Розвиток підприємства у сфері охорони здоров’я
Категорія (предмет): Економіка підприємстваВступ.
1. Створення закладів охорони здоров’я.
2. Утворення та розвиток служби охорони здоров’я на підприємстві.
3. Розвиток охорони здоров’я на державному рівні.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я на підприємствах, в установах і організаціях різних форм власності повинні встановлюватися єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих процесів, пов'язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки обов'язково погоджуються з органами охорони здоров'я в порядку, встановленому законодавством. Власники і керівники підприємств, установ та організацій зобов'язані забезпечити в їх діяльності виконання правил техніки безпеки, виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони здоров'я, передбачених законодавством, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей (ст. 28 Основ законодавства України про охорону здоров'я).
Власник зобов'язаний створити в кожному структурному підрозділі й на робочому місці умови праці відповідно до вимог нормативних актів, а також забезпечити дотримання прав працівників, гарантованих чинним законодавством.
З цією метою власник забезпечує функціонування системи управління охороною здоров'я, для чого створює на підприємстві підрозділи, які традиційно іменуються службою охорони праці. На підприємстві з числом працюючих менш 50 чоловік функції цієї служби можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які пройшли перевірку знань з питань охорони здоров'я. Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо керівникові підприємства і прирівнюється до основних виробничо-технічних служб.
1. Створення закладів охорони здоров’я
Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я.
Заклади охорони здоров'я створюються підприємствами, установами та організаціями з різними формами власності, а також приватними особами при наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців.
Заклад охорони здоров'я здійснює свою діяльність на підставі статуту, що затверджується власником або уповноваженим ним органом.
Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров'я керівництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам. Керівнику закладу охорони здоров'я має бути забезпечена незалежність у вирішенні всіх питань, пов'язаних з охороною здоров'я.
Кабінет Міністрів України та уповноважені ним органи, а також в межах своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають право припинити діяльність будь-якого закладу охорони здоров'я у разі порушення ним законодавства про охорону здоров'я, невиконання державних вимог щодо якості медичної допомоги та іншої діяльності в галузі охорони здоров'я або вчинення дій, що суперечать його статуту.
Провадження господарської діяльності в галузі охорони здоров'я, яка відповідно до закону підлягає ліцензуванню, дозволяється лише за наявності ліцензії.
Органи та заклади охорони здоров'я зобов'язані сприяти реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров'я і проведенні громадської експертизи з цих питань.
При органах та закладах охорони здоров'я можуть створюватися громадські консультативні або наглядові ради, які сприятимуть їх діяльності та забезпечуватимуть інформованість населення і громадський контроль в галузі охорони здоров'я.
Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров'я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров'я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій[4, c. 52-53].
2. Утворення та розвиток служби охорони здоров’я на підприємстві
Служба охорони праці виконує такі основні функції:
опрацьовує ефективну цілісну систему, управління охороною праці від шкідливих впливів, сприяє удосконаленню діяльності в цьому напрямі кожного структурного підрозділу і кожної посадової особи; проводить оперативно-методичне керівництво роботою з охорони праці; складає разом з структурними підрозділами підприємства план комплексних заходів щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища (підвищення існуючого рівня охорони праці, якщо встановлених норм досягнуто), а також розділ "Охорона праці" в колективному договорі (до речі, цей розділ доцільно іменувати "Охорона здоров'я", оскільки саме питанням створення умов праці, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності працівників він присвячується); проводить для працівників увідний інструктаж з питань охорони праці; організує: забезпечення працюючих правилами, стандартами, нормами, положеннями, інструкціями та іншими нормативними актами з охорони праці; облік, аналіз нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, а також шкоди від цих подій; розробку перспективних та поточних планів роботи підприємства щодо створення безпечних та нешкідливих умов праці; бере участь; у розслідуванні нещасних випадків та аварій; у формуванні фонду охорони праці підприємства і розподілі його коштів; у розробці положень, інструкцій, інших нормативних актів про охорону праці, що діють у межах підприємства; контролює:
дотримання чинного законодавства, міжгалузевих, галузевих та інших нормативних актів, виконання працівниками посадових інструкцій з питань охорони праці; виконання приписів органів державного нагляду, пропозицій та подань уповноважених трудових колективів і профспілок з питань охорони праці, використання за призначенням коштів фонду охорони праці; своєчасне проведення навчання та інструктажів працюючих, атестації та переатестації з питань безпеки праці посадових осіб та осіб, які виконують роботи підвищеної небезпеки, а також дотримання вимог безпеки при виконанні цих робіт тощо.
