Специфіка вивчення особливостей сприймання людини
Категорія (предмет): ПсихологіяВступ.
1. Поняття сприйняття.
2. Функції, характеристика образу сприйняття та його процесуальність.
3. Теорії і методи дослідження сприйняття.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Сприйняття кожного нового предмета здійснюється на підставі наявних знань і досвіду людини. Людина сприймає предмет або явище в певному співвідношенні частин. У деяких випадках значущими є не так самі складові, як їхні взаємозв'язки.
Найважливішими особливостями сприйняття є:
• предметність; • цілісність; • структурність;
• константність; • апперцепція; • осмисленість;
• вибірковість; • ілюзія.
Предметність сприйняття виявляється в тому, що будь-який предмет або явище відображається не як механічна сума якостей і властивостей, а як об'єкт, який має свій зміст, природу, призначення.
Предметність відіграє важливу роль і в подальшому формуванні самих перцептивних процесів, тобто процесів сприйняття. Коли виникає розбіжність між зовнішнім світом і його відображенням, суб'єкт має шукати нові способи сприйняття, які забезпечать правильніше відображення.
Цілісність сприйняття полягає в тому, що образи відображених предметів та явищ постають у свідомості в єдності багатьох якостей і властивостей.
Сприймаючи певний об'єкт, ми виокремлюємо його окремі ознаки, аспекти, властивості й водночас об'єднуємо їх у єдине ціле, завдяки чому в нас виникає його цілісний образ.
Структурність сприйняття виявляється в тому, що, відображаючи предмети та явища в цілісності, людина виокремлює в них різні елементи, компоненти, підсистеми тощо.
1. Поняття сприйняття
Відчуття відображають певну сукупність різноманітних (окремих) властивостей та якостей предметів і явищ. За допомогою відчуттів ми виокремлюємо одиничні властивості предметів і явищ дійсності, а сприйняття дає нам цілісний образ предмета чи явища. Власне сприйняття відбувається на основі чуттєвих даних відчуттів. Під час сприйняття всі відчуття синтезуються, створюючи цілісні образи предметів та явищ. Але сприйняття водночас не зводиться до простої суми відчуттів. Воно завжди є більш-менш складним цілим, якісно відмінним від тих елементарних відчуттів, які входять до його складу. У кожне сприйняття входить і відтворений минулий досвід, і осмислення сприйнятого, і — у відомому сенсі — також почуття та емоції з цього приводу. Відображаючи об'єктивну дійсність, сприйняття робить це не пасивно, не мертвенно-дзеркально, тому що в ньому водночас заломлюється все психічне життя конкретної людини, яка сприймає.
Сприйняття постає як цілісне відображення предметів та явищ під час їхнього безпосереднього впливу на органи чуттів. Надалі цими образами оперують увага, пам'ять, мислення, емоції, почуття.
Разом відчуття і сприйняття, які тісно пов'язані між собою, є чуттєвим відображенням об'єктивної реальності, яка існує незалежно від свідомості, на основі впливу її на органи чуттів. Власне в цьому їх єдність. Але сприйняття — це усвідомлення чуттєво даного предмета чи явища. У сприйманні нам даний світ людей, речей, явищ, наповнених для нас певним значенням і включених у багатоманітність відношень, які створюють осмислені ситуації, свідками й учасниками яких ми є. Відчуття — відображення окремої чуттєвої якості або недиференційовані та неопредметнені враження від навколишнього світу. У цьому аспекті відчуття і сприйняття розрізняють як дві різні форми або два різноманітних ставлення свідомості до предметної дійсності. Отже, відчуття і сприйняття — єдині й різноманітні.
Сприйняття — це відображення у психіці людини предметів і явищ навколишнього середовища загалом під час їхньої безпосередньої дії на органи чуття.
Як і відчуття, сприйняття виникають тільки у разі безпосередньої дії об'єктів на аналізатори. Перехід від відчуттів до сприймань — це перехід до складнішого й повнішого їх відображення. Сприйняття не зводиться до суми окремих відчуттів, хоча й передбачає їх наявність у відображенні дійсності. Сприйняття залежить від певних відношень, що існують між відчуттями, взаємозв'язок яких, у свою чергу, залежить від зв'язків і відношень між якостями, властивостями, різними частинами, які входять у предмети та явища.
Але, крім відчуттів, сприйняття містить досвід людини у вигляді уявлень та знань. Будь-яке сприйняття є залежним від попереднього досвіду людини.
Фізіологічне підґрунтя сприйняття. Фізіологічною основою сприйняття є складна аналітично-синтетична діяльність усієї кори головного мозку.
У процесі сприйняття аналіз набуває більш диференційованого характеру. Виокремлені шляхом аналізу елементи об'єктів об'єднуються в складні їх комплекси. Об'єднання це зумовлено об'єктивними просторовими, часовими та іншими зв'язками самих явищ.
Важливу функцію в процесі сприйняття виконує друга сигнальна система, яка визначає зміст людського сприйняття. Вона робить предмет, який сприймається, словесним сигналом; визначає розуміння першосигнальних подразників, надає сприйманню людини довільного характеру, пов'язує сприйняття з активністю особистості. Друга сигнальна система сприяє усвідомленню та осмисленню предметів, які відображаються. Вона регулює процес формування людського сприйняття.
