Соціальне вчення Нового часу

1. Соціальне вчення Нового часу

2. Специфіка соціального управління

3. Анкетування як соціологічний метод збору інформації

Список використаної літератури

1. Соціальне вчення Нового часу

При переході від Середньовіччя до Нового часу взаємодія двох напрямків у рішенні основного питання соціології поступово починає знаходити форму боротьби індивідуалістичної (ліберальної) і соціалістичної доктрин як основні елементи ідеологій двох класів, що народжуються, буржуазного суспільства.

В XVІІІ в. у працях французьких просвітителів ( Ж-Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск'є, К. А. Гельвеції, Д. Дідро й ін.) одержали подальший розвиток вчення про суспільство, принципи його вдосконалювання; оформилася так звана цивільна концепція, відповідно до якої подолання всіх форм несвободи здійснюється методом тривалого морального вдосконалювання особистості й суспільства.

Представники утопічного соціалізму Ж. Мел’є, Мореллі, Г. Маблі, Г. Бабеф доводили необхідність негайного подолання нерівності, установлення суспільної власності шляхом народної революції, скасування релігії й церкви як опори деспотизу й гноблення.

Початок XІ ст. є передоднем виникнення соціології як самостійної науки. У цей час оформилися економічні, соціально-політичні, теоретичні передумови її виділення в самостійну галузь знання. Інтенсифікація економічного життя сприяла посиленню конфліктності у взаєминах буржуазії й пролетаріату, що виражалося в активних виступах робітників (чартистський рух, повстання ліонських, сілезських ткачів і ін.).

Масові дії одного класу й протидія їм з боку іншого класу вели до вироблення оформленої класової свідомості. Нестабільність виробничих відносин породжувала потреба в оптимальних, науково обґрунтованих шляхах її подолання й створення соціальної обстановки, найбільшою мірою сприяли розвитку економіки.

Соціально-політичне життя на рубежі XVІІІ й XІ ст. визначалися впливом Великої Французької революції. Революція, що проголосила гасло 'Воля! Рівність! Братерство!', виявила ілюзорність консолідуючих ідей Освіти й відбилася в соціально-політичній думці поляризацією теорій. На початку XІ в. з різкою критикою капіталізму, що розвивається, виступили соціалісти-утопісти А. К. Сен-Симон (1760-1825 р.), Ш. Фур'є ,1772-1837 р.), Р. Оуен (1771 — 1858 р.). Конструюючи ідеал соціалістичного суспільства, вони продовжили розробку принципів організації справедливого суспільства.

Паралельно з поширенням соціалістичних ідей активно розвивалася ідеологія лібералізму, у якій ідея свободи особи (нації, класу) розглядалася як головну умову функціонування й прогресу суспільства. Держава ('нічний сторож') визнавалося засобом забезпечення безпеки особистості, недоторканності приватної власності, волі слова, підприємництва, совісті, думок, але воно не повинне було обтяжувати себе втручанням в економічне життя[3, c. 42-44].

У рамках концепції лібералізму оптимальне регулювання соціально-економічних відносин розглядалося як спонтанне, здійснюване через механізм вільного ринку. Концепції лібералізму в цей період розробляли И. Бентам (1748-1832 р.), Дж. Остін (1790-1859 р.) і інші. Їхні соціально-політичні подання опиралися на створену А. Смітом (1723-1790 р.) теорію економічного лібералізму.

До числа безпосередніх попередників соціології, що зароджується, варто віднести Сен-Симона з його концепцією соціальної фізики, відповідно до якої соціально-історичний процес являє собою поступальний рух людства від нижчих суспільних форм до вищого; Фюстеля де Куланжа (1830-1889 р.), що зробили спробу вивести деякі соціологічні закономірності реального соціального процесу на основі узагальнення історичного матеріалу, приділяючи особливу увагу точності й надійності первинної інформації; А. Кетле (1796 — 1874 р.), що розвинули статистичний метод як інструмент кількісного аналізу соціальних процесів і явищ.

