Вступ.

1. Особливості та можливості масової комунікації як соціального інституту.

2. Мова як соціальний інститут.

3. Соціальна організація та самоорганізація.

4. Громадська думка як предмет соціологічних досліджень.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Розглядаючи соціологічну модель масової комунікації, можна погодитися з тим, що основними елементами цієї моделі є: 1) соціальні суб'єкти, які взаємодіють в інформаційному процесі, 2) специфічні соціальні інститути цих суб'єктів, які опосередковують цю взаємодію, 3) сама масова інформація як сукупність знань, цінностей і норм. Остання виступає, з одного боку, предметом виробництва і поширення, з іншого — сприйняття і споживання. У цьому значенні масова комунікація — це "діяльність соціального суб'єкта з виробництва і поширення соціальної інформації, спрямована на формування напряму думок і дій соціального суб'єкта". Ця діяльність здійснюється за допомогою засобів комунікації.

Дослідження мови як соціального інституту є досить актуальним, оскільки мова як соціальне явище справляє значний вплив на формування та розвиток особистості, яка в свою чергу є носієм мови, а отже, і носієм духовної культури нації. Важливість формування національно свідомої особистості полягає в тому, що від рівня культурного розвитку однієї особистості залежить розвиток всієї нації.

Громадська думка є одним з найдавніших феноменів суспільного життя. Зростання її впливу на соціальні відносини пов’язане з демократизацією життя, підвищенням культурного та освітнього рівня населення, процесами глобалізації тощо. Аналізом проблем функціонування громадської думки займається спеціальна соціологічна теорія – соціологія громадської думки.

1. Особливості та можливості масової комунікації як соціального інституту

Термін "масова комунікація" вживається як у вітчизняній, так і в закордонній літературі неоднозначно. Їм позначають як мінімум три явища: 1) процес передачі та поширення інформації на масову аудиторію, 2) власне інформацію, 3) засоби масової комунікації. Проблема неоднозначності цих визначень усвідомлюється вже достатньо давно. Ще у 1967 році на зустрічі соціологів, що досліджували проблеми масової комунікації, у м. Кяеріку була зроблена спроба прийняти спільне рішення — розуміти під масовою комунікацією соціальний процес поділу інформації у суспільстві засобами преси, радіо, телебачення тощо. Для позначення змісту комунікації було запропоновано користуватися терміном "соціальна інформація", а інститути розповсюдження комунікації "засобами масової інформації".

Масова комунікація завжди спрямована на велику, неоднорідну та анонімну аудиторію. Прийнято вважати, що аудиторія має бути такою великою і масовою, щоб складатися з такої кількості членів, яку не зможе охопити комунікатор при безпосередньому спілкуванні. Мається на увазі, що аудиторія бере участь у процесі спілкування протягом незначного періоду часу, за який передається повідомлення. Під неоднородністю аудиторії розуміється те, що вона складається з сукупності індивідів різної статі, віку, рівня освіти, становища у суспільстві, які живуть у різних населених пунктах. Анонімність аудиторії означає, що її окремі члени невідомі комунікатору. На наш погляд, ці визначення розпливчасті, і краще визначати аудиторію засобів масової комунікації за сукупністю якостей, а не за якоюсь однією.

Одночасно з виникненням феномену масової комунікації та розвитком засобів масової інформації окреслюється соціологія масових комунікацій як окрема царина в соціології.

Соціологія масових комунікацій — галузь соціології, предметом якої є закономірності масових інформаційних явищ і процесів, діяльність соціальних інститутів, що виробляють та поширюють масову інформацію.

Предмет її досліджень — взаємодія комунікатора, аудиторії та визначення змісту, особливості сприйняття масової інформації, вивчення функціонування окремих засобів масової інформації тощо. Об'єкт — сукупність масових інформаційних і комунікаційних явищ у їх соціальному вимірі.

Появі соціології масових комунікацій сприяв розвиток соціально-політичних систем у XX ст., зокрема формування в першій його половині тоталітарних режимів в Європі з міцною та розгалуженою системою масової пропаганди. У цей час на передньому плані опиняються проблеми ефективності пропаганди і контрпропаганди, впливу масової комунікації на поведінку громадян. А своїм головним завданням соціологія масових комунікацій вважала вивчення особливостей процесу комунікації та чинників, що впливають на його ефективність. Сам процес комунікації вона розглядає за такою схемою: «ХТО — ЩО ПОВІДОМЛЯЄ — ЯКИМ КАНАЛОМ — КОМУ — З ЯКИМ ЕФЕКТОМ?» (схема Г. Ласауелла)[12, c. 241-242].

