Становлення та розвиток місцевого телебачення

Вступ.

Розділ 1. Теоретичні основи становлення українського місцевого телебачення.

1.1. Історія розвитку телебачення в Україні та його дослідження в літературі.

1.2. Становлення загальноукраїнської та місцевої телевізійної програми.

1.3. Правове забезпечення діяльності суб’єктів телерадіомовної сфери.

Розділ 2. Дослідження сучасного стану місцевого телебачення.

2.1. Українське законодавство, яке регулює інформаційну сферу та проблеми інтеграції.

2.2. Особливості розвитку місцевого телебачення Києва.

2.3. Формування основоположних засад державної інформаційної політики і телебачення.

Розділ 3.Проблеми та перспективи розвитку місцевого телебачення Києва.

3.1. Перспективи розвитку суспільного місцевого телебачення Києва.

3.2. Стратегія розвитку телерадіоінформаційного простору Києва та України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність дослідження визначається провідною роллю засобів масової комунікації, зокрема телебачення, у суспільних процесах. Саме вони як у глобальному, так і в національному масштабі на сьогодні є стрижнем публічної сфери, без якої важко уявити існування громадянського суспільства у країнах з розвинутою демократією, оскільки медіа заповнюють простір між владними структурами та громадянами, створюючи належні умови для виявлення та здійснення громадянського інтересу.

Під час президентських перегонів 2004 р. в Україні державне та місцеве ТБ і переважна більшість комерційних телеканалів через тенденційну подачу інформації та відверте дезінформування стали джерелом соціального невдоволення. Тому створення громадського телемовлення здається чи не єдиною можливістю усунення наслідків цієї кризи та створення умов для служіння телебачення суспільству в цілому, а не якійсь групі чи клану.

Лише громадське ТБ має чітку загальногромадську спрямованість, впливає на складові духовного світу особистості, відповідає загалу світоглядних ідей, сприяє формуванню світосприйняття людини, допомагає їй обрати певну громадську позицію, спонукає до дій. Таке телебачення публічне у буквальному сенсі цього слова, оскільки розраховане на якнайширшу аудиторію.

У роботі подається розгорнений аналіз праць науковців, які досліджували історичні, функціональні, методологічні та інші аспекти розвитку інформаційного телебачення. Серед них Е.Г.Багіров, Р.А.Борецький, В.В.Бугрим, В.М.Вільчек, Е.М.Вільчек, П.С.Гуревич, З.Е.Дмитровський, Г.І.Зубков, Р.М.Ільїн, Л.В.Крапивська, В.В.Лизанчук, І.Г.Мащенко, В.Я.Миронченко, С.О.Муратов, О.Ф.Нечай, Г.Г.Почепцов, А.Л.Сокольська, Ю.Г.Шаповал, Т.В.Щербатюк та інші. Висвітленню різних аспектів теоретичної та практичної діяльності телебачення присвячені праці російських вчених Р.Борецького, О.Вартанової, М.Голядкіна, В.Єгорова, І.Засурського, Я.Засурського, Л.Землянової, Г.Кузнецова, С.Муратова, В.Саппака, В.Теріна, В.Цвіка, А.Юровського та ін.

Таким чином, теоретичну основу роботи склали наукові та науково-публіцистичні праці з основ тележурналістики, видані провідними українськими та закордонними теоретиками і практиками телебачення, звернення до основ філософського, соціологічного, лінгвістичного трактування ролі інформаційного телебачення в суспільстві і впливу його на аудиторію, аналіз тенденцій розвитку інформаційних телепрограм в Україні, які простежуються в українській періодиці, спеціальних виданнях та посібниках із технології телевізійного виробництва.

Незважаючи на постійну увагу вітчизняних та зарубіжних дослідників до різних аспектів обраної для аналізу проблеми, особливості громадського місцевого телебачення, а тим більше можливі шляхи його розвитку в Україні і на українському матеріалі все ще залишаються малодослідженими. До того ж, після “помаранчевої революції” у нашій країні розпочався процес оновлення системи засобів масової інформації, пошук шляхів створення власної моделі громадського місцевого телебачення. Ось чому проблематика, яка досліджується в роботі, залишається актуальною не лише для вітчизняного журналістикознавства, а й для практичної журналістики.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі порівняльного аналізу, який спирається на вивчення вітчизняної і зарубіжної наукової літератури, матеріали періодичної преси та нормативні документи, статистичні дані, виявити оптимальні шляхи розвитку українського місцевого телебачення на прикладі м. Києва. Означена мета передбачає розв’язання таких завдань:

— розглянути сучасні уявлення про природу та історію розвитку телебачення та його роль у суспільстві;

— з’ясувати методологічні засади вивчення феномена телебачення як особливого засобу масової комунікації;

— дослідити правове забезпечення діяльності суб’єктів телерадіомовної сфери;

— визначитиособливості розвитку місцевого телебачення Києва;

— виявити проблеми та перспективи розвитку місцевого телебачення Києва;

— проаналізувати українське законодавство, яке регулює інформаційну сферу та проблеми інтеграції;

— дослідити сучасний стан місцевого телебачення;

— сформувати основоположні засади державної інформаційної політики і телебачення;

— розглянути стратегії розвитку телерадіоінформаційного простору Києва та України .

Об’єктом аналізує телебачення як особлива форма масової комунікації, передачі та обміну інформацією, основні фактори і закономірності його організації та функціонування, взаємодія з іншими соціальними інститутами.

Предметом дослідженняє особливості, структура та функції розвитку місцевого телебачення в Україні, його еволюція, основи взаємодії із сучасним громадянським суспільством.

Методологічна основа та методи наукового дослідження.Дослідження має як теоретичну, так і практичну цінність. До теоретичних аспектів роботи належать визначення інституту телебачення, огляд історії організації громадського мовлення, характеристика його концепцій. Практична значущість роботи полягає в аналізі організації місцевого телебачення в Київському регіоні.

Для досягнення мети й ефективного розв’язання завдань роботи використано загальнонаукові, міждисциплінарні та спеціальні методи. Методологічною основою роботи є загальнонауковий метод системного аналізу, дотримання якого дозволяє краще зрозуміти місце та роль місцевого телебачення у сучасному світі, підкреслити особливості суспільного феномену телебачення.

Застосування інституційного методу дозволило зосередити увагу на місці громадського в загальній системі мас-медіа та його складових на сучасному етапі.

Практичне значення отриманих результатів полягає у виявленні шляхів формування та оптимізації місцевого телебачення, можливостей використання зарубіжного досвіду, зокрема російського, у визначенні підходів та критеріїв функціонування цього особливого типу мовлення, яке може бути реально та ефективно використано у телевізійній практиці регіону.

Структура дослідження зумовлена логікою наукового дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (40 позицій). Загальний обсяг роботи становить 62 стор., з яких 59 сторінок основного тексту.

Розділ 1. Теоретичні основи становлення українського місцевого телебачення

1.1. Історія розвитку телебачення в Україніта його дослідження в літературі

Уже давно телебачення є звичайним явищем нашого життя, стрімкий розвиток якого привертає постійну зацікавленість населення, учених, письменників, журналістів. В Україні 1 лютого 1939 р. зі студії Будинку радіо у Києві було проведено першу телевізійну передачу, а за 12 з половиною років — у листопаді 1951 р., у чергову річницю «Жовтневої революції» — відбувся показ військового параду й демонстрації трудящих. Київський телецентр був прийнятий у постійну експлуатацію і розпочав роботу через рік, у листопаді 1952 р. Незабаром почали діяти Донецька та Одеська студії телебачення, у грудні 1957 р. — телевежа на Високому замку у Львові, 30 квітня 1958 р. — студія у Дніпропетровську, 8 липня — телецентр у Луганську, у 1959 р. — телестудії у Сімферополі, Запоріжжі й Херсоні.

30 травня 1954 р. в Києві вперше було проведено позастудійну передачу за допомогою ПТС-52. Із приміщення театру опери і балету транслювалося врочисте засідання, присвячене 300-річчю «возз'єднання України з Росією» (до речі, перший зразок пересувної телевізійної станції було подаровано Держтелерадіо СРСР саме Київському телецентрові).

Таким чином, перший етап будівництва й розгортання роботи програмних телецентрів тривав 15 років. Ось його хронологія: Київський — листопад 1951 p., Харківський — лютий 1955 p., Донецький — серпень 1956 p., Одеський — жовтень 1956 p., Львівський — грудень 1957 p., Дніпропетровський — квітень 1958 p., Сімферопольський — липень, Запорізький — серпень, Херсонський — вересень, Миколаївський — грудень 1959 p., Сумський — квітень 1961 p., Чернівецький — жовтень 1962 p., Кіровоградський — травень 1965 p., Закарпатський — листопад 1967 р.[38, c. 29-30]

Історія телебачення України висвітлювалася у літературі — її аналізували, обґрунтовували шляхи подальшого розвитку, підбивали підсумки досягнутого, розкривали дії окремих осіб та колективів. Найбільший внесок зробили історики, викладачі спеціалізованих вищих навчальних закладів, організатори й керівники засобів масової інформації, чиї публікації базувалися на усвідомленні зростання ролі ЗМІ під час становлення незалежності України.

У колективній праці «Українське телебачення: вчора, сьогодні, завтра» систематизовано й розглянуто діяльність обласних і всеукраїнських телевізійних студій, вплив законодавчих та нормативних актів («Об'єктивні негаразди недофінансування в 1996-2000 pp. помножилися на суб'єктивізм частих кадрових змін наступного п'ятиріччя і призвели до цілого ряду небажаних наслідків: відтоку кваліфікованих кадрів, скорочення обсягів загального та власного мовлення, «обрізання» Першого національного телеканалу. У кінцевому підсумку знизилася і популярність телеканалу на фоні якісних змін у приватних телеканалах»).

Поява електронних засобів комунікації дала поштовх змінам соціального й культурного контексту. Цим питанням було присвячено книгу професорів Страсбурзького університету гуманітарних наук (Франція) Ф.Бретона й Квебекського університету (Канада) С.Пру «Вибух комунікації. Народження нової ідеології» (1990 p.). Канадські науковці К.Крос та Р.Гакет у монографії «Політична комунікація і висвітлення новин у демократичних суспільствах: перспективи конкуренції» відзначають, що ці комунікації реалізуються через ЗМІ в «тій сфері суспільного життя, де відбувається обмін інформацією, поглядами з питань, які становлять загальний інтерес», дають можливість сформуватися громадській думці[40, c. 16-17].

Головною ж концепцією розвитку телебачення та його соціальної функції є те, що сама масова комунікація є різновидом людського спілкування, яке відіграє значну роль у розвитку особистості. Телебачення ж у формуванні стереотипів масової свідомості займає пріоритетну позицію серед ЗМК (М. Прайс, Е. Прохоров, Р. Харріс, та ін.).

Нововведення визначаються конфліктними взаємовідносинами трьох рівнів — ідеологічним, політичним, економічним — та контролюються, як правило, значною мірою державним апаратом. «Комунікація, — це процес спілкування, зв'язку, взаєморозуміння … людей на різних рівнях, у різних формах і масштабах, який служить важливим «механізмом» матеріального, соціального і духовного функціонування та вдосконалення суспільства і кожного індивіда».

Упродовж досліджуваного періоду в Україні відбулася структуризація телерадіопростору, виникло конкурентне середовище у системі електронних ЗМІ, розвинулися регіональні електронні засоби масової інформації. Поряд із Національною телекомпанією України в ефірі з'явилися телеканали «ICTV», «1+1», «Інтер», «Новий канал», «СТБ» та ін. Якщо у 1993 р. мовлення державних телерадіоорганізацій становило 150 годин на добу, то на початку 1999 р. — уже 791. Нині телерадіоорганізацій налічується 1100, а обсяг мовлення становить майже 9000 годин на добу. Як загальнонаціональні в Україні функціонують 11 телекомпаній, 6 радіокомпаній, понад 20 регіональних телерадіоорганізацій.

Викладене вище дає підстави зробити висновок: засоби масової інформації й влада повинні знайти можливість виступити партнерами розбудови нової України, прискорення її розвитку, дотримання взаємної відповідальності[36, c. 179-180].

1.2. Становлення загальноукраїнської та місцевої телевізійної програми

Проголошення Україною своєї державної незалежності зіграло велику позитивну роль у розвиткові вітчизняного телевізійного мовлення. Перш за все впровадження ринкових відносин, демократизація всіх сфер державного управління та громадсько-політичного житті різко активізували процес появи недержавних телекомпаній та створення телебачення в тих державних телерадіомовних структурах, де до серпня 1991 року це було фактично заборонено ЦК КПРС. Одночасно відбувся значні зміни в діяльності творчих колективів, в процесах підготовки та видачі в ефір телепрограм, звільнившись від обмежень партійної опіки журналісти винесли в телевізійне виробництво нові форми роботи, наблизили його до реалій творчого життя, позбавлено політичної залежності і відомчої цензури.

