Розвиток управлінської думки за часів Київської Русі

Вступ.

1. Начала і джерела вивчення української управлінської думки.

2. Господарювання в Київській Русі.

3. Організація господарства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Початок вивчення власне української управлінської думки і практики припадає на кінець XVIII — початок XIX ст. і пов'язаний з працями відомих українських учених-економістів М. А. Балудянського, В. Н. Каразіна, А. Самборського, М. Ліванова, П. І. Прокоповича та ін. Проте таке вивчення не становило якогось спеціального наукового напряму, що було типовим і для інших країн світу. У той період управління ще не існувало як окрема, відособлена від інших, галузь знань, хоча усвідомлення потреби в такій науці поряд з економічною теорією посилювалося. Зокрема, це виявлялося у висвітленні проблем управління в складі інших наук — історії, права, політики, філософії та ін. Деякі питання управління відбиті в описах окремих українських губерній і волостей першої половини — середини XIX ст.

Стосовно України до сказаного вище додається ще одна важлива обставина: відсутність на той період своєї державності. Останнє стало причиною тих наслідків, що мали місце в галузі вивчення питань управління виробництвом.

У господарстві східних слов'ян періоду Київської Русі X — початку XII ст. провідною галуззю залишалося, як і раніше, землеробство, яке повсюдно стало орним, польовим. У різних місцевостях переважали неоднакові системи землеробства: у лісових районах — підсічна, вирубна, на багатоземельних, малонаселених степових просторах — перелогова, у густонаселених місцях, зокрема на Середньому Подніпров'ї, парова система з двопільною або трипільною сівозміною, причому поступово дедалі більше поширювалося трипілля.

1. Начала і джерела вивчення української управлінської думки

Управлінська думка в Україні має тривалішу історію, ніж звичайно заведено вважати. Як правило, її традиційно починають вивчати з Київської Русі або навіть пізніших часів. Проте насправді початок цієї історії пов'язаний ще з періодом дослов'янського поселення. Давнє населення етнічних територій теперішньої України вже мало певні господарські й управлінські уявлення. Як і в багатьох інших народів світу, тривалий час вони існували спочатку на рівні практики, а згодом — мистецтва, тобто у вигляді сформульованих правил, порад щодо ведення економіки, не завжди при цьому письмово зафіксованих. У контексті розвитку античної культури виділяються, зокрема, філософські, економічні, управлінські погляди скіфського мислителя Анахарзіса. Проте через обмеженість писемних джерел тих років управлінські погляди давнього населення України ще не стали предметом спеціального фундаментального дослідження.

Цього не можна сказати про Україну княжого періоду (Київська держава IX—XIII ст. і Галицько-Волинська держава XIII—XIV ст.). Джерелами знань про управлінську думку того періоду є численні писемні пам'ятки: акти, документи, реєстри, хроніка, кодекси правил, опис різноманітних літературних творів. Проте основними джерелами історії княжої України є все ж літописи, що збереглися до наших часів у вигляді літописних кодексів. Найважливіші з них: Іпатіївський кодекс, що з'явився приблизно в 1425 р. і названий на честь костромського Іпатіївського монастиря в північній Росії, і Лаврентіївський кодекс, названий іменем писаря, ченця Лаврентія, який упорядкував (описав) його в Суздалі близько 1377 р.

У Лаврентіївському кодексі наведена найдавніша (іншими словами, вступна) частина літопису "Повість временних літ" Києво-Печерського ченця Нестора, написана ним приблизно в 1110 р. і присвячена питанням "откуда есть пошла Руская земля, кто в Киеве нача первее княжити, и откуда Руская земля стала єсть". Назва ця, хоча і з деякими відмінностями, повторюється в інших кодексах і компіляціях.

Літописи містять не тільки хроніку подій тих днів, а й низку інших пам'яток: актів (міжнародні договори, зокрема із Візантією; княжі грамоти та ін.), літературних творів (наприклад "Повчання" Володимира Мономаха), правових кодексів (наприклад "Руська правда").

