Соціальна політика

1. Охарактеризуйте зміст процесів об'єктивної саморегуляції та цілеспрямованої діяльності у здійсненні соціальної політики.

2. Розкрийте основні напрями вирішення проблеми фінансування соціальної сфери через її реструктуризацію і реформування.

3. Користуючись джерелом [Шевчук П. Соціальна політика. Стор. 41, рис. 2.2.], подайте класифікацію зайнятості на ринку праці Вашого регіону (області, району, населеного пункту).

4.Ідеологічні погляди на соціальну політику, що домінують у країні (зокрема позиція правлячої партії або коаліції стосовно соціальних програм).

5. Вплив яких міжнародних організацій визначає пріоритети у соціальній політиці України.

Список використаної літератури.

1. Охарактеризуйте зміст процесів об'єктивної саморегуляції та цілеспрямованої діяльності у здійсненні соціальної політики

У перехідному до ринкових відносин періоді соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Вона забезпечує захист прав людини, створює передумови для розширеного відтворення людиною своєї діяльності та для стабільності суспільної системи.

Соціальна політика будь-якої держави передбачає визначення глибинних тенденцій розвитку в усіх сферах соціально-політичного життя, що обумовлюють процес розвитку соціального буття й соціальної безпеки людини та цілеспрямований вплив на них суб’єктів регулятивної діяльності.

Політика такого типу має створити необхідний економічний механізм для розв’язання суперечностей як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальних зв’язках людей, тих чи інших аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини.

Ефективне здійснення соціальної політики можливе в разі органічної єдності об'єктивного й суб'єктивного. Співвідношення між ними демонструє ступінь урегульованості процесів соціального буття, ефективність здійснення соціальної політики. Застосування у практиці соціальної політики зазначеного принципу означає насамперед пізнання та врахування об'єктивних законів суспільного розвитку загалом і соціальної сфери зокрема, свідоме використання їх у процесі реалізації такої політики. Цей принцип потребує якнайповнішого аналізу суб'єктами соціальної політики при виконанні своїх функцій усіх суспільних явищ, соціальної сфери, конкретності та розв'язання їх суперечливості. Реалізація цього принципу дає змогу своєчасно виявити і розв'язати суперечності процесу соціального розвитку, формування й збагачення цінностей соціального буття.

Застосування на практиці розглядуваного принципу передбачає недопущення розриву об'єктивного й суб'єктивного, забігання наперед в оцінюванні тих чи інших процесів, тенденцій соціального розвитку, зокрема пов'язаних із соціальною безпекою. Цей принцип означає також недопущення абсолютизації впливу тих чи інших процесів життєдіяльності суспільства на соціальну безпеку людини, спрощеного, надто прямолінійного трактування закономірностей, тенденцій соціального розвитку, необгрунтованої переоцінки досягнутого, спроб видати бажане у сфері утвердження соціальних цінностей за досягнуте, що реально функціонує, урахування різноманітності, багатоваріантності розвитку соціального буття, складного, суперечливого переплетення соціального з економічним, політичним, духовним, позитивних і негативних тенденцій, що впливають на соціальний розвиток особистості, її соціальну безпеку.

Задля ефективної реалізації цього принципу потрібно переосмислити співвідношення об'єктивного й суб'єктивного в соціальному розвитку, відмовившись від абсолютизації об'єктивних (знеособлених, дезіндивідуалізованих) законів розвитку соціального буття, під впливом яких перебуває людина, індивідуальність, соціальні спільності загалом, що спостерігалося в минулому і спонукало розглядати

їх як пасивні об'єкти соціальної політики, які втрачають самостійність, можливість вільного самоствердження, соціального індивідуального самовираження. Сучасне бачення співвідношення об'єктивного й суб'єктивного в соціальному розвитку має полягати в тому, щоб такі важливі складові суб'єктивного начала, як соціальна активність людини, здатність її до цілеспрямованої соціальної мобільності, соціальна культура особистості, зрілість її суспільної свідомості розглядалися не як похідний чинник, що відображає об'єктивну реальність, соціальне буття, а як важливе джерело їх розвитку та збагачення.

