Співдружність Незалежних Держав (СНД)

Категорія (предмет): Міжнародна економіка

Arial

-A A A+

Вступ

Створення Співдружності незалежних держав (СНД) і участь у ній України викликає пильну увагу багатьох політиків і в Україні, й за її межами. Кожна нова зустріч глав держав і урядів СНД, рішення, які вони приймають (з часу заснування Співдружності було укладено близько 1 тис. документів), посилюють дискусії, зіткнення поглядів стосовно їх доцільності й, взагалі, чи виправдовує себе перебування Української держави в Співдружності, які перспективи її подальшого розвитку.

Ось чому особливого значення набуває аналіз передумов виникнення СНД. Без з’ясування цього історичного тла неможливо побачити перспективи Співдружності. Необхідно зазначити, що виникнення СНД було не наслідком «Біловезької змови», як наголошував колишній Президент СРСР М.Горбачов, а визнанням політичних реалій, які спричинили процес ліквідації СРСР і появу нового «несоюзного утворення».

За час існування Співдружності прийнято сотні важливих документів, коефіцієнт корисної дії яких відображає сучасне соціально-економічне становище у всіх країнах СНД. Згодом особливі інтереси почали виявляти майже всі члени спільноти. Беручи до уваги ці обставини, а також відмінність, несхожість інтересів кожної з країн, звести ці інтереси до єдиного знаменника не здатна була жодна з міждержавних і наддержавних структур СНД, до утворення яких прагнула Росія та інші країни.

1. Основні етапи формування СНД

Зміни, що назрів%Dли в СРСР, мали не просто локальне значення, а глобальний геополітичний характер і неминуче мусили вплинути на світовий устрій. Пересвідчившись, що СРСР невпинно йде до розпаду, і бажаючи принаймні стримати цей процес, М. Горбачов та його оточення вирішили провести всенародний референдум 17 березня 1991 року Питання в бюлетені формулювалося так, що учасники голосування могли висловитися на підтримку ідеї оновленої федерації. Як завжди, акції передувала потужна пропагандистська кампанія, внаслідок чого понад 3/4 учасників референдуму проголосували за збереження Союзу РСР. Але в референдумі офіційно не взяли участь Грузія, Вірменія, Молдова, республіки Балтії.

Праця над проектом нової союзної угоди викликала багато суперечностей — не лише між центром та республіками, але й всередині союзних суб’єктів. Горбачов прагнув створення Союзу Суверенних Держав (ССД) як федерації, яка мала регулюватися конституцією союзного утворення, бо в іншому випадку вся повнота влади належала б республіканським лідерам.

Після тривалих дискусій 23 липня 1991 року в тому ж Ново-Огарьово ухвалено проект угоди про створення ССД. Дата її остаточного підписання — 20 серпня 1991 року Проект документа ряснів суперечностями. Не вирішувалося питання про статус шести республік — Вірменії, Грузії, Молдови, Естонії, Латвії та Литви, які взагалі не мали наміру підписувати союзний договір. Напередодні офіційного подання тексту Україна дала зрозуміти, що за будь-якого вирішення спірних питань не підпише угоду до прийняття власної Конституції. Республіки Середньої Азії потай від центру уклали між собою двосторонні угоди. За таких умов у керівництва країни виникло чимало сумнівів щодо можливості прийняття угоди про ССД. З метою випередження небажаного розгортання подій робиться крайній крок — спроба державного перевороту.

Провал спроби державного перевороту прискорив розвал СРСР. М. Горбачов швидко втрачав свій вплив та владу. Скасовується більшість центральних державних органів.

Питання економічної співпраці були винесені також на останній в історії СРСР 5-й надзвичайний з’їзд народних депутатів, що розпочав засідання 2 вересня 1991 року у Кремлі. На цей час усі зрозуміли, що розпад СРСР уже стався, тому в центрі уваги були економічні проблеми. Депутатів турбувала розірваність господарських зв’язків, яка вже завдавала великих збитків. Вони спробували створити структури, які б компенсували наявні і можливі втрати. Висуваються пропозиції організації конфедеративної Верховної Ради СРСР, яка мала формуватися з делегацій республік, а також Міжреспубліканського економічного комітету, що мусив діяти на паритетних засадах. Аморфність і нежиттєздатність цих органів була очевидною.