Панівним класом у Київській Русі був клас феодалів. Найголовнішим феодалом був великий князь київський. У початковий період — IX ст.— більшість безпосередніх виробників залишалися вільними селянами-общинниками — смердами. Оскільки смерди жили на землі київського князя, вони мусили сплачувати йому натурою: хутром (білками й куницями), медом, воском та іншими продуктами — данину, що накладалася на «дим», «рало», «плуг», тобто на господарство. Походи князів, що їх вони здійснювали щоосені для збирання данини, називалися полюддям. Крім данини, селяни-общинники мали виконувати на князя шляхову й військову повинності, будувати й ремонтувати замки, укріплення та ін.

Уже з X ст. і особливо в XI — XII ст. поступово зростає і розвивається велике землеволодіння — князівське, боярське і церковне[4, c. 22-24].

Оскільки для утримання дружини і задоволення інших потреб князя та його двору данини не вистачало, князі починають влаштовувати свої власні господарства в селах або невеликих містах чи поблизу від них. Джерела, зокрема літописи, засвідчують наявність князівських сіл і міст уже в X ст.: Ольга мала свої власні села Ольжичі, Будучи і свій замок, «град» Вишгород, Володимир — село Берестове і місто Білгород і т. ін. Спираючись на ці міста й села, князі поступово захоплювали й навколишні місцевості, перетворюючи їх на приватні, вотчинні володіння, а населення, що там жило, ставили в залежність від себе.

Про останню варто розповісти докладніше. За назвою "Руська правда" криється цілий комплекс юридичних документів XI—XII ст., що відбив складність соціального життя Київської держави та його еволюцію. Цей комплекс завдяки зусиллям учених різних років, розчленовується таким чином:

1. Найдавніша Правда, або Правда Ярослава 1015—1016 рр.

2. Доповнення до Правди Ярослава: "Статут мостників", "Покон видний" (положення про збирання судових штрафів).

3. Правда Ярославичів (Правда Руської землі). Затверджена синами Ярослава Мудрого — Ізяславом, Святославом і Всеволодом близько 1072 р.

4. Устав Володимира Мономаха 1113 р.

5. Велика Руська Правда. Приблизно 1120—1130 pp. Окремі розділи цих основних юридичних документів з'являлися у зв'язку з тими або іншими соціальними конфліктами і включалися в існуючий текст. Тому "Руська Правда"— не всеосяжний текст і не застиглий звід законів, а ціла серія юридичних положень різних періодів, що відбили еволюцію життя Руської держави. Основна тенденція цієї еволюції полягала в тому, що від княжого доменіального закону "Правда" поступово розросталася, перетворюючись у збірник норм феодального права взагалі, яке охороняло не тільки володіння князя, а й будь-якого "пана". Крім літописів, багато історичних матеріалів дають нам усілякі літературні пам'ятки — як церковно-агнографічні (наприклад, "Слово про Закон і Благодать" київського митрополита Іларіона, життєві твори Якова Мниха і Нестора "Києво-Печерський патерик", "Ходіння" ігумена Данила та ін.), так і світські (зокрема, "Слово о полку Ігоревім"). В історії Галицько-Волинської держави є автентичні акти і документи (зокрема, грамоти галицько-волинських князів XIV ст.). Разом із безпосередньо історичними відомостями літературні твори, як і різноманітні документальні матеріали, являють собою неоціненне джерело для вивчення історії господарства України, її економічної й управлінської думки[6, c. 32-34].

2. Господарювання в Київській Русі

Носієм економічної й управлінської політики, законодавства, адміністрації, судочинства була державна влада на чолі з князем. Основні функції княжої влади досить широкі. Ось, наприклад, як описував їх відомий дослідник Київської Русі академік Б. Д. Греков: "Князь повинен був княжити і володіти… він думав про земський устрій, про раті, про земський статут; керманич на війні, він був суддею в мирний час; він карав злочинців, його двір — місце суду; його слуги — виконавці судових вироків… будь-який новий закон виходив від нього… князь збирає данину, розпоряджається нею".

Понад одинадцять століть тому східні слов’яни створили свою першу державу. Літописи та інші пам’ятки давньоруської літератури називають її Руссю, або Руською землею, вчені-історики – Київською, або Давньою Руссю.

Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвиненіших економічно й політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада і Константинополя, Кракова й Буди Великого Бултара й Ітилю. Могутньою, високорозвинутою й цілісною була матеріальна й духовна культура Київської Русі. Її народ зводив величні кам’яні храми й ошатні дерев’яні житла, створював могутні фортифікаційні споруди свoїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків. …На весь світ славилися вироби давньоруських майстрів. У Києві, а далі в Новгороді та інших містах Русі складалися літописи, в яких описувалось славне минуле й аналізувалося сучасне життя. Давньоруський народ творив свою усну історію у вигляді переказів і легенд, дружинних пісень і билин, інших фольклорних пам’яток. Київська Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися візантійські імператори й хозарські хагани. Протягом пів тисячоліття Давньоруська держава затуляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків. Київська Русь зробила величезний внесок до світової історії ІХ-ХІІІ ст., тому інтерес до неї не вщухає серед учених сучасного світу.

Джерелами відтворення історії Київської Русі є писемні й речові (археологічні) пам’ятки. Головними писемними джерелами є літописи: “Повість временних літ”, Київський, Галицько-Волинський, Новгородські, Суздальський, Московський, Никонівський та ін. Чимало цінного додають і інші писемні пам’ятки – кодекси й записи норм права, князівські земельні грамоти, тощо.

Військові функції — один з найважливіших обов'язків княжої влади. Князь зі своєю дружиною відповідав за організацію оборони князівства, утримання дружини, будівництво відповідних оборонних укріплень. Своєю владою він міг розпочати війну, оголосити похід, підписати союз, ухвалити угоду. Крім княжої дружини, в більшості походів брали участь і широкі верстви населення, наприклад дорослі чоловіки з міст і сіл. На відміну від дружини — постійного військового формування на службі в князя — більші військові формування називалися "воі"[7, c. 54-56].

Здійснення адміністративних функцій також було найважливішим обов'язком князя. При цьому князь виконував їх безпосередньо, тобто особисто, й опосередковано — через усіляких урядників. Приміром, урядниками князя були тисячники. Можна припустити, що тисячник — це начальник тисячі, так само як соцький (сотник) — начальник сотні, а десятник — десятки. Згодом, вважає дослідник О. Терлецький, "Ї(Я військова організація тісно пов’язувалася з територією, так що тисяча означала найбільшу територію, а десятка — найменшу". Часто деякі території (наприклад села) підпорядковувалися безпосередньо князю, перетворюючись у його особисте майно, яким він міг розпоряджатися як завгодно: продати, поміняти, передати в спадщину.

Князь мав право укладати міжнародні договори і фактично особисто здійснював дипломатичну діяльність. Він також видавав закони й особисто або за допомогою встановлених ним судових органів, тобто представників княжої влади, виконував судові функції. Як правило, половина судового мита ("кари"), що мусив заплатити винний, надходила до скарбниці князя.

На чолі княжого двору часто був "двірський", або "дворецький", а обслуговували господарство ключники, або тіуни (тівуни). Існувало кілька категорій тіунів, наприклад "огнимний", що завідував двором князя, "конюшний" — управляв стійлами і табунами коней князя, "під"їзний"—збирав для князя податки, податі, оброк. Роботами в княжому дворі керували два старости: сільський спостерігав за робочим людом подвір'я, а ратайний (від слова "ратай" — хлібороб) — за господарством, нивами.

Вивчаючи практику управління й організацію захисту княжого двору, важливо мати уявлення про становище в суспільстві різноманітних верств оточення князя. Вищим прошарком (класом) була княжа дружина, що, у свою чергу, поділялася на старшу — княжих чоловіків (бояр) і молодшу — отроків, слуг. Як правило, старші дружинники були радниками князя і нерідко входили до складу так званої боярської думи. Проте часто, особливо під час обговорення господарських питань, князь радився не тільки з нею, а й з молодшими дружинниками.

