Скіфська культура

Вступ

1.Дослідження скіфської культури

2. Скіфська культура

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Поглиблене вивчання скіфського миру продовжує залишатися однієї з насущних завдань вітчизняної археології. Ця актуальність визначається складністю й багатогранністю скіфського періоду і його важливістю для розуміння ряду проблем попереднього й наступного етапів історико-культурного розвитку племен і народів Європи. Початок скіфського періоду ознаменовано виходом на історичну арену багатьох древніх народів півдня Східної Європи. У цей час виникає й розвивається чорна металургія, спостерігається підйом у розвитку ремесла, землеробства, скотарства, розквіт мінових і торговельних відносин, що приводить до значних змін у соціальній структурі суспільства, росту майнової нерівності. У скіфському середовищі складаються ранньокласове суспільство й державність.

Кіммерійці й скіфи були першими із числа народів Східної Європи, що ввійшли в безпосередній контакт із державами Переднього Сходу. У Північному Причорномор'ї скіфи заснували державу, що проіснувала протягом ряду сторіч і прославилися як «непереможний» народ. Завдяки контактам із грецькими колоніями скіфи виявилися тісно пов'язаними з античністю.

Розвиток і успіхи скіфознавства в значній мірі визначалися досягненнями археологічних досліджень пам'ятників скіфської культури в степовій і лісостеповій частинах сучасної території України.

1.Дослідження скіфської культури

Одним з перших відкриттів в області скіфознавства з'явилися, як відомо, розкопки Литого кургану у верхів'ях Інгульця, здійснені в 1763 р. за розпорядженням губернатора Новоросійської губернії А. П. Мельгунова, на прізвище якого цей пам'ятник став відомий у науці як Мельгуновський курган. Вивчення знайдених тут скарбів дозволило визначити, що курган містив поховання скіфського царя кінця VII або початку VI ст. до н.е.

В 1831 р. П. Дюбрюкс досліджував найбагатшу кам'яну гробницю в кургані Лантух-Обоє до сходу від Керчі. Велике значення мали розкопки грандіозного (17 м висоти) Александропольского кургану на захід від Нікополя. Середина XIX в. стала часом знаменитих відкриттів И. Е. Забєліна в степах біля Нікополя. Серед них на першому місці стоять розкопки Чортомлицького кургану, що одержали всесвітню популярність. Друга половина минулого й початок нинішнього століття займають у скіфській археології особливе місце: розкопками Н. И. Веселовського на Кубані й Нижньому Дніпру були відкриті такі видатні пам'ятники скіфської культури, як Келермеські, Костромський, Ульскі кургани в Прикубані, а також знаменитий курган Солоха на левом бережу Дніпра.

Значні відкриття зроблені в Українському Лісостепу. Це курган Переп’ятиха на Київщині, розкопаний в 1846 р.

Захоплення розкопками курганів скіфської пори в Лісостепу почалося в 80-х роках минулого століття.

Кінець 18 й початок 19 століття відзначені відкриттями видатних городищ скіфського часу па півдні колишньої Київської губернії: Немировського, Матронинського, Пастирського.

У басейні р. Ворскли В. А. Городцовим були зроблені розкопки на Вельському городищі — одному з найбільших городищ скіфського часу й на пов'язаних з ним, курганних некрополях.

Розкопки пам'ятників (переважно курганів) скіфського часу, що вироблялися в дореволюційній Росії близько 100 років, дали значну кількість речовинних знахідок, що мають більшу наукову й художню цінність. Вони прикрасили збори кращих музеїв Росії в Петербурзі, Москві, в Києві й інших містах. [4, c.21-24]

