Соціологія праці та зайнятості

Вступ.

1. Сутність, предмет, об’єкт, функції соціології праці та зайнятості.

2. Категорії соціології праці та зайнятості.

3. Ставлення до праці і проблеми мотивації трудової діяльності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Соціологія праці досліджує взаємовідносини людей і соціальних груп у трудових організаціях. Передусім аналізуються проблеми, зумовлені відмінностями суб’єктів трудових відносин за такими ознаками, як стать, вік, професія, кваліфікація, освіта, виховання, ставлення до праці, місце в ієрархії трудової організації, майновий стан, політична орієнтація тощо.

Соціологи розглядають трудовий колектив як соціальну організацію і як соціальну спільноту. Нагадаємо, що соціальна організація — це насамперед сукупність позицій, цінностей, ролей взаємодіючих індивідів, а соціальна спільнота — це сукупність індивідів, що характеризується відносною цілісністю, є самостійним суб’єктом соціальний дій і виконує певну спільну діяльність. Трудовий колектив як соціальна організація є різновидом соціального інституту, і йому притаманна управлінська ієрархія.

Трудовий колектив як соціальна спільнота є елементом соціальної структури суспільства, і йому притаманний розподіл на соціальні групи.

У цілому трудовий колектив — це група людей, що об’єднані для спільної соціально значущої та корисної для суспільства трудової діяльності, кінцеві результати якої залежать від кожного і яка зумовлена певною системою економічних, соціальних і психологічних відносин. Колектив характеризується спільними інтересами і цілями, почуттям солідарності, самовизначенням.

1. Сутність, предмет, об’єкт, функції соціології праці та зайнятості

Соціологія праці — спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, як необхідну умову життєдіяльності людини і суспільства, а також розглядає соціальні чинники підвищення ефективності праці, вплив науково-технічних і соціальних умов на ставлення людей до неї.

Вітчизняний соціолог В.Полторак виокремлює три складові предмета соціології праці:

соціальні закономірності взаємодії людей із засобами і предметами праці, зокрема, механізми дії і форми прояву цих закономірностей у діяльності трудових колективів і особистості. Це проблеми, зв’язані з діяльністю людини й колективу за умов науково-технічної революції, комплексної механізації та автоматизації трудових процесів, зі ставленням людей до роботи на конвеєрі, за екстремальних умов (на висоті, у темряві, на хімічному виробництві, за підвищеного рівня радіації тощо);

ставлення людини й колективу до праці, її змісту, характеру, умов. Ідеться насамперед про мотиватори ставлення до праці, зв’язані з матеріальною заінтересованістю, змістом праці, взаєминами в колективі тощо, тобто суто соціологічні проблеми;

соціальна організація підприємства, колективу, тобто та особлива система відносин, яку утворює сукупність позицій, ролей, цінностей, взаємодіючих між собою працівників. Це проблеми структури трудового колективу, його функцій, взаємин між членами колективу, зокрема між підлеглими і керівниками, проблеми керівництва й лідерства, соціально-психологічного клімату, конфліктів тощо.

Соціологія вивчає функції, типи, рівні розвитку, згуртованість, структуру трудового колективу.

Відомі такі основні функції трудового колективу:

· виробничо-економічна, або цільова, заради якої і створюється колектив;

· соціальна, що полягає в задоволенні потреб членів колективу (забезпечення матеріальними благами, створення умов для підвищення кваліфікації, розвитку й використання професійних здібностей, організація відпочинку тощо);

· духовно-інтегративна, що полягає в мотивації трудової поведінки, розвитку й соціалізації особистості, згуртуванні колективу.

Трудові колективи поділяються на типи за такими критеріями:

· організаційними зв’язками, що мають три рівні: основний колектив (вищого рівня), суміжний (середнього рівня) і первинний (нижчого рівня);

· стадіями розвитку — колектив, що формується, і зрілий колектив;

· величиною — великі, середні та малі колективи[12, c. 349-350].

