Соціально — економічні наслідки низької підтримки інноваційної діяльності з боку держави

Вступ.

1. Світові тенденції інноваційного процесу на сучасному етапі

2. Фінансові інструменти державного регулювання та підтримки інноваційної діяльності сфери.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

На даний момент не викликає сумніву той факт, що саме інноваційна діяльність є головним джерелом суспільного прогресу.

Конкурентоспроможність конкретної фірми і економіки в цілому визначається не лише (не стільки) обсягами виробництва та експорту, а, насамперед, наявністю інноваційної складової у виробництві (експорті). Від того, наскільки значною буде інноваційна складова економічного розвитку будь-якої країни, залежить її роль і місце у світовій економічній системі, стабільність і рівень розвитку національної економіки на даному етапі і в майбутньому. Дане питання є особливо актуальним для України, яка активно шукає своє власне місце в світовій економічній та політичній системі. Згідно даних міжнародних фінансових організацій, які наводяться у фахових виданнях, Україна належить до групи країн з дуже низьким рівнем високотехнологічної продукції в експорті (5%), в той час як в середньому у світі даний показник досягає 21% (Філіппіни — 65%, США — 32%, Ірландія — 41%, Росія — 13%) [12]. Така ситуація вказує на те, що перехід до ринкових умов, який завершується в Україні, не забезпечив відповідного поштовху розвиткові інноваційного процесу, а отже, держава має використати максимум можливостей з метою його прискорення. При цьому важливим є вивчення і впровадження (з урахуванням вітчизняних реалій) досвіду країн, в яких економіка набула помітного інноваційного спрямування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Інноваційні процеси в економіці перебувають останнім часом в полі зору посиленої уваги з боку як закордонних, так і вітчизняних фахівців. Про це свідчить значна кількість наукових праць з даного питання. Деякі загальні риси інноваційних процесів в кінці XX ст. виділені Н. Івановою, значний вклад в дослідження сутності інноваційного процесу та шляхів його прискорення в Україні внесли А. Поручник, Л. Антонюк, В.Савчук та ін. [1; 8], окремі аспекти зарубіжного досвіду стимулювання інноваційної діяльності досліджено П. Папенчуком, В. Івановим, С Ропером С. [4; 5; 10; 17]. Однак ці дослідження стосуються окремих методів державної підтримки інноваційної діяльності в основному в США та деяких країнах Європи.

Невирішеною проблемою є узагальнення і систематизація методів державного стимулювання інноваційної діяльності в розвинених країнах, що дозволить відібрати ті з них, які будуть суттєвими для прискорення інноваційних процесів в Україні.

Основне завдання роботи — проведення аналізу, групування та виділення найтиповіших форм і методів впливу держави на розвиток інноваційного процесу.

1.Світові тенденції інноваційного процесу на сучасному етапі

Особливістю інноваційного процесу, який став однією з головних тенденцій світового розвитку починаючи з 70-х pp. XX ст. і продовжується й зараз, є те, що основним творцем та розробником науково-технічної продукції стають малі науково-технічні фірми, які ще називають венчурними фірмами [10], очевидно маючи на увазі їхню ризиковість. До того часу основними центрами створення науково-технічних розробок були дослідницькі центри та різноманітні лабораторії в структурі великих корпорацій.

Іншою помітною тенденцією слід вважати симбіоз академічної науки і промисловості та виникнення на його основі широкої мережі технопаркових структур. Якщо до 70-х pp. минулого століття географія технопарків обмежувалася США, через деякий час структури такого типу поширилися в Європі і відтоді почався їх бурхливий розвиток по всьому світу. На кінець тисячоліття технопарки мали всі розвинені країни і чимало країн з тих, що розвиваються. Зараз загальне число технопарків у світі становить кілька тисяч. У США діє 140 технопарків, в Європі — 260 [9].

Третьою тенденцією розвитку світової економічної системи є посилення державної підтримки тим суб'єктам, які займаються інноваційною діяльністю.

В Україні ситуація є протилежною. Попри гучні декларативні заяви про підтримку і розвиток інноваційного процесу в Україні реальна ситуація свідчить про зовсім інше.

