Системи фінансів у країнах

Вступ.

1. Грошова система Німеччини та функції бундесбанку.

2. Інфляційні процеси в країнах з перехідною економікою : чинники та механізми подолання.

3. Розвиток позичково – ощадних банків США в 70-х роках, наслідки їх діяльності для розвитку фінансових ринків країни.

4. Торгові банки в кредитній системі Великої Британії.

5. Депозитно–консигнаційні каси Франції та їх роль у довгостроковому фінансуванні економіки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Кредитна система –це сукупність кредитних відносин та інститутів , які реалізують ці відносини. Кредитна система вміщує банківську систему та небанківські фінансово-кредитні інститути.

Банківська система –це сукупність різних видів банків та банківських інститутів в їх взаємозв’язку, що існує в тій чи іншій країні в певний історичний період.

Формування кредитної та банківської систем визначається характером існуючих у країні кредитних відносин та відповідних форм кредиту. На різних етапах розвитку суспільства склад кредитних установ зазнавав змін відповідно до еволюції історичних умов, розвитку національних економік. Разом з цим існують деякі загальні принципи побудови кредитних систем на сучасному етапі розвитку:

— розподіл функцій центрального та всіх інших банків;

— контроль та регулювання діяльності банків другого рівня з боку центрального;

— не прийняття центральним банком участі у конкуренції на грошових ринках усередині держави.

1. Грошова система Німеччини та функції бундесбанку

У 1924 р. У Німеччині проводиться грошова реформа: нова рейхсмарка обмінювалась у співвідношенні 1:1 трлн. старих. Наслідком реформи стався перехід до золотодевізного стандарту. Нова рейхсмарка забезпечувалась на 40% золотом та іноземною валютою. Золотодевізний стандарт у Німеччині було відмінено у 1931 р. внаслідок світової економічної кризи та була встановлена система нерозмінних на золото кредитних грошей.

Внаслідок великих державних витрат у роки другої світової війни почалася інфляція, бо значним чином за допомогою грошової системи здійснювалося її фінансування. Ще законом 1939 р. Рейхсбанку дозволялось здійснювати емісію банкнот під забезпечення казначейських векселів. Під час війни кількість грошей в обізі зросла майже в 7 разів, крім того на окупованих теріторіях було випущено так звані “окупаційні марки” в обсязі 84 млрд. марок, які виступали законним платіжним засобом на окупаційних територіях.

Стан, в якому після війни знаходилася країна, був критичним. Над країною зависла реальна загроза голоду та епідемій. Територія країни являла собою 400 млн. кубічних метрів руїн. До злиднів місцевих жителів приєдналися поневіряння сотень тисяч біженців та вигнанців із східних територій – переважно жінок та дітей, все майно яких вміщалось в рюкзаку чи на ручному возику. Близько 12 млн. солдат та офіцерів вермахту, а також цивільних осіб опинилися у полоні,

На думку військової адміністрації з катастрофічного стану країну можна було вивести лише одним шляхом: керування економікою повинна взяти в свої руки сильна держава. В перші повоєнні роки в німецькій економіці панувала система розподілу, успадкована від військової адміністрації третього рейху .Найважливіші харчові продукти можна було отримати лише по продовольчих картках. Поряд з цим існував широко розгалужений чорний ринок, на якому, наприклад, за американські сигарети можна було придбати що завгодно. Рейхсмарка вкінець знецінилась, німці перейшли до натурального обміну.

В 1947 році, коли протистояння двох таборів призвело до загострення “холодної війни”, тодішній міністр іноземних справ США Джордж К.Маршалл так оцінював ситуацію: ”Якщо Сполучені Штати не допоможуть Європі, то дуже легко може статися, що дуже потерпілі від війни країни попадуть в обійми комунізму”. Ця точка зору стала рятівною для переживавшої занепад німецької економіки. З метою перетворення Старого Світу в потенційного торгового партнера з ініціативи Д.К.Маршалла була розроблена програма доларової допомоги при відбудові Європи, в яку була включена і Західна Німеччина. Цілком зрозуміло, що програма передбачала допомогу перш за все тим країнам, економічні структури яких відповідали американським уявам, тобто були в своїй основі структурами капіталістичними. І, таким чином, усі плани по централізації та перетворенню Німеччини в аграрну країну були назавжди відкинуті. В той же час американська та британська військова адміністрація вирішили поєднати окуповані ними регіони Німеччини в одну економічну зону, передавши управління економічними процесами “економічній раді”. Одним з директорів ради став Людвиг Ерхард, символ німецького “економічного чуда” п”ятидесятих років.

