Система організації і загальна будова організму

1. Клітина як структурна одиниця організму.

2. Поділ клітин.

3. Тканини.

4. Органи, системи органів та апарати.

Список використаної літератури.

1. Клітина як структурна одиниця організму

Структурною одиницею організмів (як тваринного, так і рослинного походження) є клітина. Клітини утворюють органи, а органи — системи органів і апарати.

Клітина є живою саморегульованою й самооновлюваною системою. Всі клітини між собою взаємозв'язані, а тому організм може існувати лише завдяки своїй цілісності й тісному взаємозв'язку з навколишнім середовищем. Цілісність організму зумовлена нервово-гуморальною регуляцією функцій. Академік І.П. Павлов з'ясував, що провідна роль в іннервації діяльності всіх органів і систем організму та в здійсненні його зв'язків з навколишнім середовищем належить центральній нервовій системі.

Клітини за формою і величиною бувають різними (рис. 1) і в організмі виконують різні функції. Усі клітини складаються з основних і допоміжних частин: до основних належать цитоплазма, ядро й органоїди, до допоміжних — включення.Цитоплазма — внутрішнє середовище клітини — неоднорідна. У ній розрізняють: цитолему, гіалоплазму, органоїди и цитоплазматичні включення.

Ззовні цитоплазма має цитолему (клітинну оболонку), яка відділяє її від зовнішнього середовища (рис. 2).

Складається вона з білків, ліпідів і полісахаридів; товщина її 9—10 нм. Цитолема являє собою напівпроникну біологічну мембрану, крізь яку здійснюється транспорт речовин усередину клітини й продуктів метаболізму з клітини в міжклітинну рідину, що її оточує. Цитолема, як і інші мембранні структури організму, побудована з двох шарів молекул фосфоліпідів, що лежать перпендикулярно до поверхні мембрани. Ліпіди становлять 40 %, білки 60, вуглеводи — 1 % компонентів мембрани. Деякі молекули білків і ліпідів зв'язані з молекулами вуглеводів (близько 1 % вуглеводів мембрани). Ці молекули завжди лежать на поверхні мембрани, утворюючи глікокалікс. На внутрішній поверхні мембрани містяться молекули холестерину.

Білки в мембрані виконують ферментативні, рецепторні та інші функції. Мембрани клітин мають плазматичні відростки, за допомогою яких клітини контактують між собою.

В гіалоплазмі клітини міститься ядро, в якому закладена спадкова інформація у вигляді дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК). Ядро здебільшого кулястої форми, оболонка якого теж має двошарову будову (каріотека). Всередині ядра є одно або кілька ядерець. Товщина каріотеки 7 нм. Ядро заповнене колоїдною рідиною, яка називається каріоплазмою. В ній містяться хроматин, ах-роматинова речовина, ферменти та інші біологічно активні речовини.

З хроматину в період поділу клітин утворюються хромосоми. В клітинах людини їх 23 пари. В жіночих клітинах є дві ХХ-хромосоми, а в чоловічих — ХУ-хромосоми. Хромосоми складаються з ДНК; в них міститься набір генів — носіїв спадкових ознак.

Усі біохімічні процеси відбуваються в органоїдах клітин. До них належать мітохондрії, ендоплазматична сітка, лізосоми, комплекс Гольджі й мікротільця. Органоїди ззовні мають мембрану завтовшки 6—7 нм.

До немембранних органоїдів належать центросома, мікротрубочки, війки, джгутики. Крім того, в клітинах є фібрилярні структури: міофібрили (м'язи), нейрофібрили (нервові клітини), тонофібрили.

Мітохондрії виконують функції енергетичних станцій: в них від-бувається клітинне дихання — утворення енергії, яка використовується клітиною для різних функцій. Мітохондрії мають овоїдну форму, вони оточені зовнішньою та внутрішньою мембранами завтовшки 7 нм. Внутрішня мембрана утворює вирости, між якими розташовані міжхондріальні гребені (крісти), заповнені колоїдною рідиною — матриксом. На поверхні кріст міститься багато різних ферментів, котрі й зумовлюють складні біохімічні процеси, внаслідок яких й утворюється енергія.

