Стародавня Індія. Виникнення варн і каст в Індії

Категорія (предмет): Всесвітня історія

Arial

-A A A+

Вступ

1. Стан джерельної бази, археологічне дослідження становлення варн та каст в Стародавній Індії.

2. Особливості системи варн та каст.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Найголовнішою формою соціальної стратифікації індійського населення є система варн, яка, можливо, почала формуватись ще в Доведійський період, але остаточно утвердилась із приходом у Північну Індію «аріїв».

Поступово знатні роди, які постачали суспільству жерців- брахманів, царів-раджів та військову знать, перетворились на замкнені соціальні стани — варну брахманів та варну кшатріїв. Рядові общинники, переважно селяни та купці, стали варною вайшів. Пізніше з'явилась також варна шудрів, до якої входили здебільшого ремісники, наймити та раби.

В історичній літературі систему варн часом називають кастовою. Проте варна і каста — це далеко не одне й те саме. Касти в Індії остаточно оформилися вже в середньовічну добу, вони існують і нині (їх налічується понад 10 тисяч). До касти входять представники однієї професії, що стала спадковою. Варни ж — інститути соціальні. Вони відрізнялися між собою передусім своїм суспільно-правовим статусом, місцем у певній релігійній системі, кодексом моралі й поведінки (дхармою), родинними зв'язками, професією.

Розвиток продуктивних сил вів до майнової диференціації , до появи прошарку заможних людей. З них відокремлюються люди, що керували господарством громади і відправляли релігійні обряди — брахмани, а також військові вожді — кшатри. Ці групи становили прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення цієї аристократії зміцнити своє привілейоване становище призвело до появи особливої соціальної системи, так званої кастової системи, системи варн.

1. Стан джерельної бази, археологічне дослідження становлення варн та каст в Стародавній Індії

Індологам доводиться користуватись убогою і вкрай ненадійною джерельною базою, через що історія Стародавньої Індії порівняно з іншими старосхідними цивілізаціями досліджена чи не найгірше. Джерела, на основі яких учені здійснюють історичну реконструкцію староіндійського суспільства, поділяються на чотири основні групи: староіндійські писемні пам'ятки, повідомлення іноземців про Індію, пам'ятки матеріальної культури та живі традиції давнини в нинішній сільській глушині.

Індійських писемних пам'яток збереглося дуже багато, проте вони не дають надійної історичної інформації. Серед них відсутні документи господарської звітності, світські закони, історичні хроніки, крім цейлонських хронік перших століть нашої ери та «Кашмірської хроніки» XIII ст. Тому індологи мусять задовольнятися майже виключно релігійно-філософськими й літературними творами та науковими трактатами, які не піддаються точному датуванню і до того ж замовчують тисячолітню історію країни Ведійської доби.

З релігійно-філософських пам'яток індологи найбільше цінують священні книги Веди, які складаються з чотирьох основних збірників: Рігведи (гімни), Самаведи (наспіви), Яджурведи (жертвопринесення) та Атхарваведи (закляття та замовляння), причому три останні збірники дійшли до нас у кількох редакціях — самхітах. Ще в давнину до Вед було складено коментарі, які нерідко потребують не менше пояснень, ніж коментовані ними ведійські тексти. Це — Брахмани (книги для жерців-брахманів), Араньяки (настанови для пустельників) та Упанішади («таємні вчення» для посвячених), причому кожна редакція Вед (самхіта) має свої Брахману, Араньяку та Упанішаду. Найчастіше історики звертаються до Рігведи, яка згадує про найдавніші події староіндійської історії. Історичним джерелом їм служить також сама ведійська мова, лінгвістичний аналіз якої допомагає розв'язувати складну проблему міграції в Північну Індію «аріїв».

До ведійської літератури примикають Сутри (Сутти), що їх іноді називають «частиною Вед» — Ведангою. Це шість релігійно-філософських і наукових трактатів, які містять інформацію про релігійне та громадсько-правове життя стародавніх індійців [6, c. 46-47].

