Соціально — правовий аспект адміністративної відповідальності

Name: Соціально — правовий аспект адміністративної відповідальності
Author: Admin

Категорія (предмет): Соціологія

Arial

-A A A+

Вступ

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНОЇ

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЯВИЩА

1.1. Історичний розвиток уявлень про сутність аміністративної відповідальності

1.2. Соціальна природа адміністративної відповідальності

1.3. Правова сутність адміністративної відповідальності

Розділ 2. ЗМІСТ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

2.1. Соціальний зміст адміністративної відповідальності

2.2. Адміністративне стягнення як міра адміністративної відповідальності

2.3. Особливості процедури реалізації адміністративної відповідальності як її видоутворюючої властивості

2.4. Основні напрямки розвитку інституту адміністративної відповідальності

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Становлення ринкових відносин, формування демократичної, соціальної, правової держави, зміна суспільних пріоритетів, формування принципово нових механізмів, які дозволять реалізувати конституційні гарантії прав і свобод громадян, обумовлюють необхідність по-новому дослідити усталені правові інститути, які забезпечують належний рівень функціонування правової системи України. Серед них значну роль відіграє один з найважливіших інститутів адміністративного права – адміністративна відповідальність. Розвиток суспільних відносин, виникнення нових сфер господарювання та управління, значне підвищення активності громадян викликали необхідність у всебічному переосмисленні соціальної ролі адміністративної відповідальності, її сутності та ознак як важливого правового інституту, співвідношення з іншими видами юридичної відповідальності.

Значущість адміністративної відповідальності для забезпечення захисту прав і свобод громадян, охорони суспільних відносин в Україні підтверджується інтенсивним розвитком її нормативно-правової бази, який відбувався в останні десятиріччя, широкою практикою її застосування. Зокрема, статистичні дані свідчать про те, що в наш час до адміністративної відповідальності щорічно притягується близько 10 мільйонів осіб. Разом з тим, незважаючи на часті зміни, чинне адміністративно-деліктне законодавство не завжди здатне виконувати охоронну функцію. Недостатнє використання засобів адміністративної відповідальності в охороні правопорядку призвело останнім часом до зростання кількості адміністративних проступків (наприклад, у сфері дорожнього руху). Крім того, розширення кола гарантованих державою прав і свобод громадян виявило тенденцію до появи нових видів правопорушень, за які доцільно встановити адміністративну відповідальність.

У зв’язку з цим важливо з’ясувати соціальні передумови цього явища, від чого має залежати його правовий зміст. Іншими словами, актуальним є дослідження не тільки правових, але і соціальних аспектів адміністративної відповідальності, адже вона є специфічним різновидом відповідальності соціальної, але не в розумінні кари, покарання за правопорушення, а в новому аспекті – як державно-правового контролю за суспільними відносинами, урегульованими специфічними соціальними нормами – правовими. Отже, соціальна цінність адміністративної відповідальності полягає не тільки в попереджувальній та охоронній функціях, але й у активному стимулюванні соціально корисних видів правомірної поведінки. Відтак дослідження соціальних та правових аспектів адміністративної відповідальності є своєчасним і актуальним.

Хоча проблемам адміністративної відповідальності у вітчизняній правовій науці приділялось досить багато уваги, але її соціальна природа майже не висвітлювалася, а в питаннях правової сутності досі не все чітко визначено і деякі положення залишаються спірними. Висока соціальна значущість інституту адміністративної відповідальності для життєдіяльності суспільства зумовлює необхідність його подальшого вдосконалення, що і обумовлює актуальність обраної теми.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами.Дисертаційне дослідження виконано відповідно п.1.2 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 рр., затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р., п. 3.2 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр., схвалених Вченою радою ХНУВС від 12 грудня 2005 р.

Мета і завдання дослідження.Метою дослідження є обґрунтування соціальної природи адміністративної відповідальності, подальша розробка теоретичних положень щодо адміністративної відповідальності як правового інституту, а також визначення шляхів його розвитку.

Для досягнення зазначеної мети у процесі дослідження передбачалося вирішити такі завдання:

— на основі аналізу нормативно-правової бази адміністративної відповідальності різних років виявити закономірності її становлення і розвитку як правового інституту;

— обґрунтувати соціальну природу та зміст адміністративної відповідальності;

— визначити сутність, основні ознаки адміністративної відповідальності як правового інституту, її місце в сучасній системі юридичної відповідальності в Україні;

— охарактеризувати адміністративні стягнення як міру адміністративної відповідальності;

— з’ясувати особливості процедури реалізації адміністративної відповідальності;

— виробити пропозиції щодо подальшого розвитку інституту адміністративної відповідальності.

Об’єктом дослідженняє адміністративна відповідальність якявище соціальне і правове, взаємообумовленість і взаємозалежність соціальних і правових її аспектів.

Предмет дослідженнястановлять соціальна природа та правова сутність адміністративної відповідальності.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування спрямовується системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми.У процесі дисертаційного дослідження використовувався загальнонауковий діалектичний метод, а також похідні від нього методи (зокрема, системний метод, метод структурно-функціонального аналізу, формально-логічний метод), які дали можливість комплексно з’ясувати сутність адміністративної відповідальності, визначити її місце в системі юридичної відповідальності, проаналізувати структурні елементи (підрозділи 1.2, 1.3, 2.2, 2.3). Спеціально-наукові методи аналізу – формально-нормативного аналізу, порівняльно-правовий та інші застосовувалися для виділення характерних ознак адміністративної відповідальності (підрозділ 1.3). За допомогою історико-правового методу досліджувались процеси становлення нормативно-правової бази адміністративної відповідальності (підрозділ 1.1). Метод статистичного аналізу дав можливість проаналізувати практику реалізації адміністративної відповідальності (підрозділ 2.2). Компаративний метод та метод документального аналізу використовувалися для вироблення пропозицій щодо удосконалення інституту адміністративної відповідальності (підрозділ 2.4).

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертації склали наукові праці із філософії, соціології, теорії та історії держави і права, розробки фахівців в галузі конституційного, адміністративного та інших галузей права — В.Б. Авер’янова, А.Б. Агапова, Е.О. Агеєвої, С.С. Алексєєва, В.М. Анохіна, О.М. Бандурки, Д.М. Бахраха, К.С. Бєльського, С.Н. Братуся, Ю.П. Битяка, І.О. Галагана, І.П. Голосніченка, В.В. Зуй, С.В. Ківалова, Л.В. Коваля, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпакова, А.Т. Комзюка, В.М. Кудрявцева, Б.М. Лазарева, Д.М. Лук’янця, Н.П. Матюхіної, Н.С. Малеїна, М.Я. Маслєннікова, Б.Л. Назарова, А.О. Нечитайленка, В.Ф. Опришка, В.П. Пєткова, А.Ф. Плахотного, В.І. Попова, О.Ф. Скакун, Ю.П. Тітова, А.С. Шабурова, В.К. Шкарупи, О.М. Якуби.

Нормативною основою роботи є Конституція України, законодавчі акти, акти Президента та Кабінету Міністрів України, інші нормативні акти, які регулюють адміністративну відповідальність. Використано проект Кодексу України про адміністративні проступки, а також адміністративно-деліктне законодавство деяких зарубіжних країн. Емпіричну базу дослідження становлять статистичні матеріали щодо застосування адміністративної відповідальності за проступки та накладення адміністративних стягнень за останні 5 років.

Наукова новизна дисертаційного дослідження визначається тим, що робота є першим у вітчизняній адміністративно-правовій науці комплексним дослідженням, присвяченим проблемам адміністративної відповідальності як соціального і правового явища. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем. Основні з них такі:

— набуло подальшого розвитку визначення адміністративної відповідальності як правового інституту, її ролі та значення в системі юридичної відповідальності;

— удосконалено характеристику ознак адміністративної відповідальності (ступеня суспільної небезпеки, об’єкта та предмета посягання, об’єктивної сторони проступку, заходів впливу, порядку їх реалізації), за допомогою яких вона відмежовується від інших видів юридичної відповідальності, зокрема, дисциплінарної, цивільно-правової та кримінальної;

— вперше здійснено характеристику феномену адміністративної відповідальності як соціального явища, що може слугувати методологічною основою визначення її поняття;

— удосконалено визначення соціальної сутності юридичної відповідальності як виду соціальної відповідальності та адміністративної відповідальності як виду юридичної відповідальності;

— дано детальну характеристику адміністративного стягнення як міри адміністративної відповідальності, а також сформульовано пропозиції щодо уточнення переліку адміністративних стягнень;

— запропоновано уточнення до визначення поняття адміністративного проступку, який є карним діянням, від інших видів порушень адміністративно-правових норм, за вчинення яких адміністративну відповідальність не передбачено;

— на основі аналізу нової концепції єдиного кодифікованого нормативно-правового акта – Кодексу України про адміністративні проступки – висловлено обґрунтовані висновки щодо низки запропонованих законодавчих новел (включення юридичних осіб до числа суб’єктів адміністративної відповідальності, закріплення двох систем стягнень: для фізичних та юридичних осіб тощо);

— сформульовано і обґрунтовано висновок щодо визначальної ролі адміністративного порядку застосування стягнень для існування адміністративної відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності;

— вперше сформульовано ряд конкретних пропозицій, спрямованих на подальший розвиток інституту адміністративної відповідальності.

Практичне значення одержаних результатівполягає в тому, що сформульовані в дисертації висновки і пропозиції можуть бути використані: у законодавчій та іншій нормотворчій діяльності (при підготовці нормативно-правових актів, які визначають підстави, зміст та процедури адміністративної відповідальності); в науково-дослідній сфері (для подальших досліджень інституту адміністративної відповідальності, його основних ознак, правових засад); у навчальному процесі (при підготовці підручників та навчальних посібників з адміністративного права, а також відповідних навчально-методичних матеріалів); у правозастосовчій діяльності та у правовиховній роботі з питань підвищення рівня правової культури населення.

Апробація результатів дисертації.Основні положення і висновки дисертації було оприлюднено на трьох науково-практичних конференціях, зокрема, „Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених” (травень 2006 р., м.Харків), „Конституція України – основа побудови правової держави і громадянського суспільства” (червень 2006 р., м.Харків), „Сучасні проблеми юридичної науки та практики” (грудень 2007 р., м.Харків), а також обговорювалися на засіданнях кафедри адміністративного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ.

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження викладено у трьох статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, і трьох тезах наукових повідомлень на науково-практичних конференціях.

Розділ 1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЯВИЩА

1.1. Історичний розвиток уявлень про сутність

адміністративної відповідальності

Проблема побудови правової держави є надзвичайно актуальною для сучасного етапу розвитку України. Проголошення нашої держави в Конституції України правовою зумовлює необхідність їх практичного вирішення [1].

Серед найважливіших принципів правової держави виділяють такі: верховенство права; панування закону в усіх сферах суспільного і державного життя; функціонування державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; гарантованість і непорушність прав та свобод громадян; запровадження і забезпечення взаємної відповідальності громадянина і держави. Є й інші ознаки, що характеризують державу як правову і принципово відрізняють її від неправової. У сукупності вони дають загальне уявлення про те, що таке правова держава, визначають сутність останньої, основні цілі її створення та призначення, умови формування і функціонування.

Важливим елементом правової державності, умовою її здійснення є додержання принципу законності, суть якого полягає в тому, що жоден державний орган, посадова особа, організація, колектив, особа не повинні звільнятися від обов’язку підкорятися закону. Проте, щоб цей принцип діяв правильно, необхідна досконала система законів, яка відповідала б рівню розвитку суспільства та стану суспільних відносин, забезпечувала права та свободи людини і громадянина, відображала баланс прав та законних інтересів громадянина і держави. Йдеться про те, щоб у законах були закріплені оптимально збалансовані права та законні інтереси громадян і держави.

Наслідком реалізації принципу законності є правопорядок, тобто система правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму законності, правових принципів, системи права і законодавства усіма суб’єктами суспільних відносин і характеризується станом правопорушень і злочинності. Ефективним засобом підтримання в суспільстві законності та правопорядку як елементів правової держави є юридична відповідальність взагалі та адміністративна зокрема [2, с.66].

Адміністративна відповідальність як вид санкцій публічно-правової сфери починає свій розвиток ще в античному праві. Категорія римського права administratio („управління”) відносилася, як правило, до регламентації майнових відносин. Але в римському праві використовувались адміністративно-правові поняття, які отримали розвиток в національних системах, в тому числі у вітчизняному праві, включаючи також Кодекс України про адміністративні правопорушення.

Наприклад, одне із значень слова noxia – протиправна дія, що заподіяла шкоди. В римському праві також був розроблений інститут санкцій за правопорушення, в тому числі й адміністративних, наприклад exaction (от exigere – вимагати, стягувати, стягувати через суд). Багато із адміністративних стягнень в діючому праві перешли з римського права. Категорія confiscation – використовувалось не в значенні санкції за протиправне діяння, а в якості, тотожному поняттю requisition – санкція, згідно якої майно винної особи, що приховується відходить до власності держави. Однак в діючому КУпАП категорія „реквізиція” не використовувалася як санкція за адміністративний проступок – це поняття характерне вітчизняному цивільному праву [3, с.85-86].

Категорія відповідальності за джерелами виникнення і часом первісного формування є філософсько-релігійно-правовим поняттям, яке наповнене моральним змістом і, в той же час, має правове значення.

У своєму розвитку, формуванні і становленні воно пройшло тривалий проміжок часу, початок якого можна умовно датувати судом над Сократом в Афінах у 399р. до н.е., а його завершення – в кінці середніх століть. Платонівсько-стоїчна філософія та процес над Сократом зіграли величезну роль у зародженні і розвитку концепції відповідальності, зокрема, у центрі філософії Сократа-Платона, давньогрецьких і давньоримських стоїків – поведінка, вчинки людей, відношення до них суспільства і держави. Вже в питанні Сократа про те, наскільки суспільство і держава повинні реагувати на кожне людське діяння, особливо на соціально-шкідливе, міститься постановка питання про підставу відповідальності. Аристотель, вирішуючи питання про волю людини, вчив, що в законослухняного громадянина повинні бути дві здатності: здатність розрізняти гарне від поганого і здатність вибирати між ними, тобто вибирати правильний варіант поведінки відповідно до об’єктивно-правових категорій [4, с.12-20].

Проблема морально-правових критеріїв оцінки поведінки людей займає важливе місце в навчанні давньогрецьких філософів про відповідальність. Ця оцінка повинна була здійснюватися на основі законів держави і на основі вищого Розуму і Логосу. Для Платона Логос – це Бог, „око” який бачить всіх і кожен людський вчинок та дає їм моральну оцінку. Логос оцінював, обвинувачував, виносив вирок, причому винна особа зобов’язана була приймати оцінку Логосу без будь-яких виправдань і пояснень. Давньогрецьке навчання про Логос відображало певною мірою дійсну картину у світі давньогрецької юрисдикції, де процесуальні права обвинуваченого були незначними і панувало „безконтрольне обвинувачення”. Процес над Сократом здійснив величезний вплив на мислячий античний світ. Було видно, що афінський суд присудив Сократа до страти не стільки за його „злочин”, скільки за те, що в ході процесу він намагався пояснити свою поведінку і довести безпідставність обвинувачень.

Філософи і юристи-стоїки часів Римської Імперії (Сенека, Еіктет, Павло, Ульпіан) ужили заходів, щоб усунути цей процесуальний дефект, що придушував природжене право людини на самозахист і виправдання. Поступово в давньоримській юрисдикції був сформований принцип вислуховування обвинуваченої сторони: „moinauditusdamnaripotest” (ніхто не може бути засуджений, не будучи вислуханий). Таким чином, до „будівельних блоків”, що складали первісну конструкцію відповідальності, стоїки додали новий „блок”, завдяки чому з’явилося поняття звіту (пояснення) про поведінку перед Логосом.

Основні положення давньогрецьких і давньоримських філософів про відповідальність в подальшому піддалися ретельній обробці від авторів Нового Завіту та у творах християнської церкви, які поєднали елементи цього механізму з догматами про єдиного Бога і майбутній суд. Євангельський Логос стає частиною реального життя християн, предметом віри народних мас, що зобов’язував кожного християнина постійно звітувати про свої вчинки, оцінював і визначав його поведінку.

Християнська доктрина, у якій концепція відповідальності зайняла центральне місце, передбачила більш демократичний статус людської особистості. Піклуючись про права винної (грішної) особи, вона звернула особливу увагу на такий елемент, як „звіт – відповідь – пояснення”, що додало процесуальну стрункість і завершеність християнській концепції відповідальності, а у подальшому дало назву інституту відповідальності.

При формуванні такого поняття, як відповідальність, вибір припав з ініціативи християнських теологів на його перший елемент, що характеризує зазначене поняття не тільки як каральне, але й особистісне, що пов’язане з винною особою, яка має право на виправдання – звіт. Еволюція самого найменування пройшла довгий шлях (майже півтори тисяч років) від іменника responsum(звіт, виправдання – лат.) до прикметника responsabie(відповідальний – фран.), а потім до інституціонального іменника responsabilite(відповідальність – фран.), що зв’явився наприкінці середніх віків. В епоху Відродження почався повільний процес входження поняття відповідальності до права.

Вважається, що інститут відповідальності споконвічно мав своїм призначенням забезпечення справедливого застосування покарання до винної особи. Але для того, щоб зі сторони влади не було сваволі і відповідно збільшення „зла”, то застосування покарання повинне бути поставлене у відповідні процесуальні межі, з урахуванням процесуальних дій по вислуховуванню обвинуваченого та по оцінці зробленого діяння. Таким чином, інститут відповідальності не тільки носив каральне значення, але й надавав можливість забезпечувати визначені права обвинуваченого, його правове положення у сфері юрисдикції: винний мав право бути вислуханим, доводити свою невинність, заявляти клопотання, тобто одержував деякі гарантії проти необґрунтованого карального впливу.

У відповідності до тлумачення В.Даля термін „відповідальність” є похідним від слова „відповідати” (дати відповідь, подати звістку, відгукнутися, заперечити, відповісти) і означає „обов’язкову поруку під страхом відповіді, стягнення” [155]. У правовій літературі за основу в терміні „відповідальність” береться переважно відповідна міра стягнення з порушника боргу, обов’язку. З погляду фахівців у сфері соціології права виконання функцій правового врегулювання „має на меті перетворення правових норм у реальну поведінку людей”.

Останнім же часом теоретичні питання сутності адміністративної відповідальності все частіше привертають увагу вчених-правознавців. Описуючи це складне явище, дослідники намагаються простежити генезис відповідальності, але при цьому основний аспект робиться або на генезисі відповідальності як філософської категорії, або на етимології слова „відповідальність” [4, с.20]. Уявляється, що використання цих двох підходів є не зовсім коректним для досліджень у галузі юридичної відповідальності взагалі й адміністративної зокрема. Юридична відповідальність найтісніше пов’язана з такою ознакою права, як його нормативність. Нормами права врегульовані суспільні відносини, причому у разі юридичної відповідальності такі відносини виникають тільки після того, як з’являється відповідна правова норма. Таким чином, правильніше було б зосередитись на генезисі саме відносин адміністративної відповідальності, а оскільки ці відносини не існують поза правовою формою, увагу потрібно звернути на нормативні акти, якими ці відносини регулювались у різний історичний час.

Почати слід з того, що нормативна регламентація відносин, подібних до відносин сучасної відповідальності, з’являється на теренах колишньої Російської імперії у другій половині 19 ст., хоча жоден правовий акт того часу не використовує поняття „адміністративна відповідальність”, та і власне поняття „відповідальність” використовується досить рідко.

У 1861 р. у доповідній записці про судово-поліцейський статут головнокеруючий другим відділенням Державної Ради граф Д.Н. Блудов вказував на необхідність відмежування злочинів, підвідомчих кримінальним судам, від „поліцейських проступків”, які у країнах Західної Європи розглядались спеціальними поліцейськими суддями або адміністративними органами. Підготовлений під керівництвом Д.Н. Блудова додаток до доповідної записки під назвою „Матеріали для складання проекту статуту судово-поліцейського” є першою спробою законопроектних робіт у цій галузі.

Проект судово-поліцейського статуту, що містив 206 статей, був переданий на розгляд до другого відділення Державної Ради у лютому 1864 р., а його останній варіант під назвою „Статут про покарання, що накладаються мировими суддями” був затверджений 20 листопада 1864 р. Статут про покарання складався з 13 глав, перша з яких містила загальні положення (порядок зміни стягнень, обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність, тощо). Решта глав, що становили його Особливу частину, містила у собі зміст 150 проступків, поділених залежно від об’єкта посягання на 12 видів: проступки, що посягають на встановлений порядок управління (гл. 2, а також гл. 5 – порушення Статуту про паспорти), на громадський порядок (гл. 3 – „проступки проти порядку та спокою”), а також проступки, передбачені у гл. 10 та 11, що посягають на громадський благоустрій (гл.4), на порядок у галузі будівництва і залізничного транспорту (гл.6) та такі, що порушують правила пожежної безпеки (гл.10) тощо. Статутом про покарання не було передбачено процесуальні основи провадження по маловажних проступках (порядок накладення покарань, процедура оскарження дій мирових суддів, застосування заходів адміністративного припинення тощо)[5, с.84].

Одночасно зі встановленням судового порядку розгляду справ про маловажні злочини та проступки низкою правових актів передбачався адміністративний порядок розгляду та вирішення справ про певні правопорушення. Так, наприклад, Положенням про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою від 14 серпня 1881 р. встановлювалося, що у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони, права та обов’язки щодо збереження державного порядку та громадської безпеки покладаються на Генерал-губернаторів, а в губерніях, які їм не підвідомчі – на Губернаторів і Градоначальників. У межах цих місцевостей згадані начальницькі особи можуть: а) видавати обов’язкові постанови, що стосуються попередження порушення громадського порядку та державної безпеки; б) встановлювати за порушення таких обов’язкових постанов стягнення, що не перевищують трьохмісячного арешту або грошового штрафу 500 карбованців. Генерал-губернаторам, а в місцевостях, що їм не підлеглі – Губернаторам і Градоначальникам надається право також вирішувати в адміністративному порядку справи про порушення виданих ними обов’язкових постанов [6, с.264].

Адміністративний порядок накладання стягнень передбачався також Зводом статутів про акцизні збори, до якого належали Статут про збір на питні напої, Статут про тютюновий збір і Правила про акцизи з цукру, з освітлювальних нафтових масел і з підпалювальних сірників, а також про продаж фосфору. Розділ 5 зазначеного нормативного акту містив правила про стягнення за порушення постанов про акцизні збори, а розділ 6 – правила про порядок провадження по справах, в яких порушено постанову про акцизні збори. Зокрема, у ст. 1140 зазначалося, що справи про порушення, за які обвинувачений може підлягати одному грошовому стягненню, без конфіскації або з конфіскацією предметів, вирішуються адміністративним порядком (керуючись акцизними зборами і Міністерством фінансів) [7].

Після створення у 1922 р. Радянського Союзу, до якого Україна увійшла як союзна республіка, ситуація з розвитком відносин адміністративної відповідальності дещо повторилась. 27 липня 1927 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і Раднарком УСРР видали Постанову „Про надання адміністративним органам права вживати заходів адміністративного впливу за маловажні праволомства”.

Згідно з цією Постановою, для звільнення судових установ від маловажних кримінальних справ і прискорення їх вирішення адміністративним органам різних рівнів було надано право вживати заходів адміністративного впливу за певні (маловажні) праволомства [8]. Терміном „праволомство” у ті часи позначалося правопорушення. У подальшому ці норми увійшли до Адміністративного кодексу УСРР, який було затверджено ВУЦВК 12.10.1927 р. і введено у дію з 1.02.1928р.

Цікавим є те, що в Адміністративному кодексі вже використовується поняття „відповідальність” і вона поділяється залежно від порядку застосування. Так, в артикулі 28 Адміністративного кодексу зазначалось: „Окружним і районним виконавчим комітетам, їх Президіям і міським та селищним Радам надається право, в обсягу їх компетенції (арт. 49) і в межах їх території, на розвиток і на виконання чинного законодавства, видавати обов’язкові постанови, що їх оголошують до загального відома і які встановлюють: а) будь-які обов’язки для всього населення даної території або для окремих груп людей; б) відповідальність за ламання або невиконання цих обов’язків в адміністративному порядку, а за випадків окремо встановлених у законі, — судовому або дисциплінарному порядку”[9].

І, крім того, в Адміністративному кодексі, можливо вперше, використовується поняття „адміністративна відповідальність”. Зокрема, в артикулі 175 зазначалось: „Особи, що приховали речі, які треба конфіскувати, притягуються до адміністративної або судової відповідальності, з одночасним вилученням речей, що підлягають конфіскації”.

Взагалі, у законодавстві 20-50-х років поняття „адміністративна відповідальність” зустрічається дуже рідко. Власне це були одиничні нормативні акти. Зокрема, це поняття використовувалось у Положенні про державний пожежний нагляд і про міську пожежну охорону, затвердженому Постановою ЦВК і РНК СРСР від 7.04.1936 р., у якому зазначалось, що Головне управління пожежної охорони Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР та його органи при виконанні функцій державного пожежного нагляду мають право притягувати до адміністративної або судової відповідальності осіб, винних у порушенні обов’язкових постанов, правил, норм та інструкцій з протипожежної охорони” [10]. У Постанові Ради Міністрів УРСР від 16.07.1946 р. „Про посилення використання порожніх пробігів вантажного автотранспорту”, п. 2 якої передбачає зобов’язати управління міліції Міністерства внутрішніх справ УРСР позбавляти права керування автомобілем строком до трьох місяців водіїв, які ухиляються від завантаження порожніх автомобілів, що йдуть у попутному напрямі, а осіб, у віданні яких знаходяться автотранспорт (завідуючи гаражами та ін.), притягувати до адміністративної відповідальності [11].

У законодавстві СРСР поняття „адміністративна відповідальність” також зустрічалось у Положенні про прокурорський нагляд в СРСР, затвердженому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 р. зокрема, в ст. 13 цього Положення зазначено: „Накладення прокурором протесту на постанову, що видана уповноваженим на те органом, про притягнення ту чи іншу особу до адміністративної відповідальності зупиняє виконання адміністративного стягнення до розгляду протесту відповідним органом”[12].

Аналіз законодавства УРСР та СРСР 20-70-х років свідчить про те, що здебільшого під адміністративною відповідальністю розумілось, насамперед, застосування штрафів в адміністративному порядку за різноманітні правопорушення.

21 червня 1961 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ „Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку”, а 15 грудня 1961 року Указ з такою самою назвою прийняла і Президія Верховної Ради УРСР, який став прообразом майбутнього Кодексу про адміністративні правопорушення. В цьому Указі встановлювався загальний перелік порушень, за які могли бути передбачені адміністративні стягнення у вигляді штрафу, встановлювались максимальні розміри штрафів, визначався порядок їх накладення тощо. При цьому слід зазначити, що поняття „адміністративна відповідальність” у зазначених указах не використовувалось.

І все ж таки, від початку 60-х років поняття „адміністративна відповідальність” все частіше використовується у нормативних актах СРСР та УРСР. Так, наприклад, Указом Президії Ради УРСР від 20.04.1960 року „Про відповідальність за незаконне виготовлення і використання радіопередавачів” встановлювалось, що за виготовлення і користування радіопередавачами без належного дозволу, а також за користування ними з порушенням правил, що регулюють радіозв’язок, до винних осіб застосовувались заходи громадського впливу або адміністративні заходи у вигляді штрафу розміром до 20 карбованців з вилученням всієї апаратури, що використовувалась для радіопередач. За ті самі дії, вчинені неповнолітніми, громадську й адміністративну відповідальність несуть їхні батьки. В Указі Президії Верховної Ради УРСР від 17.08.1966 року „Про відповідальність за порушення правил адміністративного нагляду” встановлювалось, що порушення правил адміністративного нагляду особами, стосовно яких такий нагляд встановлено, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від 10 до 50 карбованців.

Згодом це поняття з’являється і у назвах нормативних актів, наприклад: Указ Президії Верховної Ради СРСР від 27.03.1964 року „Про посилення адміністративної відповідальності за порушення правил риболовства й охорони рибних запасів у водоймищах СРСР”; Постанова Ради Міністрів УРСР „Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про працю і правил охорони праці” від 13.10.1976 року тощо.

У переважній більшості нормативних актів поняття „адміністративна відповідальність” пов’язувалась виключно із застосуванням штрафів в адміністративному порядку. Так, п.1 згаданої вище Постанови Ради Міністрів УРСР „Про адміністративну відповідальність за пошкодження високовольтних електричних мереж” встановлювалось, що за пошкодження високовольтних електричних мереж внаслідок порушення Правил охорони високовольтних електричних мереж винні особи підлягають в адміністративному порядку накладення штрафу в таких розмірах: посадова особа – до 50 карбованців, громадяни – до 10 карбованців[13].У п.1 Указу Президії Верховної Ради СРСР „Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про працю і правил охорони праці” також зазначалось, що особи, винні у порушенні законодавства про працю і правил охорони праці, можуть підлягати в адміністративному порядку штрафу у розмірі до 50 карбованців[14].Крім штрафу як міри адміністративного впливу використовувались й інші стягнення.

У 1967 р. з метою впорядкування законодавства про адміністративну відповідальність і зміцнення законності в його застосуванні, Комісії законодавчих проектів Ради Союзу і Ради національностей Верховної Ради СРСР висловились за розробку Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративну відповідальність, що і було передбачено у Постанові Президії Верховної Ради СРСР від 13.10.1967 р.. Процес розробки зазначеного акту тривав досить довго і 23.10.1980 р. Верховна Рада СРСР прийняла Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. На той час законодавство про адміністративну відповідальність включало близько 500 нормативних актів. І потреба в їх кодифікації була вкрай актуальною.

І, нарешті, 07.12.1984 р. був прийнятий Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення (КпАП), який з численними змінами діє і сьогодні. З прийняттям цього Кодексу закінчився процес кодифікації законодавства про адміністративну відповідальність, але, як і в інших нормативних актах, визначення поняття „адміністративна відповідальність” у ньому відсутнє, хоча саме поняття досить часто використовується.

Таким чином, поштовхом до виникнення інституту адміністративної відповідальності було прагнення відокремити правопорушення від злочинів (за ознакою ступеня суспільної небезпечності) і встановити спрощену процедуру розгляду справ про такі правопорушення. Спочатку це відбувалося в рамках судової системи, але згодом встановився й адміністративний порядок розгляду таких справ і застосування відповідних стягнень.

Зрозуміти сутність адміністративного порядку застосування стягнень за правопорушення можна, проаналізувавши згаданий вище Указ Президії Верховної Ради УРСР від 15.12.1961р. „Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку”. Згідно з цим Указом право накладання штрафів в адміністративному порядку мали адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних, міських Рад народних депутатів, а у випадках, передбачених ст.12 цього Указу, — відповідними державними органами і посадовими особами. Якщо поглянути на перелік державних органів, яким надавалося право накладати штрафи в адміністративному порядку, то можна помітити, що всі вони є органами виконавчої влади і реалізують надане їм право в процесі реалізації їх управлінських функцій. Тобто можна сказати, що накладення штрафів в адміністративному порядку означає, що воно здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади у процесі здійснення ними функцій державного управління.

Отже, дослідження генезису відносин адміністративної відповідальності дозволяє стверджувати, що основною характерною ознакою адміністративної відповідальності завжди був саме порядок її реалізації.

Що стосується самого поняття „адміністративна відповідальність” як виду юридичної відповідальності, існують різні визначення у науці адміністративного права.

Г.П. Бондаренко вважав: „Адміністративна відповідальність – це форма реагування держави на правопорушення, яке виявляється в застосуванні повноважними державними органами, службовими особами, громадськістю до винної особи адміністративних санкцій у межах і в порядку, встановлених законодавством; це обов’язок правопорушника звітуватись за свою протиправну поведінку і терпіти її несприятливі наслідки, передбачені санкцією правової норми[5, с.103]. Існують інші погляди, наприклад, Л.В. Коваль стверджує, що адміністративна відповідальність – це застосування до порушників загальнообов’язкових правил, що діють у сфері управління та інших сферах державних стягнень [15, с.189]. Ю.П. Битяк і В.В. Зуй пишуть, що це вид юридичної відповідальності фізичних і юридичних осіб перед органами виконавчої влади чи судом за порушення адміністративно-правових норм на основі застосування адміністративних стягнень [16, с.121]. В свою чергу, Є.В. Додін дійшов висновку, що адміністративна відповідальність – це визнання повноважними державними органами через застосування адміністративно-примусових заходів, обмежень майнових, а також особистих благ і інтересів за здійснення адміністративних правопорушень [17, с.266].

Переліченим дефініціям бракує вказівки про вчинення суб’єктами протиправних дій та вживаних до них заходів адміністративного примусу, що є істотним компонентом будь-якої відповідальності, зокрема адміністративної. Не можна сумніватись у тому, що відповідальність настає лише тоді, коли правопорушником виконані встановлені компетентними особами заходів впливу.

Таким чином, можна дати таке визначення поняття „адміністративна відповідальність”: адміністративною відповідальністю визнають правовідносини, що виникають між органами виконавчої влади і фізичними або юридичними особами з приводу вчинення останніми передбачених законом протиправних діянь і застосуванні до них в адміністративному порядку передбачених законом стягнень. Це визначення характеризує об’єктивний аспект адміністративної відповідальності.

Що ж до суб’єктивного аспекту, то адміністративну відповідальність можна визначити як обов’язок особи, винної у вчиненні передбаченого законом протиправного діяння, зазнати обмежень майнового, організаційного або особистого характеру відповідно до накладеного на неї в адміністративному порядку органом виконавчої влади, а в передбаченому законом випадку – судом, адміністративного стягнення.

Слід зазначити, що сучасний стан інституту адміністративної відповідальності дає підстави вважати його вже не суто складовою частиною адміністративного права. Це обумовлено тим, що за допомогою адміністративної відповідальності здійснюється захист норм інших галузей права, зокрема фінансового, банківського, в деяких випадках навіть цивільного права, а також процесуальних галузей.

Як справедливо зазначає К.С. Бельський, наукові визначення відіграють велику роль у правознавстві і практичному житті. Вони мають важливе значення у процесі пізнання даної конкретної галузі права, створення постійного капіталу правознавства. Водночас практика показує, що для того, щоб поняття використовувалось у суспільстві ефективно, використовувалось людьми, ставало часткою їх правосвідомості, йому потрібно дати визначення у законодавчому акті. Коротко розкриваючи сутність правового явища у вступній частині нормативного акту, вони потім дають змогу законодавцю більш точно і вільно формулювати правові норми[4].

1.2. Соціальна природа адміністративної відповідальності

Проблема відповідальності, не дивлячись на багаточисленні зусилля представників майже всіх наук – від філософії до права дослідити цей феномен, продовжує приваблювати теоретиків, які розуміють незадовільне становище в усіх сферах суспільних відносин, що регулюються за допомогою відповідальності.

Відповідальність виникає в результаті соціальної необхідності узгодження поведінки людини із системою суспільних відносин як сфера меж, рамок необхідної поведінки людини, вимог суспільства до індивіда, як невідворотність відповідальності за свою поведінку перед особою чи організацією, котрі мають на це право. Отже, категорія відповідальності – одна з центральних у правовій науці, але вона належить не тільки праву, а й розглядається у філософії, етиці і психології [18, с.60].

У сучасних умовах формування громадського суспільства і правової держави особливо актуальним є з’ясування природи юридичної відповідальності, яка відіграє іншу роль і набуває дещо іншого соціального призначення. Обмеження примусу, застосування його лише у виправданих і дозволених з позиції закону випадках є загальною тенденцією розвитку права на шляху побудови цивілізованого суспільства і правової держави. Виховання за допомогою погроз, залякування – недієвий засіб впливу на людей. Тому важливим є дослідження соціальної природи відповідальності у її позитивному і негативному аспектах на новій методологічній основі, а саме з позиції природних, невідчужуваних прав людини і громадянина, сучасних підходів до виникнення, розвитку та функціонування держави і права та розвитку особистості.

Дискусія навколо поняття „юридична відповідальність” та її різновидів точиться вже давно, але й досі не знайдено такого визначення, яке б задовольнило потреби всіх дослідників та практиків. Ще двадцять років тому відомий російський вчений О.Е.Лейст зауважив: „Власне поняття „юридичної відповідальності” та низка її вузлових проблем – предмет дискусії, що не припиняється протягом багатьох років, у процесі якої закономірно виявляється потреба уточнення й розробки низки методологічних питань, без чого немислиме вироблення загального і загальновизнаного поняття юридичної відповідальності. Тривогу викликає не стільки кількість точок зору та визначень відповідальності, скільки абстрактність деяких із них, відірваність від діючого законодавства і практики його застосування. Зрозуміло, що завдання теорії права не в коментуванні нормативних актів, але також безспірним є те, що вона не повинна настільки відриватись від правової реальності, щоб підміняти один предмет дослідження іншим” [19, с.17].Оскільки поняття „юридична відповідальність” є категорією загальної теорії права, то можливі два основні підходи до його визначення.

В основі першого лежить розуміння права як системи загальнообов’язкових, формально визначених норм, які видаються та забезпечуються державою і призначені для врегулювання суспільних відносин. Система норм права входить до системи більш високого порядку, а саме до системи соціальних норм. Загальним же для всіх соціальних норм є те, що вони спрямовані на врегулювання суспільних відносин. Аналогічним чином юридична відповідальність належить до одного із різновидів соціальної відповідальності й повинна містити в собі основні ознаки соціальної відповідальності та мати відповідну структуру.

Так, наприклад, В.В.Похмєлкін, досліджуючи соціально-правову природу кримінальної відповідальності і розглядаючи в цьому зв’язку юридичну відповідальність, стверджує, що коріння юридичної відповідальності слід шукати не в законодавстві, а в сутності, змісті і структурі пануючих суспільних відносин, що виходить за рамки безпосереднього предмету правознавства. З огляду на це розв’язання проблеми юридичної відповідальності повинно спиратися на філософське розуміння категорії „соціальної відповідальності” [20, с.25].

Перші спроби дослідити феномен відповідальності відомі ще з часів античності. Основи відповідальності як соціального явища було закладено вже у моральних нормах первісного ладу. Теоретичне обґрунтування категорія відповідальності отримала у середині 19 століття, зокрема, у праці Л.Феєрбаха „Про спіритуалізм і матеріалізм” [21, с.30].Відповідальність як соціальне явище виникає одночасно із суспільством. Її формування пов’язане з розвитком людини як соціальної істоти, суспільних відносин, коли поведінка особи набуває суспільної значущості і тому починає регулювати за допомогою соціальних норм [22, с.36-38].

Християнська доктрина, в якій концепція відповідальності зайняла центральне місце, передбачила більш демократичний статус людської особистості. Піклуючись про права винної (грішної) людини, вона звернула особливу увагу на такий елемент, як „звіт – відповідь – пояснення”, який у християнській концепції відповідальності зайняв перше місце, надав їй процесуальну злагодженість (гармонійність) і завершеність. Даний елемент з часом дав назву інституту відповідальності.еволюція назви проходила значно пізніше і повільніше, ніж еволюція самого поняття.

На сьогоднішній день у вивченні сутності відповідальності склалась майже парадоксальна ситуація, коли філософи, що займаються в основному загальнометодологічними проблемами соціальної відповідальності, упускають з поля зору специфічні закономірності цього феномену в його конкретних проявах, а спеціалісти інших наук зосереджуються на вивчені головним чином специфіки відповідальності в конкретних суспільних відносинах, відсуваючи на другий план загальнометодологічний, теоретичний погляд на відповідальність, хоча формально будь-яке дослідження проблеми відповідальності майже завжди переходять до міркувань загальнометодологічного характеру.

