвитку ринкових суспільств Західної цивілізації

Arial

-A A A+

ВСТУП

Актуальність теми. Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи) Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності.

Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них відомішими є чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле). Віденська школа економічного неолібералізму розвинула провідні ліберальні економічні ідеї класичної школи політекономії, традиції неокласичного мікроекономічного аналізу та суб’єктивно-психологічний підхід австрійської школи маржиналізму. Фундаторами цієї школи є Людвіг фон Мізес та Фрідріх Август фон Хайек.

Найвпливовішим теоретиком неолібералізму ХХ ст. є Фрідріх Август фон Хайек, найпослідовніший захисник ідеалів економічної свободи, опонент Дж. М. Кейнса, переконаний критик соціалізму, лауреат Нобелівської премії з економіки 1974 р. Наукову спадщину Ф. фон Хайека складають 18 книг, до яких належать: “Чиста теорія капіталу” (1941), “Використання знання у суспільстві” (1945), “Контрреволюція науки” (1952), “Структура сприйняття” і “Конституція свободи” (1960), “Право, законодавство і свобода” (у трьох томах, 1973 – 1979), дві збірки лекцій і статей “Дослідження в філософії, політиці, економіці та історії ідей” (1967 – 1978), “Безробіття і грошова політика”, “Уряд як генератор ділового циклу” (1979) та багато інших праць. Його лекція “Згубна самовпевненість”, за яку він разом з Г. Мюрдалем став Нобелівським лауреатом, написана в 1988 р.

Мета: показати розвиток неоліберальних ідей у ХХ ст. та їх пояснення соціально-економічного розвитку ринкових суспільств Західної цивілізації.

Завдання роботи:

— окреслити розвиток неокласичних ідей у ХХ ст.;

— загальна характеристика неолібералізму: англійська, французька, чиказька, віденська та німецька школа.

РОЗДІЛ 1. Розвиток неокласичних ідей у ХХ ст.

Ідейні корені економічного лібералізму сягають часів А. Сміта та його «невидимої руки». Неолібералізм прийшов на зміну класичному економічному лібералізму, причиною краху якого стала економічна криза 1929-1933 pp. XX ст. Неолібералізм, як напрям економічної теорії базується на неокласичній методології і захищає принципи економічної свободи, саморегульованої економічної системи та вільної конкуренції. Ринок трактується як ефективна система, яка сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетні права суб’єктів економічної діяльності на засадах конкурентного економічного устрою. Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму:

— обстоювання ідей природного порядку та природних прав;

— заперечення будь-якого розширення державного втручання;

— захист конкурентних принципів господарювання;

— обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва;

— розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади;

— підтримка політики вільної торгівлі [5, с. 512].

Разом з тим неоліберали, на відміну від своїх попередників-неокласиків, певною мірою модифікують методологічні засади ліберальної концепції.

По-перше, вони оцінюють процеси господарського життя з макроекономічних позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнем аналізу. Макроекономічна спрямованість неолібералізму пояснюється зокрема тим, що як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки він виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституційного напрямів.

По-друге, на відміну від авторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу на дослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою умовою для автоматичного встановлення фундаментальних кількісних пропорцій суспільного відтворення.

По-третє, для представників неолібералізму використання граничних величин не є провідним методологічним інструментом, а для деяких шкіл (наприклад, німецької) не має самостійного значення, а лише визнається поширеним теоретичним прийомом неокласичної теорії.

По-четверте, неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об’єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 p., використавши термін «ліберальний інтервенціонізм», під яким розумів державне «втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку». Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур — основоположні принципи нового економічного лібералізму [5, с. 514].

Представники неоліберального руху ще у 30-ті pp. XX ст., коли кейнсіанська теорія і практика набирали обертів, намагалися виробити єдину науково-практичну програму, вихідні принципи якої були представлені на міжнародній конференції, що відбулася у Парижі у 1938 р. («колоквіум Ліппмана», названий так за співзвучність ухвалених на конференції теоретичних принципів і практичних настанов ідеям, висловленим у книзі американського економіста В. Ліппмана «Вільне місто», що була опублікована того ж року). Суть схвалених принципів неолібералізму зводилась до визнання правомірності обмеженого державного втручання в економічні процеси, широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємництва та необхідності підтримання правил вільної конкуренції. Було зазначено, що пріоритет приватної власності, свобода угод і вільних ринків можуть бути переглянуті державою лише в екстремальних випадках (війни, стихійні лиха, катастрофи) [5, с. 515].

У вільному суспільстві держава не управляє справами людей. Вона забезпечує справедливість поміж людьми, що управляють власними справами.

У першій третині XX ст. засновано основні школи, які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.

Представники цих шкіл неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації економіки й державному інтервенціонізмі. У 30-ті pp. XX ст. з метою протидії засиллю кейнсіанських ідей регулювання економіки в деяких країнах були створені неоліберальні центри, функціями яких стала розробка альтернативних заходів державного втручання в економіку, що сприяли б відродженню і практичному застосуванню ідей економічного лібералізму. Неолібералізм визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку на відміну від кейнсіанського активного державного втручання. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової економічної реальності, а значить, про започаткування нового етапу його розвитку.

Немає причин, чому б державі у вільному суспільстві не забезпечити всім захист від тяжких утрат у вигляді гарантованого мінімального прибутку, тобто рівня, нижче якого ніхто не опуститься. Участь у такій гарантії від граничної скрути цілком може відповідати загальним інтересам або ж усі можуть вважати за безперечний моральний обов’язок допомагати в межах організованої спільноти тим, хто не здатний допомогти собі сам. Доки такий одностайний мінімальний прибуток забезпечується поза ринком для всіх тих, хто з будь-яких причин не здатний заробити в умовах ринку достатніх засобів до існування, це не обов’язково призводить до обмеження свободи чи суперечності з принципом панування права.

Доводилася абстрактність макроекономінного підходу, неповнота і фрагментарність знань про загальні тенденції економічного життя, неувага до практичних знань суб’єктів господарювання, які є основою реальних економічних процесів. Домінувало неприйняття вивчення макроекономічних залежностей, аналоги яких відсутні у реальній дійсності, оскільки всі економічні рішення приймаються лише індивідами з урахуванням їх суб’єктивних оцінок і переваг [9, с. 384].

Визнавалася необґрунтованість кейнсіанської концепції ефективного попиту, яка взагалі не розглядала проблему співвідношення структури попиту і пропозиції. При значному розходженні цих структур, зазначав Ф. фон Хайєк, товари не будуть реалізовані, незалежно від загального обсягу сукупного попиту. На відміну від кейнсіанської теорії криза розглядається як результат не недостатнього, а надлишкового інвестиційного попиту порівняно із споживчим. Цей надлишковий попит виникає внаслідок кредитних вливань і призводить до спотворення структури виробництва й структури відносних цін.

Кейнсіанське пояснення причин безробіття вважалося необґрунтованим. За Ф. фон Хайєком, безробіття виникає не внаслідок недостатнього рівня ефективного попиту, а через високий рівень заробітної плати, зумовлений жорсткими вимогами профспілок. Це призводить до невиправданого скорочення прибутку підприємств і зменшення попиту на працю. Тому немає підстав розглядати безробіття як макроекономічну проблему і перекладати відповідальність за нього на уряд, зобов’язуючи його вживати заходів активної політики на ринку праці щодо зменшення безробіття [9, с. 385].

