Специфіка соціального управління

Вступ.

1. Поняття та функції соціального управління.

2. Принципи соціального управління.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Управління — це функція, вид діяльності з керівництва людьми в будь-яких організаціях і суспільствах у цілому.

Соціальне управління являє собою лише один із видів управлінської діяльності. Не можна, наприклад, питання регулювання виробничою діяльністю або управління в політичній сфері розглядати як соціальне управління. Все коло явищ, відносин і процесів, що існують суспільстві і зазнають на собі цілеспрямованого впливу, підлягають загалом суспільному управлінню. Щоб забезпечити ефективність управлінської діяльності, необхідно чітко розуміти специфіку різних її видів і напрямів, адже всі вони складаються з різних дій, функцій, мають різні принципи, використовують різні засоби і методи.

Розрізняють види управління за суб'єктами і об'єктами. Під суб'єктом управління розуміють систему, що управляє, організаційно оформлені спільноти людей, які мають функції зі здійснення управлінського впливу. Об'єктом управління є система, якою управляють. За суб'єктами вони можуть бути державними або позадержавними і водночас мати загальнонаціональний або місцевий (муніципальний) рівень. За об'єктом виділяють такі види управління, як технологічне, економічне, соціальне. Перше регулює сукупність дій, операцій членів організації з виконання нею основних цільових функцій, незалежно від того, який продукт вона виробляє — виробничий чи надає послуги у будь-якій сфері — освітянській, правоохоронній, медичній тощо. Економічне управління регулює економічні аспекти діяльності організації і її зв'язків з навколишнім середовищем. Сукупність цих аспектів створює другу підсистему життєдіяльності, відмінної від технологічної.Існує й особлива третя підсистема, яка потребує особливого спрямування управлінської діяльності.

1. Поняття та функції соціального управління

Об'єктом соціального управління є така соціальна система, елементами якої є суспільство, соціальні групи, що взаємодіють між собою з приводу реалізації загальних і специфічних інтересів. З точки зору елементно-структурної — це люди, організації, поселенські, соціально-класові, демографічні, етнічні спільноти тощо, в яких, по-перше, проявляються соціальні відносини — відносини між соціальними суб'єктами з приводу їх рівності і соціальної справедливості в розподілі життєвих благ і умов становлення й розвитку особистості, задоволення матеріальних, соціальних, духовних потреб, а по-друге, відображаються соціальні процеси, тобто відбувається послідовна зміна станів або рух системи і її підсистем, будь-якого соціального об'єкта, розгортання у часі того чи іншого соціального явища.

Отже, під соціальним управлінням розуміють цілеспрямований вплив на соціальні відносини, структури й процеси. Крім того, соціальне управління притаманне всім без винятку сферам людської діяльності, воно наче проймає їх, забезпечує розробку й застосування способів, методів і форм здійснення намічених змін. Соціальні проблеми у вирішенні багатьох заходів мають неабияке значення: соціальні чинники, ціннісні орієнтації й настанови, симпатії й антипатії впливають на темпи і якість багатьох не соціальних, а часто технологічних, економічних, правових та інших процесів. Таким чином, прихід соціології в загальну науку управління знаменував собою пошук глибинних резервів, багато з яких прямо залежали від громадської свідомості та поведінки людей. Соціальні резерви — це соціальні можливості індивідів і колективів, які у даний час не реалізуються для підвищення їх активності та ефективності певних видів соціальної діяльності. Такими резервами є здібності, кваліфікація, компетентність, трудова й Управлінська культура тощо.

В основі соціального управління лежить необхідність навчитися виявляти вторинні, віддаленіші суспільні наслідки нашої виробничої діяльності, серед яких значне місце посідають соціальні наслідки, тобто результати (плановані або несподівані, стихійні, передбачувані або непередбачувані тощо) перетворень у суспільстві, які позначаються на соціальних відносинах груп, спільнот, індивідів, що супроводжуються змінами в їх становищі. Тому очевидно, що, крім суто соціального напряму розвитку суспільства, соціальні наслідки проявляються і в управлінні соціально-економічними, соціально-політичними і духовними процесами.