8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі в Білорусі лідери Російської Федерації, України та Білорусі прийняли рішення про припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). «Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна, як держави-засновниці Союзу РСР, які підписали Союзний Договір 1922 року, далі звані Високими Договірними Сторонами, констатуємо, що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування», — така преамбула «Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав» [3].

Плідно шукали назву нового утворення. Пропонувався і Союз Суверенних Республік, і Союз Суверенних Держав, Співдружність Демократичних Держав, тобто СДД, але потім було вирішено, що держави ще не є належно демократичними. Тому об’єднання дістало назву Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Робота над підписанням Декларації про створення СНД тривала шість годин. Як сказав Кравчук: «Не кожна імперія так безкровно і мирно закінчувала свої дні» [10, с. 269]. В основу цього документа було покладено Договір 1990 року про українсько-російське співробітництво, а за ніч з 7 на 8 грудня підготовлено проект колективної Заяви.

В угоді про створення СНД зазначалося, що на території держав, які його підписали, не допускається застосування норм права третіх держав, у тому числі й Союзу РСР, а діяльність його органів влади припиняється. Три країни проголосили недоторканість кордонів у рамках Співдружності, гарантували їхню відкритість і свободу пересування громадян. Сторони вирішили зберегти об’єднане командування спільним військово-стратегічним простором. Угода проголошувалась відкритою для приєднання всіх держав колишнього СРСР. В ухваленій паралельно з Угодою тристоронній Заяві зазначалось, що країни пішли на такий крок, бо «переговори про підготовку Нового Союзного Договору зайшли в глухий кут», а «недалекоглядна політика Центру призвела до глибокої економічної та політичної кризи».

Процес ратифікації угоди про створення СНД відбувався досить складно. У Верховній Раді України обговорення цього документа було надзвичайно гострим. Та все ж 288 голосами із загальної кількості 367 депутатів, присутніх на засіданнях, Верховна Рада України 10 грудня 1991 року ратифікувала Угоду, але з застереженнями з 12 пунктів. У них йшлося про необхідність захисту самобутності національних меншин (ст. 3), відповідну правову базу для безпосереднього контактування громадян СНД та передачі інформації (ст. 5), доповнювалась ст. б про те, що всі країни прагнуть ліквідації ядерних озброєнь, загального і цілковитого роззброєння під суворим міжнародним контролем, а також зобов’язуються проводити узгоджену політику соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців та їхніх сімей. До ст. 7 Угоди вважалося доцільним додати, що координаційні інститути створюються на паритетній основі, а їх рекомендації приймаються за загальною згодою. Щодо ст. 9 суперечки і застосування норм цієї Угоди мають вирішуватися шляхом переговорів на основі міжнародного права. Ст. 11 пропонувалося вилучити як тавтологічну. До преамбули рекомендувалося вставити слова «територіальної цілісності та недоторканості кордонів». Таким чином, застереження свідчать, що Україна на основі норм міжнародного права намагалася всіляко протидіяти перетворенню СНД у наддержавну структуру.

2. Напрямки діяльності СНД

Згідно із Статутом СНД, цілі та принципи цієї організації викладені у першому розділі. Зокрема, в ст. 2 зазначається таке:

— здійснення співробітництва в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших сферах;

— всесторонній та збалансований економічний і соціальний розвиток держав-членів у рамках спільного економічного простору, міждержавна кооперація та інтеграція;

— забезпечення основних прав та свобод людини відповідно до загальноприйнятих норм та принципів міжнародного права і документів ОБСЄ;

— співробітництво між державами-членами з метою забезпечення міжнародного миру та безпеки, здійснення ефективних заходів по скороченню озброєнь та військових затрат, ліквідація ядерної та інших видів зброї масового знищення, досягнення всезагального та повного роззброєння;

— сприяння громадянам держав-членів у вільному спілкуванні, контактах та пересуванні в межах Співдружності;

— взаємна правова допомога та співпраця в інших сферах правових відносин;

— мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами Співдружності.

