Соціальна проблематика в естетиці М.Дюфренна

Вступ.

1. Естетичні погляди М.Дюфренна.

2. Соціальна естетика та фундаментальні основи ідей М.Дюфренна.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Французький філософ і естетик Мікель Дюфренн — досить впливовий представник екзістенціально-феноменологічного напрямку сучасної західної естетики.

Своїми дослідженнями він продовжив лінію антисцієнтистського, ірраціоналістичного в цілому плину в західній філософії й естетиці, початок якому поклали Гуссерль, Хайдеггер, Сартр, Мерло-Понті й ін.

Характерно для цих філософів те, що всі вони, даючи великі описи глибокої кризи західного суспільства, культури й свідомості, констатуючи багато хто воістину кричущі явища західної дійсності, даючи абсурдну картину людського існування в капіталістичному світі й описуючи всілякі форми насильства над людиною й природою, виявилися повністю нездатними вказати ні на дійсні причини такого положення, і на скільки-небудь реальні шляхи для виходу з нього, цілком підтверджуючи тим самим класову спрямованість своїх позицій і поглядів.

Всі ці моменти у великому ступені властиві й мисленню М. Дюфренна. Разом з тим він випробував вплив історичної обстановки, що відрізняється від епохи його попередників.

1. Естетичні погляди М.Дюфренна

Проблема взаємодії естетики і філософії досить активно аналізується впродовж XX ст. Хоча виокремлення естетики з меж філософії почалося ще з часів О. Баумгартена, проте остаточного розриву з філософією не відбулося ще й досі. Дискусійним залишається і питання про доцільність повного відокремлення естетики від філософії.

М.Дюфренн — французький естетик, директор журналу «Ревю д’естетик», автор праць «Феноменологія естетичного досвіду» (1953), «Поетичне» (1963), «Інтеріоризація а’пріорі. Пошуки першоджерел» та ін. Він переконаний, що і в історії науки, і в умовах XX ст. невиправдано перебільшене значення філософії для розвитку естетики. М. Дюфренн намагається обґрунтувати можливості активного взаємозв’язку естетики з соціологією, психологією, мистецтвознавством.

Основним об’єктом критики Дюфренна стає логос — носій інтелекту, сила, яка принижує чуттєве, «природне» в людині. Саме «логоцентризм» перебільшує значення пізнання дійсності і недооцінює її переживання. Своєрідним «носієм» переживання є мистецтво, яке, в свою чергу, Дюфренн розглядає як серцевину естетики. Проголошуючи мистецтво найвищим типом пізнання, він вбачає у ньому практично єдиний засіб гальмування дегуманізації людини в умовах сучасного суспільства. Поширення естетичного досвіду, вважає Дюфренн, здатне повернути людину в природний стан, а це стан естетичний чи поетичний. У такому поверненні полягає «прометеївська» роль мистецтва [6, c. 84].

Основна відмінність розуміння Дюфренном апріорного від розуміння Канта полягає в тім, що якщо в Канта апріорі є в об'єкті лише відбиттям конститутивної здатності суб'єкта, то Дюфренн наділяє їх об'єктивним або космологічним змістом. Апріор з умови об'єктивності (у кантовському змісті) саме стає об'єктивним, хоча французький філософ відразу обмовляє, що визнання цього апріорі залежить від трансцендентальної природи суб'єкта, що повинен включати його в себе в якості суб'єктивного.

Далі, це апріорі характеризується французьким філософом як сприйняте. Така його властивість дійсно, як відзначає Дюфренн, було б неприйнятним для Канта: умова сприйняття не може бути саме дане в сприйнятті. Ця характеристика, на думку Дюфренна, рятує від конститутивної діяльності трансцендентального суб'єкта. Однак відразу встає питання про активність суб'єкта, чим іноді, у своїх кращих варіантах, відрізнявся ідеалізм і що було його "розумною" стороною. Дюфренн думає, що рецептивність суб'єкта первинна. Його активність не придушується повністю, але вона обмежується межами даного й здійснюється в рамках пасивності, тому що в корені сприйняття, як уважає Дюфренн, варто покласти "споконвічну пасивність".

