Соціологія

Категорія (предмет): Соціологія

Arial

-A A A+

1. Поняття соціальної норми і соціального відхилення.

2. Основні підходи до пояснення девіантної поведінки.

3. Основні форми девіантної поведінки.

Список використаної літератури.

1. Поняття соціальної норми і соціального відхилення

До соціального середовища відносять всі чинники, які активізують (або блокують) захист соціальних інтересів особи, реалізацію її потреб. Розпізнання соціальної патології або соціальної проблеми викликає в першу чергу питання про те, що мається на увазі під патологією, нормою, проблемою. У самому загальному вигляді можна сказати, що патологія — це об’єктивне відхилення від норми, а проблема – усвідомлена патологія, відхилення, яке викликає тривогу людей, спонукає їх до діяльності. Норма – взірець, те, що притаманне більшості.

Поняття соціальної норми внутрішньо суперечливе. Його прийнято розглядати на двох рівнях: з одного боку, це те, що характеризує погляди і поведінку більшості, те, що в соціальній дійсності математично описується як нормальний розподіл; з другого боку, це загальновизнане правило, те, що наказує всім як зразок поведінки і почування. Ймовірно, в ідеалі другий варіант пояснення цього поняття повинен бути обумовлений першим: зразком признається те, що властиво більшості. Але дійсність перевершує будь-які ідеальні уявлення про неї, тому поняття про норму і патологію можуть підкорятися іншим, набагато більш парадоксальним закономірностям.

Приклад: всі знають, що алкоголь руйнуюче впливає на організм, тому теоретично нормою повинне бути уникнення його вживання, а патологією — прийом спиртних напоїв. У той же час, за оцінками дослідників, більш 90% дорослого населення в тій чи іншій мірі вживають алкогольні напої, так що з кількісної точки зору саме це є нормою, а відхиленням — відмова від алкоголю. Разом з тим більшість людей усвідомлює, що пияцтво ніяк не може вважатися благою справою і тому придумують безліч ілюзорних способів виправдати його.

Науковий пошук, політична активність — це неминуче відхилення від статистичної, кількісної норми. Тому необхідно твердо уявляти собі, що норма і відхилення від неї тісно взаємозв'язані в існуванні людства. Розвиток суспільства неможливий без відхилень, він здійснюється саме за допомогою евристичного розкиду відхилень, одні з яких стають нормою, а інші, як і раніше, відкидаються або відмирають.

1. Соціальні детермінанти дій індивідів. Найважливішою з соціальних детермінант є соціальна нерівність членів суспільства. Вона була й буде у будь-якому суспільстві. Але за наявності малого прошарку багатих людей і переважної кількості бідних можливості досягнення достойного рівня життя для останніх стають ще більш проблематичними. Така ситуація завжди створювала велике соціальне напруження. Тому суперечності між благами, які є стандартними у суспільстві, і можливостями їх досягнення виступають корінними чинниками правопорушень.

2. Ідеологічна детермінація соціальних проблем. Ідеологічні детермінанти належать до духовної сфери суспільства. Держава має не лише декларувати, а й виховувати духовність народу, що включає в себе отримання повноцінної освіти та професії, прищеплення загальної культури, моральних цінностей, вироблених людством, тобто всього того, що робить особу громадянином, активним учасником соціальних процесів. На рівень духовності суспільства впливають усі його суперечності і проблеми. Саме від культури, духовності людини залежить, буде її діяльність суспільно корисною чи злочинною. Важливу роль у цьому відіграє і правова культура громадян.

3. Економічний фактор впливу на дії індивідів. Надзвичайно турбує спад суспільного виробництва і безробіття, яке набуло в Україні загрозливого стану. Так, на початок 2000 р. було зареєстровано у центрах зайнятості населення 1234 тис. осіб (серед них 62% — жінки, 32% — молодь). Проте, фахівці вважають, що реальний рівень безробіття у кілька разів вищий і становить до 40% від загального числа працюючих. На кожне робоче місце претендує в середньому 15 осіб. Багато людей, які вважаються працюючими, фактично перебувають у довготривалих неоплачуваних відпустках, працюють неповний робочий тиждень. Значна частина людей працює „в тіні” або вже перебуває „на дні” суспільства (бродяги, алкоголіки, наркомани).