У сприйманні відображаються предмети дійсності в сукупності різноманітних властивостей, якостей та ознак. Взаємодія системи аналізаторів може виникнути внаслідок взаємодії комплексу подразників різних аналізаторів: зорових, слухових, моторних, дотикових тощо.
2. Функції, характеристика образу сприйняття та його процесуальність
Функції сприйняття. Людина постійно взаємодіє з навколишнім світом. Будь-який акт такої взаємодії спирається на чуттєву представленість її найближчого (а іноді й неіснуючого) середовища, що включає загальне орієнтування, оцінку місця розташування релевантних об'єктів, їхніх фізичних властивостей і ситуативної значущості, поведінкового, символічного або естетичного змісту. Така первинна інформація слугує джерелом для появи і функціонування вищих форм психічної діяльності, що виходять за межі безпосередньої даності і забезпечують регуляцію різноманітної орієнтованої, пізнавальної і практичної діяльності (локомоції, пошук розв'язання завдання, акт соціальної комунікації або трудові операції тощо).
Загалом у життєдіяльності людини сприйняття виконує такі функції:
• загального орієнтування (у пізнанні, поведінці, естетиці);
• оцінювання (оцінку місцерозташування релевантних об'єктів, їх форм, величини, фізичних властивостей розташування один щодо одного, ситуативного значення, поведінкового, символічного або естетичного змісту);
• пізнавальна (відображення нових предметів та явищ, їх сутності, зв'язків між ними тощо);
• контролю практичної діяльності (під час створення нових об'єктів);
• регулятивна (регулювання поведінки і діяльності в процесі взаємодії з предметами та явищами).
Інформація, отримана на основі сприйняття, слугує джерелом для появи і функціонування вищих форм психічної діяльності. Вона забезпечує регулювання різнобічної орієнтованої, пізнавальної та практичної діяльності. Це стосується і пошуку розв'язання завдання, і локалізацій, і актів соціальної комунікації, і операцій праці тощо.
Психічний процес, в результаті якого породжується чуттєвий образ, структурований за відповідними принципами, і який одним із обов'язкових елементів має самого спостерігача, має назву сприйняття. Відображувальна природа образу сприйняття передбачає, що його зміст повинен охоплювати суттєві об'єктивні властивості фізичного світу. Хоча іноді сприйняття буває і «відокремленим».
Виходячи з того, що чуттєвий образ є об'єктом вивчення багатьох наук — філософії, естетики, фізіології, біології, фізики та інших, то специфічний предмет психології сприйняття полягає у вивченні механізмів породження і функціонування чуттєвого образу навколишнього світу, а також механізмів перцептивного управління і контролю діяльності.
Головні характеристики образу сприйняття:
• безпосередність сприйняття;
• адекватність сприйняття;
• реальність (достовірність) сприйняття;
• просторовість сприйняття (напрям, віддаленість, локалізація, протяжність);
• інтенсивність сприйняття (яскравість, гучність, важкість, сила запаху тощо);
• динаміка сприйняття (зміна, рух, мерехтіння);
• чуттєвий тон (освітленість, кольоровість, теплота, тональність, гладкість, приємність);
• структурні відношення (розмір, орієнтація, форма, контраст, співзвучність, смакове поєднання, композиція запаху);
• послідовність (або амодальність) чуттєвого образу (кінцевий образ не роздроблюється на кілька модальних копій того самого об'єкта);
• константність сприйняття (тобто відносна незалежність образу об'єкта від зміни зовнішніх умов його спостереження);
• означеність змісту, який сприймається (сприймаються об'єкти або події, які мають свою назву і значення (наукове, життєве або функціональне);
• предметність образу сприйняття;
• модальність сприйняття (наприклад, явища — тобто явище сприймається як певна модель, наприклад поведінки, відносин тощо. Так само сприйняття об'єкта іноді відрізняється від його фізичного опису.).
Основні характеристики образу сприйняття. Умовою існування та дії у світі фізичних об'єктів є відповідність суб'єктивного опису об'єктивних якостей та властивостей цих об'єктів. У цьому ракурсі говорять про адекватність образів сприйняття об'єктам, які відображаються.
Безпосередність сприйняття додає змісту, який сприймається, відчуття реальності, або імовірності. Ми бачимо об'єкт саме там, де він розташований, тобто можемо швидко наблизитися до нього або без промаху простягнути руку в його напрямі, а правильно сприйнятий розмір і форма дозволяють заздалегідь підготувати кисть руки до його захоплення. Будь-яку помилку — промах, недооцінку, неправильну ідентифікацію тощо — приписують швидше виконавцю, ніж зовнішньому джерелу. Щобільше, «наївний реаліст», не обтяжений гносеологічними питаннями, легко диференціює сенсорні артефакти типу «іскри з очей» (фосфенів, які викликані механічною або електричною стимуляцією органу зору), «запаморочення» (обертання всієї сцени, яка сприймається, внаслідок безперервного подразнення вестибулярної системи), «дзвону у вухах» тощо від реальних подій, що й закріплено в їх словесному описі. Втрата почуття реальності може виникнути, наприклад, у разі сенсорної депривації (тобто ситуативного чи патологічного скорочення припливу зовнішніх подразників) або конфлікті сенсорної інформації, що призводить до втрати правильної орієнтації, гальмуванню поведінкової активності та появи галюцинацій.
