Система пенсійного забезпечення

Категорія (предмет): Інше

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Теоретичні засади державного пенсійного забезпечення.

1.1. Поняття соціального та пенсійного забезпечення.

1.2. Зміст пенсійного забезпечення.

2. Пенсійне забезпечення в системі соціального захисту населення.

2.1. Основні напрямки реформування пенсійного забезпечення як складової соціального захисту населення в сучасних умовах в Україні.

2.2. Шляхи розвитку державного пенсійного забезпечення в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Євроінтеграційні орієнтири України, посилення соціальної спрямованості ринкових перетворень вимагають, щоб соціально-економічна політика держави та діяльність уряду щодо її реалізації були направлені на досягнення європейських стандартів якості життя та загальнолюдських цінностей. Це передбачає надійний соціальний захист населення і належне пенсійне забезпечення як один із визначальних чинників суспільного добробуту. В даному аспекті ефективність функціонування пенсійної системи та її реформування стають важливою умовою суспільного розвитку і соціальних перетворень. Досі чинна система державного пенсійного забезпечення в Україні не відповідає цим вимогам. Проведення пенсійної реформи потребує вирішення багатьох проблем, серед яких слід виокремити такі: низьку частку заробітної плати у валовому внутрішньому продукті (ВВП); недостатній для якісного життя розмір пенсій багатьох категорій пенсіонерів; невідповідність системи управління пенсійними ресурсами принципам соціального партнерства; недосконалість законодавчої бази.

Рівень пенсійного забезпечення по суті є показником економічного та соціального стану країни. Зниження ефективності господарювання і системна криза 90-х років, висока інфляція та зменшення чисельності працездатного й працюючого населення у трансформаційному суспільстві обумовили кризовий стан пенсійного забезпечення. Вихід з цієї кризи за допомогою поверхневих, косметичних заходів неможливий. Потрібні довгострокові глибинні перетворення економічного змісту всієї системи пенсійного забезпечення. Пенсійне реформування потребує поступового поетапного переходу від розподільчих до накопичувальних пенсійних програм та методів пенсійного страхування. Такий перехід повинен базуватися на індивідуалізації страхових пенсійних внесків, створенні умов для успішного інвестування пенсійних заощаджень громадян, відносинах довіри та взаємодопомоги між різними поколіннями суспільства.

1. Теоретичні засади державного пенсійного забезпечення

1.1. Поняття соціального та пенсійного забезпечення

Під соціальним забезпеченням розуміємо систему матеріальної підтримки і обслуговування людей, котрі в силу об’єктивних причин не можуть мати належного доходу. Соціальне страхування, на мою думку, є методом організації соціального забезпечення на страхових засадах і базується на використанні спеціальних фондів сформованих за рахунок страхових внесків.

Пенсійне забезпечення є домінуючою складовою соціального забезпечення населення і виступає як базова і важлива гарантія стабільного розвитку суспільства, оскільки охоплює одночасно інтереси як працездатного, так і непрацездатного населення. Саме пенсійне забезпечення розглядається як особливий складовий елемент соціальної функції держави і, разом з тим, як сукупність методів задоволення матеріальних потреб тих верств населення, які, відповідно до чинного законодавства, мають право на отримання пенсії.

Пенсійна система за своєю структурою та внутрішнім змістом є досить складним і специфічним комплексом економічних відносин та фінансових механізмів, за допомогою яких здійснюється формування і використання пенсійних фондів та створюються певні умови для пенсійного забезпечення відповідних категорій населення. Пенсійне забезпечення і пенсійна система знаходяться під впливом пенсійної політики, напрями і зміст якої залежать не тільки від фінансово-економічних можливостей держави, але й співвідношення соціальних інтересів, мотивації уряду, ідеології і політики правлячих партій та активності громадянського суспільства.

Пенсійне забезпечення є однією з основних гарантій соціального захисту, зміст якого зводиться до підтримки матеріального добробуту громадян та їхніх сімей при виході на пенсію за віком, інвалідністю або в разі втрати годувальника.

Найбільш розповсюдженим методом управління ризиками є пенсійне страхування як різновид соціального страхування, що займається питаннями захисту від специфічного виду соціально-економічного ризику — втрати працездатності в результаті настання старості, інвалідності або втрати годувальника. Тому завдання системи пенсійного забезпечення полягає у акумулюванні соціально-економічних ризиків шляхом їхнього страхування та амортизації. Однак слід враховувати, що страхування в змозі амортизувати тільки частину ризиків, оскільки є ризики, яким важко запобігти (інвалідність, утрата годувальника) [10, c. 237-238].