У початковий період існування Київської Русі княжа дружина цілком перебувала на утриманні княжого двору і не брала активної участі в економічному житті. Проте згодом деякі дружинники, крім виконання своїх військових і адміністративних обов'язків, займалися безпосередньо господарськими справами й управлінням (від князя вони одержували земельні наділи на тимчасове або так зване "вічне володіння"), а також торгівлею, зокрема зовнішньою. Саме на XI ст. припадає зростання княжого господарства і його ролі в економіці Київської Русі, зростання міст і міського населення, боярського землеволодіння і торгівлі[1, c. 57-59].

Активну участь у формуванні економічної й управлінської політики брала також церква. Вона мала досить великі землеволодіння, розвинуте ремісниче виробництво і вела торгівлю. З часу введення на Русі християнства церква була автономною одиницею, підпорядкованою царградському патріарху. Княжа влада матеріально допомагала церкві, але в церковне самоврядування безпосередньо не втручалася.

Феодальне землеволодіння ґрунтувалося на експлуатації залежного класу селян. Дедалі більша кількість вільних общинників потрапляла в залежність від феодалів, постійно поповнюючи різні категорії експлуатованого класу: залежні смерди, рядовичі, закупи, ізгої, холопи та ін. Влада феодалів над залежними людьми невпинно посилювалася.

Основною формою експлуатації залежних людей в період Давньоруської держави, особливо в XI — XII ст., була натуральна або продуктова рента. Крім того, багато залежного населення мусило працювати й на полі феодала, тобто була поширеною й відробіткова рента.

Посилення гноблення викликало протест з боку сільського і міського експлуатованого населення. Антифеодальна боротьба виливалася в різні форми: втечі від феодалів, руйнування їхніх маєтків, убивства окремих феодалів і представників адміністрації, а також масові народні повстання в Києві в 1068 р. і 1113 p., а також в Ростово-Суздальській і Новгородській землях в 1071 р.

Зміцнення окремих князівств і початок роздроблення Київської Русі.

Створення феодальних вотчин, посилення міст, економічне і політичне зміцнення окремих земель-князівств, збагачення місцевих землевласників при пануванні натурального господарства спричинялися до роздроблення єдиної Давньоруської держави.

Якщо при Володимирі (978—1015 рр.) Давньоруська держава досягла свого найвищого розквіту, за Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.) ще зберігала свою могутність, то вже після нього вона поступово ослаблюється і роздроблюється на мало або зовсім не пов'язані між собою князівства. Ознаки політичного роздроблення Київської Русі були помітні вже відразу після смерті Ярослава в 1054 р. Ще за життя він поділив свою державу між своїми синами. Старший, Ізяслав – Новгород, Туров; Святослав — Чернігів, Рязань, Муром; Всеволод — Переяслав, Ростов, Суздаль, Білоозеро; Ігор — Володимир-Волинський і В’ячеслав — Смоленськ. Спочатку старші Ярославичі — Ізяслав, Святослав і Всеволод — жили в злагоді, але незабаром почалися чвари й міжусобиці. Це використовували нові страшні вороги Русі — кочівники, які здійснили перший великий напад на руські землі, а також польський і угорський королі. В 30-х роках XI ст. угорські феодали захопили південну частину Закарпатської Русі, а в XII ст.— всю її територію.

Перед загрозою з боку половців князі роблять спроби якось залагодити справу миром і припинити усобиці, для чого скликають князівські з'їзди. Першим із таких з'їздів був з'їзд 1097 р. у Любечі. Там було визнано принцип, за яким кожний князь мусить володіти своєю вотчиною, тобто землею, виділеною йому батьком, і не посягати на землі інших князів («кождо да держить отчину свою»). Це узаконювало роздроблення Давньоруської держави на окремі спадкові князівства[5, c. 125-127].

Володимир Мономах (1113—1125 рр.) і його син Мстислав (1125—1132 рр.) на якийсь час поновили і зміцнили великокнязівську владу, але спинити роздроблення Київської Русі не змогли. На початку другої половини XII ст. могутня Давньоруська держава, внаслідок розвитку феодальних відносин і зміцнення місцевих феодальних центрів, остаточно розпалася на окремі князівства. Однак політичне роздроблення не означало повної економічної самоізоляції князівств і занепаду економіки. І в період політичної роздробленості продовжували розвиватися ремесла, жваво велася внутрішня і зовнішня торгівля, зростали міста.