Для виконання функціональних обов'язків фахівці з охорони праці наділяються певними правами, наприклад, безперешкодно в будь-який час відвідувати виробничі об'єкти, структурні підрозділи підприємства, зупиняти роботу виробництв, дільниць, машин, механізмів устаткування та інших засобів виробництва в разі порушень, які створюють загрозу життю або здоров'ю працюючих; одержувати від посадових осіб необхідні відомості, документи і пояснення з питань охорони праці; перевіряти стан безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на об'єктах підприємства, видавати керівникам перевіреного об'єкта, цеху, виробництва обов'язковий для виконання припис щодо усунення наявних недоліків; вимагати від посадових осіб відсторонення від роботи працівників, які не пройшли медичного огляду, навчання, інструктажу, перевірки знань з охорони праці, не мають допуску до відповідних робіт або порушують нормативні акти про охорону праці; надсилати керівникові підприємства подання про притягнення до відповідальності працівників, які порушують вимоги щодо охорони праці та ін. Припис спеціаліста з охорони праці, у тому числі про зупинення робіт, може скасувати в письмовій формі лише посадова особа, якій підпорядкована служба охорони праці. Розпорядження фахівця з охорони праці може відмінити лише керівник підприємства. Ліквідація служби охорони праці допускається тільки у разі ліквідації підприємства[5, c. 122-124].
Для нормального функціонування системи управління охороною здоров'я власник зобов'язаний розробляти і затверджувати положення, інструкції, інші нормативні акти про охорону праці, що діють у межах підприємства та встановлюють правила виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках, робочих місцях. Ці правила повинні відповідати основним вимогам, встановленим державними міжгалузевими і галузевими нормативними актами про охорону праці.
На власникові підприємства також лежить обов'язок здійснення постійного контролю за додержанням працівниками технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту і виконанням робіт відповідно до вимог з охорони праці.
Законодавство про охорону здоров'я передбачає й обов'язки працівників. Згідно зі ст. 10 Основ законодавства України про охорону здоров'я громадяни зобов'язані піклуватися про своє здоров'я. Стосовно трудового законодавства цей обов'язок полягає в тому, що працівники зобов'язані знати і виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту; додержуватися зобов'язань з охорони праці, передбачених колективним договором (угодою, трудовим договором) та правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства; проходити у встановленому порядку попередні та періодичні медичні огляди тощо. Відповідно до ст. 11 Основ законодавства про охорону здоров'я іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України і працюють на підприємствах, в установах і організаціях різних форм власності та господарювання, користуються такими ж правами і несуть такі ж обов'язки в галузі охорони здоров'я, як і громадяни України. На підприємствах з кількістю працюючих 50 і більше чоловік рішенням трудового колективу може створюватися комісія з питань охорони праці, яка діє на основі Типового положення, затвердженого наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 р. №72. Комісія складається з представників власника, профспілок, уповноважених трудового колективу, спеціалістів з безпеки, гігієни праці і представників інших служб підприємства. Однак рішення комісії носять рекомендаційний характер, що взагалі знижує ефективність її роботи.
Фінансування охорони праці здійснюється власником. Працівник не несе ніяких витрат на заходи щодо охорони Здоров'я при виконанні трудових обов'язків. Відповідно до ст. 21 Закону України "Про охорону праці" фінансування охорони праці здійснюється з фондів охорони праці. Такі фонди утворюються на підприємствах, у галузях і на державному рівні відповідно до Положення про державний, галузеві, регіональні фонди охорони праці та фонди охорони праці підприємств.
Підприємства можуть використати кошти фонду охорони праці тільки на заходи, що забезпечують доведення умов і безпеки праці до нормативних вимог або підвищення існуючого рівня охорони праці на виробництві.
Кошти галузевих і державного фондів охорони праці витрачаються на здійснення галузевих і національних програм з питань охорони праці, науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, що виконуються в межах цих програм, на сприяння становленню і розвитку спеціалізованих підприємств та виробництв, творчих колективів, науково-технічних центрів, експертних груп, на заохочення трудових колективів і окремих осіб, які плідно працюють над розв'язанням проблем охорони праці[3, c. 44-46].
До державного, регіональних та галузевих фондів охорони праці надсилаються поряд з коштами державного чи місцевих бюджетів, відрахуваннями підприємств та іншими надходженнями кошти, одержані від застосування органами державного нагляду штрафних санкцій до власників, а також кошти від стягнення цими органами штрафу з працівників, винних у порушенні вимог щодо охорони праці. На власникові також лежить обов'язок організувати за свої кошти проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах зі шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба в професійному доборі, а також щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному огляду, термін і порядок його проведення передбачено Положенням про медичний огляд працівників певних категорій, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 р. №45. Проведення медичних оглядів покладено на медичні заклади, працівники яких несуть відповідальність згідно із законодавством за невідповіднсть медичного висновку фактичному стану здоров'я працівника.