Цінним історичним джерелом служать також Шастри, які виникли на основі Сутр і частково складені — для легшого запам'ятовування — у віршовій формі. З цих наукових та політичних трактатів індологи особливо виді-ляють Дхармашастри та Артхашастру. Дхармашастри — це релігійно-етичні правила, що пояснюють дхарму — морально-етичні норми, взагалі весь спосіб життя кожної касти. Найпоширенішою і найавторитетнішою Дхарма-шастрою були «Закони Ману» («Ману-смріті»), що їх склав, як запевняє традиція, «індійський Ной» — Ману (він уцілів під час всесвітнього потопу і врятував священні тексти Вед). Черпати з них історичну інформацію непросто, адже не можна впевнено сказати, що в них так і залишилось напучуваннями, а що стало нормою життя. Артхашастра ж — це великий соціально-економічний і політичний трактат, який містить поради царям щодо знищення політичних конкурентів, ведення воєн, взагалі керування державою. Авторство Артхашастри традиція приписує брахману Каутільї (Чанак'ї), хоча історики вважають, що цей трактат, найімовірніше, складався упродовж кількох століть. Використовувати Артхашастру для історичної реконструкції доводиться вкрай обережно, бо важко з'ясувати, наскільки її рекомендації втілювалися в життя.

Індологи О. О. Вігасін та Д. М. Лелюхін вважають, що в Артхашастрі «не описується конкретна держава чи політична ситуація, а викладено уявлення про абстрактну, ідеальну державу, хоча водночас розроблена в ній «політична теорія», напевно, була пов'язана з практикою і до певної міри є узагальненням політичної дійсності стародавньої Індії».

Велику історико-пізнавальну цінніеть становлять гран-діозні епічні поеми Махабхарата та Рамаяна — справжні енциклопедії побуту й традицій стародавніх індійців. Проте ані самі поеми, ані ті їхні сюжети, які можна вважати історичними, не датуються [7, c. 36-38].

Звертаються індологи за історичною інформацією також до буддійської та індуїстської літератури, особливо до петенд-пуран (традиція налічує 18 пуран).

Староіндійська епіграфіка вкрай бідна: індійці неохоче вдавались до записів, навіть торговельні договори укладали в усній формі. Все ж нечисленні епіграфічні пам'ятки часом містять цінну інформацію. Це стосується передусім едиктів (указів) царя Ашоки (вони викарбувані на кам'яному стовпі), написів у печерах Аджанти тощо.

Важливим історичним джерелом служать також цейлонські хроніки, подорожні нотатки китайських паломників до буддійських святинь — Сюань Цзана, Фа Сяня, І Цзіна та ін. Доводиться все ж констатувати, що в повідомленнях іноземців про Індію часто трапляються явні вигадки, тому до них слід ставитись критично.

Пам'яток матеріальної культури Стародавньої Індії збереглося дуже мало, бо її архітектура була в основному дерев'яною, до того ж індійці практикували кремацію небіжчиків і не супроводжували поховання жертвопринесеннями.

Базою реконструкції староіндійської історії служать також традиції давнини, що збереглися в глухих індійських селах, передусім у господарському побуті селян. Проте використовувати таке специфічне джерело історичної інформації доводиться обережно, бо хоч би якою міцною була традиція, вона впродовж тисячоліть не залишилась абсолютно незмінною.

Найдавніші індійські держави виникають у IIIтисячолітті до н.е. Територію Індії населяли чиселъні племена і народи, які самостійно виробили своєрідні форми культури, зокрема в техніці землеробства.

Археологічні розкопки, що проводились у Мохенджо-Даро і Хараппі, дають можливість думати про існування державної влади, про майнову диференціацію суспільства. Важливим видом господарювання було землеробство; існували різноманітні ремісничі виробництва, була розвинена торгівля. Майнове розшарування сприяло появі держави [1, c. 51-52].

2. Особливості системи варн та каст

Варни не були індійським феноменом, адже соціальна замкнутість окремих груп населення мала місце також в інших стародавніх суспільствах. Проте лише в Індії система варн набула, так би мовити, класичних форм, стала основою основ суспільного життя.

Вершину соціальної піраміди становили брахмани, яких релігійні тексти називали «володарями всесвіту», а населення вважало земними богами. Колосальний суспільний престиж випав на їхню долю завдяки тому, що вони монополізували релігійний ритуал.

С. Ф. Ольденбург зазначав, що в Індії «без брахмана не можна й кроку ступити, від дня свого народження до самої смерті й похорону людина залежить від брахманів, бо залежить від богів, і шлях до богів — через брахманів; і жертва, й молитви — шлях до богів — в їхніх руках».

Кшатрії були військовою елітою (колісничними, кін-нотниками, вожаками бойових слонів). Суспільний статус цієї варни був менш престижний, аніж брахманської, проте саме в руках кшатріїв зосереджувалися матеріальні ресурси держави й сама державна влада (раджами ставали здебільшого кшатрії).