До цього моменту можливості традиційної соціальної філософії здавалося минулого вичерпані. Все більшої уваги вимагають її наступні центральні питання:

1) чи існують у соціальній сфері закони, подібні із законами природи, або ж їхнє існування несумісне із принципом альтернативності, що лежить в основі людського поводження;

2) наскільки, якщо це взагалі можливо, науки про людину й суспільство об'єктивні й вільні від оцінних суджень;

3) чи можна пояснювати колективне поводження людей на основі поводження окремих індивідів, або ж науки про суспільство мають справа з надіндивідуальними явищами?

У результаті підсилилася необхідність вийти за межі філософії, що більше не представлялася досить наукової, і більш вузько позначити сферу науки про суспільство.

Поступово склалися основи соціологічного бачення миру (або соціологічного стилю мислення), що припускає:

1) погляд на суспільство як на системне ціле, що функціонує й розвивається по своїх власних законах;

2) установку на вивчення реально існуючих суспільних відносин на відміну від утопічного опису ідеального суспільного лада;

3) опору на емпіричні методи дослідження[8, c. 34-36].

У цьому зв'язку питання про те, чи може бути соціологія матеріалістичною або ідеалістичною, представляється недоречним, що відбиває застарілі подання про основні напрямки філософії. Соціологія в сутності своєї є не матеріалістичною й не ідеалістичної, а реалістичною наукою, тобто , як уже було підкреслено, у главу кута вона ставить дослідження соціальної реальності, тобто того, що є насправді , оточує нас і впливає на наше майбутнє. Такий реалізм з'явився наріжним каменем нової науки з початку її існування.

Треба відзначити, що XVІІІ й XІ століття свідчать про надзвичайний прогрес в області природничих наук — тих наук, які теж вивчають реальність, але реальність фізичну, хімічну, біологічну й т.д. Емпіризм — інший фактор зародження соціології. Емпіризм означає опору на досвід. Досвідчене знання — це знання що перевіряється, що відрізняється від філософського спекулятивного абстрактного знання. У випадку із соціологією важливу роль із самого початку стала грати статистика. Однак слід зазначити, що соціологія зовсім не є справою "людей з анкетками", вона ставить завдання більше загальні, ніж опитування суспільної думки.

Разом з тим можливість постійної роботи з кількісними даними принципово відрізняє її від соціальної філософії. Крім соціальної статистики важливе значення для соціології мало розвиток наприкінці XVІІІ — початку XІ ст. етнографічних досліджень. Починаючи з епохи великих географічних відкриттів розповіді про життя заморських народів були улюбленим читанням утвореної європейської публіки, і прийшла пора, коли знання про інші народи стало додатковим фактором розвитку самосвідомості європейських суспільств[11, c.25-27].

2. Специфіка соціального управління

Специфіка управління у сфері соціально-політичних відносин полягає в тім, що для характеристики цієї діяльності не досить кількісних показників — кількості партій, активних виборців тощо. Це управління не зводиться до якихось технічних прийомів. Важливо створити такий механізм, котрий вдало поєднував би централізацію із самоврядуванням, з участю широких мас в управлінні. Особливе значення мають уміння політиків приймати правильні рішення, добре орієнтуватись у кожній конкретній ситуації. Інтуїція, передбачення наслідків рішень, прогноз — усе це не стільки засвоюється в процесі теоретичного навчання, скільки набувається досвідом.

Соціальне управлінняє одним з основних видів управління, що полягає: в забезпеченні реалізації потреб розвитку суспільства і його підсистем; формуванні критеріїв і показників соціального розвитку об’єкта; розробці і застосуванні методів розв’язання проблем, що виникають; досягненні запланованих параметрів у розвитку соціальних відносин і процесів суспільства.

В управлінні суспільним розвитком можна виділити такі напрямки:

• управління соціально-економічними процесами, що означає соціальний контроль за виконанням соціально-економічних програм, спрямування і мотивацію економічної діяльності людей, регулювання економічної поведінки людини, її ролі в системі економічних відносин;
• управління соціально-політичними процесами, яке полягає у відтворенні змісту політики і способах її впровадження в життя;
• управління процесами сфери духовного життя, що виявляється у формі освіти й виховання, визначенні засобів та методів активного залучення людей до суспільного життя.