Діяльність суб'єкта соціальної політики, який не враховує об'єктивних тенденцій розвитку соціального буття, соціальної сфери, умов суспільного розвитку або ігнорує їх, призводить до суб'єктивізму в регулюванні, гальмує процес збагачення соціального потенціалу особистості. Що глибше у процесі життєдіяльності суспільства відображатимуться об'єктивні чинники соціального розвитку, то повніше їх пізнаватиме суб'єкт соціальної політики, ефективніше й досконаліше функціонуватиме соціальна система загалом і її елементи — системи соціальних відносин, соціальної безпеки та інші складові соціальної сфери життя суспільства, що безпосередньо впливають на реалізацію людиною свого соціального потенціалу.

Принцип взаємозв’язку об’єктивної соціальної саморегуляції і цілеспрямованої діяльності у здійсненні соціальної політики

Цей принцип означає, що реалізація багатогранних завдань соціальної політики має ґрунтуватися на діалектичній єдності процесів конструктивної саморегуляції соціального розвитку та цілеспрямованій регулятивній діяльності, пов'язаній із здійсненням, реалізацією основних засад соціальної політики.

Процеси об'єктивної соціальної саморегуляції в соціально-економічному розвитку пов'язані насамперед з функціонуванням ринкових відносин. Ринок є соціальним по суті й постає як об'єктивний са-морегулятор соціально-економічного життя, багатьох процесів, що зумовлюють розвиток соціальної сфери та соціальної політики. Складовими такої саморегуляції, що безпосередньо чи опосередковано впливають на соціальний розвиток, є процеси соціальної мобільності, соціально-демографічні відносини, пов'язані з відтворенням населення, ринок праці, що формується на основі попиту й пропозиції робочої сили, міграційні процеси, орієнтація трудових ресурсів на власні сили, а не на державу, процеси, пов'язані із створенням умов для соціального самозахисту людини, самозайнятості населення, саморегулювання структурних елементів фінансової системи соціального страхування тощо. Об'єктивна соціальна саморегуляція формує умови для різноманітних форм самоздійснення людини, передусім у сфері соціально-економічних відносин, сприяє повнішому розкриттю й самореалізації її трудового потенціалу, самовіддачі у трудовому житті на основі життєздатних мотиваційних механізмів продукуючої праці, а також створенню умов для розширення та поглиблення простору соціальної активності, утвердженню нової, позитивної логіки соціальної динаміки особистості й суспільства.

Однак об'єктивна саморегуляція процесів розвитку суспільства, зокрема його соціальної сфери, містить як конструктивні, творчі, так і руйнівні, деструктивні моменти. Тому будь-яка абсолютизація ролі чинників об'єктивної саморегуляції суспільного розвитку неминуче пов'язана з недооцінкою свідомої цілеспрямованої діяльності в цій сфері, насамперед активної, зваженої соціальної політики, значення якої в сучасних умовах істотно зростає, оскільки вона має реконструювати, здійснити кардинальну реформу соціальної сфери життєдіяльності суспільства.

Отже, специфіка механізму об'єктивної соціальної саморегуляції полягає в тому, що він не відтворюється автоматично, а реалізується за певних умов, які необхідно встановлювати й підтримувати свідомою цілеспрямованою діяльністю, що передбачає освоєння простору соціального буття соціальної сфери. Така діяльність, спрямована на впорядкованість процесів розвитку соціального буття, соціуму взагалі, не лише не звужує механізм процесів об'єктивної соціальної саморегуляції, а навпаки, покликана забезпечити їх всебічну, багатогранну реалізацію. Проаналізувавши практику розвитку процесів соціального буття в сучасному світі, можна дійти висновку, що загалом (принаймні, у найбільш цивілізованих, розвинених країнах) відбувається еволюція механізмів об'єктивної соціальної саморегуляції в бік їх більшої впорядкованості, меншого впливу невпорядкованих, стихійних регуляторів. Це відбувається за рахунок суттєвої оптимізації свідомої регулятивно-саморегулятивної діяльності різних суб'єктів процесу соціального буття, соціальної політики, які набувають дедалі більшого досвіду контролю за невпорядкованими чинниками об'єктивної соціальної саморегуляції. Як наслідок, процеси об'єктивної саморегуляції соціального буття тісніше переплітаються із свідомою регулятивною й саморегулятивною діяльністю з його освоєння, функціонування соціальних процесів стає більш упорядкованим, внутрішньо врегульованим, менш стихійним.