На першому етапі після проголошення незалежності країни державне телебачення у відповідності до обігів фінансування продовжувало розвиватися практично тими ж темпами, що і за радянських часів. Більше того, демократизація політичного життя в країні в повній мірі була зустрінута керівним тандемом Укртелерадіокомпанії (Микола Охмакевич та Віктор Оркуша), фонограмними (Іван Мащенко), технічними (Олег Яремик) та фінансовими (Євген Мовенко) службами. Аналогічне ставлення до суспільно-політичних процесів, які відбувалися в країні, було і в керівництва та творчо-виробничих колективах обласних телерадіооб'єднань. свою чергу це трансформувалося в пожвавлення процесу розвитку телебачення і в центрі, і на місцях.

Особливо активно до справи розбудови телебачення взялися в тих областях, де до цього не було місцевих студій телебачення[31, c. 30-31].

Регіональне мовлення – одна з головних тенденцій розвитку сучасного телебачення і радіомовлення в Україні, суть якої полягає у зростанні і зміцненні державних, муніципальних, приватних комерційних теле-, радіостудій на місцях. В Україні регіональні телерадіоорганізації становлять майже 90% від усієї кількості діючих компаній телебачення і радіомовлення.

Формування політичної культури в межах всієї України, зокрема, залежить від діяльності мас-медіа, тактичних i стратегічних кроків для взаємопроникнення iнформацiйних потоків з регіону в регіон.

Суттєві зміни в 1991—2005 роках відбулися на "столичному" телебаченні. Активно йшло будівництво нового комплексу. На початку 1992 року активізувалася робота по розбудові другої програми Українського телебачення. З цією метою було створено "Творчо-виробниче об'єднання другої програми Українського телебачення", її основною творчо-технічною базою була визначена студія "Укртелефільм". Восени цього ж року з'явилося творче об'єднання "УТ-3", програми якого готувалися новим творчим підрозділом, сформованим при Головному технічному центрі Українського телебачення та молодими недержавними телекомпаніями: "Мега-пол", "7-й канал", "Гравіс", "УНІАН"; В силу цілого ряду обставин (передовсім — відсутністю прямого виходу, на передавальну вежу та міжміські радіорелейні виходи і застарілого обладнання апаратно-студійного блоку) від створення другої програми на базі студії "Укртелефільм" довелося через рік відмовитися. Чимало проблем було і з організацією телевізійного мовлення на УТ-3. Укртелерадіокомпанія сплачувала лише за трансляцію програм в ефір. Кошти на їх виробництво доводилося шукати самостійно.

В цей період після розвалу Радянського Союзу і ліквідації Центрального телебачення, "Останкіно" виявилося практично "безхозним". Було запропоновано створити на його базі міждержавну телекомпанію за умов, що кожна країна-учасник СНД буде брати участь у фінансуванні виробництва телепрограм та їх розповсюдження. Оскільки на саму компанію "Останкіно" розповсюджувалася юрисдикція Росії — такий проект не влаштовував ряд держав, в тому числі й Україну. Не була сприйнятною і ідея створення акціонерної компанії, згідно якої Росія мала отримати 62 відсотки акцій, а Україна — 18.

Більш привабливою видалася ідея створення міждержавної компанії на паритетних засадах, де одна країна — один голос. 9 жовтня 1992 року в Бішкеку на зустрічі глав держав — учасників СНД було прийняте рішення про створення Міждержавної телерадіокомпанії. Його підписали керівники восьми країн: Вірменії, Білорусії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану та Узбекистану. Через рік до угоди приєдналася Грузія, ще через рік — Азербайджан. Україна угоду не підписала[28, c. 56-57].

В 1993 році згідно указу Президента Російської Федерації Бориса Єльцина на "Останкіно" було покладено завдання поширювати інформацію проросійського спрямування, що призводило до неодноразових непорозумінь, особливо при висвітленні подій в зонах міжнаціональних конфліктів. На території України програми "Останкіно" в 1991—1994 роках транслювалися практично повністю. Програми "Російського каналу" — до 60 % загального обсягу. Російські телекомпанії успадкували від колишнього Центрального телебачення всю мережу кореспондентських пунктів, сучасне обладнання з доступом до супутників зв'язку.

В силу цих та ряду інших об'єктивних обставин і в технічному і в програмно-творчому плані ситуація в українському телепросторі на початку 90-х років склалася не на користь вітчизняного телебачення. Українські глядачі дивилися й слухали здебільшого програми з Москви.

Неоднозначно сприймалася і роль Державної телерадіокомпанії України в самій Україні. Ще в середині 1992 року Кабінету Міністрів України було представлено на затвердження "Положення про Державну телерадіомовну компанію України", але його не було затверджено ні в 1992, ні в 1993, ні в 1994 роках… Псевдодемократи в демократичному уряді сприймали надпотужну державну телерадіомовну структуру всього-на-всього як "одну з компаній", які почали на той час швидко "плодитися" на теренах України, і не хотіли погоджуватися з цілим рядом принципових моментів. Тих моментів, які надавали їй статус, співмірний з урядовою структурою, як це було передбачено постановою Кабінету Міністрів ще в серпні 1991 року.

Незважаючи на бюрократичну "возню" довкола компанії та фінансові проблеми, вона активно працювала і наприкінці грудня 1992 року було пущено в експлуатацію першу чергу нового апаратно-студійного комплексу Українського телебачення в м. Києві по вулиці Мельникова, 42. ЗО грудня тут побував Президент України Леонід Кравчук і взяв участь у першій передачі — прес-конференції для вітчизняних і зарубіжних журналістів.

З введенням в дію об'єктів першої черги АСК було виконано понад 70 відсотків загального обсягу будівельних робіт і отримано близько 55 тисяч квадрат-них метрів виробничих площ. До кінця 1994 року було заплановано ввести в дію другий пусковий комплекс, куди входили шість студій, 15 апаратних відеомонтажу, 2 центральні апаратні, 3 кінопроекційні установки.

Одночасно з розвитком в 1991—1993 роках державного телебачення ще більшими темпами розвивалася мережа приватних телекомпаній. До України стали проявляти інтерес зарубіжні структури. У грудні 1991 року була заснована Міжнародна комерційна телерадіокомпанія "ICTV" Державним концерном РРТ та Американською корпорацією "Сторі Фьост Коммюнікейшнз", яка швидко розбудувала власну телемережу і вже з середини 1992 року транслювала свої передачі на 19 областей. А на кінець 1993 року в Україні було зареєстровано більше чотирьох сотень телекомпаній, в тому числі понад двісті з них вели мовлення в ефірі[31, c. 32].

Незважаючи на велику чисельність приватних телекомпаній та значний обсяг їхнього мовлення, вони ще не могли скласти серйозної конкуренції державному телебаченню і тому основна увага владних структур і молодих політичних партій була прикута до Державної телерадіомовної компанії. Саме на неї ліг основний тягар по забезпеченню оприлюднення передвиборних програм і кандидатів у народні депутати взимку та навесні 1994 року, і кандидатів на посаду Президента України влітку того ж року. Державна телерадіомовна компанія в центрі і на місцях достатньо успішно впоралася зі своїми завданнями. Але в силу природного "співчуття" діючій владі, яка була властива державному телебаченню і в подальші роки, телевізійники не втрималися від того, щоб трішки не підіграти Леоніду Макаровичу Кравчуку. В ході теледебатів йому і запитання задавалися коректніші, і поїздки по регіонах висвітлювалися ширше. Тож цілком природно, що після перемоги на виборах Леоніда Даниловича Кучми постало питання про зміну керівництва компанії. При цьому можна припуститися думки, що заміну ініціював не Леонід Кучма, і не керівник його виборчого штабу Валерій Пустовойтенко, а ті представники з навколопрезидентського оточення, які вже виношували плани "прихватизації" споруд на Хрещатику, 26, корпусів студії "Укртелефільм" і нового комплексу на вулиці Мельникова. Микола Федорович Охмакевич явно заважав їм в реалізації таких амбітних планів.

Президентом Національної телерадіокомпанії наприкінці серпня 1994 року був призначений головний редактор газети "Київський вісник" Олександр Савенко. Через деякий час першим віце-президентом було призначено директора приватної телекомпанії Травіс" Віктора Лешика. А на початку січня 1995 року Президент України видав Указ "Про вдосконалення системи управління державним телебаченням і радіомовленням України", згідно якого було знову утворено Державний комітет телебачення і радіомовлення України, а його головою призначено Зіновія Кулика.

15 травня 1995 року Національну телекомпанію було зареєстровано як юридичну особу, а з 1 червня 1995 року вона почала функціонувати в новому статусі. Перші місяці її діяльності характеризувалися двома напрямками на царині розбудови національного телемовлення.

Перше — це зміна мережі розповсюдження телепрограм.

У відповідності до наказу Держтелерадіо України від 18.07.95 р. № 72 "Про тимчасовий розподіл технічних засобів розповсюдження державних програм телебачення" з 1 серпня 1995 року було здійснено перекомутацію передавачів і ретрансляторів, які транслювали програму УТ-2 — на мережу каналу "ГРТ", а передавачів і ретрансляторів, які транслювали програму "ГРТ", — на мережу каналу УТ-2 для розповсюдження регіональних та обласних програм. Ця акція дала можливість сформувати повнокровну, за охопленням території України та її населення, мережу Другого національного телеканалу (розповсюдження програми УТ-2 зросло з 70% до 93%) і, таким чином, приступити до утворення другої повномасштабної української телепрограми. Крім того, відтоді програми, які формуються у Києві, в повному обсязі розповсюджуються практично по території всієї нашої держави[24, c. 73-74].

Другим важливим напрямком у розбудові Національного телебачення України стала розробка нових концептуальних засад українського телебачення та введення з 3 вересня 1995 року нових сіток мовлення на каналах УТ-1 і УТ-2. При цьому слід відзначити такі особливості докорінної перебудови організації мовлення:

суттєве збільшення загальних обсягів мовлення (з 22-х до 34,7 години місцевого мовлення середньодобово сумарно на обох каналах); розширення часових поясних рамок мовлення (якщо раніше, наприклад, УТ-1 розпочинало передачі о 7.30 ранку і закінчувало їх близько опівночі, то з вересня 1995 року початок ранкового блоку було зміщено на 6.00, а завершення нічного віднесено до 2.00—2.30), що дозволило краще задовольняти потреби різних верств населення; суттєво було змінено і тематичне наповнення каналів відеоматеріалами;

принципово докорінно перебудовано формування каналу УТ-2: якщо раніше у його складі до 60% обсягу мовлення займала ретрансляція Російського телебачення, ще 10—15% — повтори передач з Першого каналу, то тепер це було повністю місцеве мовлення, вибудоване за єдиною програмною концепцією. Водночас на цьому каналі було ліквідовано програму УТ-3 як експериментальну, яка функціонувала на засадах комерційного мовлення. Таким чином, УТ-2 стало повністю державним національним телеканалом. Відбулася структуризація каналів УТ з чіткішим окресленням їхніх функціональних засад. Перший канал — це інформаційний, громадсько-політичний, розважально-спортивний. Другий — головним чином, культурологічно-освітній.

У творчому відношенні перший період становлення Національної телекомпанії характеризувався такими напрямками.

Розбудовою інформаційного мовлення. На Першому каналі ТВО "УТН" готувало і видавало в ефір щоденно 6 випусків "УТН", включаючи основний півгодинний о 21.00. Принципово новим стало започаткування весною 1995 року інформаційно-розважальної програми "Доброго ранку, Україно!"

Слід відзначити і таку особливість першого етапу перебудови мовлення: якщо на Першому каналі випуски новин, як це і належить державному телебаченню, в обов'язковому порядку вміщували необхідну офіційну хроніку про діяльність вищих органів державної влади і управління й готувалися вони силами працівників штатного структурного підрозділу Національної телекомпанії, то на Другому каналі характер подачі інформації був дещо інший, "м'якший", а підготовка інформвипусків на договірних засадах велася тоді недержавним ТРК ("ММЦ Інтерньюз" та "ТБ "Табачук"). Загалом же координаційне поєднання виходів інформаційних випусків (а їх на обох каналах щоденно йшло близько двадцяти, включаючи фінансові і спортивні та огляди зарубіжної відеохроніки) давало можливість глядачам України практично кожної години одержувати телеінформацію саме з національних телеканалів. Суттєвим підвищенням вимог до якості екранної продукції, яка вироблялася творчо-виробничими об'єднаннями. Протягом травня-серпня 1995 року в компанії було проведено творчу ревізію всіх циклів програм. У результаті значну кількість їх було знято з ефіру як творчо і морально застарілі. Натомість здійснено підготовку "пілотних" випусків нових циклів, які після їх ефірної апробації становили основу наповнення обох каналів власними передачами. Аналогічна робота велася і з обласними телерадіооб'єднаннями щодо поліпшення якості їхніх передач, з якими вони виходять на УТ[20, c. 53-54].