Критикувалася кейнсіанська концепція «керованих грошей», що використовувала помірну інфляцію як засіб боротьби з безробіттям. Подібні дії, на думку Ф. фон Хайєка, посилюють безробіття і доповнюють його інфляцією за такою схемою: зростання кількості грошей в обігу викликає нерівномірне зростання цін та нераціональне використання ресурсів, їх спрямування до галузей зі штучно високою кон’юнктурою, визначеною зростанням цін. Для підтримки цієї кон’юнктури будуть потрібні нові грошові вливання, що посилять інфляцію, а структурні диспропорції, що виникнуть разом з цим, підвищать рівень безробіття. Ф. фон Хайєк зазначав, що цю проблему не пояснює і не вирішує «міфічна» крива Філіпса, і вважав, що в дійсності вибір між інфляцією і безробіттям — це вибір між політичною доцільністю й економічною необхідністю. Якщо хоча б одного разу перемагає політична доцільність, то кожного наступного разу повернутися до економічних пріоритетів стає набагато важче. У результаті кейнсіанська політика «точного настроювання» відтворює інфляційний процес [9, с. 386].

До середини 70-х pp. XX ст. вихід з подібного становища Ф. фон Хайєк пов’язував зі зміною принципів діяльності центрального банку, його відмовою слугувати політичним цілям на шкоду економічним, в чому проявилася ідейна спорідненість з теоретичними настановами Чиказької школи та принциповими вимогами монетаризму. Згодом учений дійшов висновку, що «політична нейтральність» центрального банку ефемерна, й запропонував радикальне рішення — відмову від монопольних функцій центрального банку щодо здійснення емісії платіжних засобів. Мова йшла про так звану денаціоналізацію грошей — наданні на конкурентній основі права приватним фінансовим інституціям здійснювати емісію стабільних платіжних засобів на відміну від не досить стабільних, які пропонує монополіст-держава. На думку вченого, конкуренція приватних емітентів відповідала б ринковій природі грошей і була б спроможна не допустити інфляції та економічних спадів, що породжуються політикою державного регулювання економіки.

Неоавстрійська школа, що принципово заперечувала макроекономічну теорію та будь-які форми державного втручання, довгий час вважалася ідейним пережитком лібералізму. Посилення інтересу до ідей Хайєка й неоавстрійської школи в цілому, що спостерігається з 70-х pp. XX ст., пов’язане з комплексом обставин:

— кризою теорії та практики кейнсіанства у 70-ті pp. XX ст. та державно-соціалістичних моделей розвитку економіки у 90-ті pp. XX ст.;

— розчаруванням в ідеях соціального реформізму й усвідомленням значимості ліберальних цінностей, насамперед індивідуальної свободи;

— посиленням сумнівів у можливості проведення державної політики, що не підривала б ефективність ринкової системи, усвідомленням того, що цілі такої політики можуть вступати в конфлікт із базисними цінностями демократичного суспільства;

— кризовими потрясіннями у відтворювальному процесі, які привели до розуміння того, що існування проблеми незайнятих ресурсів не усуває проблеми їхньої обмеженості й ефективного використання. Звідси визнання того, що макроекономічний підхід не є універсальним, навіть коли мова йде про вирішення питань практичної економічної політики [9, с. 387].

У цих умовах вірність соціальній філософії лібералізму, принципам методологічного індивідуалізму і суб’єктивізму, готовність інтегрувати в економічну теорію фактор невизначеності надали економістам неоавстрійської школи переваги порівняно з представниками інших напрямків, насамперед кейнсіанського й ортодоксального неокласичного.

РОЗДІЛ 2. Загальна характеристика неолібералізму

2.1. Англійська (лондонська) школа неолібералізму

Англійська (лондонська) школа неолібералізму зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів. Її очолював Лайонелл Чарльз Роббінс (1898-1984), професор Лондонської школи економіки та один з керівників популярної у фінансових колах газети «Financial Times», який вдало поєднував наукову, викладацьку і практичну діяльність. Саме Л. Роббінсу належить хрестоматійне неокласичне визначення предмета економічної теорії: людська поведінка як відношення між заданими цілями й обмеженими ресурсами, що мають альтернативні можливості використання [12, с. 422].

Показово, що це формулювання з’явилося у роботі «Нарис про природу й значення економічної науки» (1932) в період розпалу світової економічної кризи 1929-1933 pp.

Методологічна концепція Л. Роббінса одержала назву апріоризму, яку підтримали авторитетні вчені-неоліберали Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк та Ф. Найт. Ця концепція виходить з того, що будь-яка наука свої кінцеві теоретичні висновки формулює дедуктивним шляхом, користуючись обмеженим набором фундаментальних положень. Разом з тим підкреслюється, що процес встановлення цих положень у природничих та суспільних науках суттєво відрізняється. Представникам природничих наук необхідно розробити інструменти спостереження за досліджуваним об’єктом, методику експериментів, провести потрібні досліди, обробити отримані результати, що дасть змогу сформулювати базові положення для наступних теоретичних висновків. В економічній науці процедура визначення базових положень інша, адже повно-масштабний контрольований експеримент в економіці, а тим більше його повторення, є малоймовірним, а індуктивне узагальнення історичних даних не завжди приводить до формування теорії. Але якою є ця процедура формування основних положень. Л. Роббінс, визначаючи її, сформулював основи доктрини апріоризму: «Твердження економічної теорії, як і будь-якої іншої наукової теорії, природним шляхом дедуктивно виводяться з набору постулатів. А головними постулатами є всі передумови, що містять в собі прості й беззаперечні дослідні факти, які стосуються того, як рідкісність благ, що є предметом нашої науки, проявляє себе у реальному світі. Основним постулатом теорії вартості є факт, згідно з яким індивіди можуть ранжирувати свої переваги у певному порядку, і насправді так і чинять. Основний постулат теорії виробництва полягає у тому, що факторів виробництва існує більше ніж один. Головним постулатом теорії динаміки є той факт, що ми не знаємо напевно, які блага стануть рідкісними у майбутньому… Нам не потрібен контрольований експеримент для встановлення їх обґрунтованості: вони настільки вкорінилися у нашому повсякденному досвіді, що достатньо їх просто сформулювати, щоб визнати очевидними» [12, с. 424].

Як бачимо, доктрина апріоризму передбачає використання положень, взятих «на віру», побудову теорії на основі базисних аксіом, отриманих в результаті інтроспективного аналізу, які не потребують емпіричної перевірки. Так само відхилялася ідея емпіричної перевірки одержаних висновків та теорії в цілому.