Усі країни світу стоять перед необхідністю удосконалення систем пенсійного забезпечення. Це зумовлено цілою низкою причин: демографічні тенденції, які ведуть до змін співвідношення чисельності осіб працездатного віку та пенсіонерів, до старіння населення; ускладнення економічних систем, що потребує постійних та адекватних змін у пенсійних системах; поширення кола невизначеності та соціальних ризиків, які потребують упереджених дій з боку органів пенсійного забезпечення, зростання нерівності у суспільстві та нестаток фінансових коштів задля безперебійної роботи системи та ін.

Вибір національної моделі пенсійного забезпечення залежить від її спроможності протидіяти різноманітним ризикам (див. табл. 1) [3, c. 114].

1.2. Зміст пенсійного забезпечення

Зміст пенсійногозабезпечення можна визначити як систему інститутів (організацій і правил) та механізмів їх взаємодії, що акумулюють кошти через розподільчий (оподаткування) та нагромаджувальний (страхування) канали, амортизують наслідки прогнозованих соціальних ризиків (зміна матеріального становища працюючих та інших категорій громадян внаслідок настання старості, інвалідності, втрати годувальника) у відповідності до визначених соціальних технологій та національних правил, які мінімізують наслідки зміни матеріального становища.

Виходячи з цього визначення слід відмітити. що національні моделі систем пенсійного забезпечення відрізняються перш за все різноманіттям інститутів соціального захисту: державне соціальне забезпечення, обов’язкове соціальне страхування, особисте пенсійне страхування, накопичувальні пенсійні програми, розподільчі системи, пенсійні плани з встановленим розміром внесків, пенсійні плани з встановленим розміром допомог та інші.

З економічної точки зору різниця між ними носить другорядний характер і не зважаючи на широкий спектр можливих варіантів організації пенсійної системи економічна доцільність визначається її спроможністю досягати наступних цілей:

— забезпечення захисту від бідності у старості;

— згладження розподілу витрат на споживання на протязі життя (забезпечення переносу частки витрат з більш продуктивних на менш продуктивні роки життя);

— наповнення джерел фінансування (страхові, бюджетні та інші) потреб соціального захисту осіб похилого віку [4, c. 421-422].

2. Пенсійне забезпечення в системі соціального захисту населення

2.1. Основні напрямки реформування пенсійного забезпечення як складової соціального захисту населення в сучасних умовах в Україні

Реформування пенсійної системи в Україні почалося. Проте, цей процес йде дуже повільно і потребує додаткової уваги вчених, практиків та керівництва країни. Багато вчених, які досліджують проблеми пенсійного забезпечення в трансформаційній економіці, стверджують, що потрібні радикальні, проривні дії в подальшому реформуванні пенсійної системи. А ті дії, які вже вдалося здійснити, оцінюються більш негативно, ніж позитивно. Дослідження автором стану пенсійного забезпечення в Україні та оцінка змін у сфері пенсійного забезпечення дозволяють зробити висновок про його перехідний характер та наявність в ньому кризових явищ. Основні проблеми, що накопичилися в пенсійній сфері, до теперішнього часу не вдалося розв’язати. Пенсії, як і раніше, залишилися низькими і нараховуються часто несправедливо. Пенсійній системі притаманна фінансова нерівновага та недостаток коштів для виконання соціальних зобов’язань. Населення країни не має довіри до фінансових інститутів. Воно слабко мотивовано до ефективних практик перерозподілу доходів на протязі усього життя.

Як показує досвід реформування пенсійних систем багатьох країн, найбільш ефективним способом переходу від однієї системи пенсійного забезпечення до іншої є тимчасове співіснування нової і старої пенсійних систем (стара пенсійна система зазвичай включається до нової і поступово змінюється так, щоб бути першим її рівнем), при якому відрахування від роботодавців та нині працюючих робітників направляються до солідарної й накопичувальної систем одночасно. При цьому встановлюється порядок, за яким робітники можуть вийти з солідарної та приєднатися до накопичувальної пенсійної системи: він може бути добровільним чи обов'язковим.