В 1948 р. саме під його керівництвом було проведено грошову реформу, яка економічно поділила Німеччину на дві частини. Ця реформа була частиною загальної господарської реформи[4, c. 56-58].

Згідно з реформою в обіг було введено нову грошову одиницю – німецьку марку (Дойч Марк). Реформа розпочалася в неділю, 20 червня, коли всі громадани одержали можливість обміняти 40 рейхсмарок по курсу 1:1 на нові гроші . Пізніше було обмінено ще 20 марок. Пенсії, заробітна та квартирна плата повинні були виплачуватись у нових марках. Готівку та 1/2 приватних збережень обмінювали як 1:10., другу половину було “заморожено”, а згодом ці гроші обмінювались за курсом 1:20. Безготівкові кошти було перераховано за курсом 1:10. Реформу було проведено таким чином, що монополії не лише не втратили, а навіть збільшили свої капітали. Таким чином, в цілому переоцінка грошей відбулася у співвідношенні 6.5 нових марок до 100 старих. У підсумку в процесі реформи було анульовано 93,5% грошових рахунків і готівки, що знаходилась на руках у населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг.

Архитектор цих реформ Л.Ерхард добре розумів, що грошова реформа сама собою не забезпечує оздоровлення економіки, вона створює передумови для її успішного розвитку. Адже лише стійка і надійна валюта робить можливим повне використання праці, капіталу, матеріальних ресурсів. Вона забезпечує збалансування купівельної спроможності і товарної маси,впорядкування валютно-фінансових відносин і створення фінансових установ, відполвідальних за стабільність грошової системи.

Заслуга Л.Ерхарда полягала у тому, що він відкинув чимало пропозицій щодо оздоровлення грошової системи через те, що вони мали однаковий недолік – не забезпечували стимулів розвитку виробництва та обмежувалися адміністративним регулюванням цін та заробітної плати. І всупереч цьому все зробив, аби відновити зацікавленість у праці через оплату її грошима, забезпечити помітне зростання продуктивності праці, завоювати довіру до нової валюти, забезпечити розвиток товарообороту і припинення бартерних угод тощо.

Реформа дала швидкі позитивні результати. Якщо на початку 1948 року промислове виробництво в західних зонах складало лише 53% від рівня 1936 року, то вже в другій половині того ж року ця цифра сягнула до 73%, а в листопаді 1949 року досягла 100%. В листопаді 1950 року обсяг промислового виробництва збільшився на третину порівняно з попереднім роком. Після реформи знову з’явилась зацікавленість в праці, яка оплачувалася грошима. Помітно зросла продуктивність праці, виростала довіра до нових грошей, до нового економічного укладу. Безробіття швидко пішло на спад, і вже з другої половини 1950 р. виявилась стійка тенденція до зростання зайнятості. Дедалі ширші верства населення стали на собі відчувати позитивні результати економічного піднесення. Обіцянка прийти через соціальне ринкове господарство до “добробуту для всіх”, дана Л.Ерхардом, почала набувати реальності. Щоправда в зв’язку з дуже великим попитом на товари широкого вжитку незабаром з явилися інфляційні тенденції, які похитнули авторитет соціальної ринкової економіки та її творця Л.Ерхарда. Та вже через кілька місяців виробництво стало на ноги.

У травні 1949 р. після прийняття Конституції Федеративної Республіки Німеччини (ФРН)в країні у відповідності з вимогами Бреттон-Вудської системи було встановлено золото-доларовий стандарт, курс німецької марки до долара складав 3,33 марки за долар США. Але вже в вересні того ж року в період масової девальвації валют німецька марка була девальвована, її курс був знижений до 4,2 марки за долар США. В 1953 р. ФРН вступила до Міжнародного валютного фонду, який зафіксував золотий вміст марки в 0,211588 г щирого золота[6, c. 142-144].