Ф. фон Хайєк розробив комплексну систему соціального знання, у якій суспільство з’являлося як спонтанний порядок. Провідну роль в його економічній теорії посідає вчення про спонтанний характер ринкового порядку. Сукупність норм та інститутів формують і підтримують основу соціального порядку, але сам він не є породженням свідомої волі й не піддається цілеспрямованому регулюванню. Цей «розширений, або спонтанний» порядок виник еволюційним шляхом і є необхідним для досягнення сукупності різноманітних цілей, якими керуються індивіди. Ф. фон Хайєк вважав, що система, яка виникла спонтанно, природним шляхом, завжди досконаліша за штучно створену. Спостерігається ідейна спорідненість з класифікацією німецького неоліберала В. Ойкена про «природно зростаючий» та «законодавчо встановлений» лад, з тією відмінністю, що В. Ойкен пропагував ідею можливості й необхідності свідомого формування досконалішого суспільного ладу. Важливою складовою спонтанного порядку є ринок та інститути, на яких він базується, передусім інститут приватної власності.

Для розуміння процесів, що відбуваються в суспільстві необхідно відрізняти цей тип порядку від порядку, створеного кимось, хто ставить на свої місця елементи тієї чи іншої сукупності або спрямовує їх рух. Для характеристики кожного типу ми маємо в своєму розпорядженні кілька термінів. Створений порядок, якому ми вже давали назву екзогенного порядку чи упорядкування, можна також схарактеризувати як побудову, штучний порядок або — там, де йдеться про керований суспільний порядок, — організацію. З іншого боку, порядок як наслідок розвитку, що його ми згадували як самоутворений або ендогенний порядок, англійською мовою найзручніше характеризується як spontaneous order (спонтанний порядок) [12, с. 433].

Саме за умов ринкового порядку, на думку Ф. фон Хайєка, створюється і накопичується більше знань і багатства, аніж у централізованій плановій економіці. Ринковий порядок розвивається на основі своєї внутрішньої логіки, не маючи нічого спільного з морально-етичними нормами, однак виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей. Він сформувався природним шляхом без будь-якої спрямовуючої сили, але від його існування залежить добробут суспільства, у тому числі гарантії найважливішої ліберальної цінності — свободи особи.

Ф. фон Хайєк розрізняв два принципи регулювання взаємодій між індивідами, які, очевидно, виходили з визнання сутності людини як істоти біосоціальної. По-перше, це регулювання на основі інстинктів, що відображає біологічну природу людини, яке відігравало провідну роль на початкових етапах розвитку людства. По-друге, це взаємодії, що ґрунтуються на правилах «розширеного» порядку, які виникли спонтанно й перетворилися на регулятор людської поведінки в суспільстві й стосуються «чесності, договорів, приватної власності, конкуренції, прибутку й приватного життя». Ці правила, на відміну від інстинктів, що передаються природним шляхом, поширюються завдяки навчанню, звичкам і традиціям. До моральних норм учений відносить «інститути власності, свободи і справедливості», зазначаючи, що саме «моральні норми і традиції, а не інтелект і розважливий розум дозволили людям піднятися над рівнем дикунів» [2, с. 68]. Подібні положення праць Ф. фон Хайєка підкреслюють наявність потужної інституційної складової у його вченні.

Спонтанний ринковий порядок означає, що свідомий контроль над господарським життям та економічна політика, спрямована на отримання певних результатів — повної зайнятості, економічного зростання, боротьби з інфляцією або економічним спадом, неможлива у принципі. Пояснюється це тим, що політичні й державні діячі не в змозі врахувати і використати весь обсяг знань, необхідний для успішної реалізації економічної політики, бо ним володіють в сукупності тільки окремі індивіди. Тому втручання у ринковий порядок з метою його реформування або удосконалення, незалежно від намірів тих, хто його здійснює, може мати лише руйнівні наслідки. Участь держави в економічному житті, за Ф. фон Хайєком, зводиться до створення структур, які забезпечують людям найкращі умови для реалізації їхніх власних цілей, тобто вчений підтримує класичну версію «мінімальної держави» [2, с. 117].

У першій половині 40-х pp. напрямок дослідної діяльності Ф. фон Хайєка змінюється — у центрі його уваги опиняються проблеми методології соціальних наук, філософії знання, права, проблеми свободи. Початок цього етапу було покладено знаменитим памфлетом «Дорога до рабства» (1944), у якому в період фашистської диктатури, воєнних дій та загального захоплення соціалістичними ідеями звучало нагадування про небезпеку відмови від базисних принципів вільного суспільства, про загрозу державного інтервенціонізму та тоталітаризму. Суб’єктивізм як принцип аналізу господарських явищ логічно запозичений Ф. фон Хайєком у своїх попередників з австрійської школи маржиналізму. Суб’єктивний підхід ґрунтується на визнанні того факту, що головним об’єктом людських дій виступають не об’єктивні факти, як у природничих науках, а уявлення про них. Звідси випливає заперечення об’єктивної природи багатьох економічних категорій: вартості, ціни, попиту та ін. На думку Ф. фон Хайєка, економічні явища не можуть бути відображені в «об’єктивних» термінах, оскільки вони репрезентують виключно суб’єктивні уявлення людей,. Крім того, немає об’єктивних критеріїв істини в аналізі економічних процесів, оскільки будь-який дослідник за необхідності вносить у процес аналізу своє «я» — власний досвід, світогляд, переконання, помилки [12, с. 435].

Об’єкт дослідження в економічній науці невіддільний від його суб’єкта, тоді як у природничих науках дослідник знаходиться поза об’єктом, який вивчає. Предмет суспільних наук — поведінка людей та її мотивація — передбачає, що власні погляди та переконання дослідника включені в цей предмет, що не може не позначатися на результатах дослідження. Тому завдання суспільних наук Ф. фон Хайєк вбачав не у формулюванні об’єктивних законів суспільного розвитку, а у визнанні обмеженості пізнавальних можливостей людини. Від економічної науки не можна вимагати нічого більшого, аніж формулювання суб’єктивно-психологічних оцінок економічних явищ. Звідси Ф. фон Хайєк робить висновок про принципову неможливість математизації економічної науки, яка передбачає об’єктивну основу, що, на думку вченого, не відповідає дійсності. Філософською основою подібного «войовничого суб’єктивізму» є філософія неокантіанства, яка визнає обмеженість людського розуму і відсутність об’єктивних критеріїв істини в науці, в тому числі економічній. Саме тому Ф. фон Хайєк переконливо заперечує можливість та позитивні наслідки втручання у суспільний порядок, у спонтанний хід суспільної еволюції, що здійснюється реформаторами на основі перебільшення ролі раціонального розуму в соціальному розвитку. Такою є основна ідея його пізньої праці 1988 p., відображена у назві — «Згубна самовпевненість» [12, с. 436].

Принцип недосконалого знання означає визнання обмеженості людського знання й того факту, що знання не може існувати в концентрованій формі як остаточний, зведений і завершений набір положень. Елементи знання «розсіяні», «розпорошені» серед індивідів, кожен з яких володіє його часткою, а значна частина знання має неформальний, інтуїтивний характер. Наслідок обмеженого знання — визнання неможливості розробки об’єктивної й загальної характеристики економічної системи, оскільки остання буде значно вужчою і схематичнішою порівняно з реальною інформацією і знаннями, наявними в системі. На думку Ф. фон Хайєка, ринковий порядок здатний найкраще використовувати «розсіяне» знання завдяки притаманній йому конкуренції, яка є єдиним відомим людству механізмом інформування суб’єктів господарювання про найприбутковіші напрямки економічної діяльності.