Питання скіфської археології викладені в книзі М. И. Ростовцева «Скифия й Боспор». В основу суджень М. И. Ростовцева про скіфів і Скіфії лягла теза про єдність їхньої культури, етносу й території. Тому вся область поширення культури скіфського типу сприймалася їм як арена панування й розселення скіфів, тобто Скіфія, створена племенами іраномовних войовничих кочівників, що прийшли звідкись із надр південної частини Середньої Азії (Туркестану). М. И. Ростовцев допускав, що місцями тут могли зустрічатися залишки місцевого населення, що зберегло свою особливу культуру, якусь місцеву основу, що зробила більш-менш сильний вплив па культуру скіфських завойовників. Зокрема, таке припущення (під впливом робіт А. А. Спіцина) було зроблено ним для правобережної частини Середнього Подніпров'я, де поряд зі скіфською він визнавав наявність культури більше древнього аборигенного населення. Але все, що стосувалося скіфського комплексу, що особливо супроводжувалося античними або східними речами, сприймалося ним як безумовно ірано-скіфське. Тому Скіфія зі скіфськими племенами, що жили в ній, розумілася ним дуже розширено — від Дунаю до Уралу, включаючи Поволжя. М. И. Ростовцев уважав, що Скіфія була державою в дусі Хазарського каганату й монгольської Золотої Орди.

Особливе значення праці М. И. Ростовцева «Скифия й Боспор» складається насамперед у тім, що їм уперше почата спроба систематизувати й провести аналіз величезної маси накопиченого матеріалу. М. И. Ростовцев справедливо врахував велике значення взаємозв'язків скіфського й античного світів, надаючи особливого значення Боспорській державі, що повідомила особливий аспект скіфській культурі Північного Причорномор'я.

Слабким місцем у працях М. И. Ростовцева була недостатня поінформованість про властиво скіфську матеріальну культуру, внаслідок чого допущені серйозні погрішності в питаннях датування. Частина найстарших курганів (VI в. до н.е.) у Середньому Подніпров’ї, де не виявилося предметів грецького імпорту, була їм помилково віднесена до сарматського часу, до століть, що передують початку нашої ери. А. А. Спіцин спробував виділити локальні підрозділи культури «скіфів-орачів», а також намітив хронологічну періодизацію поховань на основі скіфського речового матеріалу.

З 30-х років почалися розкопки курганів рядового населення Скіфії на околицях Нікополя. В 1928 р. Б. Н. Граков почав перші, незалежно від М.І.Ростовцева, кроки по датуванню пам'ятників скіфської культури. На підставі всієї сукупності накопичених даних, Б. Н. Граков довів, що кургани Яблоновської групи на Канівщині, віднесені М. И. Ростовцевим до сарматських, у дійсності ставляться до V в. до н.е.

Найважливішим результатом післявоєнних досліджень з'явилося з'ясування особливостей додавання й розвитку генетичних джерел формування окремих локальних груп культури скіфського типу в попередніх культурно-племінних утвореннях періоду пізньої бронзи й початку заліза.

Для степової смуги вдалося встановити, що останній період існування тут осілої пізньозрубної культури сабатинівського (XIV-XII ст. до н. е.) і бєлозерського (XII-X вв. до п. е.) типів переміняється культурою ранніх кочівників IX-VIII ст. до н.е., що зв'язує дослідниками з історичними кіммерійцями. У розвитку культури цього населення були виділені два етапи: більше ранній — черногорівський і більш пізній — новочеркаський. З'ясовано, що на кочівницьку культуру кіммерійського населення великий вплив зробила якась культурна хвиля, що проникнула із глибин Сибіру, пов'язана з населенням карасукської культури.

Незважаючи на те що кіммерійські племена і їхня культура хронологічно тісно замикаються зі скіфами й у якийсь час, на початку VII ст. до н.е., навіть як би стикаються один з одним, кожна із цих культур має свої, чітко виражені індивідуальні риси, що простежується в зброї, кінській упряжі, предметах мистецтва. Культуру скіфського типу не можна генетично виводити з кіммерійської. Представляється єдино ймовірним, що поява й поширення скіфської культури пов'язане з новою міграційною хвилею іраномовних кочівників, що принесли із собою нові форми скіфської матеріальної культури й скіфського звіриного стиля. Поява скіфів на історичній арені ставиться до VII в. до н.е.