Цілеспрямований процес здійснення соціальної політики стає найефективнішим, коли її суб'єкти створюють умови для найповнішої взаємодії соціального (зовнішнього) регулювання соціального розвитку та свідомого (внутрішнього) саморегулювання особистістю власного соціального потенціалу. Справді наукове регулювання соціального розвитку має розвиватися на основі його зближення із свідомою саморегулятивною діяльністю, створювати умови для найповнішої реалізації внутрішньо саморегульованих засад в освоєнні соціального простору. Всебічний розвиток свідомих саморегульованих засад у реалізації особистісного соціального потенціалу людини, зміщення в цьому процесі акцентів із зовнішнього регулювання на внутрішнє є важливою закономірністю розвитку соціального буття, соціальної сфери, демократизації соціуму.

2. Розкрийте основні напрями вирішення проблеми фінансування соціальної сфери через її реструктуризацію і реформування

Соціальні гарантії населення України забезпечуються, як правило, за рахунок коштів держави, передусім, бюджетних коштів. У їх використанні нагромадилися серйозні проблеми: вимагає перегляду процес планування видатків на фінансування соціальних гарантій населення, необхідним є їх упорядкування, визначення обсягу видатків бюджету на основі мінімальних державних соціальних стандартів послуг, розв’язання суперечностей, пов’язаних із фінансуванням делегованих державою повноважень органам місцевого самоврядування у сфері надання соціальних гарантій населенню, вдосконалення системи соціальних пільг, що надаються різним категоріям населення відповідно до чинного законодавства, розв’язання проблеми оцінки ефективності та результативності фінансування окремих соціальних програм.

Існуючий в Україні бюджетний механізм фінансування соціальних гарантій населення потребує вдосконалення шляхом перегляду пріоритетів бюджетного фінансування соціальних гарантій, вдосконалення планування та прогнозування бюджетних видатків на їх фінансування, запровадження системи державних мінімальних соціальних стандартів, підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів на основі запровадження програмно-цільового методу складання бюджету, посилення фінансового контролю за витрачанням бюджетних коштів, перегляду соціальних пільг, які надаються відповідно до чинного законодавства та введення нормативів мінімуму видатків бюджету на фінансування соціальних гарантій.

В Україні на сьогодні законодавчо створена досить розгалужена система позабюджетного фінансування соціальних гарантій населення. За роки незалежності чинним законодавством України створено чотири державні соціальні фонди цільового призначення: Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань та Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Аналіз функціонування даних фондів дав змогу виявити проблеми їх організації та визначити основні напрями реформування.

Основною проблемою функціонування соціальних позабюджетних фондів в Україні є недостатній обсяг надходжень з точки зору забезпечення виплат, що спричинило низькі розміри пенсій та допомог, які виплачуються з цих фондів. В Україні основним платником обов’язкових внесків до соціальних фондів є роботодавці, які не зацікавлені в їх сплаті. Для збільшення надходжень коштів до позабюджетних фондів дисертантом зроблено висновок, що поряд з роботодавцями більш суттєву роль у формуванні доходів фондів мають відігравати працівники, і це можна забезпечити шляхом часткового перекладання тягаря сплати внесків до соціальних фондів з роботодавців на працівників, закріпивши в їх свідомості уявлення про повну залежність розміру отримуваних в майбутньому соціальних виплат від суми сплачених обов’язкових платежів. При цьому необхідним є відповідне збільшення заробітків найманих працівників на суму платежів до соціальних фондів.

Таким чином, суперечність, згідно з якою, з одного боку, можливості державного фінансування соціальних гарантій значною мірою залежать від рівня відрахувань від заробітної плати до державних соціальних фондів, а також величини заробітної плати, з іншого, величина заробітної плати, а також встановлений рівень відрахувань від неї визначають можливості самостійного задоволення населенням своїх соціальних потреб. Встановлено, що ця суперечність зумовлює протилежні тенденції в динаміці нормативу відрахувань від заробітної плати до державних соціальних фондів.