Безмежна віра сучасної людини в можливості науки — головна причина її небажання визнати, що елементарна обмеженість наших знань становить постійну перешкоду для можливості раціональної побудови всього суспільства. Ми так багато чуємо про швидкий поступ наукових знань, що стали вважати близьким і неминучим зникнення будь-якої обмеженості знань. Однак ця віра ґрунтується на хибному уявленні про завдання й можливості науки, тобто на помилковому переконанні, нібито наука — це спосіб виявлення окремих фактів і прогрес її методів дозволить нам виявити всі окремі факти й маніпулювати ними за своїм бажанням.

Суб’єктивний підхід та обмеженість знання передбачає таке:

— сформовані оцінки та уявлення індивідів різні через відмінності їхніх особистих систем переваг, знань та інформації, якими вони володіють;

— діяльність економічних суб’єктів відбувається на основі власних, недосконалих і обмежених уявлень про поточну й майбутню ситуацію;

— уявлення, оцінки і рішення економічних суб’єктів можуть бути помилковими через неправильне трактування ситуації на основі недостатніх теоретичних знань, невірогідності або неповноти інформації, а також тому, що вони орієнтовані на невідоме майбутнє;

— реакція індивідів на власні прорахунки — це зміна своєї поведінки, яка відбувається під впливом як змін економічного життя, так і їхніх переконань щодо того, що вважати правильним [12, с. 438].

Методологічний індивідуалізм, або атомізм, визначає суспільні та колективні дії похідними від незалежних індивідуальних дій. Ф. фон Хайєк вдається до відродження менгерівського розуміння народного господарства як сукупності індивідуальних господарств, які реалізують свої приватно-господарські наміри. З цих позицій критикується принцип методологічного холізму, який наділяє соціальні цілісності якісними характеристиками, відмінними від характеристик господарських одиниць, що їх формують. Якщо К. Менгер цей методологічний підхід пов’язував з історичною школою, то Ф. фон Хайєк — з сучасними школами, в яких переважає макроекономічний підхід (передусім, кейнсіанством) [3, с. 89].

Апріоризм — методологічний принцип, введений в економічну науку англійським неолібералом Л. Роббінсом, підхоплений Л. Мізесом та Ф. фон Хай-єком. Він передбачає, що будь-яка соціальна наука засновується на сукупності аксіом про поведінку індивідів, які є беззаперечними й не доводяться. Аксіоми отримані інтуїтивно, а висновки, сформульовані на базі цих аксіом, є беззаперечними й апріорними. На відміну від Л. фон Мізеса, ортодоксального прихильника апріоризму, Ф. фон Хайєк у книзі «Контрреволюція науки» (1952) все ж таки визнав, що теоретичне знання є вихідним щодо знання емпіричного. Ця позиція, наприклад, чітко відображена у розумінні вченим сутності прогнозу — останній є не оцінкою конкретних кількісних значень параметрів системи, а науковим передбаченням про ймовірний хід розвитку подій та зміни, що будуть відбуватися [12, с. 440].

Соціологічний підхід означає, що сукупність проблем, які розглядаються економічною теорією, не вичерпується суто економічними питаннями, а розширюється за рахунок включення до аналізу соціальних, політичних та етичних аспектів життєдіяльності суспільства. Цей підхід певною мірою нагадує міждисциплінарний підхід ранніх інституціоналістів, хоча й має суттєві відмінності: Ф. фон Хайєк виключав можливість запозичення методів дослідження економічної системи з інших наук, особливо заперечуючи перенесення методів природничих наук на дослідження суспільних явищ без урахування принципової відмінності між явищами соціального та фізичного світу. Незважаючи на близькість неоавстрійської школи і традиційної неокласики, нові австрійці критикують трактування рівноваги як ідеального стану економічної системи, в якому саме з причини ідеальності відсутні стимули до змін і розвитку. При цьому виділяється два взаємозалежних і взаємодоповнюючих напрямки критики. Для першого, початок якому поклав Л. фон Мізес, характерне заперечення статичного підходу до рівноваги, підміни ідеї ринкового процесу ідеєю стану ринку. Мова йде про заклик відмовитися від механістичної картини світу, що бере початок від Ньютона, в економіці — від А. Сміта, і знайшла своє втілення у моделі загальної рівноваги Л. Вальраса. Інший напрямок критики — припущення про недосконале знання економічних суб’єктів, яке свідчить про те, що учасники ринку не знають рівень рівноважних цін до здійснення угод, тоді як вальрасівська система рівноваги передбачала досконале знання.

Методологічний індивідуалізм і суб’єктивізм Ф. фон Хайєка зумовив мікроекономічну спрямованість його концепцій і заперечення ним макроекономічного аналізу. На його думку, макроекономічні залежності, якими оперують представники багатьох шкіл економічної думки (кейнсіанства, марксизму, монетаризму), відірвані від реальної економічної дійсності, бо основа господарського життя — індивідуальні суб’єктивні оцінки і уявлення господарюючих агентів, які аж ніяк не зводяться до загальних закономірностей. Визнаючи можливість економічної рівноваги окремих фірм і ринків, тобто часткової рівноваги на мікрорівні, Ф. фон Хайєк заперечує застосування цього поняття на макроекономічному рівні.

Ф. фон Хайєк вважає, що конкуренція — це своєрідний інформаційний механізм, який забезпечує отримання систематичних і повноцінних знань про економіку, без яких неможлива ефективна господарська діяльність. Ринковий процес як процес розповсюдження і консолідації «розпорошеного» знання невіддільний від процесу конкуренції. Остання трактується не як ринковий стан досконалої конкуренції, а як процес руху, процедура «відкриття» нових потреб та способів їх задоволення, нових ресурсів і можливостей виробництва. Відзначається динамічний, а не руйнівний зміст конкуренції, її спрямованість у невідоме, невіддільність від ризику. Специфічне трактування Ф. фон Хайєком і проблеми монополії — на відміну від багатьох економістів він не обґрунтовує негативний вплив на економіку процесу монополізації виробництва. На його думку, економічний індивідуалізм і приватна власність забезпечує конкурентність будь-яким організаційним формам, зокрема й монополіям. Монополізація не спотворює економічної інформації і надає поштовх пошуку нових форм економічної поведінки, прискорює інноваційний розвиток [12, с. 442].

Вивчення проблеми структурної координації займає центральне місце в економічній системі Ф. фон Хайєка і неоавстрійської школи порівняно з макроекономічними теоріями, а врахування часового аспекту координації (міжчасової рівноваги) відрізняє підхід австрійців від підходу інших представників маржиналізму та неокласичного напряму. Вирішення проблеми координації означає намагання дослідити механізми, що забезпечують узгодження дій економічних суб’єктів. Проблема узгодження (координації) має два аспекти: просторовий — економіка реагує на збурювання зміною структури виробництва і споживання і, як наслідок цих процесів, — зміною агрегатних величин та часовий — рішення, які учасники господарського процесу, передусім інвестори, приймають у даний момент, відбивають їхні уявлення про можливі в майбутньому зміни умов. Та обставина, що виробництво вимагає тривалого часу, збільшує ймовірність помилок у процесі координації.