В Україні не лише питома вага підприємств, що займаються інноваційною діяльністю є в 20-30 разів меншою, ніж у розвинених країнах, але, крім того, даний показник проявляє тенденцію до зменшення. Причому зменшується не лише питома вага підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, а й їхня кількість у абсолютному вираженні. Це вказує на те, що інноваційною діяльністю в Україні продовжують займатися великі підприємства, кількість і частка яких природно не може бути великою. Таким чином, за тенденціями розвитку інноваційної діяльності Україна перебуває на рівні 70-х pp. XX століття. Така ситуація терміново потребує виправлення, при цьому суттєву допомогу може надати врахування світового досвіду організації інноваційного процесу, в тому числі й за участю держави.

Основні моделі державної політики підтримки інноваційної діяльності. На сьогодні серед розвинених країн нема такої, де держава тими чи іншими методами не прагнула б сприяти інноваційному процесу. Аналізуючи державну політику розвинених країн у сфері підтримки інновацій за ступенем державного регулювання можна виділити два полюси. На одному виступають США та Велика Британія, де держава найменше втручається в економіку, в тому числі й в інноваційну діяльність, на іншому — Франція та Японія, в яких держава найбільш активно підтримує інноваційний процес всіма можливими методами.

Перший полюс, який умовно можна назвати англо-американською моделлю інноваційної політики, характеризується найбільш повною автономією підприємництва в інноваційній сфері. За такої моделі вважається, що ринкові механізми самі сприяють прискоренню інноваційного процесу, тому держава основні зусилля спрямовує на підтримку розвитку ринкового середовища.

Другий (франко-японський) полюс інноваційної політики характеризується досить значним впливом держави на розвиток інноваційного процесу, в тому числі і неринковими методами, шляхом прямих дотацій і субсидій підприємствам і організаціям, які здійснюють інноваційну діяльність.

За обох моделей державна політика в інноваційній сфері включає методи прямого і непрямого стимулювання, які використовуються більше чи менше в кожній країні, залежно від того, до якого полюсу тяжіє національна інноваційна політика. Англо-американська модель передбачає в основному непрямі методи стимулювання інноваційної діяльності, тоді як франко-японська — характеризується широким застосуванням сукупності методів прямого стимулювання інноваційного процесу.

До прямих методів належать [5]:

— надання кредитів на пільгових умовах підприємствам і організаціям, що ведуть наукові розробки;

— безоплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна та земельних ділянок для організації інноваційних підприємств;

— створення наукової інфраструктури в регіонах;

— у рамках більшості урядових відомств існують різноманітні програми, спрямовані на підвищення інноваційної активності бізнесу;

— державні замовлення, переважно у формі контрактів, на проведення науково-дослідних розробок забезпечують початковий попит на багато нововведень, що потім знаходять широке застосування в економіці країни;

— створення науково-технічних зон зі спеціальним режимом інноваційно-інвестиційної діяльності.

До непрямих належать:

— податкові пільги на інвестиції, що здійснюються в інноваційну сферу;

— розвиток науки та системи вищої освіти;

— законодавчі норми, які стимулюють науково-дослідну активність.

Проте обидві зазначені вище моделі в чистому вигляді не зустрічаються в жодній з країн світу. Уряди всіх без винятку розвинутих країн впливають на інноваційний процес у своїх країнах комбіновано, застосовуючи методи як прямого, так і непрямого стимулювання.

2. Фінансові інструменти державного регулювання та підтримки інноваційної діяльності сфери

Формування в країні інноваційної політики дає змогу визначити ефективність інноваційних планів для галузей і фірм у разі зміни концепції на конкретному товарному ринку; соціально-економічні наслідки реалізації стратегічних інноваційних планів, програм, проектів.

Головні цілі національної інноваційної політики — формування інноваційної моделі розвитку з відповідними організаційними структурами управління; формування структури потреб в інноваціях і визначення шляхів їх задоволення; досягнення економічного зростання.

Важлива роль держави в інноваційній моделі розвитку полягає у розробці та реалізації системи державного стимулювання й підтримки нововведень. Стосовно України головними елементами цієї системи можуть бути:

— правова база, на яку повинна спиратися інноваційна діяльність;

— законодавча фіксація частки (не менш як 5%) національного доходу, яку спрямовують на інноваційну діяльність;

— податкові стимули для фізичних і юридичних осіб, які займаються інноваційною діяльністю;

— гарантування вченим-інноваторам належної зарплатні, робочого місця та умов праці, житла, пенсійного забезпечення;

— підготовка фахівців із менеджменту і маркетингу інновацій;

— пріоритетне ресурсне забезпечення інновацій у разі дефіциту ресурсів;

— стимулювання інноваційно-підприємницької діяльності вищих закладів освіти України та економічної заінтересованості вчених в інноваціях;

— прискорення процесу використання технологій подвійного призначення (військового і цивільного).