Управління соціально-економічним розвитком — це одна з форм суспільного управління, що пов'язана зі здійсненням господарчо-організаторської функції. Управління має завжди соціальну спрямованість, незважаючи на те, що, скільки і як виробляють заводи. Соціальна спрямованість економічного розвитку — це, по-перше, управління первинними виробничими організаціями, в тому числі комерційними підприємствами, акціонерними товариствами, біржами, сумісними підприємствами, вільними економічними зонами тощо. По-друге, управлінські функції зосереджуються на вирішенні соціальних проблем праці. Тут проявляється вплив на умови трудової діяльності, зміст праці, спрямованість її інтелектуального розвитку.

Управління соціально-політичними процесами постає як здійснення політичних змін, тим паче, коли йдеться про політичні зрушення, політичні реформи. Сьогодні в центрі практичної політики стоїть питання демократизації суспільства. Наявним є нестандартний стан, тому сам механізм управління потребує пристосування до нових умов розвитку. Так, політичними стали питання забезпечення населення грошима (своєчасна виплата зарплати), продуктами, розв'язання суперечностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею, регулювання національних відносин. Найважливішим об'єктом у сфері соціально-політичних відносин став розвиток демократії як на виробництві, так і в усіх сферах суспільного життя.

В управлінні у сфері політики перше місце посідає визначення мети, задля якої мобілізуються зусилля людей. Тут треба передбачити як результат, так і те, на чому він базується. [6, c. 134-140]

Адже показники розвитку соціально-політичних процесів не завжди можуть бути обмежені кількісними характеристиками (наприклад, скільки проголосувало, скільки партій). Функціонування політичних структур залежить і від того, як люди голосують, які права мають, які з них реально забезпечені, який вплив можуть мати люди на прийняття рішень. Управління національно-політичними процесами не зводиться лише до технічних прийомів, методів, це механізм централізації і самоврядування.

Управління духовними процесами — поняття у певному розумінні умовне, тому що має серйозні відмінності від тих процесів, які відбуваються, наприклад, в економіці. Воно не може бути чітким, суворим, жорстким, орієнтованим на кількісні показники. Це скоріше глибокий аналіз стану духовності, вияв тенденцій і передбачення можливих змін у виробництві духовних цінностей.

Управління духовними процесами націлене на створення реальних умов для оптимального розвитку культурних попитів людини і їх задоволення. Воно проявляється в умілому, гнучкому впливові на зміни, що відбуваються у сфері освіти, науки, літератури, мистецтва, релігії. Важливими є процеси взаємодії національних культур, розвитку свідомості, найактуальнішим з яких є процес формування правової культури та її складової — правової свідомості.

Зміни в духовному житті залежать від матеріального фактора. Тому при управлінні духовними процесами враховуються матеріальні можливості, наявність економічних умов для різних соціальних груп у духовному розвитку. Управління духовними процесами дуже складне, бо пов'язане з базисом, надбудовою і тому відносно самостійне. А це ускладнює пізнання закономірностей духовного життя і управління. Управління має на меті вияв тих факторів, що забезпечують Духовний розвиток індивіда.

Отже, визначити суть і специфіку соціального управління означає виробити чітке розуміння того, яке коло суспільних процесів воно обіймає своїм результатом, спрямовуючим впливом.

В усіх зазначених напрямах суспільного розвитку проявляються соціальні відносини з приводу нерівності і справедливості щодо розпорядження матеріальними благами, які відображаються у соціальних індикаторах — якісних і кількісних характеристиках окремих властивостей і станів соціальних об'єктів ( систем, організацій) і процесів, сукупність яких відображає їх особливості в статиці і динаміці. До таких індикаторів належать: рівень життя, якість життя, рівень зайнятості і безробіття, прожитковий мінімум, показники смертності й народжуваності, рівень конфліктності у суспільстві (у трудовому колективі, сім'ї, між етносами або конфесіями) тощо.

