Соціологія

Зміст

1. Асоціативні (зближення) та десоціативні (віддалення) соціальні процеси. Конфліктність (наведіть приклади)

2. Характеристика основних понять соціології способу життя

3. Проблеми мотивації до навчання

1. Асоціативні (зближення) та десоціативні (віддалення) соціальні процеси. Конфліктність (наведіть приклади)

Соціальний процес — послідовна зміна явищ соціального буття, соціальні зміни в динаміці.

У ширшому розумінні соціальний процес — сукупність односпрямованих соціальних дій, які можна виділити з множини інших. Це серія явищ взаємодії людей, або серія явищ, які відбуваються в організації, структурі груп і змінюють стосунки між людьми чи між складовими елементами спільноти.

Соціальний процес здійснюється під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компонентів, тривалість у часі і спрямованість до певного стану об´єкта. Кожен соціальний процес охоплює декілька стадій, які відрізняються за змістом І механізмами, способами взаємозв´язку його компонентів і які визначають напрями, темпи розвитку на даній стадії.

Перцептивно-асоціативний тип — розгортається у випадку ототожнення людини, яку сприймають, з реальною знайомою людиною, яка має зовнішню схожість з суб´єктом спілкування. Соціально-асоціативний (соціальний) тип — сприйняття і оцінка інших людей відбувається на основі усталених соціальних стереотипів, тобто на базі віднесення об´єкта сприйняття до певного соціального типу.

Процеси соціального саморегулювання відбуваються не лише у масштабах суспільства. Вони існують на рівні первинних колективів, де велику роль відіграють звички, групові норми, цінності, громадська думка, які називають організаційною культурою. Названі чинники справляють значний вплив на свідомість і поведінку членів колективу. Продуктами саморегулювання є асоціативні, неформальні організації, що виникають на основі внутрішньої, неофіційної системи зв´язків і норм. Зрозуміло, все це має надзвичайно важливе значення в управлінській практиці [5, с.110-111].

У суспільстві відбувається безліч різноманітних конфліктів. їх намагаються класифікувати, наприклад, за сферами суспільного життя. Ідеться про конфлікти у сфері економіки, політики, національних або конфесіональних взаємовідношеннях, у соціальній або духовній сфері тощо.

Нині одержала поширення й така точка зору, що деякі соціальні конфлікти не тільки можливі, а й можуть бути бажаними. Відповідно до цього виділяють два типи конфліктів: функціональний та дисфункціональний. Конфлікт вважається функціональним, якщо він веде до підвищення ефективності дії будь-якої організаційної системи. І навпаки, конфлікт вважається дисфункціональним, якщо він призводить до зниження особистої задоволеності працівників, групового співробітництва та ефективності функціонування організаційної системи.

Конфлікти можна класифікувати також залежно від суб´єктів і зон розбіжностей. Це найпоширеніша нині класифікація конфліктів, яка охоплює такі їх види [2, с.32]:

1. Особистісний конфлікт охоплює такі конфлікти, що відбуваються, так би мовити, всередині особистості, на рівні її індивідуальної свідомості. Він може набувати різної форми: а) рольового конфлікту, який виникає, коли до індивіда висуваються суперечливі вимоги щодо того, яким має бути результат його роботи; б) внутрішньоособистісного конфлікту, який може також виникнути в результаті того, що виробничі вимоги не узгоджуються із особистими потребами або цінностями людини.

2. Міжособистісний конфлікт — це розбіжності між двома чи більше людьми з однієї або кількох соціальних груп. Міжособистісний конфлікт може також проявлятися і як зіткнення особистостей з різними рисами характеру, поглядами і цінностями.

3. Конфлікт між: особистістю і соціальною групою. Він виникає, як правило, у двох випадках: а) якщо сподівання групи суперечать сподіванням окремої особистості; б) якщо ця особистість займає позицію, що докорінно відрізняється від позиції цієї групи.