Інноваційна політика держави ґрунтується на певній інноваційній стратегії. Російські вчені В. Фрідлянов, Р. Некрасов, С. Остапюк виділяють три стратегічні моделі інноваційної політики.

1. Модель стратегії "перенесення" полягає у використанні наявного зарубіжного науково-технічного потенціалу в економіці власної країни через закупівлю ліцензій на високоефективні технології для освоєння виробництва продукції нових поколінь, що користується попитом за кордоном.

2. Модель стратегії "запозичення " передбачає освоєння випуску наукомісткої продукції, яку виробляли раніше в індустріально розвинутих країнах, на основі використання дешевої робочої сили та частини науково-технічного потенціалу власної країни.

3. Модель стратегії "нарощування" полягає в тому, що з використанням власного науково-технічного потенціалу, залученням іноземних учених, об'єднанням результатів фундаментальної і прикладної науки можна створювати нові продукти і технології, які використовуються на виробництві та в соціальній сфері.

Держава в інноваційній моделі розвитку забезпечує функціонування тих галузей, підприємств і сфер економіки, де господарювання на приватних принципах "неможливе, неефективне або непривабливе (невигідне) для приватного капіталу"5 (виробнича та соціальна інфраструктура, депресивні галузі та наукомісткі технології із тривалим терміном окупності та обігу капіталу тощо). Для розв'язання цих завдань використовують такий інструмент державного регулювання, як державне інноваційне підприємництво.

П. Дракер зазначає, що "підприємців відрізняє інноваційний тип мислення. Інноваційність — особливий інструмент підприємництва''. Цей висновок стосується як приватних, так і державних підприємств.

Інноваційна діяльність в Україні тривалий час розвивалася на засадах планових централізованих методів управління та їй були властиві:

— галузевий підхід;

— повна ізольованість фундаментальних, прикладних і оборонних досліджень;

— ідеологічна упередженість до зарубіжних інновацій, їхніх організаційних та управлінських форм;

— пріоритетний розвиток інновацій у ВПК і обмежене їх використання у цивільній економіці;

— слабка дифузія інноваційних технологій.

Будь-який тип інноваційної діяльності потребує державної підтримки. У розвинутих країнах розроблено конкретні шляхи і форми підтримки державного інноваційного підприємництва, приміром, надання допомоги малому підприємництву в цілому і конкретно інноваційним підприємствам незалежно від розміру.

Зазначимо, що державну підтримку інноваційного підприємництва провадять прямими і непрямими методами.

Прямі методи державної підтримки бувають переважно двох форм: адміністративно-відомчої і програмно-цільової.

Перша форма полягає у прямому дотаційному фінансуванні на підставі чинного законодавства. Наприклад, у США у 1982 році прийнято закон про розвиток малих інноваційних фірм, який передбачає розширення дотацій малим підприємствам на дослідницькі проекти.

Друга форма прямої державної підтримки інноваційної діяльності передбачає використання цільових програм. За цільовими програмами розвиваються контрактні й субпідрядні системи, технопаркові структури, венчурне підприємництво тощо.

Непрямі методи спрямовані на створення сприятливого інноваційного клімату і стимулювання новаторства. До непрямих методів передусім належать податкові та кредитні пільги, страхування інноваційних ризиків.

Серед податкових пільг, які надаються малому підприємництву, найпоширеніші такі:

1) прогресивне (ступінчасте) оподаткування прибутку;

2) звільнення від сплати податку на прибуток протягом певного часу;

3) оподаткування прибутку за зниженими ставками.

Висновки

За різноманіття форм і прийомів стимулювання інноваційної діяльності з боку державних органів, у всіх промислово розвинених країнах прослідковується, дещо загальне, що дозволяє виділити інноваційну політику як специфічний елемент системи державного регулювання. Так, відзначається погодженість інноваційної політики з усіма видами державної економічної політики взагалі. Це виявляється у використанні єдиних економічних інструментів державного впливу, що відповідають обраному економічному курсу. Характерною властивістю інноваційної політики є також широта впливу, яка спрямовується на пропозицію інноваційних ідей, ініціює початковий попит на результати інноваційних процесів, сприяє залученню в інноваційний бізнес фінансово-кредитних засобів та інформаційних ресурсів, створює сприятливий для інновацій економічний і політичний клімат. Нарешті, загальна риса інноваційної політики — врахування особливостей інноваційного процесу: його циклічності, розчленованості на етапи, імовірнісного характеру та високого ступеня ризику тощо.