Загалом розвиток соціології масових комунікацій, її проблематика тісно пов'язані з еволюцією самої системи засобів масової інформації.

Першим засобом масової інформації історично була преса. Газети (тоді це були памфлети на актуальні теми і листки новин) з'явилися в Європі на початку XVII ст., будучи одним з наслідків «друкарської революції» — появи друкарських верстатів, що зумовило радикальне здешевіння й різке зростання кількості друкованих видань. Протягом XIX ст. преса ставала дедалі дешевшою, масовішою. Одночасно скорочувався час між подією та інформуванням про неї публіки, актуалізувалася інформація в пресі.

На початку XX ст. було винайдено радіо, яке виявило недосяжну для преси здатність інтегрувати мешканців географічно та політично відокремлених територій. Саме завдяки радіо став очевидним ефект одночасної трансляції однієї й тієї ж інформації на широкі верстви населення. Тут доречно згадати трагікомічний ефект, який справила радіопостановка (в 30-ті роки XX ст.) роману Г. Уеллса «Війна світів» на мешканців Сполучених Штатів Америки, що сприйняли ігровий сюжет як офіційне повідомлення про інтервенцію позаземної цивілізації. Відчутним був і ефект консолідації людей, розкиданих війною по обидва боки фронту. У цьому сенсі Друга світова війна була і війною ЗМІ.

Ще одним незаперечним досягненням радіо як засобу масової інформації було залучення в контекст соціальної взаємодії сільського населення. Навіть у 90-ті роки XX ст., як з'ясували вітчизняні соціологічні опитування, радіо було у сільській місцевості найпоширенішим джерелом інформування.

Телебачення ще більше розширило можливості ЗМІ, закріпило створене радіо уявлення про географічний та соціальний простір і можливості його подолання. Синтезуючи зображення і звук, воно забезпечило користувачам ширші комунікативні можливості, створило недосяжний для інших ЗМІ «ефект присутності», ілюзію безпосередньої участі у важливих політичних та культурних подіях. Завдяки телебаченню соціальний світ став персоніфікованим, унаочненим: люди почали отримувати конкретну інформацію про те, що, де і як відбувається.

З точки зору аудиторії, телебачення створює ефект безпосереднього двостороннього спілкування. А відповідна організованість інформації разом з різноманітними зоровими, звуковими та іншими ефектами робить телебачення чи не найвпливовішим ЗМІ сучасності[15, c. 227-228].

Останнім часом дедалі більшої популярності набуває такий засіб масової інформації, як Інтернет («всесвітня павутина») — потужна мережа комп'ютерів, з'єднаних в єдиний інформаційний простір. Він відкриває доступ до будь-яких розміщених в ньому інформаційних баз даних (текстової, аудіо- чи візуальної інформації), надає змогу використовувати їх, обмінюватися даними, вступати в комунікацію з необмеженою кількістю осіб. До системи Інтернет підключені тисячі бібліотек, підприємств, органів управління тощо. Однією з рис Інтернету є високий ступінь незалежності інформаційних пакетів, оскільки вони не цензуруються.

Попри суттєві специфічні можливості, засоби масової інформації характерезуються такими загальними особливостями:

— широта аудиторії, спрямованість і швидкість інформаційного впливу;

— сила, комунікативність, постійність і багатофакторність впливу;

— єдність пропагандистського, виховного та інформаційного впливу;

— багатство методів і форм впливу;

— доступність, поширеність, динамічність інформації.

Розвиток ЗМІ спричинив зміни в суспільній психології, способі мислення людей. Вони є важливим чинником створення особистості нового типу, з особливою психологією та поведінковими реакціями, що реалізують ідеологічний, політичний вплив на людей, згуртовують їх в єдине ціле. Вплив ЗМІ на громадськість зумовлюється щонайменше двома функціональними завданнями.

1. Відображення, фіксація, моделювання дійсності, тобто подій, фактів, соціальних відносин, а остаточним продуктом є інформація про цю дійсність.

2. Зміна соціальної реальності й управління нею, утвердження, підтримання і трансляція ціннісних, нормативних орієнтирів суспільства, контроль за реалізацією управлінських рішень, регулювання соціальних відносин.

На практиці відокремити ці завдання важко, оскільки вони реалізуються в єдиному соціально-інформаційному просторі. До того ж процес функціонування ЗМІ за своєю природою є цілісним, важко піддається диференціації на рівні безпосередніх дій.