4. Виховний потенціал сім’ї в умовах сьогодення. Серед сукупності причин соціальних проблем ведучими за своїм значенням є вплив на дитину своєю поведінкою батьків, характер їх взаємовідносин між собою, ставлення до оточуючих дитину людей. Це той могутній соціально-педагогічний фактор, наслідки якого неможливо врахувати.

5. Взаємодія особи та середовища. Вплив соціального середовища має актуалізований характер, оскільки особа взаємодіє з ним у даний момент. Безумовно, соціальне середовище впливає на людину не лише безпосередньо перед яким-небудь вчинком. Воно справляло свій вплив на неї і в минулому, формуючи її як особу. Саме в цьому полягає різниця між конкретною життєвою ситуацією (сучасне) і умовами формування особи (минуле). Умови, що визначають соціальну поведінку особистості, — це ті факти реальної дійсності, які безпосередньо дію індивіда не спричинюють, але їх наявність сприяє її існуванню. Самі ці факти кореняться в економічних, політичних, духовних та суспільних відносинах.

У соціально-психологічному плані визначальним чинником, який підштовхує неповнолітнього до несприятливої лінії загального формування особистості, є відсутність чи втрата психосоціальної ідентичності. На думку Е.Еріксона, потреба у психосоціальній ідентичності, що є соціогенною за своєю природою, закладається у людини на рівні базових потреб – самозбереження, репродукції тощо. Вона полягає у прийнятті власного образу як такого, що належить до певної соціальної групи, спільноти й виконує відповідну соціальну роль. Ідентичність відсутня (не досягається), коли намагання особистості включитися у привабливу, референтну для неї соціальну групу не знаходять підтримки й визнання. Ідентичність втрачається, коли різка зміна соціального оточення, власного статусу та ролі переживається особистістю у вигляді обставини, яка вражає самолюбство, заважає соціальному визнанню та самореалізації.

Зважаючи на складну соціальну структуру сучасного суспільства, у ньому одночасно існує ряд нормативних систем і підсистем. Оцінку нормативній поведінці дають соціальні спільноти (держава, суспільство, соціальні групи, громадські об'єднання, окремі індивіди) залежно від збігу поведінки з тією нормативною системою (підсистемою), якої дотримується певна спільнота. Зазвичай норма розрахована на багаторазове застосування відносно невизначеного кола об'єктів. Будь-яка норма поведінки особи серед інших не є індивідуальною, оскільки прямо чи опосередковано відображає суспільні цінності та інтереси.

У суспільстві, зазвичай, є чинними багато нормативних систем (право, мораль, політичні, естетичні й організаційні норми, звичаї і традиції тощо), які взаємодоповнюють одна одну, утворюючи надзвичайно ефективний регулятор людських вчинків. Взаємодіють також санкції норм різних видів, або норма одного виду може підкріплюватися санкцією норми іншого виду (наприклад, злочин може спричинити не лише до кримінального покарання, але й до морального осуду).

Бажаність чи обов'язковість дотримання норми сприймається особою поряд з іншими чинниками, які впливають на прийняття рішення. Свідомість такої бажаності чи обов'язковості впливає на формування потреб, інтересів, на прийняття рішень, поєднуючи різні елементи поведінки. Наявність позитивної чи негативної санкції вказує, що норма не може ігноруватися суб'єктом і має обов'язково братися до уваги при визначенні лінії поведінки. Цим забезпечується загально превентивна дія норми.

Уява про небажані наслідки поведінки включає інші елементи:

1) знання про те, що за даний вчинок встановлено відповідальність;

2) знання про ступінь суворості цієї відповідальності;

3) передбачення невідворотності такої відповідальності.

Усе це формує нормативну поведінку особи, спрямовує її відповідно до суспільне корисних вимог.

Але нормативна поведінка не є єдиним різновидом людської поведінки. У всякому разі, навряд чи можна говорити, що "усвідомлюємо ми це чи ні, але ми завжди діємо у відповідності з тією чи іншою нормою" і що "людина завжди здійснює нормативну поведінку"1. У дійсності багато людських діянь не є нормативними не лише тому, що вони здійснюються всупереч нормам, але здебільшого через те, що норми поведінки існують не з кожного конкретного питання людських взаємовідносин. Отже, поняття ненормативної поведінки включає два різновиди: а) поведінка, не врегульована нормою, і б) поведінка, що суперечить нормі2, їх поєднує та обставина, що в обох випадках особа керується не існуючою нормою поведінки, а діє згідно самостійно прийнятому рішенню.