Виділення й розуміння суті й специфіки соціального управління як певної підсистеми в управлінській діяльності, яка має відмінності від інших її систем (технологічної, економічної), має практичне значення. Наприклад, на виробництві, в організації можуть існувати ідеальна в організаційному і функціональному відношенні система управління виробничими процесами (тобто технологічна), дуже добре налаштована економіка, в той же час процеси, що відображають динаміку взаємовідносин між людьми, їх соціальне самопочуття, задоволення трудовим осередком та інші соціальні показники через недостатню увагу до них починають деградувати. Це неминуче негативно вплине й на суто виробничі, економічні показники, результати діяльності організації і матиме негативні соціальні наслідки.

Цілі соціального управління — це вдосконалення умов життя людей, їх взаємовідносин і соціальних якостей особистості. Зважаючи на те, що іманентною рисою нашого суспільства є соціальна орієнтованість (смисл якої в тому, що головною, конечною метою функціонування економічної, політичної влади та інших структур і інститутів має бути забезпечення й задоволення потреб населення), то зрозумілою стає проблема пізнання законів соціального управління соціумом взагалі. Соціум являє собою велику стійку соціальну спільноту, що характеризується єдністю умов життєдіяльності людей в якихось істотних відносинах і внаслідок цього єдністю культури. Різновидами соціуму є суспільство як цілісна соціальна система, сімейно-родинні, стратифікаційні, поселенські, демографічні, етнічні спільноти.[11, c. 89-94]

Щодо соціального управління важливо підкреслити, що будь-який соціум — це цілісне, відносно автономне утворення, взаємопов'язане з іншими спільнотами, внаслідок чого зазнає позитивних змін або деформацій залежно від того, яким чином здійснюється управління.

Функції соціального управління. Зміст будь-якого виду й спрямування управлінської діяльності конкретно проявляється у функціях управління. Якщо виходити з того, що функціями називають певну діяльність, обов'язок, роботу, призначення, то функціями управління можуть бути певні види управлінської діяльності, сутність яких полягає в цілеспрямованому впливові на об'єкт управління. Функції управління забезпечують вияв і обґрунтування сукупності характеристик мети і шляхів розвитку об'єкта управління, а також відповідних способів досягнення цілей розвитку об'єкта, яким управляють, і реалізації призначення системи в цілому. Якщо цілі й завдання відображають зміст діяльності суб'єктів управління, то функції управління — форми й методи управлінської діяльності.

Управління взагалі можна уявити як безперервну серію взаємопов'язаних управлінських функцій (це так би мовити професійний підхід до управління, поряд з такими, як адміністративне управління, управління людськими відносинами, системний та ситуаційний підходи). Управління можна розглядати як процес, бо робота щодо досягнення цілей — це не будь-яка одноразова дія, а серія безперервних дій. Ці дії, кожна з яких у свою чергу є процесом, дуже важливі для організації цілеспрямованого впливу на соціальні процеси, структури, відносини.

А. Файоль, який здійснив первісну розробку функцій управління, виділив п'ять вихідних функцій. На його думку, управляти означає прогнозувати, планувати, організовувати, розпоряджатися, координувати, контролювати. Інші автори згодом запропонували інший перелік функцій — планування, організація, командування, мотивація, керівництво, координація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка, прийняття рішень.

Соціальне управління як регулювання процесів розвитку систем, що створюють соціальну сферу суспільного життя у будь-яких масштабах і на всіх рівнях, складається зі своїх функцій, притаманних саме даному виду діяльності. їх набір і система визначаються сукупністю процесів, які створюють різновиди соціальної управлінської діяльності.

Згідно з ними є два підходи до визначення функцій: перший з точки зору призначення, спрямування впливу; другий — характеристики самого процесу управління.