Відповідальність як багатомірний, поліструктурний, багатосущний соціальний феномен та обов’язковий атрибут суспільних відносин, його регулятор на всіх стадіях існування суспільства вивчається різними галузями наук, головним чином, в рамках предмета кожної науки [23, с.5].

Філософські дослідження відповідальності ведуться із загальних позицій категорій свободи і необхідності, співвідношення поняття відповідальності та багатоаспектного поняття соціальної свободи, внутрішнього обов’язку, морального закону, виконання обов’язку перед суспільством.

Досить велика частина літератури присвячена етичному, моральному аспекту феномена відповідальності, де відповідальність розглядається в якості усвідомленої і сприйнятої індивідом соціальної необхідності ініціативного виконання обов’язку (почуття відповідальності).

В останні роки питання відповідальності активно досліджуються в психології, де відповідальність розглядається як психологічна властивість особи чи психологічний механізм регуляції соціальної поведінки особи в конкретних системах. Дослідження психологів направлені головним чином на вивчення відповідальності як фактора, що інтегрує всі психічні функції особистості: суб’єктивне сприйняття навколишнього, оцінка власних життєвих ресурсів, емоційне відношення до належного, свободи. Проблема відповідальності тут розглядається згідно з відомою формулою про зв’язок волі людини при виборі варіантів поведінки, конкретних вчинків як необхідної підстави повної відповідальності.

Представляє великий інтерес спроба психологів не тільки дослідити відповідальність як властивість особи, але й проаналізувати і навіть виміряти на конкретно-соціологічному рівні прояви відповідальності як різновиду поведінки індивіда при виконанні певної професіональної ролі в процесі трудової діяльності, що дозволяє конкретизувати та розширювати уявлення про феномен відповідальності [24].

У соціальній літературі використовується досить широке поняття відповідальності. Тут відповідальність розглядається в якості „усвідомленої та сприйнятої особою соціальної відповідальності ініціативного виконання обов’язків – політичного, морального, правового та інших” [25, с.274]. В цьому розумінні відповідальність розуміється як явище однорідне соціальній свободі.

Емпіричні соціологічні дослідження проблеми відповідальності, що проводяться в рамках окремих галузей наук (правових, психологічних та інших), ведуться, і досить активно. Більш того, практично всі фундаментальні дослідження відповідальності в юридичній науці проводяться на глибокій соціологічній основі, якщо розуміти загально- соціологічний підхід як теорію, яка на „будь – якому рівні завжди з’ясовує генезис, соціальне місце та соціальні функції того чи іншого суспільного явища. В цьому полягає специфіка соціологічного аспекту досліджень по відношенню до об’єкту”[26, с.44-45].

Рухаючись від загальної характеристики основних напрямків в дослідженні відповідальності до змістовного аналізу, зупинимося на тих суттєвих параметрах, які розкривають суть феномена соціальної відповідальності і тому можуть слугувати загальнометодологічною, теоретичною основою поняття юридичної відповідальності.

Перш за все, соціальна відповідальність розглядається як відображення об’єктивно існуючої потреби упорядкування дій всіх індивідів у процесі їх діяльності. Як соціальне явище відповідальність була історично першим і довгий час єдиним регулятором людської поведінки та діяльності. Будь-який вид відповідальності має своє глибоке соціальне коріння. Для того, щоб з’ясувати зміст та структуру соціально-психологічних засад відповідальності, необхідно розглянути її в системі відношення „індивід – група – колектив”.

Відповідальність як внутрішня особливість індивіда – складне в структурному відношенні явище. Воно включає: а) усвідомлення необхідності діяти згідно з суспільними вимогами та нормами як соціальними цінностями; б) усвідомлення своєї соціальної цінності і суспільної ролі; в) передбачення наслідків вибору рішення, дій; г) критичність і постійний контроль за своїми діями, нагляд за їх наслідками для інших; д) реалізацію в об’єктивному світі; є) самооцінку; ж) готовність відповідати за свої вчинки; з) соціально-відповідальну діяльність.

Колективна, групова відповідальність становить цілісну систему відносин, її соціально-психологічні засади – це сукупність взаємопов’язаних компонентів, серед яких можна виділити такі, як загальна позиція, здатність до ідентифікації, взаємне прийняття ролей [27, с.25].

Головною об’єктивною підставою соціальної відповідальності з точки зору соціального регулювання є нормативний метод регулювання і охорони суспільних відносин, оскільки взаємні обов’язки суб’єктів в суспільстві виражаються і закріплюються в соціальних нормах. Але ототожнювати відповідальність з соціальною нормою не можна, оскільки соціальна відповідальність виконує функцію соціального контролю за виконанням норми, гарантує виконання запрограмованих соціальною нормою взаємних обов’язків учасників соціальних відносин.

Соціальна відповідальність є центральною ланкою механізму, який забезпечує усунення неузгодженості, дезорганізації в суспільному житті, вирішення суперечностей та конфліктів між учасниками суспільних відносин на підставі забезпечення нормативного регулювання цих відносин [28, с.107]. В загальному вигляді механізм соціальної відповідальності діє за принципом „соціальна норма – поведінка – оцінка – відповідальність”, який заснований на необхідності приймати такі рішення та робити такі вчинки, в яких погоджуються інтереси суб’єкта з інтересами інших людей, груп, класу, суспільства.

Таким чином, з точки зору соціального механізму відповідальність базується на формуванні та нормативному закріпленні певних дій суб’єктів суспільних відносин як обов’язків, а також на можливості застосування соціального примусу (в різних формах) у випадку невиконання цих обов’язків.

Відповідальність завжди і нерозривно пов’язана з необхідністю дотримання приписів, правил поведінки, підпорядкування, узгодження своєї поведінки з об’єктивними законами природи та суспільства. Якщо немає необхідності у дотриманні яких-небудь норм, приписів, то немає і відповідальності.

Вибір відповідального варіанту поведінки передбачає свободу суб’єкта відповідальності. Свободою є свідома, цілеспрямована діяльність на підставі пізнаної необхідності. Відповідальність – вибір, здійснення найбільш раціонального способу дії (поведінки, вчинку) в умовах свободи. Свобода, таким чином, виступає передумовою відповідальності [21, с.33]. Соціальна відповідальність виникає тоді, коли поведінка індивіда має суспільне значення та регулюється соціальними нормами. У процесі розвитку суспільства складаються відповідні відносини між людьми у вигляді взаємних прав та обов’язків. Ці норми неоднакові і виступають як звичаї, традиції, табу тощо. Ще у додержавному суспільстві їх порушення розглядалося як посягання на інтереси роду чи племені та підлягало негайному осуду, вже тоді мала місце відповідальність індивіда.

Більш досконалу форму відповідальність набула з появою держави та класового суспільства. Чинні соціальні норми стали багатоманітнішими, що і зумовило існування декількох видів соціальної відповідальності: політичної, моральної, юридичної та інших. Її сутність полягає вже у обов’язках індивіда виконувати відповідні політичні, моральні, юридичні вимоги, які ставить перед ним суспільство, держава, колектив.

Д.Бренштейн, вивчаючи дану проблему, предметом свого дослідження окреслює соціально – нормативну відповідальність, визначаючи її як соціальну відповідальність у вузькому розумінні, адже у широкому змісті будь-яка відповідальність – соціальна, оскільки є відповідальністю перед людьми, суспільством.

Класифікація соціальної відповідальності залежить від сфери соціальної діяльності, у зв’язку з чим виділяють: політичну, моральну, суспільну, юридичну та інші види відповідальності.

Відповідальність соціальна і юридична співвідносяться одна з одною як рід та вид. Так їх розглядає не лише загальна теорія права, а й усі галузеві юридичні науки. Соціальна відповідальність на особистісному рівні зтискається з правом, правовим регулюванням лише у аспекті покладання на громадян певних обов’язків і наділення їх певними правами. Будь – яке суспільство є закріпленою взаємними правами обов’язками сукупністю людських індивідумів. У соціально неоднорідному суспільстві більшість відносин між людьми набувають правової форми. І тим самим забезпечується можливість примусового (за необхідності) утвердження відповідних відносин між суб’єктами суспільних утворень. Особливість суспільних вимог, передбачених правом, полягає у тому, що держава забезпечує можливість примусового їх здійснення, якщо суб’єкт, до якого звернуті ці вимоги, не буде їм слідувати. Правові вимоги формулюються у вигляді юридичних обов’язків у формі конкретних або загальних правовідносин[29, с.26].Юридична відповідальність у всьому багатстві її специфіки соціально „працюючої” конструкції не втратила загальних якостей інституту соціального контролю, більше того, дія її механізму не виходить за межі закономірностей соціального механізму відповідальності в цілому. Сфера дії юридичної відповідальності визначається межами суспільних відносин, які з точки зору держави повинні бути урегульовані нормами права.

Вся проблема юридичної відповідальності зводиться до схеми: норма права – правопорушення – санкція – юридична відповідальність. В цьому простежується відрив поняття юридичної відповідальності від її родового поняття – соціальної відповідальності.

Юридична відповідальність є специфічним різновидом соціальної відповідальності, але не в розумінні тільки як кари, покарання за правопорушення, а в повному обсязі – як державно-правового контролю за суспільними відносинами, урегульованими специфічними соціальними нормами – правовими нормами. Соціальна цінність юридичної відповідальності полягає не тільки в попереджувальній та охоронній функціях, але і в активному стимулюванні соціально корисних видів правомірної поведінки.

Зазначене стосується також адміністративної відповідальності, яка частіш за все визначається через поняття юридичної відповідальності, тобто як вид юридичної відповідальності, якому властиві загальні особливості, а також цілий ряд специфічних ознак, які дають можливість відрізнити адміністративну відповідальність від інших її видів (кримінальної, дисциплінарної, майнової). Адміністративна відповідальність також характеризується за схемою „норма права – адміністративне правопорушення – санкція – адміністративна відповідальність”, тобто їй властиві ті ж риси, що і соціальній та юридичній відповідальності за наявності певних особливостей. Таким чином, адміністративна відповідальність має соціальне коріння, що підтверджує соціальну сутність даного явища.

На основі вище вказаного, можна зробити висновок, що адміністративна відповідальність як вид юридичної відповідальності є складним соціально-правовим явищем, яке характеризується такими загальними ознаками:

1) полягає в настанні для правопорушника певного роду правових наслідків – обмеження або позбавлення як морального, так і матеріального характеру: короткочасне позбавлення волі (до 15 діб), конфіскація, штраф;

2) накладається від імені держави примусово (іноді всупереч згоди правопорушника);

3) накладається тільки за винне діяння (у формі умислу та з необережності) протиправного характеру;

4) поєднується з публічним державним осудом і разом з каральною функцією виконує функцію відтворення порушеного правопорядку, а також попередження правопорушень в майбутньому, як зі сторони особи, яка притягується до відповідальності, так і зі сторони інших.

В останні роки в контексті створення правової держави проблема відповідальності взагалі і юридичної зокрема набула особливого соціального значення. Метою юридичної відповідальності, загальною для більшості її видів, є покарання за правопорушення і, що найважливіше, запобігання останнім. Роль адміністративної відповідальності в системі юридичної відповідальності є надзвичайно важливою насамперед тому, що вона виникає як правовий наслідок неналежної реалізації громадянами та юридичними особами своїх прав та обов’язків в сфері державного управління. Саме в цьому аспекті адміністративна відповідальність може розглядатися як важливий інструмент правової держави, оскільки завдяки їй держава має можливість реалізовувати свої вимоги як до фізичних, так і до юридичних осіб. Тому теоретичне і нормативне вирішення проблем адміністративної відповідальності є ефективним засобом розбудови правової держави.

1.3. Правова сутність адміністративної відповідальності

Створення ринкової економіки та розбудова правової, демократичної держави докорінно змінило соціально-економічні відносини в Україні, роль і значення багатьох соціальних і правових інститутів. Це, безумовно, стосується і юридичної відповідальності, зокрема, відповідальності адміністративної.

Ускладнення суспільних відносин, виникнення нових сфер господарювання та управління, значне підвищення активності громадян викликає необхідність у всебічному переосмисленні соціальної ролі адміністративної відповідальності, її сутності та ознак як важливого правового інституту, співвідношення з іншими видами юридичної відповідальності[30, с.3]. В період формування правової держави значну роль відіграє інститут адміністративного права – інститут адміністративної відповідальності. Концепція адміністративної реформи в Україні, основні положення якої схвалені Указом Президента україни від 22 липня 1998 року „Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” [31]поряд з іншими заходами, передбачає реформування адміністративного законодавства взагалі та інституту адміністративної відповідальності, зокрема.

Адміністративну відповідальність найчастіше визначають через поняття юридичної відповідальності, тобто як вид юридичної відповідальності, якому властиві всі загальні ознаки, а також низка власних особливостей, які дозволяють відокремлювати адміністративну відповідальність від інших видів відповідальності (дисциплінарної, кримінальної, цивільної).

Загальними ознаками, якими наділяється юридична відповідальність,

є [32, с.466-468]:

виражається юридична відповідальність в обов’язку особи зазнавати певні позбавлення матеріального і морального характеру;
юридична відповідальність настає тільки за скоєння правопорушення;
застосовується юридична відповідальність до винної особи тільки компетентним органом згідно із законом;
безпосередня реалізація юридичної відповідальності можлива тільки через відповідні процесуальні форми, оскільки без наявності такої процесуальної форми юридична відповідальність неможлива;
реалізується юридична відповідальність за допомогою застосування засобів державного примусу.

Ці ознаки також відносяться і до адміністративної відповідальності. Але, як і іншому виду юридичної відповідальності, адміністративній відповідальності характерні свої, притаманні тільки їй особливості.

Для визначення правової сутності адміністративної відповідальності особливого значення набуває питання особливостей, які відмежовують її від інших видів юридичної відповідальності. Це дозволить не тільки більш глибоко і всебічно розглянути зміст адміністративної відповідальності, її зв’язок з іншими видами юридичної відповідальності, але й провести розмежування між ними.

Виділяються різні види юридичної відповідальності, такі як кримінальна, адміністративна, цивільно-правова, господарсько-правова, матеріальна, дисциплінарна та інші, які існують тільки в межах відповідних галузей права. На думку вчених, адміністративна відповідальність від всіх інших видів відповідальності відрізняється наступними основними критеріями: 1) органами, що її застосовують; 2) її правовими наслідками; 3) суб’єктами відповідальності; 4) підставами її застосування і 5) процесуальною процедурою її здійснення [33, с.10-13]. Особливості різних видів юридичної відповідальності визначаються специфікою відповідних відносин, що врегульовані нормами окремих галузей права, і своєрідністю методів їхнього регулювання. Зокрема, адміністративно-правовий метод обумовлює особливості багатьох найбільш важливих сторін адміністративної відповідальності і критерії її відмежування від інших видів відповідальності.

Одним із різновидів юридичної відповідальності, який близько стискається з адміністративною, є дисциплінарна відповідальність. Їх подібність в свій час призвела до того, що деякі автори відносили дисциплінарну відповідальність до інституту адміністративного права. Ц.А. Ямпольська, наприклад, писала: „Більшість норм адміністративного права містить санкцію у вигляді адміністративних і дисциплінарних стягнень” [34, с.64]. У подальшому подібна позиція була визнана помилковою, оскільки в процесі розвитку юридичної думки дисциплінарна відповідальність стала розглядатися як „комплексний” правовий інститут, що охоплює собою норми і відносини, характерні одночасно для декількох галузей права [35, с.82-93]. Слід зазначити, що відмінність в характері відносин, у сфері яких виникає адміністративна і дисциплінарна відповідальність, обумовлює специфіку їх підстав, об’єктів їх протиправного посягання, кола суб’єктів відповідальності, повноважень відповідних органів, заходів державно-правового регулювання на правопорушення – конкретних адміністративних і дисциплінарних стягнень.

Вважається, що найбільш плідним буде таке відмежування видів юридичної відповідальності (в тому числі адміністративної від дисциплінарної), яке засновано на визнанні множинності, комплексності критеріїв, що характеризують відповідальність з різних сторін і у своїй сукупності сприятливих складанню єдиного уявлення про неї як про складне і самостійне правове явище.

Головним критерієм розмежування адміністративної відповідальності від дисциплінарної є їх нормативні та фактичні підстави. Ця позиція також узгоджується з думкою вчених-адміністративістів. Так, Л.В. Коваль зазначає, що при подібному підході „вбачаються дві сторони: юридико – фактична (протиправна поведінка, проступок) та нормативна (наявність норми адміністративного права, що передбачає відповідальність за таку поведінку”) [36, с.106]. Розбіжності нормативних підстав обумовлені відмінностями в законодавстві, якими вони регламентуються.

Адміністративні проступки визначені в нормах адміністративного права, де, крім загального поняття, дається опис складів конкретних правопорушень. Дисциплінарні ж проступки прямо чи побічно закріплені в нормах адміністративного, трудового, кримінально-виконавчого та інших галузей права. Сьогодні, на відміну від адміністративного права, дисциплінарне законодавство не дає визначення дисциплінарного проступку та, за деякими виключеннями (такими, як прогул, з’явлення на роботі в нетверезому стані – ст. 40 Кодексу законів про працю України), не містить конкретних його складів.

В той же час, в законах України містяться відповідні ознаки, які характеризують безпосередньо правопорушення (проступок) і можуть бути покладені в основу розмежування адміністративної відповідальності від інших видів юридичної відповідальності, в тому числі дисциплінарної. Доцільно покласти в основу підстав розмежування зазначених видів юридичної відповідальності ознаки адміністративного правопорушення (суспільна шкідливість, протиправність, винність, караність) та ознаки складу адміністративного правопорушення (об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона).

Розглядаючи суспільну шкідливість як ознаку правопорушення, окремі автори зазначають, що адміністративні і дисциплінарні проступки є незлочинними правопорушеннями і, як правило, не суспільно небезпечні [37, с.34]. В той же час, у соціальному аспекті будь-яке правопорушення, в тому числі й адміністративне, тягне за собою шкоду, яка негативно впливає на суспільні відносини, у зв’язку з чим його необхідною ознакою є суспільна небезпека. Цієї точки зору дотримуються як в загальнотеоретичних працях, так і в працях вчених-адміністративістів: М.Д. Шаргородського, В.М. Кудрявцева, І.О. Галагана, Н.С. Малеїна, Л.В. Коваля, В.Ф. Опришка, А.А. Горницького, А.Г. Жуковського та інших [38, с.41; 39, с.18-20; 40-45]. Так, суспільна небезпека адміністративних проступків полягає в порушені дисципліни, встановленої в суспільстві та державі, в посяганні на суспільні відносини стосовно здійснення функцій держави, що охороняються правом. Суспільна небезпека дисциплінарних проступків знаходить свій прояв у їх посяганні на суспільні відносини, оскільки порушення дисципліни в подальшому призводить чи може призвести до відповідних значних економічних, фізичних та моральних втрат.

Дисциплінарний проступок як підстава дисциплінарної відповідальності полягає в порушенні встановлених службових обов’язків, трудової дисципліни і правил внутрішнього трудового розпорядку особами, що працюють на підприємствах, в організаціях і установах, в громадських та інших організаціях. Для виникнення дисциплінарної відповідальності необхідна наявність, по-перше, трудових правовідносин, по-друге, відносини службового підпорядкування.

Суспільна шкідливість адміністративних правопорушень передбачає, в свою чергу, необхідність закріплення їх нормами права. А тому юридичним виразом небезпеки правопорушення для суспільства є його протиправність, тобто необхідно, щоб воно порушувало встановлені державою відповідні правила поведінки[46, с.265;47, с.31]. При цьому протиправними визнаються будь-які діяння, що не відповідають вимогам чинного законодавства та суперечать йому.

Зазначене характерно і для дисциплінарної відповідальності. В той же час, протиправність дисциплінарного проступку, на відміну від адміністративного, як правило, не носить конкретного характеру, вираженого в чітко сформульованих юридичних складах, і має абстрактний пряв.

Адміністративним та дисциплінарним правопорушенням визнається тільки винне діяння, яке може бути скоєне умисно чи з необережності, а також обов’язковою ознакою даних проступків також є караність, яка залежить від характеру правопорушення, а також суб’єкта відповідальності і знаходить свій прояв через систему відповідних стягнень.

Обов’язкові та додаткові ознаки, а також обставини, що характеризують адміністративне правопорушення, формують його склад: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону.

Слід відмітити, що фактичні підстави розмежування адміністративної відповідальності від дисциплінарної в першу чергу пов’язані з різними об’єктами цих протиправних посягань.

Необхідно зазначити, що об’єктом адміністративного правопорушення є суспільні відносини, що виникають і розвиваються у сфері зовнішнього управління, що не пов’язане з виробничою, службовою, навчальною та іншою діяльністю винного, так і у сфері внутрішнього управління. Об’єктом дисциплінарного проступку є трудові, службові правовідносини, на які посягає правопорушник, оскільки скоєння дисциплінарного проступку характеризується невиконанням трудових обов’язків працівниками, що перебувають у трудових відносинах з адміністрацією конкретного підприємства, організації чи установи. Тому дисциплінарна відповідальність, як правило, обмежується межами внутрішньо-управлінських, трудових відносин.

Об’єктивну сторону адміністративних правопорушень складає сукупність ознак, які характеризують зовнішній прояв протиправного діяння, що посягає на охоронюваний законом об’єкт. Зокрема, центральне місце в об’єктивній стороні займають безпосередньо протиправне діяння (дія чи бездіяльність), його шкідливий результат, причинний зв’язок між діянням та результатом. Факультативними є місце, час, спосіб, засоби та знаряддя скоєння правопорушення.

Протиправне діяння також є ознакою об’єктивної сторони дисциплінарного проступку, який знаходить свій прояв у порушенні працівником трудової дисципліни (наприклад, прогул без поважних причин, поява на роботі у нетверезому стані тощо).

Таким чином, ознаки об’єктивної сторони адміністративного та дисциплінарного проступків в цілому співпадають. В той же час, слід відзначити їх відмінність за характером та ступенем суспільної шкідливості.

Суб’єктом відповідальності за адміністративне та дисциплінарне правопорушення є фізична дієздатна та осудна особа.В той же час, необхідно звернути увагу на деякі особливості цього елементу складу зазначених правопорушень.

Аналізуючи українське законодавство, визначимо, що за скоєння адміністративних проступків до адміністративної відповідальності можуть бути притягнуті наступні особи:

— громадяни з досягненням 16-річного віку на момент вчинення правопорушення (в тому числі й неповнолітні особи віком від 16 до 18 років);

— іноземці та особи без громадянства;

— спеціальні суб’єкти – посадові особи; військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, прокуратури та інші (у порядку, визначеному діючим законодавством); особи, які здійснюють професійну діяльність у сфері, що підлягає адміністративно-правовому регулюванню (працівники транспорту, торгівлі, сільського господарства, землекористувачі, мисливці тощо); народні депутати України [47] та інші. Крім того, у зв’язку зі спробами розширити поняття адміністративної відповідальності, ряд вчених пропонує віднести до кола її суб’єктів юридичних осіб [36, с.110;48, с.65-91].

Суб’єктом дисциплінарної відповідальності є дієздатний працівник, статус якого залежить від посади, що він займає, від його кваліфікації, виконуваної роботи тощо. При цьому до них можна віднести як рядових працівників, так і посадових осіб. А також існують спеціальні суб’єкти, які притягаються до дисциплінарної відповідальності на підставі законодавчих актів, Дисциплінарних статутів чи Положень про дисципліну (наприклад, судді, державні службовці, працівники зв’язку, залізничного транспорту, прокуратури тощо) [49-54].

Характеризуючи суб’єктів адміністративних та дисциплінарних правопорушень, слід мати на увазі, що при дисциплінарній відповідальності існує службова підпорядкованість, тобто суб’єктом дисциплінарного проступку є член трудового колективу, а суб’єктом контролю та примусу – власник або уповноважений ним орган. В той же час, при адміністративній відповідальності така підпорядкованість відсутня, оскільки відсутні стійкі організаційні зв’язки між правопорушником та суб’єктом контролю й примусу.

Що стосується суб’єктивної сторони адміністративних та дисциплінарних правопорушень, то необхідно відмітити, що в обох випадках цей елемент їх складу являє собою психічне відношення правопорушника до скоєного проступку та його наслідків. Складовими суб’єктивної сторони проступку є вина, мотив та мета.

У цілому адміністративна відповідальність відрізняється від дисциплінарної за найменуванням самих стягнень, їх характером, ступенем їх ваги. Відмежування адміністративної відповідальності від дисциплінарної за специфікою процедур її здійснення та застосування санкцій полягає у наступному. Провадження у справах про адміністративні правопорушення вирізняється серед інших проваджень за низкою критеріїв. До них належать особливості органів, які здійснюють провадження, специфіка актів, якими оформлюється процесуальна діяльність, процедури їх оформлення, його швидкість та економічність. Процесуальна діяльність розвивається послідовно і має відповідні стадії, які чітко регламентовані в чинному адміністративному законодавстві, а саме: порушення справи про адміністративне правопорушення; розгляд справи й винесення щодо неї постанови; оскарження й опротестування постанови; виконання винесеної постанови [55, с.153]. В той же час, дисциплінарне провадження не формалізоване. Вибір санкції залишається за керівником. Крім того, в дисциплінарному провадженні встановлення факту проступку здійснюється не на основі протоколів, а достатньо пояснення винної особи. Менш виражені в дисциплінарному провадженні стадії руху справи, іншим є порядок накладення стягнень, що оформлюється наказом, і т. ін..

Якщо адміністративне стягнення може бути накладено в стислий термін – негайно чи не пізніше двох місяців з дня скоєння проступку, то дисциплінарне законодавство розрізняє терміни з дня скоєння й з дня виявлення проступку.

Таким чином, виходячи з порівняльного аналізу адміністративної та дисциплінарної відповідальності , можна зробити висновок, що вони якісно відрізняються одна від одної і чітко розмежовуються за всіма вказаними властивостями.

Адміністративна відповідальність та цивільна відповідальність мають як схожі, так і відмінні ознаки. Перші обумовлені їхньою належністю до одного правового явища – юридичної відповідальності, видами якої вони є, а ознаки, які їх відрізняють, відображають особливості соціального та юридичного змісту кожного із зазначених видів юридичної відповідальності. Слід відмітити, що питання розмежування адміністративної та цивільної відповідальності є важливим в теоретичному плані. Не менше важливо встановити також зв’язок між цими двома видами юридичної відповідальності, виявити ознаки, які дозволяють їм доповнювати один одного.

Визначення спільних ознак та відмінностей адміністративної та цивільної відповідальності можна здійснити шляхом їхнього порівняння за окремими елементами юридичної відповідальності – підставою, покаранням, суб’єктами, які притягують до відповідальності, процедурою притягнення, порядком розгляду справи про вчинення правопорушення та накладення заходів відповідальності. Такі елементи юридичної відповідальності виділяються більшістю авторів [19, с.131; 56, с.242-243; 57.С.12-13].

Більшість адміністративістів [39,58,47] та цивілістів [59-62] згодні з тим, що правопорушення є підставою як адміністративної, так і цивільної відповідальності. В обох випадках правопорушення має однакову структуру, тобто складається з об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони[61].В той же час між ознаками складів адміністративних та цивільних правопорушень існує суттєва різниця.

Згідно з чинним Цивільним кодексом України цивільними правопорушеннями є порушення зобов’язання – його невиконання або неналежне виконання однією чи обома сторонами договору (глава 51 ЦК) [63],а також заподіяння моральної або фізичної шкоди фізичній чи юридичній особі або її майну (глава 82 ЦК). Можна стверджувати, що об’єктивна сторона цивільного правопорушення полягає у бездіяльності або здійсненні неналежних дій за часом, якістю тощо, внаслідок яких була спричинена моральна, фізична або матеріальна шкода фізичній особі, моральна чи матеріальна шкода юридичній особі. Ознакою об’єктивної сторони цивільного правопорушення є наслідок (шкода, заподіяна особі чи організації), а також причинний зв’язок між діянням і шкодою.

Об’єктивна сторона адміністративного правопорушення формується по-іншому. Це може бути порушення нормативно закріплених вимог, правил чи порядку здійснення певної діяльності ( ст. ст. 41, 50, 78, 92, 122, 186-2, 203 КпАП тощо) або невиконання дій, передбачених нормативно – правовими актами (ст. ст. 41 – 2, 54, 90 – 1, 122 – 2, 166 -5 КпАП тощо); вчинення самовільних дій (ст. ст. 53 -1, 60, 70, 97, 132, 151, 186 КпАП тощо); вчинення суспільно шкідливих діянь тощо. Переважна більшість складів адміністративних правопорушень включають в якості ознак об’єктивної сторони порушення, невиконання або неналежне виконання правил здійснення певної діяльності, встановлених законом або підзаконними нормативно – правовими актами. Основною ознакою об’єктивної сторони в цих складах виступає саме діяння (дія або бездіяльність) зазначеного характеру. В якості обов’язкових ознак об’єктивної сторони зазначаються: предмет (ст. ст. 42-2, 42-3, 51-2, 66, 101, 169 КпАП та інші), спосіб (ст. ст. 65, 72, 82-3, 89, 155-2, 164-3, 166-3 КпАП тощо), місце (ст. ст. 173, 174, 179, 181, 182, 185-9, 202 КпАП тощо), обстановка (ст. ст. 45-1, 58, 59-1, 78, 135, 174, 185-1 КпАП тощо) вчинення діяння. Особливістю об’єктивної сторони адміністративних правопорушень є те, що вони не включають спричинення безпосередньої шкоди, а створюють загрозу настання такої шкоди у майбутньому[64, с.196].Взаємозв’язок, взаємодоповнююча роль двох видів юридичної відповідальності, які розглядаються, нормативно закріплений у двох основних формах. По – перше, у КпАП спеціально передбачена можливість покладення обов’язку відшкодовувати незначну шкоду, заподіяну внаслідок скоєння адміністративного правопорушення, безпосередньо в ході адміністративного провадження по справі (ст. 40 КпАП). Таким чином, законодавець у зазначених випадках поєднує застосування адміністративної і цивільної відповідальності. Друга форма полягає у застосуванні адміністративної відповідальності за ухилення від відшкодування майнової шкоди, заподіяної злочином підприємствам, установам, організаціям або громадянам, особи, зобов’язаної за вироком або рішенням суду відшкодовувати таку шкоду (ст. 51-1 КпАП). Тобто, в даному випадку адміністративна відповідальність виступає як засіб забезпечення реалізації цивільної відповідальності.

Об’єктом цивільного правопорушення є суспільні відносини, які становлять предмет регулювання цивільного права, тобто майнові і пов’язані з ними особисті немайнові відносини (ст. 1 ЦК), які ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності та широкій свободі їх учасників у визначенні своїх прав та обов’язків [62, с.828]. Цивільне правопорушення скоюється в сфері приватноправових інтересів громадян та організацій.

Адміністративне правопорушення, як зазначено у ст. 9 КпАП, посягає „на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління”. З цього визначення випливає, що адміністративні правопорушення посягають на суспільні відносини в різних

сферах життєдіяльності суспільства – охорони праці і здоров’я населення, використання власності, охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури, дотримання громадського порядку та інші. Загальний об’єкт адміністративних правопорушень становить порядок діяльності у цих сферах, закріплений державою у відповідних нормативно – правових актах, тобто це сфера публічно – правових, загальнодержавних інтересів. Оскільки деякі адміністративні правопорушення порушують не тільки встановлений державою порядок діяльності в певних сферах, але й можуть завдавати шкоди громадянам та організаціям (наприклад, пошкодження таксофонів – ст. 148 КпАП, обман покупця чи замовника – ст. 155 – 2 КпАП, недобросовісна конкуренція – ст. 164 – 3 КпАП, завідомо неправдивий виклик спеціальних служб – ст. 183 КпАП тощо), їхнім додатковим об’єктом можуть бути суспільні відносини, які є об’єктом цивільних правопорушень.

З наведеного видно, що об’єкти двох видів правопорушень, що аналізуються, становлять різні сфери суспільних відносин. Разом з тим, додатковим об’єктом адміністративних правопорушень можуть бути приватноправові інтереси осіб та організацій, тобто сфера цивільно-правових відносин. Маються на увазі всі адміністративні правопорушення, пов’язані із спричиненням шкоди державному або приватному майну, про які йшлося вище, а також з порушенням законних прав та інтересів громадян (наприклад, ст. 149 – порушення порядку взяття на облік та строків заселення

жилих будинків і жилих приміщень; ст. 155-2 – обман покупця чи замовника тощо).

Суб’єктом цивільного правопорушення може бути дієздатна фізична особа, яка досягла 18 років (ст. 34 ЦК). У випадку, коли особа (чоловік або жінка) згідно з чинним законодавства або за рішенням місцевих органів влади уклала шлюб у віці до 18 років, вона має відповідати за вчинення цивільного правопорушення будь-якого виду у повному обсязі з моменту вступу до шлюбу. Згідно зі ст. 1179 ЦК суб’єктом цивільного правопорушення, пов’язаного із заподіянням шкоди, може бути також особа віком 14 до 18 років. Суб’єктами цивільної відповідальності можуть бути як громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Дипломатичний імунітет від цивільної відповідальності не встановлюється, тобто посадові особи, дипломатичні представники іноземних держав можуть бути суб’єктами цивільної відповідальності.

Крім фізичних осіб, суб’єктами цивільної відповідальності можуть бути юридичні особи приватного та публічного права – організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді загальної юрисдикції, господарському або третейському суді, тобто підприємства, установи та організації усіх форм власності ( ст.ст. 80, 92 ЦК). Юридична особа може бути належним суб’єктом цивільної відповідальності за умови її легалізації та реєстрації у встановленому нормативно-правовими актами порядку. Юридична особа несе відповідальність за всі різновиди цивільних правопорушень.

В ряді статей ЦК передбачена відповідальність за вчинення цивільних правопорушень спеціальними суб’єктами. Виділяються, такі спеціальні суб’єкти заподіяння шкоди, як органи державної влади та місцевого самоврядування, посадові та службові особи цих органів (ст.ст. 1172-1175 ЦК), органи дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду (ст. 1176 ЦК) тощо.

Адміністративна відповідальність для фізичних осіб, за загальним правилом, настає на два роки раніше, ніж цивільна — з 16 років (ст. 12 КпАП). Суб’єктом адміністративної, як і цивільної відповідальності, може бути лише осудна особа (ст. 20 КпАП). Іноземці і особи без громадянства притягуються до адміністративної відповідальності на загальних підставах з громадянами України. Питання про відповідальність за адміністративні правопорушення, вчинення іноземцями, які згідно з чинним законами та міжнародними договорами України користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції України, вирішуються дипломатичним шляхом (ст.16 КпАП). В багатьох адміністративних правопорушеннях суб’єкт їх вчинення має спеціальні ознаки, тобто є спеціальним, що закріплене у ст. 14 КпАП. В конкретних складах адміністративних правопорушень спеціальними суб’єктами є посадові особи різних рівнів та сфер державного управління. Також передбачений особливий порядок адміністративної відповідальності військовослужбовців, призваних на збори військовозобов’язаних, осіб рядового і начальницького складів органів внутрішніх справ (ст. 15 КпАП).

Окремо слід зупинитися на питанні про можливість бути суб’єктом адміністративного правопорушення юридичної особи. Якщо в сфері цивільної відповідальності це питання давно і однозначно вирішене, то в сфері адміністративної відповідальності остаточне рішення ще не знайдене. Після прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР „Про подальше обмеження штрафів, що накладаються в адміністративному порядку” від 21.06.1961 року в радянському та українському адміністративному законодавстві панівним стало положення щодо неможливості притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб. Загальна частина КпАП була спрямована на забезпечення притягнення до адміністративної відповідальності тільки фізичних осіб. Виходячи з цих положень були побудовані конкретні склади адміністративних правопорушень в Особливій частині КпАП. У 1990-х рр. в теорії та норматворчій практиці почала набувати прибічників ідея можливості і доцільності визнання в якості суб’єктів адміністративної відповідальності юридичних осіб. Були прийняті законодавчі акти, в яких передбачено накладання штрафів та інших стягнень за вчинення правопорушень на юридичних осіб [65-67].На нашу думку, дане питання є досить складним і ще потребує серйозного вивчення. Зокрема, перш ніж широко запроваджувати адміністративну відповідальність юридичних осіб, слід було б розробити теоретичні основи такої відповідальності – поняття діяння, вчиненого юридичною особою, її вини у скоєному, процесуальні положення щодо накладення адміністративних стягнень на юридичних осіб тощо.

Таким чином, ознаки суб’єктів цивільної та адміністративної відповідальності є досить схожими. Деякі відмінності в їхніх характеристиках пов’язані з особливостями об’єктивної сторони та об’єкту обох видів правопорушень.

Досить схожими є також ознаки суб’єктивної сторони цивільного та адміністративного правопорушення. І цивільна, і адміністративна відповідальність за вчинення правопорушення настають лише за наявності вини особи, яка його скоїла, у формі умислу або необережності (ст.ст. 614, 1166 ЦК та ст.ст. 9, 10, 11 КпАП), тобто вина є необхідною умовою настання відповідальності. Нормативні положення щодо поняття вини та її форм в обох кодексах співпадають. Склади цивільних та адміністративних правопорушень сформульовані таким чином, що форма вина, її ступінь не впливають на тяжкість покарання. В окремих складах цивільних та адміністративних правопорушень прямо зазначається форма вини (умисел або необережність), за наявності якої відповідні дії є правопорушеннями (ст.ст. 616, 853, 858, 950 ЦК; ст.ст. 41-1, 46, 46-1, 77, 116, 121, 164-3, 198, 211 КпАП).

Разом з тим, між ознаками суб’єктивної сторони обох видів правопорушень є також істотні відмінності. Перш за все, при скоєнні зазначених видів правопорушень істотно розрізняється зміст вини правопорушника. Для цивільних правопорушень характерним є умисне скоєння діяння і необережне ставлення до його наслідків. При скоєнні адміністративних правопорушень винна особа умисно чи необережно ставиться саме до протиправних дій.

Інші ознаки суб’єктивної сторони правопорушення – мета та мотив – не мають суттєвого значення для розмежування цивільних та адміністративних правопорушень.

Особливістю адміністративної відповідальності є наявність обставин, що пом’якшують або що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення (ст. 34 та 35 КпАП). В якості таких обставин законом закріплені певні об’єктивні та суб’єктивні ознаки адміністративного правопорушення. Характерно, що добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди, тобто суспільно-небезпечних наслідків, характерних для цивільних правопорушень.

На основі порівняльного аналізу ознак складів правопорушень обох видів можна розглянути особливості їхніх загальних ознак, притаманних всім видам правопорушень – суспільної шкідливості, протиправності, винності та караності.

Вже зазначалося, що суспільна небезпека визнається в теорії права як основна ознака правопорушення. Окремі автори заперечують суспільну небезпеку як адміністративних, так і цивільних правопорушень, вважаючи, що ця ознака притаманна тільки злочинам [64, с.186; 68, с.134-135; 69, с.6; 70, с.163]. Тим не менш, враховуючи умисний характер більшості адміністративних правопорушень, спричинення або можливість спричинення ними шкоди як публічно-правовим, так і приватноправовим відносинам, можна стверджувати, що ступінь їхньої суспільної шкідливості дещо вищий, ніж цивільних правопорушень.