Власник має право притягнути працівника, який ухиляється від проходження обов'язкового медичного огляду, до дисциплінарної відповідальності й зобов'язаний відсторонити його від роботи без збереження заробітної плати.
Постановою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1997 року №1238 затверджений Перелік професій і видів діяльності, для яких є обов'язковим первинний і періодичний профілактичний наркологічний огляд, а також порядок його проведення (Офіційній вісник України. — 1997. — Число 46). Метою проведення профілактичного наркологічного огляду громадян є виявлення хворих на алкоголізм, наркоманію і токсикоманію, а також визначення наявності або відсутності наркологічних протипоказань до виконання функціональних обов'язків і ведення певних видів діяльності.
Дотримання правил техніки безпеки і виробничої санітарії залежить не тільки від виконання власником своїх обов'язків, а й від того, наскільки кожний працівник знає і виконує їх під час роботи. Тому всі працівники при прийнятті на роботу і в процесі виконання обов'язків за трудовим договором повинні проходити на підприємстві навчання і перевірку знань з питань охорони праці, надання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків, про правила поведінки та дії при виникненні аварій згідно з Типовим положенням про навчання з питань охорони праці, затвердженим наказом Комітету по нагляду за охороною праці України від 17 лютого 1999 р. №27. Ці обов'язки працівників відповідають вимогам ст. 10 Основ законодавства України про охорону здоров'я.
Працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою або там, де є потреба у професійному доборі, повинні проходити попереднє спеціальне навчання і перевірку знань з питань охорони праці в строки, встановлені відповідними галузевими нормативними актами про охорону праці, але це рідше як один раз у рік. Перелік робіт з підвищеною небезпекою затверджений наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 30 листопада 1993 р. №123.
Навчання й інструктаж працівників з питань охорони здоров'я під час праці є складовою частиною системи управління охороною праці й проводиться з усіма працівниками в процесі їх трудової діяльності.
Відповідальність за організацію і здійснення навчання та перевірки знань з питань охорони праці на підприємстві покладається на його керівника (в структурних підрозділах — на їхніх керівників). Контроль за навчанням і періодичністю перевірок знань з питань охорони здоров'я здійснює служба охорони праці.
Інструктажі працівників за характером і часом проведення поділяються на вступний (при прийнятті на роботу); первинний (на робочому місці); повторний (на робочому місці з усіма працівниками: на роботах з підвищеною небезпекою — один раз на 3 місяці, на інших роботах — один раз на 6 місяців, проводиться індивідуально або з групою працівників, які виконують однотипні роботи, за програмою первинного інструктажу); позаплановий (при зміні правил з охорони праці, заміні обладнання або інших чинників, що впливає на безпеку праці); цільовий (при виконанні разових робіт, не пов'язаних з прямими обов'язками зі спеціальності, при ліквідації аварії, стихійного лиха. Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструктажі проводить безпосередній керівник робіт (начальник виробництва, цеху, дільниці, майстер). Інструктажі завершуються перевіркою знань усним опитуванням за допомогою технічних засобів навчання, а також перевіркою набутих навичок безпечних методів роботи. Знання перевіряє особа, яка проводила інструктаж.
Посадові особи, відповідно до Переліку посад посадових осіб, які зобов'язані проходити попередню і періодичну перевірку знань з охорони праці, затвердженого наказом Держкомітету України по нагляду з охороною праці від 11 жовтня 1993 р. №94, до виконання ними своїх обов'язків, а також періодично, один раз у 3 роки, проходять навчання і перевірку знань з охорони праці, технологічної безпеки і надзвичайних ситуацій на виробництві.
Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з охорони праці, забороняється. При незадовільних результатах перевірки знань, умінь і навичок щодо безпечного виконання робіт після первинного, повторного чи позапланового інструктажу для працівника протягом 10 днів додатково проводяться інструктаж і повторна перевірка знань. При незадовільних результатах і повторної перевірки знань, питання щодо працевлаштування працівника вирішується згідно з чинним законодавством. При незадовільних результатах перевірки знань після цільового інструктажу допуск до виконання робіт не надається. Повторна перевірка знань при цьому не дозволяється[2, c. 291-293].