Дюфренн розуміє, що якщо зберегти незмінної кантовську проблему "підведення" або гуссерлевську "теорію конституції", те неможливість навіть видимого подолання суб'єктивного ідеалізму буде занадто очевидною. От чому свою проблему він бачить у наступному: " чи можна розуміти природу апріорі в його трансцендентальній функції, тобто в його відношенні до апостеріорі, не приписуючи його винятково суб'єктивності (і, отже, уникаючи пасток теорії конституції), і в той же час не ототожнюючи повністю апріорі й апостеріорі (і, отже, уникаючи пасток діалектичної тотожності) ?" [11, c. 142-143]

Для забезпечення цього Дюфренн намагається зм'якшити кантовські критерії апріорного (і насамперед його ознака формальності), зауважуючи при цьому, що в самого Канта немає повного логіцизму: форми чуттєвості наділені в нього достоїнством апріорності. Дюфренн допускає можливість обґрунтування принципу досвіду в самому досвіді, прагне виправдати емпіризм трансцендентального, по-своєму інтерпретуючи поняття апріорі.

Треба сказати, що при подібній постановці питання про трансцендентальний у принципі є можливість вірного його тлумачення для того, щоб прийти до неминучої відмови від нього. Однак сам Дюфренн таку можливість не використовує. Все його переосмислення трансцендентального обмежується тим, що для нього не може виникнути й мови "про повернення по цю сторону копернікової революції", зробленої Кантом. Якщо в Канта розмова йшла більше про функції апріорного то Дюфренн просто переносить увага на дослідження апріорного в його, як він говорить, бутті. Він намагається дозволити труднощам, пов'язані із природою суб'єкта як носія апріорного, визначити його статус у суб'єкті; вся проблема при цьому фокусується на співвідношенні психологічного й трансцендентального.

Феноменологія для Дюфренна становить інтерес саме тоді, коли вона ставить акцент на феномені, "одночасно на безпосередньо значущому характері феномена й на безпосередній присутності феномена у свідомості", коли вона створює теорію сприйняття й у цій теорії "проясняється поняття феномена", а в самому сприйнятті "розкривається найбільш проявляється й найбільш безпосереднє буття об'єкта" . Сприйняття наділяється Дюфренном необмеженими можливостями й характеризується як найвищою мірою самодостатнє. "Усяке сприйняття,- пише він,- є вже наука, і, який би наївної вона не була, ця наука несе весь будинок знання" .

Отже, розвиток естетичних ідей відбувався у межах філософії і відбивав, по суті, ті суперечності, які були властиві історії філософії. Через боротьбу різних філософських течій, напрямів, шкіл проходив процес формування предмета естетики, її основних понять і категорій [5, c. 28].

2. Соціальна естетиката фундаментальні основи ідей М.Дюфренна

Прагнення Дюфренна "захистити людину", його критика капіталістичного суспільства й сучасної західної філософії, як і все те, що висувається їм як позитивна альтернатива,- все це подається Дюфренном з позицій абстрактного, "воздихаючого" (нехай навіть і цілком щиро) гуманіста, не здатного запропонувати дійсні шляхи для подолання кризового стану західного суспільства. Його світогляд скований традиціями західного розуміння й приналежністю до панівного класу.

Головні свої надії М. Дюфренн покладає на мистецтво, що, як він уважає, одне здатне, через естетичні переживання або досвід, розкривати людське в людині й "людська особа" у навколишніх речах. Тому проблема естетичного досвіду, що виступає у двох можливих формах — у формі естетичного сприйняття глядача й творчого акту художника, виявляється в центрі досліджень М. Дюфренна.

В основі естетики Дюфренна, як відзначає один з перших його дослідників у нашій літературі К. М. Боргів, перебуває "сплав ідей німецького екзистенціалізму, перенесеного на французький ґрунт і витлумаченого в дусі Сартра й Мерло-Понті, а також феноменології Гуссерлі, витлумаченої з позицій екзистенціальної феноменології з урахуванням деяких досягнень конкретних областей: лінгвістики, семантики, семіотики й т.д. " [3, c. 58-59].