Можливість ненормативної поведінки обумовлена тим, що людська свідомість здатна виходити за межі будь-яких стереотипів і випрацьовувати нові, раніше не існуючі варіанти поведінки. Корисна ненормативна поведінка відрізняється творчим початком; розпочинаючи з індивідуальних діянь невеликих масштабів, воно здатна набути розповсюдження і стати, у свою чергу, соціальною нормою. Така поведінка сприяє руху вперед, вирішенню актуальних задач. Але існує й інша ненормативна поведінка, що є шкідливою для суспільства, перешкоджає його розвитку. У даному разі маємо соціальну

патологію, що викликає негативну соціальну реакцію і вимагає використання різних засобів соціального контролю.

Як вже зазначалося, похідним від "соціальної норми" є поняття "соціальні відхилення", це два умовних полюси осі — "соціальне значима поведінка". Соціальні відхилення різноманітні, як і соціальні норми, але їх розмаїтість вища: норма типова, а відхилення завжди індивідуалізоване. Так само, як соціальні норми, вони характеризуються певними спільними властивостями, а саме:

1) наявність невідповідності між вимогами єдиної нормативної системи і потребами особистості;

2) однакова спрямованість відхилень, що зустрічаються в подібних групах (прошарках) населення;

3) масовість, поширеність і усталеність у часовому і територіальному розрізах за певних соціальних умов2.

Відхилення від соціальної норми — поняття більш складне і багатопланове, чим, наприклад, поняття правопорушення, що обмежено відомими ознаками об'єкту, суб'єкту, об'єктивної і суб'єктивної сторін і, як правило, відноситься до одиничного конкретного вчинку (до серії точно визначених дій). При відхиленні ж від соціальної норми йдеться про найрізноманітніші форми поведінки (діяльності), що за різними параметрами не укладаються в діючі стандарти.

Соціальні відхилення в історичному аспекті виступають як явища мінливі і відносні, тому й їхня соціальна оцінка повинна бути суто конкретною: те, що раніш розцінювалася як норма, у силу зміни способу життя може набути характеру відхилення і, навпаки, відхилення може стати нормою (наприклад, зміни в сімейно-шлюбних відносинах від патріархальної сім'ї до повної сексуальної свободи партнерів).

За аналогією з кримінологічними приписами, показниками соціальних відхилень можуть бути:

1) стан — абсолютне число одиниці поведінки, що відхиляється від норми, на певній території за визначений період часу;

2) динаміка — сукупний якісний показник, що характеризує зміну стану;

3) рівень — число одиниць поведінки, що відхиляється від норми, у розрахунку на одиницю населення;

4) структура — співвідношення відхилень різних видів у соціумі. Сукупність перерахованих ознак свідчить про те, що девіантні відхилення — це явища, що мають тенденції поширення в суспільстві. Цим вони відрізняються від ексцесів — випадкових чи екстраординарних дій.

Множинність соціальних відхилень потребує певної їх класифікації, яких у науковій літературі можна знайти декілька. Найбільш поширеним є розподіл відхилень на різні види в залежності від типу норми1, що порушується (право, мораль, правила організації та ін.). При цьому негативні відхилення поділяються на злочини, інші правопорушення (адміністративні, цивільні, трудові, земельні й ін.), аморальні вчинки тощо. Практичне значення даної класифікації пов'язане з тим, що від неї залежить розходження застосовуваних санкцій, а також процедур виявлення і покарання винних. За характером норм, що порушуються, можна виділити соціальні відхилення у місцевому, регіональному, національному і міжнародному масштабах, причому тут йдеться не про територіальну, а про нормативну підставу розподілу: деякі різновиди поведінки являють собою порушення норм права, моралі, звичаїв, що існують у даному регіоні, інші ж — є порушенням загальновизнаних норм і принципів міжнародного права і моралі.