Соціальне управління здійснюється за допомогою регулювання відносин між окремими спільнотами людей згідно з головними завданнями розвитку суспільства. Визначення соціального змісту цих завдань, шляхів і засобів їх розв’язання є цільовою функцією соціального управління. Вона полягає в усуненні суперечностей суспільного розвитку, гармонізації інтересів різних соціальних груп.

Наукове управління життєдіяльністю суспільства за своєю соціальною сутністю є процесом приведення суб’єктивної діяльності людей у відповідність із потребами суспільного розвитку. Але таке узгодження, досягнення єдності відбувається лише за допомогою системи управління[7, c. 85-87].

Систему соціального управління становлять:

методи управління— планування, організація, контроль, облік, аналіз, стимулювання, виховання;

засоби цілеспрямованого впливу на соціальні процеси— управлінські рішення, виробничі завдання, розпорядження, накази, прохання, норми, стимули, санкції;

організаційна структура— внутрішня побудова системи, яка відбиває особливості розподілу та кооперації праці, технічні засоби збирання, збереження та передавання інформації, мотивацію тощо.

Ядром системи управлінняє люди — керівники, спеціалісти, допоміжний персонал і робітники. Система управління спрацьовує на всіх рівнях вияву соціальних процесів (суспільство, організація, особистість).

Найбільш загальна її соціальна мета — використання організаційно-технічних, економічних і соціальних можливостей об’єкта управління для розв’язання соціальних завдань.

Нинішня життєдіяльність будь-якої соціальної організації потребує вдосконалення системи управління, позбавлення її бюрократизму та формалізму. Розробка та запровадження відповідної системи управління починається зі збирання інформації. Ця функція відкриває управлінський цикл, і її сутність проявляється в обґрунтуванні мети управління, завдань та засобів їх реалізації.

Сучасне управління виробництвом гостро відчуває дефіцит, зокрема, соціальної інформації. Якщо техніко-економічній інформації приділяється відповідна увага і керівники знають технічні можливості підприємства, показники його економічної сфери, то в соціально-психологічному кліматі, механізмі трудової поведінки працівників, чинниках, які її визначають, вони орієнтуються погано. Ефективне управління виробництвом потребує знання керівником інтересів і потреб кожного працівника, його мотивів до праці, трендів.

Тренд(від англ. trend — тенденція, відхил) — домінуючий напрямок у розвитку будь-якого явища, процесу, досить стійка перевага певних суджень у громадській думці.

За переходу від планової економіки до ринкової, від тоталітарного суспільства до демократичного без такої інформації управління просто неможливе. Потрібна принципова переорієнтація управлінської діяльності, зокрема, в напрямі задоволення соціально-гуманітарних потреб громадян відповідно до міжнародних стандартів. Це зумовлює необхідність зміни ціннісно-нормативної орієнтації всіх ланок управлінської сфери і структур су-спільства. Економічні критерії слід розглядати як ресурсні можливості чи обмеження в процесі реалізації соціально орієнтованих проектів, а не брати їх за найголовнішу мету, як це було за часів планової економіки, коли головними була не якість і кількість спожитих населенням товарів та продуктів, а валові обсяги продукції.

Саме на підставі такої інформації можливе успішне виконання інших функцій: прогнозування, що має ймовірнісний характер, планування, яке полягає у визначенні конкретних засобів для досягнення поставленої мети, організації, спрямованої на формування керуючої і керованої систем (об’єкта та суб’єкта управління), регулювання, що має на меті збереження, підтримання й удосконалення системи управління, вплив на свідомість і поведінку людей за допомогою економічних важелів (заробітної плати, прибутку, ціни), правових та адміністративних заходів.

Завершується управлінський цикл такими функціями, як облік— отримання, обробка, аналіз і систематизація інформації — та контроль відповідності процесу функціонування об’єкта управління управлінським рішенням, що приймалися[1, c. 144-146].

Функції втілюються в управлінському рішенні — засобі управлінського впливу, організованої взаємодії суб’єкта та об’єкта управління.

Управлінські рішеннякласифікуються за:

• структурою об’єкта управління (державні, обласні, районні тощо);
• структурою суб’єкта управління (суспільні та колективні, єдиноначальні та колегіальні);
• характером здійснення управлінського впливу (адміністративний, економічний, соціально-психологічний).

