Розвиток незалежної України

Вступ.

1. Забудова незалежної України.

2. Соціально-економічна політика.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого — у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері — від тоталітаризму до демократії; в економічній — від командної до ринкової економіки; у соціальній — від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній — від класових до загальнолюдських цінностей. У міжнародній — від об'єкта до суб'єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» — до власної державності, від формальної незалежності — до реального суверенітету.

Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково обґрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а внаслідок цього — тривалий «урочистий марш на місці» на роздоріжжі реформ.

Суспільні перетворення в Україні почалися за вкрай низького рівня політичної та економічної культури мислення. У суспільній свідомості домінуючими були насті рої невдоволення, викликані наслідками брежнєвського періоду і невдачами перебудови. На час проголошення республікою незалежності в суспільній свідомості ще не встигло сформуватися і закріпитися усвідомлення масштабу нових завдань, більшість населення не визначила чітко свого місця в процесі державотворення.

1. Забудова незалежної України

Всесоюзні відомства поступово випускали владу із слабнучих рук, втрачали контроль над економікою республіки, загальносоюзна власність на території України стала республіканською, створювалась національна валютна система.

1 грудня 1991 р. відбулися дві події історичної ваги — понад 90% громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас було обрано Президента республіки — Л. Кравчука (понад 61% голосів). Ось як прокоментував результати референдуму американський тижневик «Тайм»: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».

Появу на політичній карті світу нової незалежної держави — України — зумовила низка чинників. Зовнішні чинники:

1) поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціалістичної системи;

2) помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;

3) втрата центром контролю за подіями на місцях;

4) синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;

5) поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил;

6) намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.

Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування — під юрисдикцію СРСР та інше — все це абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера в новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові тенденції. Внутрішні чинники:

1) існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління;

2) бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру;

3) певна стабільність українського товарного ринку;

4) активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки;

5) післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці;

6) дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу;

7) багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави[3, c. 457-459].

Вмираючий режим спробував взяти реванш: 19 серпня 1991 р. у Москві розпочався заколот: було створено антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), хоча завдяки русифікованим засобам масової інформації він більш відомий як ГКЧП,

В Україні компартійне керівництво на чолі з Л. Кравчуком закликало до спокою і витримки. Та перебіг подій показав, що тільки опозиція була проти заколотників.

Спроба путчистів здійснити державний переворот прискорила хід подій. Навіть людям, далеким від політики, стало зрозуміло, що ця влада вичерпала свої потенційні творчі можливості і давно вже стала ворожою своєму власному народові. Розпад СРСР як унітарної держави почався з Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.

1 грудня 1991 р. сталися події, які визначили надовго долю української державності — понад 90% громадян, що взяли участь у Всеукраїнському референдумі, проголосували за незалежність України; був також обраний Президент республіки — Л. Кравчук.

Основними чинниками, що сприяли незалежності України, були міжнародні, регіональні і національні фактори. До перших належать: поразка соціалістичної світової системи у «холодній війні»; втрата контролю за подіями в країнах соціалізму з боку країн Заходу; спалах міжнародних регіональних конфліктів, які відволікли увагу світового співтовариства від подій у СРСР (згадайте лише виступ М. Горбачова у зв'язку з початком війни у Перській затоці і наростання воєнного конфлікту в Югославії).

Регіональними факторами, що сприяли нам, була політична і економічна криза в СРСР; втрата Москвою контролю за становищем на місцях; майже всі союзні республіки заявили про вихід з СРСР, особливо після невдалого путчу; проімперські дії нових керівників РРФСР, які заявили себе правонаступниками СРСР, прискорили «парад суверенітетів».