Рибосоми виробляють специфічний для кожного виду клітин білок. У його утворенні беруть участь транспортні й інформаційні РНК.

Ендоплазматична сітка складається із зернистої й незернистої сіток. Незерниста ендоплазматична сітка являє собою переважно цистерни й трубочки діаметром 50—100 нм, що беруть участь у синтезі та обміні ліпоїдів і глікогену. Ця сітка є в тих клітинах, які виділяють стероїдні речовини та вуглеводи. Зерниста ендоплазматична сітка також складається з цистерн, трубочок і пластинок діаметром 20 нм і більше. Мембрани цих структур із зовні всіяні великою кількістю рибосом, які виділяють і синтезують білки.

Білки, що синтезуються в рибосомах ендоплазматичної сітки, виводяться назовні, а ті рибосоми, які містяться в гіалоплазмі, синтезують білки, необхідні для життєдіяльності самої клітини.

Лізосоми — пухирці, які містять багато ферментів, що забезпечують внутрішньоклітинне травлення.

Комплекс Гольджі має вигляд пухирців, пластинок, трубочок, мішечків, усередині яких теж є ферменти. Комплекс Гольджі бере участь у синтезі полісахаридів, а у взаємодії з білками сприяє відокремленню й виведенню з клітин продуктів їхньої життєдіяльності. Комплекс Гольджі розташований біля ядра клітини.

Цитоцентр (клітинний центр), як правило, міститься над ядром клітини або біля пластинчастого комплексу; він має два щільні тільця — центріолі. Перед поділом клітини центріолі подвоюються.

Мікротрубочки складаються з білка тубуліна; діаметр 25 нм; вони забезпечують строму клітини (цитоскелет).

Війки та джгутики забезпечують рух клітин. Обидві структури — це виростки клітини, в основі яких — базальні тільця. Довжина джгутиків може досягати 120—150 мкм, а війок — 5—10 мкм.

Включення — це зернята білка, краплини жиру, пігменту, які містяться в цитоплазмі. На відміну від органоїдів, вони або є в клітині, або відсутні.

Розміри клітин сягають 200 мкм (наприклад яйцеклітини), але здебільшого не перевищують 20—30 мкм. У людському організмі є клітини найрізноманітніших форм: кулясті, веретеноподібні, зірчасті, циліндричні, лускаті та ін. Усі клітини організму здатні до поділу.

2. Поділ клітин

Загальна властивість усіх живих систем — здатність до самовідтворювання, завдяки чому можливий ріст організму, а також заміщення відмерлих та ушкоджених тканин. Тривалість життя різних клітин неоднакова. Так, епітеліальні клітини кишок живуть до 24 годин, клітини шкіри — від 5 до 35 днів, еритроцити — 120 днів, клітини печінки — 180 днів. Клітини протягом усього життя розмножуються поділом.

Регуляція поділу клітин відбувається на тканинному рівні і є складним фізіологічним процесом їх регенерації.

Клітини розмножуються двома способами: прямим і непрямим поділом. Більшість клітин організму розмножується непрямим поділом (мітоз). Сукупність змін, які відбуваються в клітині перед поділом і під час його, називається мітотичним циклом, у якому розрізняють чотири періоди: 1) власне мітотичного поділу; 2) постмітотичного; 3) редуплікації ДНК; 4) накопичення енергії.

Період власне мітотичного поділу найкоротший — не більше ніж 5 % часу в циклі. У цей період клітина ділиться на дві дочірні. В постмітотичний період, який може тривати кілька годин, нарощується маса клітин. Після цього настає період редуплікації ДНК, під час якого посилюється синтез білка, відбувається подвоєння ДНК, тобто утворюється точна копія молекул ДНК, які під час повторного поділу клітини дадуть спадковий матеріал для двох нових дочірніх клітин. В останній, четвертий період, накопичується енергія, необхідна для дальшого процесу. Здатність до поділу мають лише молоді клітини. Тривалість мітотичного циклу в різних клітин різна — від кількох хвилин до 2—30 годин. Вона залежить від виду клітин, умов навколишнього середовища та ін. Зі старінням здатність клітин до розмножування знижується.