У 50- ті та у першій половині 60-х рр. марка ФРН була найбільш стабільною валютою, платіжний баланс зводився із активним сальдо, зростали золотовалютні резерви. ФРН першою із західноєвропейських країн заповсюдила часткову конвертованість своєї валюти в 1958 р.

Порівняно низькі темпи інфляції, майже стабільний платіжний баланс та стабільне валютне становище в умовах заборони на виробництво та купівлю озброєння стимулювали зовнішньоторговельну експансію концернів ФРН та неодноразову ревальвацію марки (у 1961,1969,1971 та 1973 рр.)

Західнонімецька марка займала лідуючі позиціі в Європейській валютній “змії”(1971 р.), на базі якої в 1979 році була створена Європейська валютна система, на марку припадало 33% валютного кошика екю. З 1 січня 1999 р. Німеччина увійшла до числа 11 країн європейського союзу, що запровадили до безготівкового обігу спільну європейську валюту “євро”.Передбачається, що з 1 липня 2002 року німецька марка повністю припинить своє існування, поступившися “євро”[6, c. 145].

2. Інфляційні процеси в країнах з перехідною економікою : чинники та механізми подолання

До чинників інфляції витрат належить також підвищення ставок оподаткування, що рівнозначно збільшенню витрат виробництва й відповідному зростанню цін. Крім того, високі ставки податків обмежують стимули розвитку виробництва, що зменшує пропозицію товарів і відносно збільшує грошову масу.

У цілому інфляція витрат завжди загрожує скороченням товарного забезпечення і, зрештою, породжує спад виробництва і скорочення робочих місць.

Нині інфляція стала постійним фактором економічного життя і повна її ліквідація практично неможлива. По-перше, що нижчим є темп інфляції, то важче її зменшити. По-друге, досвід розвинутих країн свідчить, що помірна, порівняно стабільна та передбачувана інфляція ще не створює великих проблем в економіці. Вона навіть може стимулювати певне пожвавлення виробництва та підвищення зайнятості. Але її неконтрольоване зростання сприяє розвитку негативних процесів в економічному організмі, уражаючи виробництво, розподіл та споживання.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання, бо на цьому наріжному камені тримається вся соціально-економічна, фінансова й банківська політика. З метою стримання інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика — це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з інфляцією.

У міжнародній практиці застосовуються такі класичні напрямки антиінфляційної політики:

• дефляційна політика (регулювання попиту);
• політика доходів (регулювання витрат).

Сутність дефляційної політики полягає у тиску на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як щодо товарів, так і щодо грошей. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, структурно-інвестиційної та бюджетної політики.

Заходи грошово-кредитної політики передовсім стосуються обмеження та стабілізації грошового обігу. З цією метою використовуються три важелі впливу на грошову масу:

• процентна ставка;
• норма обов'язкових резервів;
• операції на відкритому ринку.

Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання Центральним банком кредитів комерційним банкам. Установлюючи офіційну облікову ставку, Центральний банк визначає вартість залучення ресурсів банками і, тим самим, значною мірою формує вартість грошей. Так, за підвищення облікової ставки вартість кредитів комерційних банків зростає, що зумовлює падіння попиту на самі кредити, а через них і на величину грошової маси в обігу[4, c. 106-108].

У країнах з перехідною економікою найбільш актуальним є вирішення проблеми фінансування діючих та дотування збиткових підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріоритетам її структурної політики і здатні за такої підтримки досягти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямовувати грошові ін'єкції безпосередньо у виробництво, а не на сплату накопичених раніше боргів.

Скорочення бюджетних асигнувань — це складний процес і раптове його припинення може завдати економіці значних втрат. Так, з позиції ринкової економіки недоцільно підтримувати діяльність збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але одночасне припинення їх дотування спричинятиме масові банкрутства та зростання безробіття, тобто потребуватиме збільшення державних витрат на соціальне забезпечення додаткової кількості безробітних, їхню перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Намагаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довгострокових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект — збільшення дефіциту бюджету та прискорення інфляції. Тому здійснення таких заходів потребує особливої обачності, попередньої оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасної нейтралізації.