4. Міжгруповий конфлікт — це конфлікт між соціальними групами і спільностями людей із протилежними інтересами. Сучасне суспільство — це світ різноманітних організацій, які складаються із безлічі соціальних груп — формальних і неформальних. Навіть у найкращих організаціях між такими групами можуть виникати конфлікти. Часто функціональні групи починають конфліктувати через розбіжності цілей усередині організації.

5. Конфлікт належності виникає, коли індивіди мають подвійну належність. Наприклад, коли конфліктуючі сторони утворюють групу всередині якоїсь великої соціальної групи або коли індивід входить одночасно у дві конкуруючі групи, що переслідують одну мету.

6. Конфлікт із зовнішнім середовищем виникає, коли індивіди, що складають соціальну групу, зазнають тиску ззовні, передусім у вигляді адміністративних або економічних норм і розпоряджень. Вони таким чином входять у конфлікт із соціальними інститутами, що підтримують ці норми і розпорядження.

Соціальні конфлікти отримують своєрідний прояв у сучасній українській дійсності. Зміни у суспільних відносинах супроводжуються небаченим розширенням сфери прояву соціальних конфліктів. У них втягуються не тільки великі соціальні групи, а й нерідко цілі регіони, як однорідні у національному відношенні, так і населені різними етнічними спільнотами. Конфліктами, як показує аналіз, охоплені майже всі сфери життя українського суспільства — соціальна, економічна, політична, духовна, конфесійна тощо.

2. Характеристика основних понять соціології способу життя

Поняття „спосіб життя” тісно пов’язано з поняттям засоби виробництва. Спосіб життя, як і засоби виробництва, визначаються з одного боку, практичним відношенням людей до природи, рівнем технічної озброєності, продуктивності їх праці, станом продуктивних сил, а також характером споживання, з іншого боку , характером виробничих відносин, економічним станом суспільства, котрий є основою всієї системи суспільних відносин.

Діяльність людей невідокремлена від умов , в яких вона існує, та від потреб і від духовних її мотивів. Духовні мотиви, безпосереднє з’являються причиною дій, відображають існуючі матеріальні умови і виникаючі на їх підґрунті потреби змінити ці умови. Виходить, що спосіб життя неможливо відділити від об’єктивних потреб і їх відображення у пам’яті людей, від почуття і дум, які безпосереднє спонукають людину до дій, визначають цілі діяльності та їх характер.

Спосіб життя це сукупність основних форм життєдіяльності в їх залежності від умов та визначених цими умовами людських потреб. По-друге, спосіб життя не обмежується сферою виробництва і характеризує не тільки трудову діяльність людей, але й головні риси побуту, культури, політичного життя, моралі. В поняті способу життя синтезуються всі суттєві риси діяльності людей. Отже спосіб життя можливо визначити як сукупність (систему) суттєвих рис, які характеризують діяльність людей, класів, соціальних груп в історично означених соціальних умовах.

Спосіб життя тісно зв’язане з людською працею. Не існує людського буття без системної і повсякденної праці. Праця відрізняється по своєму характеру та змісту. Зміст праці – це соціально-технологічна характеристика її, котра враховує розміщення продуктивної діяльності по галузям , види виконаних операцій праці і інше. Слід додати, що зміст праці це є процес функціональної діяльності робітника у будь які галузі матеріального виробництва. Науково-технічний прогрес міцно впливає на зміну професійної діяльності робітника, що означає зміну його способу життя.

Категорія „характер праці” відображає суспільно-економічну особливість праці, закріплення робітників за різними видами їх діяльності (фізичний – розумовий, сільськогосподарській – індустріальний, простий – складний, творчій – нетворчій і ін.).

Соціологія способу життя вивчає не тільки соціально-технологічні та соціально-економічні основи праці, але й її суспільні форми та умови – такі, як колективний та індустріальний характер праці, матеріальні та моральні стимули, задоволеність працею, шляхи та форми поступового прямування суспільства до найбільш гуманних, творчих видів діяльності.