Поряд із мітозом може відбуватися і прямий поділ клітин (амітоз), коли клітина поступово ділиться навпіл і з неї утворюються дві дочірні. Іноді такий поділ є неповним, — ядро ділиться надвоє, а протоплазма — ні, внаслідок чого утворюються багатоядерні клітини.

Мітоз (каріокінез) відбувається в чотири етапи: профаза, метафаза, анафаза і телофаза (рис. 3).

Під час профази в клітині набухає ядро, хроматин із зерен перетворюється на суцільну нитку, згортаючись при цьому в рухливий клубок.

Далі з хроматинових ниток виникають хромосоми, кожна з яких поділяється на дві дочірні. За цієї фази каріолема розчиняється, зникає ядерце, центросома ділиться на дві центріолі, які розходяться по полюсах клітини.

У метафазі центріолі займають своє постійне місце на полюсах клітини й після цього формується ахроматинове веретено, яке складається з багатьох ниточок, що утворилися з ахроматинової речовини ядра. Одним кінцем ці ниточки прикріплюються до центріолі, а іншим — до середини хромосоми. Хромосоми ж на цей час розташовуються в центральній частині клітини, у вигляді фігури, схожої на зірку. Під кінець цієї фази хромосоми стають коротшими й товщими, починають поздовжньо ділитися на дві дочірні, але по екватору вони ще з'єднані між собою.

В анафазі дочірні хромосоми завдяки накручуванню на центріолі ниток ахроматинового веретена розходяться до протилежних полюсів, утворюючи при цьому фігуру подвійної зірки.

У телофазі дочірні хромосоми збираються докупи, ущільнюються й утворюють нові ядра, в яких з'являються каріолема та ядерце. Водночас відбувається перетягування в екваторіальній зоні тіла клітини й утворюються дві самостійні дочірні клітини.

Загальна тривалість цих фаз — від 1 до 1,5 годин. Період між клітинним поділом називається інтерфазою. У мітотичному циклі вона охоплює час трьох періодів: постмітотичного, редуплікації ДНК й накопичення енергії.

За Д.С. Саркісовим, розрізняють два види регенерації: клітинну та внутрішньоклітинну. Клітинна регенерація характеризується збільшенням кількості клітин при незмінності їхніх розмірів. Цей вид регенерації властивий епітеліальним клітинам шкіри, слизових оболонок і всім сполучним тканинам. Внутрішньоклітинна регенерація характеризується збільшенням розмірів клітин та їхніх компонентів, підвищеною активністю внутрішньоклітинних структур. Цей вид регенерації характерний для гангліозних клітин центральної нервової системи і, як вважають деякі вчені, має місце й у розвитку серцевого та скелетних м'язів.

Поряд із клітинними формами організації живої речовини в людському організмі є й неклітинні. Це міжклітинна основна речовина. Крім цього, клітинні структури можуть мати спрощену (ерит-роцити крові не мають ядер, кров'яні пластинки) або ускладнену (симпласти, синцитії) форму існування. Прикладом симпласта є посмуговане м'язове волокно. Його не можна назвати клітиною, оскільки в ньому багато ядер. Синцитій — це структури, які за допомогою відростків утворюють суцільну сітку. Наприклад, у ретикулярній тканині протоплазма одних клітин завдяки відросткам зливається з протоплазмою інших клітин.

3. Тканини

Тканина — це історично утворена спільність клітин і міжклітинної речовини, об'єднаних єдиним походженням, будовою та функцією.

В організмі людини є чотири види тканин: епітеліальна (покривна), сполучна, м'язова та нервова.

Епітеліальна тканина покриває поверхню тіла й вистилає слизові оболонки внутрішніх органів (ротова порожнина, глотка, шлунок, кишки та інші), бере участь у створенні залоз.

Епітелій утворюється клітинами, позбавленими кровоносних судин. їх живлення відбувається завдяки дифузії поживних речовин зі сполучної тканини (здебільшого пухкої волокнистої).

Епітелій, залежно від форми клітин, поділяється на лускатий (плескатий), кубічний, стовпчастий (рис. 4), а за структурою шарів — на одношаровий і багатошаровий.