У період становлення незалежної української держави особливого значення набувала правова освіта громадян. У зв'язку з цим на базі редакції правових знань було створено творчо-виробниче об'єднання "Право", діяльність якого мала особливу значимість у період обговорення і прийняття нової Конституції України. Ця тема висвітлювалася щоденно у шести випусках циклу "Закон є закон", у передачах "Основний Закон: громадське обговорення проекту Конституції", "Конституція України: якою їй бути", "Акценти", "Перспектива" і "Альтернатива".

Серед найважливіших завдань державного телебачення в цей час було створення і розповсюдження культурно-освітніх, навчальних, розважальних, спортивних програм, а також передач для дітей та юнацтва. Ці спрямування мовлення явно були неприбуткові для комерційних телекомпаній, і тому на інших каналах, крім державних, практично не представлені. Уже в перший період діяльності НТКУ на двох каналах УТ вони посіли понад третину загального мовлення. Державне телебачення зайняло активну позицію протистояння потоку насильства, жорстокості, маскультури, еротики, який заполонив екрани більшості недержавних ТРК. В основу культурологічного мовлення було покладено пропаганду патріотизму, утвердження української державності, високої духовності українського народу, відродження і розвитку народних традицій, звичаїв, популяризацію здорового способу життя ("Імена", "Служу народу України", "Освітній канал для школярів", "Фант-лото "Надія", "Арт-майдан", "Классік-прем'єр", "Свічадо", "Дзвони Чорнобиля", "Рідна мова", юнацьке ток-шоу "Вибрики" тощо)[1, c. 154-155].

1.3. Правове забезпечення діяльності суб’єктів телерадіомовної сфери

З часу проголошення Україною своєї незалежності інформаційна діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, як і інші види діяльності державних інститутів, зазнала кардинальних змін. Вона пройшла шлях від псевдодемократичних принципів "невтручання" до чіткої системи державного регулювання інформаційної сфери, яка базується на Конституції України, Законах України, Указах Президента України та нормативних актах органів виконавчої влади у галузі інформаційної діяльності. Аналіз законотворчої діяльності Верховної Ради України, актів Президента України, центральних та місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування в період 1991—2005 років дозволяє виділити ряд основних суб'єктів інформаційної діяльності, найбільш типові об'єкти їхнього впливу та форми і методи реалізації своїх інформаційних потреб.

Основними суб'єктами інформаційної діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні сьогодні є: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, органи судової влади та прокуратури. При цьому їм властиві як індивідуальні форми реалізації владних повноважень в інформаційній сфері, так і спільні підходи до інформаційного супроводу своєї діяльності та забезпечення власної інформаційної самодостатності. Ці особливості з урахуванням змін в економічній ситуації в країні, формування багатопартійності та перманентного протистояння гілок влади в період 1991—2005 років об'єктивно позначилися на процесах становлення правового забезпечення органів державної влади та місцевого самоврядування.

Вперше законодавчі норми, які безпосередньо стосувалися певних владних повноважень органів державної влади по відношенню до засобів масової інформації з'явилися в Законі України "Про телебачення і радіомовлення" прийнятому в грудні 1993 року. (В червні 1995 р. в нього було внесено суттєві зміни і доповнення, ряд змін і доповнень було внесено в 1997, 1998, 1999, 2000, 2001, 2002, 2003 та 2004 pp.). У статті 1 "Визначення термінів" зазначено, що Національна телекомпанія і Національна радіокомпанія підзвітні Верховній Раді та Президенту України. Повноваження державних органів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та місцевих рад народних депутатів щодо телебачення і радіомовлення в Україні визначені окремою статтею (ст. 4)[37, c. 14-15].

Закон вперше законодавчо визначив роль Верховної Ради України та Президента України у формуванні державної політики щодо телебачення і радіомовлення, законодавчих основ її реалізації, соціального і правового захисту працівників цієї сфери. В ньому визначено також повноваження Кабінету Міністрів щодо реалізації державної інформаційної політики, функції Державного комітету телебачення і радіомовлення України. В цьому законі було передбачено і створення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Діяльність Національної ради у цих напрямках певною мірою сприяє досягненню основної мети: забезпечення Конституційного права громадян України на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань, на отримання суспільних питань та реалізацій телерадіоорганізаціями об'єктивності, достовірності інформації, забезпечення ідеологічного та політичного плюралізму.

До основних завдань Національної ради, передбачених законодавством, відноситься і аналіз розвитку телекомунікаційної ситуації в країні та у світі, розробка і подання пропозицій щодо вдосконалення законодавства у сфері телебачення і радіомовлення. З цією метою Національна рада провела ряд науково-практичних конференцій та семінарів, на які були запрошені і взяли участь керівники та провідні спеціалісти державних і регіональних телерадіокомпаній, народні депутати різних рівнів, представники державних та міських органів влади, міністерств і відомств, керівники та співробітники науково-дослідних і виробничих підприємств галузі електронних засобів масової інформації та інші зацікавлені особи.

Значну увагу Національна рада приділяє дотриманню телекомпаніями вимоги до програмної діяльності телеорганізацій, зазначених у статті 8 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", в якій мова йде про те, що "з метою захисту інтересів національного телерадіовиробництва і спрямування інвестицій на розвиток Національної бази телебачення і радіомовлення не менше 50 відсотків від загального обсягу мовлення кожної телерадіоорганізації мають становити передачі (фільми), виготовлені безпосередньо даною телерадіоорганізацією або іншими юридичними особами, які діють в Україні". На сьогодні, на жаль, вітчизняні телекомпанії цієї вимоги дотримуються не повністю[37, c. 64-65].

Абсолютна більшість приватних телекомпаній недостатньо виготовляють власних телепрограм, в ефірі нерідко переважає іноземний продукт. Варто констатувати, що хоча у порівнянні з 1991—1995 роками, коли зарубіжна телевідеопродукція низького мистецького рівня була домінуючою, — зараз ситуація змінилася на краще, але проблема залишається актуальною. Особливо це притаманне студіям кабельного телебачення. Відсутність Закону "Про кабельне телебачення" негативно позначається на програмному наповненні кабельних мереж.

Не менш важливим у роботі Національної ради є контроль за дотриманням телекомпаніями законодавства про рекламу. Обсяг реклами здебільшого не відповідає встановленим нормам, значна кількість реклами низького рівня, вона є прямою, "лобовою", закликає купувати, користуватись послугами замість того, щоб викликати позитивні емоції, спонукати до тих чи інших дій.

Під час підготовки та проведення виборів Президента України, депутатів Верховної Ради України та місцевих органів влади, Національна рада здійснює контроль за дотриманням телекомпаніями вимог виборчого законодавства. Напередодні передвиборної кампанії Національна рада роз'яснює керівникам телерадіоорганізацій окремі статті Законів України про вибори народних депутатів України, про вибори депутатів місцевих рад та місцевих органів самоврядування, про телебачення і радіомовлення. Зокрема, під час зустрічей наголошувалося на чіткому виконанні статей 34—35 Закону України про вибори народних депутатів України, де йдеться про використання засобів масової інформації та встановлення певних обмежень у проведенні передвиборної агітації.

Значний обсяг роботи Національна рада виконує по узгодженню практики застосування законодавства з питань, що входять до її компетенції. В процесі роботи над законопроектами "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про телебачення і радіомовлення", "Про рекламу", "Про зв'язок", "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення", "Про державну підтримку засобів масової інформації" Національною радою були запропоновані такі зміни і доповнення до проектів законодавчих актів, які найбільш повно враховували особливості функціонування вітчизняних електронних засобів масової інформації.

З огляду на те, що Державний комітет телебачення і радіомовлення України та Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення мають безпосереднє відношення до телевізійної сфери України, доцільно глибше проаналізувати основні етапи становлення нового для нашої країни позавідомчого конституційного органу, яким є Національна рада, і найбільш значимі результати структурних перебудов у центральному органі виконавчої влади, який опікується телерадіомовною сферою — Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Це, на наш погляд, важливо як з точки зору підвищення ефективності їх безпосереднього впливу на розвиток телевізійної сфери, так і посилення взаємодії цих важливих державних структур[39, c. 9-10].

Висновок до І розділу. Історія змін та реорганізацій у структурі українського телебачення, становлення та розвиток інформаційних телепрограм в Україні — це реальне відображення розвитку суспільства, яке прагнуло, з одного боку, контролювати поширення інформації, з іншого — самому видозмінюватися під впливом інформації.

Для українських інформаційних телепрограм протягом першої половини 90-х років завжди було властивим те, що їх об’єднувало, а саме: ідея незалежності та національної атрибутики, яка поступово перейшла від культурно-сценічного “загравання” до дійсного мовно-політичного статусу. Також типовим було те, що вони, існуючи в єдиній системі ЗМІ, відзначалися особливою методикою подачі матеріалу, пошуком та втіленням нових комунікативних ідей або адаптацією запозичених із досвіду світового телебачення.

Спостерігалися перебудовні зміни в інформаційному телемовленні, а саме: реорганізація програм, включаючи такий важливий аспект, як перехід від дикторського до журналістського (авторського) телебачення; створення програм нового типу з новими візуально-вербальними характеристиками. Протягом цього періоду інформаційне телебачення в Україні отримало нові змістові та формотворчі характеристики, які не відображені в сучасній теорії української журналістики. Тому цілком логічним є застосування типологічної характеристики як методу наукового дослідження предмета, що передбачає, з одного боку, вивченння типів програм, що реально діють, закономірностей їхнього функціонування, з іншого — розробку оптимальних моделей для їхнього більш чіткого спрямування. Типологічна характеристика також дозволяє зафіксувати сталі типи програм інформаційного телемовлення для того чи іншого часового періоду і простежити прогресивні або регресивні тенденції, які були характерними для українського інформаційного телебачення в період становлення національних ЗМІ.

Отже, протягом першої половини 90-х років змінилися методологічні і професійні критерії оцінок сучасного телемовлення, а також рівні ідеологізації та політизації ефіру, взаємопов’язаність телебачення і політики в суспільстві, вплив суспільства і “суспільного замовлення” на розвиток інформаційного телемовлення.

Розділ 2. Дослідження сучасного стану місцевого телебачення

2.1. Українське законодавство, яке регулює інформаційну сферу та проблеми інтеграції

На забезпечення відкритості, зняття обмежень в інформаційній сфері орієнтоване і чинне законодавство України.

Загальна кількість профільних законодавчих актів — понад двох десятків. Базові положення містяться у Конституції України.

Статтею 15 Конституції України заборонена цензура, а стаття 34 Основного Закону гарантує кожному право на свободу висловлювання думок, поглядів і переконань.

На основі цих конституційних норм в Україні розвинена законодавча база, що регулює відносини в інформаційній сфері (Закони України «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформацію», «Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні», «Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів» тощо), яка передбачає достатньо надійний захист прав і свобод журналістів, ЗМІ, громадян України.

Крім того, разом із громадськістю, вченими і практиками розроблено проект Концепції національної інформаційної політики[36, c. 185].

Прийняття Концепції відкриє шлях для розробки Інформаційного кодексу, норми якого будуть відповідати вимогам міжнародного права.

Розроблено державну програму "Журналіст", розраховану на 2003-2010 роки, програму науково-технічного розвитку державного телерадіомовлення України.

Законодавчо забороняється створення і фінансування державних органів, установ і організацій для цензурування засобів масової інформації. Заборонено також втручання державних органів, посадових осіб, громадських організацій, окремих громадян в організаційно-творчу діяльність видавців, контроль за ідеологічним спрямуванням видань.

Однією з характерних ознак чинного законодавства України є те, що виконавча гілка влади досить опосередковано впливає на діяльність як друкованих, так і аудіовізуальних ЗМІ. Це — факт, який легко перевірити.

Реєстрація ЗМІ носить практично автоматичний характер, а ліцензування телерадіоорганізацій здійснюється Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення — позавідомчим контролюючим державним органом, який не належить до виконавчої гілки влади. Переважна частина засобів масової інформації не належить державі (лише два-три відсотки телерадіоорганізацій мають державну форму власності). Отже, прямий тиск держави на недержавні організації в принципі неможливий. Щодо державних каналів, то тиску також немає, а є лише фінансування окремих медійних проектів, так званого державного замовлення, в якому зацікавлена держава. На нашу думку, це свідчить про європейський підхід до справи.

Держава гарантує економічну самостійність і забезпечує економічну підтримку діяльності ЗМІ, перешкоджає зловживанню монопольним положенням на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції.

Відповідно до національного законодавства засоби масової інформації мають право висвітлювати всі аспекти діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Органи державної влади й органи місцевого самоврядування зобов'язані давати засобам масової інформації повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів влади і самоврядування[27, c. 102-103].

Згідно з чинним законодавством[1,2]випуск друкованого ЗМІ може бути припинений тільки за рішенням фундатора (співзасновника) або суду. Іноді органи місцевого самоврядування, які є засновниками місцевих ЗМІ, користуються своїм правом виходу зі складу співзасновників засобу, чим фактично можуть поставити останнього на межу банкрутства, адже вихід із засновництва автоматично тягне за собою припинення фінансування.

Президентські й урядові рішення, що стосуються питань відкритості влади, зобов'язують до діалогу з суспільством, застерігають від адміністрування й утисків ЗМІ.