Специфіка соціології як науки знаходить свій прояв у соціології способу життя у тому, що вона вивчає не тільки об’єктивні характеристики праці, але і відношення робітників до її характеру, змісту, умовах. Це відношення знаходить свій прояв в таких показниках як; задоволеність працею, рівень цієї задоволеності. Треба диференціювати цей загальний показник, підкреслюючи відношення суб’єкта до своєї спеціальності (професії) як до конкретного виду трудової діяльності та відношення до праці як до конкретного виду діяльності в даних умовах.

Наукове дослідження способу життя неможливо коли ми не знаємо методики конкретних соціологічних досліджень проблем праці, яка включає в себе два взаємопов’язані підходи: вивчення сукупності об’єктивних та суб’єктивних факторів праці, позиції особистості, мотивів Ії поведінки. Бачення (з допомогою анкетного опитування) містять наступні розділи:

а) особисті характеристики опитує мого;

б) рівень задоволення працею, професією;

в) мотиви вибору спеціальності та праці;

г) вплив умов праці, задоволенням роботою;

д) вплив факторів формування особистості, обставин її життєвої та професійної діяльності на відношення до роботи;

е) мотиви відношення до праці як способу життєдіяльності.

Вивчення умов праці людей не відокремлено від вивчення колективів праці, у яких ця діяльність існує. Колектив це така сукупність людей, яка об’єднана сумісною діяльністю і де функціонує свій специфічний спосіб життя. Це життя об’єктивно характеризується відношеннями взаємної відповідальності, товариства та взаємної допомоги. Соціологія вивчає відношення, які складаються у колективах в конкретних умовах, форми організації праці, їх структуру та функції. Робітничий колектив в умовах цивілізованого суспільства має ті риси, які притаманні усьому суспільству. Сучасні колективи включають в себе соціально різні групи працівників розумової ,фізичної, організаційної та виконуючої праці.

Робітничий колектив являє собою клітину суспільної структури, яка залишиться і після знищення класових та суспільних відмінностей. На сучасному етапі розвитку відносин у колективах ми не можемо розглядати не усвідомлюючи того, що існують соціальні групи, різні класи. У любому колективі є люди які відносяться до різних верств населення країни. Це явище свідчіть про те, що суб’єкти трудових відносин стратифіковані як по горизонталі так і по вертикалі.

Коли ми ведемо розмову про спосіб життя людей, то слід враховувати и ті обставини, що спосіб життя людей тісно пов’язаний з побутом громадян.

У соціологічних дослідженнях побуту суттєве місто відводиться вивченню його матеріальної основи, постільку у побутові діяльності безпосереднім чином люди задовольняють свої матеріальні та духовні потреби. З другого боку, розвиток суспільного виробництва дозволяє все більше виходить за межі сім’ї та дому для задоволення різних потреб , котрі раніше задовольнялись у приватному господарстві.

Духовна сторона побуту є складовою частиною його матеріальної сторони. Елементи духовної культури органічно вмонтовані у самий процес споживання матеріальних благ.

Однак у сфері побуту існують такі формі праці які передбачають задоволення духовних потреб людини, суспільства. Сюди можемо віднести виховання дітей в садочках, самовиховання, культивування звичаїв та традицій, музикальне виховання та інше.

Показниками задоволення духовних потреб з’являються кошті, які витрачаються на освіту, культурні заходи з бюджету родини, держави. Суттєвім показником способу життя, є структура вільного часу особистості і скільки коштів є у людини на реалізацію своїх різноманітних потреб у вільний час.

У соціологічних дослідженнях способу життя родина як мала соціальна група акцент робиться на вивчення Ії внутрішній структури, характеру розподілу обов’язків, головування, взаємозв’язки між чоловіком та жінко й , батьками та дітьми , інакше кажучи на вивчення суспільно-психологічних відносин у родині. Вивчаючі сім’ю як соціальний інститут особу увагу приділяють характеристики Ії функцій, соціальних установ та ціннісних орієнтацій , таких завдань, котрі вирішує родина як особистий соціальний осередок суспільства. Це потребує комплексне вивчення родини як малої групи і як соціального інституту, функціонування та розвиток якої передбачається законодавством, системою правових, моральних норм та традицій.