Третьою групою факторів, які сприяли процесам державотворення, були національні. Серед них — існування в Україні системи ще радянських органів державного управління, а також бажання київської номенклатури позбутися московської влади. Перехід до демократії в Україні було розпочато пізньокомуністичною політичною елітою, а не рухом знизу. Звичайно ж, дуже важливе значення мала активізація національно-демократичного крила політичних організацій України. А впевненості і рішучості їм додавала індиферентність силових структур республіки, які зайняли очікувальні позиції. Не останню роль зіграла тут і багатовікова боротьба народу за власну державність. До того ж певна стабільність національного ринку, що мала місце ще й у 1992 p., додавала снаги в будівництві суверенної держави.

Українське суспільство виходило з політичних катаклізмів, маючи багатий запас нових політичних понять, але не готовим до державотворення. Соціалістичні ідеї в тому вигляді, в якому їх втілювали у життя на шостій частині земної кулі (таку територію займав СРСР), виявилися остаточно скомпрометованими і втратили значення орієнтиру суспільного розвитку. А своєї науково обґрунтованої моделі державного будівництва в Україні не було.

Отже, багатий запас нових політичних понять — це єдине, що мало українське суспільство, приступаючи до створення своєї держави. «Це печальна вигода тривожних часів, — писав один мудрець. — Вони відбирають у людей спокій і втіху, а навзамін дають досвід та ідеї. Це і є початком політичних роздумів. Цим пояснюється звичайне явище — посилена робота політичної думки під час і після суспільних потрясінь[7, c. 201-203].

До незалежності Україна йшла довгим шляхом і дорого за неї заплатила. Наша держава отримала широке міжнародне визнання. Була підписана також серія політичних та економічних угод із сусідніми і далекими державами. Почалося структурування суспільства. Головним нашим здобутком є збереження міжнаціонального миру в складних умовах. Завдяки цьому Україна залишається однією з небагатьох мирних зон не тільки в СНД, а й у всьому сьогоднішньому світі.

Тринадцять років незалежності не принесли країні добробуту. Режим Л. Кравчука називають в народі „воровським", а режим Л. Кучми — „ментовським." Обидва ці режими продемонстрували повну відсутність компетентної адміністрації. За Кравчука прийшли до занепаду цілі галузі промисловості: варто згадати лише про знищення одного з найбагатших і найпотужніших морських підприємств СНД — Чорноморське морське пароплавство. За режиму Кучми беззаконня і корупція зробили Україну „притчею во язицех" у всьому цивілізованому світі. Відсутня також забезпеченість всім золотим запасом країни національної валюти — гривні. Очевидну кризу переживали преса, книгодрукування, освіта тощо. Засоби масової інформації стали засобами маніпуляції масовою свідомістю. Розповсюджуючи інформацію, новини, ЗМІ сприяли єднанню та інтеграції глядачів і слухачів. За вже названих режимів провладні ЗМІ за допомогою штампів часів „війни з імперіалізмом" підтримували маргінальність значної частини населення України. Можна сказати, що кризові явища, з якими ми зіткнулися, не обов'язково українські. їх переживають всі країни колишнього СРСР і всі колишні соціалістичні країни Східної та Центральної Європи. Правда, не з такою гостротою і не з такими печальними наслідками.

Відсутність законодавства, що розмежовувало б повноваження центру й регіонів, загрожує Україні розпадом на 26 феодальних вотчин. З неефективності економіки виростають саботаж і злочинність. Тягар реформ перекладається на трудові верстви, мотив знаходиться в неминучості жертв заради майбутнього. Із загрозливою швидкістю зростають соціальна диференціація і соціальні контрасти. Здається, світова художня література не знає прикладів, коли про героя, який робить гроші, говорилося б позитивно. Українська література тим більше не знає таких прикладів.

Основним мотивом розпачливої критики з боку демократів є засилля на всіх рівнях старої партійної номенклатури. Дійсно, вона скрізь, а особливо у провінції, залишається єдиною реальною владою. Пострадянська еліта в Україні в 90-ті pp. була сформована з представників компартійної бюрократії. її дії базувалися на авторитаризмі. Це означає, що проблеми політики, права чи управління суспільним життям були нероздільними.