Ще одним напрямком підвищення ефективності надання соціальних гарантій за рахунок коштів соціальних фондів визначено вдосконалення процесу мобілізації і використання коштів цих фондів, тобто запровадження єдиних строків розробки і затвердження бюджетів вказаних фондів, визначення пріоритетів їх використання, що дасть змогу уникнути проблем заборгованості по виплатах.

На основі аналізу зарубіжного досвіду зроблено висновок, що вдосконалення системи соціальних гарантій населення в Україні пов’язане з розвитком ринку фінансових послуг. В умовах ринкової економіки діяльність установ, які надають фінансові послуги, є важливою для населення, тому що основною ідеєю розвитку системи соціальних гарантій в умовах ринку є можливість працездатного населення самостійно забезпечувати себе соціальними послугами за рахунок власних доходів, а роль держави полягає лише у законодавчому регулюванні діяльності цих установ та контролі за дотриманням ними вітчизняного законодавства. Насамперед, це стосується реформування пенсійної системи в Україні, яка повинна не лише забезпечувати людей у старості, а й зацікавлювати працівника у продуктивній праці заради гідної пенсії у майбутньому.

3. Користуючись джерелом [Шевчук П. Соціальна політика. Стор. 41, рис. 2.2.], подайте класифікацію зайнятості на ринку праці Вашого регіону (області, району, населеного пункту)

Регіональний ринок праці в Харківській області розвивається під впливом взаємопов’язаних чинників ринкового і неринкового походження. Аналіз результативності державних регулюючих заходів, наведений у дисертації, охоплює: динаміку змін статевовікової структури трудового потенціалу, при цьому рівні зайнятості населення диференційовано за віковими групами, що дає змогу врахувати специфіку залучення населення до продуктивної трудової діяльності; розподіл і розміщення населення області за сферами зайнятості та формами власності дозволяє визначити збалансованість попиту і пропозиції робочої сили та зміни у співвідношенні між ними; якісні характеристики робочої сили, насамперед її професійно-кваліфікаційного рівня, представляють можливість дати характеристики забезпеченості населення трудовими доходами порівняно з науково розробленими вітчизняними нормативами та європейськими стандартами.

Структурна модернізація економіки неоднозначно впливає на трансформацію сфери зайнятості, що характеризується розширенням масштабів міжгалузевого руху працівників, поглибленням диспропорцій між якісними характеристиками робочих місць і кадрів. А це, як правило, призводить лише до змін у співвідношенні між різними формами безробіття, і не завжди — до ефективних зрушень у трудомісткості виробництва.

В минулому році ринок праці Харківської області мав змінні тенденції, з початку року спостерігалась стабільність та позитивна динаміка, але протягом останніх 2 місяців ситуація значно ускладнилась. Так, середньо облікова чисельність працівників зайнятих в економічній діяльності, що постійно зростала до червня 2008 року, у 4 кварталі зменшилась. Розширився перелік підприємств, які працювали в умовах неповної зайнятості, вибуття працівників в півтора рази перевищувало прийом.

Протягом січня – серпня 2009 року ситуація на зареєстрованому ринку праці Харківської області мала тенденцію до уповільнення обсягів звернень шукачів роботи до служби зайнятості. Водночас по місту Харкову кількість звернень майже не зменшується.

З метою своєчасного вжиття заходів щодо запобігання наслідків впливу світової економічної кризи на ринок праці області, служба зайнятості проводить активну політику на ринку праці в режимі оперативного реагування, постійно аналізує ситуацію, яка може скластися на ринку праці області, проводить обстеження основних ринкоутворюючих підприємств для виявлення і прогнозування обсягів зареєстрованого ринку праці області.

