Соціально-економічні проблеми розвитку туризму в суспільстві

Категорія (предмет): Туризм

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Економічні проблеми розвитку туризму в суспільстві та його регулювання.

2. Шляхи вирішення проблем в туристичній галузі України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Останніми роками в Україні, яка володіє значним туристичним потенціалом, спостерігається підвищений інтерес вчених та спеціалістів до проблем розвитку туризму як високорентабельної галузі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян. Позитивно, що до цього питання зростає увага з боку державних та місцевих органів влади. Свідченням цього є прийнятий Верховною Радою України Закон “Про туризм”, затверджена Кабінетом Міністрів Програма розвитку туризму в Україні до 2005 року.

Перспективи розвитку туризму в Україні визначатимуться дією широкого спектра природних, історико-культурних, соціальних, економічних, політичних чинників, які мають чітко окреслену регіональну специфіку. Крім того, особливість сьогоднішньої ситуації полягає в тому, що формування високорозвинутої національної індустрії туризму та її інтеграція у світовий ринок туристичних послуг пов’язані з необхідністю вирішення гострих соціально-економічних проблем в період трансформації суспільно-економічних відносин.

У контексті сказаного туризм сьогодні розглядається як національне явище сфери реалізації прав і потреб людини, як сфера технології реалізації потреб і попиту в ринкових умовах, як особливий сектор сучасної національної і регіональної економіки, як невід’ємна складова соціально-економічної політики держави і регіонів. Такий підхід до туристичної сфери вимагає всебічних та фундаментальних досліджень різноманітних аспектів її розвитку. Вагомий внесок у теорію дослідження територіальних рекреаційних систем, методологію оцінки туристичного потенціалу та визначення соціально-економічної ефективності його використання, формування та реалізації туристичної політики зробили відомі українські вчені Адаменко О.М., Багров М.В., Балацький О.Ф., Веденічев Л.Ф., Генсірук С.А., Гринів Л.С., Долішній М.І., Євдокименко В.К., Жупанський Я.І., Живицький О.В., Жук П.В., Ігнатенко М.Г., Кравців В.С., Крачило М.П., Недашківська Н.Ю., Руденко В.П., Шаблій О.І.

Водночас динамічний процес суспільних перетворень в Україні та реформування економічних відносин актуалізували проблему вибору оптимальних шляхів розвитку національного та регіонального туристичного господарства. Це зумовлює не лише потребу в теоретичному осмисленні суті та змісту сфери туристичних послуг, а й ставить на порядок денний питання розроблення науково обгрунтованих рекомендацій щодо формування ефективного ринкового механізму економічного регулювання і розвитку цієї сфери, зокрема на регіональному рівні.

Саме такий спосіб активізації використання потужного туристичного потенціалу є сьогодні найбільш реальним, враховуючи вкрай обмежені можливості держави у фінансовому забезпеченні розвитку туристичної сфери. Необхідність пошуку раціональних шляхів стимулювання туристичних процесів диктується також перспективою отримання відчутної економічної вигоди від туристичної індустрії, яка може стати вагомим засобом оздоровлення всієї національної економіки.

1. Економічніта соціальні проблеми розвитку туризму в суспільстві та його регулювання

В Україні, яка володіє потужним туристичним потенціалом, туризм ще не зайняв адекватного місця в структурі господарського комплексу, незначною є його економічна віддача. Причини такого становища треба шукати не тільки в площині практичних дій, а й у недостатньому теоретичному осмисленні соціально-економічної суті туризму.

Прискорене формування цивілізованої сфери туристичних послуг є одним з ключових завдань туристичної політики, під якою слід розуміти систему намірів і дій, спрямованих на створення необхідних умов для виробництва туристичних послуг та забезпечення їх реалізації за допомогою засобів і методів, адаптованих до конкретної соціально-економічної ситуації.

Аналізуючи зарубіжний та вітчизняний досвід реалізації господарської політики в сфері туризму, ми дійшли висновку, що в Україні туристична політика знаходиться в стадії формування, а її реалізація, насамперед, залежить від економічних чинників. За таких умов вихід із ситуації вбачається в активізації туристичної політики на регіональному рівні, пошуку нетрадиційних джерел фінансування туристичної сфери та впровадженні методів економічного стимулювання її розвитку.