Серед функцій ЗМІ найголовнішими є:

— інформаційна — спрямована на задоволення інформаційних потреб індивідів і соціальних груп щодо різноманітних подій в суспільстві та світі;

— комунікативна — полягає в організації інформаційної взаємодії між різними соціальними верствами населення, а також між громадськістю та джерелом її інформування;

— виховна — пов'язана з формуванням, зміною установок та ціннісних орієнтацій індивідів, заохочу ванням аудиторії до пропаганди певного способу життя, з формуванням суспільно значущих рис, засвоєнням соціального досвіду;

— управлінська — виявляє себе в контролі за взаєминами між членами суспільства, а також між ними і системою керівних органів;

— соціальної адаптації та орієнтації — спирається на потреби аудиторії в інформації для орієнтування у соціальних процесах та явищах, адаптації до змін соціальних, політичних, економічних умов життя;

— соціальної ідентифікації — базується на потребі людини відчувати свою спільність із певними соціальними групами, верствами тощо;

— відтворення певного емоційно-психологічного тонусу — спрямована на зняття психологічної напруги тощо;

— рекреативна — пов'язана з відпочинком, розвагами тощо[6, c. 118-120].

ЗМІ реалізують свої можливості не тільки на макрорівні (у глобальних соціальних вимірах). Не менш важливими є мезо- та мікрорівень їх діяльності, зорієнтованої на конкретні соціальні групи та індивіди. Щодо цього ефективність їх діяльності залежить від особливостей психологічних та соціальних ефектів, які вони справляють на аудиторію, серед яких виділяють:

— утилітарний — виражається у задоволенні індивіда інформацією, необхідною йому для вирішення життєвих, практичних завдань;

— престижу — являє собою задоволення інформацією, що підтверджує цінності групи, до якої належить індивід;

— посилення позицій — виявляється в позитивному впливі на індивіда інформації, що підтверджує думку, судження людини з певного дискусійного питання;

— задоволення пізнавального інтересу — полягає у відчутті поінформованості з певного кола питань;

— емоційний — виявляється в компенсації пізнавальної потреби;

— естетичний — базується на задоволенні сприйняття прекрасного, естетичному збагаченні;

— комфорту — формується внаслідок зняття особистісної напруги[8, c. 129].

2. Мова як соціальний інститут

Твердження про нерозривний зв’язок мови з суспільством на сьогодні є беззаперечним, однак, враховуючи сучасні умови українського буття, постає питання про можливості повноцінного функціонування мови в суспільстві, щоб виконувати місію формування національно свідомої особистості. Мається на увазі розвиток саме української мови, яка забезпечує українському народові його етнічну приналежність.

Досліджуючи українську мову як соціальний інститут в сучасному суспільстві не можна оминути факту поширення двомовності серед різних верств населення України. Саме з точки зору формування національно свідомої особистості явище двомовності, на думку деяких дослідників, має негативний вплив. Мова в силу своєї багатогранності виконує безліч функцій, але через поширення двомовності одна з мов втрачає частину своїх можливостей, а інша не може їх реалізувати, бо не є мовою більшості. На сьогодні українська мова є законодавчо закріпленою державною мовою України, що дає їй право займати першорядне місце в суспільстві. Однак, невиконання законодавства призводить лише до часткового застосування державної мови: в діяльності органів державної влади, на телерадіомовленні, в освіті та науці, пресі, культурних заходах тощо. На виробництві, в громадському середовищі, побуті, дещо в освіті та науці, в культурному житті суспільства переважним чином застосовується російська мова. Отже, маємо розподіл функцій між мовами спілкування теперішнього суспільства, який перешкоджає обом мовам виконувати власні функції у повному обсязі. Існує думка про те, що мова, яка не має можливості функціонувати на повну силу, схильна до деградації та повного зникнення у майбутньому. Саме такий стан речей призводить й до того, що мову останнім часом розглядають лише як засіб комунікації, а не як культурну цінність, яка має велике значення у всіх сферах буття людини[3, c. 164-165].