Ф. фон Хайєк визначив основні теоретичні блоки економічної теорії, сукупність яких забезпечить вирішення проблеми координації:

— ціни як ефективна інформаційна і комунікаційна система і теорія цін, покликана показати механізм адаптації системи цін до зовнішніх змін;

— капітал як складна структура, що складається з неоднорідних індивідуальних капіталів, і теорія капіталу, яка описує механізм адаптації в межах цієї структури;

— гроші як сполучна ланка між сьогоденням й майбутнім і теорія грошей, покликана пояснити взаємозв’язок між змінами структури цін (що відображають зміни в структурі капіталу, виробництва і споживання) і змінами маси грошей в обігу (що відображають політичні рішення), тобто взаємозв’язок між відносними й абсолютними цінами;

— теорія циклу, де поєднано попередні уявлення про причини і характер «збоїв» у процесі координації та досліджено вплив грошово-кредитної політики на механізм циклічних коливань [12, с. 443].

Структурний підхід Ф. фон Хайєка визначив критичне відношення як до антикризової кейнсіанської політики, так і до антиінфляційної політики монетаризму, оскільки обидві ґрунтувалися на макроекономічному баченн економічних процесів та ігнорували проблему розміщення (алокації) ресурсів Однак основним об’єктом критики Ф. фон Хайєка стало кейнсіанство що проявилося в таких положеннях.

Концепція спонтанного ринкового порядку Ф. фон Хайєка у принципі заперечувала будь-яке втручання держави в економічне життя суспільства. Роль держави, за Ф. фон Хайєком, має обмежуватися виконанням інституційних функцій, полягати в охороні природного соціального порядку — свободи вибору та розвитку, вільної конкуренції та монополії. Вона реалізується через формування законодавчих норм, суспільних моральних цінностей, охорону усталених традицій. Людина сама мусить дбати про свій економічний та соціальний добробут. Держава не повинна займатися питаннями соціального регулювання, надавати соціальну допомогу (крім пенсій у зв’язку зі старістю та допомог у зв’язку з безробіттям), бо це підриває стимули до активної економічної діяльності. Індивіди повинні отримувати лише зароблені доходи, а не очікувати допомоги від держави. Соціальна нерівність, на думку Ф. фон Хайєка, є закономірним явищем, яке сприяє розвиткові суспільства [12, с. 445].

2.2. Французька (паризька) школа неолібералізму

Французька (паризька) школа неолібералізму своїм виникненням завдячує Жаку-Леону Рюефу (1896-1978), який розробляв проблеми економічного розвитку, грошового обігу, кредиту та міжнародних фінансів в контексті неокласичного лібералізму. Вчений був одним з радників Р. Пуанкаре в період стабілізації франка (1926-1928), фінансовим аташе посольства Франції у Лондоні (1930-1933), займав різні посади у міністерстві фінансів, у 50-ті pp. XX ст. брав участь у розробці теоретичних основ економічної політики Ш. де Голля. Заходи з лібералізації французької економіки та пропагування ліберальних цінностей забезпечили Ж.-Л. Рюефу значний вплив на економічну політику при трьох республіках. Основна праця вченого — книга «Суспільний порядок» (1945), де він захищав об’єктивно зумовлений соціальний порядок, ринкову цивілізацію, яка проявляється у саморегулюючому потенціалі ринку, зумовленому процесом врівноваження цін та стабільності грошового обігу в умовах вільної конкуренції. Ж.-Л. Рюеф критикував як прихильників соціалізму та марксизму, так і Дж.М. Кейнса, ідеї якого щодо державного регулювання економіки суперечили власним уявленням вченого та стали, на його думку, джерелом багатьох подальших хибних рішень (цікаво, що Ж.-Л. Рюеф іменує Кейнса «чарівником із Кембриджа» за надзвичайну силу переконання й велику кількість учнів та продовжувачів) [7, с. 526].

Втручання французької держави в економіку, «економічний дирижизм», передусім у формах націоналізації та планування призвели до відродження неоліберальних поглядів на початку 60-х pp. XX ст. Теоретичним поштовхом до цього стала доповідь «Про перешкоди економічній експансії» (1960), яка доводила потребу створення і стимулювання державою заходів ринкової саморегуляції, підготовлена групою експертів на чолі з Ж.-Л. Рюефом та директором державних залізниць Л. Арманом. Було покладено початок формуванню школи французького неолібералізму, до якої належали Е. Малінво, С. Кольм, Л. Столерю, головною постаттю якої став майбутній Нобелівський лауреат М. Алле.

Моріс Фелікс Шарль Алле (р. н. 1911) народився у м. Парижі в сім’ї комерсанта. Одержав освіту інженера і фізика у Національному гірничому інституті. Поїздка до США під час Великої депресії стала переломним моментом його життя — він був вражений і зрозумів, що повинен присвятити себе іншій науці – економіці [7, с. 527].

У 1936 p. M. Алле влаштувався на державну інженерну службу, з 1937 р. він працював контролером у Національному гірничому управлінні, керуючи у м. Нанті службою гірничої промисловості. Практика переконала молодого інженера: контроль — малодієвий інструмент, єдиний об’єктивний і ефективний контролер — це ринок.

З 1943 р. до 1948 р. М. Алле працював директором Бюро документації і статистики гірничої справи. Саме з 40-х pp. починається його теоретико-економічна діяльність — під час війни та німецької окупації вчений опрацював дослідження великих економістів — Л. Вальраса, В. Парето, І. Фішера — і написав власну працю «У пошуках економічної дисципліни». Він направив її Національному центру наукових досліджень у 1943 p., але її відхилили.

У 1944 p. M. Алле почав викладати у Національному гірничому інституті у ранзі професора, де працював до 1988 р. Паралельно викладав курс економічної теорії в Інституті статистики Паризького університету. З 1944 р. пов’язано кілька сторінок трудової біографії М. Алле: з цього року і до кінця 80-х pp. він — директор Центру економічного аналізу, з 1947 до 1980 р. — член Національного комітету з наукових досліджень [7, с. 527].

М. Алле завжди була властива незалежність мислення, прагнення зрозуміти фундаментальну структуру економіки, виявити закономірності функціонування економічної системи. Про його наукову діяльність вдало висловився всесвітньо відомий економіст Поль Самюелсон. Він, зокрема, зазначив, що більшість істин, які вчені відкрили після війни, вже були викладені до них у працях французького теоретика, як, наприклад, знамените «золоте правило» нагромадження капіталу.

У 1988 p. M. Алле за фундаментальні дослідження в галузі теорії ринків і ефективного використання ресурсів присуджено Нобелівську премію з економіки. Він — перший француз, який одержав цю престижну нагороду, причому вперше її присудили за праці, опубліковані не англійською мовою.

Впродовж усієї своєї наукової діяльності М. Алле намагався зрозуміти фундаментальну структуру економіки, виявити сутнісні фактори економічної системи та механізми її функціонування, займаючись дослідженнями у п’яти взаємопов’язаних галузях. Це — теорія максимальної ефективності економіки й основ економічного розрахунку; теорія міжчасових процесів і максимальної ефективності інвестицій; теорія невизначеності; теорія грошей, кредиту і грошової динаміки; теорія випадкового й екзогенних фізичних впливів. Творчість М. Алле багатогранна, вона включає в себе праці не тільки з теоретичної та практичної економіки, а й фізики, соціології, історії цивілізації.