Стосовно першого підходу виділяють три групи конкретних функцій соціального управління: 1) зміни в умовах якості і способу життя людей; 2) формування й розвиток соціальних якостей особистостей; 3) формування функціонування й розвиток соціальних систем як цілісних утворень. Стосовно другого, процесного підходу, виділяють діагностичну, організаційну, регуляційну, обліково-контрольну функції, які органічно поєднуються. Розглянемо обидва підходи докладніше.

Функції призначення, напрямів вияву включають зміни в зовнішніх умовах життєдіяльності людей і спрямовані переважно на створення сприятливих умов життя людей і послідовне їх поліпшення. Важливо зазначити, що створення сприятливих умов життєдіяльності залежить перш $а все від самої людини, і вона повинна в рамках закону використати цю можливість, маючи на увазі що повної рівності у суспільстві бути не може, тому управління має на меті пом'якшити наслідки природної і соціальної нерівності людей за рахунок соціальної політики. Шляхами управління тут може бути вилучення частини доходів у багатих людей для допомоги бідним, надання останнім деяких пільг для здобуття освіти, працевлаштування тощо. Але розміри такої допомоги не можуть бути великими, інакше тим неминуче буде заподіяно великої шкоди нормальному суспільному життю: втрата стимулів до праці, зростання безробіття тощо, в результаті чого може настати деградація і руйнування суспільства.[2, c. 42-48]

Саме тому в першій групі функцій виділяють і таку, як забезпечення порядку та умов безпеки громадян. Багатостороння й складна діяльність багатьох соціальних інститутів перш за все держави щодо запобігання і припинення зама-су на життя, здоров'я, честь, власність громадян, а також на основи громадського правопорядку не може в цілому розглядатися як соціальне управління. І все ж у ній є соціально-управлінські аспекти — діяльність з поліпшення організації правоохоронної, судової роботи, що веде до змін у роботі цих органів, а через ці зміни забезпечується вдосконалення умов життя населення, які стосуються його безпеки.

Функціями соціального управління першої групи є також створення умов, які гарантують права і свободи громадян через підтримку і вдосконалення умов забезпечення їх захисту; створення і вдосконалення умов участі громадян в управлінні соціальними процесами.

Функції другої групи охоплюють процеси внутрішніх змін у самому змісті цієї життєдіяльності, тобто в самому способі життя людей (а не його умовах), а також в їх соціальних якостях (а не умовах їх формування). До цієї групи відносять такі функції: формування, підтримання, розвиток творчої енергії людини, надання їй можливості виявляти ініціативу, самостійність, заповзятливість; формування у людей сприйнятливості до інновацій і забезпечення зростання освітнього і культурного рівня тощо.

Третя група охоплює цілеспрямований вплив на процеси формування, функціонування й розвитку соціальних систем як цілісних утворень, змін їх соціальної організації й структури. Будучи результатом природного ходу розвитку суспільних змін, соціальні системи (класи, етноси, сім'ї, демографічні групи тощо), відчувають у процесі свого формування й розвитку різноманітні управлінські впливи, які можуть радикально їх змінити.

Другий підхід до аналізу функцій соціального управління ми визначили як процесний. Термін «другий» не означає, що можна використовувати той чи інший. їх використовують водночас, і один без другого вони не здійснюються, формула їх застосування така: певні суспільні призначення знаходять певні форми і методи здійснення. Особливості функцій процесного підходу полягають у тому, що вони формулюються не довільно (як у першому підході), а являють собою певну систему.

Послідовно використовувані у діалектичній єдності функції створюють управлінський цикл. Управлінський цикл являє собою одночасне існування функцій і етапів. Він відбувається таким чином.

Все починається зі збирання інформації. Ця функція відкриває управлінський цикл. Суть її полягає в тому, що вона обґрунтовує цілі управління, розробку завдань і засоби їх реалізації, забезпечуючи соціальну діагностику. Соціальна діагностика — це вид оперативного аналізу соціального об'єкта з метою визначення його стану, оцінки конкретної ситуації, проблемної характеристики. Результатом такого аналізу є описування об'єкта в системі показників, тобто кількісних і якісних характеристик окремих властивостей і станів соціальної системи.