В Україні має місце розподіл повноважень між державними органами, що регулюють інформаційну сферу. За державну інформаційну політику покликаний відповідати Держкомтелерадіо (у плані розміщення держзамовлення на створення соціально спрямованих передач, висвітлення діяльності органів влади, підтримки соціально значущих питань, підготовку та супровід профільних законодавчих актів тощо). Ліцензуванням телерадіоорганізацій займається конституційний позавідомчий контролюючий державний орган — Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. Національна Рада складається з 8-ми членів, частина яких (4 члени) призначається Президентом, а частина (4 члени) — Верховною Радою України.

Подібна модель має свої переваги. Завдяки розподілу повноважень, жодний з органів державної влади не правомірний регулювати всі аспекти діяльності суб'єктів інформаційної діяльності. До того ж Національна рада не є органом виконавчої влади. Вона, як було сказано вище, позавідомча і деякою мірою рівнозалежна (а можливо і рівновіддалена) як від Президента, так і від Парламенту.

Водночас слід зазначити, що аналіз ситуації з місцевими телерадіоорганізаціями в деяких областях України дає підстави зробити висновок, що нині в інформаційному законодавстві України є прогалини. Зокрема, відсутнє законодавче врегулювання механізмів роздержавлення ЗМІ, яке має цілком демократичну мету зменшити залежність місцевих редакцій від місцевої влади. Однак, за умови цедорозвиненості ринку телерадіоінформаційних послуг на рівні маленьких міст, районів, областей в країні вихід органів місцевої влади в односторонньому порядку із числа співзасновників місцевих ТРО об'єктивно призведе до їх банкрутства або потрапляння у ще важчу залежність від фінансово спроможних приватних власників.

Такі односторонні дії органів місцевої влади можна розглядати як одну з форм прихованого тиску на місцеву телерадіоорганізацію.

Отже, існує реальна небезпека того, що таке «роздержавлення» за відсутності законодавчих механізмів роздержавлення державних та комунальних ЗМІ може призвести до масового зникнення некомерційних ЗМІ з інформаційного простору України, а це не наблизить, а навпаки, віддалить Україну від створення по-справжньому незалежного громадського мовлення[19, c. 74-76].

Враховуючи викладене, Комітет вважає за необхідне розробити проект законодавчого акта про реформування комунальних ЗМІ, включаючи і аудіовізуальні, в якому передбачити чіткий механізм роздержавлення місцевих комунальних телерадіоорганізацій, в т.ч. вихід органів місцевої влади із складу їх засновників.

До прийняття відповідного закону ми пропонували б обласним та місцевим державним адміністраціям, обласним та районним радам утриматися від одностороннього виходу із складу засновників місцевих ЗМІ.

Комітет уважно ставиться до всіх сигналів із середовища журналістів, що можуть свідчити про прояви цензури. Можна назвати десятки прикладів готовності влади, у тому числі й нашого органу, сприяти суспільному діалогу. Взяти хоча б активне використання інститутами влади мережі Інтернет для висвітлення своєї роботи, проведення прямих урядових "Гарячих ліній", публічні дебати на парламентських слуханнях щодо актуальних проблем життя держави і суспільства.

Слід звернути увагу на ще одну прогалину в законодавстві України. На жаль, до цього часу не прийнятий стратегічний документ, який визначає розвиток інформаційної галузі України — Концепція національної інформаційної політики. Виконавчою владою розроблено проект цього документу. Головна мета Концепції — сприяння встановленню правових норм щодо забезпечення свободи слова, реалізації права на інформацію, з одного боку, і на поширення інформації та захист інформаційних ресурсів в інтересах гарантування інформаційної безпеки — з другого. Сподіваємось на його подальше прийняття Верховною Радою України у вигляді закону. Зважаючи на те, що чинне законодавство України з питань інформаційної сфери вже зараз є дуже об'ємним, воно потребує кодифікації у відповідності з європейськими нормами. Для цього після прийняття Концепції нами планується просування і законодавче оформлення Інформаційного кодексу України.

Варто звернути увагу, що підвалини функціонування національного інформаційного середовища закладалися ще на початку незалежності України. Не маючи досвіду у цьому, було скоєно чимало помилок. Осмисливши усі аспекти справи, за останні роки опрацьовано певні системні підходи щодо формування державної інформаційної політики. Є сенс ознайомити читачів з головними із них.

У правовій сфері державна політика щодо функціонування та розвитку засобів масової інформації полягає в удосконаленні правового поля функціонування ЗМІ як інституту правової держави і демократичного суспільства. Необхідно забезпечити функціонування вільних та незалежних ЗМІ, вільний і рівний доступ усіх політичних сил (в т. ч. опозиційних) до засобів масової інформації, недопущення цензури, захист як журналістів від злочинних посягань, так і громадян, установ і організацій від зловживань працівників ЗМІ, збалансувати інтереси мовників, спромогтися запустити механізми відкритості та прозорості ліцензування їх діяльності. Необхідно докласти зусиль, аби уникнути розпорошення телеканалів та наблизитись до європейських стандартів[13, c. 347-349].

Необхідно вдосконалити порядок реєстрації, діяльності та розповсюдження продукції іноземних засобів масової інформації на території України. Саме тому чи не головним є утвердження принципу пріоритетності вітчизняного виробника інформаційного продукту в цілому і розробка системи заходів, спрямованих на сприяння розвитку україномовних засобів масової інформації.

Державна політика стосовно ЗМІ повинна передбачати заходи щодо організаційного забезпечення: створення аналітичних служб для моніторингу процесів і тенденцій у діяльності ЗМІ. Дещо у цьому напрямі вже здійснено. Ми поступово втілили у життя заходи щодо створення і функціонування системи супутникового іномовлення, культурологічного телерадіомовлення, підвалин громадського мовлення.

Недопущення реклами, спроможної завдавати шкоди інтересам споживачів, та створення сприятливих умов для представлення у засобах масової інформації реклами продукції, виробленої в Україні, повинні стати економічними важелями цивілізаційних процесів у вітчизняному медіапросторі.

Здійснення дотаційної політики щодо державних і комунальних засобів масової інформації, які забезпечують доведення до всіх верств населення нормативної та іншої офіційної інформації, має стати обов'язковою. Доречно буде згадати принагідно й про необхідність проведення виваженої ліцензійної політики щодо неприватних телерадіоорганізацій. З початком суспільного мовлення доречно, використовуючи стратегію диференційованих тарифів, забезпечити суспільно-громадськими програмами соціально слабо захищені верстви населення, людей з обмеженими фізичними можливостями та мешканців віддалених і важкодоступних районів держави[11, c. 6-7].

Важливими організаційними заходами вбачаються такі:

— створення аналітичних служб для моніторингу процесів і тенденцій у розвитку вітчизняних і зарубіжних електронних засобах масової інформації та підготовки пропозицій для прийняття управлінських рішень;

— розширення використання потенціалу засобів масової інфорації, зокрема мультимедійних, в удосконаленні освітнього процесу; створення спеціалізованого освітнього телеканалу та культурологічних каналів;

— подальший розвиток суспільного радіомовлення і телебачення;

— забезпечення функціонування системи іномовлення;

— створення розгалуженої системи кореспондентських пунктів державних електронних засобів масової інформації за кордоном;

— здійснення програми матеріально-технічного, технологічного та кадрового забезпечення розвитку місцевих неприватних телерадіоорганізацій;

— сприяння створенню єдиної комп'ютерної мережі розповсюдження матеріалів вітчизняних інформаційних агенцій;

— захист авторських прав на інтелектуальну власність;

— створення інтегрованої системи збору, обробки, творення та розповсюдження інформаційного продукту, що має задовольняти зростаючу суспільну потребу в інформації;

— удосконалення засобів розповсюдження інформації на базі новітніх технологій, зокрема впровадження оптико-волоконних та супутникових каналів зв'язку; створення мультимедійних систем і мереж, розширення можливостей медіаіндустрії;

— розбудова електронних засобів масової інформації як найбільш ефективного джерела формування суспільної думки;

— активне використання засобів масової інформації для обговорення соціально значущих нових ідей та проектів для адаптації населення до нових явищ суспільного життя;

— підвищення ролі засобів масової інформації в утвердженні позитивного іміджу України на міжнародному рівні[8, c. 86-87].

Враховуючи викладене, можна зробити такі висновки:

1. На цей час в Україні створена і діє достатньо розвинена законодавча база, яка регулює відносини між суб'єктами інформаційної діяльності. У цьому плані ми не поступаємося будь-якій європейській країні. Але особливістю нинішнього моменту є те, що рівень законодавчого забезпечення випереджає стан економічного розвитку країни. Через це інформаційна сфера не є повною мірою самодостатньою і поки що потребує певної підтримки або з боку держави, або з боку приватних структур.

2. Нині в Україні створені умови для безперешкодного поширення програм телерадіоорганізацій будь-яких країн на нашій території. З нашого ж боку відсутні адекватні інформаційні потоки на закордонну аудиторію. Інформаційна асиметрія є серйозною вадою для повноцінної інтеграції України до Європи на прийнятних умовах.

З урахуванням вищенаведеного в Держкомтелерадіо створена телерадіоорганізація «Всесвітня служба телебачення і радіомовлення України», основним завданням якої є телерадіомовлення на закордонну аудиторію. Але через обмеженість коштів ця компанія поки що не зайняла у світовому інформаційному просторі того місця, яке мала б зайняти.

Важливою складовою іномовлення є радійна служба, яка працює вже кілька десятків років. Вона має постійну аудиторію у світі, її передачі чекають етнічні українці та ті іноземні громадяни, які хочуть отримувати інформацію про Україну з України. Але наша країна не може використати весь потенціал цієї служби через те, що майже всі передавачі, які транслюють її програми, відключені через відсутність відповідного фінансування.

Для послаблення інформаційної асиметрії вживаються також інші заходи. Зокрема, ми переймаємося відкриттям українських корпунктів у деяких країнах світу. До подібних заходів ми відносимо участь Національної телекомпанії України в європейському телеканалі "ЕuroNews". На жаль, темпи розгортання міжнародних проектів поки що не задовольняють потреби інтеграції країни у світовий інформаційний простір[10, c. 177-178].

Україна — відкрита країна, але це не означає, що ми маємо поступатися власними інтересами. На жаль, частотний розподіл між нами і країнами-сусідами через низку об'єктивних і суб'єктивних причин склався не на нашу користь. Поки у нас тривала економічна криза, в країнах, що з нами межують, активно будували нові передавальні станції. В результаті наша, так би мовити, радіочастотна територія стала значно меншою за географічну територію. Вихід з такого стану речей вбачається в прискореному впровадженні новітніх, зокрема, багатоканальних технологій, розвитку цифрового мовлення, освоєнні нових радіочастотних діапазонів. Говорячи про інтеграцію, ми повинні мати на увазі й таку складову інтеграційних процесів, як право нашої країни на гідну частку радіочастотного ресурсу планети.

2.2. Особливості розвитку місцевого телебачення Києва

Новостворені телекомпанії відрізнялись одна від іншої насамперед формою засновництва. Засновниками були профспілкові громадські організації, органи державної влади, підприємства, установи, заклади культури, комерційні структури, окремі громадяни. Загальний обсяг мовлення недержавних телерадіоорганізацій, які діяли в Україні у 1993 році, складав близько 2 тисяч годин на добу. Приміром, регіональна телекомпанія "Ютар" (м. Київ) мала 15 годин середньодобового мовлення — близько 10 годин, інші, порівняно невеликі, місцеві телестудії — 3—6 годин на добу.

Пізніше Закон України "Про телебачення і радіомовлення" позбавить права створювати телерадіоорганізації партіям, профспілкам та громадським організаціям.

Телекомпанія "Мегапол" (м. Київ) може бути характерним прикладом становлення і розвитку форми комерційного мовлення в Україні.

Як і студії попередники (ще 60—70-х років), "Мегапол" утворила група ентузіастів на базі кінофакультету Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Потім, відчувши залежність від керівництва інституту, колектив "Мегаполу" перейшов на інший дах, зареєструвавши підприємство "Продюсер-Центр". Талановиті телевізійники, сценарісти знімали документальні фільми, які в період "Горбачовської відлиги", особливо на раніш заборонені теми з української історії, культури, — досить добре сприймались, мали свого замовника і споживача. До речі, таким же шляхом пішов і творчий колектив обдарованих тележурналістів державного каналу УТ-1 (серед них В. Яцура, В. Нечипорук та ін.), які утворили свій продюсерський центр "Янко", що згодом трансформувався в досить потужну корпорацію "Уніка-TV".