Одна з основних проблем досліджень — шляхи досягнення і поєднання економічної ефективності та соціальної справедливості. На думку М. Алле, економічна ефективність — вихідна й обов’язкова умова вирішення усіх соціальних завдань. Умови досягнення ефективності: достатня інформація, децентралізація рішень і самостійність економічних агентів, зацікавленість у реалізації найприбутковіших рішень, конкуренція. На відміну від ефективності, справедливість у розподілі доходів поняття етичного порядку, тобто суб’єктивне. Розподіл доходів має забезпечувати як достатнє стимулювання ефективності, так і відповідати критерію соціальної прийнятності. М. Алле вважав, що економісти помиляються, розглядаючи як критерій економічного прогресу зростання реального валового національного продукту. Треба брати до розрахунку чистий споживчий реальний дохід на душу населення як єдиний прийнятний критерій. Він переконаний, що будівництво нових заводів чи літаків, створення нового обладнання чи технологій може бути виправданим лише тоді, коли дасть змогу краще жити людям, адже основна мета економіки — задоволення людських потреб [7, с. 529].

Раніше ринкова економіка трактувалася як єдиний глобальний ринок, де економічна інформація є доступною для всіх. Модель М. Алле — це система ринків для різних товарів, причому один і той самий товар може продаватися і купуватися на різних ринках, а тому немає єдиного набору цін, акти ринкового обміну здійснюються не одномоментно, а відбуваються безперервно. Модель вченого наближає до розуміння основ функціонування реальної сучасної західної економіки. З 1966 р. М. Алле повністю відмовився від моделі загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса, який вважав, що в кожний даний момент ринок характеризується єдиною системою цін, однаковою для всіх економічних агентів. На думку М. Алле, ця гіпотеза зовсім нереалістична, тому він замінив поняття «економіка ринку» чи «ринкова економіка» терміном «економіка ринків» [7, с. 529].

Використовуючи методи економіко-теоретичного і порівняльно-історичного аналізу, М. Алле доводить, що, по-перше, тільки ринкова, конкурентна організація господарства може бути економічно ефективною і, по-друге, без ефективної роботи економічної системи не може бути реального соціального прогресу. Потрібен пошук соціального компромісу, спрямованого на підтримання мирних і стабільних умов життя у суспільстві, який забезпечується існуванням політичної системи: «це міф, ніби економіка ринків може бути результатом стихійної гри економічних сил і політики laissez faire. Реальність полягає у тому, що економіка ринків невіддільна від інституційних рамок, в яких вона працює» [7, с. 530].

Соціальний компроміс визначає і реалізує виключно державна влада, й у сфері економіки він передбачає: задоволення колективних потреб та їх фінансування, визначення інституційних меж «економіки ринків» (антимонопольне законодавство, законодавство про корпорації, патентне законодавство, закони про соціальне забезпечення, трудове законодавство), реалізацію грошово-кредитної та фіскальної політики. Організація економічної діяльності має поєднувати вільну й самостійну діяльність економічних агентів в межах економіки ринків та планування інституційних рамок економіки, що забезпечує справедливість у розподілі доходів, соціальне визнання, стабільність та безпеку. Праці М. Алле продовжують традиційний для французького неолібералізму структуралістський підхід та започатковують новітній інституційний підхід, що спричинив у подальшому виникнення ринково-інституційних досліджень.

2.3. Чиказька, віденська та німецькі школи неолібералізму

Чиказька школа неолібералізму на чолі з М. Фрідменом, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу зосереджувала на поведінці суб’єктів господарювання за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму.

Неоавстрійська (віденська) школа неолібералізму Л. фон Мізес, Й Ф. фон Хайєка поєднала принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їй ще більшої суб’єктивно-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесів економічного життя.

Зазначимо, що англійська та неоавстрійська школи в подальшому інтегруються в єдину неоліберальну течію, взаємно збагачуються, зокрема завдяки тому, що Ф. фон Хайек на запрошення Л. Роббінса переїздить до Лондона [8, с. 156].

Особливостями німецького неолібералізму є те, що представники «цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує інституціональні, організаторські та виховні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулювання економіки.

Основоположником неоліберального напрямку німецької економічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші.

Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоретичних положень німецької історичної школи. Ойкен уважав помилкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів управління економікою, представники фрейбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого завжди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурентного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і протиставляли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства» [8, с. 157].

Німецький неолібералізм часто називають «ордолібералізмом» за назвою щорічного видання фрейбурзької школи — журналу «Ордо», заснованого 1948 р. Ойкеном і Бемом.

Вальтер Ойкен (1891-950) вивчав політекономію, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 року отримує вчений ступінь кандидата наук. З 1914р. і до закінчення першої світової війни був на фронті. 1921 р. в Берлінському університеті здобуває ступінь доктора наук. З цього часу основним об’єктом його дослідження стають економічні проблеми розвитку суспільства.

З 1925 р. В. Ойкен є професором університету в Тюбінгені, а з 1927 p. — Фрейбурзі. Там він заснував економічну школу, основною ідеєю якої було створення теорії майбутнього суспільства, побудованого на принципі свободи та достойного людини економічного й суспільного порядку.

Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), «Основні принципи національної економії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні принципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці грунтувалися на класичних підходах до аналізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки [8, с. 157].

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні принципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні інтерпретуються згідно з основними положеннями, викладеними у цій праці.

Методологія аналізу. В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську теорію «ідеальних типів». На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку.

Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чистому вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних господарських форм. Від того, які форми переважають у системі, залежить її тип, об’єктом дослідження можуть бути лише «ідеальні типи», «очищені» від несуттєвого. Аналіз розвитку економічної дійсності, на його думку, без урахування сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале, суттєве і другорядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку суб’єктів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства (мікрорівні). Тому «єдиний шлях, який обіцяє успіх, — писав він, — проходить через дослідження конкретних підприємств, домашніх господарств та планових органів» [8, с. 159].

Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем — центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Він класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом, форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є господарством відносин обміну, а центрально-кероване виключає вільний ринковий обмін і управляється центральним керуючим органом.

Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена, характеризується таким рівнем планування за якого всі економічні зв’язки між економічними суб’єктами заміщено адміністративними вертикальними зв’язками центру з підприємствами. Централізоване планування він розглядає виключно як економічну політику, наводячи історичні приклади її реалізації в стародавньому світі та вказуючи на сучасні її форми — економічну політику соціалізму в СРСР та централізоване керування у фашистській Німеччині.

Економічна політика надцентралізації управління передбачає такий ступінь розвитку планування, коли з одного центру визначаються обсяги та якість створюваних продуктів до найменших деталей. Така форма розподілу суперечить принципу вільного вибору. Тому центрально-керованому господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та хронічний дефіцит.

Ойкен уважав, що така централізація суперечить самій природі економіки і поступово руйнує її.