Найбільш прийнятними для національних умов є трирівнева пенсійна система, створення якої є загальнодержавним завданням. Формування національної пенсійної системи – результат суспільного договору (контракту) з приводу принципів побудови, способів здійснення соціальної політики, особливості якого складаються під впливом економічних, соціальних, національних та культурних традицій країни [7, c. 31-32].

В основу розбудови національної системи пенсійного забезпечення потрібно покласти багатство економічної культури нації, у якій синтезовані елементи відповідали б потребам і світоглядові конкретної людської спільноти. Універсалізм у пенсійному забезпеченні, як і в будь-якій іншій сфері, може ставати абстракцією, його окремі елементи можуть у конкретних умовах виявитися не тільки неефективними, а навіть й шкідливими. Ось чому система пенсійного забезпечення населення, акумулюючи все позитивне людства у цій галузі, повинна спиратися на міцну основу національної економічної культури, адже те, що може виявитися справедливим у тій чи іншій країні, не завжди є таким в Україні.

Дослідження інституційно-законодавчих умов реформування пенсійної системи дозволило виділити і обґрунтувати п’ять етапів пенсійної реформи в Україні (див. табл. 2).

У трансформаційній економіці в силу її несталості, несформованості інституційного каркасу, слабкості фінансових інститутів існує ціла система загроз порушення пенсійної системи. За критерієм часу ризики нами класифіковано на короткострокові (інфляційні процеси, можливість порушення договірних зобов’язань стосовно пенсій з боку державних органів, профспілок, економічні негаразди та інші), довгострокові (неефективність державного управління, демографічне старіння населення, політичні зміни та інші). За критерієм складових змішаної пенсійної системи — на рівні обов’язкового пенсійного забезпечення — недостатня поінформованість споживачів, політичні та структурні зміни, відсутність додаткових надходжень у пенсійний фонд, на рівні добровільного – некомпетентність керівників пенсійних фондів ринкові коливання вартості накопичень, неякісні актуарні прогнози, тощо [9, c. 2].

Реформування системи пенсійного забезпечення в країнах СНД йдуть дуже повільно та складно. Система протиріч пенсійного забезпечення, що негативно впливають на ефективність реформування, яких вчасно не знайдено і не реалізовано форм їх розв’язання. Це наступні протиріччя:

— між формальними соціальними гарантіями і фактичними (реальними) ресурсними можливостями пенсійної системи;

— між настійною необхідністю розподілу витрат на споживання протягом життя шляхом переносу частки цих витрат з більш продуктивних років на менш продуктивні й відсутністю стимулів до сплати страхових внесків, довіри до страхової та фінансової систем;

— між потребою правового осмислення та вдосконаленням інструментарію забезпечення пенсійного реформування і відсутністю чіткої специфікації прав і обов’язків учасників пенсійної системи;

— між короткостроково-орієнтованою раціональною поведінкою пенсіонерів (продовження трудової діяльності в статус пенсіонерів) й довгостроковою стратегією більш пізнього виходу на пенсію як результату стабільності та передбачуваності правил гри.

Програми реформування передбачали особливості переходу до багаторівневої пенсійної системи: в процесі переходу до багаторівневої пенсійної системи тривалий час (25-30 років) необхідно буде виконувати подвійні зобов’язання і виплачувати пенсії тим, хто отримує їх лише із солідарної системи, і додатково спрямовувати частину коштів на формування обов’язкових індивідуальних пенсійних заощаджень [2, c. 39-40].

Важливим напрямом реформування пенсійної системи в майбутньому має стати включення в ресурси пенсійного забезпечення крім внесків роботодавців внесків самих працівників як повноцінних суб’єктів свого пенсійного страхування.

2.2. Шляхи розвитку державного пенсійного забезпечення в Україні

Основними проблемами в реалізації пенсійної реформи є: вразливість солідарної системи до політичних ризиків; нестабільність законодавчої бази; погіршення демографічної ситуації через старіння населення, значні масштаби міграції кваліфікованої робочої сили, дестимулюючий вплив солідарної системи на ринок праці. Таким чином, як наслідок, співвідношення чисельності отримувачів пенсій і платників страхових внесків наблизилось до критичної межі (у 2005 р. 1000 осіб платників утримували 831 пенсіонера) і свідчить про неможливість пенсійного забезпечення при збереженні такого співвідношення. Не повністю відповідає реаліям сьогодення нова формула та методика обчислення пенсій для різних категорій пенсіонерів.