Причинами такої роздвоєності функцій між мовами, на нашу думку, є: тривалий процес русифікації, наприклад, в 1984 р. на Півдні України вчителям російської мови в українських школах була встановлена 15 – відсоткова надбавка до зарплати, так би мовити діяла “оплачувана русифікація”; недбала мовна політика, яка діє з часів проголошення незалежності України й до сьогодення, включаючи спекулятивні дії деяких політиків під час виборчого процесу; небажання українців спілкуватися мовою своєї нації, представники якої складають більшість населення всієї країни. Отже, ані російська, ані українська мови в теперішньому суспільстві не мають змоги функціонувати у повному обсязі, а лише частково. Це перешкоджає українській мові виконувати свою місію у формуванні національно свідомої особистості. В свою чергу російська мова є мовою меншості, яка не виконує більшості своїх функцій, наданих їй природою, тому з певних причин не може претендувати на місце соціального інституту в українському суспільстві. Для більш точного прогнозування подальшої долі обох мов в українському суспільстві, необхідно провести відповідне соціологічне дослідження, щоб визначити, яка ж з мов є важливим соціальним інститутом в сучасному суспільстві. Існує гіпотеза про те, що сучасному українському суспільству для певної зручності у спілкуванні важливо, щоб існувала подвійна інституціоналізація на мовному рівні.

3. Соціальна організація та самоорганізація

Якісний системний аналіз понятійно-категоріального апарату соціологічної науки для з’ясування природи і сутності організаційної взаємодії в соціальному управлінні передбачає, насамперед, розгляд сутнісних ознак і співвідношення таких фундаментальних категорій, як „організація” та „самоорганізація” . Наше дослідження показує, що ці категорії у своїх визначеннях мають загальну основу – упорядкування.

Проблема організації та самоорганізації як складних суспільних явищ здавна була предметом розгляду наукового знання, однак при цьому не в повній мірі усвідомлювалася самостійна роль організуючих засад. І лише наприкінці XIX — початку XX століття науковими дослідженнями з біології, психології і соціології було доведено, що об’єкти, які істотно розрізняються між собою за своїм складом, можуть одночасно мати й схожі властивості завдяки спільності способів їх організації.

Широке розмаїття форм і процесів організації та самоорганізації в природі і суспільстві об’єктивно зумовило необхідність побудови узагальнюючої організаційної теорії. Однією з перших комплексних організаційних концепцій, що мала універсальний характер, була тектологія (загальна організаційна наука), яку 1913 року запропонував російський вчений О. Богданов, здійснивши загальний опис різноманітних процесів виникнення, існування і розпаду організаційних утворень. Згодом узагальнений підхід до проблем організації і самоорганізації знайшов відображення в розробці концепцій кібернетики і загальної теорії систем. І хоча цей підхід не призвів до побудови універсальної і продуктивної організаційної теорії, однак він відіграв важливу роль у вивченні організаційних аспектів конкретних об’єктів, включаючи й ті, що мають суспільну та соціально-економічну природу.

Сучасний соціологічний підхід дозволяє дослідити не тільки багатоаспектний змістовий бік поняття організації, але й говорить про складність її природи, яка, незалежно від форм існування, виявляється в об’єктивній дії закону синергізму [5, с. 142 — 144], згідно з яким сумарний ефект єдиного цілого завжди більший суми ефектів його складових. Це твердження справедливе не тільки для визначення сутності організації як стану, системи чи процесу, але й для розуміння сутності організації як методу цілеспрямованого впливу.

В традиційному соціологічному розумінні поняття „організація” розкривається у двох основних значеннях. У першому, статичному розумінні, вона визначається як внутрішня упорядкованість, або узгодженість взаємодії частин структури цілого. Друге значення „організації” виявляється в її динамічному розумінні – як сукупність узгоджуваних процесів чи дій. При цьому стан упорядкованості (або рух до цього стану) може бути результатом як спонтанних (стохастичних) процесів, так і наслідком цілеспрямованих і свідомих дій людини чи групи людей. Отже, у першому випадку маємо справу з самоорганізацією, а в другому – за традиціоналістським уявленням – з організацією.

Водночас сучасна наукова думка термін „організація” (від французької – organization та пізньолатинської – organiz, що означає: упорядковую, влаштовую, повідомляю, надаю стрункого вигляду тощо) розглядає більш розширено і, як правило, у таких основних значеннях: 1) як внутрішня упорядкованість, узгодженість взаємодії більш-менш диференційованих частин єдиного цілого, що обумовлена його будовою (організація як стан); 2) як сукупність індивідів (людей), що спільно реалізують певну програму (або задану мету) і діють на підставі певних процедур чи правил (організація як система); 3) як сукупність процесів або дій, що ведуть до утворення й удосконалення взаємозв’язків між частинами єдиного цілого (організація як процес); 4) як цілеспрямований вплив, тобто як спосіб зміни сформованих станів систем чи процесів їх функціонування (організація як метод).