Дослідження пам'ятників кінця епохи бронзи й початку заліза на території на захід від Дністра показало, що розповсюджена тут наприкінці II тисячоліття до н. е. культура Ноа змінилася генетично незв'язаної з нею культурою фракійського гальштату. На основі молдавської групи населення фракійського гальштату відбувається формування східної частини гето-дакійської культури, основна область поширення якої охоплювала Прикарпаття. У ході дослідження вдалося встановити, що на заході, за Дністром, у Скіфію входили племена фракійського походження.

У Лісостеповому Правобережжі на захід від Дніпра зосереджена велика кількість пам'ятників пастухо-землеробного населення скіфської культури, коріння якої глибоко йдуть у місцеві культури бронзового століття. Середній період бронзи представлений комаровсько-тшинецькою культурою, пам'ятники якої концентруються переважно на півночі України. Вона переміняється пам'ятниками белогрудовської і першого щабля черноліської культури пізнього бронзового століття — XII — X вв. до н.е. Другий щабель черноліської культури (IX-VIII вв. до н.е.) знаменує собою початок залізного віку. Перехід від доскифської до скіфської пори представлений пам'ятниками жаботинського типу (друга половина VIII — VII в. до н.е.). [1, c.43-45]

2. Скіфська культура

Скіфські часи були одними з найцікавіших періодів у історії Східної Європи і притягали увагу багатьох істориків. Для етногенетичних досліджень питання етнічної приналежності скіфів є одним з ключових.

У питанні про ґенезу скіфської культури вчені поділяються на прибічників автохтонного та азійського її походження. При цьому мається на увазі, що навіть при азійських витоках ця культура зазнала і певних місцевих впливів, а скіфський етнос є результатом змішування як місцевого надчорноморського населення, так і племен, які прийшли зі сходу. При такому підході на перший погляд здається, що прибічники азійської основи в скіфській культурі мають більше аргументів. Згідно з археологічними даними найпізніший передскіфський комплекс пам’ятників новочеркаської групи відрізняється від скіфського корінними образом. Зміна культур має механічний характер, і це відповідає свідченням істориків (Геродот, Діодор Сицілійський) про прихід скифів у Надчорномор’я та відхід із степів основної маси кіммерійців у Передню Азію.[2, c.40]

Скіфи були одним із самих могутніх, а тому, знаменитих кочових народів стародавності. Вчасно їхньої появи в Південно-західної Тавриці, скіфи знаходилися в стадії розкладання первіснообщинного ладу, зародження класів і примітивної державності. На V-IV ст. до н.е. приходиться епоха розквіту Скіфського царства, що спочатку було союзом племен, а потім дійсно перетворилося в ранньодержавне утворення зі своєю столицею і соціальною ієрархією. Скіфське царство епохи розквіту займало величезну територію: усі степи і лісостепу від дельти Дунаю на заході до нижнього плину Дону на сході. При самому знаменитому скіфському царі Атеє столиця їхньої держави знаходилася в так називаному Каменському городищі в Нижньому Подніпров'ї. Це величезне поселення, що містить в собі риси міста і кочового стійбища, займало сотні гектарів, а його земляні зміцнення могли вмістити десятки тисяч пастухів і рабів-ремісників, сотні тисяч голів худоби.

Скіфи поділялися на кілька племінних об'єднань, найчисленними з яких були Царські скіфи, що панували над іншими родичами, сайі. У зону їхнього впливу і влади потрапив, починаючи з VII в. до н.е. і Степовий Крим. Поки Скіфія була величезна і сильна, поки вона була здатна давати відсіч будь-якому ворогові, навіть перському цареві Дарієві, її правителі не перешкоджали підставі на їхніх землях грецьких колоній. Навпаки, з такого сусідства вони покористувалися: з Ольвією і містами Боспорського царства скіфи вели оживлену торгівлю і, видимо, стягували данина, впливали на політичне життя. Свідченням тому може служити чудовий скіфський царський курган Куль-Оба IV в. до н.е., розкопаний у 1830 році під Керчю. Причина, по якій похований під курганом вождь не був відвезений на традиційне місце поховання знатних скіфів, невідомо. Але, судячи зі знахідок, ховав його весь Пантікапей.