З огляду на результати дослідження та враховуючи світовий досвід підготовки та здійснення пенсійних реформ, для забезпечення резервів зростання доходів Пенсійного фонду та удосконалення механізму використання коштів вважаємо за доцільне провести ряд заходів: підвищити межу пенсійного віку, впроваджуючи його поступово відповідно до актуарно розрахованих сценаріїв, припинити практику фінансування пільгових пенсій за рахунок страхових внесків, ввести єдиний метод визначення середнього заробітку для призначення пенсій за вибором реципієнта та запровадити вказані зміни у відповідно розробленому Пенсійному кодексі. Запропоновано вдосконалити формалізований аналітичний апарат призначення трудової пенсії шляхом модифікації методики визначення індивідуального коефіцієнту зарплати (доходу) застрахованої особи. На підставі актуарних розрахунків законодавчо врегулювати коефіцієнт заміщення для різних категорій пенсіонерів [13, c. 89-90].

Реформуванням тільки солідарної системи неможливо розв’язати всі вказані проблеми. Забезпечення соціальної справедливості, економічної обґрунтованості та фінансової стабільності неодмінно вимагає запровадження обов’язкової накопичувальної системи (ІІ рівень), яка передбачає більшу, ніж солідарна свободу вибору та одночасно відповідальність працівника.

Розвиток пенсійної системи не може здійснюватись без істотного реформування оплати праці, збільшення її частки в структурі ВВП та собівартості продукції, а також підвищення рівня заробітної плати як основи сплати страхових внесків. Запропоновано подальше реформування заробітної плати здійснювати шляхом:

— запровадження єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників бюджетної сфери;

— встановлення мінімальної заробітної плати на рівні не нижче прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

— запровадження ринкового інструменту державного регулювання заробітної плати за допомогою коефіцієнта децільності.

З метою удосконалення юридичного механізму забезпечення права на пенсійне забезпечення доцільно законодавчо закріпити державний соціальний стандарт — прожитковий мінімум як єдину основу соціального контролю за відповідністю розмірів пенсій та зарплат необхідному прожитковому рівню. Для цього потрібно також законодавчо визначити строки виплати пенсії, порядок коригування розміру пенсії відповідно до індексу інфляції та передбачити такий засіб забезпечення належного виконання грошового зобов’язання Пенсійного фонду, як пеня.

Виправданим є запровадження двох пенсійних систем: державної та недержавної. Головну роль продовжуватиме, безумовно, відігравати державна пенсійна система, яка повинна гарантувати мінімальний рівень пенсійного забезпечення і здійснюватися на основі загальнообов’язкового пенсійного страхування всіх фізичних осіб, незалежно від виду виконуваної ними суспільно корисної діяльності. В системі недержавного пенсійного забезпечення держава створює організаційно-правові засади діяльності недержавних пенсійних фондів, які б гарантували їх ефективну діяльність, передбачали механізм захисту коштів внесків [15, c. 7].

Висновки

Пенсійне забезпечення – необхідний елемент системи соціального захисту, важлива умова економічної та соціальної стабільності держави. Гідне забезпечення добробуту своїх громадян у тому числі тих, хто втратив працездатність за віком або за інвалідністю, а також з настанням інших страхових випадків – кінцева мета економічної діяльності держави. Пенсія – це соціальний контракт між різними поколіннями населення щодо забезпечення пенсіонерам достатнього рівня і якості життя. Тому створення сучасної моделі системи пенсійного забезпечення можливо з врахуванням контрактної природи економічних процесів. Такий підхід дозволив запропонувати визначення пенсійного забезпечення як багатосуб’єктного соціального контракту, що укладається індивідом з фірмами, пенсійними фондами і державою з приводу виплати пенсій і протидії можливим витратам через механізм управління соціально-економічними ризиками.

Методологічною основою побудови системи пенсійного забезпечення є теорія соціально-економічних ризиків, що представляють імовірність різкого зменшення або втрати громадянами і членами їхніх родин тимчасово або назавжди засобів до існування (доходів) за об’єктивними причинами, наприклад, внаслідок досягнення пенсійного віку, у випадку втрати працездатності, професійних захворювань, нещасних випадків на виробництві, що призвели до інвалідності, втрати годувальника, безробіття.