Шкіра вкрита багатошаровим зроговілим лускатим епітелієм, який виконує захисну функцію.

Слизові оболонки носової та ротової порожнин, глотки і стравоходу вистилає незроговілий багатошаровий лускатий епітелій. І тут він теж виконує захисну функцію. Слизові оболонки дихальних шляхів покриті багаторядним війчастим епітелієм.

Слизова оболонка тонкої кишки вистелена одношаровим стовпчастим епітелієм, який виконує трофічну (травну) функцію, й завдяки йому поживні речовини всмоктуються в кровоносні судини.

Слизова оболонка сечовивідних протоків покрита перехідним епітелієм, а серозні оболонки очеревини та плеври вистилає простий лускатий епітелій (мезотелій).

Альвеоли і капіляри зсередини вистелені одношаровим лускатим епітелієм.

Усі епітеліальні тканини мають спільну будову. В них є незначна кількість міжклітинної речовини, клітини щільно прилягають одна до одної й розташовані на базальній мембрані. Всі епітеліальні тканини мають великі регенеративні властивості, в них є багато клітин, які зберігають високу здатність до мітозу.

Епітеліальні тканини походять від усіх трьох зародкових листків: епідерміс шкіри — з ектодерми, епітелій слизових оболонок травного апарата — з ентодерми, а мезотелій очеревини, плеври тощо — з мезодерми.

Залозистий епітелій виконує видільну функцію, він є складовою частиною залоз внутрішньої та зовнішньої секреції. Залози бувають одно- й багатоклітинними.

Одноклітинні залози звичайно розміщуються в товщі епітелію, а найбільш поширеною формою їх є бокалоподібні клітини, які виділяють слизовий секрет у шлунку й кишках.

Багатоклітинні залози є трьох видів: екзокринні, ендокринні та змішані. Екзокринні залози мають вивідні протоки, вони виділяють секрет безпосередньо в міжклітинні простори, звідки він надходить у кров та лімфу.

Ендокринні залози не мають вивідних протоків (тому їх іще називають безпроточними), їхній секрет (гормон) надходить безпосередньо в кров.

Екзокринні залози складаються з багатьох клітин і мають складну будову. Залежно від будови та форми кінцевої частини й вивідних протоків вони бувають трубчастими, альвеолярними й трубчасто-альвеолярними (рис. 5), а ще простими й складними, розгалуженими й нерозгалуженими. До простих залоз належать потові, кишкові та сальні; у них кінцева частина не має розгалужень. Розгалужені залози складаються з кількох простих, які відкриваються в одну вивідну протоку. За таким принципом побудовані залози шлунка, матки, сечовивідного каналу. Змішані залози утворені кількома розгалуженими, які теж утворюють одну вивідну протоку. Це — печінка, слинні, слізні, підшлункова, молочні та інші залози.

Сполучна тканина, на відміну від інших, утворена великою кількістю клітин і міжклітинної речовини, яка містить різні за будовою волокна.

Сполучна тканина входить до складу всіх органів людини й виконує функції опори, зв'язку, живлення та захисту. Залежно від переважання тих або інших морфологічних і функціональних особливостей сполучну тканину поділяють на волокнисту, еластичну, ретикулярну, хрящову, кісткову тощо.

Волокниста сполучна тканина поділяється на пухку та щільну, а щільна — на неоформлену та оформлену.

До волокон пухкої волокнистої сполучної тканини належать колагенові та еластичні, до клітин — фібробласти, фіброцити, макрофагоцити, плазмоцити, ліпоцити, тканинні базофіли.

Фібробласти — великі власні клітини, що мають широкі відростки, добре виражену зернисту ендоплазматичну сітку й апарат Гольджі. Вони виробляють компоненти міжклітинної речовини.

Фіброцити — це фібробласти, що закінчили цикл розвитку й нездатні до подальших перетворень.

Макрофагоцити — великі власні клітини, в їхній протоплазмі є багато лізосом, завдяки відросткам вони рухаються, знищують мікроорганізми, нейтралізують токсичні речовини та виробляють імунні тіла.