Зміст процесу опрацювання й реалізації управлінських рішень зумовлюється їхньою соціальною специфікою. Підготовка і прийняття рішень, організація і контроль їх виконання — це елементи єдиної цілісної системи управління, бо тільки сукупність цих дій забезпечує ефективність соціального управління.

В основі підготовки управлінського рішення лежить пошук проблеми та способів її розв’язання. Соціологічними методами розробки рішення є «мозкова атака», ділова гра, дискусія тощо, а методами організації виконання — регламент (економічний, адміністративний), самомотивація.

Регламент— це сукупність правил, що визначають діяльність державного органу, установи, організації.

Процес соціального управління є безперервним. Після реалізації розроблених заходів розпочинається збирання нової інформації про соціальні параметри того самого об’єкта управління, але вже такого, що за своїм станом якісно відрізняється від попереднього.

Значне місце в системі управління соціальним розвитком соціальної організації належить соціально-психологічним методам, призначеним для впливу на соціально-психологічні відносини між людьми. Специфіка цих методів полягає в орієнтації на використання неформальних відносин, щонайповніше врахування в процесі управління потреб та інтересів окремих груп і осіб.

Соціально-психологічні методи включають такі процедури:

• підбір членів організації з урахуванням їхніх соціально-психологічних характеристик, їх сумісності, що створює передумови для успішного формування і розвитку колективів;
• формування і розвиток соціальних норм трудової поведінки на основі підтримання традицій, звичаїв, звичок, що сприяє зміцненню колективу, підвищенню свідомості його членів, розвитку в них почуття відповідальності;
• уведення системи соціального регулювання через використання договорів, зобов’язань;
• соціальне стимулювання, тобто створення умов для соціально-психологічної заінтересованості в досягненні певних цілей, результатів у загальноосвітньому, морально-естетичному, культурному розвитку членів організації, підвищенні кваліфікації, ініціативному, творчому ставленні до службових обов’язків, що позитивно впливає на ефективність діяльності організації;
• сприяння задоволенню тих потреб, які можуть бути задоволені в межах даної організації через упорядкування сфери дозвілля, позавиробничого часу, побуту, спортивної та різної позавиробничої діяльності.

Соціальне самопочуття працівника багато в чому визначається тим, наскільки активно він бере участь в управлінні. Демократизація виробничих відносин, самоврядування— обов’язкова умова ефективного функціонування виробничої організації[9, c. 116-119].

Важливою функцією самоврядування є розвиток структури, формування складу колективу. Це виборність деяких керівників, набір працівників у штат, їхнє звільнення, просування по службі. Тут важлива роль належить громадським організаціям.

Функція забезпечення режиму й ритму роботи соціальної організації передбачає участь працівників у розв’язанні питань організації праці, технологічної дисципліни тощо.

Самоврядування, безумовно, має виконувати функціюпланування, яка характеризує участь членів організації в плануванні її життєдіяльності на всіх стадіях розвитку.

Контрольна функція самоврядування може різною мірою реалізовуватися через всі інші перелічені функції. Наприклад, участь колективу в розв’язанні виробничих питань, активність у висуванні пропозицій для вирішення інших життєво важливих питань діяльності організації[15, c. 109].

3. Анкетування як соціологічний метод збору інформації

Анкетування – емпіричний соціально-психологічний метод одержання інформації на підставі відповідей на спеціально підготовлені, що відповідають основній задачі дослідження питання, що складають анкету. Анкетування – метод масового збору матеріалу за допомогою спеціально розроблених опросников, називаних анкетами. Анкетування ґрунтується на припущенні, що людина відверто відповідає на задані йому питання. Однак, як показує останні дослідження ефективності даного методу, ці чекання виправдуються приблизно наполовину. Це обставина різка звужує діапазон застосування анкетування і підриває довіра до об'єктивності отриманих результатів.

Величезна роль у підвищенні якості техніки збирання первинної інформації приділяється правильному складанню інструментарію, серед видів якого головним є соціологічна анкета (або опитувальник). Анкета (з латинської—"розслідування") є також однією з умов одержання об'єктивно значущих результатів різного роду опитувань населення. Тому розробці анкети соціологи надають особливого значення.