Маючи достатньо високий науково-технологічний потенціал, Україна недостатньо використовує його в національних інтересах. Українську інноваційну політику, яка все ще перебуває на стадії формування, можна кваліфікувати як таку, що тяжіє до англо-американської моделі, оскільки держава більше покладається на ринкові механізми стимулювання інноваційної діяльності, ніж на пряму підтримку інноваційного процесу. Але проблема полягає не в тому, що розвиток науки і науково-технічних розробок практично не фінансується державою, а у тому, що наука і економіка України розвиваються різними шляхами. Більшість розробок, виконаних вітчизняними науковцями, не мають практичного застосування у жодній з галузей економіки країни. Це спричиняє фактичну ізольованість наукових установ від підприємництва, а отже, унеможливлює розвиток інноваційного процесу за рахунок ринкових важелів, оскільки інноваційна діяльність опинилася значною мірою поза межами ринку. Тому основним завданням державної політики мають бути заходи, спрямовані на створення умов для органічного поєднання науково-технологічного і підприємницького середовища. Причому відірваними від потреб економіки виявляються не лише академічні установи, а й галузева наука, адже більшість галузевих інститутів займаються виживанням, виконуючи замовлення, які не є важливими ні з позицій галузі, у відомчому підпорядкуванні якої вони знаходяться, ні з позицій інноваційного розвитку вітчизняної економіки в цілому. Доцільно було б організувати науково-технологічний аудит усіх таких інститутів, на основі якого вирішити їхню подальшу долю. Частину з них доцільно було б передати до складу академічних установ та вузів, інші — до великих промислових об'єднань, частину приватизувати на конкурсних засадах за умов визначення покупця, який може запропонувати найкращий інвестиційний та інноваційний проект розвитку зазначених закладів.

Держава також має посилити пряму підтримку інноваційного процесу, зокрема, за рахунок бюджетних асигнувань. Бюджетні асигнування мають спрямовуватися, перш за все, на реалізацію стратегічних цілей держави і пріоритетних напрямків розвитку економіки, а не на задоволення внутрівідомчих інтересів. Одних ринкових механізмів на сучасному етапі буде недостатньо для помітної інтенсифікації інноваційного процесу в Україні.

Список використаної літератури

1. АнтонюкЛ.Л., Поручник А. М., Савчук В. С Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації. — К.: КНЕУ, 2003.

2. Бетехтина Е., Пойсик М. Світова практика формування науково-технічної політики. — Кишинів, 1990.

3. Гончарова Н. В. Напрями розвитку інтеграційних процесів у сфері фінансової підтримки малого підприємництва // Фінанси України.- 2003,- №7. — С. 75—83.

4. Иванов В. В. Национальные инновационные системы: опыт формирования и перспективы развития // Инновации.— 2002.- №4. — С. 14-18.

5. Иванова Н. Инновационная сфера: Итоги столетия // Мировая экономика и международные отношения.- 2001.- №8. — С. 22-34.

6. Коротаев А. Научные парки развитых капиталистических стран // Внешняя торговля.- 1990.- №9. — С. 29-32.

7. Крупка М. І. Фінансово-кредитними механізм інноваційного розвитку економіки // Фінанси України. — 2001.- №11. — С 86-98.

8. Міжнародна інвестиційна діяльність/Д. Г. Лук'яненко (ред.). — К.: КНЕУ, 2003.

9. Морозов Т. Наукоемкие технологии и технопарки — высший этап реформирования экономики государства и регионов// Підприємництво, господарство і право.- 2001.- №11. — С. 105—106.

10. Папенчук П. Підтримка інноваційної діяльності. Досвід економічно розвинутих держав та України // Юридичний журнал.- 2003,- №12. — С. 64.

11. Санто Б. Инновации как способ экономического развития / Пер. С венг. — М: Прогресе, 1990.

12. Сіденко В. Р. Експортний потенціал вітчизнаних виробників високотехнологічної продукції // Економіка і прогнозування.— 2004.- №3. — С 43-49.

13. Статистичний щорічник України за 2003 рік / Ред. Осауленко О. Г. — К.: Консультант, 2004.