2. Основні підходи до пояснення девіантної поведінки

Соціальна норма визначає історично сформований у конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимого (дозволеного чи обов'язкового) поводження, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій. У відмінності від природних норм фізичних і біологічних процесів соціальні норми складаються як результат адекватного чи перекрученого відображення у свідомості і вчинках людей об'єктивних закономірностей функціонування суспільства. Тому вони або відповідають законам суспільного розвитку, будучи «природними», або недостатньо адекватні їм, а інколи вступають у протиріччя через перекручений – класово обмежене, релігійне, суб'єктивістське, міфологізоване – відображення об'єктивних закономірностей. У такому випадку аномальною стає «норма», «нормальні» же відхилення від її.

Слід зазначити, що психологічні традиції вивчення такого складного явища, як девіантна поведінка, складалися в основному в соціологічних школах. Дослідження соціологів кінця XIX — початку XX ст. Ж. Кетле, Е. Дюркгейма, Д. Дьюі, М. Вебера, Л. Леві-Брюля та ін. встановили зв'язок між девіантної поведінкою і соціальними умовами існування людей. Статистичний аналіз різних аномальних проявів (злочинності, самогубств, проституції), проведений Ж. Кетле та Е. Дюркгеймом, показав, що число аномалій кожен раз неминуче зростало в періоди воєн, економічних криз, соціальних потрясінь, що спростовувало теорію "вродженого" злочинця і свідчило про соціальні корені цього явища.

Для його означення Е. Дюркгейм ввів поняття аномії як стану послаблення нормативної системи суспільства, що викликається різкими змінами. Цей термін істотно модифікував Р. Мертон: на його думку, аномія є результатом конфлікту чи неузгодженості між "культурою" і "соціальною структурою", нормальними, законними засобами і спонуканнями до пошуку нових (незаконних) засобів задоволення потреб. Р. Мертон виділяє п'ять шляхів "анемічного пристосування" як реакції на анемічну напругу за різних форм адаптації: конформність, інновація, ритуалізм, ретритизм і бунт.

Конформізм (відповідність) є єдиним типом недевіантної поведінки. Інновація припускає згоду зі схвалюваними даною культурою цілями при використанні соціальне не схвалюваних засобів їхнього досягнення (наприклад, шантаж, рекет); ритуалізм заперечує цілі даної культури, але згоден використовувати соціальне схвалювані засоби; ретритизм (відступ) спостерігається у випадку, коли людина одночасно відкидає і цілі, і соціальне схвалювані засоби їхнього досягнення (наприклад, бродяги, наркомани). І, нарешті, бунт — прагнення замінити старі цілі і засоби новими.

Типи девіацій, за Р. Мертоном, виникають із комбінації двох перемінних (мета і засоби її досягнення), при цьому рольова поведінка може варіюватися. Анемічна теорія не пояснює, якими повинні бути умови, щоб з'явилася та чи інша форма адаптації; її основна заслуга полягає в обґрунтуванні положення, що емпірично встановлені норми девіантної поведінки тісно пов'язані з положенням девіантної особистості в рамках соціальної структури суспільства. Т. Парсонс розширив типологію анемічних пристосувань Р. Мертона і сформулював вісім типів девіантної поведінки. Він пояснює виникнення девіантних мотивацій недосягненням очікувань. Аномія — це стан, у якому цінності і норми не є більше вказівкою, як правильно поводитися, і тому втрачають свою значимість. Основною причиною аномії є парадоксальність системи цінностей, центральне місце в якій займають цінності особистого успіху і його досягнення.

У рамках соціологічного підходу можна виділити інтеракціоністський напрям (Ф. Танненбаум, І. Гоффман, Е. Лемерт, Г. Беккер) і структурний аналіз. Основним положенням першого є теза, що девіантність — не іманентна властивість соціальної поведінки, а лише наслідок оцінки (стигмації, "таврування") її як девіантної. Отже девіація обумовлена здатністю впливових груп суспільства нав'язувати певні стандарти. Аналіз причин девіантної поведінки спрямований у даному випадку на вивчення явищ і чинників, що визначають чи впливають на приписування статусу девіанта окремим особам.

Ось чому соціальні відхилення можуть мати для суспільства різні значення. Позитивні служать засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних чи реакційних стандартів поведінки. Це – соціальна творчість: наукове, технічне, художнє, суспільно-політичне. Негативні – дизфункціональні, дезорганізують систему, підриваючи часом її основи. Це – соціальна патологія: злочинність, алкоголізм, наркоманія, проституція, суїцид.