Протиправність є необхідною ознакою і адміністративного, і цивільного правопорушення, але її зміст щодо кожного з них суттєво відрізняється. Протиправність адміністративних правопорушень полягає в тому, що держава визнає конкретні види суспільно-небезпечних діянь як такі, що суперечать правовим нормам, закріплює їх в статтях Особливої частини КпАП, а також в інших нормативно-правових актах у вигляді конкретних складів правопорушень і встановлює відповідальність за їх вчинення. Протиправними визнаються тільки адміністративні правопорушення, прямо зазначені в законі.

Протиправність цивільних правопорушень має дві особливості. По-перше, у ЦК значна частина цивільних правопорушень викладена у загальному вигляді шляхом зазначення однією-двох ознак діяння або його наслідків. По-друге, закон надає право визначати конкретні ознаки порушень окремих видів цивільних зобов’язань і розмір відповідальності за їх вчинення сторонами договору.

Винність також є необхідною ознакою правопорушень обох видів. Її особливості були розглянуті в процесі аналізу суб’єктивної сторони адміністративного та цивільного правопорушення.

Така ознака як караність має також місце в обох випадках, але проявляється по-різному. Особливості цієї ознаки щодо адміністративного та цивільного правопорушення доцільно розглянути в процесі аналізу елементу юридичної відповідальності, як покарання.

Покарання, зокрема такі його характеристики, як заходи відповідальності, спосіб вчинення їхнього розміру та суб’єкт, на користь якого несе відповідальність правопорушник, мають значні відмінності, обумовлені різницею у соціальній та юридичній природі зазначених видів відповідальності.

В ст.24 КпАП визначений перелік основних заходів адміністративної відповідальності або адміністративних стягнень, які можуть бути застосовані до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення. При цьому передбачено, що Законами України можуть бути встановлені й інші, крім зазначених, види адміністративних стягнень. Всі види стягнень мають на меті від імені держави покарати винну особу за вчинення адміністративного правопорушення, а також здійснити виховний вплив на неї та інших осіб, попередити скоєння протиправних дій в майбутньому. Відповідно штрафи та інші адміністративні санкції майнового характеру стягуються у доход держави.

Всі заходи цивільної відповідальності зводяться до відшкодування особам або організаціям, які постраждали від цивільного правопорушення, завданих їм збитків, тобто мають головним чином компенсаційний характер, спрямовані на поновлення порушених цивільних прав і підтримання встановлених умов цивільного обороту [64, с.186; 71]. Цивільне стягнення переслідує також мету здійснити виховний вплив на правопорушника, застерегти його та інших учасників цивільного обороту від вчинення протиправних дій. Головною ознакою заходів цивільної відповідальності є те, що відшкодовані збитки та штрафні суми надходять не державі, а особі чи організації, яка зазнала шкоди внаслідок цивільного правопорушення.

Різниця в заходах відповідальності зумовлює різні підходи до визначення їхнього розміру. Вид та розмір санкцій за адміністративне правопорушення визначається окремо щодо кожного конкретного його складу, який міститься в особливій чистині КпАП або в іншому законі. Адміністративні санкції здебільшого мають альтернативний характер, тобто вказують декілька видів стягнення, яке може бути накладене за дане правопорушення, і є відносно визначеними, тобто сформульовані шляхом зазначення нижчої та верхньої межі покарання, яке може мати різний розмір.

Санкції за вчинення цивільного правопорушення побудовані за принципом еквівалентності їх розміру розмірові заподіяної правопорушенням шкоди. В ЦК України визначаються лише види заходів цивільної відповідальності, які застосовуються при скоєнні цивільних правопорушень. Їх розмір за загальним правилом визначається в кожному конкретному випадку договором або судом.

Слід відмітити, що єдиним заходом, який застосовується і в адміністративній, і в цивільній відповідальності, є штраф. Але ця схожість має переважно термінологічний характер. Що стосується правової природи, способу встановлення та розміру штрафу в кожному з видів відповідальності, то вони істотно відрізняються.

Адміністративна відповідальність побудована на принципі покарання конкретної особи, винної у вчиненні правопорушення. При скоєнні такого правопорушення групою осіб кожний з її учасників відповідає окремо. Цивільній відповідальності відомі випадки колективної відповідальності – часткова, солідарна та субсидіарна [62, с.833-834].

Притягнення до адміністративної та цивільної відповідальності здійснюється різними суб’єктами, при цьому використовується різні процедури притягнення до відповідальності, розгляду справи про вчинення правопорушення та накладення стягнення.

Суб’єктами, що здійснюють притягнення осіб, які скоїли правопорушення, до адміністративної відповідальності, є органи (посадові особи) державної виконавчої влади (органи транспорту, органи державної санітарно-епідеміологічної служби тощо), в тому числі, правоохоронні органи (органи внутрішніх справ, прикордонні, податкові, митні органи, державні інспекції тощо), районні (міські) суди (судді), а також адміністративні комісії, виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад. Законом визначені процесуальні документи, якими, за загальним правилом, оформляється факт скоєння адміністративного правопорушення (протокол) та накладення на винну особу адміністративного стягнення (постанова органу адміністративної юрисдикції або рішення виконавчого органу сільських, селищних ради). Виключення з цього правила становлять випадки, у яких закон припускає стягнення штрафу та винесення попередження на місці вчинення правопорушення ( ст. 254, 258 КпАП).

Специфіка цивільних відносин зумовлює те, що значна кількість заходів відповідальності за скоєння цивільних правопорушень (виплата неустойки, відшкодування шкоди тощо) здійснюється винною стороною добровільно. В разі відмови від добровільного виконання обов’язків, пов’язаних зі споєнням правопорушення, а також при наявності спору щодо розміру стягнення та інших питань, винна сторона може бути притягнута до цивільної відповідальності. Таке притягнення, на відміну від адміністративної відповідальності, за загальним правилом, здійснює сама потерпіла особа чи організація або її законний представник. Єдиною процесуальною формою притягнення особи або організації до цивільної відповідальності, яка характерна тільки для відповідальності даного виду, є звернення потерпілої сторони до суду з позовною заявою.

Реалізація заходів адміністративної відповідальності в залежності від їх виду здійснюється в добровільному, а в разі їх невиконання – у примусовому порядку. Окремі заходи адміністративної відповідальності (адміністративний арешт) виконуються тільки у примусовому порядку. Заходи цивільної відповідальності також виконуються у добровільному , а в разі невиконання – у примусовому порядку.

Проведений порівняльний аналіз адміністративної та цивільної відповідальності дозволяє зробити наступні висновки.

Адміністративна та цивільна відповідальність мають деякі схожі ознаки, обумовлені їхньою належністю до одного інституту – інституту юридичної відповідальності. Вони мають однакові структурні елементи, особливо щодо діяння як підстави відповідальності (наявність в обох випадках суспільно небезпечного діяння, вини особи або організації у його вчиненні), спільні риси суб’єкта правопорушення, співпадання одного з заходів покарання (штрафу) та органу (суду, який застосовує заходи відповідальності). Разом з тим, за змістом більшості ознак ці види відповідальності суттєво відрізняються. Для них характерна різниця у характері діяння, юридичному значенні суспільно небезпечних наслідків, об’єктах посягання, меті, заходах та процедурі застосування відповідальності.

Адміністративна відповідальність має на меті покарання осіб за вчинення протиправних діянь, які посягають на публічно-правові інтереси. Відповідно до цього визначаються заходи адміністративної відповідальності – спричинення винній особі певних втрат майнового характеру, обмеження її прав, короткотермінове позбавлення волі. Цивільна відповідальність призначена для поновлення прав учасників цивільного обороту та компенсування їхніх збитків, що виникли внаслідок правопорушення, тому основними заходами цього виду відповідальності виступають виплата неустойки (штрафу, пені) та відшкодування збитків. Відповідно, по-різному визначаються санкції за конкретні адміністративні та цивільні правопорушення та їх розмір.

Ці відмінності в свою чергу обумовлюють суттєву різницю в процедурі притягнення до відповідальності, розгляду факту вчинення правопорушення та накладення стягнення. У припиненні адміністративних правопорушень, притягненні винних осіб до відповідальності і накладенні на них стягнень основну роль відіграють органи державної виконавчої влади. Притягнення до цивільної відповідальності здійснюється за позовом потерпілої сторони, розгляд таких справ здійснюється тільки судом, процедура розгляду відбувається на основі змагальності сторін і за їх активної участі. В разі недосягнення ними згоди суд виносить рішення по справі.

Таким чином, адміністративна та цивільна відповідальність якісно відрізняються одна від одної. Вони досить чітко розмежовуються за всіма відмінними ознаками. В теорії та на практиці відсутні серйозні проблеми щодо можливого дублювання або конкуренції зазначених видів юридичної відповідальності. З соціальної точки зору кожний з видів відповідальності, що розглядається, виконує свою, притаманну лише йому функцію. При застосуванні адміністративної та цивільної відповідальності вони доповнюють одна одну, що сприяє більш ефективному забезпеченню правопорядку в суспільстві.

Розглядаючи адміністративну та кримінальну відповідальність, слід відмітити, що вони певною мірою схожі між собою, адже кожна з них – це відповідальність перед державою. Крім того, для адміністративних правопорушень та злочинів, як підстав адміністративної та кримінальної відповідальності, характерні такі спільні ознаки, як суспільна небезпека, протиправність, караність та винність. В той же час, адміністративна відповідальність відрізняється від кримінальної за своїми нормативними і фактичними підставами.

Нормативні підстави адміністративної відповідальності закріплені в нормах адміністративного права (КпАП, інших законах), а кримінальна відповідальність – в статтях Кримінального кодексу України.

Адміністративну і кримінальну відповідальність варто розрізняти за їх фактичними підставами. Так, фактичною підставою адміністративної відповідальності служить конкретний склад адміністративного проступку – протиправної, винної (умисної або необережної) дії чи бездіяльності, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. При цьому адміністративна відповідальність за порушення, передбачені адміністративним законодавством, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності (ст. 9 КпАП) [72].

Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кримінальним законодавством України, тобто такого протиправного діяння, що за своїми об’єктивними властивостями представляє більш високу суспільну небезпеку для держави та суспільства і вимагає застосування до злочинця відповідних заходів покарання (ст. 2 КК України) [73].Згідно ст. 11 КК України кримінальна відповідальність настає за злочин – передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

Основним критерієм розмежування злочину та адміністративного правопорушення є така юридична категорія, як суспільна небезпека. При цьому необхідно враховувати елементи суспільної небезпеки: її ступінь, а також кількісний фактор (повторність, рецидив правопорушення). Адміністративні проступки відрізняються від злочинів меншим ступенем суспільної небезпеки, відсутністю великої шкоди для суспільства, яку завдають йому злочини. Ця різниця проявляється у всіх ознаках протиправних діянь обох видів: об’єкті, об’єктивній стороні, суб’єкті та суб’єктивній стороні.

Необхідно відмітити відмінність об’єкту посягань злочину та адміністративного проступку. Так, однією з важливих особливостей адміністративної відповідальності є її тісний зв’язок з організаційно-управлінськими відносинами в суспільстві, які в цілому можна розглядати безпосереднім об’єктом посягання адміністративного проступку. Деякі злочини також зазіхають на відносини в сфері державного управління, але ці відносини не є єдиним об’єктом злочинних проявів в суспільстві.

Характеризуючи об’єктивну сторону адміністративних правопорушень та злочинів, слід відзначити, що як в першому, так і в другому випадках цей елемент їх складу включає в себе сукупність ознак, які характеризують зовнішній прояв протиправного діяння (дія чи бездіяльність), його шкідливий результат, причинний зв’язок між діяннями та результатом, місце, час, спосіб, засоби та знаряддя споєння правопорушення.

В цілому зазначені ознаки об’єктивної сторони адміністративного проступку та злочину співпадають, але розрізняються за характером та ступенем суспільної небезпеки, що знайшло своє відображення в конкретних складах, визначених в чинному адміністративному та кримінальному законодавстві. Зокрема, на зміну обсягу суспільної небезпеки зазначених правопорушень й, відповідно, на їх кваліфікацію, може впливати спосіб протиправної дії: активний чи пасивний.

Адміністративна відповідальність від кримінальної відрізняється колом суб’єктів відповідальності.

Як вже зазначалось раніше, суб’єктами адміністративної відповідальності можуть бути фізичні та юридичні особи [74, с.166; 36, с.110-112].

До кримінальної відповідальності можуть бути притягнуті фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства), осудні, які вчинили злочин у віці, з якого відповідно до чинного законодавства може наставати кримінальна відповідальність. Крім того, кримінальне законодавство передбачає відповідальність спеціальних суб’єктів, тобто фізичних осудних осіб, які мають спеціальні ознаки, що стосується різних властивостей таких осіб (громадянство, посадове становище, виконання професійних чи спеціальних функцій тощо). З урахуванням ступеня суспільної небезпеки кримінальне законодавство містить норми, в яких визначена більш низька, ніж в адміністративному законодавстві. Вікова межа притягнення осіб до відповідальності – 14 років.

Розглядаючи суб’єктивну сторону адміністративних проступків та злочинів, відмічаємо, що на відміну від об’єктивної сторони, цей елемент характеризує внутрішню сторону протиправного діяння, тобто внутрішні процеси, що відбуваються у свідомості суб’єкта та характеризують його волю, психічне ставлення до скоєного проступку чи злочину та його наслідки. Складовими суб’єктивної сторони є вина (у формах умислу чи необережності), мотив та мета, які в однаковій мірі характерні як для адміністративного правопорушення, так і для злочину.

Крім того, адміністративне правопорушення та злочин можуть характеризувати також обставини, що виключають, пом’якшують або обтяжують відповідальність за скоєне протиправне діяння, з’ясування яких покладається на державні органи, уповноважені розглядати відповідні справи.

Таким чином, адміністративний проступок відрізняється від злочину за сукупністю усіх фактичних ознак протиправного діяння: об’єктом, об’єктивною стороною, суб’єктом та суб’єктивною стороною.

В той же час, ряд спільних рис мають адміністративне та кримінальне покарання. Відмінності, які існують між ними, обумовлені різницею ступеня суспільної небезпеки, тяжкості адміністративних правопорушень та злочинів.

Адміністративне стягнення визначається в законі як міра відповідальності, яка застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співіснування, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами (ст. 23 КпАп). Адміністративне стягнення є заходом примусу, але у нормативному визначенні підкреслюється його попереджувально-виховний характер.

В нормативному значенні кримінального покарання воно розглядається як кара, тобто захід примусу, що застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні її прав і свобод (п. 1 ст. 50 КК). Далі в якості додаткових цілей називається виправлення засудженого, запобігання вчиненню нових злочинів ним та іншими особами.

Види адміністративних стягнень та кримінальних покарань закріплені у Загальній частині розділу другого КпАП України (ст. 24) та КК України (ст. 51) . Перелік адміністративних стягнень містить лише основні з них. Іншими законодавчими актами можуть бути встановлені й інші види стягнень (ст. 24). Перелік кримінальних покарань є вичерпним (ст.51).

Склад суб’єктів, які уповноважені притягувати винних осіб до адміністративної відповідальності є досить значним за рахунок включення до нього великої кількості органів державної виконавчої влади галузевої компетенції. Притягнення ж винної особи до кримінальної відповідальності здійснюється тільки судом.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення має ряд спільних рис з кримінальним процесом, особливо щодо розгляду справи про адміністративне правопорушення колегіальним органом або посадовою особою у спеціальному засіданні. Тим не менш, кримінальний процес має значно складнішу структуру, включає ряд стадій, які відсутні в провадженні по адміністративних справах.

Слід відмітити, що в КпАП зберігаються ряд приписів, що базуються на концепції тісного зв’язку адміністративної та кримінальної відповідальності. Зокрема, в ст. 9 КпАП України зазначається, що „адміністративна відповідальність за порушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності”, тобто підкреслюється схожість ознак окремих адміністративних правопорушень та злочинів. Аналогічне положення міститься в нормі щодо строків накладення адміністративного стягнення (ст.38 КпАП).

Завершуючи розгляд питання про співвідношення адміністративної та кримінальної відповідальності, можна зробити наступні висновки.

Кримінальна та адміністративна відповідальність певною мірою схожі між собою за фактичною підставою відповідальності – наявністю у діях особи складу адміністративного порушення або складу злочину, основними ознаками цих складів, основними загальними ознаками протиправних діянь обох видів (суспільна небезпека, протиправність, караність та винність).

Основним критерієм розмежування злочину та адміністративного правопорушення є суспільна небезпека. При цьому необхідно врахувати елементи суспільної небезпеки. Більшість адміністративних правопорушень відрізняється від злочинів меншим ступенем суспільної небезпеки, відсутністю великої шкоди для суспільства, яку завдають йому злочини. Різниця у ступені суспільної небезпеки відбивається у всіх ознаках протиправних діянь обох видів: об’єкті, об’єктивній стороні, суб’єкті та суб’єктивній стороні.

Важливо відмітити, що між суб’єктами адміністративної та кримінальної відповідальності відмінність заключається в тому, що кримінальна відповідальність застосовується тільки до фізичних осіб, тоді як до адміністративної відповідальності можуть притягуватися й юридичні особи.

Порівняльний аналіз норм адміністративного та кримінального законодавства дає підстави запропонувати включити до обставин, що виключають адміністративну відповідальність, як це зроблено у кримінальному законі, затримання особою інших осіб, що вчинили правопорушення, фізичний або психічний примус, а також виконання законного наказу або розпорядження. У зв’язку з цим необхідно внести відповідні зміни та доповнення до КпАП України.

Вважаємо, що реформування адміністративної відповідальності дозволить суттєво підвищити її ефективність та соціальне значення

Тому, звертаючи увагу на вище сказане, можна зробити висновок, що крім загальних ознак, які характерні юридичній відповідальності, адміністративній відповідальності властиві ще й такі як [75, с.15-19]:

По-перше, підставою адміністративної відповідальності є вчинення адміністративного проступку.

По-друге, до адміністративної відповідальності притягують органи, які передбачені законодавством (розділ 17 Кодекса України про адміністративні правопорушення). На даний момент до органів адміністративної юрисдикції, які мають дане право, відносяться: адміністративні комісії при виконавчих комітетах міських, сільських та селищних рад; виконавчі комітети сільських, селищних рад; районні суди (судді); органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші органи державної виконавчої влади (посадові особи), уповноважені на це діючим законодавством.

По-третє, адміністративна відповідальність полягає в застосуванні до винних осіб засобів адміністративної відповідальності, такі як засоби стягнення (ст. 24 КпАП), засоби впливу, що застосовуються до осіб у віці від 16 до 18 років (ст. 24-1 КпАП) та адміністративні стягнення (санкції), які, згідно із законодавством, застосовуються до юридичних осіб [76, с.7].

По-четверте, законодавством України передбачено спеціальний порядок притягнення до адміністративної відповідальності. Провадження у справах про адміністративні правопорушення, порівнюючи з цивільним та кримінальним провадженнями, спрощене, що дає змогу оперативно та без зайвих матеріальних затрат захистити права, свободи та законні інтереси громадян, організації і державу, та притягнути правопорушника до відповідальності.

По-п’яте, підстави та порядок притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності регулюється нормами адміністративного права. Основним нормативно-правовим актом, який передбачає адміністративну відповідальність є Кодекс України про адміністративні правопорушення, а також деякі законми („Про боротьбу з корупцією”, „Про відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину” та ін.).

По-шосте, суб’єктами адміністративної відповідальності можуть бути як фізичні, так і юридичні особи [16, с.133-136].

По-сьоме, адміністративна відповідальність реалізується органом (посадовою особою), якому порушник безпосередньо не підлеглий.

І, на кінець, по-восьме, адміністративна відповідальність менш суворіша за кримінальну.

Розділ 2

ЗМІСТ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ.

2.1. Соціальний зміст адміністративної відповідальності

Проблеми юридичної відповідальності займають важливе місце у правознавстві, до них постійно звертаються спеціалісти в області загальної теорії, а також представники різних галузей юридичної науки. Продовжує залишатися актуальним питання, пов’язане з визначенням суті і змісту юридичної відповідальності, з визначенням її поняття.

Юридична відповідальність – це реакція на правопорушення. Правопорушення – це підстава відповідальності; де присутнє правопорушення, там присутня (повинна бути) відповідальність; без правопорушення немає відповідальності. Ці положення, що давно склалися, яскраво виражають тісний зв’язок між категоріями – правопорушення та відповідальності.

З недавнього часу деякими юристами пропонується тезис про відповідальність без правопорушення, заснований на загальносоціологічному терміні „відповідальність”. З’являється прагнення „збагатити” традиційне поняття юридичної відповідальності, об’єднати його із загальносоціологічним поняттям та створити, таким чином, загальну категорію відповідальності.

Прихильники такого погляду вважають, що у сучасних умовах поняття відповідальності повинно мати більш широке значення, яке включає не тільки ретроспективну (негативну, пасивну) відповідальність (як наслідок правопорушення), але й відповідальність в позитивному розумінні. Під позитивною (перспективною, активною) відповідальністю розуміється певний внутрішній стан індивіда, його відношення до порученої справи, суспільства, держави, колективу, до своєї поведінки (на сьогодні і в майбутньому), почуття самодисципліни, свідомості. „… Відповідальна поведінка – це така поведінка, яка характеризується глибоким усвідомленням необхідності дотримуватись вимог правових та моральних норм, поваги до закону, права і припускає активний вплив на хід подій, внесок в загальну справу, в розвиток суспільства” [77, с.143].

Коріння виникнення теорії позитивної відповідальності слід шукати там, де правова теорія перехрещується з пануючими в державі ідеологічними установками. Майже всі дослідники радянського періоду, які розробляли теорію позитивної юридичної відповідальності, як відправну точку використовували положення нормативних актів і партійних документів того часу з урахуванням відповідного ідеологічного підґрунтя. В.В.Клочков пише: „Про позитивну соціальну відповідальність говориться в багатьох партійних документах. У Програмі партії, прийнятій у березні 1919 р., вказано на велике значення усвідомлення трудящими відповідності у справі зміцнення соціалістичного способу виробництва. …..Зміст позитивної соціальної відповідальності в тому, що кожна людина, якою б роботою вона не займалась, повинна сповна відповідати за доручену справу, виконувати її з більшою добросовісністю, старанням і ініціативою, в тому, щоб кожен працював на совість, жив, неухильно дотримуючись норм соціалістичного співжиття. …Із матеріалів двадцять сьомого з’їзду КПРС з усією очевидністю витікає, що позитивна соціальна відповідальність включає і позитивну юридичну відповідальність, що підвищення першої неможливе без зміцнення другої [78, с.4-6].

Якщо в недалекому минулому й існували підстави для розвитку вчення про позитивну юридичну відповідальність у вигляді вимог тодішньої Конституції СРСР та величезної кількості партійних документів, то сьогодні цих підстав вже не існує. Навіть Конституція Українине згадує відповідальність у будь-якому іншому розумінні, ніж ретроспективна юридична відповідальність, а всі питання щодо відношення людей до правових норм були викладені дуже просто й зрозуміло в статті 68: кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

„Юридична відповідальність лежить на особі, несе в силу закону обов’язок весь час, протягом якого цей обов’язок підлягає виконанню. Вона виражається …в усвідомленні особи необхідності неухильного та добросовісного виконання своїх обов’язків”[79, с.75]. „Позитивна юридична відповідальність… це тривалий стан відносин суб’єкта відповідальності до своїх обов’язків”[80, с.37]. „В особи виникає відповідальність не тоді, коли вона починає виконувати свої обов’язки, а тільки тоді, коли вона їх безпосередньо вже виконує”[81, с.52]. З наведених висловлювань випливає, що позитивна відповідальність – це „виконання юридичного обов’язку”, або виконання не тільки правових, а й „моральних норм”, а також – це „внесок… у розвиток суспільства”. Позитивна відповідальність визначається як внутрішній стан індивіда, „усвідомлення особи”, його „почуття” обов’язку перед суспільством, державою, колективом, іншими громадянами та самим собою.

Таким чином, чіткого та однозначного визначення поняття позитивної відповідальності досі немає, а в існуючих визначеннях допускається підміна термінів і об’єднання різних категорій.

Проголошення відповідальністю обов’язок вчиняти передбачені законом діяння веде, з однієї сторони, до подвоєння термінології: одне і теж явище одночасно називається і самим обов’язком, і наслідком його невиконання, при цьому допускається змішання цих двох якісно різних явищ.

Покладений у вказані аспекти зміст настільки протилежний, що виключає не тільки сутність, але й термінологічну їх спільність [82, с.51].

Визначення юридичного обов’язку існує у праві і має досить чіткий зміст. Також чітко визначено, що юридичні обов’язки повинні виконуватись, і вони виконуються у своїй більшості завдяки свідомому відношенню до них, а в деяких випадках – примусово.

Ці аксіоматичні положення давно, багаторазово, у різних варіантах відображались у науковій та популярній літературі. „Нове” тільки те, що ці положення пропонується називати „позитивною відповідальністю”.

Якщо у зміст позитивної відповідальності включаються права, обов’язки, компетенція, то у такому широкому розумінні позитивна відповідальність втрачає конкретність і, по суті, зливається з поняттям права. І справді, права, обов’язки, компетенція (тобто знову права та обов’язки) – це і є право. У праві нема нічого, крім прав та обов’язків (та ретроспективної відповідальності, змістом якої також є права та обов’язки).

Про позитивну (перспективну) відповідальність не існує спеціальних монографічних досліджень. Про неї тільки пишуть (вже більш як десятиріччя) в окремих статтях чи роботах, де головним чином приділяється увага „упровадженню” самого терміну, доріканню на адресу негативної відповідальності в її „односторонності”, у „визначенні” задач – необхідність підняти почуття обов’язку, належного виконанню обов’язку, дисципліни і так далі.

З вище сказаного видно, що, окрім виконання обов’язку, в поняття позитивної відповідальності включені такі категорії, як „почуття свідомості індивіда”, його „внутрішня свідомість” не тільки правового, але й „морального обов’язку”, які витісняють поняття відповідальності за межі права: свідомість, почуття, мораль – категорії не правові.

Відповідальність повинна мати підстави. Підставою юридичної (ретроспективної) відповідальності є правопорушення. Але ж де підстави перспективної (позитивної) відповідальності? Існує погляд, що, наприклад, підставою державно – правової позитивної відповідальності є сам факт присвоєння спеціального державно – правового статусу (покладання на суб’єктів конкретних державно – правових функцій)[83, с.47-48].Треба думати, що й інші види позитивної відповідальності мають свої підстави. Але громадяни діють не тільки як працівники яких – небудь державних, суспільних чи інших організацій; вони здійснюють проступки, пов’язані з державною і суспільною діяльністю, але також з почуттям відповідальності (в позитивному розумінні).

Тому конструювання двох видів юридичної відповідальності – негативної та позитивної – чи об’єднання їх в одну специфічну юридичну категорію навряд чи допустимо. Бо зміст відносин положення суб’єкта так чи інакше різні: коли він належно користується своїми правами, добросовісно виконує обов’язки і коли він порушує їх.

І якщо все ж таки виникає потреба формулювання неділимого багато аспектного поняття, то пошуки в цьому напрямку не слід зводити до термінології, а тим більше нівелювати різного роду явищами.

Про позитивну відповідальність можна говорити з соціальної, філософської точки зору, як про взаємозв’язок індивіда та суспільства, що включає всі види зв’язку: політичний, економічний, особистий, моральний, юридичний та інші. Цей зв’язок виражається у відомій формулі: „Жити у суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо” [84, с.104]. В цьому розумінні відповідальність – категорія не тільки і не стільки юридична, а відповідальність – як активна позиція індивіда в суспільному житті.

У руслі „широкого” розуміння юридичної відповідальності почала формуватись концепція позитивної (активної, перспективної) відповідальності, яка майже одразу стала протиставлятися традиційній ретроспективній юридичній відповідальності (відповідальності за минулу поведінку).

Конструювання поняття відповідальності в рамках правомірної поведінки (позитивна відповідальність) походить перш за все з посиланням на конституційні норми, оскільки в діючій Конституції сформульовані принципи відносин в сфері державного управління. Так , М.С. Строгович серед різних форм вираження „позитивної” відповідальності називає звіти депутатів перед обранцями, суддей – перед органами, що їх призначили, гласність судових процесів тощо. А далі пише: „… громадянин, особа, установа, організація, посадова особа несе відповідальність перш за все за правильне виконання своїх обов’язків, тобто відповідальність в її позитивному розумінні”[79, с.73].Аналогічно аргументують підстави позитивної відповідальності й інші автори. О.Е. Лейст навіть запропонував назвати цей вид позитивної відповідальності „конституційною відповідальністю” [19, с.218].

Правовий зміст позитивної відповідальності характеризується, на думку багатьох авторів (О.Е Лейста, В.А.Тархов та інші), перш за все обов’язком того чи іншого органу або посадової особи регулярно звітуватись перед вищим органом чи посадовою особою, діяти в рамках, що вказані останніми і під їх контролем, оцінювати роботу підопічних і у випадку ухилення від визначеної поведінки прийняти відповідні заходи впливу.

Більшість авторів, що підтримують позицію традиційного визначення юридичної відповідальності, відкидають існування позитивної відповідальності взагалі і тим більше її визначення через поняття юридичної відповідальності [85, с.372; 86, с.43]. Компромісна спроба розглянути позитивну і негативну відповідальність як два аспекти одного поняття відповідальності призводить, як стверджує О.Е. Лейст, до змішання в одному визначенні ознак різних явищ. На кінець, пропонується розглянути позитивну (активну, проспективну) та ретроспективну (негативну) відповідальність як два різних самостійних явища, які не можуть бути окреслені в одному понятті[87].

Найбільш глибокий, на наш погляд, аналіз позитивної відповідальності міститься в згаданій роботі О.Е. Лейста. Аргументуючи свій висновок про існування такого самостійного явища, як позитивна правова відповідальність, О.Е. Лейст вважає методологічно невірною спробу спеціалістів (особливо в області управління, де поняття „відповідальність”, як запевнюють автори, має значиму специфіку) дослідити позитивну відповідальність через механізм ретроспективної юридичної відповідальності, тобто через правопорушення, санкції і тому подібне, оскільки це не тільки суттєво заважає розкриттю специфіки позитивної відповідальності, але й вносить непорозуміння у вивчення ретроспективної, „негативної” відповідальності [19, с.216]. Формулюючи таким чином свій теоретичний підхід до проблеми, автор розкриває зміст та види правової позитивної відповідальності як самостійного феномену. Але надалі автор повинен неодноразово повторювати, що не рідко ці два види відповідальності переплітаються між собою, а іноді переходять один в інший. Беручи до уваги, що юридична відповідальність розглядається через призму застосування санкцій, а позитивна правова відповідальність відрізняється невизначеністю поняття санкції в її традиційному розумінні, то ці визнання самі багато про що говорять.

Дійсно, якщо поняття юридичної відповідальності обмежувати застосуванням санкцій, то в усіх випадках підзвітності, підконтрольність базується на адміністративному підпорядкуванні або адміністративній (чи функціональній) залежності, яка, у свою чергу, передбачає можливість державного (чи державно – правового) примусу. Тільки один крок відмежовує при цьому юридичну відповідальність від позитивної відповідальності, якщо пригадати, що примусове виконання обов’язків, на думку О.Е. Лейста, є примусовою санкцією.

Уявляється, що конструкція позитивної відповідальності типу: розуміти свої дії, мати почуття відповідальності, підконтрольність, право призупинення чи відміни рішення вищим органом управління, розформування органа управління і тому подібне, тобто від самих загальних на межі моральних, соціально – психологічних оцінок і засобів впливу до майже юридичних санкцій, — всі способи і форми примусу, тиску, реалізація державно – владних повноважень існують та застосовуються в адміністративній практиці. Можна додати до них, і про це свідчать конкретні соціологічні дослідження, багато інших, зокрема, соціально – психологічні регулятори відповідальної поведінки, які безпідставно ігноруються в юридичних дослідженнях феномену відповідальності.

Чи можливо об’єднати та виділити в самостійну категорію позитивної відповідальності всі ці різні за природою види примусу, що мають за мету активізувати професійну діяльність адміністративного корпусу державних службовців? Бо основним аргументом прихильників позитивної відповідальності є те, що вона спонукає до дії, забезпечує позитивними результатами та сама по собі не переслідує мети покарання.

Думається, що концепція позитивної відповідальності, а тим більше спроба затвердити її статус на противагу ретроспективній юридичній відповідальності, з’явилася в якості „розплати” за розвиток на своїй власній основі, оскільки концепція юридичної відповідальності довгі роки формувалась та розвивалася за „своїми законами”, поступово втрачала зв’язок із загальним поняттям соціальної відповідальності як формою соціального контролю суспільства за розвитком суспільних відносин, за соціально нормованими діями суб’єктів цих відносин і тому подібне. Тобто „розплати” за методологічне упущення.

Позитивна відповідальність повністю вписується у загальну концепцію соціальної відповідальності, точно так, як і юридична відповідальність є специфічним різновидом соціальної відповідальності, але не в розумінні її як кари, покарання за правопорушення, а в повному обсязі – як державно – правового контролю за суспільними відносинами, що регулюються специфічними соціальними нормами – правовими нормами. Тим самим проблема позитивної відповідальності як явища, що протистоїть юридичній відповідальності, „знімається”, але потребує подальшої розробки як проблема теоретична і досліджувальна, оскільки багатолітні односторонні вивчення юридичної відповідальності привели до того, що більшість з її аспектів лишились майже не розкритими. Особливо це стосується тих галузей права, тих сфер суспільних відносин, де юридична відповідальність реалізується не у формі кари і де традиційні санкції виявилися неефективними, що сьогодні вимушені визнати спеціалісти в галузі права. Це перш за все сфера державного управління (адміністративне право) та сфера цивільно – правових відносин (цивільне право).

Д. Бернштейн, вивчаючи дану проблему, предметом свого дослідження окреслює соціально – нормативну відповідальність, визначаючи її як соціальну відповідальність у вузькому розумінні, адже у широкому змісті будь – яка відповідальність – соціальна, оскільки є відповідальністю перед людьми, суспільством. У соціальній відповідальності, на його думку, слід розрізняти два аспекти, два значення стосовно усіх соціальних норм: відповідальність за виконання обов’язку, що передбачена соціальною нормою; відповідальність за порушення такого обов’язку.

Відповідальність за виконання означає обов’язок суб’єкта вчинити дії відповідно до вимог соціальних норм, обрати найбільш оптимальний, раціональний варіант поведінки, відзвітувати за виконання (якщо це вимагається) і взяти на себе наслідки невиконання чи неналежного виконання своїх обов’язків (тобто зазнати виховного впливу з боку певних соціальних сил і відшкодувати у тій мірі, у якій це можливо, заподіяну шкоду).

Відповідальність за порушення вимог соціальних норм означає обов’язок суб’єкта відповідальності взяти на себе негативні наслідки невиконання чи неналежного виконання вимог соціальної норми, тобто стати об’єктом соціального осуду, об’єктом застосування заходів виправного впливу (зазнати їх) з боку суспільства, держави, колективу, соціальної групи тощо (залежно від того, ким встановлена і хто зацікавлений у дотриманні даної норми) і своїми діями відшкодувати, компенсувати заподіяну шкоду [21, с.35-36].

Наведені два аспекти відповідальності вказують на існування позитивної (перспективної) та негативної (ретроспективної) відповідальності. В свою чергу, ряд вчених розглядають „позитивну відповідальність” як частину (елемент) юридичної відповідальності і розуміють її як усвідомлений та сприйнятий особою (суб’єктом права) юридичний обов’язок. Так, В.А. Козлов вважає, що одним із суттєвих недоліків поняття юридичної відповідальності „являється ігнорування того факту, що відповідальність включає в себе можливість прямо протилежних наслідків правового впливу – схвалення, заохочення… Тому не можна юридичну відповідальність представляти тільки як відповідальність за правопорушення, бо тоді залишаються не розглянуті позитивні моменти перспективної (активної) юридичної відповідальності, ті елементи морального, стимулюючого та організаційного порядку, що спонукають свідомому та активному вибору суб’єктом правомірної поведінки” [88, с.35-37]. Також розділяє цю точку зору і А.И. Санталов, який вважає, що „відповідальність – складні суспільні відносини, перший (позитивний) елемент яких нерозривно пов’язаний з іншим (ретроспективним). Відповідальність в позитивному розумінні включає відповідальність в ретроспективному і навпаки – позитивна безвідповідальність дає основу для ретроспективної відповідальності” [89, с.8-9]. В рамках адміністративно – правової науки теорію „позитивної відповідальності” досліджував В.А. Юсупов. Він назвав даний феномен „добровільною відповідальністю”, розглядаючи його як елемент юридичної відповідальності, та доводить, що регламентуються ці відносини організаційними і заохочувальними нормами, а також актами їх застосування. „Більшість посадових осіб і громадян в сфері управління, — пише В.А. Юсупов, — прагнуть виконати свій державний обов’язок. Кожний суб’єкт адміністративно – правових зв’язків знаходиться у психологічному відношенню до процесу державного управління. Тут проявляється свобода, свідомість, переконання особи, які і визначають її відповідальну поведінку, і перш за все вони, а не примус, регулюють вчинки суб’єктів управління”[90, с.112].

Соціальна цінність юридичної відповідальності, на думку вказаних авторів, полягає не тільки в попереджувальному та охоронюючому впливу, але й в активному стимулюванні соціально — корисних видів правомірної поведінки.

Інша група вчених трактує „позитивну відповідальність” в якості елемента складу правомірної поведінки суб’єкта права, певного психічного відношення особи до скоєного – своєрідним антиподом вини. А.С. Шабуров при цьому не називає дану дефініцію „позитивною відповідальністю”, вважаючи її органічним елементом складу правомірної поведінки, якісно відокремленим правовим явищем, морально – психологічним критерієм, що характеризує особу в процесі виконання практичної діяльності [91, с.4].

Ці дві концепції потребують більш чіткої та глибшої аргументації. Уявляючи позитивну відповідальність у вигляді усвідомленого особою (суб’єктом права) юридичного обов’язку, автори не зважають на те, що правовий обов’язок може існувати у вигляді обов’язку: а) активної поведінки; б) пасивної поведінки (утримання від дій); в) зазнавати заходів державно – примусового впливу (санкцій) [92, с.128]. Прихильники даної позиції чітко не визначають, якого роду обов’язки повинні бути усвідомлені і активно сприйняті суб’єктом. Наприклад, особа не може відповідально підійти до засобів примусу, що застосовуються – вона просто зобов’язана їх перетерпіти.

На думку С.Н. Братуся, теорія „позитивної відповідальності” не вносить нічого нового порівняно з категорією обов’язку, тому є штучною[93, с.115].І насправді, традиційне розуміння юридичної відповідальності в теорії права, законодавстві та практиці його застосування успішно виконувало свою службову функцію і без внесення в теорію відповідальності „позитивного” правового аспекту. „Віднесення так званої „позитивної” відповідальності до правової відповідальності, — пише Я.Н.Шевченко, — означало б фактичну ліквідацію відповідальності як правового інституту, оскільки будь – який вид діяльності, що регулюється правом, можна було б вважати такою відповідальністю” [94, с.27].

Право встановлює різного роду обов’язки, які необхідно виконати стосовно того чи іншого виду діяльності, що здійснюється державними органами, суспільними організаціями, посадовими особами та громадянами. В загальній теорії права правомірна поведінка ділиться на допустиму поведінку, якій відповідає правове забезпечення дій, що виконуються, та суспільно корисна поведінка, що виникла в якості правового наслідку заохочення [95, с.135]. З точки зору авторів теорії „позитивної відповідальності” як елементу складу правомірної поведінки, суспільно корисна поведінка передбачає певний елемент перевиконання обов’язків, покладених на суб’єкта юридичною нормою. Але чи можна будь – яке відхилення від встановленої поведінки в сторону перевиконання обов’язку розглядати як „позитивне”, а психічне відношення особи до нього, його усвідомлення як „позитивну відповідальність”? Думається, що ні. Зрозуміло, дане міркування стосується імперативних правових норм, що встановлюють жорсткі рамки поведінки.