Найбільш розповсюдженим методом управління ризиками є пенсійне страхування як різновид соціального страхування, що займається питаннями захисту від специфічного виду соціально-економічного ризику – втрати працездатності в результаті настання старості, інвалідності, або втрати годувальника. Тому завдання системи пенсійного забезпечення полягає в акумулюванні соціально-економічних ризиків шляхом їхнього страхування та амортизації. Однак слід враховувати, що через страхування можливо амортизувати лише частину ризиків, оскільки є ризики, яким важко запобігти (інвалідність, утрата годувальника).

Пенсійна система в ринковій економіці є динамічною. Вона повинна бути адекватною середовищу трансформаційної економіки України, що базувалася б на злагоді соціальних партнерів (держави, підприємств, окремих осіб) та створювала ефективний механізм фінансового забезпечення страхування окремих верств населення (пенсіонерів, інвалідів, осіб, що втратили годувальника). Тому пенсійне забезпечення як елемент соціального захисту населення повинне враховувати ризикові ситуації і мінімізувати втрати матеріального становища людини в старості, в разі настання інвалідності та у випадку втрати годувальника. Пенсійна система повинна бути комплексною, всеосяжною, забезпечувати певний рівень життя громадян, який вони мали до кризової ситуації.

Формування національної моделі пенсійного забезпечення – результат соціального контракту стосовно принципів побудови, способів здійснення соціальної політики, який складається під впливом економічного стану країни, її культурних та національних традицій. Обов’язковою умовою організації пенсійної системи є створення правової, економічної та організаційної бази, яка б забезпечувала закріплення нових правил та пенсійних норм.

Нова трирівнева пенсійна система, що формується в Україні, потребує вдосконалення багатьох складових та показників соціально-економічного розвитку: ринку праці, заробітної плати, соціального партнерства, дієвості соціальної, податкової, банківської, цінової та інших політик.

Список використаної літератури

1. Абрамов В. Світовий досвід фінансового контролю держави за діяльністю суб'єктів системи недержавного пенсійного забезпечення //Економіст. — 2005. — № 8. — C. 56-58.

2. Білоусов В. Огляд зарубіжного досвіду в сфері реформування системи пенсійного забезпечення. перспективи для України//Україна: аспекти праці. — 2004. — № 3. — C. 39 — 45

3. Лібанова Е. Оплата праці та пенсійне забезпечення в Україні //Національна безпека і оборона. — 2005. — № 12. — C. 114-116

4. Луговенко Н. Соціальні функції пенсійного забезпечення //Вісник академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 4. — C. 420-423.

5. Міщук Г.Ю. Демографічні передумови реформування механізмів пенсійного забезпечення //Статистика України. — 2009. — № 1. — C. 58-54

6. Максимчук В. Окремі аспекти реформування пенсійного забезпечення в Україні //Пенсія. — 2006. — № 3. — C. 20-25

7. Мальований М.І. Історичний розвиток системи пенсійного забезпечення в світі //Економіка АПК. — 2005. — № 3. — С.31-36.

8. Недержавне пенсійне забезпечення: Тематична добірка //Юридичний Вісник України. — 2008. — № 9 (березень): Інформаційно-правовий банк. — C. 1-48; Юридичний Вісник України. — 2008. — № 10 (березень): Інформаційно-правовий банк. — C. 1-48

9. Никитенко В. Нове в пенсійному забезпеченні //Пенсійний кур’єр. — 2006. — 10 лютого. — C. 1,2

10. Оклей І. До питання становлення і розвитку законодавства про пенсійне забезпечення : історико-правовий аспект //Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 2. — C. 237-245

11. Папієв М. Міжнародний досвід реформування пенсійного забезпечення //Україна: аспекти праці. — 2004. — № 1. — C. 3-11

12. Сандлер Д. Проблеми і перспективи становлення сучасної системи пенсійного забезпечення в Російській Федерації та Україні //Україна: аспекти праці. — 2005 . — № 7. — C. 10-13

13. Ткаченко Л. Перспективи розвитку недержавного пенсійного забезпечення //Економіка України. — 2007. — № 11. — C. 89-95

14. Шамбір Н. Пенсійне забезпечення //Праця і зарплата. — 2005. — № 30 серпень. — C. 14-15

15. Шамбір Н. Нові аспекти пенсійного забезпечення //Праця і зарплата. — 2007. — № 3. — C. 7