Крім просторових ознак (напрям, віддаленість, локалізація, довжина), які відіграють провідну роль в орієнтуванні й цілеспрямованому переміщенні спостерігача в середовищі, чуттєвий образ може охоплювати й такі характеристики, як інтенсивність впливу (гучність, яскравість, вага, сила запаху і тощо), його динаміку (зміна, рух, мерехтіння, биття), чуттєвий тон (освітленість, кольоровість, теплота, тональність, гладкість, приємність) і структурні відносини (розмір, орієнтація, форма, контраст, співзвучність, смакове поєднання, композиція запаху).
Незважаючи на наявність декількох систем, які сприймають, (зорової, слухової, дотикової, нюхової, смакової, вестибулярної, інтероцептивної), що дає змогу образу не дробитися на кілька модальних копій того самого об'єкта. Тому кажуть про полімодальність, або амодальність, чуттєвого образу. Різні модальні «окраси» образу можуть позначатися на ступені деталізації або наборі сприйнятих ознак, але не змінюють ідентичності сприйманого об'єкта чи події. Відомо, що важкі сенсорні дефекти, такі, як сліпота, глухота і навіть їхня комбінація, не спотворюють сприйнятої картини світу.
Найважливішою властивістю сприйняття є константність, тобто відносна незалежність образу об'єкта від зміни зовнішніх умов його спостереження (освітленість, віддаленість, ракурс, перешкоди тощо) і від рухливості самого спостерігача та його сенсорних органів.
Нарешті, говорячи про чуттєве відображення людиною навколишнього середовища, або свідомого образу світу, слід підкреслити первинну означеність сприйнятого змісту. Іншими словами, сприймаються об'єкти або події, що мають свою назву і значення (наукове, життєве або функціональне). У цьому контексті свого існування предмети та явища сприймаються при значній мінливості чуттєвих даних, що стоять за ними. Наприклад, говорять про аркуш паперу, а не про білу пляму на темному фоні, про звук гітари, а не про чергування тональних відчуттів, про смак меду, а не про щось їстівне тощо. Процес породження зазначеного образу називають також впізнаванням, або категоризацією.
Узагальненим формулюванням вище перерахованих характеристик чуттєвого пізнання є предметність образу сприйняття.
Образ сприйняття відрізняється, однак, від фізичного опису об'єкта або моделі явища, оскільки будується на базі власних (психофізіологічних і психологічних) механізмів, має власну метрику і систему відліку. На безпосереднє (тобто без спеціальних оптичних, акустичних та інших приладів) сприйняття накладають обмеження межі чутливості сенсорних систем — очі працюють у певному діапазоні світлових випромінювань, вухо сприймає тільки обмежену частотну смугу акустичних коливань тощо. У сприйнятті більше значення мають відносні, а не абсолютні розміри, зручність та естетичність форми, а не її математичний опис. Наприклад, відстань сприймається в метриці руки (чи дотягнеться чи ні), у кроках або часі ходьби, хоча в раз вироблення відомої навички (окоміру) можна використовувати і фізичні еталони: метри або сантиметри. Для вказівки напряму люди використовують езопову систему координат (праворуч, ліворуч, униз, нагору від мене), тоді як фізичний опис простору допускає довільність вибору системи координат і початку відліку. Навіть діти легко розрізняють осіб чоловічої та жіночої статі, типи емоційної експресії ідентифікують уголос, тоді як сучасні засоби формального опису й обчислювальні потужності не дозволяють зробити це з достатньою надійністю.
Яскравою демонстрацією особливої природи чуттєвих образів є помилки сприйняття, або ілюзії. Деякі ілюзії (афективного або настановного типу) може виявляти сам спостерігач, і вони зникають у разі зміни їхніх умов, інші зберігаються навіть тоді, коли спостерігачеві відомо про яку-небудь невідповідність між сприйнятим ним образом і самим розглянутим об'єктом. До першого типу належать, наприклад, помилки впізнавання слів або осіб, якщо вони частково схожі на очікувані, а до другого — так звані геометричні ілюзії.
Процесуальність сприйняття. Сенсорний досвід істотно пов'язаний із формами життєдіяльності людини, яка сприймає, її предметно-орієнтованою активністю.
У генезі перцептивного образу лежить зовнішньорухова, еферентна діяльність спостерігача. У цій діяльності структурно оформляються, перевіряються та уточнюються перцептивні гіпотези.
Розвиток сприйняття супроводжується автоматизацією специфічних орієнтуючих компонентів діяльності, що зумовлює скорочення часу на впізнавання даного класу об'єктів. Однак, попри вдавану симультанність (одномоментність) сприйняття в зрілому віці, детальний мікрогенетичний аналіз показує наявність, хоча й у згорнутій формі, усіх атрибутів перцептивного процесу, включаючи і його еферентні компоненти.
Найінтенсивніший період розвитку сприйняття, його диференціювання точності припадає на ранній та дитячий вік, але здатність до перцептивного розвитку зберігається впродовж усього життя. На продуктивність сприйняття впливають умови життєдіяльності та рід професійних занять. Необхідність навчання сприйняттю особливо зросла у зв'язку з появою безлічі штучних, тобто зроблених руками людини, об'єктів (будинки, машини, предмети побуту), а також образотворчих (картини, скульптури, кіно, телебачення, комп'ютерна або голографічна імітація) та символічних (букви, знаки, графіки, карти) засобів відображення реальності.