Суспільно-географічний аналіз ринку праці Харківської області за період 2000-2006 рр. показав існування територіальних відмінностей. Так, найбільша кількість працездатного населення зафіксована в Харківському, Дергачівському, Чугуївському, Зміївському, Балакліївському, Ізюмському, Лозівському, Куп’янському, Красноградському районах. Рівень безробітних серед населення скоротився на 1,4% у 2006 р. Депресивними районами в цьому відношенні є Первомайський, Шевченківський, Ізюмський, Борівський. Основними факторами посилення процесу безробіття в них є скорочення обсягів виробництва, зниження інвестиційної активності, трансформування відносин власності, неконкурентноспроможність багатьох професій. Аналіз регіонального ринку праці в професійному аспекті показав перенасиченість його економістами, бухгалтерами, продавцями, кухарями, перукарями і виявив підвищення попиту на технологічні спеціальності. За досліджуваний період в області стабілізувались процеси вивільнення працівників за рахунок зменшення мобільності робочої сили та її закріплення на підприємствах. Територіальний аналіз навантаження в розподілі вільних робочих місць показав, що особливо депресивними в цьому відношенні є Кегичівський, Борівський, Барвінківський, Краснокутський райони, де на одне вільне робоче місце або вакантну посаду претендують більше 29 осіб. У регіоні реально зріс рівень працевлаштування, особливо у Близнюківському, Богодухівському, Дергачівському, Харківському районах за рахунок створення нових робочих місць. У цілому в Харківській області протягом 2006 р. створено 7,2 тис. робочих місць, активними заходами працевлаштування були охопленні 11,3 тис. осіб.

4.Ідеологічні погляди на соціальну політику, що домінують у країні (зокрема позиція правлячої партії або коаліції стосовно соціальних програм)

Сучасний розвиток українського суспільства породжує гострі соціальні питання, негайні проблеми, які вимагають особливої уваги та першочергового вирішення. Однією з таких актуальних проблем є проблема політичної соціалізації у сучасній Україні. Політична соціалізація, ефективно здійснювана у суспільстві, — запорука стабілізації життя країни.

Теоретична та практична база вивчення політичної соціалізації в Україні довгий час не мала необхідного розвитку у зв'язку з невизначенням її як підсистеми державної політики. Вихідним становищем всього процесу політичної соціалізації в політичній сфері виступають корінні політичні потреби та інтереси. Вони знаходяться в основі практичних дій соціальних груп, партій, особистостей з реалізацією їх політичних ідей, принципів, бажань.

Соціальне середовище посткомуністичної України опинилось малокорисним для формування політично структурованого суспільства і сучасної багатопартійної системи. В Україні з перших років незалежності відбулося фактичне одержавлення демократії, тоді як сучасний європейський досвід передбачає централізацію, переважний розвиток самоврядування. Високий рівень соціального розшарування співіснує в Україні з соціальною аморфністю, з відсутністю значимого прошарку середнього класу, з утвердженням інститутів громадянського суспільства. Реальний соціальний статус переважної частини населення не співпадає з формальним.

Соціалізація суспільства знаходиться в основі практичних дій соціальних груп, партій, особистостей з реалізації політичних ідей, принципів, ідеалів, цілей. Будь-які суспільні інтереси виникають в процесі діяльності людей, визначаються соціальними потребами.

Зараз українське суспільство знаходиться на перехідному етапі свого розвитку, у якому трансформаційні процеси призвели до принципових змін базових характеристик всіх сфер суспільного життя. Нині ми спостерігаємо переорієнтацію на ринкову економіку, трансформації у сфері політичного управління і державної влади, розвиток громадянського суспільства, зміну вектора зовнішньої політики, зміни ідейних та моральних орієнтирів народу.

Комуно-соціалістична ідеологія, яка раніше була в країні панівною (навіть незважаючи на збереження в умах багатьох людей пострадянських пережитків), в цілому є здискредитованою в очах суспільства, головним чином, завдяки повній невідповідності своєї теорії до історичної практики, тотальній неправді та чисельним злодіянням попереднього політичного режиму. Тому, мабуть, оця ідеологія вже ніколи не зможе користуватися колишніми довірою, визнанням і моральною підтримкою більшості українського народу.

З іншого боку, для суспільної та індивідуальної свідомості громадян України зберігають свою привабливість саме ті елементи комуно-соціалістичної ідеології, які були основані на експлуатації нею споконвічних загальнолюдських цінностей та інтересів: поривання людей до свободи, соціальної справедливості, рівності, нормальних людських стосунків, стабільності, миру, чесної й вільної творчої праці та ін.