Отже, соціальна структура вищих верств населення і суспільний устрій Київської Русі ґрунтувалися на трьох основних видах землеволодіння: княжому, боярському і церковному (монастирському). На цих видах власності на землю затверджувалися форми господарювання, а також: управління ними. У цьому зв'язку розглянемо становище безпосередніх виробників і управління на рівні вотчинного і помісного господарства.

Політична могутність і військова потуга Давньоруської держави трималися на міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці.

Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Промисли забезпечували потреби держави, їх продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста були заселені переважно ремісниками, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві[8, c. 24].

3. Організація господарства

Існування і розвиток вотчинного і помісного господарств неможливі без використання економічно залежних верств населення. Населення в Київській Русі, як і в Західній Європі, поділялося на вільне і невільне.

До економічно залежних верств населення в Київської Русі належали: рядовичі, закупи і холопи. Рядовичі — люди, що служили феодалам за рядом (договором). Вони були підпорядковані тіунам і ратайним старостам і управляли окремими видами виробництва. Положення закупів визначалося залежністю від феодала, пов'язаною лише з необхідністю повернення йому того або іншого виду позики.

Холопи, або челядь, — це люди, що цілком залежали від феодала, тобто раби. "Руська правда" (статті 110—121 Троїцького списку) докладно висвітлює питання рабства. Рабство могло бути тимчасовим (наприклад, для військовополонених, які викуповувалися за певну суму грошей), повним ("обельним", тобто вічним), неповним, що ґрунтувалося на договорі купівлі-продажу. Умови, за яких вільна людина ставала рабом, були такі: 1) якщо вільна особа добровільно продає себе за певну плату; 2) якщо вона одружується з "робою" (невільною жінкою) без попереднього договору з власником "роби" про збереження для себе особистої свободи; 3) якщо йде на службу тіуном або ключником, не визначивши умови і не уклавши угоду, що гарантують особисту свободу.

Зовнішня торгівля була пріоритетною в економічній політиці київських князів, які водночас збирали данину з підлеглих. Наприклад, нестерпні князівські побори спонукали деревлян убити князя. За це жорстоко покарала деревлян княгиня Ольга — дружина Ігоря. Одних людей перебила, інших — "в рабство мужам своїм віддала, а решту, щоб данину платили, залишила, і поклала на них дань тяжчу. І дві частини (її) ішли Києву, а третя Вишегороду для Ольги. Був бо Вишегород Ольжин город". "Погости, дань, ловища, оброки" — це форми поповнення князівського майна, про яке дбав і Святослав — син Ольги.

Князь Володимир навернув Київську Русь у християнську віру, що знаменувало собою важливий етап у розвитку економічної думки. Як відзначав М. Костомаров, князь Володимир, прозваний святим ще до прийняття християнства, значно розширив володіння Київської Русі, а заодно і простір збирання данини. Навіть радимичі та в'ятичі, які хотіли звільнитися від данини, змушені були підкоритися. Володимир збирав данину у віддалених ятвягів, у напівдикого народу, що жив у лісах і болотах. "Не треба, однак, думати, — пише історик, — щоби се панованє мало державний характер: воно обмежилося на збиранню данин, де можна було її збирати, і таке збиране похоже було на грабіж"[2, c. 28-31].

Окремі статті "Руської Правди" передбачали також можливість перетворення боржника в раба за умови невиплати ним свого боргу. Тут же визначалися відповідальність за надання допомоги збіглому холопу і винагорода за спійманого втікача. Власник відповідав за гроші, узяті його холопом у кого-небудь у борг обманом або в кредит, якщо холопу дозволялося торгувати; він також мав право на "товар", добутий його збіглим холопом. Незважаючи на те, що рабство (холопство) у Київської Русі, як і в інших країнах, не дістало суспільного осуду, її економічна політика і законодавство намагалися обмежити, не допустити зростання кількості рабів. Причиною цього був розвиток ринкових відносин, усвідомлення вищої продуктивності праці вільних людей порівняно з рабською працею. Крім того, після прийняття християнства церковні діячі активно боролися за скасування рабовласництва, погрожуючи власникам рабів покаранням на тому світі за їхню "ярість на раби".