Наступним етапом і функцією є прийняття управлінського рішення. Управлінське рішення — це не лише документ, який являє собою певний план дії. Це розгорнутий у часі логіко-розумовий, емоційно-психологічний, організаційно-правовий процес, що здійснюється у межах компетенції суб'єкта управління, результатом якого є певним чином зафіксований проект будь-яких змін у конкретних системах суспільства. Зважаючи на те, що управлінське рішення приймається не тільки на другому етапі управлінського циклу, а й супроводжує наступні етапи, цій проблемі буде приділено додаткову увагу. Третій етап і функцію управління становить організація, яка спрямована на формування об'єкта і суб'єкта управління, тобто двох систем: системи, яка управляє, і системи, якою управляють. Оптимальна організація, за якої координується діяльність людей на досягнення цілей, значно підвищує її результати за рахунок, по-перше, систематизованого, свідомого об'єднання дій людей, а, по-друге, наявності комплексу організаційних положень (регламентів, нормативів, інструкцій, вимог, відповідальності), які визначають порядок управління.

Четвертий етап і функція управління — це регулювання, спрямоване на збереження, підтримку і вдосконалення системи управління. У кожній системі діють тенденції до організації і дезорганізації, тому і потрібне регулювання. Воно завжди пов’язане з правом, з впливом на свідомість і поведінку людей, забезпечує стабільність функцій управління. На цьому етапі знову приймається управлінське рішення, яке формулюється за тими законами і на тих принципах, що й на попередніх етапах.[16, c.391-400]

Управлінський цикл завершують функції обліку і контролю. Облік — це отримання, обробка, аналіз і систематизація інформації, яка за правилом виражається у кількісній формі (види обліку: статистичний, бухгалтерський, оперативно-технічний тощо). Контроль — це система спостереження й перевірки відповідності процесу функціонування прийнятим рішенням, визначення результатів. Контроль являє собою процес, в якому з'ясовується, чи досягає суспільство чи певна система (організація) своїх цілей, виділяються проблеми і знову приймаються рішення, завдяки яким мають бути вжиті заходи щодо запобігання можливій шкоді. Контроль також дає можливість визначити, чи треба переглядати попередні плани, оскільки їх або виконано, або не можна виконати в принципі. Такий зв'язок між плануванням і контролюванням завершує управлінський цикл, який і створює управління як процес взаємопов'язаних функцій.

Зрозуміло, що такий розподіл управлінського циклу на функції дещо умовний. Всі вони пов'язані, накладаються одна на одну, переплітаються. Жодна функція окремо не дає уявлення про управління. Лише всі разом вони і становлять сам процес соціального управління.

2. Принципи соціального управління

Сучасна соціальна система складна й багатоманітна, водночас вона являє собою єдину й безперервну організаційну систему. Механізмом соціального управління виступає інтеграція: а) спрямовуючого впливу, суть якого становить досягнення запланованого результату; б) самоорганізації, відмінною властивістю якої є відсутність єдиного організуючого начала, самодостатність, у підвалинах якої лежать різні цілі суб'єктів соціальної системи, досягнення яких задає процес самовдосконалення; в) організаційного порядку, який являє собою систему соціальних, моральних і правових норм, які, з одного боку, задані цільовим управлінським впливом, формалізацією, а з другого — системою правил і норм, які склалися стихійно і діють активно.

У процесі самоорганізації виникають норми, правила, ціннісні орієнтації та соціальні зв'язки, які внаслідок їх корисності, доцільності поділяються більшістю учасників певного соціального процесу і переходять у розряд стабільно діючих, повторюваних, довготривалих. Організаційний порядок у свою чергу забезпечує оптимальний ступінь стабільності соціальної системи. Однак сучасна система управління у нашому суспільстві мало скидається на порядок, незважаючи на постійну демонстрацію керівниками управлінських структур своєї прихильності демократичним цінностям, ідеалам і проголошення їх базовими орієнтирами розвитку нашого суспільства. При цьому цілі, які досягаються таким чином, часто діаметрально протилежні волі більшості населення.