3. Розвиток охорони здоров’я на державному рівні
Важливим також є питання про розподіл відповідальності, при якій лікар відповідає за якість медичної допомоги, за здоров’я пацієнта — сам пацієнт, а за охорону здоров’я в державі і здоров’я нації — держава. При цьому обсяг відповідальності лікаря не може перевищувати розмір фінансування його роботи, держава і суспільство не мають права вимагати від медичних працівників непрофінансованої медичної допомоги.
Важливим також є питання про організацію надання медичної допомоги, тобто правила взаємовідносин між усіма учасниками цього процесу, головними з яких є пацієнт (замовник) і медичний працівник (надавець), а держава в особі судової системи повинна виступати арбітром. В ньому також мають брати участь організації захисту прав пацієнтів, медичні громадські організації і Дорадча рада, яка об’єднує всіх його учасників. Головним замовником медичної допомоги (послуги) є пацієнт, і він має право визначати, до якого лікаря звертатися. Головний замовник може фінансувати медичну послугу, що надається, через уповноважений ним орган, державні установи, страхові компанії чи безпосередньо. На думку працівників сектору надання медичної допомоги, пацієнт також має право вимагати відшкодування заподіяної шкоди, якщо послуга, яку він отримав, була ним оплачена, але не може вимагати відшкодування, якщо шкода була завдана під час надання невідкладної допомоги заради його спасіння, і її неможливо було уникнути.
Головний надавець медичної допомоги (медичний працівник) зобов’язаний надавати її виключно в межах оплати. Було вказано на необхідність розробити перелік випадків, при яких лікар може відмовити в наданні медичної допомоги. Головний надавець повинен мати право за визначених обставин вимагати від замовника (пацієнта) відшкодування заподіяної йому шкоди.
Медичні громадські організації розробляють правила взаємодії, законопроекти, підзаконні нормативні акти, стандарти, протоколи тощо, погоджують програми страхування, розробляють етичні та деонтологічні норми поведінки медичних працівників, контролюють їх дотримання, захищають професійні, економічні та соціальні інтереси надавців медичних послуг, співпрацюють з організаціями захисту прав пацієнтів. Щодо останніх, в них можуть бути подібні функції.
Держава має створювати умови для цивілізованих стосунків між головними учасниками процесу надання медичної допомоги, при цьому не втручатися в нього, також вона затверджує правила гри, враховуючи позиції всіх учасників вищезазначеного процесу, виконує функції арбітра при вирішенні спорів між ними із залученням їх уповноважених представників[7, c. 36-38].
Реалізація цієї політики потребує здійснення комплексу державних і галузевих заходів.
Державні заходи мають передбачати:
— поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров'я, їх ефективне використання;
— забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, переорієнтацію охорони здоров'я на суттєве посилення заходів з попередження захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, зниження ризиків для здоров'я людини, що пов'язані з забрудненням та шкідливим впливом факторів довкілля;
— вирішення проблем гігієни та безпеки праці, профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань;
— створення умов для формування та стимулювання здорового способу життя, вдосконалення гігієнічного виховання і навчання населення, особливо дітей та молоді; посилення боротьби із шкідливими звичками; розвиток фізичної культури і спорту; забезпечення раціонального збалансованого харчування населення;
— здійснення активної демографічної політики, спрямованої на стимулювання народжуваності і зниження смертності, збереження та зміцнення репродуктивного здоров'я населення, а також соціальної політики підтримки молоді та захисту інвалідів і людей похилого віку;
— забезпечення всебічного гармонійного фізичного та психічного розвитку дитини, починаючи з народження, її раціонального харчування, оптимальних умов побуту, виховання і навчання;
— запровадження ефективної системи багатоканального фінансування сфери охорони здоров'я;
— удосконалення системи соціального та правового захисту медичних і фармацевтичних працівників та пацієнтів;
— визначення критеріїв щодо диференціації розміру оплати праці медичних та фармацевтичних працівників залежно від рівня їх кваліфікації, обсягів, якості, складності, ефективності та умов виконуваної роботи;
— інтенсивний розвиток медичної та фармацевтичної промисловості, в тому числі медичного приладобудування, виробництва лікарських засобів та виробів медичного призначення, здешевлення їх вартості.
Галузеві заходи мають передбачати:
— розроблення державних комплексних та цільових програм охорони здоров'я населення;
— визначення пріоритетів медичної допомоги та обгрунтування переліку і обсягу гарантованого рівня безоплатної медичної допомоги громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров'я;
— розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;
— проведення реструктуризації галузі з метою ліквідації диспропорцій у розвитку різних видів медичної допомоги, раціоналізації амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної допомоги;
— удосконалення системи інформаційного забезпечення галузі охорони здоров'я на основі широкого розвитку інформаційних мереж, реорганізації медико-статистичної служби;
— створення системи забезпечення і контролю якості надання медичної допомоги на основі розроблених показників якості;
— запровадження системи ліцензійних інтегрованих іспитів у вищих медичних навчальних закладах, незалежно від їх підпорядкування, для уніфікованого контролю за якістю підготовки фахівців для сфери охорони здоров'я;
— удосконалення порядку акредитації закладів охорони здоров'я та атестації медичних і фармацевтичних працівників.