Важливо також враховувати особливості сучасного політичного становища в Україні. Потрібен час для демонтажу кадрових структур такого масштабу, для їх кардинальної заміни. Слід пам'ятати, що серед успадкованих кадрів немало людей, які еволюціонували у своїх настроях разом з усім суспільством і готові служити новій державі. Крім того, демократична держава формує свій апарат не за політичною ознакою, а за діловою, професійною. Досвід перебудови національно-демократичних сил при владі в західних областях України показав, що навіть тут вони не мають достатньої кількості своїх кадрів.

Тому зразу ж виникла проблема: ставити на керівні пости патріотів чи спеціалістів-професіоналів. Як завжди буває, серед бажаючих зайняти керівні посади виявилося більше «патріотів», ніж кваліфікованих спеціалістів з тих чи інших галузей народного господарства.

Президент змушений опиратися на ті політичні групи, суспільні сили та структури, які можуть повести за собою маси. Вважається, що ліквідація старого держапарату приведе до спалаху напруженості. Тому вихід із становища у демократів один — збільшувати свій реальний вплив у суспільстві. І обов'язково формувати свій професійний корпус претендентів на урядові посади. Головна причина поразок демократів сьогодні — це їх власна слабкість, яка є наслідком політичної нерозвиненості суспільства[3, c. 375-377].

Особливість сучасного етапу розвитку України полягає в тому, що в попередні історичні періоди нова правляча еліта формувалась паралельно з деградуючою старою елітою. В радянські часи цього не відбулося. Тому грандіозні завдання переходу суспільства до нового якісного стану вирішуються під проводом радянської номенклатури, яка за своїми якостями не відповідає цим вимогам. В Україні ситуація ще більш складна, ніж деінде, тому що республіканська номенклатура, вихована в умовах жорсткої централізації управління, виявилася однією з найбільш неефективних серед республік СРСР.

„Помаранчева революція". Найвищого розвитку політичні події в Україні досягай під час президентських виборів в кінці 2004 р. На них був задіяний весь адміністративний ресурс, і влада пішла на всілякі фальсифікації задля перемоги свого кандидата. Лідери об'єднаної опозиції В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз і А. Кінах звернулися до парламентів і народів світу із закликом визнати перемогу кандидата від опозиції — В. А. Ющенка.

Після другого туру виборів обстановка в країні вкрай загострилася. Опозиція на чолі з В. А. Ющенком організувала в Києві масовий мітинг протесту проти фальсифікації виборів, який переріс в перманентний і продовжувався протягом 17 днів. Він став відомим в історії як „помаранчева революція". Мітингуючі користувалися всенародною підтримкою. За цей час в мітинзі взяли участь сотні тисяч людей, переважно молодь і люди середнього, менше похилого віку. Соціальний склад мітингуючих — учні, студенти, дрібні і середні підприємці, частково представники великого бізнесу, прості люди. Цей прояв громадянської непокори і ненасильницька боротьба народу за свої права став однією з причин перемоги В. А. Ющенка на президентських виборах. Але найважливішим результатом такої революційності народу є те, що вона відкрила шлях для розвитку соціальної культури громадян.

Другою причиною перемоги була підтримка „помаранчевої революції" з боку світової громадськості, урядів і держав, яка змусила проурядові сили України погодитися на переголосування, яке й відбулося 26 грудня 2004 р. Ці вибори показали, що міжнародна спільнота впливає на розвиток національних політичних процесів, а інтернаціоналізація внутрішньополітичного життя приводить до більшої відкритості суспільства.

Прихід до влади Президента В. Ющенка ознаменував собою заміну політичного керівника на політичного лідера[5, c. 532-533].

2. Соціально-економічна політика

Сподівання більшості населення України на економічне процвітання, підкріплені оцінками західних експертів, були однією з головних причин голосування за незалежність на референдумі.