Згідно з ст. З для досягнення цілей Співдружності держав-членів, виходячи з загальноприйнятих норм міжнародного права і Хельсінського Заключного Акта, будують свої відносини на основі таких принципів, як:

— повага суверенітету держав-членів, невід’ємного права народів на самовизначення і права розпоряджатися своєю долею без зовнішнього втручання;

— непорушність державних кордонів, визнання існуючих кордонів і відмова від протиправних територіальних загарбань;

— територіальна цілісність держав і відмова від будь-яких дій, направлених на розчленування чужої території;

— незастосування сили чи погрози силою проти держав-членів;

— вирішення суперечок мирним шляхом задля безпеки і справедливості;

— верховенство міжнародного права в міждержавних відносинах;

— невтручання у внутрішні та зовнішні справи один одного;

— забезпечення основних прав та свобод людини без різниці у расі, етнічній приналежності, мові, релігії, політичних чи інших переконань;

— добросовісне виконання прийнятих на себе зобов’язань згідно з документами СНД;

— врахування інтересів один одного і Співдружності в цілому, надання допомоги на основі взаємозгоди в усіх сферах їх взаємовідносин;

— об’єднання зусиль і надання допомоги один одному з метою створення мирних умов життя народів держав-членів СНД, забезпечення їхнього політичного, економічного і соціального прогресу;

— розвиток взаємовигідного економічного та науково-технічного співробітництва, розширення інтеграційних процесів;

— духовне єднання всіх народів, ґрунтоване на повазі їх самобутності, тісна співпраця з метою збереження культурних цінностей і культурного обміну [4].

3. Двосторонні відносини України з країнами СНД

Розглядаючи СНД як консультативний механізм перехідного періоду до остаточного становлення незалежних держав, вирішення проблем спадщини СРСР і пошуку шляхів співробітництва між ними, на засадах рівноправного партнерства, Україна надавала першочергового значення двостороннім відносинам з незалежними державами. До того ж ці відносини вона розглядає не як альтернативу співробітництву в рамках СНД, а як такі, що здатні позитивно вплинути на вдосконалення методів, форм і механізму його реалізації. Пріоритетне місце у двосторонніх відносинах, без сумніву, посідає Російська Федерація.

Національна структура економіки України з притаманним їй гіпертрофованим розвитком важкої промисловості, військово-промислового комплексу та незамкнутими технологічними циклами, на яку припадає близько 80 % валового виробництва, не може функціонувати без імпорту сировини, енергоносіїв тощо. Потреби в них Україна задовольняє в основному за рахунок поставок з Росії.

15 квітня 1994 року було підписано Угоду про створення зони вільної торгівлі, а 2 квітня 1999 року — Протокол до неї.  Україна ратифікувала зазначену Угоду та Протокол до неї шляхом прийняття Закону України від 6 жовтня 1999 року № 1125-ХІV.

На сьогоднішній день всі держави — учасниці СНД, за винятком Російської Федерації, ратифікували вказані Угоду та Протокол до неї.

Як зазначено в документах СНД, пріоритетними завданнями в галузі економічного співробітництва є:

— активізація інтеграційних форм — виробничої кооперації, інвестиційної діяльності, створення спільних підприємств та фінансових структур;

— скорочення застосування тарифних та нетарифних бар’єрів, поетапна відміна вилучень із зони вільної торгівлі;

— застосування принципу стягнення непрямих податків за принципом «країни призначення»;

— незастосування захисних та антидемпінгових заходів у взаємній торгівлі;

— взаємодія у забезпеченні зняття обмежень та дискримінаційних заходів, що застосовують треті країни до держав Співдружності;

— формування та реалізація галузевих програм, направлених на ефективне використання ресурсів та ін.

10 грудня 2002 року на засіданні робочої групи представників держав — учасниць СНД з підготовки пропозицій щодо розвитку взаємодії держав — учасниць СНД в економічній сфері Україною було запропоновано присвятити 2003 рік в СНД реалізації конкретних завдань та практичному виконанню прийнятих документів. У зв’язку з цим Україною було сформульовано наступні пріоритетні завдання:

— закінчити правове оформлення зони вільної торгівлі та упорядкувати її нормативно — правову базу;

— почати використовувати основоположні норми та правила вільної торгівлі, проаналізувати застосування норм стосовно зони вільної торгівлі у законодавствах держав — учасниць;

— здійснювати постійний моніторинг процесів;

— завершити розробку угод, які регулюють торгівлю послугами, надання торгових субсидій, транспортну інфраструктуру в міжнародних транспортних коридорах, а також концепцій транспортної політики та співробітництва у валютній сфері.

На сьогодні визначальним є також те, що з січня 2003 року згідно Рішення Ради глав держав СНД головування в Раді глав держав Співдружності здійснюється Україною в особі її Президента.

Як зазначалося, Україна надає пріоритет економічному співробітництву в рамках СНД.

Однією з основних задач, яка вирішується в рамках СНД, є збереження та розвиток тісних економічних зв’язків між державами — учасницями СНД.