Важливою соціальною характеристикою є згуртованість колективу, яка полягає в єдності поведінки його членів, що ґрунтується на спільності інтересів, цінностей і норм поведінки. Єдність трудової поведінки означає узгодженість дій членів колективу під час реалізації спільних цілей і завдань. Однією з основних умов згуртованості є наявність свободи дій, альтернативні можливості вибору працівниками тих чи тих варіантів трудової поведінки.

Соціологія вивчає такі основні проблеми функціонування і розвитку трудового колективу:

· формування колективів, адаптація працівників;

· забезпечення трудової мотивації;

· удосконалення структури колективів, їх згуртованість, розв’язання конфліктів;

· соціальне управління трудовими колективами;

· раціональність трудових переміщень.

Опануванню цього комплексу проблем соціологія праці надає найбільшого значення, бо саме в трудових колективах виникають соціально-трудові відносини, що являють предмет безпосереднього вивчення, зароджуються соціальні процеси, які у своєму розвитку сягають суспільного рівня.

З регулюванням соціально-трудових відносин зв’язана перш за все проблема мотивації праці. Нині в Україні мотиви змістовності, морального задоволення працею поступилися місцем мотивам забезпечення бодай мінімальних засобів до існування, актуалізувалися проблеми безробіття, соціальних конфліктів.

Соціально-трудові відносини, на відміну від функціонально-трудових, зумовлених поділом і кооперацією праці, виникають між працівником і соціальними групами колективу як відносини рівності й нерівності залежно від місця цих суб’єктів у процесі праці, їхнього досвіду, умінь, інтересів, специфіки трудової поведінки.

Соціально-трудові відносини характеризують комплекс аспектів (економічні, етичні, психологічні, правові, політичні, релігійні тощо) взаємозв’язків суб’єктів у процесах, зумовлених трудовою діяльністю.

Суб’єктами соціально-трудових відносин є наймані працівники чи їх профсоюзи, роботодавці, держава.

Найманий працівник укладає договір з роботодавцем — представником підприємства, громадської організації чи держави.

Роботодавець може бути і не бути власником засобів виробництва. Керівник державного підприємства одночасно є роботодавцем і найманим працівником у держави, яка в даному разі володіє засобами виробництва.

Професійні союзи захищають економічні інтереси суб’єктів певних сфер діяльності: забезпечують зайнятість, відповідні виробничі умови оплати праці тощо.

Держава є законодавцем, захисником прав громадян і організацій, роботодавцем-посередником і арбітром під час трудових спорів[10, c. 112-115].

Соціологія вивчає проблеми співвідношення питомої ваги різних категорій працівників, формування їхніх соціальних відмінностей (чому існують підприємці, менеджери, робітники? чому з’являються безробітні? чому окремі соціальні групи трудового колективу мають різні інтереси?).

Соціально-трудові відносини виникають на певних рівнях взаємозв’язків між суб’єктами:

· найманий працівник — найманий працівник;

· найманий працівник — роботодавець;

· профсоюз — роботодавець;

· роботодавець — держава;

· найманий працівник — держава тощо.

Суб’єкти праці відрізняються за своїм соціальним станом, мають неоднакові кваліфікацію, досвід, рівень і джерела доходів.

Виконуючи трудові функції, суб’єкти взаємодіють, вступають у відносини один з одним, і саме праця є тією первинною категорією, яка відбиває всю різноманітність суспільних явищ і процесів, що виникають на тлі цих взаємодій. Суспільна праця, змінюючи соціальне становище різних груп працівників, їхні соціальні якості, є загальною базою, витоком усіх соціальних явищ.

Психологічні, етичні, правові та інші форми взаємовідносин у процесі трудової діяльності зумовлюють тип соціально-трудових відносин (див. табл.).

Соціологи виходять з того, що праця є способом розвитку людини, а соціально-трудові відносини є базисними щодо всіх інших відносин. Отже, оптимізація суспільних відносин (що особливо важливо для подолання суперечностей перехідного етапу суспільства) можлива лише за умов розвитку трудових відносин відповідно до потреб суспільства.