На Південно-Західний Крим, де тільки зароджувалася Херсонеська держава, скіфи уваги майже не звертали. Коли ж наприкінці IV в. до н.е. скіфів стали тіснити зі сходу сармати, а з заходу македонянці і фракійці, їхня держава скулилася, і під владою скіфських царів залишилися тільки Нижнє Подніпров'я і степовий Крим. Столицю свою вони перенесли в центр півострова, на вершину Петровських скель, заснувавши там місто Неаполь Скіфський. З тих пір вони волею-неволею повинні були тісно взаємодіяти зі своїми сусідами. [7, c.83-85]

Висновки

З моменту виникнення в Північному Причорномор'я грецьких колоній, тобто з VII-VI в.в. до н.е., скіфська історія і культура були найтіснішим образом переплетені з грецькою. Незважаючи на наявність власних багатих традицій образотворчого і прикладного мистецтва, що характеризувалося так називаним “звіриним стилем” (скіфи дуже любили прикрашати свої вироби зображеннями фантастичних і реальних тварин), скіфські царі і знать у масовому порядку замовляли зброю, посуд і прикраси ювелірам Ольвії і Пантікапея, вивчали грецька мову і лист. В архітектурі оборонних споруджень, суспільних будинків Неаполя Скіфського і будинків місцевої знаті почувається найсильніший грецький вплив, хоча велика частина міської забудови це — лабіринти хатин і напівземлянок скіфської бідноти.

Починаючи з IV в. до н.е. скіфи, що жили в Криму, особливо ті, хто розселився в передгір'ях, стали активно переходити від кочового скотарства до осілого землеробства. До цьому їх усіляко заохочували і примушували царі і знать, тому що чудова кримська пшениця користувалася величезним попитом на тодішньому світовому ринку. Царі Боспору наживали величезні бариші на експорті десятків тисяч тонн добірного хліба, вирощеного працею осілих на їхніх землях скіфських хліборобів. І царі власне Скіфії жадали одержати свою частку доходів. Для цього їм потрібні були нові землі і власні порти. З могутністю Боспору скіфи справитися не могли, хоча і намагалися. Тому вони звернули свій погляд на південний захід — туди, де ріс і багатів заснований у VI-V в. до н.е. Херсонес.

Отримані дані свідчать про те, що скіфська культура була принесена з іншої території, найімовірніше, зі степового Півдня, у результаті великої міграційної хвилі кінця VII — початку VI ст. до н.е. Знову, що з'явилися тут племена, заселили Лісостепове Лівобережжя, за винятком тієї частини басейну Ворскли, що ще раніше був освоєний населенням, що пересунулося із правого берега Дніпра.

Список використаної літератури

1. Вайнтруб І. Лицарі степів : "Словесний портрет" сакральної культури скіфської цивілізації // Людина і світ. — 1998. — № 10. — C. 43-48

2. Дмитрук А. Золотой пояс Евразии : Скифская культура-одна из самых поразитель-ных в истории // Вокруг света. — 2004. — № 4. — C. 40-49

3. Каряка О.В. Амфори кам'янського городища // Археологія. — 1997. — № 4. — C. 110-118

4. Клочко В. До проблеми походження скіфів // Пам'ятки України: історія та культура. — 2005. — № 2. — C. 21-28

5. Кралюк П. Анахарсіс: трагічний шлях мудрості // День. — 2004. — 22 жовтня. — C. 8

6. Сірик В.Ф. Сучасні екологічні проблеми Неаполя скіфського — центру історико-культурного туризму Сімферополя // Екологічний вісник. — 2005. — № 4. — С.25-26

7. Шрамко Б. Більське городище на Полтавщині : З історії досліджень найбільшого в Європі поселення скіфського часу // Народна творчість та етнографія. — 2003. — № 1-2. — С.83-87