Представлена в літературі аргументація теорії „позитивної відповідальності” не опирається на наявну правову дійсність. Автори, що відстоюють її, не зуміли достатньо повно довести практичну значимість своєї теорії та перспективи її розвитку[96, с.9-10]. Не дивлячись на критику, виказану на адресу сучасної теорії „позитивної відповідальності”, було б помилково заперечувати можливість подальшого розвитку теорії відповідальності і в аспекті заохочення особи за високо свідоме виконання правових обов’язків.

В цьому розумінні не виключається можливість представлення та розроблення нової юридичної конструкції, яка б могла зосереджувати в собі як відповідальність особи в соціально – політичному аспекті, так і в традиційному розумінні юридичну відповідальність [97, с.30-36].

В останні роки в контексті створення правової держави проблема відповідальності взагалі та юридичної особливо набула соціального відлуння. Тут на перший план, на нашу думку, виступають питання юридичних обов’язків, оскільки саме на цій стадії в конкретній формі, безпосередньо торкається інтересів всіх учасників суспільних відносин, знаходить вираження один з основних принципів правової держави – взаємозв’язок держави та громадянина [23, с.15-19].

На жаль, сьогодні переважна більшість людей керується в своєму житті не правовими приписами, а власними інтересами, які досить часто розходяться з інтересами держави та суспільства. Саме цим можна пояснити і наявність у Конституції України положення про те, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Якщо викласти цей принцип, припустивши, що юридична відповідальність виступає в двох аспектах – позитивному і ретроспективному, то він виглядатиме таким чином: незнання закону не звільняє від свідомого добровільного виконання всіма особами вимог правових норм та від реакції з боку уповноважених державних органів у випадку їх невиконання. Якщо друга частина цієї фрази досить логічна, то перша виглядає дещо абсурдною, оскільки не можна свідомо й добровільно виконувати приписи правових норм, не знаючи їх[48, с.8].

Уявляється,що позитивна відповідальність має право на існування, але її слід розглядати тільки як структурний елемент системи соціальної відповідальності, а не як один із її аспектів. До речі, найбільш відомий серед дослідників проблеми соціальної відповідальності А.Ф.Плахотний наголошує на використанні саме поняття „система соціальної відповідальності” для характеристики комплексу, сукупності різноманітних її проявів, як з боку окремої особистості, так і з боку малої соціальної групи, класу, суспільства і всього людства в цілому [27, с.8].

2.2. Адміністративні стягнення як міраадміністративної відповідальності

Дослідження правової природи адміністративних стягнень потребує комплексного підходу. Дане питання має бути досліджено в загальнотеоретичній площині -для з’ясування походження адміністративних стягнень, їх місця в системі примусових заходів, в інституті адміністративної відповідальності, цілей, мети застосування, характерних особливостей, за якими адміністративні стягнення вірізняються від інших видів адміністративно-правових санкцій.

Водночас не менш важливим є нормативний аспект даного правового інституту. Адже правова норма виступає як основа і для його існування, і для механізму, що забезпечує реалізацію адміністративних стягнень, а також як об’єкт охорони (адміністративні стягнення спрямовані на забезпечення належного рівня суспільних відносин, регламентованих правовими нормами).

В дослідженнях теоретиків права простежується підхід, відповідно до якого юридична відповідальність обумовлена наявністю комплексу правових та фактичних підстав. Перша підстава – це наявність правової норми, яка передбачає можливість застосування відповідних заходів з боку держави. Друга – це фактичні підстави відповідальності – вчинення правопорушення. Воно виступає обов’язковим чинником, що сприяє виникненню охоронних правовідносин, в межах якого реалізується відповідальність. Третя – це правозастосовчий акт, в якому конкретизується загальний припис охоронної норми права, визначається конкретний вид покарання та його розмір[98, с.320].При виникненні певних перешкод для використання права, недотримання заборон та в деяких інших випадках виникає необхідність застосування примусових заходів з боку уповноважених органів, які в свою чергу, на індивідуальному рівні мають довести реалізацію права до логічного завершення, тобто здійснити правозастосовчу діяльність.

Більшість науковців, розглядаючи питання стосовно особливостей правового регулювання адміністративної відповідальності, неодноразово звертали увагу на те, що регулювання здійснюється не єдиним нормативно-правовим актом, а значною їх кількістю, в тому числі і підзаконними актами [99, с.269].

При цьому треба наголосити на тому, що розгалуженість правової регламентації в даній сфері не суперечить ні чинному КпАП, ні Конституції України (звісно якщо положення щодо складів проступків та видів покарань за них містяться в законах).

Одночасно назріла необхідність приведення розрізнених правових норм до єдиного акту чи кількох актів, якими б охоплювалися основні питання, принципи, підстави, види та порядок застосування адміністративних стягнень.

Про необхідність проведення кодифікації законодавства з метою створення ефективного та спрощеного порядку правового регулювання в різні періоди говорили науковці, як то: В.І.Попова, І.А.Галаган, В.Н.Єршов, Д.М.Бахрах, Є.В.Додін [100, с.4; 101, с.34; 102, с.68-70; 103].

Однак, говорячи про необхідність певної кодифікації, дехто з науковців застерігає про неможливість зосередження всіх правових норм в єдиному нормативному акті – Кодексі про адміністративне правопорушення. Так, М.С.Студенікіна зазначає, що Кодексом мають бути охоплені тільки ті норми, які найбільш повно відображають суть державного управління та мають визначальне значення для виконавчої діяльності [104, с.21].

Ця думка є, на наш погляд, досить слушною, оскільки різноманітність правовідносин, необхідність регулювання їх спеціалізовано, з урахуванням наявних особливостей потребує розгалуженої системи норм, які мають носити систематизований та взаємо узгоджений характер. Реформування адміністративного законодавства саме в напрямі зосередження основних правових положень в кодифікованих нормативних актах, набуває особливого значення з огляду на п.22 ст.92 Конституції України, згідно з яким виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння які є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за їх вчинення.

Аналіз чинного законодавства показує, що адміністративні стягнення, порядок їх застосування встановлені не тільки КпАП, а й іншими законами та підзаконними нормативними актами.

Не дивлячись на пряме порушення вимог Конституції України, підзаконні нормативні акти мали місце і досить тривалий час використовувалися уповноваженими органами для застосування стягнень та притягнення до адміністративної відповідальності.

Аналізуючи чисельну кількість нормативних актів України, що були прийняті до 2000 року, привертає увагу той факт, що й Укази Президента і Декрети Кабінету Міністрів України, Постанови та Інструкції Національного банку України, Інструкції Державної податкової адміністрації України містили або склади адміністративних проступків та відповідне покарання у вигляді адміністративного стягнення, або окреслювали лише склади проступків, відповідальність за які передбачалася іншими законодавчими актами.

Наприклад, ст.1 Указу Президента України “Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки” від 12.06.95р., в редакції Указу Президента від 07.09.2001р., передбачає застосування до правопорушників фінансових санкцій у вигляді штрафу за: перевищення встановлених лімітів залишку готівки в касах; за не оприбуткування (неповне або несвоєчасне оприбуткування) у касах готівки; за використання одержаних в установі банку готівкових коштів не за цільовим призначенням тощо.

Постанова Кабінету Міністрів України “Про впорядкування видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій на право оптової торгівлі спиртом етиловим, коньячним, плодовим та виноградним, алкогольними напоями та тютюновими виробами” від 31.03.1999р. передбачає можливість анулювання ліцензії за порушення умов ліцензійної діяльності.

Не дивлячись на набрання чинності з 1 квітня 2001 року Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” [105], в пам’яті суб’єктів підприємницької діяльності залишилися і Інструкція “Про порядок застосування та стягнення фінансових санкцій органами державної податкової служби”, затверджена Наказом ДПА України та Міністерством фінансів України від 20.04.1995р. та Декрет Кабінету Міністрів України “Про стягнення не внесених у строк податків та неподаткових платежів” від 21.01.1993р. [106,107].

До речі, всі рішення, що застосовувались органами Державної податкової служби до платників податків за ті чи інші порушення в сфері оподаткування, спиралися саме на вказану вище Інструкцію, хоча після прийняття Конституції України 28 червня 1996р., деякі її положення мали певні протиріччя та невідповідності. Зіткнувшисьз нимина практиці одне з підприємств звернулося до Вищого ГосподарськогоСуду України з позовом про визнання недійсними окремих положень Інструкції “Про порядок застосування та стягнення фінансових санкцій органами державної податкової служби”. Не дивлячись на тривалий розгляд цієї справи,15.03.2001р. було винесено рішення, відповідно до якого частина положень Інструкції були визнані недійсними [108].

Тож вбачається певна тенденція до приведення несистематизованого масиву нормативних актів у відповідність з вимогами Конституції України. Про це свідчить і прийняття відповідних рішень Конституційним Судом України і законодавча діяльність Верховної Ради України.

Врахувавши різноманітність правових актів, якими в тій чи іншій мірі регулюється питання застосування адміністративних стягнень, можна виділити наступні групи.

1. По-перше, це кодифіковані законодавчі акти, основними з яких є Кодекс України про адміністративні правопорушення, Митний Кодекс України, які містять в собі систематизований перелік складів правопорушень та регламентують застосування адміністративних стягнень.

Хоча основним законодавчим актом, що регулює питання адміністративної відповідальності фізичних осіб, виступає КпАП є специфіка застосування адміністративних стягнень за порушення митних правил, земельного законодавства та правовідносин, врегульованих іншими галузевими нормами.

2. Поряд з вказаними кодексами існують і інші кодифіковані законодавчі акти, такі як Лісовий, Повітряний, Водний кодекси України [109-111]. Але, на відміну від КпАП та Митного кодексу України, вони, закріплюючи певні правила поведінки, не передбачають конкретних примусових заходів (адміністративних стягнень), спрямованих на забезпечення дотримання встановлених норм, натомість, використовують правові норми банкетногоного характеру.

Так, ст.98 Лісового кодексу України передбачає, що “порушення лісового законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законодавством України”.

3. До іншої групи відносяться одиничні нормативні акти -закони України та підзаконні нормативні акти, що регулюють питання застосування адміністративних стягнень за порушення правил, якими врегульовано певний вид суспільних відносин.

В залежності від характеру відносин можна говорити про законодавчі акти в сфері оподаткування, фінансової діяльності, регулювання дотримання дозвільної системи, здійснення підприємницької діяльності та інші.

4. Є.В.Додін в окрему групу пропонує виділити укази Президента України, декрети й постанови уряду. При цьому зазначаючи, що норми про адміністративну відповідальність, що містяться в цих актах рано чи пізно будуть віднесені до Кодексу, але зараз вони діють самостійно.

5. В літературі також виділяють акти місцевих (виконавчих органів), які вони приймають згідно ст.5 КпАП з питань боротьби зі стихійним лихом, епідеміями та епізоотіями.

6. До окремої групи пропонується віднести рішення місцевих рад, які встановлюють адміністративну відповідальність у вигляді штрафу для фізичних та юридичних осіб за влаштування смітників у не відведених для цього місцях, забруднення вулиць, площ, інших територій, які підпорядковані раді, належать міському транспорту, закладам культури тощо; знищення або пошкодження зелених насаджень, клумб та інше; порушення правил торгівлі; порушення правил паркування автомобілів, порушення громадського спокою.

Одночасно треба зауважити, що ні декретами Кабінету Міністрів України, ні Указами Президента України, ні будь-якими іншими підзаконними нормативними актами питання щодо адміністративної відповідальності регулюватися не можуть, оскільки це прямо суперечить Конституції України.

Постановою Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 “Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя” суддям надається право визнавати на підставі ст.124 Конституції України такими, що не відповідають Конституції чи законам України, акти органів виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій [112]. Причому суди мають виходити з того, що нормативно-правові акти, в тому числі і ті які містять норми адміністративного права, підлягають оцінці на відповідність нормам як Конституції, так і законам України.

Окрім вивчення та аналізу адміністративних стягнень з зовні, тобто їх місця в системі адміністративного примусу, адміністративної відповідальності потребують також ретельного вивчення і внутрішньо інституціональні питання адміністративних стягнень.

А саме, критерії класифікації та розподілу стягнень по групам чи видам, аналіз видових особливостей адміністративних стягнень. Все це має значення як для науки, так і для галузі адміністративного права, оскільки висвітлення цих питань поєднує в собі одночасно теоретичні та практичні аспекти.

Як ми з’ясували раніше, визначити види каральних адміністративно-правових санкцій, які є самостійним видом адміністративно-правових санкцій, можливо лише за допомогою ґрунтовного аналізу всього чинного законодавства, яким закріплюються конкретні види адміністративних стягнень. Адже жоден з нормативних актів не містить виключного переліку адміністративних стягнень. Така ситуація пов’язана з розгалуженістю сфер правовідносин, забезпечення належного дотримання яких покладається на адміністративні стягнення.

Деякі науковці зазначають, враховуючи, що адміністративні стягнення не тільки характеризуються певною єдністю, а й диференціацією є підстави говорити про те, що вони виступають не тільки як частина системи адміністративно-правових санкцій, але й самостійною системою [113, с.82].

Так, О.Є.Луньов свого часу зазначав, що адміністративні стягнення, їх види об’єднані в систему, під якою слід розуміти встановлену законом і підзаконними актами сукупність адміністративних санкцій, які можуть накладатись на осіб, винних у скоєні адміністративних проступків, владою повноважного органу держави. Ця система, на його думку, включає такі стягнення: попередження, штраф, конфіскація майна, виправно-трудові роботи, адміністративний арешт, заслання і вислання, позбавлення волі. У наступних роботах автор додає до перелічених стягнень громадську догану та виключає адміністративний арешт [114, с.146-147; 115, с.52-53].

М.І.Єропкін подавав таку систему адміністративних стягнень: попередження, штраф, виправні роботи, адміністративний арешт, конфіскація, тимчасове позбавлення спеціальних прав і вважає наведений перелік вичерпним.

Розвиток правовідносин потребує певних змін і в заходах їх забезпечення, вимагає динаміки правового інституту адміністративної відповідальності. Виникнення нових правовідносин потребує їх відповідного забезпечення та захисту, в тому числі і за допомогою адміністративних стягнень, перелік яких сьогодні визначений в законодавстві.

Виділення з системи державних підприємств юридичних осіб інших форм власності, визнання їх структурної та економічної самостійності потребувало нового підходу до регулювання сформованих правовідносин в яких суб’єкти підприємницької діяльності є повноцінними учасниками. Чинним законодавством, одночасно з наданням прав юридичним особам, було закріплено і певні обов’язки. Їх невиконання може тягнути за собою застосування заходів впливу з боку держави.

Враховуючи спрямованість раніше закріплених адміністративних стягнень на забезпечення дотримання правових норм фізичними особами, сфера правовідносин за участю юридичних осіб потребувала корегування, закріплення нових адміністративно-примусових санкцій, що можуть бути застосовані до юридичних осіб.

Тож, беручи до уваги динамічність розвитку правовідносин, говорити про остаточність адміністративних стягнень, як і інших видів адміністративно-правових санкцій, передчасно.

Досить розширено подано адміністративні стягнення Д.М.Бахрахом. Він виділяє такі адміністративні покарання: попередження, штраф, позбавлення окремих прав, адміністративний арешт, конфіскація певного майна, заслання, вислання, виправні роботи, позбавлення волі, відсторонення від посади, заборона робіт, підвищення розміру податку, особливий режим кредитування тощо [69, с.197].

Привертає увагу той факт, що майже всі автори, які досліджують проблематику класифікації адміністративних стягнень, пропонуючи різноманітні критерії, об'єднують адміністративні стягнення в систему. Більше того, підходять до розгляду стягнень саме як до системи [116, с.35]. З огляду на це певні питання потребують додаткового вивчення та уточнення.

Погоджуючись з тим, що для адміністративних стягнень характерне видове розмежування, досить спірною є позиція щодо їх системної єдності та внутрішньо системної взаємодії.

На нашу думку, адміністративні стягнення не можна назвати елементами системи. Оскільки вони існують незалежно одне від одного. Їх поєднують засади виникнення, мета та підстави застосування, характерні риси, за якими вони вирізняються серед інших адміністративно-правових санкцій. Одночасно вони не утворюють усталеного зв'язку, єдиного цілого, в якому кожен з елементів несе, власне, смислове навантаження і відповідає за забезпечення певної функції, що позначається на існуванні всієї системи. Так, відмова держави від застосування до осіб, винних в скоєнні адміністративного проступку, наприклад, виправних робіт, ніяким чином не впливає на інші види стягнень, порядок їх застосування.

Таким чином, мова може йти не стільки про систему адміністративних стягнень, скільки про видову сукупність різних карних санкцій, коло яких може розширюватись чи звужуватись без впливу на інші види адміністративних стягнень.

Враховуючи викладене, питання класифікації адміністративних стягнень слід сприймати як групування за певними критеріями.

Дослідженням та виявленням цих критеріїв було присвячено чимало робіт. Не дивлячись на те, що в наукових дослідженнях в цій сфері постерігаються різні підходи до класифікації адміністративних стягнень, єдиної чітко означеної та узагальнюючої класифікації все ж таки не запропоновано. В залежності від обраної ознаки розрізняють і кваліфікаційні групи адміністративних стягнень, тобто сукупність різних за характером покарань, згрупованих за певною узагальненою підставою.

І.А.Галаган обґрунтовує поділ адміністративних стягнень за наступними ознаками: а)спосіб і форми впливу на правопорушника; б)місце в системі адміністративних стягнень; в)ступінь тяжкості правових наслідків застосування стягнень; г)процесуальний порядок застосування і виконання рішень про застосування адміністративних стягнень [39, с.233].

Л.В.Коваль запропонував покласти в основу класифікації декілька критеріїв: а)об’єкт покарання; б)сфера впливу адміністративних стягнень; в)об’єм покарання; г)швидкість репресивних заходів; д)порядок застосування; е)ознаки органів адміністративної юрисдикції [116, с.35].

Інші автори з усіх адміністративних стягнень виділяють такі види: ті, що застосовуються виключно до громадян (фізичних осіб) та такі, що застосовуються і до громадян, і до організацій [117, с.35].

Аналіз наукових розробок та чинного законодавства дає змогу говорити про можливість виділення наступних груп адміністративних стягнень, в основу яких покладені певні характерні ознаки.

І.За ступенем визначеності адміністративні стягнення поділяються наступним чином.

1.Визначені, тобто закріплені санкцією правової норми адміністративні стягнення, що носять визначений характер і не мають варіантності застосування.

2.Відносно визначені адміністративні стягнення. Характерним для них є наявність варіантності у застосуванні. Уповноваженому органу надано право визначення розміру адміністративного стягнення в рамках, передбачених санкцією правової норми.

Так, ст.76 КпАП зазначає: “знищення корисної для лісу фауни тягне накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян…”

ІІ. За ступенем варіантності передбаченого покарання.

1.Альтернативні стягнення. Деякі санкції правових норм передбачають альтернативність в застосуванні стягнення (ст.124 КпАП). Певні автори називають цю групу стягнень субститутні (тобто ті, що призначаються на заміну) [116, с.36]. Відмінність альтернативних від відносно визначених стягнень полягає в тому, що в першому випадку санкція правової норми передбачає варіантність вибору серед різних видів адміністративних стягнень, в той час як в другому -покарання обирається в межах одного виду стягнення.

2.Стягнення, що чітко зафіксовані санкцією правової норми і не передбачають можливості вибору серед інших видів.

ІІІ. За тривалістю впливу.

1.Одномоментні стягнення, тобто такі, що застосовують до особи, винної у скоєнні адміністративного проступку одноразово в повному обсязі (наприклад, штраф, конфіскація, попередження).

2.Триваючі стягнення вирізняються особливістю впливу на суб’єкта правопорушення. Цей вплив, як правило, рознесений в часі. Найяскравішим прикладом є виправні роботи.

ІV. За суб'єктом застосування.

1.Стягнення обмеженого кола суб’єктів застосування. За законодавством України окремі види стягнень можуть бути накладені тільки спеціально визначеними уповноваженими органами.

Так, наприклад, позбавлення певних спеціальних прав(права на керування транспортним засобом ,права керування річковими та маломірними судами, права полювання), а також конфіскація, адміністративний арешт, виправні роботи можуть бути призначені лише за рішенням суду.

Примусовий поділ монопольних утворень, застосовується за рішенням Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень [118].

2.Стягнення широкого кола суб’єктів застосування. До цієї групи слід віднести найпоширеніші види адміністративних стягнень, які можуть бути накладені майже всіма уповноваженими органами – це адміністративний штраф та попередження.

V. За ознакою особи, на яку накладається адміністративне стягнення.

1.Стягнення, що застосовуються до фізичних осіб (наприклад, адміністративний арешт, виправні роботи тощо).

2.Стягнення, що застосовуються до юридичних осіб (обмеження в сфері зовнішньоекономічної діяльності).

3.Змішані, тобто такі, що мають універсальний характер і застосовуються як до юридичних так і до фізичних осіб (наприклад, штраф).

VІ. Серед інших кваліфікаційних груп найбільшої уваги, на нашу думку, заслуговує наступний поділ адміністративних стягнень.

1.Основні адміністративні стягнення. До цього виду стягнень відносять попередження, штраф, виправні роботи, адміністративний арешт, позбавлення спеціального права, конфіскація та оплатне вилучення.

2.Додаткові, які можуть бути застосовані і як основні, і як додаткові, та носять змішаний характер.

Таким чином, на сьогоднішньому етапі розвитку законодавства, яким передбачається застосування адміністративних стягнень, назріла потреба у кодифікації досить великого нормативного масиву. Вона має бути проведена з урахуванням того, що як до фізичних, так і до юридичних осіб можуть застосовуватись адміністративні стягнення за порушення встановлених правил, охоронюваних правовими нормами різних галузей права. На нашу думку, основні засади застосування адміністративних стягнень (підстави, строки, принципи) мають регулюватися єдиним нормативним актом загального характеру. Звісно, особливості застосування стягнень за порушення певних норм фінансового, податкового права чи інші, які неможливо врахувати в єдиному Кодексі можуть регулюватися також додатково законами.

За виключенням нормативного закріплення розмежування адміністративних стягнень на основні та додаткові, у ст.25 КпАП на сьогодні не має чіткого критерію відокремлення зазначених видів адміністративних стягнень. Питання розмежування основних та додаткових стягнень також не найшло відображення в юридичній літературі, хоча і має важливе значення не тільки для науковців, а й для практиків з деяких причин.

По-перше, від визначення суті цих видів стягнень, виділення ознак, за якими вони розрізняються, їх функціональної спрямованості залежить, як і коли кожне з них має застосовуватись, і які наслідки мають наставати до особи, винної у вчиненні правопорушення.

По-друге, на практиці виникають певні проблеми з визначенням підсудності справ про адміністративне правопорушення, коли санкцією правової норми передбачено застосуванням декількох адміністративних стягнень (зокрема, конфіскації та штрафу).

І нарешті, по-третє, з огляду на положення ст.61 Конституції України має бути визначено чи відповідає її вимогам застосування основного і додаткового стягнення.

Питання основних і додаткових стягнень деяким чином висвітлюється в роботі Л.В.Коваля, в розрізі розмежування адміністративних стягнень за певними узагальнюючими ознаками та включення їх до відповідних кваліфікаційних груп. Він зазначає: “за об’ємом покарання відрізняють основні, додаткові та субінститутні адміністративні покарання. Основні носять самостійний характер і безпосередньо застосовуються до правопорушника. Додаткові застосовуються не самостійно, а доповнюють основні” [116, с.36].

Відповідно до усталених положень адміністративної правової науки, в якості основних прийнято виділяти певну гупну стягнень. Для подальшого дослідження проблемних питань, пов’язаних з відмежуванням основних та додаткових стягнень та наслідків, які спричиняються недостатнім розумінням правової природи цих стягнень,вважаємо за доцільне більш детально охарактеризувати ці видові групи на основі теоретичних досліджень науковців, аналізу законодавчих актів та практики.

Тож, виділяють наступні адміністративні стягнення, що відносяться до групи основних.

1.Попередження. Це стягнення є найменш суворим за ступенем карності, спрямованої на правопорушника. В юридичній літературі під ним розуміють офіційне засудження скоєного адміністративного проступку і застереження правопорушника, що виноситься правомочним органом або службовою особою у встановленій формі [5, с.45].

Стаття 26 КпАП передбачає, що попередження має бути винесено в письмовій формі або зафіксоване іншим встановленим способом. Так, частина третя ст.306 КпАП зазначає, що при винесенні адміністративного стягнення у вигляді попередження на місці вчинення порушень, передбачених статтями 116, 116-2, 117, 125, частиною першою ст.127 воно оформлюється способом, встановленим відповідно Міністерством внутрішніх справ України або Міністерством транспорту України. Одним з таких засобів є талон попереджень, у якому фіксується накладення стягнення за порушення водіями транспортних засобів правил дорожнього руху у вигляді попередження.

Винесення попередження в усному вигляді не є адміністративним стягненням і не породжує пов’язаних з ним юридичних наслідків.

2.Штраф є найпоширенішим адміністративним стягненням. Ця каральна санкція міститься в більшості санкцій правових норм.

Саме тому даному стягненню приділяється увага багатьох науковців, яке за різних часів виступало об’єктом їх дослідження. Так, роботи Г.П.Бондаренко, М.Я.Саввін, В.Н.Єршов, Т.О.Коломоєць присвячені вивченню правової природи, особливостей застосування, визначеннюхарактерних ознак адміністративного штрафу та шляхів удосконалення законодавства про йогозастосування [119-121; 102, с.68-70].

Це стягнення застосовується у зв’язку з порушеннями в різних сферах суспільних відносин. В літературі визначають найбільш характерні ознаки штрафу, а саме:

а)накладення штрафу-це завжди державний примус;

б)його застосування означає обмеження майнових інтересів винних осіб;

в)штраф є одномоментним стягненням.

г)особливістю адміністративного штрафу є те, що він не носить компенсаційного характеру. Ця характерна ознака відмежовує його від інших штрафних заходів, в тому числі і від штрафу, передбаченого цивільним законодавством

3.Наступним стягненням є позбавлення спеціального права. Це повне обмеження правосуб’єктності громадянина в адміністративному порядку за деякі адміністративні проступки [122, с.307].

Кодекс України про адміністративні правопорушення зазначає два види прав, яких може бути позбавлений правопорушник:

а)право керувати транспортним засобом (статті 108, 116, частина третя статті 122, 122-1, 122-2, частина третя статті 123, 124, 130, 131, частина перша ст.132);

б)право на полювання (частина друга ст.85).

Стаття 30 КпАП передбачає, що дане стягнення застосовується за вчинення грубого або систематичного правопорушення при користуванні наданим правом на строк до трьох років.

Нажаль, законодавець не визначає критерії,за якими правопорушення може розглядатися як грубе. Тож,на відміну від ознаки систематичності, яка може бути визначена за допомогою документів, спеціальних записів та інших матеріальних носіїв, “грубе правопорушення”зараз, на жаль,визначається індивідуально в кожному випадку.

4.Виправні роботи – покарання, що застосовується за адміністративні проступки, передбачені частиною першою ст.51, частиною третьою ст.178, частиною другою ст.185-1, частиною першою ст.185-10 та статтями 51-1, 173, 173-1, 185,185-7, 185-9 КпАП.

Найчастіше виправні роботи застосовуються за зліснунепокорузаконномурозпорядженнючи вимозіпрацівника міліції(ст.185), а також за дрібне хуліганство. Відповідно до проаналізованих правових норм виправні роботи встановлюються законодавцем у рамках альтернативних санкцій.

Треба зазначити, що виправні роботи як адміністративне стягнення мають характерні особливості, які вирізняють їх серед інших каральних адміністративно-правових санкцій,та мають своє місце, визначене та визнане як теоретичними розробками, так і практичним досвідом їх застосування. Тож, на нашу думку, його актуальність не відпала, тим більше, що цей вид стягнення застосовується виключно за рішенням суду.

Одночасно в літературі певні автори дотримуються позиції, відповідно якої виправні роботи як вид адміністративного стягнення, мають бути виключені із загального числа стягнень. Так, Н.О.Саліщева зазначає, що виключення з переліку стягнень виправних робіт буде відповідати міжнародним стандартам [123, с.44].

5.Найсуворішим адміністративним стягненням, зверненим на фізичну особу є адміністративний арешт. Він полягає у тимчасовому, короткостроковому позбавленні волі з встановленням особливого режиму утримання і тягне за собою певні негативні наслідки для винного. Адміністративний арешт встановлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб. Особи,піддані цьому покаранню утримуються під вартою в спеціально відведених для цього місцях. За час арешту заробітна плата за місцем роботи не виплачується.

Дане покарання передбачено санкціями статей 44, 173, частиною третьою статті 178, 185, 185-1, частиною першою ст.185-3 та частиною другою ст.185-10 КпАП, і застосовується за адміністративні проступки, що за ступенем громадської небезпеки наближаються до злочинів.

Це стягнення є найбільш суворим з перелічених раніше адміністративних стягнень, тому законодавець прямо зазначив, що воно має застосовуватися лишеу вийнятковихвипадкахза деякі види правопорушення. Цим же пояснюється і те, що воно встановлене як альтернативне стягнення, поряд з іншими видами санкційправових норм.

Призначається адміністративний арешт лише за рішення суду. Одночасно законодавець окреслив категорію осіб до яких воно не може бути застосовано. Це вагітні жінки, жінки, що мають дітей до 12 років, особи, що не досягли 18 років, інваліди першої і другої групи, а також військовослужбовці, призвані на збори військовозобов’язані, особи рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ (статті 15, 32 КпАП).

На сьогодні при розробці проекту нового Кодексу про адміністративні проступки пропонується збільшити строк адміністративного арешту до 30 діб. Однак, на нашу думку, така пропозиція, по-перше, не відповідає потребам гуманізації права, та, по-друге, не гарантує підвищення ефективності при застосування цього стягнення. Оскільки не доведено підвищення ефективності впливу адміністративного стягнення в наслідок підвищення строку його застосування. Крім того, практика знає чисельні випадки застосування цього стягнення без ретельного вивчення матеріалів адміністративної справи, чим порушуються принципи індивідуалізації покарання.

Одним з видів адміністративних стягнень, можливість застосування якого передбачена частиною четвертою ст.24 КпАП, є видворення за межі України. Закон України “Про правовий статус іноземців” від 04.04.1994 більш детально регламентує застосування цього адміністративного стягнення [124].

Окрім основних стягнень, як вище зазначалосязастосовуютьсяі додаткові, до яких відносяться конфіскація та оплатне вилучення предметів.

1.Оплатне вилучення предмету, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення.

Це стягнення поєднує в собі дві обов’язкові умови. По-перше, воно застосовується тільки щодо предметів, які стали знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного проступку. А, по-друге, сума, отримана від його реалізації, повертається власникові.

Тож зміст цього стягнення полягає у примусовому вилученні і наступній реалізації предмета з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням тих витрат, які були здійсненні уповноваженими органами по реалізації вилученого предмета. Звісно, мова йде лише про майно, яке знаходиться в особистій власності правопорушника.

Це стягнення міститься в санкціях частини третьої ст.46-1, частини п’ятої ст.121, частини другої ст.130, частини третьої ст.133, частини першої ст.191, ст.193 КпАП.

2.Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом правопорушення, грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, передбачена чинним законодавством України. Даний вид стягнення передбачається не тільки статтями КпАП, а й статтями Митного кодексу України.

За інформацією Головного управління статистики у Харківській області[125],кількість розглянутих адміністративних правопорушень, по яких винисено постанови (рішення) та розподіл осіб за видами адміністративних стягнень становить:

Основні стягнення: 1995 2005

(осіб) (осіб)

— попередження 44805 80901

— штрафи 1331906 303709

— позбавлення спеціального

права 12297 3143

— виправні роботи 661 35

— арешт 7997 5771

Додаткові:

— оплатне вилучення

предмета 85 4

— конфіскація 1684 640

Логічним є критерій відмежування основних та додаткових стягнень за метою їх застосування, а точніше за тим наслідком, який передбачає законодавець у випадку застосування того чи іншого стягнення.

Так, якщо застосування штрафу, попередження, арешту, виправних робіт та інших законодавчо закріплених основних адміністративних стягнень основною метою ставить покарання правопорушника, то застосування одночасно з ними додаткових стягнень передбачає, поряд з покаранням правопорушника, ще й усунення умов для подальшого вчинення правопорушень. Так, наприклад, ст.195-4 КпАП передбачає: “порушення порядку виробництва, придбання, зберігання чи продажу електрошокових пристроїв і спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними органами, тягне за собою накладення штрафу… з конфіскацією електрошокових пристроїв і спеціальних засобів”.

Тож, ми підішли до найголовнішого питання – наскільки взагалі правомірним є застосування двох видів стягнень до однієї особи за одне і те саме правопорушення. Це питання має бути вирішено при прийнятті нового Кодексу про адміністративні проступки, адже розробники проекту пропонують розширити коло додаткових стягнень, додавши до них зупинення дії ліцензії, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, звільнення з посади або інше усунення від виконання функцій держави, позбавлення права керування транспортними засобами.

Поділ основних та додаткових стягнень за вказаними ознаками дає можливість при їх застосуванні дотримуватися принципу доцільності та відповідності провини та покарання. В іншому випадку, можна дійти висновку про подвійність покарання правопорушника, що в свою чергу є порушенням вимог ст.61 Конституції України.

Покарання, передбачені чинним законодавством України, характеризуються видовим розмаїттям, що дозволяє більш широко та всебічно забезпечувати належне дотримання правових норм та індивідуально врегульовувати питання застосування адміністративного стягнення в кожному окремому випадку вчинення адміністративного проступку, в залежності від ступеня вини, характеру проступку та особи правопорушника. Водночас потребують вирішення деякі теоретичні питання, не врегулювання яких призводить до труднощів у застосуванні адміністративних стягнень та до порушення прав особи.

На нашу думку, адміністративні стягнення не обмежуються лише тими видами, що наведені в КпАП. Враховуючи законодавче розмаїття правових норм, що містять в собі інші види карних адміністративно-правових санкцій, потребують додаткової уваги й інші стягнення, які не входять до видів окреслених КпАП. Частина третя ст.24 КпАП передбачає можливість встановлення законодавчими актами України й інших видів адміністративних стягнень. Аналіз нормативних актів дає досить широкий перелік карних адміністративно-правових санкцій.

Питання адміністративних стягнень не можна вважати дослідженим, не висвітливши питання підстави їх застосування.

Взагалі під “підставою” розуміють явище, що виступає як необхідна умова, передумова існування якого-небудь іншого явища, і яке слугує поясненням останнього [126, с.298].

Адміністративне стягнення застосовується на підставі закону за порушення правової норми. Однак такий наслідок наявний не завжди. Застосуванню адміністративного стягнення передує лише вчинення певного правопорушення, яке носить характер адміністративного проступку, причому санкція порушеної правової норми має містити відповідне стягнення.

Правовій практиці відомі інші підстави застосування адміністративних стягнень. Тривалий час законодавством України було передбачено, що підставою накладення адміністративного стягнення та настання адміністративної відповідальності можуть бути і злочини.

Так, ст.51 Кримінального кодексу України 1960 року містила положення, згідно з яким особа, що скоїла злочин, яке не носить великої суспільної небезпеки, може бути звільнена від кримінальної відповідальності з притягненням особи до адміністративної відповідальності [127]. Однак, після прийняття нового Кримінального кодексу України, що набув чинності 01.09.2001, зазначене положення було виключено. Таким чином, на сьогодні єдиною підставою застосування адміністративного стягнення є адміністративний проступок.

В чинному законодавстві не розмежовуються поняття “адміністративне правопорушення” та “адміністративний проступок”, зокрема, в КпАП вони ототожнюються. Однак, вчені неодноразово звертають увагу на необхідність їх окремого нормативного закріплення [128, с.20; 129, с.14; 130, с.8].

Для об’єктивності викладення матеріалу необхідно зазначити, що наука адміністративного права використовувала термін “адміністративний проступок” [39; 131-132; 133, с.66]. Тож, він не є новим поняттям чи категорією. Натомість дане поняття не відмежовувалося від загального поняття правопорушення, а сприймалося як його синонім.

Реформування адміністративного права, розвиток законодавства сприяли тому, що поняття “адміністративний проступок” набуває нового звучання та значення.

Ретроспективний аналіз змістовного навантаження поняття “адміністративний проступок” показує, що науковці, використовуючи це поняття у своїх дослідженнях, присвячених питанням адміністративного права чи конкретно вивчаючи та аналізуючи виключно таке правове явище як адміністративне правопорушення, не виділяли окремо поняття ”адміністративне правопорушення” та “адміністративний проступок”. Аналіз досліджень констатує сприйняття їх в якості єдиної категорії.

Так, Д.М.Бахрах свого часу визначає проступок як винне суспільно шкідливе діяння, що посягає на порядок державного управління, громадську безпеку, громадській порядок, соціалістичну власність, за вчинення якого правовим актом передбачено застосування заходів адміністративного примусу. З огляду на раніше викладені нами положення, така трактова не повною мірою відповідає дійсності. В такому викладенні спостерігаються певні неузгодженості та протиріччя.

Застосування адміністративного примусу, як вже зазначалося, може здійснюватися внаслідок вчинення правопорушення чи внаслідок виникнення певних обставин. Якщо ж виходити з тієї позиції, що адміністративний примус застосовується лише внаслідок правопорушення, на чому наголошує Д.М.Бахрах, тоді як бути з описаними нами раніше прикладами, що ілюструють застосування примусових заходів за відсутності правопорушення?

На відміну від інших примусових заходів,адміністративно–правові санкції реалізуються лише внаслідок порушення правової норми. Тож, якщо за проступок передбачено застосування заходів адміністративного примусу, то необхідно ввести критерій,за яким вони мають бути відокремлені. Адже заходи примусу- це і заходи припинення, і заходи попередження, і заходи процесуального забезпечення, і нарешті стягнення. Заходи примусу, як і стягнення, мають правове закріплення та певні правила їх застосування. На нашу думку, у визначені поняття “адміністративний проступок” доцільно обмежити заходи адміністративного примусу лише стягненнями.

Законодавчо закріплено визначення, відповідно до якого адміністративне правопорушення (проступок) визначається як протиправна, винна (умисна чи необережна) дія або бездіяльність, що посягають на державний чи громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність (ст.9 КпАП).

Визначаючи адміністративне правопорушення, деякі науковці,вказують перш за все на певну суспільну поведінку, спрямовану на порушення встановлених норм та правил, що в свою чергу наділяє її негативним відтінком [131, с.23]. Так, А.П.Шергін говорить про те, що передусім правопорушення – це одна з форм поведінки людей, яка не відповідає вимогам правових норм [132, с.23].

Взагалі ж то науковці виділяють декілька загальнообов’язкових ознак, притаманних адміністративному проступку як діяння (дії чи бездіяльності):

1)суспільна шкідливість;

2)протиправність, яка полягає в здісненні діяння, що порушує норми права. Ці норми можуть належати як до адміністративного, так і до інших галузей права. Основним є те, що вони забезпечуються інститутом адміністративної відповідальності шляхом застосування адміністративних стягнень;

3)за вчинення цього діяння (дії чи бездіяльності) передбачено застосування адміністративної санкції.