Соціально-трудові відносини надзвичайно складні і класифікуються за такими ознаками:

· змістом діяльності — виробничо-функціональні, професійно-кваліфікаційні, управлінсько-організаційні;

· суб’єктом відносин — міжколективні іколектив — колектив) та внутрішньоколективні ііндивід — індивід, індивід — колектив);

· наявністю владних повноважень — по горизонталі і по вертикалі;

· способом розподілу результатів праці — кількістю і якістю праці, грошовим і майновим внеском, обсягом інтелектуальної власності;

· ступенем регламентованості— формальні й неформальні;

· характером спілкування — безпосередні, опосередковані, міжособові, безособові.

За своїм впливом на результати економічної діяльності і якість життя людей соціально-трудові відносини бувають 2-х типів:

1)конструктивні, що сприяють успішній діяльності трудової організації;

2)деструктивні, що заважають такій діяльності.

Відповідно до основних стадій життєвого циклу людини змінюється зміст соціально-трудових відносин, суб’єктом яких вона є:

Øна 1-й стадії (від народження до закінчення навчання) вони пов’язані переважно з фаховим становленням, можливостями забезпечення засобів існування, реалізації особистих задатків;

Øна 2-й (трудова діяльність) — з найманням і звільненням, умовами організації й оплати праці, можливостями розвитку особистості;

Øна 3-й (післятрудовій) стадії — з пенсійним забезпеченням.

Формування та розвиток соціально-трудових відносин відбувається у вигляді соціальних процесів, що віддзеркалюють функціонування трудових колективів, груп та окремих працівників[5, c. 352-354].

2. Категорії соціології праці та зайнятості

Соціальна діяльність — це завжди прояв людської активності з метою зміни чи перетворення елементів навколишнього світу, свідомості самої людини. Їй завжди притаманні цілеспрямованість, свідомий характер, бо її суб’єктом може бути лише людина. Це процес, що включає мету, засоби, результати.

Виділяють такі види соціальної діяльності: трудову, творчу, споживацьку, дозвільну, освітню, рекреаційну тощо. Проте така класифікація має умовний характер, оскільки в реальному житті ці види діяльності не існують окремо.

Найважливішою формою соціальної діяльності визнається праця — доцільна діяльність людини, в процесі якої вона за допомогою певних засобів діє на природу і перетворює її елементи в предмети, що задовольняють її потреби. Саме завдяки тому, що праця є цілеспрямованою діяльністю, створює цінності і здатна задовольняти різноманітні потреби людей, вона отримує пріоритетний статус. Але будь-яка людська діяльність, якщо вона доцільна, містить у собі елементи праці, проте розуміння працї як основної діяльності ґрунтується на традиційному визнанні пріоритету її матеріальних результатів. Однак не меншу роль відіграють знання іяк результат духовної діяльності), послуги іяк результат специфічного виду діяльності у сфері нематеріального виробництва) тощо. Визнання пріоритету матеріальних результатів є історично зумовленим і зі зміною суспільних умов пріоритетність різних видів діяльності може змінюватися.

Соціальна природа праці виявляється в тім, що саме праця створила людину, і вона визначає її сутність. Соціально-трудові відносини, які виникають у процесі праці, зв’язані, з одного боку, зі ставленням суб’єкта до праці, а з другого — із впливом праці на формування і розвиток особистості суб’єкта. Суб’єктом процесу праці може бути лише індивід, людина, яка регулює і контролює його.

Праця — це основна форма життєдіяльності суспільства, індивіда, вихідна умова їх буття, яка визначає спосіб ставлення індивіда до світу і одного індивіда до іншого, специфіку відносин у будь-якій трудовій організації і в будь-якій державі.

Отже, праця — категорія не лише економічна, а й соціологічна, що має значення для характеристики суспільства в цілому і його індивідів зокрема.