У "Правді Руській" надто оберігалося право власності на підданих, худобу, знаряддя тощо. У статті "Про холопа" записано, що коли він (холоп) сховається і господар оголосить про це на торгу або третього дня ніхто холопа не приведе, то, зустрівши холопа, має право собі повернути, а хто переховує його, заплатить три гривні. "Хто сяде на чужого коня без дозволу — платить три гривні пені" — зазначено у 27-й статті "Правди Руської". Виходить, що використання чужого холопа і чужого коня каралось однаково. "У кого зникне кінь, зброя або одяг і він про те заявить на ринку і після впізнає пропалу річ у кого-небудь в межах свого міста, той прямо бере свою річ та й стягає зі сховця три гривні за неявку речі".

Найчисленнішою верствою населення Київської держави було селянство, що в історичних джерелах називалося смердами. Вивчення суспільного устрою в Київської Русі, у тому числі й управління, нерозривно пов'язано з питаннями стану і становища смердів.

Дослідники відзначають насамперед те, що назва "смерди" має широке і вузьке значення. У широкому розумінні — це представники всіх верств населення, за винятком князя. У вузькому — це селяни або, точніше, вільні хлібороби, що працювали на своїй землі, своїми засобами виробництва і тягловою силою. "Руська Правда" розглядає смердів як повноправних юридичних осіб, за якими зберігалася недоторканність особи і майна, передача спадщини тощо. Отже, з погляду організації управління господарством можна говорити про два рівні: нижчий — управління смердами власним господарством і вищий — княже керування, якому підпорядковувалися всі верстви населення, у тому числі й смерди.

Ці рівні відповідали існуючим формам землеволодіння, і зміна їх впливала на управління. Так, розвиток великих форм землеволодіння — княжого, боярського і церковного — почався з XI ст. і був пов'язаний як з економічними, так і політичними причинами. Серед економічних — необхідність збільшення виробництва сільськогосподарських продуктів для задоволення потреб сільського і зростаючого міського населення, державних потреб (утримання дружини), зовнішньої торгівлі. До політичних причин належить дедалі більший тиск кочівників на степові райони, княжі міжусобиці і пов'язані з ними економічні наслідки: руйнація господарств, переселення селян у безпечніші місця, зменшення дрібних і відповідно зростання великих форм землеволодіння, перетворення частини вільних хліборобів у найману робочу силу тощо. Все це, природно, вело до ускладнення управління виробництвом на мікрорівні, посилювало увагу до державного управління, спрямовану на зміцнення великого і світського, і церковного (монастирського) господарств.

Звернемо увагу також на те, що в Київській державі існувало понад сто міст, які розвивалися, незважаючи на часті руйнації, викликані війнами й міжусобицями. Досить розвинутим був поділ праці, що виражався насамперед у відокремленні ремесла і торгівлі від сільського господарства, диференціації міського населення. Відповідно розвивалося й управління не тільки сільськогосподарським, а й ремісничим виробництвом, а також торгівлею.

Йдеться, звичайно, не про спеціальне теоретичне розроблення питань управління. У кожній сфері громадського життя і виробництва, на кожному їхньому рівні виникали апробовані практикою відповідні поняття, уявлення, пропонувалися поради, як побудувати взаємовідносини керівника і підлеглих. Вони передавалися як по горизонталі, так і від покоління до покоління, фіксувалися в різноманітних писаннях. Прикладом може бути "Повчання" Володимира Мономаха (1053—1125), у якому фактично намальована ідеальна картина необхідного для країни управління підданими. Автор закликає своїх "дітей" до працьовитості, відповідальності, контролю за станом справ, самостійності, вивчення того, чого не знаєш. Дружину свою князь закликав до доброго ставлення до населення країни. Особлива увага відповідно до "Повчання" мала приділятися "гостям", оскільки вони понесуть по світу гарну або погану поголоску про країну.