На сьогодні, крім загального відставання розвитку рекреаційно-туристичної сфери України від подібної галузі багатьох країн світу, існує досить суттєва диференціація різних територіальних одиниць країни за рівнем розвитку санаторно-курортної та туристичної діяльності. Існуючий стан розвитку індустрії відпочинку і туризму в межах України різниться по кожного регіону (АР Крим, адміністративні області, м. Київ, м. Севастополь) країни. За кількістю обслужених туристів попереду виділяється м. Київ, далі йде Автономна республіка Крим, потім Одеська область, а також м. Севастополь, Львівська, Херсонська, Запорізька, Донецька Харківська області. Найменше обслужених туристів у таких регіонах як Житомирська, Чернігівська та Сумська області. Найбільша кількість обслужених екскурсантів відслідковується в Автономній республіці Крим, а також м. Севастополь та м. Київ, далі йдуть такі регіони як Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Херсонська та Запорізька області. Відповідно, найменше екскурсантів було у Сумській та Рівненській областях, а також Чернігівській, Житомирській, Хмельницькій, Тернопільській, Черкаській, Миколаївській та Донецькій областях[3, c. 109-110].

Принципи формування та реалізації регіональної туристичної політики, серед яких основними є такі:

  • принцип відповідності, що відображає відповідність регіональної туристичної політики державній туристичній політиці;
  • принцип узгодженості з регіональною політикою загалом;
  • принцип ієрархічності, де кожна ланка управлінської вертикалі туристичної галузі повинна чітко виконувати свої функції в управлінні. З огляду на це, особливу роль потрібно відвести регіональним та місцевим органам управління;
  • принцип раціонального поєднання економічного та соціального критеріїв у туристичній політиці, що забезпечить, поряд з економічною вигодою, одночасно і фінансову підтримку для реалізації соціальних завдань;
  • принцип комплексності ілюструє розвиток туристичної галузі у комплексі з іншими, що забезпечують туристичну сферу і визначають соціально-інфраструктурний стан регіону;
  • принцип об’єктивності відображає відповідність темпів і масштабів туристичного освоєння території об’єктивним можливостям фінансово-ресурсного забезпечення проектів і програм;
  • принцип синхронізації означає, що швидкість реалізації туристичних програм та ініціатив має відповідати темпам здійснюваних економічних реформ;
  • принцип забезпечення внутрішньої та зовнішньої конвертованості туристичних послуг орієнтується на відродження як внутрішнього, так і зовнішнього туризму.

При формуванні туристичної політики важливим є не тільки питання забезпечення міжгалузевих пропорцій в господарському комплексі регіону, а й узгодження темпів і масштабів розвитку туристичної індустрії з процесами економічних перетворень в державі.

Слід зазначити, що соціалізація туризму має відбуватися не тільки в напрямі залучення до туристичної діяльності широких верств населення, а й через створення необхідних умов для організації короткотривалого відпочинку. У контексті соціалізації та партнерства слід розглядати подальшу орієнтацію туризму на національні цінності, що сприятиме консолідації та духовному відродженню українського народу.

Другим важливим напрямом розвитку туризму є його екологізація. Актуальність цього питання пояснюється не лише необхідністю збереження природного середовища в процесі туристичної діяльності, а й стрімким зростанням популярності нового виду туризму — екологічного. За даними Всесвітньої туристичної організації, на екологічний туризм припадає 7% — 10% усіх доходів від туризму у світі.

Питання екологізації треба розглядати в трьох аспектах.

По-перше, розвиток власне екологічного туризму, що пов’язаний з відвідуванням “дикої” природи, екзотичних природних ландшафтів та об’єктів.

По-друге, мінімізація впливу туристичних об’єктів на стан довкілля: припинення скидання забруднених стоків у водойми, ліквідація побутових відходів тощо.

По-третє, впровадження екологічно чистих технологій на всіх стадіях надання туристичних послуг, дотримання норм рекреаційного навантаження на природні ландшафти[7, c. 121-123].