Іншим класичним напрямком антиінфляційної політики е політика доходів, сутність якої полягає в прямому обмеженні зростання цін і доходів і передовсім заробітної плати. На думку експертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яку створено з метою координації програм економічної допомоги країнам, що розвиваються, максимальна ефективність політики доходів виявляється тоді, коли основним чинником інфляції є підвищення витрат.

Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні із заходами дефляційної політики[6, c. 63-69].

У практиці розвинутих країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рівнем цін і заробітної плати способом їхнього «заморожування» на певному рівні. Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах свідчить про невелику його ефективність. Так, фіксація цін спричиняє дефіцит товарів і приховану форму інфляції, а наступне скасування обмежень — прискорене зростання цін. Тому нині перевагу віддають ефективнішим формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах, укладанню угод про цінову політику з галузями, обумовленню темпів зростання заробітної плати в колективних угодах, обмеженню зарплати за допомогою податків. Останнє передбачає запровадження диференційованих ставок податку на прибуток залежно від темпів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати.

Особливістю політики доходів є можливість її проведення не тільки щодо економіки країни в цілому, а й у межах окремих секторів економіки, зокрема в державному. Регулювання цін і заробітної плати в державному секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси, стримуючи підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет.

Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад Міністерство фінансів. Найбільш результативною політика доходів стає тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох заінтересованих сторін: держави, підприємств і профспілок.

З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце належить заходам, спрямованим не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назвати передовсім адаптаційну політику, яка реалізується за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче призводить до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв'язку з цим виникає необхідність у повній або частковій індексації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і заощаджень населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути як одноразовою під час одномоментного підвищення регульованих і фіксованих цін на споживчі товари і послуги, так і періодичною — за безперервного їх зростання. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу, який у розвинутих країнах визначає уряд у погодженні з профспілками.

Така індексація не усуває інфляції, а лише пом'якшує її негативний вплив, хоч вона й сама може перетворитися на потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється за умов бюджетного дефіциту, котрий фінансується за рахунок грошової емісії.

Адаптаційну політику спрямовано також на припинення інфляційних очікувань, тобто на подолання побоювань суб'єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Намагаючись зберегти свій життєвий рівень під час постійного зростання цін, населення перестає заощаджувати і збільшує поточний попит. Підвищення останнього спричиняє чергове зростання цін, яке знову посилює адаптивні інфляційні очікування. У такій спосіб утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самочинний механізм інфляції, який важко зупинити.

За таких умов населення чекає від держави не стільки компенсації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід свідчить, що проблему припинення адаптаційних сподівань простіше подолати за умов постійного розвитку та зміцнення механізму ринкової системи.

Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів та міри їхньої активності. Найбільшої ефективності можна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією і довіри населення країни до уряду[1, c. 267-268].

3. Розвиток позичково – ощадних банків США в 70-х роках, наслідки їх діяльності для розвитку фінансових ринків країни

До спеціальних банків, які займаються депозитною діяльністю належать взаємно-ощадні та акціонерні ощадні банки, які приймають збереження населення та інвестують їх в різні активи. 100 найбільших взаємно-ощадних банків тримають 75% всіх активів цих банків. Значна частина капіталів знаходиться в чотирьох північно-східних штатах — Нью-Йорк, Пенсильванія, Масачусетс, Конектикут.

Ощадною справою також займаються державні ощадні каси при поштових відділеннях, які було створено у 1910 р. Їх кошти вкладаються в облігації федерального уряду та у місцеві комерційні банки.

В США виділяється група спеціалізованих кредитно-фінансових установ, які надають споживчі кредити. До них належать інвестиційні компанії або трести, фінансові компанії, кредитні спілки та позиково-ощадні асоціації. Останні досить широко розповсюджені в США. Це – кооперативні установи, які надають своїм членам позики на купівлю та будівництво житла.

Слід також виділити групу установ, які надають кредити фермерам. Ці установи в свій час зіграли і продовжують грати велику роль в економіці сільського господарства США. В 1995 році загальний обсяг позикових коштів в сільському господарстві становив приблизно 160 млрд. дол., з яких біля 35% припадало на комерційні банки, біля 30% — на систему фермерського кредиту, біля 13% — на Об’єднану федеральну агенцію фермерських послуг, біля 10% — на страхові компанії , і 12% — на інші фінансові і кредитні організації.