Плазмоцити — клітини імунної системи, які утворюються з лімфоцитів, беруть участь у виробленні антитіл.

Ліпоцити — жирові клітини, здатні накопичувати жир. Завдяки значному скупченню ліпоцитів пухка волокниста сполучна тканина може перетворюватися на жирову.

Тканинні базофіли — великі клітини, в їхній протоплазмі багато гранул, є гепарин та гістамін.

Пігментні клітини містять меланофор, завдяки якому шкіра набуває певного кольору (коричневого, червоного).

Щільна волокниста сполучна тканина буває трьох видів: щільна сполучна тканина шкіри, щільна сполучна тканина сухожилків, еластична сполучна тканина. До складу цих тканин входять фіброцити й осілі макрофагоцити, а також колагенові й еластичні волокна.

У щільній волокнистій сполучній тканині шкіри колагенових волокон більше, ніж еластичних, вони утворюють пучки, які переплітаються між собою. Ці волокна надають шкірі міцності.

На відміну від щільної сполучної тканини шкіри, в щільній волокнистій сполучній тканині сухожилків пучки колагенових волокон товсті й проходять паралельно, а між ними містяться фіброцити. З цієї дуже міцної тканини утворюються сухожилки м'язів, зв'язки.

Еластична сполучна тканина має багато еластичних волокон, а тому вона добре розтягується. З неї побудовані каркаси великих судин, трахеї, бронхів тощо.

Ретикулярна сполучна тканина складається з ретикулярних клітин і ретикулярних волокон. Клітини мають багато відростків, які переходять з однієї клітини в іншу й тим самим утворюють синцитій (сітку). Ця тканина утворює сполучно-тканинний скелет кісткового мозку, селезінки, лімфатичних вузлів і входить до складу слизових оболонок травного та дихального апаратів. За певних умов ретикулярні клітини можуть перетворюватися на макрофаги.

За розвитком і будовою до сполучної тканини відносять кров — рідку тканину, яка здійснює інтеграцію біохімічних процесів, що відбуваються в клітинах та міжклітинній речовині, а також виконує захисну, регуляторну та деякі інші функції.

Кров складається з гемоцитів — клітин крові (45 %) та рідкої міжклітинної речовини — плазми крові (55 %). До клітин крові належать еритроцити (в нормі 4,5—5,5 • 1012/л), лейкоцити (в нормі від 4-6 до 8—10-109/л) і тромбоцити (180—320 -109 /л).

Еритроцити в організмі виконують дихальну функцію завдяки наявності в них гемоглобіну — складного білка, що переносить кисень та вуглекислий газ.

Лейкоцити бувають зернистими й незернистими. В організмі вони виконують захисну функцію, оскільки завдяки своїм відросткам (псевдоподіям) можуть активно переміщуватися й фагоцитувати.

Тромбоцити також виконують захисну функцію, беруть активну участь у процесі зсідання крові.

Плазма крові складається з 90 % води і 10 % сухого залишку (білків, мінеральних солей, жирів, ферментів, продуктів розпаду тканин тощо). Загалом у крові 80 % води і 20 % органічних речовин. В організмі дорослої людини приблизно 4,5—6 л крові, а на загальну масу клітин припадає — 1/3—2/5 всього об'єму крові.

Лімфа також є сполучною тканиною й складається з рідкої міжклітинної речовини — плазми та клітин (переважно лейкоцитів). Лімфа підтримує зв'язок між внутрішнім середовищем органів та кров'ю, доставляє жирові речовини з кишок у венозну систему, бере участь в імунологічних реакціях організму. Вважають, що в організмі людини близько 2,5 л лімфи. Це прозора або слабко опалесціювальна рідина зі значно меншою кількістю білка, ніж у плазмі крові.

Хрящова тканина, залежно від структури міжклітинної речовини, буває трьох видів: гіаліновий, волокнистий і еластичний хрящі. Усі ці три види мають спільну будову — до їхнього складу входить однорідна міжклітинна речовина (хрящовий матрикс), яка складається з хондрину, хондромукопротеїдів і клітин хондроцитів. Ці клітини в хрящі мають вигляд ізогенних груп і розташовані в хрящових лакунах. У хрящовому матриксі міститься велика кількість колагенових і еластичних волокон.