В цілому можна стверджувати, що на сьогодні більшість туристичних фірм країни працюють переважно на вивіз туристів, а отже і капіталу, за кордон, тобто на "імпорт вражень". При цьому, сфера відпочинку і туризму в Україні пройшла етап спаду та поступово покращує свої економічні показники. Тенденції, які намітилися за останні роки щодо збільшення "експорту вражень" в галузі іноземного туризму, виявили також проблеми, з якими стикаються туристичні організації в процесі своєї діяльності, і які, в основному, полягають в складності візових процедур, низькою якістю вітчизняних автодоріг, недостатньо розвиненою рекреаційною інфраструктурою, її піковим переповненням чи навіть, в окремих випадках, її відсутністю.

Як показує проведений аналіз, дана галузь розвивається нерівномірно за регіонами країни – є адміністративні одиниці (області) — як найбільш розвинені, так і регіони, які значно відстають в розвитку санаторно-курортного лікування і туризму. Такий стан не відповідає потенційним можливостям регіонів нашої держави і потребує свого удосконалення. Це спонукає до прийняття термінових юридичних, економічних та проектних заходів як на загальнодержавному так і на регіональному рівнях. Ключовими дійовими особами цього процесу мають бути, окрім інших фахівців, архітектори, як на етапі наукового обґрунтування перспективних видів середовища для відпочинку і туризму в країні, так і на стадії його проектування. Такий підхід сприятиме процесу вирівнювання розвитку рекреаційної галузі в регіонах країни, та значно покращить загальні показники розвитку даної сфери в Україні загалом[9, c. 459-460].

2. Шляхи вирішення проблем в туристичній галузі України

Туризм в Україні може і повинен стати сферою реалізації ринкових механізмів, джерелом поповнення держаного та місцевих бюджетів, засобом загальнодоступного і повноцінного відпочинку та оздоровлення, а також ознайомлення з історико-культурною спадщиною та сьогоденням нашого народу і держави.

Пріоритетним видом туризму для України залишається іноземний (в’їзний) туризм як вагомий чинник поповнення валютними надходженнями державної скарбниці та створення додаткових робочих місць.

Нині Україна має понад 4,5 тис. закладі розміщення туристів і відпочиваючих на 620 тис. місць, але вони потребують модернізації та реконструкції відповідно до міжнародних стандартів. Крім того, підтримання в належному стані потребують і рекреаційні зони, пам’ятки культури та архітектури України, інші об’єкти туристичних чи екскурсійних послуг.

З урахуванням тенденцій реформування усіх сфер суспільного життя доцільним є розроблення Основних напрямків розвитку туризму в Україні до 2010 року (далі — Основні напрями). Вони мають стати концептуальною базою довгострокової Державної програми розвитку туризму, створення організаційно-правових та економічних засад становлення туризму як високорентабельної галузі економіки, важливого засобу культурного та духовного виховання громадян України, відтворення їх трудового потенціалу.

Метою розвитку туризму в Україні є створення сприятливого організаційно-правового й економічного середовища для розвитку цієї галузі, формування конкурентоспроможного на світовому ринку вітчизняного туристичного продукту на основі використання природного та історико-культурного потенціалу України, забезпечення її соціально-економічних інтересів і екологічної безпеки.

Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити такі основні завдання:

— впровадити ефективні механізми фінансово-економічного регулювання розвитку галузі туризму;

— визначити шляхи, форми та методи стимулювання розвитку підприємництва в цій сфері;

— створити, з урахуванням соціально-економічних інтересів держави, ефективну модель інвестиційної політики в галузі туризму;

— удосконалити організаційні структури управління галуззю туризму;

— забезпечити раціональне використання та відновлення природного та історико-культурного середовища;

— прийняти екологічні регламенти та затвердити допустимі норми освоєння туристичних ресурсів, розробити механізми їх дій та запровадити в практику управління.

Стратегія розвитку туристичної індустрії в Україні полягає у виробленні державної політики в галузі туризму як одного із пріоритетних напрямків розвитку національної культури та економіки[2, c. 263-265].