Однак роки незалежності принесли багатьом розчарування. Добробут погіршувався. Екологічні проблеми, незадовільний стан охорони здоров'я і соціальної сфери призвели до скорочення населення у державі.

Соціально-економічна ситуація в Україні значно загострилася після того, як Росія на початку 1992 р. запровадила лібералізацію цін. Це призвело до їх різкого підвищення і напливу грошової маси з Росії та інших держав колишнього СРСР в Україну. Запровадження з 10 січня 1992 р. українських купонів багаторазового використання лише деякою мірою пом'якшило ситуацію. Стрибок цін на різні товари коливався у межах від 3 до 50 разів. Підвищення заробітної плати, стипендій та пенсій не компенсувало значного зниження життєвого рівня населення. Особливо постраждали від «лібералізації» малозабезпечені верстви.

У таких умовах Україні довелося робити перші реальні кроки до ринкової економіки. Щоб зламати неефективну командно-адміністративну систему господарювання, необхідно було роздержавити економіку, зробити її багатоукладною. Правовою основою формування приватного сектора економіки стали прийняті Верховною Радою закони «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (06.03.92.). «Про приватизацію майна державних підприємств» (04.03.92) та прийнятий того ж дня Закон України «Про приватизаційні папери». 13 березня 1992 р. був прийнятий Закон України «Про іноземні інвестиції». Ці та деякі інші закони сформували в основному правову базу для приватизації. Однак темпи і якість ринкових перетворень в Україні лишаються вкрай незадовільними. Економіка перебуває у стані глибокої кризи. Президент Л. Кучма констатував фактичний провал аграрної політики. Сільське господарство і досі є найбільш невпорядкованою сферою економіки.

Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» прискорив приватизацію землі. Згідно з офіційною статистикою, в Україні фактично не залишилось ні колгоспів, ні колективних сільськогосподарських підприємств (ксп).

Серед причин катастрофічного стану господарського життя спеціалісти називають наступні. Структура виробництва в Україні була підпорядкована імперським інтересам. Лише третина виробничо-технологічних циклів промисловості брала початок і завершувалась в республіці. Частка проміжного продукту в 1,5 рази переважала частку кінцевого. Коефіцієнт залежності України від імпорту становив 41%, тоді як Японії — 14%, а США — 9,5%.

Науково-технічна і технологічна відсталість української важкої промисловості, її величезна енергоємкість призвели до низької конкурентоспроможності продукції. Ресурси нафти, газу, лісу і дешевого вугілля внаслідок інтенсивної експлуатації в часи СРСР майже повністю вичерпались. Негативно позначились на економіці України її повна залежність від кредитно-фінансової політики Росії, збереження «прозорих» кордонів.

Важке економічне становище не дає можливості реалізувати декларовані соціальні програми. Рівень життя основної маси населення продовжує падати, не зменшується заборгованість держави з заробітної плати[1, c. 522-524].

Висновки

На перших порах керівництво України покладало значні надії на допомогу західних держав, але після формального визнання її незалежності відбулося певне дистанціювання Заходу. Забезпечивши власні потреби у військово-політичній сфері, західні країни на деякий час втратили інтерес до розвитку держав СНД, сконцентрувавши свою увагу на власних проблемах: США — на президентських виборах, Німеччина — на питаннях внутрішньої консолідації, Японія — на чотирьох островах Курильської гряди. А фінансова допомога використовувалася Заходом як своєрідний «важіль тиску» на Україну щодо ядерного роззброєння. Зазначимо, що за обсягом американської допомоги в 1992/1993 фінансовому році (з розрахунку на душу населення) Україна перебувала на десятому місці серед країн СНД, майже втричі поступаючись Росії.

Отже, на початковому етапі державотворення в Україні перебіг цього процесу значною мірою визначали такі чинники: непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій; успадкована від колишнього СРСР деформована структура народногосподарського комплексу; значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал; недосконала організація державної влади в республіці, незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади; певне дистанціювання Заходу після формального визнання незалежності України.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський, В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. – 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.