Перцептивне навчання, так само як і інше функціонування системи, яка сприймає, важко уявити без участі спеціально організованої активності суб'єкта. Експериментально показано, що підтримка чіткого і легалізованого чуттєвого образу вимагає постійних змін вхідної сенсорної стимуляції, які забезпечуються головним чином за рахунок мобільності органів чуття і самого суб'єкта, який сприймає.
Процес чуттєво-предметної взаємодії із середовищем може за-ймати домінуюче становище у певні моменти життєдіяльності, постаючи як спеціалізована перцептивна дія. Однак найчастіше він включений у виконання цілісної пізнавальної або виконавчої діяльності як джерело надходження значущої зовнішньої інформації і для забезпечення керування руховими компонентами діяльності та їх корекції.
3. Теорії і методи дослідження сприйняття
Класичні теорії сприйняття. Так звані класичні теорії сприйняття запропонували кілька варіантів розв'язку фундаментальних проблем сприйняття, залишаючись загалом на позиції побудови образів сприйняття на основі елементарних сенсорних якостей — відчуттів.
Інтеракціонізм. За І. Мюллером, уся сукупність сенсорного досвіду («сенсоріум») визначається станом сенсорних нервів або їхньої мозкової проекції, а кожен орган чуття пов'язаний з нервами, які виробляють «специфічні енергії», або якості, у відповідь на стимул. Той самий стимул, діючи на різні нерви, зумовлює різні якості переживань, а різні впливи на той самий нерв зумовлюють однакову сенсорну якість. Цю ідею підхопив Г. Герінг у його теорії колірного зору і Г. Гельмгольц — стосовно аналізу слухового сприйняття.
Інший підхід до взаємовідношень фізичної стимуляції та її феноменального образу спирався на постулат «психофізичного паралелізму». Кількісну психофізичну закономірність, що пов'язує силу відчуття певної сенсорної якості та величину відповідного впливу (вага, розмір, інтенсивність тощо), запропонував Г.Фехнер.
Інтроспекціонізм. У межах цього напряму предметом психологічного дослідження був зміст свідомості, зокрема його сенсорні якості й атрибути. «Структуралістський» підхід, який запропонував Е. Тітченер, передбачав пошук «елементів» свідомості шляхом аналітичної інтроспекції: спостерігач-піддослідний описував свої переживання, намагаючись розкласти образ представленого об'єкта на максимально прості складові. Тітченер припускав, що саме таким способом можна дістатися елементарних відчуттів, які мають свої фізіологічні кореляти. Невід'ємними атрибутами цих відчуттів є їхня якість, інтенсивність, тривалість та ясність. Передбачалося (хоча інтро-спекція не дає для цього досить інформації), що після аналізу настає стадія агрегації, або синтезу, компонентів. Саме перцептивний синтез становить центральну психологічну проблему. Для пояснення цього процесу залучали закони асоціації й уваги. Образи, які залишилися від минулого досвіду, доповнюють відчуття, а зміст фокальному (core) відчуттю додає контекст у широкому значенні.
Близькі ідеї розвивав В. Вундт, хоча він обмежувався виокремленням тільки двох атрибутів відчуттів: якості та інтенсивності. Як і Тітченер, він вважав, що сприйняття є щось більше, ніж просто сума відчуттів, оскільки останні не містять інформації про минулий досвід і про значення свідомого образу. Вундт описував процес комбінування елементарних відчуттів у термінах фузії, асиміляції, контрасту й ускладнення, а також апперцепції, або творчого синтезу, що поєднує процеси сприйняття, уяви і пам'яті.
Функціоналізм. Цей підхід розглядає сприйняття не з погляду результуючого образу і складових його компонентів, а з погляду самого перцептивного процесу. Іншими словами, образ сприйняття розуміють як функцію перцептивної системи. Ідеї функціоналізму було розвинуто в теорії несвідомих умовиводів Г. Гельмгольца. Він виходив із положення, що первинних сенсорних даних у принципі недостатньо, щоб сприймати дистантні об'єкти. По-перше, вони багатозначні за природою (напрям зору не пов'язаний суто з позицією стимулу і залежить і від положення ока в просторі, і від позиції іншого ока; проекція площин об'єкта допускає різні об'ємні інтерпретації тощо). Крім того, вони надлишкові, тобто не кожне відчуття стає компонентом образу об'єкта. Як визначальний принцип функціонування перцептивної системи Гельмгольц приймає життєвий досвід, який накопичується в процесі практичної, головним чином рухової активності, а той фіксується у формі уявлень. Поєднання уявлень (знань) та актуальних вражень досягають за рахунок звичних, повторюваних процесів, які мають форму емпіричного «умовиводу», або логічного висновку, але відбуваються автоматично, несвідомо. Такий «емпіричний» погляд було протиставлено «нативізмові», котрий визнає вродженість і незмінність стимульно-сенсорних зв'язків. Вирішальним аргументом на користь «емпіризму» послугували дослідження Стреттона, які довели здатність успішно і швидко відновлювати можливість до просторового орієнтування після інверсії (розвороту навколо горизонтальної осі) мережевого зображення.
Факти попереднього впливу рухового досвіду на сенсорні дані (феномени стабільності бачення при русі очей та ін.) привели Г. Гельмгольца до гіпотези «іннерваційних», або вольових, відчуттів, пов'язаних з інтенцією до здійснення довільного руху. Подібну гіпотезу висловив і Е. Мах. Позиція І. М. Сеченова була іншою: він, виходячи з рефлекторного підходу і визнання сигнальної функції психічного, висловив думку про рух як механізм об'єктивізації сприймань. Іннерваційні, або вольові, відчуття не мають об'єктивного джерела, але таким джерелом може бути відчуття руху, або «темне м'язове відчуття» (за термінологією І. М. Сеченова). За Сєченовим, перетворення в аспекті образу, операції виявлення, порівняння тощо є не що інше, як вияв схованих, згорнутих форм рухової активності.