Але в межах централізованих форм управління він розрізняв цілий ряд варіантів: тоталітарне центрально-кероване господарство; центрально-кероване господарство з вільним обміном споживчих товарів; центрально-кероване господарство з вільним вибором для споживача; центрально-кероване господарство з вільним вибором професії та робочого місця. Екстремальною (очищеною, ідеальною) формою, на його думку, є тоталітарна, в якій уособлено всі недоліки та ознаки центрально-керованого господарства. Однак іншим формам централізації можуть бути притаманні ознаки економіки ринкового типу [8, с. 160].

Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економіки, та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору: рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин.

Вирішальним чинником економічного розвитку він називав потреби, які вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника. Виробник має бути заінтересованим у тім, щоб задовольнити будь-які потреби споживача. Таку заінтересованість можна реалізувати тільки за умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним розпоряджатиметься.

Економічна свобода виробника, як і споживача, зв’язується Ойкеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробнику — право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його структури та рівня цін.

Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також підриватиме основи господарювання.

Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності, хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу соціальної справедливості, який може забезпечити лише центрально-керована система, побудована на суспільній власності.

Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методологією неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господарство. Але Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, а й децентралізована ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою [8, с. 161].

Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розвитку суспільства завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював порядок, котрий забезпечував би справедливість та економічну рівновагу. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох «ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й соціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих, звичайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівноваги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того, який тип господарства в системі переважатиме, суспільство, на його думку, має свідомо визначитись з комбінацією господарських форм. Він уважав, на відміну від інших неолібералів, що за реальних цих умов тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним. Навпаки, воно має бути визначальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава [8, с. 162].

В «Основних принципах економічної політики» Ойкен формулює підходи до визначення «політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім, полягати у створенні державою умов для розвитку економіки: формуванні конкурентного господарства; обмеженні економічної влади монополістичних угруповань, тобто захисті конкуренції з боку держави; інтеграції у світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань, зміцнювану за рахунок протекціонізму. Держава повинна проводити активну грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон’юнктури — обов’язковий елемент ринкової економіки — можуть нейтралізуватись «грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторканність приватної власності, держава має запобігати надмірному розриву у розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави визначається можливостями економіки і має обмежуватися заходами, що сприяють її зміцненню.

Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в 30- 40-х pp., підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціальне спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком було розвинуто не лише Ойкеном, а і його сучасниками та послідовниками [3, с. 322].

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихідним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігополія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку.

В. Репке та О. Рюстов, що з 20-х pp. вивчали проблеми суспільного ладу, продовжували теоретичні пошуки під час другої світової війни, перебуваючи в еміграції. Вони намагалися визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.

За визначенням Репке, роль держави має обмежуватися створенням такої економічної атмосфери, яка б найбільшою мірою сприяла підтримуванню господарського порядку, за якого спрацьовували б економічні стимули до праці та стихійно визначались пропорції виробництва. Тобто економічна політика держави має гарантувати свободу, під якою слід розуміти суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок, вільну конкуренцію і вільне ціноутворення. Такий господарський порядок учений називає «ринковим господарством», принциповою основою якого є приватна власність та егоїстичний інтерес окремого виробника, якому протистоїть споживач [3, с. 324].

Розвиток неоліберальної теорії вільного ринкового господарства зв’язується також з ім’ям А. Мюллера-Армака, який уперше сформулював ідею створення «соціально-ринкової» економіки — такої економічної системи, у межах котрої «принцип свободи ринку поєднується з принципом соціальної рівності», коли досягнення ринкового господарства доступні для всіх членів суспільства. Економічна політика держави має полягати в тім, що вона оберігатиме конкуренцію та забезпечуватиме вирівнювання доходів громадян за допомогою раціональної фіскальної політики.

Мюллер-Армак указував на те, що під соціально-ринковим господарством він розуміє не впровадження природного економічного порядку, тобто абсолютизацію ринкових відносин, а свідомий синтез, коли створюване ринковим господарством багатство розподіляється під контролем держави. Цей контроль здійснюється через економічні механізми.

Найважливішим інструментом державного втручання в процес перерозподілу, на думку Мюллера-Армака, є оподаткування, яке регулюється відповідно до економічної ситуації: для стимулювання чи стримування ініціативи, урівноважування попиту та пропозиції згідно з рівнем доходу та з урахуванням його джерел, а також із національною структурною політикою держави. Усе це має бути спрямоване на досягнення основної мети державного управління — проведення соціальне орієнтованої політики [3, с. 32.

Ідею свідомо створюваного соціально-ринкового порядку, розвинуту в працях найвідоміших представників фрейбурзької школи, було апробовано у надзвичайно сприятливих для цього умовах післявоєнної Німеччини, країни зі зруйнованим господарством та відсутністю будь-якого економічного ладу.

Після об’єднання трьох окупаційних зон в одну економічну зону було створено Економічну раду, до якої ввійшли видатні політики та вчені-економісти ринкової орієнтації. Напрям розвитку Німеччини визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Німеччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економічної структури).

Одним з директорів Економічної ради був Людвіг Ерхард. Його уявлення про економічний устрій держави відповідало ідеям фрейбурзької школи.

Людвіг Ерхард (1897-1977) народився у Фюрті (Баварія), де закінчив реальне училище. Після першої світової війни вивчав виробничо-господарські проблеми у Вищій комерційній школі в Нюрнберзі. Захистив докторську дисертацію у Франкфуртському університеті, став директором інституту проблем споживання Нюрнберзької вищої комерційної школи, але на вимогу нацистського уряду був звільнений за «нелояльну поведінку» [7, с. 532].

Після війни (з 1945 по 1946 pp.) був міністром господарства Баварії, з 1947 p. — професором Мюнхенського університету, керівником особливого відділу «Гроші та кредит», що готував проект грошової реформи. Як відомого спеціаліста зі структурної політики 1948 р. Л. Ерхарда було призначено на посаду директора управління господарства Економічної ради об’єднаної західної окупаційної зони. З 1949 по 1963 р. Л. Ерхард — міністр народного господарства ФРН, з 1963 по 1966 p. — канцлер ФРН.

Професор, політик-практик, учений-економіст був автором багатьох праць з проблем кон’юнктури, книжки «Добробут для всіх», що в ній підбито підсумки економічної реформи у ФРН, спрямованої на свідоме створення нового економічного ладу — соціально-ринкового господарства.

Перші кроки Ерхарда як директора Економічної ради наразилися на протести окупаційних властей і політичних партій країни, оскільки він вимагав скасування всіх дій держави, що регламентували економіку.

Л. Ерхард розпочав з проведення конфіскаційної грошової реформи, яка мала справити стимулюючий вплив на економіку та забезпечити створення засад ринкового механізму саморегуляції.

Зміст реформи полягав у вилученні з обігу старої грошової одиниці, блокуванні рахунків, які згодом розблоковувались за умови часткового інвестування у виробництво та повного виведення з обороту решти безготівкових грошей, погашенні регулярних платежів (заробітна плата, пенсії, квартплата та ін.) за пільговим курсом, тобто грошову масу в обігу було скорочено до мінімуму. Крім того, було створено нову фінансову мережу на чолі з Центральним федеральним банком, незалежним від уряду [7, с. 533].

Суть господарської реформи, що почалась одночасно із грошовою, полягала в лібералізації економічного життя. Було відновлено вільне ціноутворення, знято обмеження із заробітної плати і квартплати, відмінено нормування споживання та централізований розподіл. Одночасно було прийнято закон, спрямований проти монополізації виробництва, тобто проти обмеження конкуренції.