4)винність.Тобтоправопорушенняє діянням, яке умисно або з необережності вчинене особою, що досягла 16 років, та може усвідомлювати свої дії та керувати ними. Причому науковцями наголошується, що вина є обов’язковою ознакою правопорушення. Тож відсутність вини виключає визнання діяння адміністративним проступком, навіть при його формальній протиправності [134, с.274].

Дослідники, враховуючи негативну функцію аномальних суспільних правовідносин, що набули прояву в адміністративних правопорушеннях, згрупували останні:

1)порушення принципів, форм і методів державного управління;

2)порушення компетенції виконавчо-розпорядчих органів, громадських організацій, яким делеговані державно-владні повноваження;

3)порушення суб’єктивних прав та обов’язків громадян .

З огляду на це, адміністративне правопорушення розглядається як: “система деліктних правовідносин, в процесі розвитку яких порушуються об’єктивне та суб’єктивне адміністративне право” [90, с.89-91].

Дослідження багатьох вчених, присвячені в тій чи іншій мірі адміністративному правопорушенню (проступку), в основному зосереджувалися на його відмежуванні від кримінальногозлочину. Так, свого часу законодавче визначення адміністративного правопорушення (проступку), закріплене в ст.7 Основ законодавства про адміністративні правопорушення, було піддане критиці О.Е.Луньовим, який вказував на формальність визначення адміністративного проступку. Оскільки в законі немає прямого визначення того, що проступок є суспільно небезпечним діянням [135, с.20].

Науковці зазначають, що суспільна небезпека притаманна усім правопорушенням. І злочини, і адміністративні правопорушення, і дисциплінарні проступки й цивільні правопорушення є до певної мірисуспільно небезпечними діяннями. Відмінність між ними полягає лише в ступіні цієї небезпеки.

Існує декілька поглядів науковців на цю проблему. Перша група взагалі виключає суспільну небезпеку з числа ознак адміністративного проступку [136, с.288], друга група вважає можливим розглядати і поширювати дану ознаку як на злочини, так і на адміністративні проступки (вбачаючи лише ступінь суспільної небезпеки) [135, с.45]; треті вважають, що проступки можуть бути суспільно небезпечними, а можуть і не бути такими [69, с.73], четверті вбачають у проступках лише суспільну шкідливість [137, с.73]; інші автори, суспільну шкідливість,як і суспільну небезпеку,взагалі не розглядають як обов’язкову ознаку адміністративного проступку [138, с.11-15]; і на кінець, остання група авторів вважає, що наголошення на ступені небезпеки або шкідливості проступку не багато дає особі що застосовує правову норму у встановленні факту адміністративного правопорушення [139, с.53]. Останнє твердження вважається нам вірним, оскільки головним критерієм відмежування обрано оціночну ознаку, яка може по-різному трактуватися як самими дослідниками (що, до речі, ілюструють наукові роботи), так і суб’єктами правозастосування.

Взагалі, необхідно брати до уваги існування двох головних аспектів:

1.Законодавчий аспект. Необхідність відмежування злочинів та адміністративних правопорушень (проступків) на стадії розробки нових правових норм, включення в існуючі норми законодавчих новел, тобто при законодавчому закріпленні відповідного діяння (або бездіяльності) як кримінально чи адміністративно карного.

2. Інший аспект – правозастосовчий.

Вирішення уповноваженим органом питання щодо виду правої норми, яку він має застосувати до конкретного правопорушника за вчинення протиправного діяння, та обрання відповідного покарання чи стягнення.

В даному випадку розмежування здійснюється за такою схемою: якщо дія або бездіяльність підпадають під дію Кримінального кодексу України, то, звісно, за відсутності обставин, передбачених відповідними статтями ККУ, особа має бути піддана кримінальній відповідальності. Те ж саме із застосуванням адміністративної відповідальності. Якщо ж незважаючи на протиправність діяння, відповідальність за його вчинення не передбачена законодавчими актами України, воно є лише правопорушенням без ознак карності (мається на увазі правової). Суспільний осуд, громадська догана в даному випадку не береться до уваги.

Питання ж відмежування адміністративного правопорушення (проступку) від злочинну постає перед уповноваженими органами лише, якщо відповідна дія або бездіяльність з об’єктивної сторони має ознаки і адміністративного проступку, і злочину. В такому випадку слід брати до уваги кваліфікаційні ознаки, як то: суми збитків, спричинені правопорушенням (у великих, особливо великих розмірах), повторність, системність, особливість предмета правопорушення тощо.

Наприклад, і Кодекс про адміністративні правопорушення, і Кримінальний кодекс України містять статті, якими визначається відповідальність за хуліганство. Однак порівняльний аналіз змісту неправомірної поведінки, за яку відповідними статтями Кодексів передбачено відповідальність, показує, що адміністративно-карною є дрібне хуліганство, тобто нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян. Натомість, кримінально-карним є грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю та винятковим цинізмом [72,73].

Водночас спостерігаються і випадки дублювання диспозиції правових норм. Так, ст.204-1 КпАП та частина перша ст.331 КК України містять наступну диспозицію правової норми:“перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України без встановлених документів чи дозволу відповідних органів державної влади”. Тож виникає проблема щодо того, який вид юридичної відповідальності слід застосувати до винної особи – кримінальну чи адміністративну. Якщо звернутися до еволюції даних правових норм, можна побачити, що ст.204-1 КпАП була введена в дію Законом України “ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо боротьби з нелегальною міграцією” від 18.01.2001 [140]. Одночасно частина перша ст.75 Кримінального кодексу України від 28.12.1960 (в редакції від 18.01.2001), містила тотожну диспозицію правової норми, однак з додатковою кваліфікуючою вимогою, а саме: “перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України без встановлених документів чи дозволу відповідних державних органів, вчинене протягом року після накладення адміністративного стягнення за таке діяння” [141]. Таким чином, характерною рисою, за якою протиправну дію можна було б віднести до злочину, була так звана адміністративна преюдиція, тобто обов’язковість попереднього застосування за ті ж самі протиправні дії адміністративного стягнення – притягнення до адміністративної відповідальності. У зв’язку з прийняттям нового Кримінального кодексу України 05.04.2001 (який набрав чинності лише 01.09.2001) диспозиція зазначеної статті була трансформована в частину першу ст.331 ККУ із зазначеним раніше змістом. Таким чином, законодавець вилучив застереження щодо обов’язковості попередньої адміністративної відповідальності. Внаслідок чого з моменту набрання чинності новим Кримінальним кодексом України фактично два законодавчих акта містять правову норму, порушення якої може нести як адміністративну, так і кримінальну відповідальність. На нашу думку, в даному випадку має місце правова колізія, яка має бути вирішена законодавцем шляхом скасування відповідної статті в КпАП, або скасування частини першої ст.331 ККУ. З суто формальної точки зору, слід звернутися до положення частини другої ст.9 КпАП, яка зазначає, що “адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїми характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності”. Однак слід зауважити, що не має жодного сенсу в даному формулюванні, оскільки при наявності тотожних диспозицій правових норм і в кримінальному, і в адміністративному законодавстві використовуючи логіку зазначеної вище правової норми, ми завжди будемо змушені керуватися нормами кримінального права.

Взагалі проведене дослідження показало, що в більшості наукових праць стосовно проблематики адміністративного правопорушення приділено увагу відмежуванню саме злочинів і адміністративно-карних правопорушень, не зосереджуючи увагу на внутрішньогалузевому відокремленні адміністративного правопорушення та проступку.

Суспільні зміни та розвиток правової науки спонукали науковців та практиків до більш ретельного аналізу та відмежування таких правових категорій як адміністративного правопорушення та адміністративний проступок.

Певні кроки в цьому напрямі були зроблені при підготовці Проекту Кодексу про адміністративні проступки. Вже сама його назва свідчить про спробу відокремити та розмежувати поняття "адміністративне правопорушення" та " адміністративний проступок". У Проекті пропонується визначення адміністративного проступку як протиправного діяння, яке посягає на права та свободи людини і громадянина, права юридичних осіб, конституційний лад України, громадський порядок, власність, встановлений порядок управління і за яке передбачена адміністративна відповідальність”.

Однак і воно має певні вади. По-перше, знову ж таки визначення правого поняття “проступку” замикається на адміністративній відповідальності. Фактично вбачається спроба визначити одне поняття через інше, яке не має правового закріплення. По-друге, питання щодо ознак, за якими проступок відмежовується від правопорушення, так і не висвітлюється. Якщо проступок сприймається як окремий випадок правопорушення, то заслуговує на увагу питання про відповідальність за вчинення правопорушення.

На думку Д.М.Овсянко, всі правопорушення поділяються на злочини і делікти (проступки). Проступки можуть бути адміністративними, дисциплінарними та службовими [142, с.131]. Однак наведене розмежування знову ж таки фактично зводить в одну категорію проступок та адміністративне правопорушення.

Прихильники відмежування цих правових категорій зазначають, що адміністративне правопорушення – це будь-яке порушення норм адміністративного права. Хочеться зауважити, якщо обмежити адміністративні проступки тільки нормами адміністративного права, то автоматично треба виділяти в окрему категорію неправомірну поведінку, яка спрямована на порушення екологічного законодавства, антимонопольного, податкового тощо. В іншому випадку, треба також додатково визначати, що розуміється під нормами адміністративного права.

Щодо адміністративного проступку, то його визначають як порушення відповідних правових відносин або відносин, що врегульовані іншими соціальними нормами, за яке законодавством передбачено адміністративне стягнення [143, с.173].

Враховуючи наведене, можна дійти висновку, що однією з головних ознак,за якою серед широкого кола адміністративних правопорушень викреслюється саме адміністративний проступок,є передбачення можливості застосування адміністративного стягнення за вчинене діяння. Хоча логічніше було б виходити з тієї позиції, що вид діяння, характер порушених правовідносин має визначати покарання, а не навпаки.

На нашу думку, відмежування проступку та правопорушення можливо провести не лише за критерієм передбаченого покарання, а й за змістом самого діяння, та правовідносин, на які він спрямований.

Виходячи з позиції нормування певного кола суспільних відносин, будь-яке порушення встановлених правил є правопорушенням. Одночасно певні правовідносини розглядаються державою як такі, що потребують захисту в силу їх важливості в суспільному житті.

З рахуванням наслідків (як матеріальних так і нематеріальних), що спричиняє недотримання встановлених правил, певне коло правовідносин може регулюватися за допомогою їх учасників, за їх ініціативою, тобто функції контролю за дотриманням правових норм покладаються на суб’єктів цих правовідносин з урахуванням принципу рівності (характерним прикладом є цивільні правовідносини). В той же час держава забезпечує дотримання рівності та законності у вирішенні певних питань між суб’єктами таких правовідносин за допомогою судової гілки влади, яка є незалежною, спеціально уповноваженою структурою на застосування примусових заходів до правопорушників на підставі цивільного законодавства. Але заходи все ж таки є примусовими і застосовуються державним органом у справах, порушених за ініціативою рівноправних суб’єктів.

Окремо виділяються правопорушення, які спрямовані не стільки на приватні взаємовідносини, скільки на публічні, тож їх вчинення тим чи іншим чином може вплинути на усталену систему суспільства. Нормальне існування публічних правовідносин забезпечується і контролюється державою в особі її уповноважених органів. Хочеться звернути увагу на це саме тому, що забезпечення і контроль за належним дотримання встановлених правил в цьому випадку здійснюється за ініціативою держави. Вчинення порушення публічних правових норм ініціює відповідну реакцію держави в інтересах всього суспільства.

Серед кола публічних правопорушень можна виділити правопорушення, проступки та злочини.

Відмежовуються вони не тільки за ступенем небезпечності, а й за складом, сукупністю встановлених законом суб’єктивних і об’єктивних ознак. Тобто, фактично правопорушення – це дія або бездіяльність, вчинення якої призводить до недодержання вимог правової норми. При наявності в цій дії (бездіяльності) чотирьох складових елементів (суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона) правопорушення набуває ознак проступку або злочину, який є підставою для застосування покарання, передбаченого санкцією порушеної правової норми. Таким чином, злочини і проступки розрізняються не стільки за наявністю складових елементів, оскільки як перші, так і останні мають схожі внутрішні конструкції, скільки за змістовним наповненням цих елементів, наявності певних ознак.

Відмежовуючи злочин від проступку Д.М.Бахрах зазначав, що “склад проступку – це логічна конструкція, правове поняття про нього, яке відображає суттєві властивості реальних явищ, зокрема певних анти суспільних явищ. Законодавець не створює ознак проступків, а лише відбирає з них суттєві, відмінні і конструює склади. Логічна конструкція закріплюється у праві і стає обов’язковою. Перелік закріплених в ній ознак – необхідна і достатня умова для класифікації діяння як адміністративного проступку. Реальне діяння лише тоді вважається проступком, коли воно містить всі названі законом ознаки, відсутність хоча б однієї з них означає відсутність складу в цілому” [144, с.17]. З огляду на це, певні автори визначають адміністративний проступки, як передбачене законом суспільно шкідливудіюабо бездіяльність, що вчиненіконкретною особою у визначеному місці при визначених умовах, і яке характеризується чисельними характерними ознаками, притаманними тільки даному діянню [145, с.13].

Враховуючи проведений аналіз та наукові розробки щодо адміністративного проступку, можна дійти висновку про те, що він відмежовується від порушень суспільних відносин, що охороняються нормами адміністративного права за сукупністю певних характерних ознак, які утворюють його склад, закріплених законодавцем у відповідних законах. Відповідно до цього пропонуємо законодавчо закріпити наступне визначення адміністративного проступку. Адміністративний проступок – це діяння (дія або бездіяльність), що характеризується сукупністю правових ознак, закріплених законом, притаманних лише йому, спрямоване на порушення адміністративних правовідносин чи відносин, що охороняються нормами адміністративного права, за вчинення яких передбачено застосування адміністративного покарання.

Питання складу адміністративного проступку досить ґрунтовно висвітлювалося багатьма науковцями. Результатами їх досліджень є детальна характеристика кожного з чотирьох складових елементів, інші зосереджують увагу на класифікації складів адміністративних проступків [146; 147, с.8]

Так, А.А.Печеницин говорить про те, що в залежності від різних обставин, які характеризують об’єкт і об’єктивну сторону, конкретні проступки одного і того ж виду можуть різнитися між собою. Ці обставини враховуються законодавцями при конструюванні складів проступків і встановленні меж стягнень. Він виділяє три види складу проступків: а)основний або простий – містить елементи з ознаками пом’якшення або обтяження суспільної шкідливості проступку; б)кваліфікований – в ньому зазначаються ознаки, що підвищують суспільну шкідливість проступку, за це відповідно передбачена більш сувора санкція; в)з пом’якшуючими обставинами (привілейований склад) [147].

Інший підхід спостерігається у роботі Д.М.Лук’янця, який говорить про те, що з урахуванням відмінності між фізичними та юридичними особами можна виділити такі різновиди адміністративних правопорушень суб’єктів підприємницької діяльності: юридичних осіб, як об’єктивно винне діяння, складне правопорушення, правопорушення з виділеним суб’єктом, комплексне правопорушення [129].

Відповідно до різновиду підстав, автор пропонує розрізняти види адміністративної відповідальності: спільну адміністративну відповідальність, субституальну та комплексну адміністративну відповідальність.

Визначаючи, безумовно, певний внесокцього авторау правову науку, хочеться зауважити, що це дещо ускладнює понятійний апарат правового інституту адміністративної відповідальності.

Враховуючи взаємозв’язок та взаємообумовленість таких правових явищ як адміністративний проступок, адміністративне стягнення, адміністративна відповідальність, вважаємо за необхідне, на підставі проведеного дослідження законодавчо закріпити поняття адміністративного проступку, як єдиної підстави притягнення до адміністративної відповідальності. Виділити адміністративний проступок з певного кола антисуспільних діянь (дії чи бездіяльності ) за характерними ознаками. По-перше, за сукупністю законодавчо окреслених правових ознак, притаманних саме цьому діянню (дії чи бездіяльності). Та, по-друге, передбачуваністю карності. Таким чином розмежувати адміністративні правопорушення, що не є карними та проступок (карне правопорушення), за вчинення якого передбачено застосування покарання у вигляді адміністративного стягнення.

Взагалі реформування адміністративного законодавства має здійснюватися шляхом оптимізації складного механізму застосування адміністративних стягнень, приведення правових норм у відповідність з положеннями Конституції та чинних законів. Це, з одного боку, гарантуватиме належний рівень дотримання державою в особі її уповноважених органів задекларованих прав та свобод громадян та юридичних осіб, а з іншого, забезпечить ефективне застосування правових норм до правопорушників.

Адже чіткість і ясність висвітлення складів адміністративних проступків, видів адміністративних стягнень, підстав їх застосування сприяє правильному трактуванню правових норм та забезпеченню адекватності та постійності (застосування правових норм у відповідності з законодавчими актами без впливу додаткових роз’яснень уповноважених органів) їх застосування.

Аналіз чинного законодавства дозволяє говорити про існування двох видів порядку застосування адміністративних стягнень. По-перше, це стягнення, які застосовуються до громадян – фізичних осіб за правилами,

передбаченими КпАП. По-друге, це порядок застосування адміністративних стягнень до юридичних осіб. Якщо застосування адміністративних стягнень до фізичних осіб, не дивлячись на існування певних правових прогалин, все ж таки детально регламентовано, то застосування стягнень до юридичних осіб має несистематизований характер, більше того застосування стягнень за порушення різних правових норм, відповідно, має деякі відмінності у порядку застосування. Однак для двох груп суб’єктів адміністративного правопорушення є спільні моменти.

Початком адміністративно-юрисдикційних правовідносин завжди є виявлення факту вчинення адміністративного проступку, його фіксація у відповідному процесуальному документі. Щодо фізичних осіб таким документом виступає протокол про адміністративне правопорушення. Протокол є первинним процесуальним документом, в якому мають бути відображені всі обставини справи. Законодавство України містить перелік реквізитів, які мають бути обов’язково зазначені в протоколі, а саме: дата, місце складання, дані посадової особи, яка склала протокол; данні щодо особи правопорушника, місце та час вчинення адміністративного проступку, класифікація відповідно до закону, що передбачає відповідальність за його вчинення; дані щодо свідків, потерпілих; пояснення правопорушника та інші відомості, що мають значення для справи (докази, та будь-які інші фактичні дані, які встановлюють наявність або відсутність адміністративного правопорушення). При складанні протоколу особі мають бути пояснено його процесуальні права та обов’язки. Він може відмовитися від підписання, про що робиться відповідний запис.

Відносно юридичної особи, при виявленні вчиненого правопорушення, як і у випадку з фізичними особами, може бути складено протокол. Так, Закон України “Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без належних документів для в’їзду в Україну” від 10.01.2002 передбачено, що посадовою особою відповідного органу охорони державного кордону України, яка виконує функції із здійснення прикордонного контролю, про вчинення правопорушення складається протокол [148]. Зміст цього протоколу та вимоги форми майже ідентичні тим, які закріплені КпАП, за виключенням того, що в ньому зазначаються назва повітряного перевізника, його юридична адреса, розрахунковий рахунок, ідентифікаційний код, дата і місце реєстрації, підписується він уповноваженою особою повітряного перевізника.

Щодо інших форм документів, які фіксують правопорушення, то проаналізувавши законодавство України можна також виділити акт та розпорядження.

Найпоширенішою формою документального викладення обставин справи є акт. Як правило, він складається представником уповноваженого органу щодо правопорушення, виявленого в ході перевірки. Акти перевірок, зокрема, використовують органи Державної податкової служби, в них можуть викладатися як позитивні, так і негативні результати перевірок бухгалтерської та фінансової документації господарюючого суб’єкта. Відповідними документами користуються й органи з питань електроенергетики (Національна комісія з питань регулювання електроенергетики, державні інспектори з експлуатації електричних станцій і мереж, державні інспектори з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії). Так, п.7 Положення “Про накладення на суб’єктів господарської діяльності штрафів за порушення законодавства про електроенергетику”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 №1312, передбачено, що рішення пронакладення штрафу приймається на підставі акту перевірки [149]. Однак не містить детальних вимог до вказаного документу.

Крім актів перевірок, уповноважені органи при виявлені порушення суб’єктами господарської діяльності порушення правових норм, видають відповідне розпорядження. В частині першій ст.35 Закону України “Про захист економічної конкуренції” від 11.01.2001 зазначено, “розгляд справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції починається з прийняття розпорядження про початок розгляду справи і закінчується прийняттям рішення по справі” [150]. Розгляд справи може бути розпочатий: за заявами суб’єктів господарювання, громадян, права яких були порушені; за поданням органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю за порушення законодавства про захист економічної конкуренції; за власною ініціативою органів Антимонопольного комітету України.

Фактично складання протоколу (акту, розпорядження) є порушенням справи про адміністративний проступок (за виключенням тих випадків коли законодавець передбачає можливість не складати протокол). Одночасно законодавством передбачено підстави, за наявності яких провадження в справі про адміністративне правопорушення виключається. Стаття 247 КпАП передбачає наступні обставини щодо фізичних осіб:

1)відсутність події і складу адміністративного правопорушення;

2)недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку;

3)неосудність особи, яка вчинила протиправну дію чи бездіяльність;

4)вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони;

5)видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення;

6)скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність;

7)закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 цього Кодексу;

8)наявність по тому самому факту щодо особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення, або не скасованої постанови про закриття справи про адміністративне правопорушення, а також порушення по даному факту кримінальної справи;

9)смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі.

Виникає питання, чи є перелік обставин, за яких провадження щодо юридичних осіб не може мати місця. Треба зазначити, що, оскільки положення КпАП не поширюються на господарюючих суб’єктів і відсутній єдиний законодавчий акт, який би регулював хоча б загальні питання притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності, ми маємо в кожному окремому випадку звертатися до відповідного закону чи іншого законодавчого акту, що регулює відносини в тій чи іншій сфері. Більшість з них не містять положень аналогічних тим, що закріплені КпАП. Однак є і виключення. Стаття 4 Закону України “Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без належних документів для в’їзду в Україну” від 10.01.2002 передбачає наявність трьох обставин за яких провадження у справі про правопорушення не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю. Це: 1)відсутність події правопорушення; 2)скасування встановленої цим законом відповідальності; 3)ліквідації повітряного перевізника [148].

Важливою умовою припинення провадження щодо притягнення до адміністративної відповідальності є сплив строку, передбаченого ст.38 КпАП. Щодо фізичних осіб цей строк визначається наступним чином: “адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні -два місяці з дня його виявлення”. Дещо відмінним є положення стосовно юридичних осіб. Правова розрізненість та теоретична невизначеність не створює певної системи процесу адміністративного провадження щодо юридичних осіб. Зокрема, законодавчо не визначено загальні строки, в межах яких до них може бути застосовано адміністративне стягнення. Лише деякі законодавчі акти закріплюють відповідні положення, однак навіть закріплені не мають єдності у визначенні та значно відрізняються від строків притягнення до адміністративної відповідальності фізичних осіб. Так, ст.42 Закону України “Про захист економічної конкуренції” встановлює два види строків давності притягнення до відповідальності: 1)за порушення законодавства про захист економічної конкуренції цей строк становить п’ять років з дня вчинення правопорушення , а в разі триваючого порушення – з дня закінчення вчинення правопорушення; 2)за правопорушення, передбачені пунктами 13-16 ст.50 Закону цей строк становить три роки, з дня вчинення або закінчення правопорушення. Багато хто з науковців та практиків дотримується думки, що положення Кодексу України про адміністративні правопорушення розповсюджуються виключно на фізичних осіб, погоджуючись з тим, що строки притягнення до адміністративної відповідальності, передбачені ст.38 на юридичних осіб не поширюються. Такої думки дотримується і Конституційний Суд України [152]. Дослідження цього питання свідчить про те, що відсутнє не тількитеоретичне обґрунтування процесуальних строків притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб, а й законодавчо не узагальнено та не систематизовано критерії визначення цих строків. В більшості законодавчих актів ці строки взагалі не передбачені. Однак вони потребують приведення їх до єдиного критерію, визначення та усунення положень, якими встановлюється безстрокова відповідальність.

На нашу думку, критерії визначення строків накладення адміністративних стягнень запропоновані Д.М.Лук`янцем, В.Л.Кротюком та А.Й.Іоффе є вдалими, однак, не можна погодитись з співвіднесенням цих строків з позовною давністю [152, с.32-33]. Оскільки розширення строків притягнення до адміністративної відповідальності до трьох років не тільки не забезпечить інтересів держави, а й в значній мірі перешкоджатиме нормальній діяльності юридичної особи.

Тож вважаю, що додавши до запропонованих цими авторами критерію визначення стоків з дня проведення, передбачених законом заходів контролю з боку уповноважених державних органів, можна обмежитись вже існуючими строками накладення адміністративних стягнень – 2 місяці.

Таким чином, можна було б виділити наступні види визначення строків накладення адміністративного стягнення: 1)з дня вчинення правопорушення; 2)з дня виявлення правопорушення при триваючому правопорушенні; 3)з дня проведення уповноваженими державними органами, спеціально передбачених законом заходів контролю, якщо правопорушення не могло бути виявлене іншим чином, але не пізніше законодавчо встановленого терміну для проведення таких заходів. Зазначені строки мають поширюватися як на фізичних, так і на юридичних осіб. Одночасно має бути скасовано положення, яке передбачає виключення щодо строків притягнення до адміністративної відповідальності.

Головною стадією провадження є розгляд справи про адміністративне правопорушення. Водночас не всі органи, яким надано право фіксації правопорушення, мають повноваження щодо подальшого розгляду справи. Це стосується і органів Державної автомобільної інспекції України, і посадових осіб органів охорони державного кордону України, і Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. В деякій мірі це стосується і державних інспекторів з електроенергетики. Однак треба зауважити, що накладати адміністративні стягнення на фізичних осіб вони не уповноважені, відповідно до положень КпАП, в той же час, Положення “Про накладення на суб’єктів господарської діяльності штрафів за порушення законодавства про електроенергетику”, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 №1312,наділяє їх повноваженнями щодо застосовування штрафів до суб’єктів господарювання [149]. Беручи до уваги, що не всі органи, які складають протоколи, акти та інші документи про адміністративні правопорушення, мають право на подальший розгляд справи, вони зобов’язані передати всі матеріали по справі до уповноваженого органу.

В стадії розгляду орган, що розглядає справу про адміністративне правопорушення, має ретельно вивчити всі обставини справи, заслухати пояснення особи, щодо якої порушено адміністративне провадження, потерпілих, законних представників. До речі, відповідно до Роз’яснення Конституційного Суду України від 16.12.2000 по справі №1-17/2000 представляти інтереси в адміністративному провадженні можуть як адвокати, так й інші уповноважені особи, що мають відповідну юридичну підготовку. Згідно з роз’ясненням, положення частини першої ст.59 Конституції України про те, що "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав", в аспекті конституційного звернення громадянина Солдатова Г.І., треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права, і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Положення ж частини другої ст.59 Конституції України про те, що "для забезпечення права на захист від обвинувачення… в Україні діє адвокатура", треба розуміти як одну з конституційних гарантій [153]. Враховуючи таке трактування Конституції України та відповідно норм, закріплених в КпАП, особа має право на власний розсуд обрати собі захисника серед адвокатів чи інших спеціалістів — правознавців. Крім того, до розгляду справи у випадку необхідності можуть бути залучені експерти, перекладачі, свідки.

З’ясувавши всі обставини справи, врахувавши пом’якшуючі та обтяжуючи обставини щодо фізичних осіб, уповноважений орган виносить рішення по справі: про накладення адміністративного стягнення або про закриття справи провадженням. Провадження в справі про правопорушення щодо юридичних осіб завершується прийняттям рішення або постанови, при чому їх зміст дещо відрізняються від постанов по справі фізичних осіб. Окрім

вказаних раніше видів, вони також можуть містити певні вимоги до правопорушників, як то: припинити порушення законодавства, зобов’язати відповідні органи відмінити прийняте рішення чи розірвати угоди, визнанні антиконкурентними діями (як це передбачено Законом України “Про захист економічної конкуренції”).

Винесене рішення, якщо воно не оскаржене, підлягає виконанню. Виконання є заключною і обов’язковою стадією розгляду справи про адміністративне правопорушення. У випадку невиконання рішення особою

самостійно, відповідні документи передаються на виконання Державної виконавчої служби, яка відкриває виконавче провадження та примусово виконує постановлене рішення.

Проведений порівняльний аналіз порядку застосування адміністративних стягнень до фізичних та юридичних осіб показав, що не дивлячись на наявні відмінності, вони мають деяку схожість. Так, можна зазначити, що правовідносини в процесі застосування адміністративних стягнень як до фізичних, так і до юридичних осіб проходять певні стадії :

1)порушення справи про адміністративне правопорушення;

2)передача матеріалів на розгляд уповноваженого органу;

3)розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення рішення;

4)оскарження рішення;

5)виконання рішення, застосування адміністративного стягнення.

Водночас необхідно зазначити, що процесуальний аспект застосування адміністративних стягнень до фізичних осіб більш детально регламентований та систематизований. Натомість, аналогічний процес щодо юридичних осіб має розгалужений характер. Відсутній єдиний законодавчий акт, який би регламентував питання застосування адміністративних стягнень до юридичних осіб. На нашу думку, він мав би закріпити серед іншого наступні положення:

а)опис первинного процесуального документу, який складається під час виявлення адміністративного правопорушення, вчиненого юридичною особою; види документів;

б)вимоги до форми і змісту такого документу;

в)загальні строки давності для застосування до юридичної особи адміністративного стягнення;

г)підстави звільнення юридичних осіб від відповідальності;

В проекті Кодексу про адміністративні проступки було запропоновано поширити всі основні положення як на фізичних, так і на юридичних осіб. Однак, це в деякій мірі є автоматичним перенесенням раніше існуючих засад застосування адміністративних стягнень, які поширювалися тільки на фізичних осіб. Доцільно було б при прийнятті цього проекту врахувати особливості такого специфічного суб’єкта правовідносин, як юридичної особи та специфіку самих правовідносин, які фактично вже сформувалися.

Крім того, пропонуємо законодавчо закріпити строки, в межах яких може бути накладене адміністративне стягнення, ці строки можуть поширюватися як на фізичних, так і на юридичних осіб і мають визначатися: 1)з дня вчинення правопорушення; 2)з дня виявлення правопорушення при триваючому правопорушенні; 3)з дня проведення уповноваженими державними органами, спеціально передбачених законом заходів контролю, якщо правопорушення не могло бути виявлене іншим чином, але не пізніше законодавчо встановленого терміну для проведення таких заходів.

Проаналізувавши вище сказане, можна зробити висновки, що, за загальним правилом, адміністративно – правові санкції спрямовані на охорону та забезпечення належного дотримання правових норм. Натомість адміністративні стягнення мають місце лише після порушення, недотримання встановлених правил поведінки, фактично забезпечуючи захист вже порушеної правової норми. З огляду на це, вбачається, що головною метою застосування адміністративних стягнень, поряд з профілактичним впливом та попередженням майбутніх правопорушень, є покарання правопорушника.

Адміністративне стягнення визначається як певне покарання, закріплене санкцією правової норми. Таким чином, адміністративне стягнення – це покарання, зафіксоване в санкції порушеної правової норми чи норми, яка забезпечує її захист, що застосовується в адміністративному порядку органами адміністративної юрисдикції до особи, яка вчинила адміністративний проступок.

Суспільні відносини, на захист яких спрямоване застосування адміністративного стягнення, не обмежується лише управлінськими відносинами. Коло цих відносин значно ширше, вони формуються як в управлінській сфері, так і поза межами. Водночас захист відносин забезпечують органи, наділені адміністративно – юрисдикційними повноваженнями (як органи виконавчої влади так і органи правосуддя).

Розглянемо питання принципів застосування адміністративних стягнень. Як відомо, під поняттям “принцип” в науці чи праві розуміють ті основні вихідні положення, що формують фундаментальні засади їх існування, розвитку чи застосування. Принцип (від лат. princip – початок основа) -вихідне положення будь-якого вчення, теорії, науки [154]. Основа чи правило,від якого не відступають [155]. На жаль, ні в правовій науці, ні в нормативних актах не знайшли закріплення принципи застосування адміністративних стягнень. Найчастіше науковці ведуть мову взагалі про принципи юридичної відповідальності, трансформуючи ці положення на галузеві види [156, с.22; 157, с.365]. Цей підхід можна вважати виправданим лише з тієї точки зору, що стягнення самі по собі не утворюють юридичних наслідків для правопорушника. Вони настають лише внаслідок застосування адміністративних стягнень через певний механізм притягнення до адміністративної відповідальності.

Таким чином, немає протиріч в поширенні принципів адміністративної відповідальності і на застосування адміністративних стягнень, зазначивши при цьому, що принципи адміністративної відповідальності носять універсальний характер. В той же час застосування покарання у вигляді адміністративного стягнення, поряд з універсальними, має й індивідуальні принципи.

Разом з тим важливою є та обставина, що жодний нормативний акт, на підставі якого і здійснюється притягнення до відповідальності та застосування адміністративних стягнень, не містить хоча б узагальненого переліку принципів.

Серед гарантованих Конституцією України прав громадян, лише декілька стосуються питання юридичної відповідальності. А саме: про незворотність нормативно-правових актів у часі, крім випадків коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність (ст.58); про неможливість бути двічі притягненим до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме правопорушення та індивідуальний характер юридичної відповідальності (ст.61); про презумпцію невинуватості в кримінальній справі (ст.62).

Не краще положення спостерігається в чинному КпАП. Так, лише декілька статей Кодексу торкаються принципових засад адміністративної відповідальності. Стаття 7 КпАП закріплює принцип законності при застосуванні заходів впливу в зв’язку з адміністративним правопорушенням. Фактично дублює це положення ст.33 КпАП з тією різницею, що мова йде про адміністративні стягнення і додатково закріплюється необхідність врахування особи правопорушника, ступені вини, та інших обставин при накладенні адміністративних стягнень. І, нарешті, ст.8 говорить про дію законодавства про адміністративну відповідальність в часі. Статті 248 і 249 закріплюють положення щодо розгляду справи про адміністративне правопорушення на засадах рівності громадян та відкритого розгляду справи про адміністративне правопорушення.

Внаслідок дослідження виявлено, по-перше, не систематизованість та нормативну неузагальненість принципів, а, по-друге понятійну невизначеність предмета, якого стосуються ці принципи. Адже законодавець використовує одночасно декілька понять: заходи впливу за адміністративні правопорушення, адміністративна відповідальність, адміністративні стягнення та провадження в справах про адміністративні правопорушення.

До речі, науковці також досить часто говорячи про принципові засади використовують різну термінологію. Так, С.Т.Гончарук визначає і принципи адміністративної відповідальності,і принципи провадження в справах про адміністративні правопорушення. До останніх він відносить такі принципи: законність, охорона інтересів особи і держави, об’єктивна істина, рівність усіх перед законом, публічність, гласність, національна мова, широка участь громадськості, двоступінчатість, змагання сторін, простота і швидкість тощо [156, с.22; 158].

Дехто з авторів навіть виділяє принципи законодавства про адміністративні проступки, до яких відносяться такі принципи: законодавчого визначення поняття адміністративного проступку, об’єктивної істини, забезпечення громадянам права на правовий захист, юридичної вини, осудності, права оскарження в судовому та адміністративного порядку рішень, дій чи бездіяльності посадових осіб, уповноважених розглядати і вирішувати справи про адміністративні проступки, відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями чи бездіяльністю органів (посадових осіб) під час здійснення ними своїх повноважень [159, с.12].

Не дивлячись на спорідненість правових понять, використовуваних в законодавстві та юридичній літературі, всі вони мають особливі риси і власний зміст, тож не можна принципи, притаманні одному з них, ототожнювати з іншим. Така ситуація потребує введення певних критеріїв їх розмежування.

На нашу думку, необхідно визначитись, чи ведемо ми мову про принципи застосування адміністративних стягнень, чи в узагальненому вигляді говоримо про принципи притягнення до адміністративної відповідальності, чи говоримо лише про дотримання певних принципів на кожному етапі адміністративного процесу (проведення первинних процесуальних дій, застосування заходів забезпечення, розгляд справи про адміністративне правопорушення, винесення рішення по справі, застосування покарання).

В літературі проблему принципів адміністративного процесу розглядали і А.П.Коренєв, В.Д.Сорокин, В.А.Лорія, Н.Г.Саліщева [160-163]. Всі автори, не дивлячись на різні підходи до критеріїв класифікації цих принципів, все ж таки погоджуються з тим, що це окрема група основних засад адміністративного провадження.

Фактично можна було б виділити в окрему групу процесуальні принципи – тобто такі основні засади, на які спираються при вчиненні процесуальних дій на різних стадіях адміністративного процесу. Та окремо відмежувати принципи притягнення до відповідальності – застосування адміністративних стягнень, на підставі проведених процесуальних дій і доведення вини суб’єкта адміністративного проступку.

Вказані принципи необхідно закріпити в новому Кодексі України про адміністративні проступки, оскільки, по-перше, це робить чіткими та зрозумілими процесуальні дії та дії, спрямовані на притягнення до адміністративної відповідальності, та, по-друге, гарантує дотримання прав і свобод громадян. До речі, проект Кодексу про адміністративні проступки також не містить чіткого викладення ні принципів вчинення процесуальних дій, ні принципів застосування адміністративних стягнень – притягнення до адміністративної відповідальності.

Фактично статті 5-10 Проекту закріплюють лише принципи законності при застосуванні заходів примусу за адміністративні проступки, зобов’язання державних органів своєчасно оприлюднювати та роз’яснювати законодавчі акти, що встановлюють адміністративну відповідальність, положення щодо дії законодавства про адміністративні проступки в часі та просторі, принцип рівності перед законом та презумпцію невинуватості [164].

Враховуючи проведений аналіз та наявні наукові розробки з цього питання, було б доцільно законодавчо закріпити наступні принципи застосування адміністративних стягнень.

1.Законність. Зміст цього принципу полягає в обов’язку точної реалізації правових приписів. Притягувати до юридичної відповідальності можуть тільки компетентні органи в порядку та на підставах, обумовленихзаконом.

Щодо застосування адміністративних стягнень цей принцип полягає в тому, що уповноважений орган, який розглядає справу про адміністративне правопорушення, може застосувати до винної особи тільки те стягнення, яке встановлене правовою нормою і лише в межах санкції конкретної правової норми, що була порушена або передбачає застосування адміністративного стягнення.

Законність накладення стягнення забезпечується відповідними гарантіями: а)кожна правова норма містить вид та розмір стягнення; б)за адміністративне правопорушення може бути накладено з декількох, передбачених в санкції правової норми альтернативних стягнень,тільки одне основне або основне і додаткове стягнення (положення закріплене чинним законодавством ст.25 КпАП), на нашу думку, має бути змінено у напрямі усунення застосування одночасно двох видів стягнень за один і той же проступок); в)накладення адміністративного стягнення визначається не тільки видом та розміром самого стягнення, а й повноваженням правозастосовчого органу.

Певні види стягнень можуть бути застосовані тільки відповідно визначеними органами.Крім того,при порушенні певних правових норм застосування стягнення покладаються також на спеціальні органи, що забезпечують та охороняють відповідні правовідносини.

В законодавстві зарубіжних країн під принципом законності щодо застосування адміністративних санкцій розуміється, що законодавчого закріплення потребують не лише обставин, в яких накладаються санкції, а й типи застосовуваних санкцій мають бути виразно виражені в законі [165, с.16]. Зазначаютьпри цьому, що в демократичному суспільстві виконавчій владі не слід одночасно встановлювати правила поведінки, визначати санкції у випадку недотримання і втілювати їх у життя.