Конфігураціонізм. Гештальттеорія сприйняття. Напрям, що виник із визнання первинності свідомих або феноменальних об'єктів (Ф.Брентано, Е.Гуссерль) та різкого неприйняття елементаризму попередників. Ідея формоякостей (гештальтів) пов'язана з іменами Е. Маха і фон Еренфельса. Останній продемонстрував її на прикладі транспозиції музичної мелодії в іншу тональність: мелодія (форма) визначається як незмінна, попри повну відмінність тонів, що її складають. Центральна ідея гештальтпсихологів — примат форми як суб'єктивного феномена і як рідного (зовнішній світ, мозок) явища, між якими існують відносини ізоморфізму, або структурної схожості.
Як важливий внесок гештальтпсихологів з'явилася розробка проблеми середовища, або поля сприйняття, у якому на об'єкти діють певні сили притягання і відштовхування. Стійкого стану досягають за рівноваги прикладених моментів, і його можна вивести з принципів векторного аналізу. Динамічні принципи організації включають відношення фігури і фону, ієрархічної організації перцептивних систем відліку, транспозиції і константності швидкості.
Праксеологічний підхід до розвитку сприйняття. Розв'язання фундаментальних проблем сприйняття можна знайти, вивчаючи процеси його розвитку в онтогенезі. Дотримуючись цієї принципової позиції, швейцарський психолог Ж. Піаже запропонував розглядати розвиток сприйняття як певного роду діяльність, яка організує і збагачує взаємозв'язки між елементами в сенсорному полі. Численні експериментальні дані, отримані в межах цього напряму досліджень на дітях різного віку, дали змогу виокремити стадії розвитку сприйняття, його тенденції та форми діяльності.
Первісну недиференційованість перцептивного поля узгоджують із зовнішньо-руховою активністю дитини, що, зіштовхуючись з незмінними властивостями речей, породжує сенсомоторні схеми переміщення в середовищі і маніпулювання об'єктами.
За Ж. Піаже, розвиток сприйняття відбувається впродовж усього дитячого віку, все більше збагачуючись досвідом різноманітної перцептивної діяльності та переборюючи ефекти поля, рухаючись у напрямі константних і категоріальних образів, що, однак, завжди занадто ситуаційні порівняно з науковим поняттям.
Відкритому в дослідженнях цього напряму ефекту центрації (суб'єктивної переоцінки фіксованого об'єкта чи фрагмента) надано загального значення. Він дає ключ до пояснення помилок та ілюзій сприйняття і відкриває доступ до виміру адекватності сприйняття за ступенем його децентрованості.
Сприйняття як дія. Теорія сприйняття, яка розвивалася у вітчизняній психології з 1950-х pp., ґрунтувалася на принциповому визнанні рефлекторної побудови психічних процесів і відображальній природі чуттєвого образу. її представники вважають, що фундаментальна роль у формуванні адекватного образу зовнішнього об'єкта належить практичній діяльності суб'єкта з цим об'єктом. Таким чином, активність суб'єкта, який сприймає, розуміють насамперед як зовнішньорухову активність. Навіть у разі дистантного, наприклад, зорового, сприйняття руху дає просторову розмірність у потік сенсорних даних, які надходять на рецепторну поверхню, зараховуючи їх до об'єктивних властивостей сприйманої ситуації або елементів середовища, а не до рецепторних подій. Цю найважливішу функцію рухів — функцію об'єктивації (опредмечення образу) дуже наочно продемонстровано в ситуаціях інструментального, тобто опосередкованого різними проміжними ланками (інструментами, системами керування, інформаційними індикаторами), сприйняття.
Сприйняття споконвіків постає як завдання, розв'язання якого визначено потребою і метою. Розв'язання цього завдання — це поведінкова, або пізнавальна дія, яка містить орієнтовані, предметно-образні та виконавчі компоненти. За допомогою ефекторної (у широкому значенні) ланки діяльності образ, що виникає, постійно співвідноситься зі своїм джерелом — реальним об'єктом чи ситуацією — і уподібнюється йому, чим і досягається його адекватність, ступінь якої визначають такі параметри, як рівень сформованості функціональних одиниць сприйняття і специфіка пізнавальної діяльності.
Процес сенсорного розвитку постав як послідовне нагромадження перцептивних еталонів, або оперативних одиниць сприйняття, розвиток здатності до виконання операцій в аспекті образу (порівняння, оцінювання, пошук, упізнання) при редукуванні власне моторної активності. Цей шлях проходить формування нових, складних пізнавальних дій у дорослих людей. Принципового значення в перцептивному розвитку надають опосередкованому засвоєнню дорослими й наступної інтеріоризації суспільно-історичних знань і вмінь, на відміну від Ж.Піаже, який розумів розвиток як адаптивний процес, що саморозвивається.
Роль ефекторної ланки перцептивної системи було вивчено також щодо слухового сприйняття, сенсорний орган якого абсолютно не мобільний, що істотно відрізняє його від органів зору та дотику.