Тим часом, в контексті постнеокласичної соціологічної парадигми, яка розглядає людину і соціальні системи з позиції їх відкритості (стосовно зовнішнього середовища) і динамічної організованості (самоорганізація, організація і управління) співвідносяться між собою значно складніше, ніж подано вище. Ця складність обумовлена, перш за все, участю самої людини в усіх соціальних процесах. Адже самоорганізація в соціумі не є вільною від суб’єктивного фактора, що включає в неї процеси як організації, так і управління. З іншого боку, як організаційні, так і управлінські відносини самі є похідними від самоорганізації і перебувають у формальних структурах (організаціях) під впливом неформальних відносин, що самоорганізуються [4, с. 65 — 67]. Більше того, сама організація включена в процес управління як функція управлінського циклу. Очевидно, що за такого взаємопроникнення спонтанних і довільних соціальних процесів співвідношення організації, самоорганізації і управління не може розглядатися тільки з позицій їх однозначності за всіх станів функціонування соціальних систем (організацій).

Головним у понятті „організація”, незалежно від специфіки його конкретного тлумачення, є впорядкованість, реалізація суті якої ототожнюється з однією з головних функцій управління, призначення якої полягає в реалізації принципу самоорганізації соціальних систем. У цьому сенсі організація зливається з усіма функціями соціального управління і пронизує увесь його процес, завдяки чому, власне, і здійснюється безпосередній вплив на всю систему в цілому. Тоді управління як спосіб цілеспрямованого впливу на об’єкти, процеси і предмети виступає в якості організаційного механізму, що забезпечує організаційну взаємодію між керуючою і керованою підсистемами як усередині соціально-економічної системи, так і в її взаємодії з навколишнім середовищем. Звідси й випливає важливе методологічне положення: управління організується, а організація управляється (керується)[11, c. 153-154].

4. Громадська думка як предмет соціологічних досліджень

Проблема розуміння природи громадської думки як інструменту інформаційно-комунікативного впливу на конституювання, функціонування та розвиток політичних відносин має давню традицію наукового дослідження в політології, політичній психології, соціології масових комунікацій У радянські часи особливий інтерес до проблеми виник після публікації монографії Б. А. Грушина "Мнение о мире и мир мнений". Однак цей інтерес швидко вичерпався в пострадянський період. Зарубіжна наукова громадськість також не могла висунути завершеної концептуальної версії, зберігаючи з цього приводу позицію шанобливого агностицизму. Так, у 1968 році У. Ф. Девісон, один з провідних американських фахівців у галузі дослідження громадської думки, зауважував: "Не існує загальноприйнятого визначення громадської думки. Проте вживання цього поняття постійно поширюється… Спроби точно визначити його призвели до таких фруструючих дефініцій, як, наприклад: "громадська думка — це не позначення чогось, це класифікація багатьох невизнаностей".

Керуючись певним самоочевидним положенням щодо наявності в змісті поняття громадської думки трьох формоєлементів: суб'єктного (хто є носієм?), тематичного (що виражається?) та артикуляційного (як, за допомогою яких засобів виражається?), можна припустити, що теоретичні підходи в дослідженні будуть концентруватись навколо встановлення:

— сутності політико-психологічних та соціально-психологічних чинників суб'єктності, які уможливлюють генерування громадської думки конкретними соціальними групами;

— кола об'єктивно-політичних чинників, які сприяють або не сприяють вираженню певних тем як значущих з точки зору артикуляції;

— інструментів вираження, завдяки яким певна сукупність оцінних суджень перетворюється на громадську думку.

Представники першого підходу, у свою чергу, будуть поділяти щонайменше дві полярно протилежні теоретичні настанови:

— будь-який суб'єкт, незалежно від його чисельності (зрозуміло, що маються на увазі саме соціальні групи, а не індивіди) та політичної впливовості, може мати статус суб'єкта — носія громадської думки;

— лише деяка частина суб'єктів здатна до безпосереднього вираження громадської думки, інша ж частина змушена використовувати політичних посередників в особі політичних партій, громадських асоціацій, засобів масової інформації і т п.