2.Принцип рівності всіх перед законом та органом, що вирішує справу. На сьогодні схожий принцип закріплений ст.248 КпАП. Відповідно до нього розгляд справи про адміністративне правопорушення здійснюється на засадах рівності перед законом та органом, що розглядає справу. Положення цієї статті, як і інших статей КпАП, стосується, на жаль, тільки фізичних осіб. Це наслідок тривалого невизнання юридичних осіб суб’єктами адміністративного правопорушення.

Однак, на нашу думку, враховуючи те, що юридичні особи приймають активну участь в суспільній діяльності взагалі та виступають повноправним суб’єктом адміністративних правовідносин, недоречним є обмеження принципу рівності за суб’єктом охоплення. Новий кодекс про адміністративні проступки має змінити такий підхід і в подальшому поширити загальні засади застосування адміністративних стягнень на всіх суб’єктів адміністративних проступків. Таким чином, буде закріплене положення, відповідно до якого жодний з суб’єктів адміністративного проступку не матиме обмежень чи привілеїв перед іншими.

3.Індивідуалізація адміністративного стягнення. Цей принцип проявляється в тому, що при вирішенні питання про його застосування враховуються характер правопорушення, особа правопорушник, ступінь його вини, майновий стан, обтяжуючі та пом’якшуючі обставини (ст.35 КпАП).

До речі, на практиці досить поширеним є поверховий підхід уповноважених органів до розгляду справ про адміністративне правопорушення. Не враховується весь спектр обставин, що могли вплинути на належність дотримання правової норми. Так, наприклад, постановою заступника начальника Івано-Франківської митниці від 15.10.1997 до адміністративної відповідальності було притягнено громадянина Н. за порушення строків зворотного вивезення тимчасово ввезеного на територію України транспортного засобу (ст.113 МК). Винного було піддано штрафу та конфісковано ввезений автомобіль. Митні органи фактично притягнули особу до відповідальності лише за формальними ознаками, не врахувавши тих обставин, які завадили вчасному виконанню вимоги правової норми. Не було враховано таких обставин як: з листопада 1996 до вересня 1997р. гр. Н. працював за межами України, крім того, до лютого 1997 автомобіль був у ремонті, що підтверджується документами. Враховуючи всі обставини справи, ВерховнийСуд України постанову щодо гр. Н. скасував, і адміністративну справу в частині застосування конфіскації закрив [166].

Принцип індивідуалізації відповідальності передбачений частиною другою ст.61 Конституції України: “юридична відповідальність особи має індивідуальний характер”. Йдеться про те, що юридична відповідальність визначається за скоєння конкретного правопорушення, конкретною особою. Крім того, мають бути враховані обставини, які виключають застосування адміністративного стягнення та притягнення до адміністративної відповідальності, а саме вчинення діяння в стані крайньої необхідності, необхідної оборони чи неосудності (ст.17-20 КпАП). Індивідуалізація стягнення передбачає пом’якшення або посилення його,враховуючи всі обставини справи. Закріплення цього принципу в новому кодексі є, на нашу думку, необхідним.

4.Тісно пов’язаний з наведеним вище принцип об’єктивності та неупередженості. Вимога об’єктивності полягає в тому, що всі чинники, які мають відношення до справи, мають братися до уваги, повинна визначатися важливість кожного з них. Натомість, чинники, що не мають відношення до справи, не повинні враховуватися при прийнятті адміністративного акту. В дослідженнях російських вчених аналогічний за суттю принцип отримав назву об’єктивної (матеріальної) істини. Одночасно С.С.Алексєєв вказує на його універсальний характер і зазначає, що цей принцип є принципом юридичного пізнання [166, с.321]. В роботах науковців, присвячених вивченню принципів права інших держав, зокрема, Бельгії і Франції, відповідний принцип носить назву добросовісної адміністрації. Він включає в себе вимоги щодо виваженості, об’єктивності мотивації рішень та дій влади, їх відкритості, прозорості, уважності, необхідності дотримання встановлених правил [168].

Тобто при винесенні рішення уповноваженні органи мають діяти так,щоб, по-перше, якомога повніше дослідити обставини справи, винести обґрунтоване рішення і, по-друге, стверджувати довіру до цих органів та прийнятих ними рішень.

5.В правовій науці і практиці наступний принцип отримав назву презумпція невинуватості [169]. Він має прояв в тому, що адміністративне стягнення може бути застосовано тільки до особи, вина якої була доведена належним чином. Наявність вини не може просто передбачатися в зв’язку з фактом правопорушення. Якщо особа не виконала покладене на неї законом зобов’язання, не можна автоматично вважати її винною, оскільки в адміністративному праві діє принцип презумпції невинуватості [170].

Проблематика вини, а саме необхідності її доведення, активізувалася внаслідок вирішення тривалої наукової суперечки. А саме, визнання юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності.

Однак існують певні особливості цього суб’єкта адміністративної відповідальності, які не дозволяють говорити про “вину” юридичної особи в класичному розумінні. Тобто, як психологічне ставлення до вчинюваної дії та очікуваних наслідків. Тож, науковці по-різному намагаються вирішити це питання. Найбільш обґрунтованою і виваженим, нам вважається, підхід Д.М.Лук’янця, який визначає поняття вини юридичної особи, як психічне ставлення фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи, до зв’язку між їх діями (бездіяльністю) і протиправним діянням власне юридичної особи [129, с.9].

Все ж таки виникає питання, хто вважається таким, що входить до складу юридичної особи – виключно засновники, чи, окрім цього, також і посадові особи підприємства, чи всі співробітники? Не дивлячись на наявність в дечому спірних положень, на нашу думку, треба дотримуватися принципу доведення вини і по відношенню до юридичних осіб.

На жаль, спостерігається тенденція доведення вини юридичної особи лише за фактом встановлення неналежної поведінки. Так, ст.12 Проекту Кодексу України про адміністративні проступки пропонує положення, відповідно до якого "умисна вина юридичної особи визначається завідомо незаконністю вчиненого нею”.

6.Принцип невідворотності застосування адміністративного стягнення до особи, щодо якої було доведено вину та протиправність поведінки. Цей принцип означає, що особа, яка винна у вчиненні адміністративного проступку, за який законодавством передбачено застосування відповідного адміністративного стягнення, має бути піддана такому покаранню. З однієї сторони, це є певним профілактичним заходом щодо подальшої неправомірної поведінки суб’єкта, з іншої – це так звана компенсація суспільству і державі, норми яких було порушено. Крім того, це забезпечує обізнаність інших членів суспільства щодо наслідків неправомірної поведінки. В той же час треба зауважити, що ми не ведемо мову про обставини, закріплені законодавчо, за яких особу, винну у вчиненні адміністративного проступку, не може бути притягнено до відповідальності за це діяння в стані необхідної оборони, крайньої необхідності та в стані неосудності.

7.Відповідність провини і покарання (принцип пропорційності) [165, с.3]. Зміст цього принципу відповідно розробкам нашої правової науки полягає в тому, що враховуючи суспільну небезпеку протиправної поведінки, її шкідливість уповноважений орган має прийняти відповідне рішення. Однак не припустимим є застосування невиправдано суворого покарання за незначний адміністративний проступок. Реалізації цього принципу сприяє розвилка (від мінімального до максимального стягнення),передбачена у санкції правових норм. Так, ст.155 КпАП передбачає за порушення правил торгівлі, виконання робіт та надання послуг працівниками торгівлі накладення штрафу в розмірі від одного до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

В німецькому праві цей принцип розглядається як принцип зваженості, виражений в трьох формах: 1)принцип прийнятності – із різних можливостей, доступних адміністративним органам для досягнення остаточної цілі, адміністративні органи повинні використовувати найбільш прийнятну; 2)принцип необхідності – з кількох ефективних засобів досягнути цілі, слід задіяти той, який причиняє мінімальну шкоду індивіду; 3)принцип пропорційності – втручання в права індивіда не може виходити за межі пропорційності до поставленої мети [165, с.3].

8.Усунення подвійності покарання. Трансформуючи положення частини першої ст.61 Конституції України стосовно адміністративної відповідальності, цей принцип має розумітись як недопущення притягнення особи двічі до адміністративної відповідальності за одне і те саме правопорушення.

Раніше нами в роботі було звернено увагу на той факт, що чинним законодавством передбачено можливість застосування поряд з основним і додаткового стягнення, що, на нашу думку, суперечить принципу, задекларованому в положенні Основного закону України. Ні в законодавстві, ні в правовій літературі ці види стягнень не відмежовуються, а навпаки, додаткові стягнення можуть застосовуватися і як основні, тож відсутні критерії їх відмінності. Враховуючи таке положення, логічним є висновок про їх карну природу як основних, так і додаткових стягнень. Тож при одночасному застосуванні основного і додаткового стягнення відбувається накладення двох карних стягнень. Міжнародна правова практика також декларує принцип “не двічі за одне”. Цей принцип використовується в правових системах Франції та Бельгії та означає, що заборонено накладати на одну і ту саму особу кілька санкцій (мається на увазі карних) за одне і те саме правопорушення, в якому воно визнано винним [168, с.85].

Тож необхідно усунути його при розробці нового Кодексу про адміністративні проступки.

9.Важливого значення набуває реалізація принципу верховенства закону. Цей принцип набуває все більшого значення, оскільки на шляху до побудови України як правової держави пріоритетними напрямами є закріплення принципів, які забезпечують права і свободи громадян. При застосуванні до правопорушника адміністративних стягнень, а також протягом провадження в справі про адміністративне правопорушення уповноважений орган має належним чином відноситися до особи, не порушуючи загальновстановлених громадських прав та прав учасника адміністративного провадження, забезпечуючи ґрунтовне та неупереджене дослідження всіх обставин справи.

Близьким за змістом цьому принципу є принцип сумлінності, використовуваний в законодавчих актах зарубіжних країн [171]. Під цим принципом розуміється, що кожен має право на поводження з ним державних органів без свавілля та на основі сумлінності.

10.Також доречним було б виділити окремо принцип чинності законодавства, що регулює питання адміністративної відповідальності. Стаття58 Конституції України містить положення, згідно з яким “закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення”.

На сьогодні, ст.8 КпАП закріплює принцип дії правових норм у часі і просторі. Відповідно до положення цієї статті особа, що вчинила адміністративне правопорушення підлягає відповідальності на підставі законодавства, що діє під час і за місцем вчинення правопорушення. Акти, що пом’якшують або скасовують відповідальність мають зворотну силу, тобто поширюються і на правопорушення, вчиненні до видання цих актів. Законодавство інших країн також містить положення, відповідно до якого принцип карального права застосовується так, щоб він не мав зворотної сили. Тобто санкція не може бути накладена за дію, яка на час її вчинення не суперечила тодішнім правилам [165, с.17].

Однак, Конституційний Суд України дав додаткове роз’яснення щодо цього положення. А саме, положення частини першої ст.58 Конституції України треба розуміти, що воно стосується тільки людини і громадянина [172]. Це слід розуміти так, що юридична особа, на відміну від фізичної, може бути притягнена до відповідальності за діяння (бездіяльність), вчинене у минулому, яке у той час вважалося правомірним, чи таким, що не суперечило правовим нормам, однак в зв’язку з прийняттям нової правової норми набуло протиправного характеру.

Не говорячи про спірність такого трактування конституційної норми цим роз’ясненням, на наш погляд, було порушено основоположний принцип правового суспільства -принцип рівності всіх перед законом. Оскільки таке правило має поширюватися лише на певну категорію осіб – юридичних осіб.

Природа принципів як основних засад, на яких ґрунтуються суспільні відносини, полягає в тому, що вони мають усталений, загальний характер і не можуть трактуватися на потребу сьогодення чи з огляду на певні вигоди, досягнення яких необхідне на даний час.

Окрім вказаних нами, в літературі виділяють також й інші принципи: забезпечення гарантій недоторканості особи, принцип охорони честі і гідності, принцип забезпечення права на захист та інші.

Тож, враховуючи вдосконалення правового забезпечення прав громадян, закріплення основних принципів застосування адміністративних стягнень є першим і важливим кроком для закладення основи побудови взаємовідносин між громадянами, юридичними особами та відповідними органами управління на засадах поваги один до одного та до встановлених правовими нормами правил поведінки. Оскільки витримані в правовому дусі дії уповноважених органів сприяють не тільки правильному, своєчасному та законодавчо обґрунтованому впливу на правопорушника, а й гарантують об’єктивність вирішення справи, що, в свою чергу, сприяє підвищенню правової культури та поваги до закону та тих органів, які уповноважені забезпечувати його дотримання.

2.3. Особливості процедури реалізації адміністративної

відповідальності як її видоутворюючої властивості

Притягнення до адміністративної відповідальності, відповідно до чинного законодавства, є прерогативою виключно державних органів та, в окремих випадках, органів місцевого самоврядування, що обумовлює необхідність надання всім процедурам, пов’язаним з названою діяльністю, відповідної процесуальної форми. Це прямо випливає із вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України, згідно з якими органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Основним Законом та законами України.

Притягнення до адміністративної відповідальності фізичних осіб здійснюється у формі провадження у справах про адміністративні правопорушення, а юридичних осіб – у процесуальних формах, встановлених різноманітними нормативно-правовими актами.

Змісту і характеристикам провадженням у справах про адміністративні правопорушення присвячено досить багато наукових праць, зокрема таких відомих авторів, як Д.Бахрах [173,174], Ю. Битяк [175, с.222-240], І. Галаган [176], І.Голосніченко [177, с.46-51], Л.Коваль [178], В.Колпаков [179, с.23-31], Б. Россинський [180], В.Сорокін [181], В.Шкарупа [182] та багатьох інших. Поняття провадження у справах про адміністративні правопорушення не дається у діючому законодавстві України, але воно вироблене наукою адміністративного права.

Частіше за все визначають провадження у справах про адміністративне правопорушення як одне із специфічних і важливих адміністративно-юрисдикційних проваджень, що входять в адміністративно-юрисдикційний процес. Іноді про провадження у справах про адміністративні правопорушення говорять як про діяльність уповноважених суб’єктів застосовувати адміністративні стягнення і сукупністю утворюваних при цьому відносин, що регулюються нормами права [186, с.306].

Також під провадженням у справах про адміністративні правопорушення розуміють ряд послідовних дій органів державного управління (посодових осіб), юрисдикційних органів, а в деяких випадках – інших суб’єктів, які згідно з нормами адміністративного законодавства здійснюють заходи, направлені на притягнення правопорушника до відповідальності та на забезпечення виконання винесеної постанови [16, с.167; 175, с.222]

Галаган І.А. вважає, що провадження у справах про адміністративні правопорушення може бути як один із самостійних інститутів адміністративно-процесуального права[39, с.26-27].

Така різноманітність визначень провадження у справах про адміністративні правопорушення пояснюється тим, що вчені, маючи один об’єкт дослідження – провадження у справах про адміністративні правопорушення, характеризували дане правове явище в залежності від предмета дослідження. Так, якщо предметом дослідження буде значення і місце провадження у справах про адміністративні правопорушення в системі адміністративних проваджень, то необхідно буде відмітити, що провадження у справах про адміністративні правопорушення являється різновидом адміністративних юрисдикційних проваджень, яким притаманні поряд із загальними, свої специфічні властивості.

Якщо предметом дослідження буде організаційна структура провадження, то ми дійдемо висновку, що провадження у справах про адміністративні правопорушення – це сукупність конкретних процесуальних стадій або послідовних дій органів адміністративної юрисдикції по притягнення особи до адміністративної відповідальнеості.

Якщо ж предметом дослідження буде нормативний зміст провадження, то тоді провадження у справах про адміністративні правопорушення можливо охарактеризувати, як установлену державою систему правових норм, що регулюють порядок проведення адміністративного розслідування, розгляд і винесення рішення у справі про адміністративні правопорушення, повторний розгляд постанови (рішення) про накладення адміністративного стягнення та виконання постанови по справі.

Розглянемо основні особливості провадження у справі про адміністративні правопорушення.

По-перше, провадження є одним із видів юрисдикційних проваджень, тобто провадження, що пов’язане із застосуванням до особи засобів примусу, що передбачені адміністративним законодавством.

По-друге, провадження представляє собою юрисдикційну діяльність компетентних органів, тобто діяльність, що пов’язана з виявленням адміністративних проступків та притягненням винних до адміністративної відповідальності.

По-третє, провадження у справах про адміністративні правопорушення, як і будь-яке інше провадження, складається із стадій, кожна з яких має, поряд із загальними, власні задачі і цілі.

Тому, виходячи із вище перерахованих особливостей провадження, можна дати наступне визначення.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення – це один із видів адміністративних юрисдикційних проваджень, що представляє собою ряд послідовних дій компетентних органів, передбачених діючим законодавством, по виявленню адміністративних проступків і притягненні винних до адміністративної відповідальності в процесі адміністративного розслідування, розгляді і прийнятті рішення по справі, повторному розгляді і забезпеченні виконання постанови (рішення) про накладення адміністративних стягнень.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення, на відміну від інших адміністративних проваджень, є найбільш урегульованим нормами адміністративного права провадженням. Правові норми, що регулюють провадження у справах про адміністративні правопорушення у своїй більшості сконцентровані в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Таким чином, задачі та нормативне регулювання провадження, обставин, які виключають провадження у справах про адміністративні правопорушення, і принципи провадження закріплені в главі 18 КпАП України (статті 245-253); підстави, порядок оформлення та вимоги до змісту протоколу у справах про адміністративні правопорушення регулюються главою 19 КУпАП (статті 254-259); види, підстави, сроки та порядок застосування процесуальних засобів –главою 20 Кодекса (статті 260-267); особливості правового статусу учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення – главою 21 КУпАП (статті 268-275); порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення – главою22 (статті 276-282); вимоги до змісту постанови по справі – главою 23 КпАП України (статті 283-286); порядок повторного розгляду постанови про накладення окремих видів адміністративних стягнень – в розділі п’ятому (статті 298-330) Кодекса України про адміністративні правопорушення.

Але, не дивлячись на достатньо повне регулювання процесуальних моментів притягнення винної особи до адміністративної відповідальності, необхідно відмітити, що порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення регулюються не тільки Кодексом України про адміністративні правопорушення, а також і іншими законами України, що закріплено в ч. 1 ст. 246 КпАп України. Наприклад, виконання постанови про оплатне вилучення, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, регулюється крім норми, що містяться у КпАП (статті 311-312), Законом України від 24 березня 1998 р. „Про державну виконавчу службу”, Законом України від 21 квітня 1999 р. „Про виконаве провадження” та іншими нормативно-правовими актами.

Частина 2 ст. 246 КпАП України також закріплює, що порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення у місцевих судах визначається, крім Кодексу, й іншими законами України. Це не сприяє правильному розумінню і застосуванню окремих адміністративно-процесуальних норм на практиці.

Важливе значення для уяснення поняття провадження у справах про адміністративні правопорушення має класифікація проваджень в залежності від того чи іншого критерію. В юридичній науці були висказані різні точки зори з приводу цього[37, с.127-128; 183, с.236-237та інші]. Деякі класифікації на сьогоднішній день втратили актуальність у зв’язку із змінами, прийнятими у рамках кримінального, кримінально-процесуального законодавства і законодавства про адміністративну відповідальність.

Так, взалежності від особливостей суб’єкту, який вправі виносити постанову (рішення) по справі, виділяється:

а) провадження в колегіальних органах (наприклад, в адміністративних комісіях). Особливості такого провадження закріплені в статтях 214, 215, 216, 279 та 281 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

б) провадження в одноособових органах.

Якщо деталізувати особливості суб’єкту, що має право розглядати справи про адміністративні правопорушення, то можна виділити:

а) провадження, що здійснюється у місцевих судах;

б) провадження в адміністративних комісіях;

в) провадження у виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;

г) провадження в органах внутрішніх справ;

д) і т.п.

В залежності від об’єму та складності діяльності можно виділити:

а) звичайне провадження, яке характеризується почерговим проходженням всіх обов’язкових стадій провадження, п’ятнадцятиденним строком розгляду справи, необов’зковістю присутності правопорушника при розгляді справи). Таке провадження здійснюється по відношенню до більшості адміністративних проступків, склади яких містяться в КпАП України.

б) спрощене провадження, що характеризується тим, що у цьому випадку протокол про адміністративні правопорушення не складається, а посадова особа, яка виявила правопорушення, сама приймає рішення про накладення на винного попередження або штраф та виконує своє рішення (ст..258 КУпАП).

в) особливе провадження, якому характерно те, що строки розгляду справи менші загальновстановлених, присутність правопорушника при розгляді справи обов’язкова. Це провадження по адміністративних проступках, які перераховані в чистині 2 і 3 ст. 277 КУпАП та частинах 2 і 3 ст. 268 КпАП України.

Згідно з положенням ст. 245 КУпАП, задачами провадження у справах про адміністративні правопорушення є: а) своєчасність, всестороннє, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи; б) розв’язання справи у точній відповідності із законом; в) забезпечує виконання винесеного постановлення; г) з’ясування причин та підстав, що спонукають до скоєння адміністративних правопорушень; д) попередження правопорушень; є) виховання громадян у дусі поваги до законів та укріплення законності.

В Кодексі України про адміністративні правопорушення відсутня стаття, яка б закріплювала систему принципів провадження у справах про адміністративні правопорушення. Це і обумовлює різні точки зору вчених відносно кількості та змісту принципів провадження. [37, с.12; 16, с.187-188; 184, с.1-43]. Проблема також в тому, що більшість виділених вченими принципів безпосередньо як принципи в самому КУпАП не визначені. Тобто, аналіз цілого ряду норм, які містяться в Кодексі, дозволяє виділити такі положення, але принципами їх можно назвати тільки теоретично.

Під принципами провадження у справах про адміністративні правопорушення слід розуміти закріплені в законі політичні та правові ідеї, основоположні засади, що лежать в основі організації і функціонування системи адміністративної юрисдикції, що визначають направлення та структуру цього провадження в цілому, його форму і зміст.

Разом із загальними принципами, які характерні всьому адміністративному процесу або адміністративно-юрисдикційному процесу (законність, рівність громадян перед законом, оперативність і т.д.), провадженню у справах про адміністративні правопорушення характерні власні принципи (публічності, диспозитивності, економічності і т.д.). Також, не дивлячись на те, що одні і ті ж принципи характеризують різні адміністративно-юрисдикційні провадження, вони по-різному проявляються в цих провадженнях.

Велике значення для здійснення провадження у справах про адміністративні правопорушення має принцип законності, що закріплений в ч. 2 і 3 ст. 7 КпАП України і виражається в тому, що застосування засобів адміністративної відповідальності допускається тільки на підставах і в порядку, установлених законом. Це означає, що ці засоби можуть бути застосовані тільки до особи, яка винна у скоєнні адміністративного проступку. При цьому адміністративні стягнення (ст. 24 КУпАП)і засоби впливу, що застосовуються до особи віком від 16 до 18 років (ст.24 КУпАП), можуть бути застосовані тільки компетентними органами (посадовими особами), з виконанням матеріально-правових та процесуально-правових норм.

При цьму в суворому порядку повинен виконуватися принцип равності учасників провадження перед законом, що визначається конституційним положенням про рівність всіх громадян України перед законом (ст. 24 Конституції). З цією ціллю законодавством чітко закріпляється правовий статус учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення, встановлюються їх права та обов’язки, визначаються форми їх участі в провадженні з наданням можливості заявляти клопотання, представляти докази та вимагати їх розгляду. Даний принцип закріплений в ст. 248 КУпАП, де міститься правило, згідно якого справи про адміністративні правопорушення розглядаються на засадах рівності громадян перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового , соціального похоживання, мови та інших підстав.

По суті цим же цілям служить і принцип змагальності, згідно якого функція правової оцінки поведінки сторін відокремлена від функцій обвинувачення і захисту. Всі учасники у справі про адміністративні правопорушення наділені рівними процесуальними правами. А органи адміністративної юрисдикції, що розглядають конкретну справу, зобов’язані застосовувати передбачені законом засоби для всестороннього, повного і об’єктивного дослідження обставин справи та встановлення істини для винесення законного і обґрунтованого рішення.

Змагальність проявляється в поділі функцій захисту та обвинувачення, які характеризують як сторону особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, так і сторону потерпілого.

При винесенні рішення орган, що розглядає справу про адміністративні проступки, повинен дотримуватися принципу охорони інтересів держави та особи. Цим принципом повинні керуватися всі органи адміністративної юрисдикції (їх посадові особи) при розгляді будь-якої справи. Разом з тим, цей принцип означає необхідність належного використання своїх прав усіма учасниками провадження у справах про адміністративні правопорушення. Саме з цією метою діюче законодавство передбачає можливість подавати громадянам юридичну допомогу (ст. 271 КпАП України). Тобто вони можуть користуватися послугами захисника (адвоката). Крім цього, органам адміністративної юрисдикції передбачено слідкувати за належним використанням сторонами своїх прав та обов’яєків для того, щоб вчинені ними дії не могли нашкодити інтересам держави чи учасникам провадження.

В процесі розгляду конкретної справи орган адміністративної юрисдикції повинен прагнути до встановлення об’єктивної (матеріальної) істини по справі. Цей принцип означає, що всі справи повинні розглядатися всесторонньо та повно на основі зібрання, перевірки та оцінки всіх необхідних матеріалів та доказів. Так, згідно ст. 251 і ст. 252 Кодекса України про адміністративні правопорушення органи (посадові особи), що розглядають справу, повинні аналізувати будь-які фактичні дані, на основі яких в передбачуваному заком порядку встановлюються наявність або відсутність адміністративного правопорушення, а також винність особи у його скоєнні. При цьому зібрані докази повинні оцінюватися органом (посадовою особою), що розглядає справу згідно зі своїм внутрішнім переконанням, яке базується на всесторонньому, повному і об’єктивному дослідженню обставин справи в їх сукупності, керуючись законом та своїм право розумінням.

При прийнятті рішення органами (посадовими особами), які розглядають справу про адміністративні правопорушення, має дотримуватися принципу самостійності та незалежності, який тісно переплітається з принципом встановлення об’єктивної істини. Даний принцип передбачає, що орган (посадова особа), який здійснює адміністративно-юрисдикційну діяльність в рамках провадження у справі про адміністративні правопорушення, приймає рішення: по-перше, незалежно від зовнішнього впливу та впливу з боку органів законодавчої, а також виконавчої державної влади, місцевого самоуправління, суспільних об’єднань, окремих посадових осіб і громадян; по-ддуге, незалежно від особистих морально-психологічних особливостей (особистих переконань, світосприйняття і т.д.), згідно діючому законодавству розгляд таких справ являється не тільки правом, але і обов’язком органів адміністративної юрисдикції. Тобто, орган (посодова особа) адміністративної юрисдикції не може ухилитись від розгляду та вирішення справи про адміністративні правопорушення, що віднесене до його компетенції, або перекласти свій обов’язок на когось іншого. Цей принцип закріплений в ст. 217 КУпАП, яка встановлює, що справи про адміністративні правопорушення можуть розглядатися тільки тими посадовими особами, які визначені законом і в рамках своїх повноважень.

Важливе значення для забезпечення демократичності провадження у справах про адміністративні правопорушення має принцип гласності (відкритості). Принцип гласності передбачає, що органи і посадові особи, які здійснюють адміністративно-юрисдикційну діяльність, зобов’язані своєчасно повідомити учасникам цієї діяльності місце та час розгляду справи про адміністративні правопорушення та не відмовляти зацікавленим особам у присутності при розгляді справи. Крім цього, згідно ст. 249 КУпАП розгляд справи про адміністративні правопорушення може проводитися за містом роботи або проживання правопорушника. А згідно ст. 286 КУпАП передбачений обов’язок органів адміністративної юрисдикції інформувати суспільство про накладення адміністративних стягнень. Таким чином, принцип гласності забезпечує не тільки відкритість здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності, але і формування негативного відношення суспільства до правопорушників і скоєних ними правопорушень, що має значення для профілактики правопорушень і укріплення законності та правопорядку.

Велике значення для ефективності правопорушень провадження у справах про адміністративні правопорушення мають принципи оперативності та економічності, які тісно пов’язані між собою і доповнюють один одного.

Принцип оперативності полягає у скорочених строках притягнення винних до відповідальності, наприклад, в порівнянні з кримінальною та цивільно-правовою відповідальністю.

Норми діючого законодавства, що регулюють порядок притягнення винної особи до адміністративної відповідальності, безпосередньо не закріплюють принцип оперативності, але про наявність такого принципу можна говорити, проаналізувавши положення Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Принцип економічності характеризується спрощеною процедурою і мінімальними матеріальними затратами на їх здійснення. Наприклад, принцип економічності, як і принцип оперативності, знайшли своє відображення у ст. 258 КУпАП, ч. 3 ст.306 КУпАП, ч. 3 ст.307 КУпАП і ст. 309 КУпАП, де передбачається можливість спрощеного провадження у спрвах про адміністративні правопорушення, коли всі стадії об’єднуються в одну і винна особа на місці скоєння адміністративного проступку притягується до відповідальності.

Принцип національної мови безпосередньо не закріплений Кодексом України про адміністративні правопорушення. Але про його наявність можно судити, виходячи з аналізу ст. 268 і 274 КУпАП та Закону України від 28.10.89р. „Про мови”.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення ведеться на державній мові, що обумовлено багатонаціональним складом населення України. Цей принцип в теперішній час закріплений законодавчо в ст. 3 Закона України „Про мови”, де вказується, що в роботі державних та суспільних органів, підприємств, організацій, які знаходяться там, де проживають більшість громадян іншої національності, поряд з українською мовою може використовуватися мова, прийнята для всього населення.

Якщо особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, не володіє мовою, на якій ведеться провадження, вона може висловлюватися на рідній мові і користуватися послугами перекладача (ст. 19 Закона „Про мови”). Це право закріплене також в ст.268 КУпАП, де передбачені права особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. Порядок реалізації цього принципу регламентується ст. 274 КУпАП, яка передбачає, що орган (посадова особа), в провадженні якого знаходиться справа, призначає перекладача. При цьому перекладач зобов’язаний явитися за викликом органа адміністративної юрисдикції і зробити повний і точний переклад.

Принцип публічності провадження у справах про адміністративні правопорушення знаходить свій вияв у тому, що він здійснюється від імені держави та органами (посадовим особами), уповноваженими на це державою.

Принцип диспозитивності заключається в тому, що учасники провадження у справі про адміністративні правопорушення можуть згідно з діючим законодавством на свій розсудрозпоряджатися своїми процесуальними правами. Наприклад, особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, має право бути присутньою при розгляді справи, так як згідно діючому законодавству присутність осби, яка притягується до адміністративної відповідальності, являється не завжди обов’язковою.

Принцип усності провадження у справіах про адміністративні правопорушення заключається в тому, що справи по суті розглядаються на засіданні компетентного органу із заслуховуванням осіб, що приймають участь у розгляді. Так, останні мають право висловлювати свої роз’яснення в усній формі, питання всім учасникам процесу задаються в усній формі і т.п.

Перераховані принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення не є вичерпними. Багато вчених, поряд з вказаними, виділяють і інші принципи провадження.

Що стосується учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення, то глава 21 Кодексу України про адміністративні правопорушення дає перелік осіб, які беруть участь в провадженні, до яких відносяться: 1) особа, яка притягується до адміністративної відповідальності; 2) потерпілий; 3) законні представники; 4) захисник; 5) свідки; 6) експерт; 7) перекладач. Це дало привід деяким вченим розмежовувати в рамках провадження у справах про адміністративні правопорушення два поняття „суб’єкти провадження” та „учасники провадження”. До учасників провадження відносяться: особа, що притягується до адміністративної відповідальності; потерпілий; законні представники; захисник; свідок; експерт; перекладач. Поняття „суб’єкти провадження” трактується ширше і включає в себе крім перерахованих учасників, також органи або особи, що уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення [170, с.54].

В залежності від ролі та призначення, змісту та обсягу повноважень, форм та методів діяльності органів (посадових осіб), учасників провадження у справах по адміністративні правопорушення можна поділити на такі групи:

1. Компетентні органи та посадові особи, що наділені правом приймати власні акти, складати правові документи, які впливають на справу. До них відносяться, наприклад, органи, уповноважені розглядати справу про адміністративні правопорушення (розділ третій КУпАП), особи, які мають право складати протокол про адміністративні правопорушення (ст.255 КУпАП) і т.д.

2. Зацікавлені у справі особи: особа, що притягується до адміністративної відповідальність, а також потерпілий та його законні представники.

3. Особи та органи, що сприяють здійсненню провадження: свідки, експерти, перекладачі.

4. Інші особи та органи, які сприяють виконання постанови по справі, запобіганню адміністративних правопорушень (адміністрація підприємств, установ, організацій, трудові колективи та інші).

Перелік органів та посадових осіб, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, наведено у Розділі третьому Кодексу України про адміністративні правопорушення, в якому врегульовано також деякі питання утворення та функціонування цих органів, а також визначено, які справи уповноважені розглядати ті чи інші органи або посадові особи, тобто вирішено питання підвідомчості справ.

Велика кількість органів (посадових осіб), які мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення, обумовлена рядом обставин. Перш за все, галузі управління й існуючі в них відносини істотно відрізняються одне від одного, відзначаються різноманітністю і специфікою. Для того, щоб кваліфіковано вирішувати справи про адміністративні правопорушення, часто необхідно володіти спеціальними знаннями, наприклад, добре знати правила дорожнього руху , пожежної безпеки та інші. По-друге, оперативність та економічність провадження в багатьох випадках забезпечується тим, що стягнення накладаються співробітниками тих органів, які здійснюють контроль та нагляд за додержанням відповідних правил.

Відповідно до ст.213 КпАП справи про адміністративні правопорушення надано право розглядати таким органам:

адміністративним комісіям;
виконавчим комітетам селищних, сільських рад;
районним (міським) судам (суддям);
органам внутрішніх справ, органам державних інспекцій та іншим органам (посадовим особам), уповноваженим на це законодавчими актами.

Повноваження щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення в наш час окремі законодавчі акти надають і деяким іншим органам, які в Розділі третьому КУпАП не названо. Мова йде про місцеві державні адміністрації та про виконком місцевих рад. І в тому, і в іншому випадку говориться про справи, віднесені законом до відання зазначених органів. Разом з тим, жоден законодавчий акт подібних повноважень їм не дає, і на практиці вони реально такі справи не розглядають.

Органи, яким надано право приймати рішення у справах про адміністративні правопорушення, за обсягом компетенції розподіляються на дві групи. До першої належать адміністративні комісії, виконавчі комітети селищних, сільських рад, органи внутрішніх справ і суди. Вони розглядають справи про правопорушення, які вчиняються в різних галузях управління. Другу групу складають державні інспекції, органи транспорту, природо- охорони тощо. Повноваження зазначених органів тісно пов’язані з конкретною галуззю управління.

Рішення про накладення адміністративного стягнення може примати колегіальний орган або посадова особа. До перших належать адміністративні комісії, виконкоми селищних, сільських рад, суди (хоча на практиці подібні справи колегіальні суди, як правило, не розглядають). Що стосується посадових осіб, то вони вирішують справи від імені відповідних органів у межах наданих їм повноважень і тільки при виконанні службових обов’язків. Коло таких осіб встановлено законодавчими актами України. До них належать керівники відповідних органів управління та державних інспекцій. Проте, в деяких випадках, передбачених законодавством, право накладати стягнення мають й інші особи.

Особливе місце серед органів адміністративної юрисдикції займають адміністративні комісії. В той час, як інші органи (внутрішніх справ, державні інспекції тощо) здійснюють свою юрисдикційну діяльність поряд з виконанням інших функцій управління – організацію, контролем, наглядом і т. ін., то головне призначення адміністративних комісій – розгляд справ про адміністративні правопорушення.

Адміністративні комісії утворюються районними державними адміністраціями, виконкомами міських, районних в містах, селищних і сільських рад у складі голови, заступника голови, відповідального секретаря та не менше шести членів комісії. До них входять депутати, представники підприємств, установ, організацій,громадськості.

Адміністративні комісії розглядають усі справи про адміністративні правопорушення, за винятком віднесених до компетенції інших органів (органів).

В ч.1 ст.218 КпАП дано перелік статей, справи про порушення яких мають право розглядати адміністративні комісії районного та міського рівнів. Об’єм повноважень щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення адміністративних комісій при виконкомах селищних та сільських Рад народних депутатів дещо менший, їх встановлено в ч.2 ст.218 КпАП України.

Повноваження виконавчих комітетів селищних і сільських рад щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення схожі до повноважень адміністративних комісій, але дещо вужчі. Компетенцію виконавчих комітетів закріплено в ст.219 КпАП.

Районні (міські) суди (судді) розглядають справи про найбільш серйозні адміністративні проступки, за які передбачено найсуворіше адміністративне стягнення, які застосовуються виключно у судовому порядку, — штраф у підвищеному розмірі, оплатне вилучення транспортних засобів, конфіскація, виправні роботи та адміністративний арешт, а також справи про адміністративні правопорушення, вчинені особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років (ст.221 КпАП) та про правопорушення, пов’язані з корупцією.

Органами внутрішніх справ (міліції) надано право розглядати справи,які передбачені ст.222 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Органи державного контролю та нагляду (державні інспекції) та деякі галузеві органи управління розглядають справи про порушення тих загальнообов’язкових правил, нагляд та контроль за виконанням яких на них покладено. Це органи державного пожежного нагляду, Міністерства оборони України, державної санітарно-епідемологічної служби і т.ін. (ст.ст.223-224-8 КпАП).

Як відомо, діяльність учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення розвивається в часі як послідовна низка пов’язаних між собою процесуальних дій щодо реалізації їх прав та обов’язків. Весь процес складається з кількох фаз розвитку, що змінюють одна одну, їх прийнято називати стадіями[186, с.346], інколи – процедурами[187, с.132]. В літературі в основному використовується визначення стадій провадження, сформульоване Д.М. Бахрахом, який розуміє під нею таку порівняно самостійну частину провадження, як, поряд з його загальними завданнями, має властиві тільки їй завдання, документи та інші особливості [186, с.324].

Проте найбільш змістовне визначення стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення, на нашу думку, поки що сформулювали О.М. Бандурка і М.М. Тищенко, які зазначають, що процесуальна стадія становить порівняно відокремлену, виділену в часі й логічно пов’язану сукупність процесуальних дій, спрямовану на досягнення певної мети і вирішення відповідних завдань, що функціонально співвідносяться з ними, яка відрізняється власним колом суб’єктів і одержує закріплення у відповідних процесуальних актах [188, с.172]. Погоджуючись в основному з наведеним визначенням, зазначимо, що, на жаль, не всі стадії провадження одержали закріплення в КпАП України. З’ясуємо питання про види цих стадій.

У багатьох літературних джерелах називають чотири стадії зазначеного провадження. На першій стадії з’ясовуються факти вчинення, обставини правопорушення, дані про винного і складається адміністративний протокол. На другій стадії компетентний орган (посадова особа) розглядає матеріал і приймає постанову, яку на третій стадії може бути або оскаржено громадянином, або опротестовано прокурором, або переглянуто з ініціативи вищого органу. Третя стадія є факультативною, необов’язковою, вона закінчується ухваленням рішення про скасування, зміну або залишенням постанови без змін. Четверта стадія – виконання постанови – полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, призначеного за правопорушення. Розбіжності переважно стосуються назв стадій, причому найбільш їх щодо назв двох із них – першої і третьої.