Психофізіологічні теорії сприйняття. Теорія електричних полів. У своїх пізніх працях, виконаних наприкінці 1940-х — початку 1950-х pp., В. Келер спробував побудувати теорію мозкових гештальтів і одержати експериментальні підтвердження на її користь. Ідея полягала в тому, що окремим гештальтам (образам) відповідають певні нейроелектричні поля постійного струму, мозкова локалізація яких не має вирішального значення. Однак отримані результати виявилися недостатньо переконливими і не витримали критичної перевірки.
Основна маса психофізіологічних досліджень сприйняття більше тяжіла до ідеї організації цілого з елементів, де центральну роль було відведено принципові асоціації. Але це не було відродженням класичної теорії «асоціації ідей». Радикальна видозміна «асоціаністського» підходу полягала в тому, що вчення і закріплення надбаних зв'язків стосувалося не елементів свідомості, а стимулів і реакцій, а самі принципи об'єднання специфічних елементів було істотно ускладнено і доповнено новими змінними.
Клітинні ансамблі й фазові послідовності. Прикладом такого підходу можна вважати теорію канадського психофізіолога Д.О. Хебба. Визнаючи важливість конфігураційних зв'язків, він вважав, що істотні властивості сприйняття не є вродженими і потребують навчання. Спираючись на генетичні, клінічні, експериментально-психологічні та фізіологічні дані (етапи сприйняття після зняття вродженої катаракти, тахістоскопічне вивчення процесу читання та ін.), він дійшов висновку, що ідентифікації фігури як цілого обов'язково передує процес вибіркової уваги до окремих частин фігури, їх активного і послідовного сканування. Важливу роль у цьому процесі відведено моториці у формі рухів ока. За Хеббом, заучуються і відтворюються послідовні акти, які містять сенсорні й моторні компоненти. Фізіологічними одиницями сприйняття учений визнає клітинні ансамблі, які поєднують сенсорно-сенсорні та сенсорно-моторні зв'язки кіркових нейронів. Складніші сприйняття формуються з простих ансамблів на таких самих принципах взаємного полегшення нервового проведення і тимчасової консолідації, але не зводяться до їхньої простої суми. Цей процес складного, фігуративного сприйняття, формування ансамблів вищого рівня Хебб назвав фазовою послідовністю.
Теорії детекції та обробки ознак. Накопичені до середини XX ст. нейроанатомічні дані про систему обробки вхідної інформації виявили, що поряд із проекційним «представництвом» рецепторних систем у корі їхнє фактичне «представництво» там набагато ширше за рахунок колатеральних переключень. Це створює основу для генералізації процесів перцептивного навчання (розрізнення) і компенсації руйнувань первинних сенсорних зон кори. Було показано, однак, що, коли навчання уже відбулося, інформація в мозку вже не поширюється по всіх потенційних зв'язках.
Досить перспективним видавалося таке пояснення процесу сприйняття: спочатку за допомогою окремих нейронів або їхніх невеликих груп виокремлюються (детектуються) «ознаки» стимулів, які впливають, потім вони інтегруються за допомогою ієрархічної системи таких детекторів. Цей підхід став широко розповсюдженим після того, як Д. Гьюбел і Т. Візел відкрили кіркові нейрони, чутливі не лише до контрасту, а й до довжини, орієнтації і напряму руху стимулу. Було сформульовано поняття «канал» — послідовно з'єднані клітини, рецептивні поля яких відображають етапи виокремлення складних і гіперскладних ознак. Запропоновано значну кількість нейрофізіологічних моделей, які мають врахувати, як минулий досвід видозмінює чи доповнює процес детекції основних ознак, що їх забезпечують вроджені механізми. Накопичені в психології сприйняття факту (вплив контексту, роль установки, ефекти групування, константність і позиційна стабільність, перцептивне навчання й адаптація до сенсорних перекручувань) переконують, однак, що сприйнятий образ не можна звести лише до детектованої та логічної обробки ознак сприйманого об'єкта.
Теорії перцептивної установки. Сенсорно-тонічну теорію поля запропонували американські дослідники Уопнер і Вернер для інтерпретації великої кількості фактів і феноменів просторового сприйняття, яке розглядають як результат інтеграції всієї сукупної сенсорної інформації, що виходить як від об'єкта, так і від самого суб'єкта.
Усяке сприйняття — це відношення між психофізичним стимулом і станом організму, воно має сенсорно-тонічну природу. Ця система зазвичай перебуває в рівновазі, а в разі порушення цього стану прагне відновити його через зміну одного з параметрів. При постійному стимулі це відбувається за рахунок зміни стану організму, що може виражатися у формах як соматотонічної, так і перцептивної активності. Таким чином, пізню рухову систему спостерігача розглядають як невід'ємний компонент перцептивної системи, яка визначає взаємне положення суб'єкта й об'єкта сприйняття, хоча природа сенсорно-тонічної події залишається радше гіпотетичним конструктом, аніж психофізіологічним фактом.
Теорія фіксованої установки. її запропонував грузинський психолог Д.М. Узнадзе. Ця теорія є спробою пояснити організуючу роль попереднього досвіду у формі потребнісних, або предметних очікувань, передналаштувань, здебільшого неусвідомлених щодо актуального (ситуаційних) сенсорних даних. Експериментальним підґрунтям теорії були експерименти з фіксованою установкою, проведені на матеріалі сприйняття ваги, звуків, величини тощо. Після багаторазового надання пари стимулів, які розрізнялися за критичним параметром, піддослідний діставав ідентичні стимули, які сприймав як нерівні. Ілюзія мала або контактний (частіше під час кількісних сприйняттів), або асимілятивний (для якісних сприйняттів) характер. Виявлено ефект переносу впливів установки на іншу модальність. У підсумку у своїй теорії Узнадзе розглядає установку не як безпосередня суб'єктивна обробка сенсорного впливу, а як певна інтенціональна активність суб'єкта у певній ситуації.