Створенню анкети передує тривалий етап розробки програми соціологічного дослідження, тому що до анкети закладаються не тільки гіпотези, але й сформульовані задачі, які необхідно буде розв'язати в ході проведення соціологічного дослідження. Перекласти основні положення науки на питання, що адресуються до респондентів, — дуже складна процедура, що потребує всебічних знань у галузі соціології, соціальної психології, математики, соціолінгвістики тощо.

Для чого ж необхідний такий переклад? Зазвичай існують великі розходження в наукових термінах і повсякденній мові людей, тому різні поняття матимуть для простих людей і вчених неминучі інтерпретації.

Інформація, закладена в гіпотезах, як правило, носить абстрактний характер і утруднює відповіді опитуваних на ті чи інші запитання. Часто респондент не може дати об'єктивну інформацію, тому що події, які цікавлять соціолога, застаріли, і опитуваний їх погано пам'ятає, або вони не мали для нього істотного значення. На відповіді в анкеті можуть вплинути також особистісні відношення між опитуваним і соціологом, рівень довіри до останнього. Людина також може спотворити відповіді в анкеті виходячи з міркувань престижу або через некоректність питань, що задаються. Можуть бути й інші обставини, що призводять до деформації відповідей на питання соціологічної анкети.

Таким чином, при розробці анкети соціологічного дослідження трапляються об'єктивні труднощі, які соціолог неодмінно повинен собі чітко уявляти. Якщо не враховувати особливостей формулювання питань в анкеті, то навіть при дотриманні всіх інших вимог щодо організації соціологічного дослідження можна одержати помилкові результати[11, c. 214-215].

Анкета – це аркуш із низкою запитань, який пропонують заповнити особі, щоб дістати потрібні відомості про неї.

Зараз у психолого-педагогічних дослідженнях широко застосовуються різні типи анкет:

• відкриті, потребуючі самостійного конструювання відповіді;
• закриті, у яких учням приходиться вибирати один з готових відповідей;
• іменні, потребуючі вказувати прізвища випробуваного;
• анонімні, що обходяться без неї й ін.

При складанні анкети враховуються:

• зміст питань;
• форма питань — відкриті або закриті;
• формулювання питань (ясність, без підказки відповідей і т.д.);
• кількість і порядок проходження питань. У психолого-педагогічній практиці кількість питань звичайно співвідноситься не більш, ніж з 30-40 хв. роботи методом анкетування; порядок питань найчастіше визначається методом випадкових чисел.

Анкетування може бути усним, письмовим, індивідуальним, груповим, але в будь-якому випадку повинне відповідати двом вимогам – репрезентативності й однорідності вибірки. Матеріал анкетування піддається кількісній і якісній обробці.

Добре опрацьована анкета, як правило, може бути заповнена опитуваним протягом не більш ЗО хвилин. Далі, як показує практика, настає психологічний поріг стомлюваності, і увага до заповнюваної анкети істотно знижується. Однак існують і інші погляди на це питання. Зокрема, вважається, що чистий час, який потрібно для заповнення анкети, це не саме головне. Дослідники повинні думати про те, на які питання опитувані будуть відповідати охоче, які питання чи малюнки їх зацікавлять, а які ні. Інтерв'ювання має справляти на опитуваного гарне враження, тому для цього існують так звані розважальні, буферні та ігрові запитання, що підтримують інтерес респондента до заповнення анкети.

Нарешті варто пам'ятати, що думки й оцінки людей дуже мінливі і часто піддаються коливанням. Щоб уникнути перекручування отриманих даних, найкраще використовувати стислі строки для проведення опитування й обробки соціологічної інформації[8, c. 284-285].

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

12. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.

13. Соціологія : Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів/ Укл.: В.М.Піча, В.М.Піча, Н.М.Хома; Соціологічна асоціація України . -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -474 с.

14. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник/ Під заг. ред. В.І.Воловича. -К.: Укр.Центр духовн.культури, 1998. -727 с.

15. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.

16. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.