Основними ж теоретичними джерелами в роботах Дюфренна є гуссерлевська феноменологія й кантовський апріорізм. Зрозуміло, обидва ці джерела їм розуміються специфічно.

Дюфренн наділяє естетичний досвід безмежними можливостями: він утворить основу пізнавального відношення, передує моральному досвіду й несе в собі його зміст, виражає зміст людської волі, примиряє людини із самим собою, знімає всі конфлікти й протиріччя з навколишнім світом, установлює справжню гармонію з миром. Вищою формою естетичного досвіду виступає мистецтво, під яким Д. має на увазі мистецтво модернізму й авангарду. Призначення мистецтва складається не тільки в тім, щоб радувати радість насолода, але й виражати й передавати "голос Природи", зверненої до людини й взаємності, що чекає від неї, і відповіді. Мистецтво забезпечує людині безпосередній доступ до самої Природи, повертає в стан споконвічної близькості з нею, у стан спонтанної безвинності, будить у ньому "фундаментальне почуття миру", що не може передати ніякий понятійний апарат.

В 1970-1980-ті рр. Дюфренн виявляє підвищену цікавість до проблеми відносин між мистецтвом і політикою, відводячи й тут мистецтву визначальну роль. Він уважає, що революція в мистецтві повинна випереджати політичну революцію, бути імпульсом і детонатором останньої, зливатися з нею й перетворювати її в гру й свято. Дюфренн пропонує оригінальну формулу: "Замість політизації мистецтва треба естетизувати політикові".

Розвиваючи русоістичну традицію, М. Дюфренн розробляв концепцію мистецтва, що повертає людину до споконвічної близькості з недоторканою природою. У такому поверненні полягає метафізична, прометеївська роль мистецтва. Інтенції художника виражаються через екзистенціальне апріорі художника, що є природним дарунком. Дюфренн підкреслював катарсисну, визвольну, ігрову функції мистецтва, повертаючі людину до вільного, природного, стану, що відроджують смак до задоволення [8, c. 36-37].

М. Дюфренн узагальнює й розвиває зроблене до нього іншими феноменологами і його концепція дає досить повне уявлення про сучасний стан феноменологічної естетики. У центрі його досліджень перебуває естетичний досвід, що виступає у двох основних формах: творчий процес художника й естетичне сприйняття глядача. Дюфренн ставить мистецтво й викликаний ним естетичний досвід вище всіх відомих видів людської діяльності, розглядаючи його в якості первинного. "Естетичний досвід, — відзначає Дюфренн, — може бути визначений як початок всіх доріг, що проходить людство". Головне призначення мистецтва Дюфренн бачить у тім, що воно виражає й передає "голос Природи", звернений до людини.

У ході аналізу специфічних рис і особливостей естетичного об'єкта, яким для Дюфренна виступає художній твір, він робить висновок про те, що головним елементом об'єкта є експресія. Вона збігається зі змістом естетичного об'єкта й повинна схоплюватися інтуїтивно, прямо й безпосередньо. Дюфренн наводить думка про самодостатність світу естетичного об'єкту, про те, що він нічим не зобов'язаний реальної дійсності. Процес художньої творчості Дюфренн розглядає через призму екзистенціального афективного апріорі, що виступає для нього і як природний дарунок, і як якийсь споконвічний задум, що він нескінченно намагається реалізувати у своїх творах.