Особливо треба відзначити, що сьогодні переважна більшість громадян України кровно зацікавлена в збереженні цілого ряду реальних соціальних досягнень,які відбулися в попередні радянські часи. Особливо це стосується деяких важливих для людей громадянських прав, що раніше, при соціалізмі, гарантувались попередніми Конституціями СРСР і УРСР. Це в першу чергу такі гарантії, як право на труд, соціальний захист, дешеве державне житло, безкоштовні медична допомога, освіта та ін. Можна стверджувати, що ці права теперішні мешканці України вважають своїми природними правами, і тому вони "не зрозуміють" будь-яку політичну силу, всяку владу, яка б дозволила собі мати сумнів у цьому.

Окрім того, в суспільстві явно помітна зацікавленість у деяких ліберальних і демократичних ідеях, що також мають гуманістичну спрямованість. Людям зрозумілі і близькі такі положення сучасних західних ліберальних та демократичних доктрин, як визнання природних прав і свобод людини (особливо прав на особисту і економічну свободу, на трудову приватну власність), гарантії їх захисту незалежно від соціального та майнового статусу, статі, віку, національності, принципи цивілізованої і гуманної ринкової економіки, ліквідація чи значне пом'якшення різних форм втручання держави в справи особи й суспільства, рівність можливостей, виборність і розподіл влади при її безумовній відповідальності перед народом, широке самоврядування і т.д.

Проте, це ще зовсім не значить, що буржуазно-ліберальні ідеї та моральні цінності епохи "дикого капіталізму", які в даний час настійливо нав'язуються українському суспільству під виглядом його визволення від тоталітаризму (з їх культом наживи і споживацтва, індивідуалізмом, жорстокістю, практицизмом та аморальним прагматизмом), здатні натхнути й підняти весь народ України на боротьбу за "світле капіталістичне майбутнє".

По-перше, вони погано сумісні зі специфічними особливостями сучасного пострадянського суспільства, яке відмовилось від соціалізму, але "звикло" до нього. По-друге, в менталітеті мешканців України, на відміну від західного, завжди дуже важливу роль грали не раціонально-практичні, а емоційні, глибинні, часто навіть несвідомі фактори, духовно-моральні регулятори життя та поведінки. І хоча українцям завжди були притаманні прагнення свободи і матеріального добробуту, одначе більшість із них ніколи не була байдужою до того, яким шляхом і за рахунок чого це досягається.

Hарешті, в сучасному "постіндустріальному" світі, який постійно змінюється у бік усе більшої його гуманізації, вже дуже важко знайти країну, де б існував такий "дикий капіталізм", який пропонується нам.

Тому у нас, скоріше за все, буржуазний лібералізм (який по суті і є сьогодні класовою ідеологією тих самих 7% надмірно багатої меншості населення України), як і комуно-соціалістична ідеологія, також особливих шансів на успіх не має.

Ще менш привабливими для українського суспільства в цілому являються ідеї націоналістичні. Особливо це стосується ідей радикального націонал- шовіністичного толку. У даному випадку мова йде про всіх націоналістів, — і тих, хто виступає із закликами типу "Україна — для етнічних українців!", і тих, хто пропонує повернутися у "рідне лоно" Російської імперії, не бажаючи визнати історичний факт незалежності нашої держави. Справа в тому, що й ті, й інші націоналісти не враховують однієї дуже важливої та серйозної обставини. А саме: сьогодні в Україні швидко та безповоротно іде об'єктивний процес формування української політичної нації на базі двох основних етнічних груп української й руської (саме так, а не російської!) з включенням сюди представників цілого ряду інших етносів. Їх усіх — українців — сьогодні природно об'єднує, в першу чергу, єдина Батьківщина-Україна, а також спільні історична доля, умови життя, соціально-політичні, економічні, культурні та інші інтереси.

Тому вимоги деяких сил, з одного боку, про виділення якоїсь певної етнічної групи з багатонаціонального Українського народу (при визнанні лише за нею виключних прав та положення в суспільстві), чи, з іншого боку, про об'єднання в так звану "єдину сім'ю слов'янських народів" (до якої чомусь цілком несправедливо відносять лише три з них та ще й казахів), суперечить ходу природного історичного розвитку української поліетнічної нації. Це також фактично не співпадає сьогодні з інтересами більшості громадян (в тому числі й українського походження) і, крім того, підриває загальнонаціональну єдність та інтереси України, котрі в першу чергу потребують збереження становища миру й стабільності в суспільстві.