"Повчання" містить також поради широкого соціального значення — "не забувати бідних, сиріт і вдів, не дозволяти сильним погубити людину". В іншому документі Володимира Мономаха, відомому Статуті 1113 p., виявляється зв'язок обмежень свавілля пана стосовно закупа з обмеженнями лихварства (установлення рівня відсотка). Вони свідчать про спроби державної (княжої) влади регулювати відносини між закупами та їхніми хазяями, а також лихварями та їхніми боржниками. Як бачимо, князі періоду Київської Русі визначали й обґрунтовували певні правила управління господарством, спрямовані на зміцнення пануючої в країні системи.

Крім того, економічні ідеї Київської Русі знайшли відображення у трактатах світських і церковних діячів. Йдеться, зокрема, про "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона Київського, звернення-моління Данила Заточеника до князя Володимира Мономаха, "Повчання дітям" самого князя Володимира Мономаха. До цієї групи пам'яток потрібно віднести літописи і художні твори, Києво-Печерський патерик і т. ін. Усі вони свідчать про високий рівень економічної думки в давньоукраїнській державі — Київській Русі[3, c. 35-38].

Висновки

Економічні ідеї мислителів Київської Русі містяться у державних документах, угодах, грамотах великих князів, записах норм світського та церковного права. Особливе місце серед пам'яток давньоруської літератури займають літописи, яким притаманна глибина та високий рівень систематизації інформації. На думку багатьох дослідників, давньоруські літописи с видатним явищем у суспільному житті не лише Київської Русі, але й усієї середньовічної Європи.

Давньоруські писемні джерела відображають процес феодалізації країни, захоплення общинних земель князями та церквою. Літописи відображають не лише перелік історичних подій, фактів, але і дають уявлення про широке коло уявлень і понять середньовічного суспільства, зародження наукових знань.

Важливе місце серед першоджерел, які уможливлюють дослідження розвитку економічних ідей на теренах Київської Русі, належить "Руській правді"— першому давньоруському зведенню законів. Це своєрідний кодекс феодального права, спрямований на регламентацію станових взаємин, майнових відносин, захист прав власності феодальної знаті на землю і залежних селян, отримання грошових і натуральних виплат тощо.

Список використаної літератури

1. Коппин А. Менеджмент на все времена: Примеры успешного менеджмента из истории Велико-британии: от Кромвеля до наших дней/ Алан Коппин, Джон Бэрратт,; Пер. с англ. В. О. Шагоян. — Днепропетровск: Баланс Бизнес Букс, 2005. — 267 с.
2. Кредісов А. Історія вчень менеджменту: Підручник для вищих навч. заклад./ Анатолій Кредісов,. — К.: Знання України, 2001. — 300 с.
3. Мартиненко М. Основи менеджменту: Підручник/ Микола Мартиненко,. -К.: Каравела, 2005. -494 с.
4. Наука управляти: з історії менеджменту: Хрестоматія: Навч. посібник для студ. економ. вузів і фак.: Пер. з рос./ Упоряд. та передм. І.О.Слєпов. — К.: Либідь, 1993. — 303 с.
5. Осовська Г. Основи менеджменту: Підручник/ Галина Осовська, Олег Осовський,. — 3-е вид., пере-роб. и доп.. — К.: Кондор, 2006. – 661 с.
6. Пушкар Р. Менеджмент: теорія та практика : Підручник/ Роман Пушкар, Наталія Тарнавська,; М-во освіти і науки України, Терноп. акад. нар. госп.. -Тернопіль: Карт-бланш, 2003. -486 с.
7. Росовецкий С. Очерки истории отечественного менеджмента (Х — начало ХVII в.): науково-популярна література/ Станислав Росовецкий,; МАУП. — К., 2002. — 159 с.
8. Рудінська О. Менеджмент : Посібник/ Олена Рудінська, Світлана Яроміч, Ірина Молоткова, ; М-во освіти і науки України, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. Економіко-правовий фак-т, Регіональний ін-т держ. управління. -К.: Ельга Ніка-Центр, 2002. -334 с.