Основу державної політики в галузі туризму повинні складати такі чинники:

— державне стимулювання внутрішнього та іноземного (в’їзного) туризму, в тому числі через удосконалення системи оподаткування;

— забезпечення внутрішньої конвертованості туристичних послуг шляхом підвищення їх якості та розширення асортименту, поліпшення умов обслуговування туристів;

— поетапна приватизація туристичних об’єктів з їх інфраструктурою;

— будівництво нових, реконструкція та модернізація діючих туристичних об’єктів;

— державне фінансування відновлення пам’яток архітектури, культури, історії України;

— залучення коштів підприємницьких структур, суб’єктів туристичної діяльності для розвитку інфраструктури туризму (шляхи, пункти пропуску, системи водопостачання та каналізації, зв’язок, служби сервісу тощо);

— організація приміських зон короткочасного відпочинку, створення нових рекреаційних зон загальнодержавного та місцевого значення;

— сприяння організації виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції для забезпечення потреб туристів і відпочиваючих у високоякісних продуктах харчування;

— залучення приватного сектора, особливо у сільській місцевості, до рекреаційно-туристичного підприємництва та підсобної діяльності у сфері туризму (сільського зеленого туризму);

— створення сприятливих умов для розвитку активних видів туризму (оздоровчо-спортивного, екологічного, пригодницького тощо);

— державне сприяння просуванню на міжнародний ринок туристичного продукту України через міждержавні угоди та програми;

— створення сучасної інформаційно-маркетингової служби у сфері туристичного бізнесу;

— проведення науково-дослідних, проектних і пошукових робіт з актуальних проблем розвитку рекреаційно-туристичних господарств, використання природного та історико-культурного потенціалу країни, створення геоінформаційної системи “Туризм в Україні” тощо.

Разом із цим необхідно реалізувати низку науково-організаційних програм з метою забезпечення екологічно допустимих масштабів і темпів розвитку рекреаційно-туристичних зон, зокрема:

— провести комплексні ландшафтно-екологічні та історико-культурні дослідження території України, встановити диференційовані норми туристичного навантаження на довкілля;

— переглянути природо-та пам’яткоохоронні нормативно-правові акти з метою посилення відповідальності за їх порушення;

— обґрунтувати на основі норм антропогенного навантаження гранично допустимі межі сумарної місткості об’єктів, розміщених у туристичних центрах[5, c. 216-218].

Першочерговими практичними кроками у контексті реалізації Основних напрямів слід вважати:

— розроблення нормативно-правової бази з питань туризму, здійснення за участю Державного комітету України по туризму експертиз проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів у цій галузі;

— розроблення стандартів на послуги, що надаються туристам і екскурсантам;

— проведення сертифікації туристичних послуг;

— здійснення паспортизації туристичних підприємств і організацій;

— удосконалення порядку ліцензування суб’єктів туристичного підприємства;

— запровадження пільгових умов для стимулювання організацій відпочинку й оздоровлення дітей та молоді, насамперед, дітей-сиріт, дітей-інвалідів, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та інших соціально незахищених груп населення;

— облаштування туристичної інфраструктури у мережі міжнародних транспортних коридорів, що пролягають через територію України;

— налагодження потужної реклами вітчизняного туристичного продукту;

— випуск високоякісного інформаційно-довідкового матеріалу, створення спеціалізованих видань туристичного профілю (газет, журналів, законодавчих збірників, методичних рекомендацій, тематичних монографій, навчальних посібників, підручників тощо), постійних радіо- та телепрограм;

— забезпечення регулярного проведення в Україні міжнародних і національних туристичних виставок, салонів, бірж, ярмарків, фестивалів, конкурсів тощо, організацію участі вітчизняних виробників туристичного продукту в аналогічних заходах за межами України з метою залучення в Україну найбільшого числа іноземних туристів;

— створення сприятливих умов для збільшення туристичних потоків шляхом спрощення, згідно з міжнародною практикою, візових, митних і прикордонних формальностей;

— формування мережі туристичних представників України за кордоном;

— створення тематичних програм, у яких всебічно, повно та правдиво висвітлюються вітчизняна історія, життя і діяльність видатних українських політичних і військових діячів, народних героїв, митців;

— проведення науково-практичних, методичних конференцій, семінарів та інших заходів для визначення науково обґрунтованих напрямів туризму;

— підготовку кваліфікованих кадрів у сфері туризму[1, c. 246-248].