Необхідно відрізняти з методологічної точки зору поняття родини як „первинної” групи та широкім загалом рідних, друзів як „вторинними” групами, що дозволяє глибоко зрозуміти та конкретно оцінити характер та зміст родинних відносин.

Соціологічні дослідження основних тенденцій зміни сім’ї у суспільстві дозволили установити процес стабілізації внутрішні сімейних відносин як у місті так і на силі. Середній розмір родини в України сьогодні нараховував два – три чоловіка. Народжуваність та число дітей прямо залежіть від того працює чи ні чоловік та жінка, мають вони свій дім, квартиру, є кому доглядати за немовлятами чи ні та інше.

Освіта займає одну із ведучих факторів способу життя людини та суспільства. Вона є найважливішим інститутом сучасного суспільства, сучасної цивілізації. Зрозуміло, що усі блага людства, культура, наука, рівень науково-технічного прогресу напряму залежать від рівня освіти.

Досягти оптимального стану освіти – це першочергова проблема соціології освіти. Конче, освіта як суттєва форма способу життя людей, у соціальному бутті, по-перше, необхідний підготовчій етап опанування культурою, вмикання людини до практичної діяльності. По-друге, функції освіти проявляються у розробці у суб’єкта механізмів культурної діяльності, яка базується на здобутках культури того чи іншого соціуму. Навчання не зводиться лише до пізнання, хоча воно має ведуче значення.

По-третє, освіта передбачає засвоєння практичних навичок, але не усяких, а таких що відповідають загальнолюдським цінностям. Скорі зміни у способі життя, в соціальному середовищі , яке формує особистість, вже само по собі заважає передавати досвід старшим поколінням молодшим.

Спосіб життя це не тільки наявність системи освіти, та комплексного виховання нової особистості, але це і реальні кроки по опануванню всесвітніми досягненнями у галузях науки та культури, техніки новітніми технологіями.

Таким чином, спосіб життя охоплює усі напрямки суспільної діяльності. Характер матеріального виробництва благ життя, конкретно-історичні виробничі відносини лежать в основі життєдіяльності суспільства, його способу буття.

По-друге, спосіб життя дуже залежить від того, які конкретно-історичні відносини панують в конкретну годину існування людей. Це відносини рабського, феодального, капіталістичного, чи соціалістичного ладу.

По-третє, спосіб життя залежить від суб’єктивного фактору. Це і організація дошкільного виховання, навчання дітей у школі, у вищих закладах освіти. Рівень професіоналізму вчителів, викладачів вузів, рівень заробітної платні, наявність хороших бібліотек, учбових приміщень та інше. Все це має не аби яке значення для покращення способу життя у конкретному суспільстві.

По-четверте, сам спосіб життя , зрозуміло, залежить і від особистостей, які керують суспільством, розробляють конституційні закони, та правові норми, якими вимушені користуватись громадяни держави. Ми маємо надію на те, що політична реформа, яку запропонувала Верховна Рада України, буде мати позитивні результати. Вона ні тільки відрегулює політичні стосунки між Радою та Президентом країни, але і підвищить рівень демократичних стосунків у суспільстві, що само по собі буде покращувати спосіб буття в країні.

По п’яте, формування ціннісних орієнтацій та установок є важливою складовою покращення способу буття, оскільки виникають умови гармонічного виховання та освіти особистості. Сюди слід додати і загальну організацію дозвілля молоді, котра відповідала б соціально значним цілям та задачам.

3. Проблеми мотивації до навчання

Намагання виділити провідний фактор засвоєння знань приводить нас до мотивації, тобто причини дії або спонукання до діяльності.

При наявності спонукального мотиву до діяльності або цілі, до якої ми прагнемо, наші зусилля стають більш енергійними і послідовними.

Знаємо ми і те, що без повного розуміння причини і мети або з примусу людина працює без бажання.

Дієва мотивація деколи спонукає учня працювати на такому рівні, який, на перший погляд, важко від нього чекати. А недостатня мотивація не дозволяє школяру в повній мірі проявити свої потенційні можливості.