Можливі варіанти розвитку державної політики в галузі охорони здоров’я:
1. Нічого не змінювати в існуючій законодавчій базі за умови відсутності політичної волі коаліції та народних депутатів. При цьому є реальна можливість змінити господарсько-правовий статус державних закладів охорони здоров’я та перетворити їх на повноцінні суб’єкти господарювання. Внаслідок цього вони перейдуть від постатейного до глобального бюджету і почнуть рахувати власні кошти.
2. Внести зміни до законодавства стосовно фінансування певних рівнів медичної допомоги, спираючись на стандарти і собівартість. Тоді може бути визначений мінімальний гарантований державою обсяг медичної допомоги зі встановленням рівня співоплати громадян.
3. Прийняти Закон України «Про медичне страхування» із зазначенням випадків, у яких оплату забезпечує держава (невідкладна допомога, пільгові категорії громадян тощо), витрати на інші види медичних послуг покласти на страхові фонди[6, c. 41-43].
Висновки
Реформування економічних засад системи охорони здоров'я спрямовуватиметься на створення прозорих фінансово-економічних механізмів цільового накопичення та адресного використання коштів, необхідних для реалізації в повному обсязі конституційних прав громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.
З метою досягнення належного рівня здоров'я населення держава зберігатиме контроль за механізмами забезпечення обсягу та якості медичної допомоги, які поступово збільшуватимуться за рахунок бюджетного фінансування та залучення додаткових джерел фінансування.
Джерелами фінансування охорони здоров'я мають бути кошти державного та місцевих бюджетів, кошти загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування та добровільного медичного страхування, кошти накопичувальних фондів територіальних громад і благодійних фондів, благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб, кошти, одержані за надання платних медичних послуг, а також інших джерел, не заборонених законодавством.
Кошти державного та місцевих бюджетів, кошти загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування будуть фінансовим підгрунтям забезпечення населення загальнодоступною медичною допомогою в межах визначеного організаційного рівня надання медичної допомоги та гарантованого обсягу його медикаментозного і технологічного забезпечення.
Кошти добровільного медичного страхування, накопичувальних фондів територіальних громад спрямовуватимуться на задоволення індивідуальних потреб населення у медичних послугах понад базовий стандарт якості загальнодоступної медичної допомоги.
Кошти державного та місцевих бюджетів мають бути основним джерелом фінансування державних цільових програм охорони здоров'я населення.
Заклади охорони здоров'я всіх форм власності в обов'язковому порядку повинні дотримуватися державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров'я та забезпечувати їх належне фінансування.
Список використаної літератури
1. Законодавство України про охорону здоров'я: Збірник законів за станом на 20 березня 2002 року: Офіційне видання. — К.: Парламентське вид-во, 2002. — 151 с.
2. Охорона здоров’я в Україні: Нормативна база/ Укл. Є. К. Пашутинський. — 2-е видання випр. і доп.. — К.: КНТ, 2006. — 478 с.
3. Охорона здоров’я України: збірка/ Віталій Гирін, О. А. Грандо, Ю. В. Вороненко; За ред. В. М. Гиріна. — К.: Здоров'я, 2002. — 168 с.
4. Панорама охорони здоров’я населення України: монографія/ Андрій Підаєв, Олександр Возіанов, Віталій Москаленко, Віктор Пономаренко та ін. — К.: Здоров'я, 2003. — 394 с.
5. Соціальна політика, соціальна робота й охорона здоров’я: як Україні досягти європейського рівня якості послуг?: Збірка тез конференції/ Національний ун-т "Києво-Могилянська академія", Проект Тасіс "Посилення регіональних соціальних служб"; ред. : Тетяна Семигіна. — К.: Сфера, 2007. — 250с.
6. Столяров Г. Статистика охорони здоров'я: Підручник/ Георгій Столяров, Юрій Вороненко, Михайло Голубчиков,. — К., 2002. — 230 с.
7. Стратегічні напрямки розвитку охорони здоров’я в Україні: наукове видання/ Світлана Биченко, Наталія Буркат, Валерій Войцехівський та ін.; Ред. В. М. Лехан; Ініціативи в галузі охорони громадського здоров’я. — К.: Сфера, 2001. — 174с.