"Ідеологічний вакуум" сьогодні намагаються заповнити і представники різних традиційних та нетрадиційних для України релігійних конфесій і клерикальних політичних течій. Деякі з них дуже наполегливо пропонують свій особистий світогляд у якості не тільки соціальної ідеології, але й такої собі "державної релігії", яка нібито повинна сприяти об'єднанню українського суспільства.

5. Вплив яких міжнародних організацій визначає пріоритети у соціальній політиці України

Конституція країни, як правило, проголошує права громадян та обов’язки держави забезпечити та підтримати певні умови життя людей. Основний Закон України у ст.3 підкреслює, що життя, права і свободи людини є вищої цінністю, і держава несе відповідальність перед громадянами своєї країни. Ціла низка статей проголошує соціально-економічні, політичні, культурно-духовні та особисті права і свободи людини.

Міжнародні угоди та конвенції також впливають на розробку та впровадження рішень у соціальній сфері. Так, наприклад, Декларація ООН (1948 р.) “Про основні права людини”, яку Україна підписала, зобов’язує керівництво держави враховувати її вимоги в галузі економічних та соціальних прав. Верховна Рада України ратифікувала Римську конвенцію (1950 р.), яка також вимагає врахування соціальних прав людини. Але якщо конвенція не ратифікована законодавчим органом і не закріплена спеціальним законодавством, то держава не несе відповідальності за її впровадження на своїй території. Наприклад, у грудні 2000 р. українська делегація не підписала Римську конвенцію про заборону торгівлі жінками, хоча для України ця проблема є дуже гострою.

Законодавчі акти надають та гарантують у певному просторі спеціальні права. Наведемо деякі з них. Це Закони України “Про зайнятість населення” (1991); “Про пенсійне забезпечення” (1991); “Про основи соціального захисту інвалідів в Україні” (1991); “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” (1992); “Про внесення змін в Закон України “Про сприяння становленню і розвитку молоді в Україні” (2000); “Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні” (1993); “Про об’єднання громадян” (1992); “Про благодійність та благодійну діяльність” (1997); “Про охорону навколишнього середовища” (1991). Окрім того, протягом 1990-х рр. прийнято низку законів про державний бюджет України, в яких міститься спеціальний розділ, присвячений соціальній політиці, закони щодо соціального захисту державних службовців, працівників окремих галузей суспільного виробництва та сфери послуг.

Враховуючи те, що соціальне законодавство в основному зосереджує увагу на способі витрачання коштів або надання допомоги і не містить технології впровадження цих норм, то важливу роль тут відіграють постанови Кабінету Міністрів, тлумачення законодавства особами, які його розробляли. Вони пояснюють, які витрати можуть бути зроблені і за яких умов. Оскільки соціальні заходи постійно змінюються, удосконалюються, а отже дорожчають, виникає потреба деталізації, уточнення тлумачень.

Завдяки точному тлумаченню правових норм і постанов, указів, розпоряджень чітко з’ясовуються права груп та осіб на отримання послуг та винагород. Тому важливо, щоб тлумачення викладалися у найпростішій формі, з урахуванням того, що вони призначені не лише для санкціонування витрати ресурсів, а й для розв’язання спірних питань.

Список використаної літератури

1. Семигіна Т. Словник із соціальної політики: словник. — K. : Вид. дім "KM Академія", 2005. — 253, с.

2. Скуратівський В. А. Основи соціальної політики: Навчальний посібник. — К., 2002. — 199 с.

3. Соціальна політика в Україні та сучасні стратегії адаптації населення : Зб. наук. ст. /Український ін-т соціальних досліджень ; Ін-т соціології НАН України; Соціологічна асоціація України. — К. : НВФ "Студцентр" : НІКА-Центр, 1998. — 203 с.

4. Шевчук П. І. Соціальна політика: Навчальний посібник. — Львів : Світ, 2003. — 399 с.

5. Ягодка А. Г. Соціальна інфраструктура і політика: Навчальний посібник; КНЕУ. — К., 2002. — 230, с.