Повернемося до прикладу з "Мегаполом". Вийшовши в ефір на 7-му каналі в м. Києві, компанія спочатку збиралась протягом кількох місяців демонструвати лише фільми (згадаємо подібний факт і в студії "1+1"), але невдовзі почали готувати і власні передачі. Протягом року було підготовлено до півсотні цікавих циклових і окремих телепрограм. Відтак "комерція" дала маху, оскільки "Мегапол" зробив спробу закодувати свій, уже досить популярний серед глядацької аудиторії, канал. Кодування не вдалось із суто технічних причин, передплата як така на канал у зв'язку із цим стала неможливою. У 1993 році "Мегапол" зійшов з ефіру 7-го каналу, своїм прикладом довівши, як треба і як не треба організовувати комерційне мовлення в Україні. Усі інші телекомпанії, що виникали в різних містах держави вже і не пробували запроваджувати систему "кодування" каналу, а сподівались на зароблення коштів переважно від реклами та опосередковано, маючи більш вигідні пропозиції від представників органів місцевої влади, які швидко відчули роль і вплив місцевого телебачення на маси і намагались знайти спільну мову з телевізійниками, аби виходити в ефір з тими чи іншими темами, проблемами[3, c. 343-345].

У першій половині 90-х років серед регіональних телеканалів слід назвати особливо впливові: "Ютар", "Тет-а-тет" (м. Київ). Пізніше з'явились студії "Гравіс", "ІСТV".

Уже в другій половині 90-х років у Києві реально діяли 10 загальноміських телеканалів, на яких працювали 17 студій і компаній, окрім цього, існували районні компанії (як ефірні, так і кабельні).

У травні 1995 року було зареєстровано як юридичну особу Національну телекомпанію України, яка включала в себе всі обласні держтелерадіокомпанії в областях.

Ефективність телебачення державної форми власності — складніша категорія, ніж ефективність телекомпаній інших форм власності, орієнтованих на прибуток та на досягнення корпоративних інтересів. Саме тому необхідно формувати політику розвитку телебачення як підприємств з ринковою ефективністю, так і тих, що реалізують загальнодержавні, суспільні інтереси. Головним інструментом тут мають бути державні фінанси і їх складова — видатки бюджету. На нинішньому етапі розвитку українського суспільства держава безпосередньо впливає на функціонування власних телерадіокомпаній шляхом надання державного замовлення на виробництво та розповсюдження телепрограм із забезпеченням його фінансування.

Обсяг грошових надходжень, які потрапляють у розпорядження державним телерадіокомпаніям, формується шляхом фінансування двох фондів: загального та спеціального. Перший утворюється безпосередньо з державного бюджету як виконання програм по виробництву телерадіопрограм для державних потреб, створенню та розвитку Національного супутникового мовлення та виробництву та розповсюдженню програм Національної телекомпанії України. Наповнення спеціального фонду формують безпосередньо телерадіокомпанії як плату за послуги, що надаються бюджетними установами.

Аналізуючи фінансування загального фонду телерадіокомпаній за останні роки (рис.1) можна відмітити, що, на жаль, не простежується послідовна динаміка збільшення планових показників ні по обласним та регіональним телерадіокомпаніям, ні по національним, а як наслідок і по всім державним телерадіомовним підприємствам. У 2002 та 2003 роках маємо показники, нижчі ніж у попередні роки наведеного періоду, за винятком обласних та регіональних телерадіокомпаній, де 2003 рік відрізняється падінням обсягів державного фінансування. Темп приросту найбільший по обласним та регіональним телерадіокомпаніям і складає 1,9, тоді як по національним — всього 1,4 (2004 рік відносно 2000). І це з урахуванням фінансування у 2004 році знову створених Всесвітньої служби "УТР" та Телерадіокомпанії "Культура"[6, c. 54-56].

Ще більш складна ситуація з фактично отриманим фінансуванням загального фонду (рис. 2).

Вкрай незадовільні планові показники 2002 — 2003 років додались самим низьким рівнем виконання кошторису у 2002 році (63,4% в цілому по телерадіокомпаніям). Тому цей рік став справжнім іспитом на виживання для всього державного телебачення і радіомовлення. Слід відмітити, що найбільше скорочення надходжень, майже у 2,3 рази, торкнулось національних теле і радіокомпаній. Фактично отримані суми з державного бюджету у 2001 році порівняно із запланованими складають 81,8% в цілому, серед них 77% по обласним та регіональним підприємствам.

За період з 2000 по 2004 рік державні телевізійні та радіомовні підприємства України недоотримали фінансування загального фонду в розмірі 84,1 млн. грн., що приблизно дорівнює фактичному річному плану розвитку цих же організацій. Цієї суми, наприклад, вистачило б на підвищення фонду оплати праці по всім державним обласним та регіональним телерадіокомпаніям на п'ять років майже у 2 рази і заробітна плата досягла б рівня оплати праці у фінансовому секторі, де вона найбільша в середньому по Україні.

Треба зауважити, що навіть виконання в повному обсязі планів фінансування телерадіокомпаній не задовольняє потреби галузі. Реальна сума, за свідченням фахівців, приміром на 2003 рік для виробництва телерадіопрограм для державних потреб та супутникове мовлення становила 255,3 млн. грн., що втричі більше від фактично отриманого; на 2004 рік — 330,9 млн. грн., а отримано в 2,2 рази менше; на 2005 рік — 565,5 млн. грн., що в 4 рази більше від законодавчо закріпленого ліміту фінансування[18, c. 9].

Такий стан з виконання зобов'язань по фінансуванню та недостатні планові розміри не дозволяють виконувати в повному обсязі завдання, покладені на галузь державного телебачення і радіомовлення по висвітленню діяльності Президента України, Верховної Ради України та Уряду України, належним чином формувати національний телерадіоінформаційний простір, забезпечувати реалізацію державної інформаційної політики, створювати якісні програми соціального спрямування, розповсюджувати за кордоном об'єктивну інформацію про Україну та знайомити населення республіки з життям народів світу.

Виконання плану фінансування з державного бюджету по статтям витрат в цілому по аудіовізуальним підприємствам (таблиця 1) в разі майже стовідсоткового надходження коштів відбувається рівно по усім напрямкам, але в роки з неповним досягненням планового фінансового забезпечення видатки проводяться непропорційно по статтям витрат. В повному обсязі фінансується оплата праці та нарахування на неї. Економія здійснюється за рахунок видатків на дослідження і розробки, державні програми, капітальні видатки, особливо за рахунок придбання обладнання і предметів довгострокового користування (21% у 2002 p., 41,4% у 2001 p., 82,2% у 2004 p.). Також не в повному обсязі фінансуються видатки на відрядження та придбання предметів постачання і матеріалів, оплата послуг. Остання стаття видатків у своєму складі та значенні для забезпечення поточної діяльності підприємств більш складна і значуща[15, c. 139-140].

Слід зазначити, що в останні роки незадовільно фінансується стаття витрат на інші послуги та видатки (41,9%) у 2007 р. та 59,2% у 2006 p.), економічна складова якої, головним чином, спрямована на забезпечення розрахунків за розповсюдження телерадіосигналу.

Перерозподіл ресурсів в розрізі окремих статей витрат в роки найменшого фінансування можна охарактеризувати як доцільний і направлений на збереження трудових колективів підприємств шляхом виплати в повному обсязі зобов'язань по оплаті праці та забезпеченні програмного наповнення телерадіоефіру, про що свідчіть повне фінансування видатків на нематеріальні активи. В роки з фактичним фінансуванням, наближеним до планового, економія, головним чином, відбувається за рахунок скорочення інших послуг та видатків.

Недофінансування з державного бюджету видатків телерадіокомпаніи призводе до мінімізації поточного (скорочення витрат на товари і послуги) і повністю зупиняє і без того складний процес перспективного розвитку (скорочення придбання основного капіталу — новітнього телевізійного обладнання) державного телебачення України.

В структурі кошторису (таблиця 2) загального фонду протягом 2004—2007 років спостерігається відносно постійне балансування питомої ваги видатків на товари і послуги і капітальних видатків, за винятком 2007 року, коли відбулося зміщення в бік останніх до 31,6%, порівняно до 11—16% в минулі роки[15, c. 143-144].

Натомість зменшилась питома вага фактичних видатків на товари і послуги до 68,4% (102,2 млн. грн.) замість 84—90% (53—97 млн. грн.). Такі останні зміни в структурі поряд із збільшенням фінансування у 2007 році говорять про значну капіталізацію видатків. У 2007 році на придбання предметів довгострокового користування і капітальний ремонт та реконструкцію витрачено майже в 5 разів більше в порівнянні з кожним минулим роком (47,2 млн. грн. у 2004 р. поряд із 10—11 млн. грн. у 2005—2007 pp.). Збільшення відбулось переважно в бік придбання нового обладнання. Таке використання доданого у 2007 році фінансування з державного бюджету виправдане, враховуючи значний попередній занепад матеріально-технічної бази телерадіокомпаній.

2006 рік відрізняється великою питомою вагою видатків на оплату праці (45,1%), що утворилось за рахунок збереження повного фінансування витрат поряд із найменшим виконанням плану грошових надходжень в цьому часі. Взагалі простежується збільшення питомої ваги витрат на оплату праці в загальному обсягу фактичного фінансування в звітному році на 10,6% в порівнянні з базовим, різниця в грошовому вимірі склала 23,7 млн. грн. Такі зміни обумовлені ростом рівня оплати праці при відносно постійній кількості працівників[4, c.79-80].

Підсумовуючи, зазначимо, що під час становлення незалежності України відбувалось фінансування державної телерадіомовної складової інформаційного ринку на рівні, який не забезпечував розвитку галузі у відповідності з вимогами часу. Складності із наповненням державних бюджетів і не розуміння провідного значення інформаційної галузі у формуванні демократичного суспільства призвели до значної технічної і якісно-кадрової відсталості державних телерадіомовних компаній. Саме тому, на наш погляд, необхідно збільшити державне фінансування державного інформаційного сегменту телевізійного ринку разом із пошуком альтернативних можливостей фінансових надходжень.

Фінансовий потенціал державних телерадіокомпаній (ДТРК) виступає своєрідним стимулятором, рушійною силою, яка дає можливість реалізовувати економічні можливості підприємств. Саме при наявності збалансованого співвідношення економічних та фінансових можливостей забезпечується максимальна ефективність досягнення намічених цілей і напрямів розвитку компаній.

2.3. Формування основоположних засад державної інформаційної політики і телебачення

З введенням у дію в Києві на новому АСК потужної наземної станції космічного зв'язку Українське телебачення отримало можливість не лише приймати новини з усього світу, а й передавати зарубіжним телекомпаніям відеоінформацію про найважливіші події в Україні (про-тягом тижня в середньому передавалося 2—3 відеосю-жети). Вони широко використовувалися європейськими телемовниками. З метою привернення уваги широких кіл української громадськості до найважливіших проблем суспільно-політичного життя держави було введено в практику створення спеціальних випусків за участю Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра. Введення з 15 травня 1995 року що-денної ранкової інформаційно-розважальної програми "Доброго ранку, Україно!" (хронометражем 1 година) прилучило значну частину аудиторії до Українського те-лебачення, зробило ранковий ефір УТ конкурентоздат-ним щодо "Телеутра" (ГРТ).

З метою розширення представництва інформації з різних областей на загальнонаціональному каналі ввели щосуботню оглядову програму "УТН-регіони".

Інформаційна насиченість, об'єктивність, зросла оперативність, динамічність випусків, сучасна стилістика подачі матеріалів (зокрема, завдяки створенню спеціальної студії) — все це сприяло суттєвому підвищенню рейтингу інформпрограм. За даними соціологічних досліджень, основний випуск "УТН" (о 21.00) регулярно дивилося понад 70% глядачів. А пошта ранкового блоку зросла у три рази.

В результаті структурної реорганізації творчо-виробничих підрозділів, аналізу творчого доробку з верес-ня 1995 року було кардинально змінено сітки мовлення обох каналів. Розширилися тематична і жанрова палітра програм, що дало змогу суттєво підвищити якість створення та розповсюдження, зокрема економічних і публіцистичних передач. З ефіру було знято 17 морально і художньо застарілих програм цього спрямування, натомість, із врахуванням суспільних потреб і запитів глядачів, запроваджено нові цикли, які відзначалися поглибленою публіцистичністю, нетрадиційністю поглядів, сміливістю оцінок, сучасною формою подачі матеріалів. Так, газета "Киевские новости" назвала програму "Дискусії лідерів" публіцистичним бумом. Великою популярністю не лише серед глядачів, а й серед політичних та державних діячів користувалися передачі "П'ятий кут" та "З перших вуст". Сучасні форми економічних відносин ґрунтовно досліджувалися у програмах "Агромагазин", "Бізнес-форум", "Фінансовий огляд", "Ближче до діла". На інтереси певних соціальних і вікових груп були зорієнтовані програми "Полудень", "Надвечір'я", "Наше коло", "Добрий вечір"[5, c. 46-48].