На рівні суспільства праця виступає як взаємозв’язана система галузей і видів діяльності, а на індивідуальному рівні — у вигляді простого процесу — окремих функцій та операцій. Шляхи вдосконалення суспільної та індивідуальної праці різняться. Перші полягають у вдосконаленні засобів виробництва і впровадженні прогресивних технологій, другі— у впровадженні раціональних форм організації праці на конкретних робочих місцях. Удосконалення суспільної праці має випереджати зміни змісту індивідуальної праці. На практиці, як правило, спостерігається певний розрив між складністю виконуваних робіт (показник змісту суспільної праці) та рівнем кваліфікації робітника (показник змісту індивідуальної праці)[7, c. 287-289].

Складовими простого процесу праці є предмети праці, її знаряддя та суб’єкт. У результаті взаємодії цих складових з’являється продукт праці. Соціальні відносини панування і підпорядкування, відчуження та експлуатації, влади і безправ’я формуються не з приводу предметів праці, а з приводу привласнення й розподілу засобів та продуктів праці.

Якщо простий процес праці розкриває специфічний для людини спосіб обміну речовин між нею і природою, то суспільний процес свідчить про спосіб обміну продуктами діяльності між людьми. Перший переважно є індивідуальним, його суб’єктом є індивід, що забезпечує своє відтворення як біологічної істоти; другий— завжди колективний, його суб’єктом є соціально-професійні групи. Ті відносини, що формуються тут, якісно відрізняються від відносин у простому процесі праці. Це відносини між людьми як між виробниками і споживачами, робітниками основного й допоміжного виробництва, представниками різних галузей промисловості. Саме ці відносини визначають характерні риси суспільного процесу праці і відтворення людини як істоти соціальної.

Відомий американський підприємець Г.Форд, оцінюючи значення праці в житті людини, стверджує, що праця є основною умовою її здоров’я, самоповаги і щастя.

Отже, соціально-економічна сутність праці є двоїстою: вона, з одного боку, є джерелом багатства і доходів, а з другого — мірою поведінки людини, засобом її самореалізації, самоствердження як особистості, тобто, з одного боку, працю треба стимулювати, бо вона реалізується в надії на одержання грошового доходу, з другого— будь-яка вільна праця крім грошей приносить ще задоволення і радість із цього погляду всі види праці варті поваги й пошанування). Ненормальною ситуацією для працездатної людини є неможливість працювати. Вимушене тривале безробіття є справжньою соціальною трагедією для багатьох.

Забезпечення нормальних, гідних людини економічних відносин є обов’язком держави. Коли держава неспроможна цього зробити, у суспільстві зростає невдоволення, посилюються процеси економічного, соціального, матеріального й політичного розшарування, збільшується розрив між багатими і бідними. Подібна ситуація складається нині в Україні. Ринок, що формується, є нецивілізованим, надто криміногенним, надміру монополізованим. Люди не сприймають його, їм важко знайти своє місце за таких умов, тим більше, що суспільні зусилля зі створення цивілізованого ринку праці мають бути погоджені з діями щодо формування культури і свідомості людей[6, c. 149-152].

3. Ставлення до праці і проблеми мотивації трудової діяльності

Характер і зміст праці формують ставлення до неї — історично змінну характеристику трудової діяльності. Ставлення до праці — це емоційно-волева настанова особистості на працю, тобто вираження її позиції. Залежно від змісту і характеру праці переважає ставлення до неї, як до засобу, що забезпечує існування, чи як до нагальної життєвої потреби. У першому випадку праця має для людини лише інструментальну цінність, бо виступає як засіб реалізації інших потреб, що можуть перебувати поза самою працею. Наприклад посада, котра дає право доступу до якогось ексклюзивного клубу, а отже, можливість проводити дозвілля з-поміж «сильних світу цього», за побутовою шкалою цінностей може перевищувати цінність самої праці, її фахову привабливість. Тож ставлення до праці може бути як до:

· суспільно важливої цінності, що визначає місце трудової діяльності в загальній системі цінностей суспільства та особистості;

· конкретного виду трудової діяльності, професії, що має певний суспільний статус і престиж;

· конкретної роботи з урахуванням змісту та умов праці, потреб і мотивів, зв’язаних з даною роботою, на даному робочому місці, у даній виробничій організації. Таке ставлення поєднує орієнтацію трудової поведінки, реальну поведінку, оцінювання працівниками трудової ситуації (вербальну поведінку).