Вайші займались торгівлею, землеробством, престижними видами ремесел, служили в піхоті, посідали дрібні адміністративні посади, проте на державну політику майже ніякого впливу не мали. Вони становили основну оподатковувану масу населення країни, бо брахмани й кшатрії (як і каліки, жінки та студенти) податку не платили.

Цим трьом вищим варнам, генетично пов'язаним, на думку деяких індологів, з «аріями», протистояла як нерівноправна варна шудрів. Шудри, священним обов'язком яких вважалося прислуговування представникам вищих варн, передусім брахманам, були цілком відлучені від релігії (їм навіть заборонялося слухати Веди), що являло собою жорстоку форму дискримінації в суспільстві, де ритуально-міфологічне життя цінувалося надзвичайно високо. Вони не справляли упанаяну — ведійський обряд ініціації, який полягав у носінні посвяченим особливого пояса й шнура (його надягали на ліве плече під праву руку) і за своїм релігійним значенням прирівнювався до другого народження людини (тому брахманів, кшатріїв та вайшів називали двіджаті — «двічі народженими», а шудрів — екаджаті — «раз народженими»). До шудрів ставилися як до домашньої худоби чи хатнього майна.

Поділ населення на варни вважався священним. Один із давніх міфів називав творцем варн «батька всього живого» Пуруші, який, мовляв, створив варни з різних ділянок свого тіла: брахманів із губ (ритуально найчистішої ділянки тіла), кшатріїв — із рук, вайшів — із стегон, шудрів — із ритуально нечистих ступень [8, c. 56-57].

На самому дні суспільства, починаючи з VII—VI ст. до н. е., перебували все ж не шудри, а ачхуті — «недоторкувані», навіть дотик до яких ритуально оскверняв «двічі народженого». «Недоторкувані» не входили в систему варн і були, таким чином, ізгоями в суспільстві. Релігійна етика забороняла їм жити в місті чи селі, змушувала селитися здебільшого на цвинтарі, носити одяг мертвих, їсти лише з побитого посуду тощо. Коли «недоторкуваному» доводилось навідуватись у населений пункт, він давав знати про свій візит спеціальним дзвіночком, щоб «двічі народжені», які стрінуться на його шляху, вчасно відвернулись і не осквернили свій зір. Водночас релігійна етика дозволяла «двічі народженим» користуватися послугами «недоторку-ваних», проголосивши руки останніх ритуально чистими. До речі, каста «недоторкуваних» існує в Індії донині й налічує близько 100 млн чоловік.

Походження варн, передусім шудрів, залишається однією з найактуальніших і найскладніших проблем у сучасній індології. Здебільшого історики вважають творцями варнової системи «аріїв». Мовляв, «арії» в такий спосіб відмежувалися від темношкірого тубільного населення, зберегли чистоту своєї крові. Основним аргументом на користь цієї концепції служить той факт, що одним з кількох значень слова варна є «колір». Проте, як зазначають опоненти расової концепції походження варн, жоден стародавній текст не пов'язує варни саме з кольором шкіри. Хоч кожна варна мала свій колір-символ (брахмани — білий, кшатрії — червоний, вайші — жовтий, шудри — чорний), вони означали не пігментацію шкіри, а певні етичні норми: білий — моральні чесноти, червоний — енергію та рішучість, жовтий — поєднання цих якостей, чорний — порочність та невігластво.

В радянській історіографії домінувала концепція, згідно з якою варнова ієрархія виникла з потреби забезпечити суспільну стабільність в умовах безприкладних етнічних, господарських, політичних, релігійних та культурних контрастів у суспільстві,

Зокрема, на думку Є. М. Медведева, утворення варн відбувалося таким чином. З появою брахманської та кшатрійської знаті неминуче ускладнилася соціальна обстановка. В тодішніх умовах послабити соціальне напруження можна було лише за рахунок чужинців. Завоювання чужих племен тимчасово згуртовувало переможців — знатних і простолюдинів, багатих і бідних — на ґрунті спільного використання чужої праці. При цьому паразитичним суспільним прошарком ставали не всі переможці, більшість рядових общинників-вайшів, як і раніше, жила за рахунок своєї праці, хоча щодо поневолених чужинців і вона вважала себе панівною верствою. Чужинці ж у своїй масі ставали шудрами, тобто безправною й експлуатованою людністю. Поява «недоторкуваних» також була наслідком контактів між цивілізованим населенням і напівварварськими племенами. Аборигени, яких витіснили з обжитих місць і позбавили засобів до існування, мусили шукати порятунок у селах і містах. Вони бралися за виконання найважчих і ритуально нечистих робіт, тому викликали зневагу до себе у «двічі народжених» і навіть у шудрів. Спеціально для них елітні прошарки понавигадували безліч усіляких побутових обмежень та заборон [6, c. 279-280].