Однією із складових підвищення рейтингу світових телевізійних компаній завжди є глибоко виважена палітра кінопоказу, який, згідно з загальноприйнятою практикою, займає не менше третини всього обсягу мовлення каналу. Кінопоказ на УТ до вересня 1995 року не мав чіткої структуризації і системи. Це ще більше ускладнилося з переходом від початку 90-х років кіновиробництва і прокату на ринкові засади, коли право на демонстрацію кожному фільму мало бути придбане. Крім відсутності в Українського телебачення необхідних коштів для закупівлі ліцензійної кінопродукції, давалися взнаки й відірваність від світових та європейських телеринків і повна відсутність досвіду роботи на них. А між тим на художнє кіно, популярні серіали в значній мірі робилася ставка у боротьбі за

До вересня того року НТКУ мала обмежені можливості для вирішення цього завдання власними силами: з 1700 годин тодішнього кінопоказу по УТ вона могла власними силами дублювати лише 300 годин. Тільки співпраця НТКУ з фірмою "Іннова-фільм" (через її дочірне підприємство "Студія 1 + 1") ус-проможнила на той час розв'язання цієї проблеми. За узгодженням з НТКУ "Студія 1 + 1" купувала за власні кошти ліцензійно захищений програмний продукт (кращі фільми світового кіномистецтва і серіали), здійснювала їх переклад українською мовою і дублювання (на що державою не витрачалося жодної копійки). Вперше у практиці українського кіноринку у Національній кіностудії ім. О.Довженка було придбано для демонстрації по УТ-1 70 художніх фільмів на суму понад 110 тисяч доларів США. Це, зокрема, завдало сильного удару по практиці піратського використання недержавними телекомпаніями національного кіно. Тож глядачі у вечірні години, як правило, стали віддавати з осені 1995 року перевагу саме Першому каналу Українського телебачення[3, c. 389-391].

В цілому аналіз перших кроків діяльності Національної телекомпанії України як самостійної виробничо-творчої структури дозволяє зробити цілий ряд позитивних висновків. Вперше після розпаду СРСР (з його союзним телебаченням) була збудована принципово нова система державного телебачення України. У тісній співпраці з Держтелерадіо Національній телекомпанії вдалося кардинально змінити пропорції телерадіоінформаційного простору України на користь національних інтересів. Українське телебачення перестало бути додатком до "Центрального" телебачення, а стало цілком самостійною суверенною телесистемою. І якщо ще у першому півріччі 1995 року з трьох загальнодержавних каналів Українське телебачення заповнювало своїми програмами лише 1,4 канали (один повний — УТ-1 та 0,4 — на УТ-2), то вже з осені того ж року це співвідношення зросло до 2,3 на користь національного мовника (два повних канали: УТ-1 і УТ-2 і частина на третьому — ГРТ, де мовлення вели обласні телерадіокомпанії). Крім того, що дуже важливо для проведення державної політики, вперше обидві загальнонаціональні програми у повному обсязі і в тому ж вигляді, як вони сформовані в Києві, стали доходити до населення всієї країни. Водночас і регіональні телекомпанії отримали нові можливості для розвитку як стосовно ведення програм на окремих заснованих деякими з них каналах, так і щодо збільшення обсягів власного мовлення. Це — найсуттєвіший аргумент на користь значної роботи, проведеної НТКУ на старті своєї діяльності.

На жаль, у подальшому в силу об'єктивних і суб'єктивних причин непогані стартові можливості Національної телекомпанії були в значній мірі втрачені. Об'єктивні негаразди недофінансування в 1996— 2000 роках помножилися на суб'єктивізм частих кадрових змін наступного п'ятиріччя і призвели до цілого ряду небажаних наслідків: відтоку висококваліфікованих кадрів, скорочення обсягів загального та власного мовлення, "обрізання" Першого національного телеканалу.

В кінцевому підсумку суттєво знизилася і популярність телеканалу на фоні якісних змін у приватних телекомпаніях[10, c. 173-174].

Протягом 2000—2005 років завдяки серйозним інвестиціям в матеріально-технічну базу недержавні телекомпанії "Студія "1+1" та "Інтер" продовжували стрімко розвиватися. Поступово вони стали одноосібними мовниками на потужних загальнонаціональних каналах, створили ряд телевізійних програм, які стали користуватися великою популярністю в українських телеглядачів, започаткували виробництво цілого ряду власних серіалів.

Своєрідну "другу сходинку" в неофіційному рейтингу телекомпаній впевнено займали "ICTV", "Новий канал", "СТБ".

Напередодні президентських виборів 2004 року амбіційність окремих політиків та їх надзвичайно висока оцінка агітаційно-пропагандистських можливостей телебачення сприяла суттєвому зміцненню фінансових і технічних можливостей телекомпаній "ТЕТ", і "Тоніс", швидко розбудували практично загальнонаціональні мережі телекомпанії "Україна", "НТН", "5-й канал". Кожна з цих телемовних структур має свого глядача, але серйозно "потіснити" "Інтер" і "1+1" їм не вдалося.

У телевізійний простір другого тисячоліття не вписалися чимало телекомпаній, які ще влітку 1995 року на початку першого етапу ліцензування дуже голосно говорили про свої амбіційні плани: "Народне телебачення", "Ютар", "НАРТ", "ТВ-Табачук" та ряд інших. Життя переконливо довело їх неспроможність[14, c. 62-63].

Висновок до розділу. Отже,одним із способів підвищення фінансового забезпечення ДТРК повинно стати переосмислення податкового навантаження як регулятора ефективного розвитку. Головним інструментом можуть виступати податкові пільги, які доцільно впровадити до ДТРК. Завдяки їх застосуванню потрібно досягти зменшення відтоку грошової маси з державних підприємств інформаційної галузі для їх власного використання.

Розділ 3.Проблеми та перспективи розвитку місцевого телебачення Києва

3.1. Перспективи розвитку суспільного місцевого телебачення Києва

Законом України "Про телебачення і радіомовлення" (розділ 1, ст. 1) громадське телерадіомовлення визначено як: "система позабюджетного неприбуткового загальнонаціонального, регіонального або місцевого телерадіомовлення, що створюється засновниками — юридичними та/або фізичними особами".

Необхідно звернути увагу на два аспекти: громадське мовлення має бути, з одного боку, позабюджетним, а з іншого боку, неприбутковим мовленням. Отже, джерелом існування у стабільно функціонуючої громадської системи не може бути бюджет (ні державний, ні місцевий). Поняття неприбутковості накладає обмеження і на отримання прибутків від комерційної діяльності. У цьому полягає певна складність започаткування зазначеної системи в Україні. Поки що немає і механізму покриття витрат на утримання і розвиток системи за рахунок, наприклад, абонплати. Досить сумнівними видаються і так звані можливі інші джерела: добровільні пожертвування, продаж власних передач тощо.

Подібний набір джерел фінансових надходжень є притаманним країнам сталої демократії із високим рівнем доходів населення, дуже потужною матеріально-технічною та творчою базою телерадіоорганізацій і не менш високим рівнем свідомості як бізнесових кіл, які можуть без мотивації отримати реальний прибуток від спонсорських дій та внести певні пожертвування на громадське мовлення, так і пересічних громадян, які мають готовність сплачувати абонплату, не сприймаючи її як чергове завуальоване здирництво держави.

Звернемося до світової практики. Наприклад, в Австрії діє такий розподіл між джерелами фінансування суспільного мовлення: 46% — надходження від абонплати; 46% — надходження від рекламної діяльності та благодійні внески; 8% — надходження від продажу влас-ної продукції стороннім організаціям. Не зайвою буде й інформація про те, як створюються проекти на Public Television у Сполучених штатах Америки. Там зазвичай збір коштів на тематичний телевізійний проект, який коштує від кількох тисяч до кількох десятків млн. доларів, займає від 0,5 до 1,5—2 років. Уявіть собі, скільки часу пройде у нас для організації якогось телепроекту формату суспільного мовлення з урахуванням наших реалій і прагнення українських бізнесменів отримувати зиск від спонсорської діяльності. До цього слід додати, що у багатьох країнах існують податкові пільги для спонсорів, яких поки що немає у нас[21, c. 346-347].

На наш погляд, є цілком доцільним на перехідному етапі все ж таки задіяти випробуваний часом механізм бюджетного фінансування з поступовим введенням інших механізмів шляхом зміни та розвитку законодавчої бази.

Згідно з існуючим, але поки не діючим Законом України "Про створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення", базовими були визначені Національна телекомпанія України та Національна радіокомпанія України. Згодом з'явилися думки поповнити цей перелік обласними і регіональними державними телерадіокомпаніями (їх у нас 26). Крім цього є ще ДТРК "Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення" (це наш аналог Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі) та ДТРК "Культура" (аналог російського каналу "Культура"). Це досить потужний як у творчому, так і в технічному плані потенціал. Важливо звернути увагу, що й досі наші компанії є кузнями кадрів для більшості комерційних компаній. Ми приймаємо молодь на роботу, навчаємо її різним спеціальностям, а потім вони успішно переходять на комерційні канали з більшою заробітною платою. Не має сумніву, що за умови достатнього фінансування поки що державних, а згодом громадських компаній та матеріального заохочення їх працівників, громадські мовники зможуть виграти у конкурентній боротьбі в будь-якої комерційної компанії. З урахуванням того, що на державних каналах існує досить сильний соціальний захист працівників, а слугувати вони будуть суспільству, а не приватним особам, що дає значно більше моральне задоволення, прогнозуємо, що у дверей цих компаній вишикується черга із бажаючих працювати саме на громадському мовленні.

Необхідно звернути увагу і на те, що нинішнє законодавство розрізняє поняття громадські телерадіоорганізації та система Суспільного телебачення і радіомовлення.

В українській мові існує суттєва змістовна різниця між поняттями "громадське" і "суспільне". Бо є поняття ГРОМАДА (група людей, яка проживає на певній території, або об'єднана певними інтересами, орієнтацією тощо) і є поняття СУСПІЛЬСТВО ( усі люди, класи, групи населення, які мешкають в країні). Таким чином, поняття "система Суспільного телебачення і радіомовлення", строго кажучи, не є адекватним поняттю "система Громадського телебачення і радіомовлення". Можливо, деяким політикам і менеджерам телеканалів зазначена різниця і не вбачається суттєвою, але, якщо ми хочемо створювати системне, а не ситуаційне, логічно ув'язане із раніше прийнятими нормативними актами законодавство, навіть і такі речі повинні мати значення[29, c. 17].

Який технічний потенціал мають чи будуть мати найближчим часом державні мовники? По-перше, нині здійснюється комплексне технічне переоснащення обласних державних телерадіокомпаній, яке передбачає встановлення в апаратно-студійних комплексах державних телерадіоорганізацій сучасного цифрового технологічного обладнання, системно ув'язаного між собою. Підвалини для реалізації цього проекту заклав ще в 2001 році Віктор Ющенко, який підписав відповідне розпорядження, працюючи на посаді прем'єр-міністра України. На жаль, через різні причини реалізацію проекту було розпочато тільки 2005 року. Без оновлення технічної бази не може йти мови навіть про створення конкурентоспроможної громадської телерадіоструктури. Процеси модернізації сьогодні відбуваються в Національній телекомпанії України, продовжується технічне зростання нещодавно створеної Всесвітньої служби "УТР", розпочато технічне оснащення ДТРК "Культура".

Слід зазначити, що Всесвітньою службою "УТР" дуже вчасно започатковано Інтернет-мовлення. Упродовж останнього періоду вона впевнено утримувалася в першій десятці в світі за кількістю користувачів, які переглядали передачі в Інтернет-версії, поступаючись лише медіа-гігантам Сі-Ен-Ен, ОРТ та їм подібним.

По-друге, значна частина обласних компаній вже зараз має потужні обласні телемережі. Необхідно підкреслити, що створені вони в основному за кошти обласних та районних бюджетів, тобто, використовуючи термінологію Європейського Союзу, за кошти місцевих громад. Це, до речі, ще один із чинників, який не сприяє швидкому об'єднанню всіх телерадіоорганізацій державної форми власності в Єдину систему Суспільного телебачення і радіомовлення. Мережі НТКУ і НРКУ, створені за кошти Державного бюджету, знаходяться у власності Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення. Визнаючи пріоритет права власника, до них не можна механічно приєднати передавальні засоби, що знаходяться на балансі обласних компаній, або місцевих громад, бо, як вже зазначено, ці засоби здебільшого придбані за кошти місцевих бюджетів. На сьогодні загальна кількість передавальних засобів, задіяних в місцевих мережах, складає на телеканалах—102 передавачі. І це — не остаточна кількість. Технічний потенціал регіонального мовлення постійно поповнюється. Адже, упродовж 2004 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення все ж прийняла низку рішень, згідно з якими обласні державні телерадіокомпанії отримали право мовлення на 86-ти телеканалах, що відкрило шлях для потужної розбудови власних мереж ОДТРК. Цей процес зараз активно триває. Практично щомісяця вводяться нові передавальні станції[32, c. 8-10].

Існуюча міжнародна правова практика структурує телерадіоорганізації за такими ознаками:

· форма власності (державні, недержавні);

· сфера розповсюдження (загальнонаціональні, мережеві, регіональні);

· спосіб розповсюдження (ефірні, супутникові, кабельні);

· мета створення (комерційні, некомерційні). У свою чергу ці ознаки можуть розрізнятися ще цілою низкою ознак. Метою створення може бути показ спортивних, музичних, науково пізнавальних та інших передач, а спосіб розповсюдження носити гібридний характер (ефірно-кабельний чи супутниково-кабельний).