Саме вивченню цього останнього пункту, зважаючи на мотиви трудової діяльності, що характеризують поведінку людини у виробничій ситуації, соціологи приділяють найбільшу увагу.

Об’єктивними показниками ставлення до праці є такі, що характеризують рівень відповідальності, сумлінності, ініціативності та дисциплінованості.

Суб’єктивними показниками ставлення до праці є загальне задоволення чи незадоволення працею та її умовами — заробітною платою, змістом праці, взаєминами з керівником та колегами, виробничими умовами тощо.

Виділяють такі типи ставлення до праці:

· супернормативне — винятково сумлінне, яке відповідає всім чинним нормам;

· субнормативне — недостатньо сумлінне;

· ненормативне — несумлінне, недбале, байдуже.

Як відомо, з метою подолання байдужості до праці використовуються преміювання, гнучкий режим роботи, заохочення вільним часом, раціоналізація і гуманізація праці тощо. До речі, раціоналізація більше стосується стимулювання, а гуманізація — мотивації праці[8, c. 178-179].

Мотивація праці (від фр. мotif — збудження) — усвідомлене спонукання до активної трудової діяльності суб’єкта, пов’язане з намаганням задовольнити певні потреби.

Мотиви є внутрішніми чинниками. Вони тісно зв’язані із цінностями й ціннісними орієнтаціями.

Цінності — це усвідомлена людьми значущість певних об’єктів (духовних явищ, предметів і речей реальної дійсності) стосовно їх відповідності чи невідповідності потребам суспільства, соціальної групи, особистості за моральними й естетичними вимогами, що вироблені людською культурою і є продуктами суспільної свідомості.

Це особливе суспільне ставлення, завдяки якому потреби й інтереси індивіда чи соціальної групи переносяться на світ об’єктів, надаючи їм певних соціальних властивостей, що не пов’язані прямо з утилітарним призначенням цих об’єктів.

У процесі своєї соціалізації індивід інтерналізує (засвоює) цінності, які є основою соціальних норм. Утворюються системи (моделі) цінностей суспільства чи групи, в яких індивідуальні цінності взаємозв’язані в такий спосіб, щоб кожна з них посилювала іншу і тим самим утворювалось узгоджене ціле.

Цінності — це «опорні точки» людської культури, а мотиви — внутрішньоособистісної структури.

Визнані особистістю соціальні цінності перетворюються на її ціннісні орієнтації. Ціннісні орієнтації — сприйняття особистістю певних цінностей і визнання їх за цілі життя чи основні засоби досягнення таких цілей, що є найважливішим фактором, який регулює, детермінує мотивацію особистості і її поведінку. Щоб заволодіти об’єктом, який є цінністю для людини, вона часто здатна пожертвувати самим дорогим.

Докладно вивчав орієнтацію Т.Парсонс. У своїй структурно-функціональній теорії він трактує орієнтацію як здатність суб’єкта дії:

· вичленяти потрібні об’єкти з навколишнього середовища — пізнавальна, чи когнитивна;

· вирізняти об’єкти, що мають значення для вдоволення його потреб — катектична;

· здійснювати порівняльну оцінку об’єктів щодо спрямованості дії — оцінна.