Державні кредитні програми здійснюються в трьох найважливіших сферах — в сільському господарстві, житловому будівництві, зовнішньоекономічних зв’язках. Найважливіша державна установа в сфері кредитування зовнішньої торгівлі — Експортно-імпортний банк США, який було створено у 1934 році з метою сприяння експорту американських товарів шляхом надання позик іноземним імпортерам та гарантій американським комерційним банкам за зовнішніми позиками.

Експортно-імпортний банк США (Export-Import Bank of the United States, скорочено Eximbank) – державний спеціалізований банк, створений у 1934 р. Сучасну назву отримав у 1968 р. Заснований як тимчасовий інститут, банк став важливим інструментом державного регулювання економіки, зовнішньої торгівлі та міжнародних кредитних відносин. Діяльність банку регламентується законом, прийнятим у 1945 р. та наступними доповненнями до нього. Згідно закону банк повинен “доповнювати та заохочувати” приватний капітал, але не конкурувати з ним. Головним завданням банку є сприяння експорту американських товарів шляхом надання позик іноземним імпортерам та гарантій американським комерційним банкам за зовнішніми позиками. Банк надає переважно середньо- та довгострокові експортні позики (до 12 р., в окремих випадках до 20 років), які пов`язані із поставками товарів та наданням послуг американськими фірмами. Кредити, як правило, пов`язані із оплатою товарів таких найпотужніших американських фірм, як Боінг, Дженерал електрік, Локхід та інш. Банк надає кредити безпосередньо іноземним фірмам та урядам сам або разом із комерційними банками США. Така практика розпочалася із 60-х років.

Як правило, покупці американських товарів в кредит з участю у кредитуванні Експортно-імпортного банку США сплачують 10-20% їх вартості, комерційні банки – 30-55%, а решту – Експортно-імпортний банк. Така система дає можливість банку з одного боку, приймати участь у кредитуванні багатьох проектів, з іншого – зменшити ризики непогашення кредитів.

Банк тісно співробітничає із провідними приватними та банківськими монополіями. З 1961 р. поряд із наданням кредитів розпочав надавати гарантії за експортними кредитами приватних американських банків. В 1971 р. під егідою банку було створено Приватну корпорацію з фінансування експорту (Прайвит експорт файненс корп.). Її акціонерами є провідні банки та корпорації. Банк підтримує тісні стосунки також з Управлінням міжнародного розвитку, МВФ, групою МБРР та інш. інституціями.

Ресурси банку складаються з власного капіталу, який належить міністерству фінансів та позик казначейства. Ліміт обсягу операцій встановлюється Конгресом США[8, c. 87-89].

4. Торгові банки в кредитній системі Великої Британії

Торгові банки — аналог інвестиційних банків США. Вони виникли у XVIII ст. (банк "Берінг Брозерс" — 1763 р.) внаслідок розвитку міжнародної торгівлі Британії. Спочатку це були скоріше комерційні фірми, орієнтовані на торгові операції. Згодом ці операції почали фінансувати і акцентувати векселі (звідси їх перша назва — акцептні). У період між війнами, через послаблення міжнародної торгівлі, торгові банки звернулися до внутрішньої торгівлі, а зіткнувшись із конкуренцією з боку комерційних банків, вони змушені були урізноманітнити свою діяльність, займаючись операціями ділових банків.

До так званих «оптових» банків належать торговельні банки (Merchant Banks). Вони широко розповсюджені в Англії і мають давні традиції. Торговельні банки важко диференціювати і порівнювати з кліринговими банками, бо вони набагато менш останніх. Самий крупний з них — "Гамброс Бэнк" займав у 1972 р. в списку ведучих банків світу лише 173 місце. Однак торговельні банки грають значну роль не тільки у внутрішніх операціях, але і в міжнародному бізнесі. Вони виникни на торговельних підприємствах, що поступово освоїли банківські операції. Деякі сучасні торговельні банки поряд з банківськими операціями виконують ще промислові і торговельні функції. Торговельні банки" Н. М. Ротшильд і сини", "Дж. Генрі Шредер Вагг энд К", "Бэрринг Бразерз", "С. Г. Варбург энд К", або "Лазард Бразерз энд К" існують вже більш 100 років. Однак деякі найбільші клірингові банки або мають свої спеціальні торговельні банки, що типово, наприклад, для групи "Барклайз", або беруть участь в традиційних торговельних банках.