Наше законодавство, а саме стаття 11 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" наголошує, що основу національного мовлення складають державні, недержавні телерадіоорганізації, система Суспільного телебачення і радіомовлення, а також громадські телерадіоорганізації. Тобто змішані категорії форми власності і мети створення.

За відповідних умов функцію громадського мовлення можуть виконувати державні телерадіоорганізації. Основні функції громадського мовлення такі: соціальне єднання та інтеграція всіх людей, груп і громад, створення плюралістичних і новаторських програм, які відповідають високим стандартам моралі і якості, зміцнення взаєморозуміння і терпимості, поваги і поширення різноманітної національної та європейської культурної спадщини. Сьогодні їх виконують і здатні продовжувати виконувати державні телерадіоорганізації[36, c. 186].

Для країн із перехідною економікою дуже важливо також зберігати певний державний інформаційний ресурс, аби реалізовувати інформаційну безпеку держави. Тобто, принципово мають бути деякі компанії, які працюватимуть у режимі некомерційного мовлення із прихованими чи явними зобов'язаннями перед державою в частині забезпечення національних інтересів у сфері інформації.

В Україні, як уже зазначалося, працюють 30 державних телерадіоорганізацій (Національна телекомпанія України, ДТРК "Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення", ДТРК "Культура", 26 обласних і регіональних телекомпаній), які фінансуються з державного бюджету і координуються в стратегічних питаннях Державним комітетом телебачення і радіомовлення України. їх кількість складає лише 2—3 відсотки від загальної кількості зареєстрованих і проліцензованих телерадіоорганізацій України, яких нині налічується понад 1200.

Донедавна 26 обласних телерадіокомпаній мали сталий ефірний час на одному з національних телевізійних каналів. За останні роки ситуація докорінно змінилася.

З одного боку — позитивні зміни: з'явилося ще два суб'єкти інформаційної діяльності державної форми власності: ДТРК "Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення" (УТР) та ДТРК "Культура"; відбулася певна модернізація технології і обладнання (перехід деяких компаній на цифрову технологію); у більшості областей створено місцеві передавальні мережі; спостерігається помітний ріст кваліфікації працівників, зменшення адміністративного тиску з боку Держкомтелерадіо.

З іншого боку — негативні зміни: має місце невизначеність із ефірним часом на національному каналі для тих обласних мовників, які поки що не розбудували власних повноцінних мереж, із загрозою повної втрати можливості використовувати будь-який національний канал; недостатність бюджетного фінансування

В ході дискусій про шляхи створення суспільного телебачення було висловлено дуже багато цікавих ідей. Але чомусь за кадром залишається одна проблема. Це — вичерпаність на даний момент радіочастотного ресурсу. За умов обмеженого радіочастотного ресурсу настав час інтенсивно впроваджувати цифрове мовлення. Переваги його очевидні. Прийнята нами європейська система цифрового мовлення Ді-Ві-Бі-Ті дозволяє в одному каналі повноцінно передавати 4—5 телевізійних програм, при цьому заощаджуючи на потужності передавальних засобів.

Зрозуміло, що не всі наші громадяни мають на цей час достатньо дорогі цифрові телеприймачі чи дещо дешевші цифро-аналогові приставки-адаптери (так звані Сет-Ton-Бокси) до аналогових телевізорів. Але є чимало варіантів вирішення проблеми вже на початковому етапі. По-перше, в Європі існує практика із впровадженням цифрових каналів — надавати в оренду такі приставки користувачам цифрових програм на умовах прокату з подальшим викупом. По-друге (така стратегія здається більш прийнятною для наших реалій), доцільно впроваджувати цифрову технологію розповсюдження телепрограм в Україні поступово. У центрах областей встановлювати цифрові передавачі (до речі, нашого українського виробництва. Такий уже працює в експериментальному режимі в Києві на 51 ТВК). На периферії областей приймати сигнал, перетворювати його в аналогову форму і за допомогою малопотужних аналогових ретрансляторів або місцевих кабельних операторів роздавати по малим зонам. У великих містах перетворення і роздачу здійснюватимуть також кабельні оператори. У місцях невпевненого прийому (таких як Ходорів, Ніжин, деякі закарпатські райони) можна здійснювати роздачу сигналів за допомогою вітчизняної багатоканальної системи МІТРІС.

Цими впровадженнями стимулюється розвиток нашої телерадіоіндустрії, створюються для наших співгромадян кращі умови для реалізації їх конституційного права на отримання інформації і, нарешті, відкривається можливість реалізації ще кільком перспективним телепроектам. Йдеться про створення повноформатних культурологічного, спортивного, молодіжного каналів тощо. їх можна було б передавати в пакеті з Суспільним каналом[26, c. 129-131].

Сьогодні, як ніколи, назріла необхідність скоригувати розвиток українського інформаційного простору у бік євроінтеграції. З понад десяти загальнонаціональних каналів жоден не веде цілеспрямованої роботи щодо поглиблення інтеграційних процесів, широкого обміну інформаційними програмами тощо. Отже, дуже актуальною може стати створення нового, конкурентоспроможного, зорієнтованого на Європейську аудиторію глядачів Європейського телепроекту, який можна започаткувати в рамках "Всесвітньої служби УТР". В основу ефірного наповнення має бути покладений принцип обміну програмами різних країн, але приблизно 50 відсотків — це програми власного виробництва.

Що стоїть на перешкоді втіленню в життя багатьох медійних починів? Незадовільне фінансування галузі. Особливо це стосується асигнувань на технічне переос-нащення, поширення телерадіопрограм та невирішення проблеми реструктуризації боргів минулих років. Це призводить до частих відключень передавальних засобів Концерну РРТ і, фактично звужуючи зони поширення програм, позбавлення великої чисельності наших співгромадян їх конституційних прав на отримання інформації. Конче потрібним є внесення змін до Закону України "Про державний бюджет України", в якому слід передбачати необхідні кошти на гідну фінансову підтримку електронних засобів масової інформації.

Слід наголосити, що серед вищенаведених двох складових державного замовлення на виробництво та поширення телерадіоінформації найгострішою є все ж таки невідповідність бюджетних асигнувань на трансляцію телепрограм. Зони покриття теле (УТ-1, місцеві мережі ОДТРК) скоротилися катастрофічно, до того ж українське радіо майже не чують етнічні українці та всі ті, хто бажає отримувати інформацію з України не лише в сусідніх країнах (Російській Федерації, Румунії, Болгарії, Польщі, Угорщині, Молдові), але і у середині країни. Про це свідчить велика кількість листів та телефонних дзвінків від представників посольств, громадян та громадських організацій.

Є неприпустимим, з точки зору необхідності формування у світі позитивного іміджу нашої країни, занепад системи, яка з успіхом упродовж десятків років транслювала на коротких хвилях радіопрограми Всесвітньої служби іномовлення України. На жаль, нині ми використовуємо 10—13 відсотків наявних потужностей[23, c. 81-82].

Отже, об'єктивно оцінюючи стан технічної інфраструктури галузі державного телебачення, слід зазначити, що вона перебуває у кризовому стані через систематичне обмежене бюджетне фінансування і недостатнє забезпечення її радіочастотним ресурсом.

3.2. Стратегія розвитку телерадіоінформаційного простору Києва та України

Інформаційну політику як складову частину геополітики України у руслі її інтеграційних намірів на даний час достатньо сформовано. В той же час відповідні нормативні документи, які б чітко окреслювали стратегічну перспективу розвитку вітчизняного телерадіоінформаційного простору на найближчі 10—15 років, не отримали необхідного юридичного статусу.

Суспільне телебачення відрізняється від інших варіантів орієнтацією на зміст тих процесів, які відбуваються у суспільстві. У цьому плані воно справедливо може сприйматись як “суспільствобачення”, яке зводить до мінімуму ті загрози, що несе в собі ТБ, поєднуючи художню підсистему з певним “порядком культури” і публіцистичну складову, завданням якої і є інформування глядача про навколишнє. На відміну від комерційного телебачення, яке, безумовно, має своє законне місце і право на існування, суспільне мовлення якраз і применшує негативний вплив телебачення як специфічно розважального “напрямку у мистецтві” – шоу; зводить до мінімуму вплив політиків та грошових мішків на зміст програм; захищає телеглядача від суб’єктивності та заангажованості журналістів.

Суспільне телебачення у загальній системі телемовлення різних країн має свої особливості, визначені специфічними політичними, економічними, соціальними, культурними та іншими факторами, під впливом яких воно розвивалось.

Недостатньо зроблено законодавчою та виконавчою гілками влади і задля визначення української геополітичної парадигми розвитку телебачення. Сьогодні, на жаль, ми не маємо глибокого і всебічного наукового аналізу тих процесів, які відбулися і відбуваються в сфері електронних засобів масової інформації. В силу об'єктивних обставин держава не може фінансувати цю справу, а ті дослідження, які розробляються різними центрами за підтримки благодійних структур, мають несистемний характер і можуть слугувати лише допоміжним матеріалом для підготовки більш обґрунтованих узагальнень і аргументованих пропозицій.

У спадок від СРСР Україна дістала досить потужну, здавалося б, структуру. Однак вже перші серйозні випробування на міцність та витривалість інформаційного чинника виявили його непридатність до практичного використання в умовах незалежної України[22, c. 37].

Інформаційною геополітикою в Україні ніхто серйозно не займався. Ось чому сьогодні достатньо однієї необ’єктивної публікації у якомусь авторитетному іноземному ЗМІ, щоб цивілізований світ з легкістю повірив: Україна є загрозливо непередбачуваною країною, яка готова порушувати міжнародні угоди й поставляти найсучаснішу зброю агресивним режимам. Зовнішньополітичний імідж України творять ЗМІ інших країн, які у цій справі виходять з власних інтересів. Можна скільки завгодно нарікати на заангажованість закордонних газет, інформагенцій та телеканалів, але так і не просунутися ні на крок у справі творення позитивного іміджу України у світі, якщо ми не активізуємо зовнішню інформаційну інтервенцію потужними силами й сучасними засобами.

На даний час Україна лише приступила до формування свого привабливого образу за кордоном через національне державне агентство Укрінформ, яке має свої представництва у багатьох країнах світу, супутникове телебачення "Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення", радіомовлення на зарубіжні країни Національної радіокомпанії та систему фестивально-виставкових заходів.

Такий стан речей є об'єктивним віддзеркаленням невиразної позиції України як самодостатнього й цілком незалежного чинника геополітичних процесів у світі. Значною мірою до недавнього часу цьому заважала традиційна відсутність в українському соціумі власної владної еліти, що зумовлено історичними умовами формування сучасної незалежної української держави на теренах колишньої російської та радянської імперій.

Сьогодні цілі Української держави визначено. Це — соціально орієнтоване ринкове суспільство, інтегроване до світового співтовариства з його загальнолюдськими цінностями.

У відповідності до проголошених принципів формування інформаційного простору та діючого законодавства про масові медійні засоби і доволі послідовне здійснення державницьких пріоритетів сучасне інформаційне суспільство вимагає вироблення концепції політики України в сфері телебачення не лише як сукупної програми дій у цій сфері, але й як цілком офіційного нормотворчого документа[12, c. 23-25].

Вже зараз в Україні діє достатньо розвинуте законодавство, яке регулює інформаційну сферу в цілому і телерадіомовну зокрема. Але тим не менш чинна система профільних нормативно-правових актів не завжди адекватно і повною мірою відповідає реаліям життя, яке динамічно змінюється. Аби сприяти встановленню правових норм щодо забезпечення свободи слова, реалізації права на інформацію, з одного боку, і поширення інформації та захист інформаційних ресурсів в інтересах гарантування інформаційної безпеки держави, з другого, Україні необхідно законодавчо схвалити Концепцію Національної інформаційної політики. її слід розглядати як результат пошуку оптимальної форми надзвичайно складних інформаційних відносин у трикутнику громадянин—суспільство—дер-жава. З огляду на європейський вибір України цей трикутник має бути рівнобічним.

Головна мета концепції — створення умов для побудови в Україні розвинутого інформаційного суспільства як органічного сегменту глобального інформаційного співтовариства, забезпечення пріоритетного розвитку інформаційних ресурсів та інфраструктури, впровадження новітніх інформаційних технологій, захисту національних моральних і культурних цінностей й забезпечення конституційних прав на свободу слова та вільний доступ до інформації.

Концепція має стати стратегічним планом розвитку українського телебачення, яке на нинішньому етапі розвитку, в цілому, не може розглядатися нами як самодостатня галузь. З огляду на те, що у багатьох своїх напрямах вона потребує серйозної державної або приватної спонсорської підтримки, прийняття стратегії її розвитку є принциповою необхідністю. Адже телевізійна сфера працює не тільки на вирішення сьогоденних проблем, а й на перспективний розвиток всього суспільства.

В цілому в Україні створено конкурентне середовище, в якому функціонують електронні ЗМІ, що сприяє диверсифікації джерел розповсюдження та отримання інформації. Спостерігається стабільна тенденція розвитку комерційних телерадіоорганізацій за рахунок скорочення мовлення державних[36,c. 187].