Отже, розглядаючи такі складові управління соціальною системою, як спрямовуючий вплив та самоорганізацію і результат їх взаємодії, можна припустити, що найефективніше соціальне управління полягає у визначенні місця й функцій кожного з компонентів управління в побудові 'їх взаємодії, в єдності 'їх стратегічних цілей і завдань. Така сама проблема вирішується через додержання певних принципів соціального управління.

Під принципами управління розуміють, по-перше, основоположні начала, узагальнені основні правила, які визначають відбір стратегічних цілей управління, побудову організаційних структур, функціонування й розвиток системи, що управляє, прийняття рішень за певних умов і на відповідних рівнях; по-друге, найважливіші вимоги, додержання яких зумовлює забез-печення ефективності управлінських рішень, управлінської діяльності, управління в цілому.

Принципи соціального управління можна поділити на загальні, окремі й організаційно-технологічні. Всі вони взаємопов'язані, і лише цілісне застосування їх спроможне забезпечити успіх в управлінні соціальними процесами.

Перша група принципів —загальні принципи соціального управління.

Принцип соціальної орієнтації. Він означає, що згідно з ієрархією факторів у системі управління на першому місці стоять люди, за ними — фінанси і техніка. Людський капітал є наріжним каменем конкурентоспроможності й ефективності, тому затрати на людину — це не витрати, а внесок, який необхідно грамотно використовувати. Соціальні фактори, тобто врахування потреб людини, значно підвищують ефективність економіки і результати будь-яких дій.

Основний зміст принципу наукової обґрунтованості полягає у вимозі застосування наукових методів при підготовці і реалізації управлінських дій. Це означає, що цілеспрямований вплив на соціальні системи здійснюється на основі пізнання і використання об'єктивних закономірностей розвитку суспільства, враховуючи і випадковості.

Принцип системності визначається як упорядкування системи. Управління покликане забезпечувати й удосконалювати структурну і функціональну єдність системи, викривати та переборювати перепони на шляху до здійснення мети, нейтралізовувати дисфункції. Водночас цей принцип означає всебічну підготовку управлінського рішення, аналіз безлічі варіантів їх реалізації, координацію зусиль на деяких напрямах. У соціальних системах цей принцип передбачає тісне пов'язування рішень, економічних, політичних, культурних проблем у процесі підготовки та реалізації управлінських завдань.[9, c. 206-210]

Сутність принципу ефективності — досягти поставленої мети у можливо короткий термін і за найменших втрат матеріальних коштів й людської енергії.

Принцип конкуренції означає суперництво на будь-якому полі діяльності в організації, системі між людьми, спільнотами, зацікавленими в досягненні однієї й тієї самої мети. Роль конкуренції полягає у виявленні найрезультативніших, ефективних шляхів соціального розвитку, що виражається у порівнянні, відборі й перетворенні на національне надбання найкращих способів управління будь-якою сферою у соціумі.

Принцип стимулювання виходить з положення, що неможливо управляти соціальними процесами, відносинами, структурою, не навчившись управляти мотивами людської поведінки. Виразом цього принципу є поєднання матеріальних і моральних стимулів.

Друга група принципів соціального управління, як ми зазначали, складається з окремих принципів. Сфера їх дій обмежена, локальна. Це конкретні принципи, що їх застосовують у певній, окремій, специфічній соціальній системі. Виділяють принципи соціального партнерства, державної служби, юридичної діяльності, управління кадрами, правової соціалізації тощо.

Принцип соціального партнерства: 1) тристоронність на основі трипартизма — представництва уряду, профспілок, підприємців; 2) рівність сторін на переговорах; 3) пріоритетність примиренських методів і процедур на переговорах; 4) поліпшення умов договорів і угод з кожним наступним рівнем; 5) обов'язковість виконання договорів; 6) довіра у відносинах; 7) регулярність проведення консультацій у процесі співробітництва; 8) відповідальність за прийняті зобов'язання.