Відмінністю торговельних банків від клірингових і водночас їх привілей є те, що вони не зобов'язані публікувати докладні відомості про фінансовий стан і про свої операції. Завдяки цій привілеї торговельні банки могли протягом багатьох років вільно розвиватися.

Торговельні банки зайняті головним чином в 3-х основних областях:

1. Суто банківські операції. Під ними розуміються традиційні акцептно-кредитні операції. Це відноситься і до Комітету акцепторних будинків (17 знаменитих торгівельних банків об'єдналися у так званий "Комітет акцепторних будинків" – Accepticy Houses Committee). Якщо торговельний банк оголошує себе готовим акцептувати вексель і завдяки цьому платити по векселю в момент його пред'явлення через певний термін, то даний вексель отримує особливо високу довіру. Якщо цей вексель буде враховуватися в інших банках, то облікова ставка по ньому може виявитися нижче. Акцепт, а отже, і гарантія платежу торговельного банку, якому належить право акцепту, цінується значно вище, ніж будь-якого іноземного банку. Наступним видом операцій торговельного банку є прийом і надання позик в фунтах стерлінгах терміном від одного дня до 6 місяців. Однак можуть бути прийняті вклади і в іноземній валюті, але кредити видаються, як правило, в фунтах стерлінгах. З самого початку торговельні банки зіграли величезну роль в зародженні єврооперацій, а два з них були, по суті, винахідниками євродоларів. Якщо були необхідні великі кошти на тривалі терміни, то торговельні банки створювали консорціуми. Разом з іншими банками або іншими володарями коштів консорціуми випускали боргові зобов'язання, а при відомих обставинах і європозички. До їхньої сфери діяльності відноситься і фінансування експорту.

2. Надання послуг підприємцям. За цим стоять консультації підприємцям, наприклад при злитті підприємств, виявлення для них найбільш сприятливих можливостей фінансування; радження, що стосуються доцільності набуття акцій, а також випуск нових форм на ринок цінних паперів.

3. Управління цінними паперами. Ці послуги охоплюють не тільки зберігання цінних паперів, але і передусім контроль відповідних товариств, до яких можуть відноситись як акціонерні товариства промисловості і торгівлі, так і інвестиційні компанії, пенсійні фонди, а також інші поодинокі фонди. Щоб зберігати свою винятковість в управлінні коштами, найбільші торговельні банки не приймають в свої портфелі (сума цінних паперів) цінності вартістю нижче 100 тис. ф. ст.[3, c. 49-51]

Торговельні банки беруть участь в цих трьох областях бізнесу в неоднаковій мірі. Між найбільшими банками існує спеціалізація. Банк "Самуэль Монтэгю" не займається обслуговуванням підприємців, він є одним з найбільших торговців золотом в світі і найбільшим торговцем валютою в Лондоні. Банк "Роберт Флемминг" тримає першість в портфельних операціях і управляє фондом активів. "Ротшильд" в основному займається євроопераціями і торгівлею золотом. В так званій золотій кімнаті банківського вдома Ротшильда в Лондоне відбувається щоденна торгівля золотом (goldfixing). В цьому приймають участь, окрім банківського дома Ротшильда, що традиційно займає представницьке місце, ще 4 торговельних банка, допущенних до торгівлі золотом в Лондоні: "Джонсон, Матей энд К", "Самуэль Монтэгю энд К", "Мокатта энд Голдсмит энд Шарпс", "Пикслей". Торгівля золотом продовжується декілька хвилин, і її результати в один момент розповсюджуються на всіх фінансові центри світу. Однак Лондон втратив своє колишнє значення. В нинішній час 85% золота, що надходить з Південної Африки на міжнародний ринок, минає через 3 швейцарських банки, розташованих в Цюриху, і лише 15% — через Лондон[8, c. 108-109].