Границі між позитивним і негативним девіантної поведінки мінливі в часі і просторі соціумів. Крім того, одночасно існують різні «нормативні субкультури» (від наукових співтовариств і художньої «богеми» до співтовариств наркоманів і злочинців).

Соціальна норма знаходить своє втілення (підтримку) у законах, традиціях, звичаях, тобто у всьому тому, що стало звичкою, міцно ввійшло в побут, у спосіб життя більшості населення, підтримується суспільною думкою, відіграє роль «природного регулятора» суспільних і міжособистісних відносин. Англійський мислитель Клайв С. Льюїс схильний бачити в моральних нормах свого роду «інструкції», «що забезпечують правильну роботу людської машини».

Але в реформованому суспільстві, де зруйновані одні норми і не створені навіть на рівні теорії інші, проблема формування, тлумачення і застосування норми стає надзвичайно складною справою.

Усвідомлення неминучості відхилень у поводженні частини людей не виключає необхідності постійної боротьби суспільства з різними формами соціальної патології. Під соціальним контролем у широкому соціологічному змісті розуміється вся сукупність засобів і методів впливу суспільства на небажані (відхиляючі) форми поводження з метою їхній елімінування чи мінімізації.

3. Основні форми девіантної поведінки

Під девіантною ( лат. – відхилення) поведінкою розуміється :

1) вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам);

2) соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, що не відповідають офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

У першому значенні девіантна поведінка переважно предмет психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні – предмет соціології і соціальної психології. Зрозуміло таке дисциплінарне розмежування відносне. Вихідним для розуміння відхилень слугує поняття „норма". У теорії організації склалося єдине – для природних і суспільних наук – розуміння норми як межі, міри припустимого ( з метою збереження і зміни системи). Для фізичних і біологічних систем – припустимі межі структурних і функціональних змін, при яких забезпечується збереження об'єкта і не виникає перешкод для його розвитку. Це – природна ( адаптивна) норма, що відбиває об'єктивні закономірності збереження і зміни системи.

Соціальна норма визначає історично сформований у конкретному суспільстві межу, міру. Інтервал припустимого ( дозволеного або обов'язкового) поводження, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій. У відмінності від природних норм фізичних і біологічних процесів соціальні норми складаються як результат адекватного або перекрученого відображення у свідомості і вчинках людей об'єктивних закономірностей функціонування суспільства. Тому вони або відповідають законам суспільного розвитку, будучи „природними", або недостатньо адекватні їм. А те і вступають у протиріччя через перекручений – класово обмеженого, релігійного. Суб'єктивістського, міфологізованого відображення об'єктивних закономірностей. У цьому випадку аномальною стає „ норма", „нормальні" відхилення від неї. От чому соціальні відхилення можуть мати для суспільства різні значення. Позитивні слугують засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних або реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість, наукове, технічне, художнє, суспільно-політичне. Негативні — дисфункціональні, дезорганізуюють систему, підриваючи часом її основи. Це – соціальна патологія: злочинність, алкоголізм. Наркоманія, проституція, суїцид. Границі між позитивним і негативним поводженням рухливі в часі і просторі соціумів. Крім того, одночасно існують різні „ нормативні субкультури" ( від наукових співтовариств і художньої „богеми" до співтовариств наркоманів і злочинців).

До основних форм девіантної поведінки у сучасних умовах можно віднести злочинність, алкоголізм, проституцію, наркоманію. Кожна форма девіації має свою специфіку.

Злочинність. Соціологічні дослідження злочинності і її причин беруть початок у роботах російського статистика К.Ф. Германа (1824р.). в міру вивчення проблем злочинності усе більша кількість факторів, що впливають на неї динаміку, потрапляє в поле зору дослідників. До них можна віднести: соціальний стан, рід занять, освіта, убогість як самостійний фактор, сімейні відносини, психологічний стан на момент скоєння злочину, взаємовідносини з оточуючими.