· Т.Парсонс виділяє такі ціннісні орієнтації, що регулюють дії альтернативи (крайні точки континуумів оцінки орієнтації):

· афективність — афективна нейтральність (емоційне чи спокійне ставлення до об’єкта);

· специфічність — дифузність (прагнення до певної обмеженої мети чи до кількох змішаних);

· універсалізм — партикуляризм (застосування загальних чи унікальних критеріїв оцінки об’єктів);

· колективізм — індивідуалізм (прагнення до досягнення переважно колективних чи індивідуальних цілей);

· приписування — досягнення мети (очікування дій, зв’язаних з приписуваними чи досягнутими цілями, ролями, статусами)[15, c. 218-221].

Важливо знати, що залежно від ставлення до об’єкта виділяється так звана інструментальна орієнтація, коли певний об’єкт (річ, предмет, суб’єкт чи вид діяльності) розцінюється як засіб досягнення інших цілей.

Орієнтація буває експресивною за наявності емоційної прихильності до об’єкта, а не просто в разі його оцінювання щодо практичної користі.

Завдяки ціннісній орієнтації людина ніби виривається з полону мотивів і прямує до цінностей. Цінності стають метою її життя, решта відступає на другий план. Якщо такими є цінності праці, то вона із примусової перетворюється на вільну.Мета виконує інтегруючу роль: стимули і цінності, якщо вони усвідомлюються людиною, стають метою її праці. Коли в людини щось не виходить з досягненням мети, то вона відчуває невдоволення.Невдоволення — емоційно забарвлений стан збалансованості між прагненнями (запитами, потребами) і мірою їх реалізації. Невдоволення є сигналом про те, що з досягненням мети не все гаразд. Причинами невдоволення можуть бути: 1) слабкі стимули (низька заробітна плата);

2) нереалізовані мотиви (невизнання керівником);

3) неможливість досягти мети, реалізувати головну цінність життя.

Невдоволення з перших двох причин є ситуативним і легше піддається управлінському впливу. Невдоволення через неможливість реалізувати головні цінності життя індивіда є стійким, тривалим і зазвичай має прихований характер.Ступінь задоволення працею, що є головним у вивченні соціології, — це суб’єктивна оцінка працівниками можливостей реалізації своїх вимог до змісту, характеру та умов праці. Задоволення є комплексним показником, оскільки воно визначається не тільки змістом і характером праці, а й умовами праці, зарплатою, відносинами в колективі тощо. Цей показник є визначальним у трудовій адаптації працівників[9, c. 181-183].

Висновки

Отже, соціологічний підхід до вивчення праці (на відміну від економічного) означає врахування суспільної нерівності — неоднакового становища різних суб’єктів трудових відносин (соціальних груп та окремих індивідів), їхньої трудової поведінки, що зумовлена насамперед суспільним поділом праці.

Соціологія праці є найзагальнішою зі спеціальних соціологічних теорій, що мають предметом свого дослідження соціально-трудові відносини і процеси, соціальні інститути і спільноти у сфері праці (соціологія трудового колективу, соціологія професій, соціологія організації, промислова соціологія та ін.), форми і методи впливу на них.

Праця як соціальний інститут, специфічна форма спільної діяльності людей є не тільки методом, процесом добування засобів до існування, вона визначає специфіку практично всіх соціальних, економічних та інших процесів у суспільстві, навіть специфіку суспільного ладу в державі. Трудовий колектив не тільки об’єднує людей для виробництва товарів і послуг, а є практично єдиною формою узгодження, поєднання індивідуальних, групових та суспільних економічних інтересів, найважливішим чинником соціалізації особистості.

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Дворецкая Г. В., Махнорылов В. П. Социология труда. — К., 1990.

3. Дикарева А. А., Мирская В. П. Социология труда. — М., 1989.

4. Кравченко А. И. История зарубежной социологии труда. Общие принципы. — М., 1991.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

12. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.

13. Соціологія : Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів/ Укл.: В.М.Піча, В.М.Піча, Н.М.Хома; Соціологічна асоціація України . -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -474 с.

14. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник/ Під заг. ред. В.І.Воловича. -К.: Укр.Центр духовн.культури, 1998. -727 с.

15. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.

16. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.