Найближчим часом слід виробити нову концепцію України щодо багатостороннього економічного співробітництва , яка враховуватиме нові реалії в пострадянському геополітичному просторі й відповідатиме структурі національних інтересів держави. Економічне співробітництво доцільно налагоджувати в субрегіональних системах, до яких включаються країни за власними сферами інтересів, а не за принципом існування в пострадянському просторі.

Створення в Євроазійському просторі ще однієї спільноти на взірець європейської навряд чи є можливим і доцільним з огляду на обраний Україною курс на інтеграцію в існуючі європейські структури. Жорстка прив’язка до нової, «зміцненої» , моделі СНД назавжди означатиме відмову від самостійної європейської політики, а згодом і від будь-якої самостійності у зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних справах. Між двома системами неодмінно виникатиме конкурентна боротьба за геостратегічні й геоекономічні впливи, в якій Україна відіграватиме периферійну роль.

Інтеграція країн пострадянського простору за європейським взірцем має відбуватися з одночасним розвитком механізмів інтеграції з європейською спільнотою . Але цей процес має відбуватися за схемою конвергентного, а не паралельного або конфронтаційного руху. Це досить тривалий і важкий шлях, якщо подивитися на історію становлення європейської спільноти. Це шлях розбудови нової системи «знизу», з самого фундаменту, а не «згори», директивно, вольовими рішеннями. Принаймні можна очікувати, що тривалість розбудови такої системи є сумірною з тривалістю процесу входження України в європейські структури. Якщо ж Україні буде нав’язаний шлях «згори», то реально це означатиме повне нехтування її національними інтересами і призведе до економічної та соціальної катастрофи з наступним підпорядкуванням України інтересам російського капіталу.

Висновки

Отже, на сучасному етапі світового розвитку неможливо уявити собі діяльність якого-небудь економічного суб’єкта в ізоляції від навколишнього світу. Сьогодні добробут кожної країни залежить не стільки від внутрішньої організованості, скільки від характеру і ступеня інтенсивності його зв’язків з іншими країнами. Рішення зовнішньоекономічних проблем отримує першорядне значення. Світовий досвід показує, що збагачення країни відбувається за допомогою і лише за допомогою їх інтеграції один з одним і з світовим господарством в цілому.

Після розпаду СРСР в СНД відбулися кардинальні структурні перетворення, що призвели за собою серйозні ускладнення і поголовне зубожіння всіх країн-учасниць Співдружності. Основними початковими даними для цього стали статистичні матеріали різних літ як по Республіці Молдова, так і по СНД в цілому.

Така пильна увага зовнішньоторговельним відносинам обумовлена тим, що на мою думку їх регулювання є задачею першорядної ваги, оскільки від їх характеру напряму залежить добробут держави, а також тим, що селективне ведення зовнішньоторговельної політики не вимагає ніякого фінансування, недолік якого випробовують на даному етапі як Україна, так і вся решта держав Співдружності.

Очевидно, що єдиною міцною опорою багатобічної співпраці є збіг інтересів.

Список використаної літератури

  1. Беляєв В. У рамках СНД (зовнішньоекономічні зв’язки України) // Політика і час. — 1997. — №1. — С. 22.-35
  2. Будкін В. СНД: зміни неминучі // Політика і час. — 2007. — № 11. — С. 3-9
  3. Бульба О. Досвід реалізації принципу поділу влади у державах-учасницях СНД та його значення для України // Юридична Україна. — 2008. — № 4 . — С. 9-14
  4. Гайдуков Л. СНД в економічному і політичному просторі України // Віче. — 2008. — № 3. — С. 33-51
  5. Гайдуцький І.П. Перші кроки входження транснаціональних корпорацій в СНД // Економіка АПК. — 2008. — № 3. — С. 66-70
  6. Годин Ю. Проблемы стратегического партнёрства в рамках СНГ // Вопросы экономики. – Март, 2005.
  7. Євроінтеграція + співпраця із СНД // Україна і світ сьогодні. — 2005. — № 24. —  С. 9
  8. Соціально-економічне становище країн Співдружності Незалежних Держав (СНД) у січні-травні 2008 року // Економіст. — 2008. — № 7 . — С. 42-46
  9. Шумілов А. Проблеми визначення правової природи СНД // Право України. — 2002. — № 7.- С.81-85
  10. Юхименко В. СНД: час підбивати підсумки // Політика і час. — 2004. — № 5. — С. 7-13