5. Депозитно–консигнаційні каси Франції та їх роль у довгостроковому фінансуванні економіки

Ощадні каси у Франції можуть бути приватними та державними. Приватні створені згідно закону 1935 року. Ощадні каси приймають депозити ( на них припадає 15% від депозитів усіх кредитних установ) та надають кредити фізичним особам та організаціям некомерційного характеру, а за законом 1987 року і деяким фірмам, чиї акції не котуються на біржі. Центральним координуючим органом є СЕNCEP, створений касами .

Кредитні муніципальні каси – державні установи комунального характеру, які підпорядковані одночасно місцевим префектурам а також міністерству фінансів. Свій сучасний статус вони отримали за законом 1992 р., згідно з яким каси мають право здійснювати банківські операції з приватними особами, а також деякі операції для юридичних осіб. Діяльність кас координує Рада орієнтації та нагляду за касами.

У Франції існує досить розвинута система кооперативних кредитних установ, які виконують банківські функції.

Основна частина кредитів сільському господарству надається касами сільськогосподарського кредиту (8000), які поєднуються у регіональні (96). Верхньою ланкою є “Національна каса сільськогосподарського кредиту”(“Кесе насьональ де креді агриколь”). До кінця 1988 року ця каса була державним інститутом, згідно закону 1988 року стала акціонерним товариством. Асоціація кооперативних банків “Креди агриколь” — одна з найбільших банківських груп у Франції. Існує з 1920 року.

Кредитні кооперативи, які об’єднують дрібних промисловців та торговців називаються народними (популярними) банками. Перший такий банк було створено у 1878 році. Їх діяльність контролює “Центральна каса народних банків”( “Кесе сантраль де банк попюлер”). Державний контроль за діяльністю народних банків здійснюється тими ж самими методами, що й контроль за діяльністю приватних банків[2, c. 76].

Висновки

За своєю структурою банківські системи різних країн істотно відрізняються. Разом з тим є ряд ознак, які властиві всім банківським системам, що функціонують в ринковій економіці. Це, перш за все, двохрівнева побудова.

На першому рівні знаходиться один банк (або декілька банків як у США), який виконує функції центрального ємісійного. Він несе відповідальність за підтримання сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи.

На другому рівні банківської системи знаходяться всі інші банки: комерційні (універсальні) та спеціалізовані. Вони покликані обслуговувати економічних суб’єктів, виконуючи базові операції грошового ринку:мобілізацію коштів, надання їх в позички, здійснення розрахунків між економічними суб’єктами.

Банківська система потребує постійного контролю з боку спеціальних органів, що пов’язано із життєво важливим значенням для національної економіки стану та перспектив її діяльності. В кожній країні існує система правових актів, які регламентують різні аспекти банківської діяльності. Особливості історичного розвитку та дія різних політико-економічних чинників обумовили специфіку форм та методів нагляду та контролю за діяльністю банків, що забезпечує стабільність всієї системи.

Важливою формою забезпечення стабільності банківської системи є надання гарантій вкладникам повернення їх депозитів. Нині практично в усіх країнах існує та чи інша форма страхування банківських депозитів.

Діяльність небанківських кредитно-фінансових інститутів дає змогу заповнити окремі ніші на ринку банківських послуг, які з якихось причин залишилися незайнятими. Такі установи не мають статусу банку, бо не виконують комплексу базових операцій грошового ринку, їх діяльність , на відміну від банків, не змінює маси грошей в обігу. Тому немає потреби контролювати їх діяльність так ретельно як банківську.

Список використаної літератури

1. Анулова Г. Н. Денежно-кредитное регулирование: опыт разви вающихся стран. — М.: Финансы и статистика, 1991.
2. Іванов В. М, Софіщенко І. Я. Грошово-кредитні системи зару біжних країн. — К.: МАУП, 2001.
3. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Микола Карлін,; М-о освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки . — К.: Кондор, 2004. — 382 с.
4. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 163 с.
5. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Лариса Миргородська,; М-о освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 240 с.
6. Мишкін Ф. С. Економіка грошей банківської справи і фінансових ринків. — К., 1998.
7. Полякова Л. Основи обліку в зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Лариса Полякова, Володимир Мохняк,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". — Львів: Вид-во Національного ун-у "Львівська політехніка", 2006. — 240 с.

8. Шамова Н. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. – К., 2002