Теорія перцептивної готовності. У межах теорії, яку сформулював американський психолог Дж. Брудер (1957) сприйняття розглядають як процес категоризації: сигнал, що надійшов, звіряється певним чином (краще або гірше) з «підготовленою» категорією, яка визначає умови, необхідні для підтвердження чи спростування перцептивної гіпотези. Стратегії процесу розв'язання охоплюють кілька стадій: первинну, грубої категоризації, пошуку додаткових ознак, проміжної й остаточної перевірки. На готовність категорій впливає контекст, міра обізнаності з об'єктом та актуальні потребнісні установки. Запропоновано чотири механізми — прототипи нейрофізіологічних процесів, які забезпечують перцептивну готовність: угрупування й інтеграція (за типом клітинних ансамблів Гебба); упорядкування альтернатив; встановлення відповідності та блокування «входів». Психологи, які об'єдналися навколо цього теоретичного підходу, що дістав назву «Новий погляд» (Постман, Лачінс, Шеріф та ін.), зробили істотний внесок і в експериментальне дослідження процесів перцептивної установки, широко застосовуючи процедуру тахістоскопічного подання стимулів (малюнків, слів), які мають різну суб'єктивну ймовірність.
Теорії активного сприйняття. Моторна теорія сприйняття. Важливу роль моторної активності в сприйнятті, особливо в зорі й активному дотику, визнавали багато дослідників (Гельмгольц, Сеченов, Ланге, Шеррінгтон, Гебб та ін.). Однак на питання про специфічний внесок моторики у формування та функціонування чуттєвого образу вони давали різні відповіді. Одна з крайніх позицій, яка розглядає пізні кінестетичні відчуття як джерело й основи просторового та гностичного почуттєвого образу, дістала назву моторної теорії сприйняття.
В її основі — відомі факти про процеси обмацування і розглядання з метою впізнання, коли пальці рухаються по гранях наданого об'єкта, а очні фіксації розподіляються на кутах і контурах фігур й на найбільш значущих та інформативних зонах об'єкта. Це особливо чітко виражено в дітей і під час сприйняття нового, незнайомого об'єкта. Д. Нотон та Л. Старк, наприклад, виявили, що розглядаючи сюжетну картинку з метою запам'ятовування, людина знову і знову переміщує погляд за тим самим стабільним маршрутом, який відрізняється в різних людей. Різні картинки викликали різні способи огляду в того самого спостерігача, що відтворювалися й у процесі їхнього пізнавання. Відповідно до висунутої авторами гіпотези, у внутрішньому відображенні об'єкта (у пам'яті) його окремі елементи пов'язані між собою в послідовність («кільце ознак») слідами тих рухів ока, які необхідні для переходу від одного елемента до іншого.
В.П. Зінченко і Б.Ф. Ломов висловили думку, що рухи очей можуть виконувати як допоміжні (орієнтування, пошук, установка ока в оптимальне для прийому інформації положення), так і гностичні (вимір, контроль, побудова образу і впізнавання) функції.
Методи дослідження сприйняття. Феноменологічний метод — один із найстаріших, однак він не втратив актуальності й досі. Чуттєвий образ розглядають тут як безпосередню даність — феномен. Питання, яке турбує дослідника: що людина бачить, чує, відчуває в цих умовах? Закономірності організації та трансформації сприйнятого змісту описують насамперед на якісному рівні.
Самоспостереження (інтроспекція) — це самоаналіз змісту образів свідомості з акцентом на їхню динаміку. Зокрема, аналізують ясність, чіткість, детальність образів, їхнє згасання, виникнення, взаємозв'язок з іншими актуальними образами за різної стимуляції та умов спостереження. Варіант — аналітична інтроспекція, спеціальна процедура розщеплення образу об'єкта на складові та нерозкладні елементи (якість, інтенсивність, довжина, тривалість). Такій процедурі потрібно спеціально навчатися, і вона вимагає від спостерігача нерухомості та «відсторонення» від предметної реальності. Малюнок піддається такому розщепленню краще, ніж реальна сцена.
Найбільше визнання й поширення мав експериментальний метод дослідження сприйняття. Він припускає: і) формулювання гіпотези; 2) складання плану експерименту; з) визначення та контроль залежних і незалежних змінних; 4) збирання експериментальних даних; 5) верифікацію гіпотези з використанням статистичних процедур.
В експериментах зі сприйняттям застосовують такі методичні підходи:
• тахістоскопію (суворо дозоване обмеження часу експозиції для контролю за швидкістю виявлення, впізнання чи ідентифікації стимулу). Розвитком цього підходу є процедури маскування і метаконтрасту (послідовне або одночасне надання значущого та шумового стимулів); передустановки (priming) (цільовому стимулу передує інформація про його ймовірні характеристики — локалізацію, розміри, категорію тощо); підпорогового нагромадження; швидкого послідовного надання.