Громадська думка — скоріше актуальне прагнення до здійснення або, навпаки, усунення чогось, ніж вираження тривалих диспозицій поведінки, що підкреслює меншу тривалість існування актуальної громадської думки порівняно з соціальною нормою. Як дієвий чинник щодо деяких спільних реалій, громадська думка часто набуває характеру конфлікту між індивідами, які згрупувалися в протилежних таборах. Це одна з ґрунтовних характеристик громадської думки. Емпірично вона має бути наслідком дискусії з питання певного об'єкта, протилежно оцінюваного членами суспільства (залежно від різних групових інтересів). Ця вимога зумовлює труднощі при визначенні того, що ж справді являє собою громадська думка, тому що різні думки відповідають різним цінностям і стандартам поведінки. Згідно з традиціями парламентаризму, громадською думкою вважається судження більшості. Суб'єкт вираження думки більшості вважається громадськістю, що в свою чергу спричиняє проблему визначення більшості у соціальному сенсі, так само, як і дійсного суб'єкта громадської думки[7, c. 184-186].

Соціологія громадської думки – спеціальна соціологічна теорія,яка вивчає сутність громадської думки, її структуру, функції, канали висловлювання, закономірності її функціонування в різноманітних сферах суспільного життя,політичній, економічній діяльності,соціальному управлінні. Предмет соціології громадської думки – закономірності, чинники механізми формування, розвитку, функціонування та обліку оцінного ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу загалом до актуальних проблем дійсності, які викликають суспільний інтерес. Її об’єкт – громадська думка як стан масової свідомості і як соціальна інституція.

Як спеціальна теорія, соціологія громадської думки виконує функції, пов’язані з дослідженням соціальної реальності, завдяки яким наука поповнюється знаннями про суспільні процеси, явища, формулюючи їх на основі рекомендації щодо вирішення соціальних проблем суспільства загалом, окремих соціальних спільнот. Відповідно сукупність її функцій класифікують на пізнавальну, практичну, інформаційну, світоглядну,прогностичну, управлінську. Громадська думка – специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільно значущих подій і фактів, актуальних проблем суспільного життя.

Як соціальний феномен, громадська думка має такі сутнісні характеристики:

— вона є не арифметичною сумою думок окремих індивідів щодо певного питання, а інтегративним утворення, яке має історичні, часові, територіальні особливості, складну структуру і виконує певні функції;

— формується внаслідок висловлювання групи людей, яка є не механічним утворенням, а характеризується певною спільністю інтересів, цілісністю;

— постає лише щодо актуальних для соціальної спільноти чи суспільства проблем, ситуацій;

— її характеризують інтенсивність поширення, стабільність, вагомість, компетентність, соціальна спрямованість;

— може виражатися як у вербальних судженнях, так і в реальній поведінці;

— часто є конфліктною[5, c. 246-247].

Висновки

Слід зазначити, що процеси масової комунікації досліджували не тільки вчені-соціологи і журналісти, а й представники суміжних галузей науки, зокрема культурологи. Вони дали своє визначення масової комунікації — "об'єктивно-історичний процес культуроспадщини, який обумовлений соціальними потребами і сприяє соціалізації особистості і функціонуванню культури". Свої підходи у культурологів до генезису і структури, до визначення основних компонентів і методології аналізу масової комунікації, типології і системи категорій.

Легітимізація владних дій, створення позитивної громадської думки щодо владних структур, підтримка домінуючих ціннісних орієнтирів у суспільстві — саме цього влада чекає від мас-медіа. Українські реалії останнього десятиріччя XX ст. свідчать про використання владою ЗМІ у політичних цілях та їх самоініціативне підключення до системи ідеологічного тиску. Небезпечність цього полягає в реальних можливостях опосередкованого впливу мас-медіа на громадськість завдяки сучасним ЗМІ. Як стверджують дослідники, «важко уявити собі, чим закінчився б націонал-соціалізм, якби Гітлер мав телебачення».

Однак тиск владних структур на громадськість через ЗМІ не у всьому є безпосереднім і брутальним. Громадська думка є феноменом, що функціонує не лише на основі інформації, переданої через канали комунікації, а будучи достатньо автономною, селекціонує, фільтрує цю інформацію. Тому не все, що циркулює каналами ЗМІ, ефективно впливає на суспільство. Прямий ідеологічний тиск може бути ослаблений проголошенням в сучасному суспільстві орієнтації на громадянські права, оскільки можливість оприлюднення власної позиції є ефективним важелем соціального контролю за масовою комунікацією.

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Герасимчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

12. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.

13. Соціологія : Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів/ Укл.: В.М.Піча, В.М.Піча, Н.М.Хома; Соціологічна асоціація України . -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -474 с.

14. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник/ Під заг. ред. В.І.Воловича. -К.: Укр.Центр духовн.культури, 1998. -727 с.

15. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.

16. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.