Особливого значення Л. Ерхард надавав вільному конкурентному ціноутворенню, що забезпечувало раціональний перерозподіл ресурсів, відновлення повноцінного обміну, стимулювання виробництва товарів, на які існує попит, урівноважування кон’юнктури, а також самоокупність та прибутковість виробництва, тобто створення умов для його дальшого розвитку.

Державна підтримка підприємництва полягала в пільговому оподаткуванні та кредитуванні малоприбуткових виробництв базових галузей (вуглевидобувні, сталеплавильні тощо), підприємств, що реінвестували прибуток у виробництво, а також підприємств, котрі виготовляли експортні товари, залучаючи іноземні капітали.

Зрозуміло, що реформування економіки полегшувалося надходженням матеріальної допомоги за планом Маршалла, однак отримувані суми не були такими вже значними, щоб вирішити проблеми зруйнованої економіки.

Першими наслідками реформ було те, що різко впала реальна заробітна плата, зросли ціни та рівень безробіття. Але водночас поліпшилась ситуація з пропозицією товарів, а досить швидко стабілізувались і економічні процеси.

Соціальна політика будувалася за принципами фрейбурзької школи і була спрямована на підтримку економічного курсу держави. Вона виходила з ідеї, що соціальний добробут будується на міцній економіці, тому все, що перешкоджає розвитку економіки, навіть коли воно є соціальне справедливим, не може братися до уваги.

Проведення економічної реформи натрапило на сильний опір спочатку окупаційної влади, яка нав’язувала власну економічну політику, що мала б сприяти поглибленню економічної залежності Німеччини від країн-переможниць, потім на опір профспілок і політичних партій, не згодних із жорсткою соціальною політикою, і, врешті-решт, на опір підприємців, котрим дуже не до смаку були прийняті 1947 p. закони про декартелізацію та демонополізацію.

Крім того, згідно із міграційним законодавством стимулювався приплив робочої сили з-за кордону, що створювало умови для стабілізації ринку робочої сили, скорочувало її дефіцит. Одночасно в країну прибуло чимало емігрантів-підприємців, яких приваблювала висока норма прибутку, високий рівень попиту на товари, можливості інвестиційної діяльності. Вони мали конкурентні переваги перед місцевими підприємцями, і це викликало протест останніх. Л. Ерхард зумів витримати й ці протести [7, с. 538].

Економіка ФРН швидко інтегрувалась у світове господарство, оскільки лібералізувався зовнішньоекономічний обмін, за рахунок пільг та кредитів на виробництво експортних товарів зросли обсяги експорту та його конкурентоспроможність.

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регулюванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходила за межі соціальної сфери.

ВИСНОВКИ

Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму:

— обстоювання ідей природного порядку та природних прав;

— заперечення будь-якого розширення державного втручання;

— захист конкурентних принципів господарювання;

— підтримка політики вільної торгівлі.

Провідною ідеєю економічної філософії Ф. Хайека є концепція “спонтанного порядку”, яка об’єднує такі положення:

— ринкова економіка виникає та еволюціонує як результат взаємодії людей, але це не означає можливості цілеспрямованого впливу людей на ці процеси;

— розвиток ринкової системи відбувається за власною внутрішньою логікою, зумовленою тим, що у її формуванні люди керуються своїми практичними знаннями. Ці знання є неусвідомленими, і тому не можуть бути формалізованими, узагальненими в теоріях і взятими за основу економічної політики;

— практичні знання господарюючих суб’єктів являють собою розсіяну і неякісну інформацію про умови та параметри поточної діяльності у сфері економіки;

— ринковий порядок цілком виключає можливість будь-якого зовнішнього втручання у цей процес без загрози часткової або повної руйнації;

— ринковий порядок принципово відрізняється від природних і технологічних об’єктів і систем, знання про які легко можна формалізувати за допомогою математичних графіків і формул і використовувати для управління ними.

Було покладено початок формуванню школи французького неолібералізму, до якої належали Е. Малінво, С. Кольм, Л. Столерю, головною постаттю якої став майбутній Нобелівський лауреат М. Алле.

Модель М. Алле — це система ринків для різних товарів, причому один і той самий товар може продаватися і купуватися на різних ринках, а тому немає єдиного набору цін, акти ринкового обміну здійснюються не одномоментно, а відбуваються безперервно. Модель вченого наближає до розуміння основ функціонування реальної сучасної західної економіки.

Зазначимо, що англійська та неоавстрійська школи в подальшому інтегруються в єдину неоліберальну течію, взаємно збагачуються

Централізована планова економіка позбавлена механізмів компенсації помилок господарюючих суб’єктів, бо вона нездатна використовувати їх неявні знання, ліквідує економічну свободу і перетворює людей у пасивні об’єкти планування. Помилки планової економіки виявляються і виправляються лише після того, коли господарству буде завдано непоправної шкоди. Ф. Хайек вважає, що послаблення майнової нерівності і перерозподіл доходів на користь малозабезпечених за соціалізму позбавлене змісту, оскільки соціальна справедливість – це етичне поняття, неприйнятне для регулювання соціально-економічних так само, як і фізичних процесів. Окрім цього, політика соціальної справедливості підриває адаптивні, конкурентні властивості ринкового порядку.

Соціально-економічна філософія неоавстрійської школи протягом тривалого періоду оцінювалася як релікт епохи laisser faire, пережиток старомодного лібералізму. Лише у зв’язку із кризою кейнсіанства 70-х рр. і марксизму 80 – 90-х рр. концепції неоавстрійської школи отримали належну оцінку, а їх автори – офіційне визнання. Саме прихильникам неоавстрійської школи належить заслуга захисту принципів вільного підприємництва, а їх концепції „спонтанного ринкового порядку”, „очищення” ринків від впливу держави, профспілок і інших „забруднюючих”

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Хайек Ф. Право, законодательство и свобода: Современное понимание либеральных принципов справедливости и политики. — М.: ИРИСЭН, 2006. — 644 с.
Хайек Ф. Судьбы либерализма в XX веке. — М.: ИРИСЭН, Мысль; Челябинск: Социум, 2009. — 337 с.
Антология экономической классики: в 2 т. / Сост. И. А. Столяров. — М. : МП «Эконов», 1991 — Т.2. — 1992. — 485, с.
Білоконенко О. В. Історія економічних вчень: Конспект лекцій. — К. — — 89, с.
Злупко С. М. Історія економічної теорії: Підручник. — К.: Знання, 2005. — 719 с.
Ковальчук В. Історія економічних вчень. — Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.
Леоненко П. М. Історія економічних учень. — К. : Знання, 2008. — 639, с.
Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.
Мазурок П. П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2006. — 477 с.
Проскурин П. В. История экономики и экономических учений: Экономическая история индустриальной цивилизации. Учебное пособие. — Кировоград : Полиграф-Терция, 2007. — 383, с.
Фридмен М., Хайек Ф. О свободе. — М.: Три квадрата; Челябинск: Социум, 2003. — 192 с.
Юхименко П. І. Історія економічних учень: Підручник. — К.: Знання, 2005. — 583 с.