Принципи співробітництва між народами: 1) взаємне визнання прав і поваги цих прав; 2) неприпустимість геноциду й етноциду, тобто винищування у будь-якій формі будь-якого народу і його культури; 3) самоідентифікація, тобто визначення самими громадянами своєї національної належності; 4) суверенітет, самовизначення, самоврядування; 5) збереження культурної самобутності, включаючи сфери мови і освіти, культурної специфіки та народних традицій; 6) контроль за використанням природних багатств і ресурсів території їх проживання; 7) доступ до досягнень світової цивілізації та їх рівноправне використання.

Принципи створення мегаполісів: 1) житлове будівництво;

2) планування й розміщення виробничих підприємств;

3) розширення наукових зон; 4) доступність і легкість контактів з природною зоною; 5) раціональність; 6) наявність міцної, грамотної влади, яка може впоратися з будь-яким егоїзмом і корупцією.

Принципи правової соціалізації особистості такі: 1) принцип участі. Відповідно до нього кожна особистість, яка втягнута у той чи інший правовий процес, має бути його рівноправним учасником, її діяльність є необхідною ланкою цього процесу і визнається усіма останніми учасниками. Участь є моментом реальної діяльності і соціальною формою виразу статусу цієї діяльності. З цього випливає, що без участі не існує реального входження у діяльнісно-правову систему та значить немає правової соціалізації, принаймні позитивної. Важливу роль у реалізації цього принципу відіграють відповідні цінності і настанови професіоналів, що організують, проводять у життя і контролюють ті чи інші правові акції;

2) принцип правового пріоритету. Неодмінною вимогою будь-якого аспекту правової діяльності, в якій би сфері вона не здійснювалася, є абсолютний пріоритет закону, його безроздільне панування. Не може бути політичних, ідеологічних, психологічних та інших факторів, які могли б ініціювати найменше відхилення від закону, причому не тільки того закону, що дає оцінку соціальному явищу, а й того, який визначає процес тієї чи іншої правової дії. Відхилення від цієї вимоги на практиці означає руйнування соціальної системи через правовий аспект діяльності;

3) принцип гарантії. Він полягає в тому, що забезпечується активність будь-якої особистості в тому правовому процесі, де йдеться про її долю чи інтереси. Таке забезпечення має гарантувати закон, причому гарантії повинні мати такий характер, що жодна гілка влади чи посадова особа не можуть її ігнорувати або ослабити. Наприклад, зразком гарантій демократичних прагнень, незважаючи на порівняно невеликий обсяг, може бути Конституція США. Мабуть, це можна пояснити тим, що її автори і ті, хто приймав Конституцію, насправді, а не про людське око, прагнули до торжества демократичних принципів;

4) принцип компенсації. У реальному житті часто трапляються ситуації, коли порушено те чи інше право особистості, яке передбачене законом. У таких випадках закон повинен передбачати матеріальну і моральну компенсацію, а правоохоронні органи гарантувати її отримання. З точки зору правової соціалізації важливість цього принципу полягає в тому, Що він може захистити від соціальної апатії та правового нігілізму, які завжди виникають або принаймні мають тенденцію до виникнення під впливом порушень закону, допущених некомпетентними або несумлінними діячами правової сфери. Цей принцип може стати одним із основоположних Принципів соціального розвитку взагалі та правової соціалізації зокрема лише у тому разі, коли вимоги компенсації, про кого б не йшлося, стали нормою правової свідомості і практичної поведінки. Реалізація цього принципу має особливу важливість ще й тому, що він сприяє корекції правової соціалізації не тільки звичайних громадян, а й посадових осіб у всіх соціальних системах і структурах, тобто на вищих щаблях управлінської діяльності.[1, c. 63-68]

Третя група принципів складається з організаційно-технологічних принципів. Організаційно-технологічний аспект управління — це перш за все організаційно-розпорядча, адміністративно-виконавча діяльність. її дослідив ще А. Файоль, і вона залишилася майже незмінною. До таких принципів, за А. Файолем, належать:

1) розподіл праці. Спеціалізація є природним порядком речей. Метою розподілу праці є виконання роботи більшої за обсягом і кращої за якістю при тих же зусиллях;

2) повноваження й відповідальність. Повноваження є правом віддавати накази, а відповідальність це її складова протилежність. Там, де даються накази — там виникає відповідальність;

3) дисципліна. Вона передбачає слухняність і повагу щодо досягнутих угод між організацією та її робітниками. Дисципліна також припускає справедливе застосування санкцій;

4) єдиноначальність. Робітник повинен отримувати накази лише від одного безпосереднього начальника;

5) єдність напряму. Кожна група, що діє в межах однієї мети, має бути об'єднана єдиним планом і мати одного керівника;

6) підпорядкування особистих інтересів загальним. Інтереси одного робітника або групи робітників не повинні бути вищими за інтереси колективу або організації;

7) винагорода персоналу. Щоб забезпечити вірність і підтримку робітників, вони повинні отримувати справедливу заробітну плату за свою службу;

8) централізація. Як і розподіл праці, централізація є природним порядком речей. Необхідна правильна пропорція між централізацією і децентралізацією;

9) скалярний ланцюг. Скалярний ланцюг — це ряд осіб, які мають керівні посади від найнижчого до найвищого рівня, ієрархія повинна бути оптимальною;

10) порядок: місце для всього і все на своєму місці;

11) справедливість. Справедливість — це поєднання доброти і правосуддя;

12) стабільність персоналу. Висока плинність кадрів знижує ефективність організації;

13) ініціатива. Ініціатива означає розробку плану і його успішну реалізацію. Це надає організації сили й енергії;

14) корпоративний дух. Союз — це сила, а вона є результатом гармонії персоналу.[4, c. 112-116]

Висновки

З наукового погляду управління — це спрямована координація й організація об'єкта управління. Дана сфера діяльності виникла в ході поділу праці. З її допомогою людина впливає на технологічні, економічні і соціальні процеси для досягнення визначених цілей.

Управління різноманітне. Характеризуючи навколишній світ, дослідники виділяють три компоненти — неживу природу, живу природу і людське суспільство. Це дозволяє дати укрупнену класифікацію процесів управління по його основних класах:

• процеси управління в неживій природі (у технічних системах) називають управлінням речами, що є областю вивчення переважно технічних наук;

• процеси управління в живих організмах відносяться до управління біологічними системами і є предметом вивчення природничих наук;

• процеси управління в суспільстві (у соціальних системах) називають управлінням чи людьми соціальним управлінням, що відноситься переважно до області соціальних наук.

Соціальне управління включає два основних підкласи — управління індивідуальною діяльністю людини і управління колективною діяльністю людей. Найважливішими видами соціального управління є адміністративно-державне (політичне) управління, управління соціально-культурною сферою (духовним виробництвом), управління матеріальним виробництвом.

Люди як головна продуктивна сила пізнають і використовують закони природи і суспільства в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ. Об'єктами вивчення при цьому виступають соціальні системи, а предметом — система управління різними сферами суспільства й областями організації соціального життя. Наприклад, управління суспільним виробництвом включає процеси управління народним господарством, галуззю, регіоном, об'єднанням, підприємством, а також управління усередині кожної соціально-економічної системи. Це — рівні управління.

У рамках соціального управління виділяють дві основні його форми — управління матеріальними ресурсами і управління людськими ресурсами. Останнє включає процеси управління соціальним розвитком, утворенням, зайнятістю, працею, соціальним забезпеченням і ін. Це — підвиди соціального управління.

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

12. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.

13. Соціологія : Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів/ Укл.: В.М.Піча, В.М.Піча, Н.М.Хома; Соціологічна асоціація України . -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -474 с.

14. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник/ Під заг. ред. В.І.Воловича. -К.: Укр.Центр духовн.культури, 1998. -727 с.

15. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.

16. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.