Досліджуючи естетичне сприйняття, Дюфренн виділяє в ньому три рівні: безпосередній контакт із об'єктом; репрезентація, або подання; рефлексія. На третьому рівні у звичайному сприйнятті встановлюється значення, а в естетичному — виражений зміст, що збігається в експресією добутку. Естетичне сприйняття завершується почуттям, що або приєднується до рефлексії, або витісняє її. Основні характеристики першого рівня сприйняття Дюфренн із особливими властивостями людського тіла, що завдяки якомусь "тілесному розуму" "переживає" зміст об'єкта безпосередньо, без допомоги інтелекту. Естетична насолода, уважає він, виникає саме на цьому рівні: воно випробовується тілом і являє собою почуття особливого "зручності" і легкості в контакті з об'єктом. На другому рівні стоїть уява, що встановлює зв'язок між тілом і духом і функціонуюче у двох формах: трансцендентальної й емпіричної. Перша забезпечує можливість розриву наявної на першому зі злитості об'єкта й суб'єкта, у силу чого сприйняте стає зримим, перетвореним в "спектакль". Друге доповнює сприйняття раніше накопиченими знаннями. Рефлексія, що виникає на третьому рівні сприйняття, також приймає дві форми: рефлексія про структуру й про зміст. Перша відповідає поясненню й характерна для звичайного сприйняття, друга — розумінню й властива естетичному сприйняттю. Другу рефлексію Дюфренн називає "симпатичною", вона не пояснює експресію, а просто називає її. Така рефлексія близька до почуття, яким завершується естетичне сприйняття [10, c. 164].

Висновки

М. Дюфренн — прихильник антиінтеллектуалізму, тобто "навчання заперечливого права або претензії розуму" . У цьому змісті французький естетик належить до числа тих, які протиставляють науку й мистецтво, розуміючи при цьому мистецтво як вищий тип пізнання. Таке пізнання цілком інтуїтивно, є, по суті, знанням однієї лише почуттєвої очевидності, протипоставленої розуму, раціональному мисленню, логіці.

М. Дюфренн, продовжуючи русистську традицію, прагне знайти такі умови або такий досвід, що звільняв би людину від усього штучного й повертав би її в природний стан. Цей природний стан визначається ним як естетичне або поетичне. Дюфренн розділяє концепцію, відповідно до якої початкова, примітивна форма буття людини була буттям щасливої злитості з навколишнім світом, що історія людини почалася зі свят, які лише потім змінилися трудовими будні. Із цього погляду естетика М. Дюфренна, як відзначає М. Ф. Овсянников, виявляється "прекраснодушною утопією в традиції руссизму" .

М. Дюфренн є супротивником реалізму в мистецтві. У цьому плані естетика Дюфренна, особливо в його останніх роботах, виступає в ролі своєрідної теоретичної платформи для модернізму в мистецтві. Мистецтво модернізму, якому французький естетик віддає, по суті, монополію на право називатися сучасним, визначається їм, як "явище прогресивне". Воно повністю відповідає його критеріям, тому що воно по-своєму "припускає здійснити те, до чого прагне феноменологія, а саме — зняти покрив ідей, що закриває мир, для того, щоб повернути його первозданну простоту, щасливе єднання з ним" .

Список використаної літератури

1. Бродецький О. Є. Етика й естетика. — Чернівці: Рута, 2005. — 72 с.

2. Бычков В.В. Эстетика. М.: Гардарики, 2006.

3. Гулыга А.В. Эстетика в свете аксиологии. С-Пб.: Алетейя, 2000. С. 43-82.

4. История эстетической мысли: В 5 тт. М.: Искусство, 1985-1990.

5. Ірдинєнко К. О. Етика і естетика. — Луганськ: Альма-матер, 2004. — 52 с.

6. Камінський А. Г. Естетика: властивості, явища і процеси. — Т.: Економічна думка, 2003. — 197 с.

7. Проблема художника и художественного творчества в эстетике М. Дюфренна / Проблемы художественного творчества. М., 1975

8. Силичев Д. А. Проблемы восприятия в эстетике Дюфренна / Вопросы философии, 1974, № 12

9. Шестаков В.П. История эстетических учений. М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2009.

10. Эстетика и теория искусства ХХ века. М.: Прогресс-Традиция, 2005.

11. Эстетика и теория искусства ХХ века. Хрестоматия. М.: Прогресс-Традиция, 2007.