1. Система філософії та її структурні складові

2. Університетська філософія в Україні 18 – 19 ст. (Костомаров, Куліш)

Список використаної літератури

1. Система філософії та її структурні складові

Фiлософiя є та сама наука, котра вивчає, аналiзує, узагальнює, певним чином витлумачує свiтогляднi проблеми. Саме вона на рiвнi науки включається в формування орiєнтацiї в бурхливому морi життя. Коли ламається телевiзор, то можна викликати майстра по ремонту, коли фермер не розумiє, що трапилось з його кукурудзяним полем, то викликає для консультацiї агронома чи бiохiмiка. Але хто менi i тiльки менi може визначити: "Яка для мене найбiльша життєва цiннiсть?", "Чого я хочу досягти ?", " На що я здатен ?" i т. д. Консультанта для власної орiєнтацiї в життєвому морi знайти важко, треба працювати самому й формувати свою фiлософiю життя, свою орiєнтацiю в свiтi, свiй свiтогляд.

Однак фiлософiя — не лише наука, що вивчає закони розвитку свiтогляду та iнтерпретує свiтогляднi проблеми. Фiлософiя — це ще й спосiб мислення, спосiб освоєння свiту людиною. Тут ми знов маємо справу зi специфiкою фiлософського знання. Вивчаючи ту чи iншу галузь знань, важливо засвоїти її основнi досягнення, її головнi висновки i тодi забезпечено успiх в конкретнiй сферi дiяльностi. Про таку людину говорять, що вона добрий фахiвець. Коли ж ми вивчаємо фiлософiю, то не так важливо засвоїти результати фiлософського пошуку тiєї чи iншої школи, як осягнути сам процес розвитку фiлосовського освоєння свiту.

В iсторiї фiлософської культури склалось так, що складовi частини цiєї науки з рiзнним ступенем iнтенсивностi розвивались в рiзний час. Просвiтницька епоха з її колосальними природодослiдницькими вiдкриттями активно сприяе розвитку онтологiї та гносеологiї. Праксиологiя виходить на перший план в перiод соцiальних революцiйних потрясiнь дев'ятнадцятого та двадцятого столiть. Друга половина ХХ ст. в Європi знаменується розвитком аксиологiчного напрямку в фiлософiї. Та, розглядаючи фiлософiю як едине цiле, слiд зазначити, що це наука, яка теоретично обгрунтовує свiтогляд. Тому в будь-яку епоху поминути розгляд всiх чотирьох роздiлiв практично неможливо. В тому чи iншому аспектi люба фiлософська система торкаеться всiх складових фiлософiї як цiлiсної науки.

Є й iншi способи визначати складовi фiлософiї, членувати її. Фiлософська думка обрала своїм орієнтиром вiльнi, критичнi, керованi розумом роздуми про свiт та людину з одного боку, а про людську свiдомiсть та духовнiсть з iншого. Це мало певнi наслiдки для класифiкацiї самої фiлософiї. Фiлософiя як наука розглядає комплекс проблем, без освоєння яких сформувати теоретичний рiвень свiтогляду просто неможливо. Намагання звести всю фiлософську проблематику до одного, єдиного, навiть найважливiшого питання, обов'язково звузить, а звiдси певним чином обкарнає /критинiзує/ фiлософську науку.

2. Університетська філософія в Україні 18 – 19 ст. (Костомаров, Куліш)

Особливо значимою була діяльність київських романтиків М.Максимовича, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, діяльність яких, за словами Д.Чижевського, склала “кульмінаційний пункт” романтичного руху в Україні. Ними були створені найцінніші роботи з історії України, української культури, літератури, в яких вперше теоретично обґрунтовувався факт існування українського народу, його культури, вказувалося на велике і багате українське минуле.

П.Куліш свою державницьку національну політику трактував по-різному, дуже часто вдавався до ідеалізації старовини, абсолютизації козаччини, а потім відходив від них, намагався заглянути у майбутнє і віднайти реальні шляхи реставрації національної держави. Врешті-решт, він навіть схилявся до розгляду української нації не як державної, а в розумінні етнографічному. На цій основі у нього і з”являється поняття “культурної автономії” або “духовної самостійності” українського народу у складі Російської імперії. Сюди ж примикає його концепція “двоєдиної Русі”, що мала означати політичну єдність України і Росії. Наприкінці життя ухилявся від царефільства і однозначно висловлювався за незалежність України. В цих хитаннях П.Куліша виявилися парадоксальна логіка історіософського мислення письменника, його духовний відчай, безсилля в утвердженні української державності. Та навіть і за цих обставин, як вдало зауважує Є.Нахлік, П.Куліш на “вкраїнські справи” дивився не “московсько-боярським оком”, а таки українським, не втрачаючи віри у майбутню незалежність України.

Розвиваючи державницькі ідеали і маючи далекосяжні політичні цілі, Куліш все ж спрямовував свої зусилля не на зміну політичного та соціального статусу українського народу, а головно – на його духовне, релігійно-моральне вдосконалення, на піднесення культурного рівня усіх верств нації. Саме таким способом – через позитивні зрушення у духовному світі людей, на його думку, можна досягти жаданих політичних та соціальних змін. Культуру мислитель ставив вище політики, відводив їй роль інструмента боротьби за свободу, національну незалежність і відродження нації. Звідси, на його думку, українська справа є справою не політичної незалежності, а культурного поступу. На цій основі формується культурософія П.Куліша, що розчиняє політику у суспільному розвитку, вважаючи її домінантою усього суспільного буття українського народу. Сам мислитель бере на себе роль культуртрегера і одним з перших українських діячів розгортає культурницьку діяльність у боротьбі за українську справу, національну незалежність. Будучу прихильником гуманістичного поступу, П.Куліш у релігії побачив позитивний потенціал впливу на українську культуру. Великим пам’ятником Кулішу став його переклад Святого Письма, яке вперше зазвучало українською мовою і зіграло велику культурно-освітню роль. Мислитель у релігійності українського народу побачив не тільки чинник формування його світогляду, але й дорогу до відродження і оновлення України.

У М.Костомарова найповніше осмислена ідея народності, що була основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності, національній виокремленості українського народу у світовій спільноті і поруч з російським та польським народами. Для обґрунтування своєї тези він звертається до аналізу української психіки, способу життя, діяльності України.

Мислитель також відзначив основні форми національного співжиття, які, на його думку, мають відтворити суть національного буття українця, його психічного складу, моральних та родинних традицій. Такою вдалою формою для українства, як вважає він, є насамперед громада. У політичному житті М.Костомаров пропонує свою федеративну концепцію політико-суспільного устрою.

М.Костомаров уперше розкриває “внутрішні принципи” чи причини буття українського народу, що окреслені сутністю його ментальності; обґрунтовує самобутність українського народу і його неідентичність з російським народом. Серйозно рефлектує М.Костомаров і над такою ментальною ознакою українського народу як його релігійність. Суттєвим моментом у даному контексті є оцінка Костомаровим російського православ’я як духовного інструменту насаджування російської імперської політики і руйнації українських засад духовного життя.

Список використаної літератури

1. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
2. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
3. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
5. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.