Злочинність – відображення пороків людства. І дотепер викорінити її не вдалося жодному суспільству. Імовірно, і нам треба відмовитися від утопічних у теперішній час представлень про „повне викорінювання" соціальної патології й утриманні злочинності під контролем на соціально терпимому рівні.

Алкоголізм. Дані соціологічних досліджень виявляють цікаву картину. З одного боку, переважну більшість опитаних вважають, що пияцтво — велике зло, з іншого боку – та ж переважна більшість або п'є, або випиває як усі, біля половини не хотіли б мати серед друзів людину, яка не п'є, а одна третина образилася б, якби хазяїн при зустрічі гостей не поставив би на стіл спиртне. Фактично алкоголь ввійшов у наше життя, ставши елементом соціальних ритуалів. Однак ця соціокультурна ситуація дорого обходиться суспільству. Як свідчить статистика 90% випадків хуліганства, 90% зґвалтувань при тяжких обставинах, майже 40% інших злочинів пов'язані зі сп'янінням. Убивства, розбійні напади, грабежі, нанесення тяжких тілесних ушкоджень у 70% випадків відбуваються особами в нетверезому стані.

При оцінці алкогольної ситуації виділяють три моделі споживання алкоголю: винну, пивну і горілочну. Ці моделі склалися історично і виявляються в традиціях споживання алкоголю в різних народів.

Суїцид – намір позбавити себе життя, підвищений ризик здійснення самогубства. Ця форма поведінки пасивного типу є способом відходу від нерозв'язаних проблем, від самого життя. У різні епохи життя й у різних культурах існували свої оцінки цього явища: часто самогубство засуджували ( з погляду християнської моралі самогубство вважали тяжким гріхом), іноді ж допускали і вважали у визначених ситуаціях обов'язковим. При оцінці конкретних суїцидальних актів багато чого залежить від мотивів і обставин, особливостей особистості. Дослідження свідчать, що фактором , який провокує суїцидальну поведінку, виступає специфічна комбінація таких характеристик, як стать, вік, освіта, соціальний і родинний фактор, психологічний стан на момент скоєння самогубства. В дослідженні Дюркгейма „самогубство" виділяється 3 основних типи самогубства, обумовлені різною силою впливу соціальних норм на індивіда: егоїстичне, альтруїстичне й аномічне. Егоїстичне самогубство має місце у випадку слабкого впливу соціальних норм на індивіда, що залишається наодинці із самим собою і зміст, що втрачає в результаті, життя. Альтруїстичне самогубство, навпаки, викликається повним поглинанням суспільством індивіда, що віддає заради нього своє життя, тобто її зміст, що бачить, поза її самої. Нарешті, аномічне самогубство обумовлене станом аномії в суспільстві, коли соціальні норми не просто слабко впливають на індивіда ( як при егоїстичному самогубстві), а взагалі практично відсутні, коли в суспільстві спостерігається нормативний вакуум, тобто аномія. 4 тип самогубства – фаталістський, що повинний служити симетричним антиподом аномічного самогубства, але не розглядає його спеціально внаслідок його незначної поширеності.

Проституція. Сам термін „ проституція" походить від латинського слова „ виставляти привселюдно". Звичайно під проституцією розуміють позашлюбні полові відносини за плату, що не мають у своїй основі почуттєвого потягу. Проституція не тотожна ні корисливим подружнім відносинам, ні позашлюбним сексуальним зв'язкам якщо вони засновані на особистих симпатіях. Проституція почала зароджуватися разом із суспільним поділом праці, розвитком моногамії, появою міст. Навіть у середньовічній Європі церква була змушена миритися з цим явищем, визначаючи якщо не корисність, то , у всякому разі, неминучість існування проституції.

Суспільство завжди шукало шляхи і засоби боротьби з проституцією. В історії існували три основні форми політики стосовно проституції: прогібіціонізм (заборона), регламентація (реєстрація і медичне спостереження), аболіціонізм (профілактична, роз'яснювально — виховна робота при відсутності заборон і реєстрації). Заборони виявилися неспроможні, репресії в принципі малоефективні в боротьбі з проституцією. Як показав історичний досвід, ні правова, ні медична регламентація, спрямована проти представниць цієї найдавнішої професії, не дозволяє цілком вирішити проблему. Практика свідчить: соціально-духовні перетворення в суспільстві радикально змінюють ситуацію.

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.