Інші дослідники (наприклад, Л. Б. Алаєв) пов'язують виникнення варн із формами власності на землю. Мовляв, шудрами ставали ті, хто не був землевласником і працював у чужому господарстві.

Таким чином, концепцій стосовно походження староіндійських варн не бракує. Один з індологів зауважив, що їх існує рівно стільки, скільки дослідників бралося за розв'язання цієї наукової проблеми.

Спершу ізоляція варн була майже абсолютною. Перехід з однієї варни в іншу внеможливлювався, шлюби укладалися лише в межах варни, порушення варнової етики й традицій вважалися страхітливим злочином проти релігії і нещадно карались органами общинного самоврядування — від простого «очищення» (привселюдного споживання «п'яти нектарів» — суміші з молока, сиру, масла, коров'ячого кізяка й сечі) до вигнання з варни, тобто оголошення поза законом, приречення на громадянську смерть. Проте за Маурійської доби, в умовах інтенсивного розвитку товарно-грошових відносин та переоцінки суспільних цінностей, у варновій системі відбувалися істотні зрушення. Падав суспільний престиж вайшів, натомість він зростав у шудрів, унаслідок чого спостерігалося зближення цих двох варн, наростало їхнє спільне протистояння брахманам та кшатріям. Непоодинокі брахмани зубожіли до такої міри, що наймалися пастухами, хліборобами, ремісниками, лікарями, просто слугами до шудрів, які збагачувались на торгівлі. Всередині варн та паралельно з ними почали виникати дрібніші ендогамні колективи — джаті, що їх історики вважають або перехідною формою від варни до середньовічної касти, або вже готовими кастами. Соціальний інститут каст-джаті, кількість яких і самоізольованість зростали, остаточно склався в «Золотий вік Гуптів» (IV—V ст. н. е.).

Що лежало в основі цього соціального процесу? Відповіді на це запитання історична наука по суті ще не дала. Найімовірніше, тут дався взнаки цілий ряд чинників: екологічних, расово-етнічних, соціально-економічних, демографічних, причому як загальноісторичних, так і суто індійських. На думку індійських істориків, станово-кастовий лад, хоч як це парадоксально, забезпечував мобільність індійського суспільства, оскільки давав змогу легко інкорпорувати нові клани чи племінні общини в індійський соціальний конгломерат у вигляді ще однієї касти, прискорив асиміляцію нових соціальних груп в індійському суспільстві.

У джаті об'єднувались люди переважно однієї професії. На відміну від варн, джаті мали свої органи самоврядування, свій релігійно-етичний кодекс (дхарму) та створену з членських внесків касу взаємодопомоги. З їхньою появою варнова система в Індії не зникла, вона залишилась, за образним висловом індолога, кістяком суспільства, а касти-джаті — його клітинами. Всіляких обмежень і заборон у межах станово-кастової системи аж ніяк не поменшало. Навпаки, каста прискіпливо регламентувала буквально кожен крок людини.

Англійський історик так описав роль касти в житті індійця: «Каста вказує, як слід приймати роди й освячувати людську істоту відразу після її появи на світ, як годувати груддю, пити, їсти та справляти нужду, як умиватися, прати, наносити знаки, накладати грим, одягатися й прикрашати себе, як сидіти, підводитись і кланятись, як рухатись, робити візити, мандрувати, розмовляти, читати, слухати й думати, співати, працювати, відпочивати, воювати. В неї свої закони щодо суспільних і релігійних прав, переваг і прерогатив, щодо професії, навчання та виховання, щодо зобов'язань, обов'язків та практичної діяльності, щодо осягнення суті божества та обрядів, щодо помилок, провин і гріхів, щодо зв'язків між кастами, чого тут треба остерігатись, щодо виключення з касти, осквернення й очищення, щодо податків, щодо покарань, ув'язнення, вигнання за межі країни та страти. Каста визначає, що є гріхом, і пояснює, як його слід спокутувати… займається питаннями успадкування, дарчими, стягненням боргу, кредитами, прибутками, збитками й банкрутствами. Вона ухвалює рішення з питань, пов'язаних зі смертю своїх членів, їх похованням чи кремацією, увічненням їхньої пам'яті, захисту від образи душ померлих, коротше кажучи — причетна до всіх життєвих зв'язків, обставин, подій, до всього того, що передує життю і що приходить зі смертю» [2, c. 84-85].