Початкова стадія має два основних варіанти назв: адміністративне розслідування[185, с.347; 187, с.132-133; 189, с.13; 190, с.54; 191, с.229] або порушення справи про адміністративний проступок[188, с.177; 192, с.202]. Проте і той, і інший варіанти викликають заперечення. Насамперед, термін „розслідування” має певне криміналістичне забарвлення, його використання є зручним, але не зовсім конкретним. До того ж, розслідувати спрау неможливо, якщо її не порушено. Що стосується другої назви, вона дещо незавершена, оскільки одним тільки порушенням справи не можна досягти завдань цієї стадії. На нашу думку, стадію слід назвати „порушення справи про адміністративний проступок і попереднє з’ясування її обставин”, адже „розслідування”, яке відстоюють деякі автори, полягає саме в попередньому з’ясуванні обставин справи.

Щодо назви другої стадії можна відзначити одностайність авторів: здебільшого її називають розглядом справи про адміністративний проступок і винесення постанови по ній, інколи використовується скорочена назва „розгляд справи”, хоча зміст у неї вкладається той самий. Те саме можна сказати і про завершальну стадію провадження, яка в усіх джерелах називається однаково – виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.

Третя альтернативна стадія провадження в літературі називається або переглядом постанови[185,189,190], або оскарженням чи опротестуванням постанови [192, с.202; 189, с.177], і лише інколи ці дії поєднуються[193, с.125]. На нашу думку,більш прийнятою є остання позиція, і третю стадію слід називати „оскарження (опротестування) і перегляд постанови по справі про адміністративний проступок”.

Розглянемо тепер особливості та перспективи регулювання стадій чи процедур провадження в КпАП України, який має об’єднати всі норми, що регулюють це провадження.

1. Насамперед, детальнішої регламентації потребують дії, які здійснюються на стадії порушення справи і попереднього з’ясування її обставин. Сьогодні зазначена стадія обмежена визначенням порядку застосування примусових заходів, спрямованих на забезпечення порядку складання протоколу про адміністративний проступок. У КпАП відсутні норми, які регламентували б процесуальну діяльність, спрямовану на забезпечення прав учасників провадження (наприклад, порядок розгляду клопотання), на збирання і закріплення доказів тощо. Окремі положення Кодексу застаріли, деякі з них не відповідають Конституції України, що ускладнює, а в окремих випадках унеможливлює застосування адміністративної відповідальності.

Передусім, у КпАп має бути визначено підстави та приводи порушення провадження. Єдиною фактичною підставою порушення провадження є наявність у діянні особи складу адміністративного проступку. Проте самої лише фактичної підстави недостатньо для того, щоб провадження у справі розпочалося. Для цього ще й потрібна формальна, процесуальна підстава, тобто інформація про правопорушення. Інакше кажучи, крім підстави для порушення справи про адміністративне правопорушення має бути ще й привід (звернення громадян; повідомлення посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування підприємств, установ, організацій; повідомлення засобів масової інформації; повідомлення об’єднань громадян; безпосереднє виявлення проступку уповноваженою посадовою особою).

Протокол – єдина формальна підстава для подальшого провадження. Від того, наскільки грамотно його складено, залежить правильність розгляду справи по суті та обґрунтованість прийнятого рішення. Протокол можна вважати процесуальним документом, який фіксує закінчення стадії порушення справи і попереднього з’ясування її обставин. Закон досить повно визначив перелік відомостей, які мають бути відображено в протоколі.

Дослідження матеріалів практики вказує на проблему, що в багатьох випадках судді взагалі не визнають доказової сили протоколів, у яких відсутні вказівки на свідків порушення. Тому слід особливо наголосити на тому, що ст. 256 КпАП України передбачає лише можливість зазначення в протоколі прізвищ та адрес свідків (у законі зазначено „якщо вони є”). Якщо свідків немає (а таке буває досить часто), це аж ніяк не впливає на визнання протоколу правомірним, його доказова сила від цього абсолютно не зменшується.

Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачає чимало винятків із загального правила, коли протокол про адміністративні правопорушення може не складатися. В літературі таке провадження одержало назву спрощеного або прискореного, оскільки тут посадова особа, яка виявила проступок, сама приймає рішення про накладення стягнення і виконує своє рішення[193, с.125; 194, с.52]. Така можливість, забезпечуючи оперативність адміністративної відповідальності, чи не найбільш обумовлювала її ефективність

На початковій стадії провадження використовуються також заходи забезпечення провадження, яким у КпАП присвячено окрему главу 20 „Адміністративне затримання, особистий огляд, огляд речей і вилучення речей та документів”. Ця глава передбачає такі заходи забезпечення: адміністративне затримання, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, відсторонення водіїв від керування транспортними засобами і огляд їх на стан сп’яніння. Ще два заходи забезпечення встановлено іншими главами Кодексу: доставлення порушника (ст.259) і його привід (ст.268).

Серед заходів забезпечення найбільш нарікання у громадян викликають випадки застосування особистого огляду й огляду речей, а також огляду водіїв на стан сп’яніння. Річ у тому, що ст..264 КпАп України фактично закріплює правила застосування огляду і як заходу забезпечення (тобто адміністративного припинення), і як адміністративно-запобіжного заходу, який застосовується для виявлення порушень певних правил. Що ж стосується проблем здійснення огляду водіїв на стан сп’яніння, то вони мають не стільки правовий, скільки матеріально-технічний характер, тому що найчастіше виникають через недосконалість технічних засобів, які використовуються з цією метою.

2. Розгляд справ про адміністративні правопорушення – центральна стадія провадження, на ній вирішується найважливіші завдання цього провадження. Головна мета діяльності суб’єктів юрисдикції на цій стадії полягає у встановленні фактичних обставин справи і юридичній оцінці діяння особи, тобто у вирішенні справи по суті. Зазначена стадія, як свідчить аналіз відповідних положень КпАП, включає три етапи: підготовку справи до розгляду, розгляд справи, прийняття по ній постанови.

Основною проблемою на етапі підготовки справи до розгляду можна назвати відсутність законодавчого закріплення порядку вирішення низки питань. Зокрема, до ст..278 КпАП, як уявляється, необхідно включити положення про те, що орган (посадова особа) встановлює, чи належить розгляд справи до її компетенції, і або приймає її до свого провадження, або надсилає її за підвідомчістю. В статті доцільно закріпити повноваження суб’єктів адміністративної юрисдикції щодо можливого повернення матеріалів справи та обов’язок відповідних суб’єктів щодо усунення недоліків, а також повноваження щодо витребування від підприємств, установ, організацій даних, необхідних для правильного вирішення справи, та обов’язок відповідних посадових осіб щодо таких даних.

Для розгляду справи передбачено низку обов’язкових правил. Це, насамперед, місце і термін її розгляду. В літературі часто критикується встановлення різних за тривалістю строків для розгляду справ про різні адміністративні проступки і висловлюється пропозиція про необхідність уніфікувати їх залежно від суб’єктів розгляду справи [195, с.76-77]. На нашу думку, слід посилити загальне значення процесуальних строків і відповідальність суб’єктів юрисдикції за їх дотримання. Нині порушення того чи іншого терміну (наприклад, терміну розгляду справи) практично ніяких правових наслідків не тягне. Уявляється, що недодержання встановленого строку розгляду справи має бути підставою для скасування постанови і закриття справи, інакше взагалі відпадає потреба в його регулюванні.

У літературі висловлюється пропозиція про необхідність доповнення законодавства про адміністративні правопорушення нормою, яка закріплювала б обов’язок ведення протоколу засідання під час розгляду справи всіма суб’єктами адміністративної юрисдикції, а не тільки колегіальними органами [193, с.135]. Пропозиція взагалом цікава, але сумніви викликає необхідність ускладнення процедури розгляду справ про адміністративні проступки, який і так, як свідчать дослідження, часто здійснюється у значно спрощеному порядку.

Головною проблемою правового регулювання змісту постанов (рішень) по справах про адміністративні проступки слід назвати відсутність вимог, які до нього ставляться, вмотивованості рішення. На практиці неправильне використання альтернативних та порівняно визначених санкцій є одним із досить поширених порушень законодавства про адміністративні проступки. Необхідно також забезпечити реальне вручення (надіслання) відповідним учасникам провадження копії постанови по справі, адже від цього залежить реалізація права на захист.

3. Встановлення процедури оскарження і перегляду постанови по справі про адміністративне правопорушення є однією з найважливіших процесуальних гарантій законності притягнення до адміністративної відповідальності. На відміну від інших стадій провадження, стадія перегляду є факультативною, необов’язковою. Лише невелика кількість справ розглядається в порядку контролю. Вже сам факт існування такої стадії має важливе значення, дисциплінує тих, кому доручено застосовувати адміністративні стягнення.

Скарга в порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення подається і розглядається за правилами, закріпленими в главі 24 КпАп України.

Відповідно до ст.287 Кодексу України про адміністративні правопорушення постанову може бути оскаржено особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим. Виняток із зазначеного правила становлять постанови районного (міського) суду (суддів) про накладання адміністративного стягнення, які є остаточними й оскарженню в порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення не підлягають. Цей виняток тепер не відповідає вимогам Конституції України, яка гарантує кожному право на судове оскарження будь-яких дій та рішень державних органів і посадових осіб. Тому в КпАП доцільно встановити право на оскарження постанов по справах про адміністративні правопорушення, які виносяться судами (суддями), а також рішень за скаргами на постанови[193, с.139; 196, с.42-43].

Звертається увага на проблему, яка не вирішена Кодексом, щодо можливості оскарження постанови до суду після того, як спочатку скаргу було подано вищому в порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі і його рішення не задовольнило скаржника[195, с.118-120]. Слід погодитися з висновком про те, що питання має вирішуватись позитивно, оскільки йдеться про реалізацію конституційних гарантій судового захисту прав громадян в адміністративно-юрисдикційному процесі.

За результатами розгляду скарги або протесту орган (посадова особа) може прийняти одне із рішень, передбачених ст.293 КпАП України, а саме: залишити постанову без змін, а скаргу або протест без задоволення; скасувати постанову і надіслати справу на новий розгляд; скасувати постанову і закрити справу; змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, однак за умови, щоб стягнення не було посилено.

4. Нарешті, потребують також вирішення проблеми виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. Виконання постанов можна визнати вирішальною стадією всього провадження. Адже якщо постанову винесено, але не виконано, втрачається весь виховний вплив накладеного стягнення, а робота, здійснена багатьма органами та посадовими особами для притягнення винного до адміністративної відповідальності, виявляється марною.

Необхідною умовою виконання постанови є набрання нею чинності. Це означає, що постанова набула юридичного значення і є обов’язковою до виконання згідно зі ст..298 КпАП України. У зв’язку з цим дуже важливим є визначення моменту набрання постановою чинності, адже в законодавстві це питання не вирішено. На підставі того, що постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення, а

виконуватися може тільки та постанова , яка набрала чинності, в літературі зроблено логічний висновок про те, що постанова по справі набирає чинності негайно після винесення, що властиво для правових актів управління[187, с.142; 191, с.235; 193, с.144]. У випадках оскарження чи опротестування постанови її виконання припиняється на певний час, а потім відновлюється, якщо скарга чи протест залишилися без задоволення.

Постанова, яка набрала чинності, — це своєрідний виконавчий документ. Можна не погоджуватися із доцільністю чи справедливістю застосування того чи іншого стягнень, його розміру, але лише доти, доки постанова не набрала чинності. Це документ, який підлягає обов’язковому виконанню, оскільки його винесено від імені держави. Забезпечення беззаперечного виконання постанови – це свідчення авторитету держави та органу, який діяв від іі імені. У зв’язку з цим недопустимими є факти невиконання постанов про накладення адміністративних стягнень, найчастішими з яких є несплата штрафу. Сплата штрафу – це правовий обов’язок порушника, тому виникає запитання, чому державні органи мають турбуватися, як йому виконати цей обов’язок. Як можливий варіант вирішення цього питання можна запропонувати встановлення для порушника, в разі ухилення останнього від його сплати, додаткових санкцій, перш за все, у вигляді автоматичного збільшення розміру штрафу, а в разі подальшого ухилення – заміни штрафу адміністративним арештом. Крім цього, заміну одного виду адміністративного стягнення іншим, яку чинне законодавство про адміністративні проступки допускає дуже рідко, можна було б передбачити як загальне правило для всіх випадків, коли виконання стягнення з якихось причин неможливо. Тим самим виконувалося б головне призначення провадження – реальна реалізація заходів адміністративної відповідальності.

Нині дещо ускладнилась діяльність щодо виконання постанов про накладення такого адміністративного стягнення, як позбавлення права керування транспортними засобами. Це стягнення застосовується за проступки, справи про які тепер розглядають судді, тобто фактично його накладення здійснюється в судовому порядку. Виконання ж зазначеного стягнення ст.317 КпАП покладає на посадових осіб Державтоінспекції. Тепер слід чітко врегулювати порядок передачі постанови на виконання, зміст та порядок її виконання, питання взаємодії з цього приводу судді та посадових осіб ДАІ тощо.

Існуюча проблема невиконання багатьох постанов про накладення адміністративних стягнень тягне за собою ще одну проблему: з якого часу вважати особу такою, що не була піддана адміністративному стягненню відповідно до ст.39 Кодексу? Мабуть, вирішення цього питання має залежати, як зазначається в літературі, від того, з якої причини не було виконано постанову[193, с.147]. Якщо особа ухилялася від виконання постанови, її можна визнавати такою, що притягалася до адміністративної відповідальності.

Викладене свідчить про те, що нормативне закріплення процедур притягнення до адміністративної відповідальності потребує подальшого розвитку й удосконалення, у зв’язку з чим необхідно прискорення прийняття нового Кодексу про адміністративні проступки України, реалізувавши в ньому всі новітні здобутки юридичної науки, в тому числі присвячені дослідженню проблем провадження в справах про адміністративні проступки [197].

До цього часу процесуальні моменти притягнення до адміністративної відповідальності майже не розглядались на концептуальному рівні, зокрема упорівнянні з іншими видами деліктних юрисдикційних процесів. З огляду на це спробуємо розібратись, чому процесуальну основу адміністративної відповідальності складає саме адміністративний порядок притягнення до відповідальності та у чому полягають його характерні риси?

З огляду на ідеологічну подібність адміністративної і кримінальної відповідальності необхідно звернутися до концептуальних засад процесу кримінального, як одного з найбільш розроблених в науковому плані.

У теорії кримінального процесу склалося уявлення про два основних типа процесів: змагальний та розшуковий. Змагальний тип процесу характеризується:

наявністю двох протилежних сторін – обвинувачення і захисту;
процесуальною рівністю сторін;
наявністю незалежного від сторін суду.

Із тези про незалежність суду випливає, по-перше, що у змагальному процесі суд не може брати на себе ні функції звинувачення, ні функції захисту. Він приступає до справи лише за звинуваченням, представленим кримінальним переслідувачем, і не має права виходити за рамки, окреслені у звинкваченні. Із цього випливає інший важливий висновок: головною рушійною силою змагального процесу є не ініціатива суду, а спір сторін з приводу звинувачення[198, с.18-19].

На відміну від змагального, розшуковий процес – це такий порядок провадження, коли функції кримінального переслідування, захисту і функція прийняття рішення у справі – судова або юстиції – об’єднуються у діяльності одного державного органу. Він сам порушує кримінальне переслідування, розслідує обставини справи, збирає докази, піклується про заходи щодо забезпечення законних інтересів осів, які беруть участь у провадженні, і пиймає рішення у справі. З цієї причини самостійні сторони обвинувачення і захисту тут не потрібні. Оскільки немає обвинувача, то не існує як такого і обвинувачення та обвинуваченого. Замість них має місце об’єкт дослідження – підслідний. Орган розслідування не рівний підслідному, який для нього є лише об”єктом управління. З причини відсутності сторін не має юридичного значення і спір про предмет справи – двигуном процесу є не він, а безособиста воля, веління закону. Фактично розшуковий процес є застосуванням до провадження у кримінальних справах адміністративного методу правового регулювання[198, с.111].

Слід зазначити, що провадження у кримінальних справах побудоване на принципах розшукового процесу в основному відійшло в історію, але ці принципи покладено в основу провадження у справах про адміністративні правопорушення у тому вигляді, у якому воно існує нині.

Процесуальна конструкція адміністративної відповідальності, закріплена у сучасному законодавстві, повністю зберігає всі ознаки традиційного розшукового процесу. Це проявляється у тому, що у більшості випадків адміністративне розслідування, розгляд справи про адміністративні правопорушення та застосування за результатами такого розгляду адміністративних стягнень відбувається у межах одного уповноваженого органу. Крім того, у провадженні у справах про адміністративні правопорушеня не передбачено принципу змагальності, властивого правосуддю. Пичому розшуковий тип процесу зберігається при вирішенні таких справ і судами, і органами виконавчої влади.

Цікавим є момент, що прояви адміністративного порядку (розшукового процесу) притягнення до відповідальості є й поза традиційними межами інституту адміністративної відповідальності.

Одним із досить давно існуючих проявів юридичної відповідальності є застосування судами штрафів за різноманітні процесуальні порушення відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України. У випадку правопорушення, за вчинення якого накладається штраф, не стосується предмета спору, який, у свою чергу, є предметом судового розгляду, то таке правопорушення має суто процесуальний характер або, іншими словами, відбувається порушення процесуальної норми. Як бачимо, і виявлення порушення, і накладення стягнення здійснюється одним і тим самим суб”єктом – господарським судом. Тобто, у наявності всі ознаки розшукового типу процесу, властивого саме адміністративній відповідальності.

Для вирішення задач провадження у справах про адміністративні правопорушення, передбачених ст.. 245 КУпАП, важливе значення має чітке визначення того, якому суб’єкту влади належить розгляд справи, хто порушує справу чи виконує постанову. Правильне вирішення питання підвідомчості – необхідна умова кваліфіційного, оперативного вирішення справи про адміністративні правопорушення.

В провадженнях у справах про адміністративні правопорушення часто одні органи (посадові особи) мають право розслідувати справи, інші – розглядати їх та приймати постанову по справі, наступні – розглядати скарги на постанови, а останні – виконувати постанови про накладення адміністративних стягнень. Тому, для провадження у справі про адміністративне правопорушення актуальним є питання постадійної підвідомчості. Наприклад, якщо мова йде про підвідомчість на стадії адміністративного розслідування, то ця підвідомчість встановлюється, в першу чергу, ст.. 255 КУпАП, де вказано перелік посадових осіб, які мають право складати протокол про адміністративне правопорушення по конкретним справам. В свою чергу, Д.Н. Бахрах говорить про виділення підвідомчості при скоєнні окремих дій[186, с.317.].

Треба погодитися з точкою зору М.Я. Масленікова, що підвідомчість про адміністративні правопорушення – це уособлена компетенція органу адміністративної юрисдикції, уповноваженого державою здійснювати адміністративно-процесуальні дії юрисдикційного характеру, що належать до його відання.

При визначенні підвідомчості справ про адміністративні проступки необхідно враховувати також різні рівні підвідомчості та порядок послідовності їх виявлення. В залежності від цього можна виділити такі види підвідомчості справ про адміністративні правопорушення: 1) видова підвідомчість; 2) територіальна підвідомчість; 3) посадова підвідомчість.

Таким чином, процесуальну основу адміністративної відповідальності становить адміністративний порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення, який базується на принципах деліктного процесу розшукового типу. При цьому, визначаючи правову природу проваджень, пов’язаних з притягненням до відповідальності за вчинення різноманітних правопорушень, слід звертати увагу насамперед не стільки на суб’кт, наділений відповідними юрисдикційними повноваженнями, скільки на процесуальні характеристики процедури притягнення до відповідальності.

З урахуванням викладеного уявляється правильним стверджувати, що одним із найважливіших напрямів дослідженьу сфері адміністративної відповідальності має бути удосконалення порядку провадження у відповідних справах з урахуванням потреби забезпечення прав всіх його учасників та реалізації принципу об’єктивної істини [199, с.116-120].

2.4. Основні напрямки розвитку інституту

адміністративної відповідальності

Серед великої кількості правових інститутів навряд чи знайдеться багато таких, які б торкались інтересів переважної більшості людей. Одним із них є інститут адміністративної відповідальності. Вже в 1995 році кількість осіб, яких було притягнуто до адміністративної відповідальності, сягнула 20 мільйонів і нині продовжує стрімко зростати. Тому в ході адміністративно – правової реформи реформуванню інституту адміністративної відповідальності відведено важливе місце.

На сучасному етапі розвитку державності зростають роль і значення адміністративної відповідальності як способу забезпечення законності і правопорядку в сфері адміністративного регулювання суспільних відносин, що склалися у державі.

Очевидним є те, що адміністративна відповідальність як важель реагування на адміністративні правопорушення не виконує покладені на неї завдання.

Українськими науковцями, вченими інших держав приділяється значна увага для того, щоб проаналізувати та зрозуміти практичну і теоретичну важливість адміністративної відповідальності. Протягом тривалого часу проведена робота з розробки проблем адміністративної відповідальності, підготовки відповідної теоретичної бази для формування законодавства про адміністративні правопорушення та проекту Кодексу про адміністративні проступки. У законодавстві про адміністративні правопорушення, яке склалося сьогодні, відсутня систематизація одного закону, що призводить до конкуренції норм, а це, в свою чергу, не відповідає вимогам, які ставляться до правової форми.

Адміністративна відповідальність є важливим інструментом державного управління, і майже неможливо виділити сферу, де б вона не застосовувалася. Проте існує багато проблем, які потребують свого якнайскорішого вирішення. До таких можна віднести проблему реального забезпечення прав осіб, які притягуються до адміністративної відповідальності, проблеми ефективності заходів адміністративної відповідальності та забезпечення виконання адміністративних стягнень і багато інших.

Невирішеність великої кількості проблем адміністративної відповідальності пов’язана з недостатньою науковою розробкою понятійного апарату. Вивчення інституту адміністративної відповідальності стає одним із головних напрямів в адміністративно-правових дослідженнях. Сьогодні серед науковців немає єдиного трактування поняття „адміністративної відповідальності”. Розробка визначення даного поняття є однією з основних проблем майбутнього адміністративного законодавства. Дефініція, не закріплена діючим правом, може лишевідображати суб’єктивну думку науковцив.

Потребує наукового обґрунтування адміністративна відповідальність юридичних осіб і на цій основі – побудова її принципів і засад. Концепція реформи адміністративного права України, крім необхідності уніфікації законодавства про адміністративну відповідальність потребує обговорення введення в адміністративне законодавство поряд із фізичною й юридичної особи як суб’єкта адміністративного проступку.

У сучасних умовах розвитку правової системи України все більше приділяється увага реформуванню інституту адміністративної відповідальності, зокрема відповідальності юридичних осіб у разі порушення ними норм адміністративного права. В юридичній літературі дискусія з цього приводу не припиняється, тому спектр думок поширюється від ствердження про існування такого виду відповідальності до заперечення факту наявності у законодавстві України норм, що встановлюють адміністративну відповідальність юридичних осіб.

Проведення систематизації законодавства України про адміністративну відповідальність юридичних осіб має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Це сприятиме, в першу чергу, ефективнішому застосуванню норм відповідного законодавства та забезпеченню законності як у діяльності юрисдикційних органів, так і у сфері діяльності підприємств, установ й організацій. Існує декілька можливих напрямів такої систематизації.

Першим напрямом є об’єднання норм чинного законодавства, що регулює адміністративну відповідальність юридичних осіб, можна шляхом включення таких нормативних актів до змісту КпАП України.

У проекті Кодексу України про адміністративні проступки його укладачами зроблено спробу визнати юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності, але, на нашу думку, досить невдало. І якщо в загальній частині проекту містяться матеріальні норми, якими регулюються окремі питання адміністративної відповідальності юридичної особи, то в процесуальній частині про юридичну особу навіть не згадується.

Тільки в тому випадку, коли внесені зміни і доповнення в КпАП перетворять його в головний компонент системи нормативних актів про адміністративну відповідальність в цілому, можна говорити про такий спосіб систематизації законодавства про адміністративну відповідальність юридичних осіб.

Другим напрямком є той, що відповідальність юридичних осіб можна врегулювати окремим законодавчим актом, яким би міг стати Кодекс України про адміністративну відповідальність юридичних осіб. Але, разом з тим такий напрям систематизації законодавства про адміністративну відповідальність юридичних осіб є досить складним і більше відповідає перспективам удосконалення цього виду відповідальності, ніж реаліям сьогодення.

Наступним напрямком, на думку Д.Лук’янця [48, с.212-217], є пропозиція, що до системи законодавства про адміністративну відповідальність юридичних осіб міг би входити Адміністративно-деліктний кодекс України, який би складався з двох розділів – „Загальні положення” та „Адміністративна відповідальність та її підстави”. Не маючи принципових заперечень щодо змісту цього кодексу, слід зазначити, що в запропонованому проекті, по-перше, суб’єктами адміністративної відповідальності визнаються як фізичні, так і юридичні особи, а по-друге,він не містить процесуальної частини. Така ситуація буде ускладнювати його застосування на практиці.

Інший напрямок, запропонований українськими вченими, зводиться до об’єднання нормативно-правових актів, які регламентують адміністративну відповідальність юридичних осіб в окрему систему навколо власного центру, тобто розробки й прийняття окремого закону загального характеру, який би містив у собі всі принципові положення щодо адміністративної відповідальності юридичних осіб. Цим нормативним актом можуть бути Основи законодавства України про адміністративну відповідальність юридичних осіб, в яких би містились загальні, принциповіположення з цих питань.

Процес реформування законодавства про адміністративну відповідальність потребує якісно нових поглядів на зміст цього інституту та його місце в механізмі державного управління. Необхідно позбутися застарілих ідеологічних догм, які тривалий час справляли вплив на розвиток цього інституту. Орієнтація на побудову ринкових відносин в економіці, на пріорітет прав людини, на нове розуміння ролі держави в житті суспільства

потребує відповідного урахування при розробці норм, які складають інститут адміністративної відповідальності [48, с.3-4].

Інститут адміністративної відповідальності, будучи показовим для вітчизняного адміністративного права ще з часів СРСР рівнем своєї кодифікації, на сьогодні зостався поки що поза увагою законодавця з точки зору його реформування відповідно до потреб сучасності, коли гостро постало питання управління суспільними справами з урахуванням вимог верховенства права.

У світлі докорінного оновлення вітчизняного законодавства останнім часом усе частіше обговорюються питання кодифікації адміністративно-деліктного законодавства як юристами-вченими, так і юристами-практиками. Так, наприклад, у травні 2006 року зусиллями Міністерства юстиції України, Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Центру політико-правових реформ та Офісу Координатора проектів ОБСЄ в Україні було проведено „круглий стіл” на тему „Шляхи і способи кодифікації адміністративно-деліктного законодавства”, у липні 2006 року Центром політико-правових реформ – фахову зустріч щодо проекту Концепції реформування інституту адміністративної відповідальності в Україні та відповідних законопроектів. При цьому істотно збільшується кількість наукових робіт, присвячених відповідній проблематиці (наприклад, роботи В.Авер’янова, І.Голосніченка, В.Колпакова, М.Мельника, Н.Хорощак та ін.), в тому числі й дисертаційного характеру (наприклад, І.Федорова) [200], в яких висвітлюється численні прогалини сучасного вітчизняного адміністративно-деліктного законодавства, обґрунтовується потреба проведення нової кодифікації останнього й визначаються (у загальних рисах) можливі її пріоритети.

При загальному позитивному ставленні вчених-юристів та практиків до самої ідеї кодифікації адміністративно-деліктного законодавства, потреби прийняття нового кодифікованого акту, їх погляди істотно (інколи навіть діаметрально) різняться щодо сутності відповідної кодифікації, її процедури, назви та змісту кодифікованого акту, базової термінології тощо. Як наслідок – наявне перспективне законодавство (проект Кодексу України про адміністративні проступки, Концепція реформування інституту адміністративної відповідальності в Україні) ускладнене, суперечливе, вимагає постійного доопрацювання. Усе це й актуалізує проблематику кодифікації адміністративно-деліктного законодавства, зумовлює постійний поглиблений її науковий аналіз. Опрацювання наукових, нормативних, публіцистичних джерел, в тому числі й перспективного законодавства, дозволяє визначити деякі пріоритети розвитку сучасної вітчизняної кодифікації адміністративно-деліктного законодавства із одночасним формулюванням пропозицій щодо формування положень останнього [201, с.23].

Зауважимо, по-перше, що і досі з численними змінами та доповненнями, насамперед до Особливої частини щодо складів правопорушень, діє Кодекс про адміністративні правопорушення Української РСР 1984 року. Паралельно з ним існує понад 50 законодавчих актів, що встановлюють адміністративну відповідальність, у тому числі юридичних осіб, в окремих управлінських сферах (архітектура, містобудування, підприємництво, санітарія, ветеринарна медицина та ін.). Це не сприяє ефективному правозастосуванню, ускладнює знання громадянами законів, якими встановлюється їх відповідальність, не сприяє захисту громадських прав і свобод від дії адміністративних органів.

Кодифікація адміністративно-деліктного законодавства повинна бути повною, хоча в середовищі вчених-адміністративістів (І.Голосніченко, Д.Лук’янець, О.Сироїд) висловлюється пропозиція часткової кодифікації, з якою погодитися не можна [202, с.142-145], і в підсумковому адміністративно-деліктному кодифікованому акті – зосередити всі нормативні засади існування інституту адміністративної відповідальності. Таким чином можна буде усунути ту розпорошеність адміністративно-деліктного законодавства (що є одним із завдань кодифікації) та спростити процедуру його застосування.

По-друге, зазнавши певного коригування щодо складів правопорушень, адміністративно-деліктне законодавство не приведено у відповідність до сучасних реалій з точки зору передбачених у ньому розмірів та видів адміністративних стягнень. Загальні положення КпАП України 1984 року не переглядалися законодавцем, що не відповідає сучасним практичним потребам щодо застосування та виконання адміністративних стягнень органами адміністративної юрисдикції. Наприклад, постає питання: чи можна сьогодні прийняти рішення про застосування такого адміністративного стягнення як виправні роботи, коли дедалі більше громадян працюють у приватному секторі або є підприємцями? Інший приклад: чи можна в кожному разі реалізувати таке стягнення, як оплатне вилучення предмету незаконної діяльності, з урахуванням того, що торгівля не є сферою державної монополії?З цим можна згодитися, якщо йдеться про вилучення зі сплатою вартості предметів достатньо промислово перероблених і таких, які користуються попитом на ринку товарів, робіт та послуг (наприклад, підакцизні товари), але не більше.

Останнім часом активізація нормотворчої діяльності в адміністративно-деліктній сфері, що спрямована на підготовку повного кодифікованого акту, неодмінно передбачає зосередження уваги і нормотворців, і вчених-юристів на всіх складових відповідної частини вітчизняного адміністративного законодавства, серед яких своє місце посідає законодавство про застосування виправних робіт як виду адміністративного стягнення. У той самий час аналіз перспективного законодавства (проекту Кодексу України про адміністративні проступки, проекту Концепції реформування інституту адміністративної відповідальності в Україні тощо), а також більшості наукових робіт, як наукового підґрунтя цього процесу, свідчить про те, що більшість їх положень автоматично запозичується із чинного законодавства, певна кількість відрізняється фрагментарним характером, суперечливим змістом щодо подальшої долі виправних робіт, що не сприяє усуненню тих проблем, які існують на сьогоднішній день в адміністративно-деліктній сфері. Причиною цього вважається відсутність наукового підґрунтя формування законодавчих засад використання відповідного адміністративного стягнення. Підтвердити це дозволяє аналіз положень перспективного кодифікованого законодавства стосовно визначення засад реформування як всієї системи адміністративних стягнень, так і безпосередньо виправних робіт, які традиційно посідають у відповідній системі своє чільне місце.

В адміністративно-правовій науці дослідженню матеріально-правових та процесуально-правових властивостей виправних робіт, як виду адміністративних стягнень, увага вченими-юристами приділялася. Однак більшість робіт базується на положеннях раніше чинного законодавства, містить фрагментарний аналіз виправних робіт у контексті дослідження всієї системи адміністративних стягнень. Комплексних робіт, в яких би було проаналізовано сучасний потенціал виправних робіт із акцентом на пріоритети нормативного визначення засад їх використання у майбутньому, на жаль, немає.

Виправні роботи є одним із найстаріших адміністративних стягнень у вітчизняному адміністративно-деліктному законодавстві. Вони були визначені й в Адміністративному кодексі 1927 року, й в Основах законодавства Союзу РСР та союзних республік про адміністративні правопорушення 1980, і у Кодексі про адміністративні правопорушення 1984 року, хоча й із використанням різної термінології – „примусові роботи”, „виправно-трудові роботи”. „виправні роботи”. У той же час для всіх вищезазначених кодифікованих нормативно-правових актів характерною була відсутність розкриття самого поняття виправних робіт й нормативне закріплення їх через опис основних правових властивостей, що єрезультатомнедотримання вимог кодифікаційної техніки. Поєднання значної кількості різноманітних матеріально-правових та процесуальних ознак зумовило досить потужний, комплексний потенціал відповідного адміністративного стягнення, зорієнтованого на виправлення, виховання та покарання особи, щодо якої це стягнення застосовується. Виправні роботи – це адміністративне стягнення, яке органічно пов’язує в собі особистісну та матеріальну складові, при певному домінуванні першої.

Безперечно, такий вид комплексного за змістом заходу реагування держави на вчинення особою протиправного діяння повинен існувати в системі адміністративних стягнень і незрозумілим є положення Концепції реформування інституту адміністративної відповідальності в Україні щодо потреби його анулювання, заміни на громадські роботи й залишення виправних робіт як вид кримінального покарання, а також помилкового ототожнення їх із громадськими роботами, не усвідомлення реального ресурсу відповідного адміністративного стягнення.

У вітчизняній правовій науці існує декілька точок зору щодо подальшої долі цього стягнення. Прихильники однієї (серед них розробники проекту Концепції реформування інституту адміністративної відповідальності в Україні, представники Центру Політико-правових реформ в Україні), позиція яких знайшла відображення в проекті Концепції реформування інституту адміністративної відповідальності в Україні, обґрунтовують потребу їх скасування, посилаючись, перш за все, на примусовий характер виправних робіт, на низький коефіцієнт виконання постанов про їх застосування, враховуючи стан безробіття в державі. Інші – доводять доцільність збереження виправних робіт й обґрунтовують напрямки модифікації їх потенціалу (розробники проекту Кодексу України про адміністративні проступки, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України).

Не зважаючи на досить специфічний ресурс, відповідне адміністративне стягнення повинно бути збережено в системі адміністративних стягнень у вітчизняному адміністративно-деліктному законодавстві й надалі, бо в іншому випадку порушується загальний алгоритм побудови всієї системи адміністративних стягнень, втрачається можливість для суб’єкта адміністративної юрисдикції обирати адекватне стягнення із матеріально-особистісним потенціалом (яким і є виправні роботи). Інша справа, що слушним вбачається певне оновлення матеріально-правових та процесуально-правових їх властивостей. Доцільним вбачається певне зменшення розмірів відрахувань із заробітної плати за період відбування винною особою адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт (розмір не повинен перевищувати десяти відсотків, бо в даному випадку матеріальні утиски не є самоціллю застосування цього стягнення), збільшення строку відбування стягнення (до шести місяців, що дозволить зробити акцент на наявності або ж відсутності трудових правовідносин), перегляд кола осіб, щодо яких застосування виправних робіт є недоцільним, а також кола осіб, щодо яких відповідне застосування навпаки є можливим, із внесенням відповідних змін та доповнень до Проекту Кодексу України про адміністративні проступки як до найприйнятнішої бази подальшої нормотворчої діяльності в адміністративно-деліктній сфері. Все це сприятиме адаптації адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт до нових сучасних умов взаємовідносин держави й особи в рамках запровадження так званої людиноцентриської моделі відносин держави й особи, розширення меж автономії волі, свободи, ініціативності останньої, усунення максимально повного, тотального втручання держави у діяльність та життя інших суб’єктів правовідносин, оновленому погляду на потенціал виправних робіт та ефективному їх застосуванню.

По-третє, сьогодні, з урахуванням того, що відповідальність за ті чи інші адміністративні протиправні діяння встановлювалася в різний час, виникла значна диспропорція передбачених законом розмірів стягнень (передусім штрафів) за аналогічні за своєю суспільною шкідливістю дії чи беєдіяльность. Так, за порушення банками вимог законів або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, законодавством передбачено накладання на банк штрафу в розмірі від чотирьохсот до п’ятисот гривень, тоді як за порушення законодавства з питань ведення кредитних історій до бюро кредитних історій застосовується штраф від десяти до двадцяти тисяч гривень. Це пояснюється тим, що останній склад правопорушення отримав законодавче закріплення нещодавно (у 2005 році).

По-четверте, фактично передбачивши відповідальність юридичних осіб за правопорушення установленого порядку публічного управління (адміністративні правопорушення) в окремих законах України, законодавець вивів процедуру застосування стягнень до цих суб’єктів поза межі дії правил КУпАП (такий висновок зроблено Конституційним Судом України 30 травня 2001 року у справі про відповідальність юридичних осіб).

У зв’язку з цим виникає не вирішена на законодавчому рівні проблема порядку застосування адміністративно-правових за їх природою санкцій до суб’єктів господарювання (платники податків, банки, підприємства-забудовники тощо). Зазначене, як і порядок застосування адміністративних стягнень до фізичних осіб з урахуванням потреб та особливостей сучасної адміністративної практики, вимагає уніфікації в одному масиві законодавчих норм.

По-п’яте, вимогою часу є упорядкування юрисдикції органів державної влади щодо застосування адміністративних стягнень, розмежування, виходячи із об’єктивних показників тяжкості правопорушень, компетенції щодо цього органів адміністративної юрисдикції та судів. Зокрема, на наш погляд, не виправдовувала себе часом практика віднесення питань застосування адміністративних стягнень за більшість порушень правил дорожнього руху до повноважень органів судової влади, які й так є перевантаженими іншими категоріями справ (кримінальними, цивільними та ін.).

Крім того, під час кодифікації адміністративно-деліктного законодавства, виходячи з принципу спеціалізації, необхідно упорядкувати підвідомчість справ про адміністративні правопорушення в середині системи органів управління, щоб виключити дублювання їх функцій у цій сфері.

Аналіз положень Конституції України, Закону України „Про судоустрій України” (ст.ст.2, 19, 22 тощо), дозволяє зробити висновок, що в Україні немає легальних підстав вважати розгляд справ про адміністративні проступки здійсненням правосуддя. Окрім того, сам порядок розгляду справ про адміністративні поступки як органами виконавчої влади, так і судами за своїм змістом цілком однаковий[203, с.5].Саме тому немає достатніх підстав робити судовий розгляд таких справ загальним правилом. Зосереджувати всі юрисдикційні повноваження лише у адміністративних органів також недоречно. Логічним вбачається, поряд із судовим розглядом справи (так звані складні справи, розгляд яких вимагає наявності спеціальних правових знань тощо), передбачити можливість розгляду справ й органами виконавчої влади, тим самим зберігши особливу процесуальну властивість, завдяки наявності якої набуває особливого статусу правовий інститут „адміністративна відповідальність”

По-шосте, сьогодні життя значно ускладнилося, порівняно з рівнем 1980-х років, коли було прийнято чинний Кодекс. Потреби підтримання правопорядку, захисту прав і свобод громадян, постійно об’єктивно роблять нагальним запровадження нових видів складів адміністративно-правової охорони відповідних суспільних відносин. Виходячи з цього, постає питання розподілу правопорушень у сфері управління на певні окремі групи за рівнем їх суспільної шкідливості та негативними протиправними наслідками, що обумовлює необхідність існування різних (простої та ускладненої) процедур застосування за це юридичних санкцій [204, с.72-73].