Висновки

Проведені дослідження дали змогу зробити ряд теоретичних узагальнень, опрацювати науково обґрунтовані рекомендації, зокрема:

Сучасний стан розвитку туристичної індустрії в Україні не відповідає наявному потенціалу туристичних ресурсів, низькою є її економічна ефективність. Однією з основних причин такого становища є недостатній рівень теоретичного осмислення соціально-економічної суті туризму як суспільного явища та його економічної значимості як прибуткової галузі. Функціонування туризму як специфічної галузі національної економіки базується на виробництві та споживанні туристичного продукту, що дає змогу зробити висновок про об’єктивне існування ринку туристичних послуг.

Дослідження показали, що через певні обставини, передусім економічного характеру, активізація туристичної політики в найближчі роки є малореальною. Тому найбільш прийнятним сьогодні є курс на регіоналізацію процесів стимулювання розвитку туристичної сфери, де провідна роль повинна належати місцевим, обласним органам влади та регіональним органам Державного комітету України по туризму.

Перспективними напрямами розвитку туризму слід вважати його соціалізацію, екологізацію та інформатизацію. При цьому політика формування ринку туристичних послуг має відповідати критеріям економічної результативності, соціальної ефективності та екологічної безпеки. У її реалізації активну участь повинні взяти як Держкомтуризму України, місцеві органи державної виконавчої влади в галузі туризму, так і суб’єкти туристичної діяльності, профспілки, громадські об’єднання.

До числа пріоритетних завдань туристичної політики належить формування ринкової інфраструктури у сфері туризму. Це передбачає необхідність створення відповідних інститутів ринкового регулювання, забезпечення інформаційного обслуговування туристичних процесів, розвитку законодавчо-нормативної бази туризму. У цьому процесі важливу роль повинні відігравати органи законодавчої і виконавчої влади України, суб’єкти туристичної діяльності.

Пріоритетним завданням розвитку туризму є запровадження ефективних методів економічного стимулювання, побудованих на принципах туристичної ренти. Запропонована схема розподілу та використання цих платежів спрямована на забезпечення самофінансування та саморозвитку туристичної сфери.

Реалізація Основних напрямів стимулюватиме туристичну діяльність в Україні, посилить взаємозв’язок туризму з іншими пріоритетними сферами соціального, економічного та культурного розвитку окремих регіонів і всієї країни. А це, у свою чергу, сприятиме зростанню, авторитету України на світовому ринку туристичних послуг, зміцненню економіки країни, наповненню державного бюджету, створенню потужної туристичної галузі, зростанню добробуту українських громадян, збереженню історико-культурної спадщини, піднесенню духовного потенціалу суспільства.

Список використаної літератури

  1. Агафонова Л. Туризм, готельний та ресторанний бізнес: ціноутворення, конкуренція, державне регулювання: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів/ Людмила Агафонова, Ольга Агафонова,; Київський ун-т туризму, економіки і права. — К.: Знання України, 2002. — 351 с.
  2. Кифяк В.О. Організація туристичної діяльності в Україні. – Чернівці: Зелена Буковина, 2003. – 312 с.
  3. Любіцева О.О. Ринок туристичних послуг (геопросторові аспекти). – К.: Альтерпрес, 2002. – 436 с.
  4. Менеджмент туризма: Экономика туризма: Учебник. – М.: Финансы и статистика, 2001. – 320 с.
  5. Мальська М.П., Худо В.В., Цибух В.І. Основи туристичного бізнесу: Навчальний посібник. – К,: ЦУЛ, 2004. – 272 с.
  6. Менеджмент туризма: основи менеджмента. — М: Финансы и статистика, 2002. – 352с.
  7. Ресторанне господарство і туристична індустрія у ринкових умовах: Збірник наукових праць/ Київський нац. торговельно-економічний ун-т; Ред. кол.: М.І. Пересічний, Н.Я. Орлова, Т.І. Ткаченко. — К., 2002. — 168 с
  8. Туризм и гостиничное хозяйство: Учебное пособие. /Под ред. Шматько В.Л.– М.: ИКЦ „МарТ”; Ростов н/Д: Издательский центр „МарТ”, 2003. – 352 с.
  9. Школа І.М. та ін. Менеджмент туристичної індустрії: Навчальний посібник. – Чернівці: ЧТЕІ КНЕУ, 2003. – 662 с.