Гіаліновий (або склоподібний) хрящ дуже щільний, має багато тонких сполучних волокон, просочених хондрином. Цей хрящ покриває суглобові поверхні кісток, входить до складу носової перегородки, гортані, трахеї, бронхів.

Волокнистий хрящ являє собою волокнисту сполучну тканину, в ньому багато колагенових волокон, просочених, як і в гіаліновому, хондрином. Цей хрящ є в міжхребцевих та міжлобкових дисках, а також у місцях переходів від сухожилків до кісток.

Еластичний хрящ має багато еластичних волокон жовтуватого забарвлення, дуже еластичний й гнучкий. З цього хряща побудовані вушна раковина, хрящові частини слухової труби та зовнішній слуховий прохід, деякі хрящі гортані. На відміну від волокнистого, цей хрящ не костеніє.

Кісткова тканина вирізняється високими механічними властивостями, складається з клітин і основної кісткової речовини, яка містить колагенові волокна, просочені мінеральними солями. З кісткової тканини побудований скелет людини.

М'язова тканина є двох видів: посмугована (скелетна) й непосмугована (гладенька).

Посмугована м'язова тканина входить до складу скелетних м'язів, вона має здатність до скорочення, завдяки чому відбуваються різні життєво необхідні рухові процеси. Отже, скелетні м'язи є активною частиною опорно-рухового апарата. Посмугована м'язова тканина складається з багатоядерних м'язових волокон, у яких по довжині чергуються темні й світлі смуги (диски), що мають різні оптичні властивості. Скелетні м'язи скорочуються завдяки іннервації спинно-мозковими й черепними нервами. Це довільні м'язи, вони можуть скорочуватися за нашою волею.

Гладенька м'язова тканина на відміну від посмугованої не має поперечної посмугованості. Складається з веретеноподібних клітин — міоцитів, які мають одне ядро. Довжина клітин — від 15 до 500 мкм, а діаметр їх — 10—20 мкм. У клітинах гладеньких м'язів немає міофібрил, однак є скоротливі міофіламенти (протофібрили) завдовжки 1—2 мкм і завтовшки 5—8 нм (тонкі міофіламенти) і 10—30 нм (товсті міофіламенти).

Гладенькі м'язові клітини входять до складу стінок кровоносних судин і внутрішніх органів. Скорочення гладеньких м'язів відбувається мимовільно, повільно й ритмічно (наприклад перистальтика, зміна просвіту судин, вивідних протоків залоз та ін.).

Нервова тканина утворює центральну нервову систему, периферичні нерви та їхні вузли. Нервова тканина складається з клітин — нейронів (нейроцитів) і нейроглії.

Нейрони — основні структурні елементи центральної нервової системи, вони утворюють у ній нервові центри, до яких від органів чуття чутливими нейронами проводяться нервові імпульси. Органи чуття інформують центри про їхній функціональний стан. Від нервових центрів по рухомих нейронах до виконавчих органів (м'язи, залози, судини, внутрішні органи) надходять команди, внаслідок яких і відбувається робота цих органів. Нейрони мають тіло й відростки, вони можуть бути різної величини та форми. За функцією нейрони бувають чутливі, рухові й асоціативні.

Нейроглія виконує опорну, трофічну, захисну і розмножувальну функції. Гліальних клітин (гліоцитів) у центральній нервовій системі в 10—15 разів більше, ніж нейронів, вони мають дуже багато відростків, завдяки яким утворюється густа мережа, що й забезпечує широкі зв'язки нервових клітин між собою.

4. Органи, системи органів та апарати

Орган (від грецьк. organon — знаряддя, інструмент) має певну форму та будову, призначений для виконання тієї чи іншої функції. У людини є різні органи, розташовані як іззовні, так і всередині організму. До зовнішніх органів відносять шкіру, вуха, очі та ін., а до внутрішніх — серце, легені, печінку, судини тощо.