До речі, суспільний статус індійця визначався не лише його варновою чи кастовою належністю, а й ашрамами — етапами життя. Перебіг життя «двічі народженого», передусім брахмана, складався з чотирьох етапів: ди-тинства (тривало до ведійської ініціації-упанаяни), юнацтва (роки, коли індієць покірливо вивчав Веди в домі свого релігійного наставника-брахмана), зрілого віку (індієць повертався в батьківський дім, одружувався і ставав «до-могосподарем») та старості, що приходила з появою онуків (індієць спершу ставав пустельником, а потім мандрівним аскетом).

«Закони Ману» так пояснюють останню, четверту, ашраму: «Прочитавши, як того вимагає дхарма, Веди, народивши синів, склавши доступні йому пожертви, хай спрямує він свої думки на кінцеве спасіння… Пороздававши жерцям усе своє майно… хай чекає він на свій час, як слуга чекає на свою винагороду. Раз на день хай він ходить за милостинею… (причому тоді), коли перестане дим підніматися з сільських хат, коли товкачі в ступках замовкнуть і жар згасне, і народ уже повечеряє і прибере зі столів залишки страви… Хай не засмучується він, якщо нічого не одержить, хай не радіє, якщо йому щось перепаде; хай бере тільки те, що потрібно для підтримання життя, і хай буде йому байдужою та страва, яку йому дадуть… Глибоким спогляданням хай пізнає він сутність світової душі, яка живе у всіх істотах, вищих і нижчих» [7, c. 92-93].

Висновки

Індійська система варн поділяла все суспільство на чотири основні групи, своєрідні стани:

1) варна жерців (брахманів);

2) варна воїнів (кшатріїв);

3) варна землеробів, ремісників і торговців (вайшіїв);

4) варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).

Релігійна система вірувань Стародавньої Індії обгрунтовувала кастову систему і привілеї трьох вищих варн тим, що вони були створені обожненим «прабатьком всіх істот» Пуруші:

· жерці — із його вуст,

· кшатри — із його рук,

· вайшії — із його стегон,

· шудри — із його стоп.

У відповідності з цим брахмани мають виконувати обов'язки жерців, кшатрії — керувати і вести війни, вайшії — займатись землеробством, тваринництвом і торпвлею, а шудри — слугувати вищим варнам. Кожна варна була замкненим станом. Брахманські закони забороняли кровозмішення між варнами, а також перехід із однієї групи в іншу.

У цілому система варн мала зміцнити привілейоване становищезавойовників над корінним населенням, закріпити панівне становище родової аристократії.

Відсутність джерел не дозволяє простежити процес утворення індійської державності. Правда, у староіндійському епосі Рігведі відображено епоху, коли вожді племен обирались на народних зборах. Збори вільних воїнів збереглися і в епоху існування спадкової монархічної влади.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.

2. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Гли-няний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.

4. Гроссман Ю. Історія стародавнього світу: Практикум: Навч. посібник для іст. фак. ун-тів/ Юрій Гроссман, Ігор Лісовий,. — Львів: Вища шк.: Видд-во при Львів. ун-ті, 1985. — 223 с.

5. Збірник документів з історії Стародавнього Сходу: учбовий посібник/ Укл. Л. Пономаренко; КДПУ ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2000. — 136 с.

6. Крижанівський О. Історія Стародавнього Сходу: Підручник для студ. вузів/ Олег Крижанівський,. — 2-е вид., стереотип.. — К.: Либідь, 2002. – 589 с.

7. Макарчук В. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Володимир Макарчук,. — 5-те вид., доп.. — К.: Атіка, 2006. — 679 с.

8. Тищик Б. Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навч. посібник/ Борис Тищик,; Ред. Діана Карпин, Любов Кирієнко,. — Львів: Світ, 2001. — 382 с.

9. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. – 474 с.

10. Шалагінова О. Історія стародавнього світу: Пробний підручник для 6 класу 11-річної середньої школи/ Олександра Шалагінова, Борис Шалагінов. — К.: Зодіак-ЕКО, 1994. — 207 с.