• хронометричний метод (вимір часу реакції як індикатора ефективності перцептивних процесів). Розрізняють просту реакцію (на одиничний стимул) і реакцію вибору з декількох альтернатив. За формою відповіді це можуть бути вербальна, моторна або фізіологічна реакції.
Вимірювальний метод (відносна чи абсолютна оцінка параметра стимуляції). Аналіз моторних компонентів перцептивної діяльності (реєструються рухи органів, що сприймають: ока, руки, голови та ін., які дають оперативну просторово-тимчасову інформацію про процес сприйняття).
Маніпулювання прямого і зворотного зв'язків у перцептивній системі. За допомогою спеціальних пристроїв (псевдоскоп, псевдофон, інвертоскоп, вібратори, дзеркала, електронно-дисплейні комплекси), хірургічних операцій або фармакологічних ін'єкцій вносяться систематичні перекручування в природні (кількісні і/або якісні) співвідношення між сприйнятим об'єктом і спостерігачем.
Генетичний метод скеровано на виокремлення етапів розвитку перцептивних здібностей. Містить прийоми онтогенетичного і формуючого дослідження сприйняття. У межах онтогенетичного дослідження, де часто неможливо одержати адекватний вербальний звіт, вимірюють параметри умовно-рефлекторних та орієнтованих реакцій, реакції звикання і переваги, дослідницьку і маніпулятивну діяльність дітей. На рівні сформованого сприйняття застосовують мікрогенетичний та експериментально-генетичний методи.
Аналіз подій не ставить жорстких обмежень на час експозиції стимулюючих об'єктів, на час відповіді, а також на рухливість самого спостерігача в процесі сприйняття.
Клінічний метод застосовують у дослідженні патологічних порушень сприйняття, зумовлених соматичним або психічним захворюванням або ж зумовлених травматичною природою. Оцінюють якісну своєрідність сприйняття хворих порівняно з нормальним контингентом і рівень функціонування окремих сенсорних, моторних і центральних перцептивних механізмів. Застосовують процедури бесіди, функціональних і тестових проб. Для діагностики системних порушень розпізнавання (агнозії) використовують набір нейропсихологічних прийомів дослідження. Важливу інформацію дає аналіз окремих випадків перебігу хвороби.
Метод моделювання роботи перцептивної системи скеровано на чіткий математичний опис і передбачення окремих феноменів сприйняття й отриманих емпіричних залежностей. Формалізований опис механізмів і принципів перетворення перцептивної інформації знаходить застосування при побудові автоматизованих систем розпізнавання.
Висновки
У кожної особистості індивідуальні особливості сприйняття. Індивідуальний характер сприйняття та спостереження може виявитися в їх динаміці, точності, глибині, рівні їх узагальненості та в особливостях емоційного забарвлення.
У психологічному вивченні особливостей сприйняття людей склалася така класифікація основних типів сприйняття та спостереження: синтетичний, аналітичний, аналітико-синтетичний та емоційний.
Людям синтетичного типу властива схильність до узагальненого відображення явищ і до визначення основної суті того, що відбувається. Вони не надають значення деталям і не схильні заглиблюватись у них.
Люди аналітичного типу меншою мірою виявляють схильність до узагальненої характеристики явищ дійсності. Для них характерне намагання вирізняти та аналізувати насамперед деталі. Вони вникають в усі подробиці. Для них іноді буває проблемою зрозуміти загальну суть явища.
Люди аналітико-синтетичного типу сприйняття однаковою мірою намагаються зрозуміти основну суть явища і фактично його підтвердити. Вони завжди співвідносять аналіз окремих частин з висновками, встановлення фактів — з їх поясненням.
Особистості емоційного типу сприйняття притаманна підвищена емоційна збудливість до різноманітних подразників.
Сприйняття — це не лише чуттєвий образ, а й усвідомлення виокремленого об'єкта. Людина сприймає предмети, які мають для неї певне значення. Сприйняття людини тісно пов'язане з мисленням, із розумінням сутності предмета. Свідомо сприйняти предмет — означає подумки назвати його, тобто зарахувати його до певної групи, класу предметів, узагальнити його в слові.
Список використаної літератури
1. Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник / Для студ. психол. і педагог, спеціальностей. — Львів: Край, 2005.
2. ВеккерЛ.М. Психические процессы: В 3 т. -Т. 1. -Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1974. Загальна психологія: Підручн. для студ. вищ. навч. закладів / За заг. ред. акад. С.Д. Максименка. — К.: Форум, 2000.
3. Загальна психологія: Навч. посіб. / О.В.Скрипченко, Л.В.Долинська, З.В. Огороднійчук та ін. — К.: А.Г.Н., 2002.
4. Леонтьев А.Н. Эволюция психики. — М, 1999.
5. ЛурияА.Р. Ощущение и восприятие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1975.
6. Максименко С.Д. Розвиток психіки в онтогенезі: У 2-т. — К.: Форум, 2002.
7. М'ясоїд ПА. Загальна психологія: Навч. посіб. — 3-тє вид., випр. — К.: Вища шк., 2004.
8. Основи психології / За заг. ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. — К.: Либідь, 1996.
9. Психология XXI века: Учебник для вузов / Под ред. В.Н. Дружинина. — М.: ПЕР СЭ, 2003.
10. Психологія / За ред. Г.С. Костюка. — К.: Рад. школа, 1968.
11. Психологія: Підручник / За ред. Ю.Л. Трофімова. — 3-тє вид. — К.: Либідь, 2001.