Кодифікація повинна охопити як матеріальну, так і процесуальну складову адміністративно-деліктного законодавства, і в підсумковому кодифікованому акті закріпити їх засади в Загальній, Особливій та Процесуальній частинах із розподілом їх на розділи, статті і пункти. Саме поєднання матеріально-правових та процесуально-правових норм в єдиному кодифікованому адміністративно-деліктному акті є найприйнятнішим й спрощує правозастосовчу діяльність із одночасним збереженням позитивних історичних традицій такого поєднання у вітчизняних кодифікованих актах. У той же час задля уникнення певних зауважень, визначень, зокрема у Висновку до Проекту Кодексу України про адміністративні проступки №5558[205]стосовно доцільності роздільної кодифікації матеріальних та процесуальних норм за аналогією із Кримінальним, Кримінальним процесуальним, Цивільним та Цивільним процесуальним, Господарським та Господарським процесуальним кодексами, усе ж таки варто у ст.1 майбутнього кодифікованого адміністративно-деліктного акта „Завдання Кодексу України про адміністративні проступки” закріпити й завдання адміністративного провадження. Розпорошення адміністративно-деліктних норм у кількох кодифікованих актах знижує цінність самої кодифікації.

Наступним пріоритетним напрямком є підготовка та прийняття єдиного підсумкового адміністративно-деліктного кодифікованого акту й остаточне визначення його назви, яка викликає чимало дискусій. Так, цілком логічно вбачається назва відповідного акта – Кодекс України про адміністративні проступки, хоча у висновку Проекту №5558 зазначається, що доцільним було

б назвати його – Кодекс про адміністративні правопорушення, бо „у Конституції України (п.22 ч.1 ст.92) йдеться саме про адміністративні правопорушення, а не про адміністративні проступки, то варто дотримуватися термінології, передбаченої Конституцією”. У свою чергу В.Авер’янов, Д.Лук’янець та Н.Хорощак узагалі пропонують назвати відповідний акт Кодексом адміністративної відповідальності, аргументуючи це тим, що навіть із суто теоретико- правової точки зору варто врахувати, що первинною категорією по відношенню до „адміністративного проступку” є адміністративна відповідальність. Адже статус „адміністративного” проступку надає не що інше, як саме вид відповідальності, що передбачений за його вчинення. І тому набагато логічним спрямуванням Проекту мало б бути врегулювання ним в першу чергу відносин адміністративної відповідальності, а не тільки підстав їх виникнення [206, с.3-4].Не слід забувати і про пропозиції Д. Лук’янця назвати майбутній кодифікований адміністративно-деліктний акт Адміністративно-деліктним кодексом [48, с.125] та М. Сидоренка – „Адміністративний кодекс України, використавши при цьому проект Кодексу України про адміністративні проступки” [207, с.20-25]. Отже, вище згадані пропозиції досить цікаві, однак усе ж таки доцільним було б залишити назву – Кодекс України про адміністративні проступки, яка, з одного боку, дозволяє зберегти традиції використання правової термінології в назвах вітчизняних кодифікованих актів, з іншого – дозволяє нарешті врегулювати давно існуючий спір щодо розмежування правових понять „адміністративне правопорушення” та „адміністративний проступок” [201, с.24].

Отож, завдання щодо побудови в Україні демократичної, соціальної, правової держави вимагає якнайшвидшого реформування правової системи, запровадження надійних гарантій дотримання прав і свобод громадян, закріплених Конституцією України. Особливо актуальним у цьому плані є проведення реформи адміністративного права як права державного управління, владного впливу держави на різноманітні суспільні процеси, в тому числі адміністративно-деліктного права. В останньому накопичилось чимало проблем, пов’язаних як із належним виконанням завдань право охорони, так і з забезпеченням прав та свобод громадян та інших суб’єктів від незаконного притягнення до юридичної відповідальності. До основних, найбільш вагомих з них належать питання запровадження, визначення змісту (заходів) адміністративної відповідальності та її реалізації. Якщо ж говорити про соціальне призначення адміністративної відповідальності, то тут можна виділити дві кардинальні проблеми. З одного боку, ця відповідальність як реалізація одного із найважливіших методів державної діяльності має забезпечувати належне виконання завдань та функцій держави, надійну охорону відповідних суспільних відносин. З іншого – реалізація її заходів повинна ґрунтуватися на якнайсуворішому додержанні принципів гуманізму, соціальної справедливості, законності тощо.

Адміністративну відповідальність, разом з відповідальністю кримінальною, можна розглядати як універсальний засіб охорони суспільних відносин, які регулюються різними галузями права – конституційним, цивільним, трудовим, природноресурсовим, фінансовим, власне адміністративним. Іншими словами, законодавство про адміністративні проступки – це своєрідний збірник санкцій значної частини галузевих правових норм. Цим обумовлюється значення адміністративної відповідальності не тільки як адміністративно-правового інституту, але і як складової всієї правової системи держави [194, с.3].

ВИСНОВКИ

В результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України та практики його застосування, теоретичного осмислення ряду наукових праць у різних галузях знань, автором запропоновано нове вирішення наукового завдання, що виявляється у обґрунтування соціальної природи адміністративної відповідальності, подальшій розробці теоретичних положень щодо адміністративної відповідальності як правового інституту, а також визначенні шляхів його розвитку. Дисертантом сформульовано сформульовано ряд висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на вирішення зазначеного завдання. Основні з них такі:

Адміністративна відповідальність як різновид юридичної відповідальності визначається як врегульовані нормами права відносини між державою в особі органів адміністративної юрисдикції і відповідних посадових осіб та особою, яка вчинила адміністративне правопорушення, що знаходять свій вираз у застосуванні до правопорушника заходів державного примусу у вигляді адміністративних стягнень, які тягнуть за собою несприятливі наслідки особистого, майнового та іншого характеру і владний осуд винного суб’єкта з метою попередження та припинення адміністративних правопорушень.

Виникнення відповідальності пов’язується із соціальною необхідністю впорядкування поведінки людей із системою суспільних відносин як сфери меж, рамок необхідної поведінки людини, вимог суспільства до індивіда, як невідворотність відповідальності за свою поведінку перед особою чи організацією, котрі мають на це право. Тобто як суспільне явище відповідальність виникає одночасно із суспільством.

Зроблено висновок, що визначальним поштовхом до виникнення інституту адміністративної відповідальності було прагнення відокремити адміністративні правопорушення від злочинів і встановити спрощену процедуру розгляду справ про такі правопорушення. Спираючись на дослідження генезису відносин адміністративної відповідальності, резюмується, що основною видоутворюючою її ознакою завжди був саме адміністративний порядок реалізації.

Специфічні особливості адміністративної відповідальності виявлено шляхом її порівняння з іншими видами юридичної відповідальності. В основу порівняння зазначених видів відповідальності покладено насамперед характер заходів впливу, які становлять зміст відповідальності, та підстави їх застосування. Адміністративне правопорушення як підстава адміністративної відповідальності відрізняється як загальними ознаками (суспільна небезпека, протиправність, винність, караність), так і ознаками юридичного складу (об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона). Зроблено висновок, що ступінь суспільної небезпеки посягання – це один з головних критеріїв відмежування адміністративної відповідальності від інших видів юридичної відповідальності.

Здійснено відмежування адміністративної відповідальності від інших видів юридичної відповідальності – дисциплінарної, цивільно-правової та кримінальної.

Аналіз теоретичних засад адміністративної та дисциплінарної відповідальності дозволив дійти висновку, що підстави їх розмежування пов’язані з різними об’єктами протиправних посягань, за які застосовуються заходи впливу і які охороняються відповідними заходами відповідальності. Відмежування адміністративної відповідальності від дисциплінарної здійснено також шляхом з’ясування відмінностей між системами стягнень, їх характером, процедурами їх реалізації, а також правовими наслідками.

Щодо адміністративної та цивільно-правової відповідальності, зазначається, що для них характерна різниця у характері діяння, значенні суспільно небезпечних наслідків, об’єктах посягання, меті, заходах та процедурі застосування заходів відповідальності. Адміністративна відповідальність має на меті покарання осіб за вчинення протиправних діянь, які посягають на публічно-правові інтереси. Цивільно-правова ж відповідальність призначена для поновлення прав учасників цивільного обороту та компенсування збитків, заподіяних правопорушенням.

На підставі порівняльного аналізу адміністративної та кримінальної відповідальності зроблено висновок, що певною мірою вони схожі між собою за фактичною підставою відповідальності – наявність у діях особи складу адміністративного правопорушення або складу злочину, основними ознаками цих складів (суспільна небезпека, протиправність, караність, винність). Проте ступінь суспільної небезпеки у злочинів вищий. Певною мірою схожими в обох видах відповідальності є перелік заходів впливу – адміністративних стягнень і кримінальних покарань, але останні значно суворіші.

Хоча під адміністративною відповідальністю як видом відповідальності юридичної визнається ретроспективна або негативна відповідальність, наголошено на тому, що в сучасних умовах цим поняттям має охоплюватися більш широкий зміст, який включає не тільки ретроспективну відповідальність як наслідок правопорушення, але й відповідальність в позитивному розумінні, тобто певний внутрішній стан індивіда, його ставлення до порученої справи, суспільства, держави, до своєї поведінки. Саме цей аспект відповідальності є вирішальним у справі запобігання правопорушенням, оскільки жодні навіть найсуворіші санкції цього завдання вирішити не можуть.

З’ясовано основні властивості адміністративних стягнень як міри адміністративної відповідальності. Так, адміністративним стягненням властиві загальні риси адміністративних санкцій, крім того вони мають певну сукупність ознак, за якими вирізняються серед інших і утворюють окрему родову групу. Передусім, вони передбачені конкретною правовою нормою, недотримання чи порушення якої ініціює їх застосування. По-друге, основною функцією адміністративного стягнення є покарання правопорушника. По-третє, це покарання реалізується через інститут адміністративної відповідальності і є її складовим елементом. По-четверте, законодавством передбачено спеціальний порядок їх застосування. Нарешті, адміністративні стягнення застосовуються спеціально уповноваженими органами в межах законодавчо визначеної компетенції.

Обґрунтовано висновок про те, що саме адміністративний характер застосування заходів впливу є визначальною властивістю, яка обумовлює існування адміністративної відповідальності як самостійного виду в системі юридичної відповідальності. Тому реалізацію заходів адміністративної відповідальності слід покласти на органи виконавчої влади, їх спеціалізовані колегіальні органи та відповідних посадових осіб. Судову процедуру розгляду справ про адміністративні проступки і накладення адміністративних стягнень доцільно передбачити в разі, коли правопорушник не згоден на адміністративну процедуру прийняття рішення по справі. Крім того, судовий розгляд справи необхідний у випадках застосування таких стягнень як адміністративний арешт, виправні роботи, позбавлення спеціального права, припинення чи призупинення певного виду діяльності та конфіскація.

На завершення зроблено висновок, що сучасний стан правового регулювання інституту адміністративної відповідальності не повністю відповідає потребам сьогодення. Вдосконалення правового регулювання адміністративної відповідальності вимагає проведення систематизації адміністративного законодавства, зокрема його кодифікації, яка повинна охопити норми як матеріального, так і процесуального права і в підсумку закріпити їх засади в Загальній, Особливій та Процесуальній частинах Кодексу України про адміністративні проступки. Саме таке поєднання норм в єдиному адміністративно-деліктному акті є найприйнятнішим.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
Куян І. Адміністративна відповідальність як інструмент правової держави // Право України. – 1998. — № 5. – С. 66-68.
Агапов А.Б. Административная ответственность: Учебник. – М.: Статут, 2000. – 250с.
Бельский К.С. Административная ответственность: генезис, основные признаки, структура // Государство и право. – 1999. – №12. –С.12-20.
Бондаренко Г.П. Адміністративна відповідальність в СРСР. – Львів: Вища школа, 1975. – 176 с.
Титов Ю.П. Хрестоматия по истории государства и права России: Учебное пособие. – М.: Проспект, 1998. – 469с.
Сводъ Законовъ Россійской имперіи – 2-е изд. / Под ред. А.Ф. Волкова и Ю.Д. Филиппова. – Санкт-Питербург.: Общественная польза, 1899.
Постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету від 27.07.1927 „Про надання адміністративним органам права вживати заходів адміністративного впливу за маловажні праволомства // Зб. узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. – 1927. — № 39. – Ст. 177.
Постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 12.10.1927 „Про затвердження адміністративного кодексу” // Зб. узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. – 1927. — № 63-65. – Ст.239, 240.
Постанова Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів „Про державний пожежний нагляд і про міську пожежну охорону” // ЗЗ СРСР / 1936. — №18. – ст.149.
Постанова Ради Міністрів УРСР „Про посилення використання порожніх пробігів вантажного автотранспорту” // ЗП УРСР / 1946. — №13-14. – ст.107.
Положение о прокурорском надзоре в СССР //Ведомости ВС СРСР. – 1955. — № 9. – Ст. 222.
Постановление Совета Министров Украинской ССР от 10.10.1969 „Об административной ответственности за повреждение высоковольтных электрических сетей” // СП УССР. – 1969. — № 10. – Ст.131.
Указ Президиума ВС СССР №4606-9 от 13.10.1976г. „Об административной ответственности за нарушение законодательства о труде и правил по охране труда” // Ведомости ВС СССР. –1976. — №42. – Ст.584.
Коваль Л.В. Адміністративне право. Курс лекцій. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.
Битяк Ю.П., Зуй В.В. Административное право Украины (Общая часть): Учебное пособие. – Х.: Одиссей, 1999. – 223 с.
Додін Є.В. Державне управління: теорія і практика. – К.: Юрінком, 1998. – 321 с.
Іваненко О. Визначення поняття, сутності та видів соціальної відповідальності: актуальні проблеми // Право України. – 2006. – № 1. – С. 60.
Лейст О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву (теоретические проблемы). – М.: Изд-во МГУ, 1981. – 240 с.
Похмелкин В.В. Социальная справедливость и уголовная ответственность. – Красноярск: Изд-во Красноярского ун-та, 1990. –299 с.
Бренштейн Д.И. Правовая ответственность как вид социальной отвтственности и пути ее обеспечения. – Ташкент, 1989. – 176 с.
Плахотный А.Ф. Свобода и ответственность. – Х.: Вища школа, 1972. – 159 с.
Агеева Е.А. Юридическая ответственность в государственном управлении: (Социально-правовой аспект) / ЛГУ. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1990. –142с.
Слободской А.Л. О Социально-психологическом аспекте ответственности в деятельности специалиста: Автореф. канд. дис. – Л., 1976. – 21 с.
Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. – Т. 1.–М.:Юрид. лит. 1981. –359с.
Очерки методологии познания социальных явлений / Под ред. Д.М. Угриновича, О.В. Уледова. – М.:«Мысль»,1970.– 210 с .
Плахотный А.Ф. Проблемы социальной ответственности. – Х.: Вища школа,1981. –192с.
Прохоров В.С. Преступление и ответственность. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1984. – 107с.
Хомич В.М. Социальная ответственность и право // Право и демократия. – 1989. — №2. – С.26.
Літошенко О.С. Адміністративна відповідальність в системі юридичної відповідальності: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 2005. – 21 с.
Концепція адміністративної реформи в Україні. – К.: Держ. Комісія з проведення в Україні адміністративної реформи, 1998. – 59 с.
Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Изд-во «Консум», 2000. – 704 с.
Галаган И.А. Административная ответственность граждан в СССР: Аатореф. дис.…канд. юрид. наук.– Л., 1959. –19с.
Ямпольская И.А. Органы советского государственного управления в современный период. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1954. –228с.
Алексеев С.С. Общие теоретические проблемы системы советского права. – М.: Госюриздат, 1961. –187с.
Коваль Л.В. Адміністративне право України. – К.: Основи, 1994. – 154 с.
Бахрах Д.М. Административная ответственность граждан в СССР: Учебное пособие. – Свердловск: Изд-во Уральского ун-та, 1989. –204с.
Шаргородский М.Д. Предмет и система уголовного права // Советское государство и право. – 1941. — №47. – С.41.
Галаган И.А. Административная ответственность в СССР (государственное и материально-правовое исследование). – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1970. –257с.
Коваль Л.В. Відповідальність за адміністративні правопорушення. – К.: Вища школа, 1975. – 159 с.
Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и паталогия. – М.: Наука, 1982. – 287с.
Опрышко В.Ф. Ответственность по новому административному законодательству. – К.: «Знание» УССР, 1983. – 48с.
Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М.: Юрид. лит., 1985. – 192с.
Горницкий А.А. Государственная дисциплина. – К.: Политиздат. Украины, 1989. – 191с.
Жуковский А.Г. Административная ответственность в сфере предпринимательских отношений. Вопросы теории и практики. – Х.: Одиссей, 2000. – 224с.
Явич Л.С. Общая теория права. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1976. –287с.
Рішення Конституційного Суду України від 26.06.2003 №12-рп/2003 у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої, третьої статті 80, частини першої, другої, третьої статті 26, частини першої, другої, третьої статті 27 Закону України „Про статус народного депутата України” та за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України про офіційне тлумачення положення частини третьої статті 80 конституції України стосовно затримання народного депутата України (справа про гарантії депутатської недоторканості) // Офіційний Вісник України. – 2003. — № 28. – Ст. 1381.
Лук’янець Д.М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім..В.Н. Корецького НАН України, 2001. – 220 с.
Закон України від 19.12.1992 „Про статус cуддів” // Відомості Верховної Ради України. – 1993. — № 8. – Ст. 56.
Закон України від 19.12.1992 „Про адвокатуру” // Відомості Веховної Ради України. – 1993. — № 9. – Ст. 62.
Закон України від 16.12.1993 „Про державну службу” // Відомості Верховної Ради України. – 1993. — № 52. – Ст. 490.
Постановление Верховного Совета Украины от 6.11.1991 №1796-12 Об утверждении Дисциплінарного устава прокуратуры // Ведомости Верховной Рады Украины. – 1992. — № 4. – Ст. 15.
Постанова Кабінету Міністрів України від 26.01.1993 №55 „Про Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту” // Збірник постанов Уряду України. – 1993. — №4-5. – Ст. 71.
Постанова Кабінету Міністрів України від 30.07.1996 № 877 „Про затвердження Статуту про дисципліну працівників зв’язку” // Збірник постанов Уряду України // 1996. — № 15. – Ст. 420.
Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: Підручник. – К.: Літера ЛТД, 2002. – 218 с.
Общая теория права и государства: Учебник / Под ред В.В. Лазарева. – М.: Юрист,1996. – 471с.
Духно Н.А., Ивакин В.И. Понятия и виды юридической ответственности // Государство и право. – 2000. — №6. – С.12-13.
Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України: Навчальний посібник. – К.: УАВС, 1995. – 78 с.
Матвеев Г.К. Вина в советском гражданском праве. – К.: Изд-во Киевского ун-та, 1955. – 307с.
Малеин Н.С. Имущественная ответственность в хозяйственных отношениях. – М.: Наука, 1968. – 207с.
Матвеев Г.К. Основания гражданско-правовой ответственности. – М.: Юрид.лит., 1970. – 311с.
Цивільне право України: Підручник. У 2 кн. / Київський нац. ун-т ім.. Т.Г. Шевченка / За ред. Дзери О.В., Кузнецової Н.С. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – Кн. 1. – 861 с.
Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. — №№ 40-44. – Ст. 356.

64. Самощенко И.С. Понятие правонарушения по советскому законодательству. – М.: Юрид. лит., 1971. –240с.

65. Закон України від 14.10.1994 „Про відповідальність об’єднань, установ, організацій за правопорушення в сфері містобудування” // Відомості Верховної Ради України. – 1994. — № 46. – Ст. 411.

66. Закон України від 16.05.1995 „Про виключну (морську) економічну зону України” // Відомості Верховної Ради України. – 1995. — № 21. – Ст. 152.

67. Закон України від 30.10.1996 „Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” // Відомості Верховної Ради України. – 1996. — № 54. – Ст. 292.

68. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность – М.: Юрид. лит., 1976. –215с.

69. Бахрах Д.Н. Советское законодательство об административнойответственности: Учеб. пособие. — Перм:Перм. госунив., 1969. – 344с.

70. Якуба О.М. Советское административное право – К.: Вища школа, 1975. –231с.

71. Цивільне право України: Підручник. У 2 кн. / Київський нац. ун-т ім.. Т.Г. Шевченка / За ред. Дзери О.В., Кузнецової Н.С. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – Кн. 2. – 780 с.

72. Кодекс про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради України. – 1984. – Додаток до №51. – Ст. 1122.

73. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України – 2001. — № 25-26. – Ст. 288.

74. Административное право Украины / За ред. Ю.П. Битяка. – Х.: Право, 2001. – 527с.

75. Миколенко А.И. Административный процесс и административная ответственность в Украине. Учебное пособие. – Х.: «Одиссей», 2004. –272с.

76. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч. посібник / За заг. ред. А.Т. Комзюка. – Х.: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 1998. – 78 с.

77. Матузов Н.И. Социалистическая демократия как единство прав, обязанностей и ответственности. – Советское госудавство и право. — 1977. — №11. — С.143.

78. Клочков В.В. Социальная ответственность и уголовный закон / Известиявысших учебных заведений. Правоведение. – 1987. — №2. – С.4-6.

79. Строгович М.С. Сущность юридической ответственности. – Советское государство и право. – 1979. — №5. – С.75.

80. Назаров Б.Л. О юридическом аспекте позитивной социальнойответственности. – Совет.государство и право. – 1981. — №10. – С.37.

81. Недбайло П.Е. Система юридических гарантий применения советских правовох норм. – Правоведение. – 1971. — №3. – С.52.

82. Кучинський В.А. Личность, свобода, право. – М., Юрид. лит. – 1978. – 367с.

83. Зражевская Т.А. Ответственность по советскому государственному праву. –Воронеж: Изд. Ворон. унив.,1980. – 234 с.

84. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – М.: Политиздат. Т.12. – 575с.

85. Алексеев С.С. Проблемы теории права.: В 2 т. Т.1. – Свердловск: Юрид. институт, 1972. – 396 с.

86. Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. – М.,Юрид. лит.,1971.– 211 с.

87. Петелин А.И. Проблемы правовой ответственности. – Омск, 1979.

88. Теория государства и права / Под ред. А.И. Королева и Л.С. Явича. – Л.,Изд. ЛГУ, 1982. – 437 с.

89. Санталов А.И. Теоретические вопросы уголовной ответственности. – Л.: Изд-во ЛГУ,1982. – 399 с.

90. Юсупов В.А. Теория административного права. – М.: Юрид. лит., 1985. – 160 с.

91. Шабуров А.С. Социальная ответственность личности как элемент состава правомерного поведения//Вопросы совершенствования уголовно-правовых мер борьбы с преступностью. – Свердловск,1983. – 499 с.

92. Алексеев С.С. Общая теория права. Т.2. – М.: Юрид.лит.,1982.– 359 с.

93. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность (очерк теории). – М.: Юрид. лит., 1976. – 216 с.

94.Шевченко Я.Н. Правовое регулирование ответственности несовершеннолетних. – К.: Наукова думка, 1976. – 189 с.

95. Кудрявцев В.Н. Право и поведение. – М.: Наука, 1978. – 192 с.

96. Ответственность в управлении / Под ред. А.Е. Лунева и Б.М. Лазарева. – М.: Юрид. лит., 1985. – 415 с.

97. Николаева Л.А., Шмарцев А.Ю. Административно-правовой аспект юридичнской ответственности. Изв. вузов.- Правоведение. – 1989. — №1. – С.30-36.

98. Проблемы теории государства и права / Под общ. ред. С.С. Алексеева. – М.: Юрид. лит., 1987. – 440с.

99. Алехин А.П., Кармолицкий А.А.,Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации. – М.: Зерцало, 1997. –639 с.

100. Попова В.И. Основные проблемы усовершенствования законодательства об административной ответственности // Учене записки. Проблемы совершенствования законодательства об административной ответственности (Сборник стеттей) / Всесоюзный науч.-иссл. институт советского законодательства – М., 1965. – С.4-8.

101. Галаган И.А. Об усовершенствовании законодательства об административной ответственности // Учене записки. Проблемы овершенствования законодательства об административной ответственности (Сборник статтей) / Всесоюзный науч.-иссл. институт советского законодательства – М., 1965. – С.34-37.

102. Єршов В.Н. Кодификация и систематизація законодательства об административной ответственности // Учене записки. Проблемы усовершенствования законодательства об административной ответственности (Сборник статтей) /Всесоюзный науч.-иссл. Институт советского законодательства– М., 1965. – С.20-25.

103. Административная ответственность граждан /Под ред. Д.Н. Бахраха. – Перм– Перм. госунив., 1974. – 157с.

104. Студеникина М.С. Пути кодификации административного законодательства. Административное право и процесс: старые и новые проблемы (по материалам «Лазаревских чтений»)//Государство и право. – 1998. — №8. – С.21.

105. Закон України від 21.12.2000 „Про погашення зобов’язань платників податків перед бюджетними та державними цільовими фондами” // Відомості Верховної Ради. – 2001. — № 10. – Ст. 144.

106. Інструкція про порядок застосування та стягнення фінансових санкцій органами державної податкової служби: Затверджена наказом Державної податкової адміністрації України та Міністерством фінансів України від 20.04.1995 // Відомості Верховної Ради України. – 2001. — № 10. – Ст. 44.

107 Декрет Кабінету Міністрів України від 21.01.1993 „Про стягнення не внесених у строк податків та неоподаткованих платежів” // Відомості Верховної Ради України. – 1993. — № 13. – Ст. 144.

108. Бондаренко А. На своих ошибках учиться хорошо, а на чужих лучше// Юридическая практика. – 2001. — № 26(184). – С.12

109. Лісовий кодекс України від 21.01.1994 // Відомості Верховної Ради України. — № 17. – Ст. 99.

110. Повітряний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – 325. – Ст. 274.

111. Водний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1995. — № 24. – Ст. 189.

112. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” // Вісник Верховного Суду України. – 1997. — № 1.

113. Веремеенко И.И. Административно-правовые санкции. – М.: Юрид. лит., 1975. –180 с.

114. Луньов А.Е. Советское административное право. – М.: Госюризд.,1960.– 203 с.

115. Луньов А.Е. Административная ответственность за правонарушение. – М.: Госюризд., 1961. –185 с.

116. Коваль Л.В. Административно-деликтные отношения. – К.: Вища школа, 1979. – 230с.

117. Дымченко В.И. Административная ответственность предприятий и организаций. – Владивосток, 1985. – 178 с.

118. Закон України від 18.02.1992 „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції” // Відомості верховної Ради. – 1992. — № 21. – Ст. 296.

119. Коломоєць Т.О. Штрафи за законодавством про адміністративні правопорушення: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / Нац. юр. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 1999. – 16 с.

120. Бондаренко Г.П. Штраф як вид адміністративно-правової санкції. – Л.: ЛГУ, 1965. – 138 с.

121. Саввин М.Я. Административный штраф. – М.: Юрид лит., 1984. – 112 с.

122. Колпаков В.К. Адміністративне право України. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 715 с.

123. Салищева Н. О проэкте Кодекса Российской Федерации об административных правонарушениях // Российская юстиция. – 1995. — №12. – С.44.

124. Закон Украини від 04.04.1994 із змінами станом на 18.01.2000 „Про правовий статус іноземців” // Відомості Верховної Ради України. – 1994. — № 23. – Ст. 161.

125. Адміністративні правопорушення, стан злочинності в Харківській області: Стат. Збірник / Головне управління статистики у Харківській області, 2007. – 103 с.

126. Философский словарь / Под ред. М.М. Розенталя. – 3-е изд. – М.: Изд-во политической литературы, 1975. – 548 с.

127. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України – К.: А.С.К., 1999. – 1120с.

128. Коваль Л., Герасименко Є. Проблеми нормотворчості у сфері адміністративних правопорушень // Право України. – 1992. — № 3. – С. 20.

129. Лук’янець Д.М. Підстави адміністративної відповідальності суб’єктів підприємницької діяльності: Автореф. дис. … канд. юр. наук 12.00.07. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2000. – 19с.

130. Развадовський В.Й. Адміністративна відповідальність за порушення норм, правил і стандартів, що торкаються безпеки дорожнього руху: Автореф. дис. … канд. юр. наук 12.00.07. – Одеса, 1998. – 21 с.

131.Севрюгин В.Е. Понятие правонаришения (проступка) по административному законодательству. – М.:Академия МВД ССР, 1988. – 52с.

132. Мартьянов И.В. Административная ответственность по советскому законодательству. – К.:Вища школа, 1985. – 56с.

133. Лук’янець Д. Про класифікаційні ознаки юридичної відповідальності // Право України. – 1999. — № 7. – С. 66.

134. Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации. – М.: Зерцало, 1997. – 389 с.

135. Луньов А.Е. Административное правонарушение и административная ответственность // Социалистическая законность. – 1981. — №3. – С.20.

136. Петров Г.И. Советское административное право. – Л.: Изд-во ЛГУ,1960. – 344 с.

137. Клюшниченко А.П. Пьянство и административная ответственность. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР,1975. – 127 с.

138. Лазарев Б.М. Административная ответственность. – М: Московский рабочий, 1976. – 77 с.

139. Лазарев В.В., Попов Л.Л. Новое законодательство об административных правовнарушениях и его применение // Сов.государство и право. – 1986. — №3. – С.53-57.

140. Закон України від 18.01.2001. „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо боротьби з нелегальною міграцією” // Відомості Верховної Ради України. – 2001. — № 13.- Ст. 66.

141. Кримінальний кодекс України від 28.12.1960 // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. — № 2. – Ст. 14.

142. Овсянко Д.М. Административное право. – М.: Юрист, 1999. –444с.

143. Державне управління в Україні / За заг. ред. Авер’янова В.Б. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 432 с.

144. Бахрах Д.Н. Состав административного проступка. – Свердловск. Изд-во Уральского ун-та, 1987. – 197 с.

145. Печеницин В.А. Состав административного проступка и его значение в юрисдикционной деятельности органов внутренних дел. – Х.:1988. –58с.

146. Серегин А.В. Административная ответственность за нарушение общественного порядка: Учебное пособие – М.: Высш. школа МВД СССР,1968. – 107с.

147. Додін Є.В. Гарантії законності адміністративної відповідальності. – К.: Знання, 1976. – 48с.

148. Закон України від 10.01.2002 „Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без належних документів для в’їзду в Україну” // Офіційний Вісник України. – 2002. — № 5. – Ст. 160.

149. Положення про накладення на суб’єктів господарської діяльності штрафів за порушення законодавства про електроенергетику: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 № 1312 // Офіційний Вісник України. – 1999. – Ст. 11.

150. Закон України від 11.01.2001 Про захист економічної конкуренції // Відомості Верховної Ради України. – 2001. — № 12. – Ст. 64.

151. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства „Всеукраїнський Акціонерний Банк” щодо офіційного тлумачення положень пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, частини першої, третьої статті 2, частини першої статті 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення // Конституційне судочинство в Україні: законодавство та практика застосування: Навч. посіб. / За станом на 1.06.2002. – Х.: Консум, 2002. – 832с.

152. Коротюк В., Йоффе А., Лук’янець Д. Фінансові санкції та адміністративна відповідальність: проблеми співвідношення // Право України. – 2000. — №5. – С.32-33.

153. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Солдатова Г.І. щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) від 16.12.2000 // Офіційний Вісник України. – 2000. — № 47. – Ст. 109.

154. Український Радянський енциклопедичний словник. – К.: Голов. ред. Укр. Рад. Енц. , 1989. –751с.

155. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского язика. – М.: Астрель. АСТ, 1999. –1172с.

156. Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України. – К.: МВС України, 1995. – 189 с.

157. Козлов Ю.М., Попова Л.Л. Административное право. – М.: Юрист, 1999. – 717с.

158. Закон України: від 05.04.2001 р. „Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за порушення правил дорожнього руху” // Відомості Верховної Ради. – 2001. — № 22. – Ст. 107.

159. Тараненко С. Новий погляд на принципи захисту прав і свобод громадян у законодавстві про адміністративні проступки // Право України. – 1999. – № 9. – С.12.

160. Коренев А.П. Кодификация административного права. – М.: Юрид. лит., 1970. — 265 с.

161. Сорокин В.Д. Адміністративно-процесуальне право. – М.: Юрид. лит., 1997. – 165 с.

162. Лорія В.А. Проблеми кодифікації адміністративно-процесуального права: Автореф. дис. … докт. юрид. наук 12.00.07. – К., 1976. – 45 с.

163. Салищева Н.Г. К вопросу об административном процессе в СССР / Зб. Вопросы административного права на современном этапе. – М.: Юрид. лит., 1963. – С.136

164.Адміністративне судочинство в Україні: Книга друга. Кодекс про адміністративні проступки (проект). – Х.: Консул, 2003. – 332с.

165. Principles of Administrative Law concerning the relations between Administrative Authorities and Private Persons, Council of Europe. – Strasburg, 1996. – P.134.

166. Постанова Голови Верховного Суду України „Щодо порушення зобов’язання про зворотне вивезення автомобіля з митної території України” від 29.10.1998 / Рішення Верховного Суду України.// Щорічник під заг. ред. Голови ВС України В.Ф. Бойка. – 1999 – С.147-148.

167.Алексеев С.С. Теория права: издание 2-е, переработанное и дополненное. – М.: БЕК, 1995. – 310с.

168. Кононов А.Л. Об общих принципах права во Французкой и Бельгийской судебной практике по административным делам // Государство и право. – 2001. — №3. – С.85.

169. Якимов А.Ю. Принципы административно-юрисдикционного процесса // Государство и право. – 1999. — №5. – С.5-11.

170. Студеникина М.С. Что такое административная ответственность? – М., 1990. – С.27.

171. Конституція Швейцарії, Switzelend’sNewFederalConstitution 18/12/1998/ Робочий переклад українською мовою зроблено Андрієнко А.О., головним консультантом Управління по забезпеченню зв’язків з Верховною Радою України Адміністрації президента України. – К., 2000.

172. Рішення Конституційного Суду України „У справі за конституційним зверненням НБУ щодо офіційного тлумачення положення ч.1 ст. 58 Конституції України” від 09.02.99р. // Офіційний Вісник України. – 05.03.19999. — № 7. – С.160.

173. Бахрах Д.Н. Административная ответственность: Учебное пособие. – М.: Наука. – 1999. – 112с.

174. Бахрах Д.Н., Ренов Э.Н. Производства по делам об административных правонарушениях. (Пособие для слушателей народных университетов): М., 1989. – 96с.

175. Административное право Украины. – 2-е изд., перераб. идоп. / Под ред. проф. Ю.П. Битяка. – Х.: Право. – 2003. –575 с.

176. Галаган И.А. Административная ответственность в СССР. Процессуальное регулирование. – Воронеж,Изд. Ворож. инст-та, 1979. – 199 с.

177. Голосніченко І.П. Проблеми вдосконалення прогалин у правовому регулюванні порушення провадження у справі про адміністративні правопорушення. // Адміністративна реформа в Україні: шляхи до Європейської інтеграції / збірник наукових праць. – К., 2003. – С. 46-51.

178. Коваль Л.В. Відповідальність за адміністративні правопорушення: Монографія. – К., 1975. – 160 с.

179. Колпаков В. Структура адміністративно-деліктного процесу // Юридична Україна. – 2005. — № 4. – С. 23-31.

180.Россинский Б.В. Административная ответственность:курс лекций. – М.,НОРМА,2004. – 448с.

181. Сорокин В.Д. Административный процесс и административно-процессуальное право. – Санки-Питербург,2002. – 472с.

182. Шкарупа В.К. Доказування та докази в адміністративно-примусовій діяльності органів внутрішніх справ (міліції): Монографія. – К.: Укр. акад. внут. справ, 1995. – 163 с.

183. Додин Е.А. Советское административное право. Учебник / Под ред. В.М. Манохина. – М.: Юрид. лит., 1977. – 289с.

184. Масленников М.Я. Порядок примененияадминистративных взысканий: Учебное пособие. – М.: Изд. „БЕК”, 1998. – 208 с.

185. Колпаков В.К. Адміністративне право в Україні:Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. –736 с.

186. Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник. – М.: Изд-во БЭК, 1996. – 356 с.

187.Коваль Л. Адміністративне право України: Курс лекцій (загальна частина). – К.: Основи, 1994. – 208 с.

188. Бандурка А.М., Тищенко И.М. Административный процесс: Учебник. – Х.: Изд-во НУВД, 2001. –352с.

189. Производство по административным правонарушениям: Учебное пособие / Отв. ред. Д.Н.Бахрах. – Свердловск: Сверд. юр. институт, 1986. – 165 с.

190. Ківалов С.В., Біла Л.Р. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. – Одеса: Юр. літ., 2001. – 302 с.

191. Васильев А.С. Административное право Украины (Общая часть): Учебное пособие. – Х.: Одиссей, 2001. –288с.

192. Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і факул-в / за ред. Ю.П. Битяка. – Х.: Право, 2000. – 520с.

193. Управленческие процедуры / Отв. ре. Е.М. Лазарев. – М.: Наука, 1988. – С.125.

194. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч. посібник / За заг. ред. А.Т. Комзюка. – 2-е вид., перероб. і доп. – Х.: Ун-т внутр. справ, 2001. – 112 с.

195. Масленников М.Я. Административно-юрисдикционный процесс: Сущность и актуальные вопросы правоприменения по делам об административным правонарушениям. – Воронеж: Изд-во Воронеж.ун-та, 1990. –208 с.

196. Якуба О.М. О судебном обжаловании решений по делам, возникающим из административно-правовых отношений // Сов. Государство и право. – 1981. — №2. – С.42-43.

197. Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Видавничий Дім „Ін-Юре”, 2002. – 668 с.

198. Смирнов А.В. Состязательный процесс. – Санки-Питерб., 2001. – 320с.

199. Лук’янець Д.М. Процесуальні засади адміністративної відповідальності // Право України. – 2006. — № 7. – С. 116-120.

200.Федоров І.О. Кодифікація адміністративно-деліктного законодавства України: Автореф. дис. к.ю.н.:12.00.07. – Ірпінь, 2006. – 18 с.

201. Коломоєць Т.О. Основні напрямки розвитку кодифікації адміністративно-деліктного законодавства України: теоретичні та практичні аспекти: Проблеми систематизації законодавства України про адміністративні правопорушення // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції: У 2-х ч., 7-8 грудня 2006. – Сімферополь, 2006. – Ч.1. – С.23-27.

202. Банчук О. Концепція Кодексу України про адміністративні проступки стала предметом обговорення // Право України. – 2006. — №76. – С.142-145.

203. Комзюк А.Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації: Монографія / За заг. ред. проф.. О.М. Бандурки. – Х.: Вид-во. Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. – 336 с.

204. Константий О.В. Кодифікація адміністративно-деліктного законодавства – нагальна потреба часу. Проблеми систематизації законодавства України про адміністративні правопорушення // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. – У 2-х ч., 7-8 грудня 2006. – Сімферополь, 2006. – Ч.1. – С.71-75.

205. Висновок на проект Кодексу України про адміністративні проступки (№5558 від 26 травня 2004р.) // www.rada.gove.ua.

206. Авер’янов В.Б., Лук’янець Д.М., Хорощак Н.В. Чи можливе реформування інституту адміністративної відповідальності на засадах проекту нового КпАП України // Адвокат. — № 1. — С. 3-8.

207. Сидоренко М. Чи можливо поставити остаточну крапку в підході до вирішення проблеми адміністративного процесуального права? // Правао України. – 2006. — № 7. – С.20-24.