З огляду на чинники, які забезпечують державні інтереси в інформаційній сфері, є доцільним реформування галузі державного телерадіомовлення.

На етапі запровадження в Україні проектів громадського телевізійного мовлення доцільними можуть стати такі кроки:

— комплексний аналіз можливостей запозичення успішного закордонного досвіду (моделі законодавств західноєвропейських країн не завжди є прийнятними в країнах Східної Європи);

— заборона надмірного втягування ЗМІ у політичний процес;

— дослідження додаткових можливостей забезпечення фінансової незалежності регіональних громадських ЗМІ;

— дослідження можливостей і гарантій прямих іноземних інвестицій;

— розробка закону, який би регламентував визначення, гарантії діяльності, механізми і джерела фінансування, незалежність діяльності й необхідні переваги громадських ЗМІ перед комерційними.

— оцінка ефективності існуючих заходів по стимулюванню плюралізму і механізмів, що перешкоджають концентрації ЗМІ;

— дослідження форм консультування суспільних мовників з громадськістю, які включають створення дорадчих комітетів з тематичних програм (для того, щоб громадські телекомпанії відображали в своїй програмній політиці потреби і вимоги різних груп суспільства).

Стратегічний шлях розвитку телерадіоінформаційного простору України — це розширення зон державного телерадіомовлення до 100% покриття території України та всіх місць компактного проживання української діаспори. Впровадження новітніх технологій у підгалузі розповсюдження теле і радіопрограм дасть можливість досягти такої мети.

Концептуальні положення щодо поліпшення технічного стану системи телемовлення України ґрунтуються на аналізі сучасних тенденцій науково-технічного прогресу, існуючих проблем матеріально-технічного забезпечення державних аудіовізуальних ЗМІ, а також умов, які склалися на ринку телеінформаційних послуг в державі та світі. Вони передбачають: переведення телевізійних апаратно-студійних комплексів на цифрові технології, які у порівнянні з аналоговими мовними системами мають значно кращі техніко-економічні показники[34, c. 21-22].

Висновок до ІІІ розділу. Таким чином, можемо стверджувати, що розвиток телерадіоінформаційного простору України у першу чергу залежить від стану економіки і досконалості законів. Саме вони створять рівні правила гри в інформаційній сфері, а відтак, нададуть можливість засобам масової інформації бути економічно спроможними, розвивати свою матеріально-технічну базу та реалізовувати свою програмно-творчу політику.

Говорячи про перспективи розвитку громадсько-правового телебачення в Україні, слід насамперед передбачити такі форми регулювання його діяльності, за яких було б забезпечено якнайширше представництво громадян України у керівних чи регулюючих органах (за німецьким варіантом).

Навіть за умов перетворення Національної телекомпанії України (НТКУ) на громадське телебачення, необхідно вирішити питання його фінансування, яке б не змушувало компанію бути залежною від спонсорів і цим порушувати сам принцип діяльності суспільного мовника. Слід також послабити залучення громадського телебачення до політичного процесу, що знову ж таки може перетворити його з інструменту демократії на інструмент політичного маніпулювання на кшталт російського ОРТ (можливо, засновникам суспільного телебачення України слід звернутись до досвіду Франції, де передвиборча реклама та інші форми агітації були заборонені, за винятком дискусій між претендентами на посаду президента).

Висновки

Отже, дослідивши тему, можемо зробити наступні висновки.

1. Як відомо, місцеве телебачення в Україні у 60 — 70-х роках базувалось на обласних комітетах по телебаченню і радіомовленню. До 90-х років ряд областей Української РСР не мали взагалі свого власного місцевого телебачення. Справжній прорив у створенні нових телерадіокомпаній стався з моменту, коли Україна стала незалежною державою.

2. Після розпаду СРСР Україні дісталася потужна база телебачення і радіомовлення. Її складали три загальнонаціональні телемережі з майже стовідсотковим покриттям території України і три загальнонаціональні проводові радіомережі, обласні телецентри. Як розпорядилася держава цим багатством? За короткий час дві найпотужніші телемережі з усією багатомільйонною інфраструктурою було передано «Студії 1+1» та «Інтеру». На базі третьої створено Перший державний національний телеканал. Але згодом із його ефіру без належної підготовки та забезпечення повноцінними власними мережами вилучили обласні телерадіокомпанії. Відтоді канал УТ-1 перетворився на суто столичний телеканал.

3. Зарубіжний досвід формування системи правових гарантій для телекомпаній засвідчує, що трансформаційні процеси політичного розвитку, функціонування нових елементів політичної ідеології і культури актуалізують проблеми журналістської етики як чинника політичної культури. В Україні відсутня єдина концепція дотримання етики ЗМІ, а також використання досвіду розвинутих держав в цьому питанні, що для країн з перехідною економікою є особливо актуальним в періодпарламентських і президентських виборів. На регіональному рівні відсутні механізми саморегулювання, лише теоретично підтверджуються загальні принципи етики, закладені у 1996 р. журналістами з регіонів України у кодекс професійної етики журналіста.

4. З метою реалізації та додержання законодавства в галузі телебачення і радіомовлення Законом України "Про телебачення і радіомовлення" передбачено створення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. На неї було покладено відповідальність "за розвиток, якісний стан телебачення і радіомовлення України, за зростання професійного, художнього та етичного рівня програм та передач телерадіоорганізацій". Цим же законом та Законом України "Про Національну раду України з питань телебачення та радіомовлення" визначено основні функції та обов'язки Національної ради. Проблеми телерадіомовного простору як ніколи нині потребують уваги та реагування, можливо, навіть на рівні Ради національної безпеки і оборони України. План розвитку телерадіомовлення, над яким нині працюють у Національній раді, має стати фундаментальним документом, над яким мають попрацювати різні міністерства.

5. Саме створення суспільного телебачення в Україні може стати запорукою повернення держави на шлях демократичного розвитку та одним з перших кроків до набуття права називатись по-справжньому європейською державою. Щоб зробити це, у нашій країні недостатньо просто прийняти відповідний закон. Потрібна політична воля нового Президента України та всіх прогресивних сил суспільства, які мають зрозуміти, що у телемовлення демократичної держави не може бути інтересів, відмінних від інтересів усього суспільства.

Список використаної літератури

1. Закон України "Про телебачення і радіомовлення": за станом на 12 верес. 2008 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Парламентське видавництво, 2008. — 54с.

2. Закон України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення": За станом на 10 травня 2005 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Парламентське видавництво, 2005. — 19с.

3. Абрамов С. О., Горобцов В. О., Карабанов М. М., Мащенко І. Г., Петренко В. А. Українське телебачення / Іван Сергійович Чиж (заг.ред.). — К. : Дирекція ФВД, 2006. — 648с.

4. Алфьорова З. Історія кінематографа і телебачення: навч. посібник / Харківська держ. академія культури. — Х. : ХДАК, 2007. — 88с.

5. Андрющенко М. Творення іміджу телебачення України: Дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут журналістики. — К., 2004. — 218арк.

6. Андрющенко М. Іміджеві імперативи українського телебачення: монографія / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К. : Щек, 2008. — 216с.

7. Бугрим В. В., Мащенко І. Г. Телебачення прямого ефіру. — К., 1991

8. Бурд’є П. Про телебачення і журналістику //"Ї". — 2004. — № 32. — C. 80-87

9. Бурмака М. Технологія створення контактної телевізійної програми в контексті українського телебачення: Дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут журналістики. — К., 2004. — 244 арк.

10. Головчук О. В. Використання передач регіонального телебачення у виборчих технологіях і політичній боротьбі // Нова парадигма: Журнал наукових праць – Серія: філософія, політологія, соціологія. – К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2007. Вип. 61. – С.170 – 179.

11. Головчук О. Регіональне телебачення України в контексті політичних трансформацій суспільства: автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.03 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка — К., 2008. — 19с.

12. Головчук О. В. Вплив засобів масової інформації на регіональну політику сталого територіального розвитку // Стратегія сталого розвитку Закарпаття: еколого-економічні та соціальні моделі // Матеріали регіональної науково-практичної конференції. Спецвипуск журналу “Науковий вісник Ужгородського національного університету”/ – Ужгород, 2001. Вип. 9. – С.23 – 26.

13. Головчук О. В. Перспективи громадського регіонального мовлення в контексті політичних трансформацій суспільства” // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Сер.: Політологія, соціологія, філософія.– Ужгород, 2007. Вип. 5/6. – С. 347-351.

14. Гоян Віта, Гоян Олесь. Телебачення і радіомовлення України: роздержавлення і приватизація // Роль ЗМІ в процесах державотворення/ За загал.ред. А.З.Москаленка. — К.:ЦВП, 1997. — С.59-63.

15. Дмитровський З. Телебачення у дзеркалі преси: на матеріалах українських газет кінця ХХ- початку ХХІ ст. / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка — Л. : ПАІС, 2007. — 220c.

16. Журналістика: Преса, телебачення, радіо: Респ. міжвід. наук. зб./ [Редкол.: Д. М. Прилюк (відп. ред.) та ін.],; Київ. держ. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Либідь. – 1976. — Вип. 23. — 1991. — 164 с.

17. Журналістика: Преса, телебачення, радіо: Респ. міжвід. наук. зб./ [Редкол.: Д. М. Прилюк (відп. ред.) та ін.],; Київ. держ. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Либідь. – 1976. — Вип. 24. — 1992. — 178 с.

18. Зирін О. Державне телебачення: ненадрукована арифметика //День. — 2001. — 16 листопада. — C. 9

19. Зливков В. Українське телебачення і криза національної ідентичності //Соціальна психологія. — 2004. — № 4 (6). — C. 71-80.

20. Інформаційна сфера України: стан, проблеми і перспективи: зб. / Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України. — К., 2002. — 94с.

21. Карабанов М. М., Бойко В. Я., Курус І. Ф., Мащенко І. Г., Неліпа Д. В., Петренко В. М. Українське телебачення: роки, події, звершення / М.М. Карабанов (ред.). — К. : ДП "Дирекція ФВД", 2008. — 400с.

22. Козеренко С. Перші кроки у розвитку телебачення //Фізика та астрономія в школі. — 2004. — № 5. — C. 37

23. Красноступ Г. Адаптація законодавства України у сфері телебачення і радіомовлення до законодавства Європейського Союзу: окремі питання //Право України. — 2007 . — № 7 . — С. 79 — 82

24. Красноступ Г. Організаційно-правове забезпечення створення системи суспільного телебачення і радіомовлення України //Право України. — 2006. — № 12. — С.73-75

25. Мащенко І. Хроніка українського радіо і телебачення в контексті світового аудіовізуального проце-су: інформаційний лист/ Іван Мащенко,. — К.: Украiна, 2005. — 381 с.

26. Макаров Ю. Ти не один!: З новітньої історії укр. телебачення. — Х. : Фоліо, 2004. — 302с.

27. Мащенко І. Телебачення України. — К. : Тетра, 1998. — Т. 1: Телебачення de facto. — 511с.

28. Мащенко І. Українське телебачення: Штрихи до портрета. — К. : Ай-Пі-Київ, Фірма "Чорлі", Посредник Ltd, 1995. — 294с.

29. Невмержицька О. Українське телебачення і необхідність моральної цензури //Рідна школа. — 2004. — № 4. — C. 16-18

30. Нікітіна Н. Українська мова на телебаченні : сьогочасна ситуація //Дивослово. — 2004. — № 12. — C. 2-7

31. Петренко В. Суспільне телебачення України: Проблеми і перспективи//Трибуна. — 2000. — № 11-12. — C. 30-33

32. Позднякова О. Телебачення і культура //Українська культура. — 2003. — № 5. — C. 1-12

33. Положення про Державний комітет телебачення та радіомовлення України //Офіційний вісник України. — 2007. — № 52. — C. 28-31

34. Положення про Державний комітет телебачення і радіомовлення України //Офіційний вісник України. — 2003. — № 35. — C. 18-22

35. Про засоби масової інформації : Збірник законів. — Харків: ІГВІНІ, 2006. — 215 с.

36. Скляренко В.Є. Телебачення незалежної України: історія та сучасність //Український історичний журнал. — 2008. — № 5. — C. 179-187

37. Телебачення і радіомовлення України: Державний реєстр телерадіоорганізацій. — Х.: Прапор, 2007. — 418 с.

38. Українське телебачення: вчора, сьогодні, завтра/ ред.: Михайло Карабанов, Іван Чиж. — К.: Дирекція ФВД, 2006. — 648 с.

39. Усенко Юлія В'ячеславівна. Становлення та розвиток українського телебачення як засобу масової комунікації: Автореф. дис… канд. іст. наук: 17.00.01 / Київський національний ун-т культури і мистецтв — К., 2006. — 20с.

40. Усенко Ю. Становлення та розвиток українського телебачення як засобу масової комунікації: Дис… канд. іст. наук: 17.00.01 / Київський національний ун-т культури і мистецтв — К., 2006. — 170арк.