Кожний орган побудований з окремих тканин, але одна з них є головною, «робочою», яка виконує основну функцію. Так, м'яз має посмуговану м'язову тканину, сполучну (кров, лімфа), епітеліальну (мезотелій кровоносних судин) та нерви, але основною є посмугована м'язова тканина, завдяки якій і відбувається його головна дія — скорочення.

Органи морфологічно й фізіологічно об'єднуються в системи. Система органів — сукупність органів одного походження, які мають спільні риси в будові й виконують однакову функцію.

В організмі людини виділяють такі анатомо-фізіологічні системи: 1) органів руху та опору — утворена кістками, їхніми сполученнями та м'язами; 2) органів дихання — складається з органів, що сприяють надходженню в організм кисню й видаленню з нього вуглекислого газу та інших токсичних речовин, які утворилися в процесі обміну; 3) органів травлення — об'єднує органи, що перетравлюють їжу та утилізують поживні речовини; 4) сечостатева — сформована з органів, які звільняють організм від продуктів обміну речовин, й органів, що сприяють продовженню виду; 5) серцево-судинна — забезпечує в організмі постійність внутрішнього середовища, а також переміщення поживних та фізіологічно активних речовин; 6) ендокринних органів — її залози виділяють у кров речовини підвищеної активності; 7) нервова — об'єднує частини організму в одне ціле і здійснює його зв'язок з навколишнім середовищем; 8) аналізаторів — забезпечує сприймання інформації з зовнішнього та внутрішнього середовища організму.

Такі системи також називають апаратами: руху та опори, травний, дихальний, сечостатевий.

Усі ці окремі анатомо-фізіологічні системи об'єднані в одну цілісну, яка постійно взаємодіє із зовнішнім середовищем і перебуває в стані рухомої рівноваги. Цю складну, історично сформовану систему називають організмом.

В організмі людини виділяють сому (від грецьк. soma — тіло) і нутрощі (грецьк. splanhna), розташовані в порожнинах тіла (серце, легені, стравохід — у грудній; шлунок, кишки, печінка, селезінка—в черевній). Як до соми, так і до внутрішніх органів підходять кровоносні та лімфатичні судини й нерви. Сома і внутрішні органи функціонують взаємоузгоджено, цілісно, завдяки інтегративній роботі центральної нервової системи та гуморальній регуляції.

Основними принципами будови людського тіла є: двополярність (різна будова та функції полюсів), сегментарність (у людини вона збереглася переважно для тулуба), двостороння симетрія (подібність будови сторін тіла, але не абсолютна) та кореляція (певне співвідношення між окремими частинами тіла та їхніми функціями).

В анатомії, як і в фізіології, існують поняття норми й аномалії. Нормальним з анатомічної точки зору вважається такий стан органу, системи чи апарату, коли їхні функції не порушені, тоді як аномалія — це відхилення від загальної закономірності, при цьому спостерігається порушення роботи органа або всієї системи органів.

Список використаної літератури

1. Бондаренко Г.О. Анатомія і фізіологія людини: Навч. посіб. для студентів вищих медичних навч. закладів І-ІІ рівнів акредитації/ Г.О. Бондаренко, С.О. Куц; Кіровоградський базовий медичний коледж ім. Є.Й. Мухіна ; Кіровоградський базовий медичний коледж ім. Є.Й. Мухіна (Кіровоград). — Кіровоград, 2002. — 248 с.

2. Коляденко Г. Анатомія людини: Підручник для студентів природничих спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів/ Галина Коляденко,; Ред. Т. В. Кацовенко, А. В. Пекур. — 2-е вид.. — К.: Либідь, 2004. — 380 с.

3. Очкуренко О. Анатомія людини: [Навч. посібник для учнів мед. уч-щ]/ Олексій Очкуренко, Олександр Федотов,. — 2-ге вид., перероб. і допов.. — К.: Вища шк., 1992. — 333 с.

4. Свиридов О. Анатомія людини: Підручник для студентів стоматологічних факультетів вищих медичних навчальних закладів III-IV рівнів акредитації/ Олександр Свиридов,; Ред. І. І. Бобрик, Л. Д. Іваненко, Я. О. Мироненко, Авт.передм. І. І. Бобрик. — К.: Вища школа, 2001. — 399 с.