Таким чином, при інших рівних умовах (рівень здібностей, стан здоров’я, емоційна і соціальна адаптація) різний степінь мотивації дає відмінності в успішності учнів.

Розглянемо деякі наукові підходи до цієї проблеми. В.В. Давидов, Л.Б. Ітельсон, А.В. Петровський виділяють в мотивації такі джерела:

1. Внутрішні джерела: потреба в інформації, потреба в активності. Дефіцит інформації і активності призводить до негативних станів (апатія, нудьга тощо). Це – джерела інформації, які носять в основному вроджений характер на відміну від соціально сформованих джерел – гностичних і позитивних соціальних потреб (приносити користь людям, мати певні досягнення в діяльності тощо).

2. Зовнішні джерела: вимоги, сподівання і можливості.

3. Особистісні джерела: інтереси, установки, світогляд, переконання.

Спрямованістю учня на різні сторони навчальної діяльності називає мотиви навчання А.К Маркова.

Вона вважає, що можна розглядати 2 великі групи мотивів:

1. Пізнавальні мотиви, які пов’язані із змістом навчальної діяльності і процесом її виконання.

2. Соціальні мотиви, які пов’язані з різними соціальними взаємодіями учня з іншими людьми.

Перша група мотивів може бути поділена на декілька підгруп:

1. Широкі пізнавальні мотиви, які орієнтують учня на оволодіння новими знаннями. Тут деякі дослідники (Г.І. Щукіна) виділяють окремі рівні: інтерес до нових явищ, фактів, інтерес до суттєвих властивостей явищ, до дедуктивних висновків, до теоретичних принципів, ключових ідей тощо.

2. Навчально-пізнавальні мотиви, які орієнтують учня на оволодіння способами добування знань: інтерес до прийомів самостійного добування знань, до методів наукового пізнання, до способів саморегуляції навчальної роботи, раціональній організації праці тощо.

3. Мотиви самоосвіти.

Друга група розпадається на такі підгрупи:

1. Широкі соціальні мотиви: намагання одержати знання, щоб принести користь суспільству, почуття відповідальності за навчання, добре підготуватись до певної професії.

2. Вузькі соціальні (позиційні) мотиви: зайняти позицію, місце у стосунках з людьми, заслужити авторитет, одержати схвалення. Сюди відносять і так звану «мотивацію благополуччя» – отримувати тільки позитивні оцінки і схвалення з боку вчителя.

3. Мотиви соціального співробітництва.

Пізнавальні і соціальні мотиви бувають різними за якістю. З цієї точки зору виділяють змістовні і динамічні мотиваційні характеристики.

Змістовними характеристиками мотивів виступає:

1. Наявність особистісного змісту навчання для учня.

2. Наявність дієвості мотиву.

3. Місце мотиву в загальній структурі мотивації.

4. Самостійність виникнення і прояву мотиву (зовнішній – внутрішній мотив).

5. Рівень усвідомлення мотиву.

6. Степінь поширення мотиву на різні предмети, форми завдань.

Динамічними характеристиками мотивів є:

1. Стійкість.

2. Емоційне забарвлення.

3. Сила мотиву, швидкість його виникнення.

Розглядаючи проблеми мотивації навчання, Адам Дреєр (США) звертає увагу на дві проблеми: що повинен робити вчитель, щоб посилити мотивацію навчання, і в чому, на його думку, полягають джерела мотивації навчальної діяльності учнів.

Щодо першої проблеми, то тут він пропонує певні рекомендації вчителям (особливо молодим). Треба, вважає А. Дреєр, пояснити учням цілі, які вчитель ставить, показати роль предмету, його зв’язки з іншими предметами, бути ентузіастом свого предмету, добиватись осмисленої праці учнів, використовувати різні варіанти методики викладання предмету, наводити приклади із життя для ілюстрацій певних позицій тощо.

Щодо другої проблеми, то тут джерела мотивації поділяються автором на 2 групи: внутрішні і зовнішні.

Список використаної літератури

1. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

2. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

3. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

4. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

5. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

6. 8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

7. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

8. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

9. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. -206 с.

10. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.